Громадсько-політичні рухи

МВС УКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання Кафедра державно-правових дисциплін Контрольна робота з навчальної дисципліни: «Історія вчень про державу і право»

Виконав:

студент 5 курсу

4 групи з/в Дмитришин О.І.

Одеса — 2015

Апріорі (лат. a priori — первісно) — те, що передує досвіду, є філософським терміном. Протилежний термін, апостеріорі, позначає те, що випливає з досвіду. Апріорі — саме собою зрозуміло Простіше говорячи апріорі це — істина. А істина, як відомо, не підлягає ніяким сумнівам і існує незалежно від нашого особистого світогляду, і не має ніякого відношення до поняття правда, яка може бути у всіх своя й дуже часто помилкова.

Поняття апріорі й апостеріорі є важливими термінами у філософії Канта. Кант приходить до висновку, що при пізнанні світу людина опирається на певні поняття, які не можна вивести з досвіду, тож вони неодмінно закладені в людську свідомість. До таких понять Кант відносить поняття часу й простору.

Вже Аристотель розрізняв пізнання речей з їх причин — з тих, які складають їх передумову (цільова, формальна причина) — це пізнання А. і пізнання причини з її дії — апостеріорне пізнання. Лейбніц змінив зміст терміну «апріорне», припустивши, що пізнання речей з їх причин повно тільки тоді, коли воно сходить до останніх і вищих причин, які він називав «вічними істинами», і прирівнював пізнання А. до умоглядних, беззасновкових, самоочевидних для розуму знань. Завдяки Вольфу, поняття А. увійшло в німецьку філософію і було прийнято Кантом. Так, вже у вступі до «Критики чистого розуму», говорячи про сутнісне походження наших знань, Кант писав: «…хоча все наше пізнання і починається з досвіду, разом з досвідом, звідси не випливає, що воно цілком походить з досвіду». Кант вважав, що через нашу чуттєвість речі пробуджують одночасно і якусь внутрішню активність людського пізнання, тому навіть дослідне знання «складається з того, що ми сприймаємо за допомогою вражень, і з того, що наша пізнавальна здатність (тільки спонукувана чуттєвими враженнями) дає від себе самої…». Проявом цієї активності пізнання і є людська здатність здійснювати не тільки досвідне, а й поза досвідне пізнання. Таке пізнання Кант і називає апріорним. Надалі, Кант буде вважати апріорними тільки ті знання, які безумовно не залежать від будь-якого досвіду, а не від того чи іншого конкретного досвіду. І, нарешті, з усіх апріорних знань Кант виділить «чисті апріорні» — ті, до яких абсолютно не домішується ніщо емпіричне, більше того — ті, які мають загальний і необхідний характер. Кант відносив до них порівняно велику сукупність головним чином наукових знань, отримання яких стало вищою метою і завданням людського пізнання взагалі — закони, принципи тощо. Найчастіше, за Кантом, вони починаються зі слів: «все», «вся» і т. д., стверджуючи деякі положення та принципи щодо певних цілісних класів речей. Ці апріорні, загальні і необхідні знання, згідно Канту, не можна отримати емпіричним шляхом, вони формулюються якимось іншим — до досвідним або поза досвідним чином. Але апріорні ці знання лише за своєю формою, їх же зміст виникає з досвіду. Суть кантівського апріорізму полягала таким чином в акцентуванні того факту, що кожна людина, починаючи процес пізнання, як би заздалегідь володіє якимись формами, що існували вже до нього, які і надають його знанню характер шуканого ідеалу — необхідності і загальності. Кант розрізняв апріорні форми чуттєвості — простір і час і апріорні форми розуму — чисті розумове поняття чи категорії, розділені ним на 4 класи: кількості, якості, модальності і відношення. Апріорні форми чуттєвості і розуму організують, надають зв’язність і впорядкованість хаотичному знанню, одержаному з досвіду за допомогою почуттів. У сучасній методології науки, до апріорних форм знання відносять вихідні постулати науки, хоча при цьому визнається в їх виборі момент умовності і конвенціональності.

Аболіціонізм (фр. abolitionisme, від лат. abolitio — скасування) — громадський рух за скасування якогось закону. Наприкінці XVIII — на початку XIX сторіччя у США рух за скасування рабства чорношкірого населення, у Великобританії, Франції та деяких інших країнах рух за ліквідацію рабства в колоніях.

Нью-йоркське гуманне антимісіонерське товариство (англ. New York Manumission Society) було створено задля визволення рабів. Це товариство було засновано у 1785 році і припинило свою діялність 1849 року. 3] Однією із завдань цього товариства було відкриття африканських безкоштовних шкіл, в яких викладали вчителі не білої раси. Членами товариства були білі люди, серед яких були квакери, підприємці. Одним із таких був Джеремія Томпсон — емігрант з Англії, підприємець з вовняно-виробничого сімейного бізнесу, один із засновників і голова першої трансатлантичної пароплавної лінії «Black Ball Line» в місті Нью-Йорк. Члени цього товариства були проти рабства і за освіченість робітників, бо це було вигідним для їхнього бізнесу.

Аболіціонізм в США мав підтримку робітничого класу, широких кіл фермерства (що боролося за землю, проти плантаторів), а також буржуазії, яка вбачала в рабстві перешкоду для капіталістичного розвитку кра­їни. З появою щотижневика «Ліберейтор» (1831−1865) та заснуванням в 1833 році «Американського товариства боротьби з рабством» аболіціонізм став організованим рухом, що об'єднував до 250 тисяч чоловік. В 1840 році виникла «Партія свободи», яка рішуче виступила проти рабства.

Більшість лідерів аболіціонізму на чолі з Вільямом Гаррісоном вважали, що з рабством слід боротися лише моральними засобами та переконанням, не застосовуючи силу. Однак деякі аболіціоністи на чолі з діячем негритянського визвольного руху Фредериком Дугласом вважали озброєну боротьбу необхідною для скасування рабства. В 1859 році фермер-аболіціоніст Джон Браун намагався підняти загальне повстання рабів.

Аболіціонізм відіграв важливу роль у підготовці громадянської війни в США 1861−1865 років і формальної ліквідації рабства. Активним супротивником аболіціонізму був католицький архієпископ Нью-Йорка Джон Х’юз (1797−1864).

Фашизм — характерне явище ХХ століття, бо воно стало століттям виходу на політичну арену мас, масових рухів та організацій, масової пропаганди та комунікації, масового терору і систем масового придушення особистости. Історія давніх століть сповнена жорстокостей і кривавого насильства на міжплемінному, етнічному, расовому, релігійному ґрунті тощо — сучасне продовження цього ми бачимо у низці країн третього світу, в Руанді, в Кашмірі, в Боснії, — але нічого подібного до фашизму історія не знала. Не було масових рухів та організацій, не було сучасної, технічно й організаційно оснащеної пропаганди. Темні пристрасти, комплекси ненависти та меншовартости, звичайно, завжди існували, в будь-яких суспільствах і в усі часи. Але зрозуміти, організувати, вибудувати в бойові лаштунки всі ці нижчі страти масової свідомости змогли тільки фашистські режими, до того ж у центрах европейської цивілізації, ледь не в середині найосвіченішого століття. До цього варто додати, що фашизм не тільки придушував волю й розум мас, але й спокушав ці ж маси — і значною мірою досяг успіху. Насамперед у тому, що пропонував просте вирішення всіх заплутаних проблем, від ідеологічних до політичних та економічних: знищення «ворогів», підпорядкування особи груповій дисципліні та волі вождя, повернення до племінних принципів моральности (для «своїх»). Тією чи іншою мірою ці риси притаманні різним ідеологіям та рухам агресивного шовінізму, тоталітарного соціалізму; фашизм поєднав їх.

Усі різновиди фашизму паразитували на ситуаціях і проблемах державних, національних та соціальних катаклізмів — переважно криз, породжених світовими війнами та розпадом світових імперій. Ці процеси ще не цілком завершилися, особливо в периферійних країнах. В Европі післявоєнні часи стали добою примирення й добробуту, а гострота криз була начебто відіпхнута на соціальну та географічну периферію — Ольстер, відтак Боснія. Але наша країна у своєму пострадянському, постімперському існуванні опинилася якраз в цьому периферійному просторі, тому нам доводиться страждати від хвороб, якими інші давно перехворіли. Це ж стосується загрози фашизму.

Один з головних ідеологів Організації українських націоналістів Микола Сціборський у 1935 р. писав, що приклад фашизму має стати дороговказом і для поневолених народів. «Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив’язаности до наркозу демо-соціялістичних забобонів про „мир, злагоду, благоденствіє“, та інтернаціонали, — ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів — бути погноєм для інших!».

Меркантилімзм (фр. mercantile — торговець, від лат. mercari — торгувати) — в широкому розумінні — переважання матеріальних, фінансових інтересів над усіма іншими. В більш вузькому, конкретному значенні — торгова та фінансова політика абсолютистських держав 16−18 ст. та відповідна ідеологія.

Термін «меркантилізм» і «меркантильна система» вперше вжив французький фізіократ Оноре Мірабо 1763 року, а згодом їх ввів у широкий обіг Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Найбільш повно цю доктрину виклав у своєму творі «Збагачення Англії за допомогою міжнародної торгівлі» (1664) Томас Ман. Він писав: «Усталеними засобами підвищення нашого добробуту і збагачення є торгівля з іноземцями, у якій завжди маємо дотримуватися правила: щорічно продавати чужинцям товару на більшу суму, ніж купувати їхнього». За Шмоллером, меркантилізм — це передусім система державотворення, за якої уряд намагається усунути внутрішні перешкоди для торгівлі й покращити становище нації у світовій економіці. Меркантилізм захищав Джон Кейнс у своїй «Загальній теорії…"(1936).

Соціум — це:

· суспільство як цілісна соціальна система цілісна соціальна система;

· людська спільність певного типу (родові і сімейно-споріднені, соціально-класові, національно-етнічні, територіально-поселенські спільності);

· соціальне оточення людини, сукупність форм діяльності людей, що історично склалися.

У першій половині XIX ст., багато в чому завдяки впливу Великої французької революції, в Росії починається новий період у розвитку політичної думки. Передова російська інтелігенція відчуває необхідність соціально-політичних і економічних реформ в Росії. Створюються таємні організації, в яких обговорюються проблеми та перспективи реформування російського суспільства. Нові ідеї знаходять своє відображення в працях таких мислителів як П.Я. Чаадаєв, І.І. Надєждін, Н. С. Мордвинов, М. М. Сперанський, Н. М. Муравйов, П.І. Пестель та інші. Так, один з керівників грудневого (1825) повстання П.І. Пестель (1793−1826) виклав свої республіканські погляди в таких роботах як «Конституція. Державний заповіт «і» Руська правда «. Він виступав проти кріпацтва і самодержавства і вважав, що народ існує «для власного блага», а не для блага уряду.

Заколот 14 грудня 1825 в Санкт-Петербурзі на Сенатській площі знаменував вищу точку руху так званих декабристів. Декабристи, що вийшли із середовища молодих дворян розчарувалися в можливостях перетворень зверху, виступали за обмеження абсолютизму і скасування кріпосного права. У русі декабристів слід розрізняти помірне і радикальне напрямки, представлені відповідно «Північним суспільством» і «Південним товариством».

Помірне крило декабристів очолював член «Північного товариства» Микита Михайлович Муравйов (1795−1843 рр.). Еволюція його поглядів представлена в 3 розроблених ним проектах російської конституції. Найбільш цікавим визнаний другий проект, що передбачає введення конституційної монархії. Законодавча, виконавча і судова влади з цієї конституції розділені. Верховний орган законодавчої влади — двопалатні Народне віче. Виконавча влада належить імператору — «верховному чиновникові російського уряду», який при вступі на посаду складає присягу Народному вічу і зобов’язується зберігати і захищати конституцію. Всі посадові особи за порушення законів притягуються до відповідальності народними представниками. У цьому випадку верхня палата парламенту ставала судом. Майбутня Росія представлялася Муравйову федеративною державою, що складається з 13-ти і 2 областей. Столицею повинен стати Нижній Новгород. У кожній державі законодавча влада передана двопалатного законодавчого зібрання. Всі посадові особи є виборними. Помірність Муравйова простежується в його підході до селянського питання. Він оголошував про звільнення селян від кріпацтва, але зі збереженням землі в руках поміщиків, бо «право власності священне і недоторкане». Згідно з проектом конституції Муравйова, повноправним громадянином міг стати тільки земельний власник або власник значного капіталу. Всі громадяни в залежності від майнового цензу діляться на 4 категорії.

Держава, що створюється суспільним договором, служить благоденства кожного члена суспільства, тому воно може існувати тільки на основі «рівноваги взаємних обов’язків і взаємних прав» уряду і народу. Досягнення суспільного благополуччя є метою законів, що видаються урядом. Пестель ділив закони на 2 групи: «Перша частина визначає коло дій уряду, друга — дії народу і приватних членів його». Крім того, декабрист розрізняв закон як норму, яка виходила державою, для регулювання суспільних відносин, і закон як сукупність прав, наданих кожному громадянину.

Згідно працям славетних вчених того часу, основою якої влади є народне згоду. Держава переслідує виключно людські цілі й тому має орієнтуватися на практичні інтереси людей. Тому в державі панує верховенство закону, а народ є законодавцем. Він має право повалення уряду, що не дотримує закони. Марсилій визнавав природним соціальна нерівність людей; він ділив народ на 2 стани — вища (військові, священики, чиновники) і нижчу (землероби, ремісники і торговці). На чолі держави має стояти вище стан, оскільки лише воно здатне служити загальному благу. Представники нижчого стану можуть піклуватися лише про приватні інтереси.

апріорі фашизм меркантилізм декабрист

Список літератури

1. Липовецька М. Кілька слів про фашизм // Там само. — Кн. II. — С. 139.

2. Новейший философский словарь. Сост. и гл. н. ред. Грицанов А.А.

3. Вікіпедія.

4. Коломийцев В. Ф. Демократический режим. // Социально-гуманитарные знания. 2000, № 5.

5. Пантин В. И., Лапкин В. В. Эволюционное усложнение политических систем: проблемы методологии и исследования. // Полис. 2002, № 2.

6. Васильев В. А. Гражданское общество: идейно-теоретические истоки. // Социально политический журнал. — 1997. — № 4.

7. Гаджиев К. С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования // Вопросы философии. — 1991. № 7.

8. Ступишин В. П. Гражданское общество и демократическое государство.// Общественные науки. 1990. — № 1.