Кераміка.
Мистецтвознавчий погляд на еволюцію звичних речей
Гончарський круг — одне з найперших механічних приладь, що його винайшла людина. До речі, ідея використати обертальний момент уперше реалізована саме в гончарському крузі. Колесо як його модифікація (а відтак і віз, карета, велосипед) з’явилося значно пізніше. Батьківщина гончарського круга — Месопотамія, у IV тисячолітті до н.е. його вперше використали там шумери. УIII тисячолітті до н.е. він… Читати ще >
Кераміка. Мистецтвознавчий погляд на еволюцію звичних речей (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Пошукова робота на тему:
КЕРАМІКА: МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ ПОГЛЯД НА ЕВОЛЮЦІЮ СТВОРЕННЯ ЗВИЧНИХ РЕЧЕЙ
Опішня. Столиця українського гончарства. Два роки не була я тут. Тож і зацікавилася передусім останніми тутешніми новинами. А.
вони — невтішні. З трьох керамічних заводів один за цей час встигли перетворити на маслоробню, другий переобладнали на ситрокомбінат, а третій раз по раз відправляє своїх робітників у безстрокові неоплачувані відпустки. Фірмову крамницю художньої кераміки перепрофільовано у продтоварну. Позбулася даху, підлоги, вікон-дверей унікальна пам’ятка — будівля колишнього комбінату «Художній керамік», зведена 1912 року в стилі українського модерну за проектом самого Василя Кричевського: бракує коштів на реконструкцію її.
.Селище стоїть на глині. Дощової днини Гумові чоботи ледве відриваються від місива, про яке самі опішняни, не без почуття малого патріотизму, кажуть: наша кераміка. А їх, талановитих керамельників, запевняють у невигідності й непотрібності їхньої праці! Тим-то сини, дочки й онуки славетних гончарів вербуються в місцеву експедицію «Нафтогаз-геології», перебираються назавжди до Полтави. Вривається ниточка прадавньої традиції, відходить у небуття професія гончаря…
Аби не вдаватись у відчай, погляньмо в минуле. Перегорнімо одну з найцікавіших сторінок історії людства, пов’язану з керамікою, а власне — з еволюцією техніки виготовлення керамічних виробів. Можливо, це додасть нам снаги, розуміння того, що не може, не повинно загинути на нашій, щедрій на глини землі багатотисячолітнє ремесло — гончарство.
Що таке кераміка? Кераміка — це і архітектурно-будівельні матеріали (цегла, черепиця, кахлі, обличкувальні плитки, димарі,
плитки для підлоги, будівельні перекриття та ін.) — кераміка — це і техніка (ізолятори, вогнетриви, труби, теплоізоляційні вироби, деталі для електрой радіотехнічної промисловості, ракетного виробництва, атомної енергетики, автомобілебудування, квантової оптики тощо);
.кераміка — це і мистецтво (скульптура, вази, іграшки, сувеніри, мозаїка, ліпні декоративні вставки, панно та ін.);
кераміка — це і наш побут, повсякденний посуд (майоліковий, порцеляновий, фаянсовий);
кераміка — це і дорожні вироби (мостовий клінкер), і санітарно-будівельні, і ще чимало інших важливих речей.
Кераміка — неоціненний помічник у вивченні стародавньої історії. На відміну від дерева, тканини, кості, паперу випалена глина не боїться вогню, вологи, атмосферних впливів. На противагу золоту, сріблу та іншим металам випалену глину не можна перетопити. Ось чому старожитностей з випаленої глини, з кераміки, дійшло до нашого часу незрівнянно більше, ніж з інших матеріалів. Перші ж керамічні вироби виготовлені ще за неоліту (близько 8 тис. років тому), коли люди не знали ні металу, ні скла, ні тканини, ні паперу. Отож тільки кераміка постає перед ученими як «свідок» людського життя в найдавніші часи.
Керамічні вироби, що їх найчастіше знаходять археологи, містять у собі багатющі відомості про життя стародавніх народів. Кераміка дає уявлення про їхній господарчий і соціальний устрій, про рівень технічних досягнень і культури, вона допомагає відтворити картину торгівельних зв’язків, характер харчування, розвиток будівельної техніки, знань про космос у давнину і дуже багато іншого.
А втім, наша розмова — про технічну
сторону справи, про найвартісніші технічні відкриття в цій галузі. Зупинімо свою увагу на деяких вельми цікавих аспектах теми. Запрошую всіх бути не пасивними читачами, а співтворцями (або — опонентами) наведених далі міркувань та версій. Хоч інакше й бути не може, адже поринаємо в глибінь тисячоліть, у новокам’яний вік, з якого до нас не дійшло свідчень про те, як було відкрито перший в історії людства штучний матеріал. Отже, доведеться висловлювати здогади, припущення, а подекуди покладатися на уяву. Йтиметься тут не тільки про вітчизняний, а й загальнолюдський характер еволюції.
техніки гончарства. Бо ж кераміка була відома практично всім народам світу, а відмінності на шляху поступу гончарства — непринципові (вони випливають з природних умов, історичних і побутових традицій кожного народу).
.Задумаймось: як глина, що довгий час була для людини лише грунтом під ногами, опинилася, нарешті, в її руках? Звісно, це тільки наші версії.
Прадавні люди були спостережливі. Придивлялися до життя птахів, тварин, до форми рослин. Напевно, й підгледіли, як птахи мостять гнізда, а потім обмазують їх глиною, і самі почали заліплювати нею щілини плетеного з лози й трави посуду. Відтоді в такому посуді можна було зберігати сипкі продукти, наприклад, зерно. Тоді ж почали обмазувати й плетені з гілок житла, щоб не дошкуляв вітер.
А коли люди спробували розім'яти
в руках глиняне тісто, аби надати.
йому форми? Можливо, як помітили, що після дощу на глинястих грунтах лишаються сліди. Вони завважили піддатливість вологої глини, її здатність набувати будь-якої форми. А з того моменту, як шматочок глини (а може, й рукотворний глиняний виріб) випадково опинився в багатті й став міцним як камінь — і це було оцінено — починається історія кераміки, з якою в людське життя увійшло безліч корисних речей.
.Перше надбання людства в освоєнні нового матеріалу — посуд. Уявімо еволюцію цього
геніального винаходу.
.Спочатку, мабуть, первісна людина спробувала, перш ніж запікати дичину в багатті, обмазати її глиною. У такому «панцері» м’ясо зберегло свій сік, лишилося м’яким, не підгоріло. Це надихнуло нашого прапращура шукати форму «панцера» для інших продуктів. Поза сумнівом, рука була першим «інструментом» стародавнього гончаря. Можна припустити, що вм’ятина від кулака на глиняній грудці могла стати першою посудиною. Форма її повторювала форму кулака, отвір дорівнював величині його.
Є й така версія щодо походження глиняного посуду. Посудини зі шкур, міхурів тварин, зі скойок, панцерів черепах, шкаралупи, бананового листя, гарбузів, кокосових горіхів, яєць великих птахів, а також видовбані з дерева, у формі рогів, черепних і тазових кісток тварин — як і всі інші первісні види посуду — боялися вогню. Щоб страву нагріти, в наповнену посудину кидали розпечене каміння, але щоб при цьому не пропалити посудини, внутрішні стінки її перед цим обмащували глиною. Стикаючись з гарячим камінням (або вогнем), органічна оболонка частково або повністю згоряла. А глина, навпаки, міцнішала. Цю властивість її використали, створюючи посуд.
Відомі й інші версії. Кожна з них заслуговує на увагу. Бо ж спростувати їх набагато легше, ніж знайти максимально наближену до реальності прадавніх часів.
Значення винайдення керамічного посуду важко переоцінити. Це відкриття пов’язане з початком переходу людини до осілого способу життя, а відтак — з розвитком рільництва, скотарства, що своєю чергою сприяло усталенню побуту. Потрібний був досконалий посуд.
Докерамічні його види.
стримували господарський розвій через обмеженість форм і розмірів, невелику місткість, нетермостійкість.
.Керамічний посуд — перший вид посуду, в якому відбилась діяльність людини. Міцний, маси, сировини для виготовлення кераміки. Спостережливість і досвід допомогли визначити, що глина буває жирна (мастка) або пісна. Вироби з жирної, тобто пластичнішої глини, коли їх сушать, здебільшого деформуються й розтріскуються. Речі, виліплені з надто пісних глин, взагалі розкришуються. Потрібно було знайти «рецепт» глиняного тіста, який би усунув ці вади. Уламки кераміки неолітичної доби засвідчують, що вже в той час люди збагачували пісну глину жирною, а в жирну додавали пісок, дрібно січену солому, крейду, шамот, вовну, товчений граніт або черепашки, інші знежирювачі.
Отже, вже в епоху неоліту людина опанувала перший етап керамічного виробництва, пов’язаний з добуванням і очищенням сировини, гарний, гігієнічний він давав змогу зберігати, а при потребі й транспортувати велику кількість води, молока, напоїв, інших рідин. У цьому зберігали запаси збіжжя, борошна, сушні, меду, жирів тощо. Поява керамічного посуду сприяла тому, що значно збагатився раціон харчування людини: до сирих продуктів і напівзапеченого м’яса з багаття додалися каші, юшки, тобто м’яка, рідка, гаряча, варена їжа. Такий посуд захищав продукти від гризунів, мурах, у ньому вони не гак швидко випаровувались і псувались. Це був наче первісний термос, у якому гаряча страва довго не холоне, а холодна не нагрівається. З керамічних посудин почалася народна фармакопея: у них робили відвари, настоянки. Вони були першими мірами об'єму.
Найвагомішим технологічним осягом гончарів за неоліту було створення глиняної дозуванням домішок і води, замісом робочої маси.
Наступним був етап освоєння пластичних можливостей глини, інакше кажучи — вироблялися навички виготовлення кераміки. За неоліту відкрилися різні способи обробки глини — розминання, розкачування, розривання, биття, витягування, видавлювання, ліплення. Головними «інструментами» у цих процесах були руки й пальці людини. За допомогою «дарів природи» — камінчиків, дерев’яних паличок, трісочок, кісток тварин, а також саморобних ножів, лощил і штампів первісні гончарі загладжували стінки посудини, декорували їх.
Поступово набували досвіду сушити глиняні вироби. На позір, це просто, але й тут потрібні певні знання. Основна умова сушіння кераміки — діяти поволі, бо якщо випаровування вологи швидке, виникає ефект надмірної напруги і посуд тріскається. Важливо також рівномірно обвітрювати всі частини виробу, запобігати протягам і високим температурам. З часом про все це довідались перші гончарі.
І нарешті - випалювання, найскладніша й найвідповідальніша технологічна операція, завдяки якій глина стає керамікою. За якістю випалених виробів роблять висновки про якість приготування глиняної маси (неочищена глина, неоднорідно замішана, з повітряними бульбашками маса у вогні дасть брак). Високоякісно випалені старожитні речі показують, що тогочасні майстри були обізнані і з тим, як виготовляти різні розміром і товщиною вироби (надто товсті, з неоднаковою товщиною черепка в різних місцях при високих температурах також псуються). Випалені вироби демонструють і правильний вибір палива та режиму випалювання.
За неоліту знали випалювання у відкритому вогнищі - в
багатті або ямі. Глиняні вироби закидали соломою, очеретом, хмизом або дровами і підпалювали. Це було ще неповне, слабке, нерівне випалювання, до t° 450°-750°С, залежно від виду палива. На зміну випалюванню у відкритому вогнищі прийшло пічне — у домашніх печах.
.Приблизно в V тисячолітті до н.е. в Єгипті, Месопотамії, Середній Азії почали застосовувати перші горна — примітивні будови з глини, гною або цегли-сирцю, зведені над купою глиняних виробів. У горні досягають більшої температури й регулюють тягу, що сприяє рівномірності випалювання. Горно еволюціонувало в напрямі збільшення обсягу камери, організації руху полум’я задля забезпечення якнайбільшої чистоти його й віддачі тепла, керованого режиму випалювання. Однокамерні горна змінилися двокамерними, у яких одна камера правила за топку, а друга — за місце випалювання. На теренах України двокамерні горна знали вже гончарі трипільської і черняхівської культур.
Рання стадія випалювання — обкурювання — відбувається, коли отвір горна трохи відкритий. Тоді випаровуються рештки вологи. Далі, при середньому вогні, згоряють органічні речовини. На третій стадії випалювання черепок загартовується до кам’яного стану. Отже, перші знання і навички в теплотехніці люди здобули саме з практики гончарства. Щобільше, винайдення гончарського горна згодом покликало до життя металургію і склоробство.
Гончарі, горшколіпи, горшечники,
керамельники, скудельники, зодарі. Це все люди однієї професії. Так називали в різні часи наших пращурів, які творили з глини справжні дивовижі. Але розмову почнімо з доби, коли ще й не існувало всіх цих назв, а була тільки важка, але дуже потрібна людям праця.
.Шість тисяч років тому на величезних просторах від Карпат до Дніпра, в долинах річок і на схилах плато жили хліборобські племена. Чоловіки обробляли землю, вирощували на ній пшеницю, просо, ячмінь, горох, льон, почасти займалися скотарством і рибальством. Жінки підтримували домашнє вогнище, пряли льон, ткали з рослинних волокон і вовни тканини, шили одяг і взуття, а також… гончарювали. У домашніх клопотах саме вони, жінки, завважили властивість глини набувати будь-якої форми та зберігати її і почали користатись цим. Вимащували глиною долівку, зашпаровували плетені житла й посуд. А пізніше почали виготовляти посуд усуціль з глини.
Гостродонна чаша — найархаїчніший вид вітчизняного керамічного посуду. Прадавні гончарки виготовляли її в техніці джгутового ліплення. Для цього викачували з глини довгі качалочки і накладали їх спіраллю одну па
одну, нарощуючи таким чином стінки посудини. Потім дерев’яною паличкою чи кісточкою, жмутом трави, гладеньким камінчиком або просто пучками загладжували її внутрішні боки.
.Спірально-джгутова техніка ліплення — одна з найдавніших, її опанували практично всі народи. Вона й досі збереглась там, де рівень домашнього ремесла низький (у деяких племен Африки, Океанії, в окремих гончарських осередках Середньої Азії тощо). Цей дуже зручний спосіб формування не потребує спеціальних навичок, складних інструментів, що й обумовлює довголіття джгутової техніки. До того ж він дає змогу виготовляти посудини будь-якої форми й величини.
Чому ж одна з найдавніших посудин мала гостродонну форму? Річ у тому, що глиняний посуд людина винайшла раніше за стіл. Гостро-донні посудини ставили в отвір у земляній або глиняній долівці. Для готування в них страви їх закріплювали між трьома каменями в багатті. Існує також суто технічне пояснення хронологічної першості виникнення саме гостродонного посуду. Обтічна його форма не має кутів (типу «дно — стінка»), тому поверхня обвітрюється і висихає рівномірно. Так само рівномірно прогрівається вона у вогні. Це запобігає розтріскуванню — і коли посуд сохне, і коли випалюється. Технологія виготовлення плоскодонного посуду була досконаліша і виникла пізніше.
Та повернімось до наших прадавніх гончарок. З часом вони придумали кулясту й біконічну (зі зламом посередині) форму посуду, почали виготовляти чудернацькі зооморфні й антропоморфні посудини, різні завбільшки горщики, миски, кубки, зерновики, кратери. З розвитком господарства дедалі більшала потреба у всілякому посуді, і відтак гончарство стало справою чоловіків. Жінки вже тільки декорували кераміку — наносили врізаний орнамент (двома його різновидами — штампуванням і гравіюванням), розмальовували її кольоровими глинами-ангобами.
Трударі-хлібороби в ІV-ІІІ тисячоліттях до н.е. винайшли мотику й серп. Вони перші поставили на нашій землі вальковану будівлю — прародича сільської української хатини. Створили знакову систему письма й лічби. Приручили коня і собаку. Почали витоплювати метал. Сонцепоклонники, вони заклали підвалини язичницької релігії, пов’язаної з культом родючості. Самостійно відкрили ткацтво з рослинних ниток і вперше використали як одяг тканину.
Про всі ці досягнення розповіла нам їхня кераміка. А ще вона засвідчила, що давні гончарі сформували основні типи гончарного посуду, виробили способи декорування його, самостійно винайшли піч і горно, їхніми винаходами люди послуговуються дотепер.
Висока культура хліборобів-гончарів проіснувала п’ятнадцять століть. У
1893 році археолог Вікентій Хвойка відкрив її залишки. 1 що ж він побачив? Кераміку, кераміку, кераміку… Суцільні поклади гончарних виробів. Розкішний мальований посуд, скульптурки хатніх богів, людей і тварин, глиняні ґудзики, пряслиці-грузила до веретен і відтяжки до ткацьких верстатів, жіночі прикраси, ліплені з глини моделі жител, дитячі іграшки, маленькі глиняні фішки-пінтадери для обліку, керамічні форми для виливання з металу різних знарядь і оздоб… Вражений таким високим рівнем керамічного виробництва, учений назвав культуру цих давніх племен «культурою мальованої кераміки». І тільки згодом, коли в селищі Трипіллі на Київщині він відкрив найбільше поселення цієї культури, змінив її назву на «трипільська культура» .
.Наступний, найвартісніший внесок у техніку й технологію виготовлення кераміки на теренах нашої країни зробили представники заруби-нецької (II ст. до н.е. — II ст. н.е.) та черняхівської (ІІ-ІV ст. н.е.) культур.
Гончарі зарубинецької культури вперше в історії вітчизняної кераміки застосували дві техніки декорування виробів — лощення та задимлення. Лощення — полірування ще не зовсім висушеної поверхні виробу гладеньким камінчиком або кісткою. Після лощення поверхня посудини стає щільною, вологостійкою і набуває вишуканого блискучого вигляду. Задимлення — своєрідне «копчення» виробу в горні без доступу кисню. Після такого випалювання первісний колір його змінюється на чорний матовий.
Обидві техніки оздоблення кераміки використовуються й досі. Якщо ж їх поєднати, тобто лощений виріб випалити в режимі задимлення, — дістанемо блискучий чорний черепок дуже схожий на метал. Це так званий чорнолощений посуд. Нині його виготовляють на Гавареччині (Львівщина), у
Смотричі (Хмельниччина), Коболчині (Буковина), в окремих гончарських осередках Сумщини, Київщини, Волині.
.Гончарі-черняхівці уславилися винайденням гончарського круга. Відтоді історія кераміки поділяється на два великі періоди — до появи круга і після його появи. Гончарський круг здійснив справжню революцію в прадавньому ремеслі. Праця глинотворців стала набагато зручнішою, продуктивнішою, на виготовлення посуду витрачалося менше зусиль і часу. А головне — поліпшилася якість: посуд потоншав, форми його набули симетрії, стали складнішими й вишуканішими.
Гончарський круг — одне з найперших механічних приладь, що його винайшла людина. До речі, ідея використати обертальний момент уперше реалізована саме в гончарському крузі. Колесо як його модифікація (а відтак і віз, карета, велосипед) з’явилося значно пізніше. Батьківщина гончарського круга — Месопотамія, у IV тисячолітті до н.е. його вперше використали там шумери. УIII тисячолітті до н.е. він узвичаївся в практиці єгипетських, індійських, іранських і сирійських гончарів. З XIV століття до н.е. відомий у Китаї, з VIII-VII століття до н.е. — в Італії, Іспанії, Причорномор'ї, Закавказзі. Повсюди гончарський верстат сприяв виокремленню гончарства з системи домашнього господарства і перетворенню його на ремесло. Без перебільшення можна сказати, що саме гончарський круг сприяв виникненню професії гончаря.
Простежимо еволюцію гончарського круга. Прообраз його — звичайнісіньке листя, шматочок деревної кори, дерева, мати або шкури тварин. На них, як на площині, стародавній гончар клав глиняну грудку і, повертаючи, формував посуд. Це скорше були підкладки, що мали запобігати прилипанню глини до землі або каменя, але водночас вони допомагали оглядати майбутній виріб зусібіч, формувати його більш-менш симетричним і рівним.
Поворотна дощечка на короткому вертикальному
стрижні - наступний крок на шляху до винайдення гончарського верстата. Вісь закріплювалася на підп'ятнику. Така конструкція давала можливість пришвидшити обертання робочої площини, а головне — зцентрувати її. Східні слов’яни вісь закріплювали на лаві, за нею майстер і працював, спрямовуючи лівою рукою рух площини-диска проти годинникової стрілки, а правою формуючи посуд або підрівнюючи сформований уручну. Саме за таким верстатом працювали черняхівці.
.В історії вітчизняного гончарства одно-дисковий ручний гончарський круг проіснував до Х-ХІ сторіччя, коли був заступлений дводисковим ножним. Завдяки цьому вдосконаленню збільшилися швидкість та інерція обертання, рівномірність руху, обидві руки майстра вивільнилися для роботи з глиною. Ножний гончарський круг — це вісь із двома дерев’яними кружалами, закріпленими на ній. На верхньому гончар формує посуд. Спіднє, більше кружало (воно зветься «спідняком») — він пускає в рух ногою. До спіднього кружала прикріплено противагу — маховик для продовження інерційності руху. Такий гончарський круг дожив до наших днів.
Горщик — «дитя» гончарського круга. Він поширений у більшості народів світу, зокрема в слов’ян. Давніше горщик був основним видом посуду, недарма самих гончарів називали горшколіпами, горщарями, а їхні майстерні - горшечнями. Назва ця походить від слова «горнець», тобто «вироблений у горні». Як абетка починається з літери «а», так і з горщика — гончарська наука. Вважається, що той, хто зумів його виточити, — зможе виточити й будь-яку іншу посудину.
Ролю горщика в житті українців підтверджують численні прислів'я («Не святі горшки ліплять», «Хоч горщиком назви, тільки в піч не став», «І на дірявий горнець знайдеться покупець» та ін.), загадки («Всіх годує, а саме голодує», «Без матері родився, без попа хрестився, без смерті вмер», «Вогню не страшусь, води не боюсь» та ін.), прикмети (горщик як символ родинного достатку, злагоди: «Сімейний горщик веселіше кипить» — як магічний посуд: «Робись, робись, горщику, зварю в тобі борщику. Дам поснідать дощику з глиняного горщика» та ін.). Спробуймо оцінити горщик як доцільно конструктивний і логічно пропорційний витвір. Власне саме ці «чесноти» горщика й зумовили те, що серед інших видів посуду він веде перед у довголітті (скажімо, творцями праукраїнського горщика були гончарі зарубинецько-черняхівської культури, хоч близькі до нього форми трапляються на наших теренах ще в епоху неоліту).
Виплекана численними поколіннями гончарів, форма горщика ідеально відповідає всім практичним вимогам. Висота класичного горщика дорівнює ширині його в найширшому місці. Інакше кажучи, горщик вписується в квадрат, зрештою — і в коло. Обтічна форма сприяє максимальному прогріванню всього об'єму у вогні. Задля цього звужено й нижню частину, за яку горщик беруть рогачем, щоб поставити в піч. Поперечник отвору горщика також обумовлений практичною доцільністю — щоб до нього можна було покласти великий шмат м’яса, а великою ложкою дістати його, а крім того, щоб посудину легко було мити зсередини рукою. Але — не більший, інакше страва швидко вихолоджуватиметься. Покришку, якою накривали горщик, готуючи страву, потім знімали, перевертали І використовували вже як миску.
Хто ж був творцем такої досконалої форми? Сама природа, точніше «божественна модель» — образ людини. За антропоморфне походження форми горщика промовляють і назви його частин та деталей. Найширше місце називається «туловом», над ним — «плечики», па які кріпляться одна або дві «ручки» («вушка»), верхня частина — то «шийка», або «горло», іноді - з носиком, нарешті нижня частина — «боки». Ще донедавна гончарі рідко наважувалися ставити на денці ютового горщика свій підпис (клеймо), мовляв: я був лише співавтором її Величності Природи, творив за її «підказкою» .
Цікаве в біографії горщика і те, що вчені схильні всерйоз розглядати його значення в розвитку… обчислювальної техніки! Давній вислів «від горшка два вершка» (вершок — міра довжини, яка спочатку дорівнювала довжині фаланги вказівного пальця, а пізніше — 4,45 см) наштовхнув математиків на думку, що йдеться про первісну одиницю довжини.
Форма горщика (миски, макітри, глечика, казана, кухля і т.д.) докняжої доби практично не змінилася до нашого часу. Як і процес створення їх. І це при найістотніших зрушеннях в інших ремеслах! — техніко-технологічних і художньо-вжиткових. Гадаємо, секрет живучості традицій гончарства — у надзвичайно простій, навіть примітивній технології цього ремесла і так само в простоті й вікодавній вивіреності форми його виробів.
А тепер спробуймо простежити еволюцію іншого визначного винаходу, безпосередньо пов’язаного з гончарством, — цегли.
Ми вже згадували про житла, зроблені з плетива гілок, соломи, очерету, трави, «склеєних» глиною. Люди експериментували, додаючи до глини то пісок, І о жорству, то щебінь чи полову. Такий глинопліт виходив ще міцніший. «А якщо спробувати виготовити з такої суміші - глини, соломи (або ж — очерету, гною, піску, кінського волосу, костриці) — будівельний камінь?» — міркував стародавній будівничий — і винайшов цеглу. Такі цеглини сушили па осонні й виходив тривкий будівельний матеріалглинобетон. Під назвою саман він і досі служить людям.
Цегла-саман у вжитку в сільському будівництві. Селяни самі її виготовляють. Для нього масу з глини, січеної соломи, іноді й інших домішок добре переминають, потім у дерев’яних ящиках формують цеглини й сушать їх. Солома чи інші домішки до глини армують матеріал, збільшують його ударну в’язкість і таким чином запобігають розтріскуванню цегли на сонці та збільшують стійкість її до навантажень. З готового саману будують повітки, хліви і навіть житла, які є досить довговічними.
Пізніше люди навчилися виготовляти цеглу цілковито з глини, без домішок. Але це вже історія цегли-сирцю, вона веде свій родовід з південних країн.
Першу випалену цеглину, як і першу полив’яну кахлю, подарували людству в середині IV тисячоліття до н.е. шумери. Від шумерів цегляне будівництво поширилося серед інших народів Месопотамії і досягло тут свого розквіту. Тамтешня цегла різнилася розмірами й кольорами, була й обличкувальна цегла, вкрита кольоровими поливами, а в ассирійців — навіть посріблена!
На нашу землю цегляне будівництво прийшло з Візантії - разом з християнством і архітектурною школою зведення культових будівель.
Широко вживаною в будівництві Київської Русі впродовж Х-ХШ століть була плінфа (від грецького «плінфос», «плінт», що означає «плитка») — плеската цегла візантійського походження.
Слово «зодчий» — перевесник плінфи на
наших теренах. Воно зберегло в собі пам’ять про значення в архітектурі глини, а відтак і цегли. Глина — це сама земля. Земля масна, а дощової днини — слизька, клейка, або глейка. Слово «глина» й походить від українського слова «глей», тобто липка земля. Інакше кажучи, глина — це глейка земля. У ті далекі часи обидва ці слова мали в церковнослов’янській мові, уживаній тоді як літературна, свій відповідник -" зъд". Отже, прикметники «глиняний» і «зъданий» — синоніми, слова з однаковим значенням. Оскільки давньоруські будівничі використовували в роботі цеглу, яка готується з глини, то їх називали «зодчими» (від слова «зъд» — «глина»). «Здати» означало зводити цегляні споруди.
.У X сторіччі ремісниче виробництво Києва вже повністю могло забезпечити потреби цегляного будівництва. Різьбярі, цвяхарі, мостовики, теслярі, гончарі, каменярі, ковалі знали свою справу чудово. Ці майстри разом з візантійськими зодчими звели Десятинну церкву, Великий палац Володимира, храм св. Софії, Золоті ворота, церкви Ірини й Георгія. І хоч давньоруське муроване зодчество традиційно вважають запозиченим у візантійців, а проте воно мало. багато самобутніх рис. Це засвідчує … плінфа. Розміри найуживанішої в давньоруських спорудах плінфи — 38×27 і 27×19 см. Річ у тім, що виготовлено ЇЇ відповідно до давньоруських мір довжини: «лікоть» дорівнював 38 см, «стопа» — 27 см, «мала п’ядь» — 19 см.
Отже, розміри плінфи доводять її місцеве походження, як і особливості проектування, великий обсяг будівельних робіт, а значить — і великий попит на плінфу, який можна було задовольнити лише місцевими силами. А ще — давньоруський «вавилон» — «символ зодчеської мудрості, хитрості храмоздательської». Що це таке? На плінфі, черепиці, голосниках, на спеціальних керамічних плитках, які закладали на рівні храмових підмурків, знаходять загадкові зображення XI-XVII сторіч. Це 3 — 4 квадрати або прямокутники, вписані один в один. Академік Борис Рибаков вважає їх математично універсальними графіками, своєрідними логарифмічними лінійками давньоруських зодчих: «Знаючи якості „вавилона“ — своєрідного кресленика, що дає безліч співвідношень сторін прямокутника і відстаней між вузловими точками, будівельник міг, не вдаючись до складних обрахунків, швидко визначати всі потрібні розміри як архітектурних форм (аркатурний пояс тощо), так і будівельних матеріалів (цегла, черепиця)» .
Першими плінфотворцями були київські гончарі. Крім будівельної плінфи різних розмірів, вони виготовляли ще й оздоблювальну. У ній одна або три сторони утворювали складну, непрямокутну конфігурацію. Такою плінфою прикрашали різні архітектурні частини споруд. Так, для апсид уживали трапецеїдні форми плінфи, для півколонок — прямокутні з одним заокругленим торцем («сокироподібні»), для карнизів — «зубчасті», для пілястр і восьмигранних стовпів — сегментної форми тощо. Оздоблювальну плінфу майстри називали по-різному — фасонною, фігурною, лекальною, профільованоючисленними її «сортаментами» прикрашали карнизи, лиштви, в'їзні арки, колони, виступці частини фасаду. Київські гончарі формували іі рельєфну плінфу. На площині такої цегли виконували рельєфний малюнок, який при грі світла і тіні ставав опуклим, увиразнювався. Ці плитниці вносили в архітектуру ошатну декоративність.
Виготовляли плінфу поруч з будівництвом. Ретельно готували масу (очищали, розмочували, розминали глину). Формували цеглу в дерев’яних ящиках, дуже щільно вминаючи глину руками й знімаючи рештки її дерев’яним ножем. Вага тогочасної плінфи, виробленої вручну, дорівнює об'ємній вазі сучасної цеглини, виготовленої на вакуумпресі. Сушили плитниці спочатку на осонні, порозкладавши їх на соломі або піску, а потім — під накриттям, у затінку. Випалювали у двокамерних горнах приї1 000°-11 003С. Паливом було дерево. Один із горнів («пещь плинфяну») знайшли біля фундаментів Десятинної церкви.
Якість цього будівельного матеріалу була дуже висока. Так, плінфа храму Софії Київської витримує навантаження 80 кг/см2, Кирилівської церкви — 113. Успенського лаврського собору — 175 кг/см2. Це свідчить про високу технологію виробництва, а отже й багатовікові традиції нашого гончарства.
У післямонгольський період форма плінфи змінилася, стала брусковою — меншою завдовжки і завширшки, зате більшою завтовшки, тобто набула сучасного вигляду. Цеглину нової форми, розміру й ваги цінують уже багато поколінь будівельників, нею зручно користуватися, її легко брати однією рукою.
Численні пожежі дерев’яних споруд дедалі настійливіше перекопували в перевагах мурованого будівництва. Поступово дерев’яні міста України вбирались у цегляні шати. Але справжній «вибух» цегляного будівництва стався аж у XIX сторіччі.
До сьогодні не знайти цеглі гідного конкурента. Нині, коли винайдено чимало нових будівельних матеріалів (залізобетонні блоки, панелі, склопластик, керамзитобетон, газобетон тощо), — перевагу і далі віддають цеглі. І цс при тому, що одна залізобетонна стіна замінює кілька тисяч цеглин, що з нових конструкцій зводити дім набагато швидше, що процес цей можна механізувати і відповідно скоротити кількість робітників, потрібних при цегляному муруванні.
Виявляється, цегла має багато принципових переваг — над іншими будівельними матеріалами. Цегляні споруди — міцні, добре зберігають тепло, мають гарну звукоізоляцію, сейсмічну й протипожежну стійкість, а крім того, важливим лишається й те, що сировина для виготовлення цегли — глина — поширена скрізь, а значить дешева, її нескладно видобувати й обробляти.
І далі служать нам такі давні зразки архітектурної кераміки, як черепиця, кахля (найчастіше вже трансформована в обличкувальну плитку). Усе це засвідчує універсальність сировини, а також універсальність технологічного процесу виготовлення керамічних виробів. Що ж, сьогодні поступилися — гончарський круг — гіпсовій прес-формі, горно — муфельній печі, мальовання ангобом-деколю, а сама глина — своєму розчину (шлікеру). Бо ж і глинотворців уже називають не гончарями, а керамістами, їхні «горщарні» — заводами, давній промисел — промисловістю. Але й тепер у таїнстві народження керамічних виробів не розривається ланцюг: глина — людські руки — вогонь.