Національно-визвольна боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII — початку ХХ століття

Дипломна робота на тему:

Боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму (XVII — перша чверть ХХ ст.)

Вступ

Актуальність теми дослідження. Історія будь-якого народу є повчальною. У цьому відношенні історія Ірландії не є винятком. Вона свідчить про трагічну долю народу, який із ХІІ ст. став жертвою іноземного завоювання і в повній мірі звідав усі негативи багатовікової колоніальної експлуатації і національного гніту.

На карті світу знайдеться небагато країн, де сучасність так тісно пов’язана із процесами далекого минулого. Витоки поділу Ірландії, який зберігається і сьогодні, гострі соціальні і політичні конфлікти в шести північноірландських графствах, що лишилися в складі З'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії криються в глибинах історії. В історичному минулому Ірландії минулому було і багатовікове пригноблення пануючим сусіднім народом, і озброєна боротьба проти завойовників, і обмеження в правах за релігійними і національними ознаками, і вигнання ірландців зі своїх земель.

Особливістю історичного розвитку країни став той факт що ці больові точки посилювалися серйозними етнонаціональними протиріччями між англосаксами і кельтами; практично завжди політичне, економічне, соціальне і релігійне протистояння було одночасно і англо-ірландським, національним. При цьому не можна не погодитися, що, будучи сьогодні рівноправним і шанованим членом світової спільноти, Ірландія внесла істотний вклад до формування ідеалів і культурних цінностей, що становлять основу європейської цивілізації. Тому вважаємо, що аналіз пройденого ірландським народом шляху національно-визвольної боротьби є безперечно актуальним як з науково-теореичних, так і з практичних позицій.

Метою наукового пошуку являється комплексний науковий розгляд аспектів національно-визвольної боротьби ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII — початку ХХ ст.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання наступних дослідницьких завдань:

ь реконструювати сукупність передумов та причин розвитку національної боротьби ірландців;

ь дати послідовний аналіз етапів антиколоніального руху;

ь дослідити систему британського управління Ірландією в період нового часу;

ь охарактеризувати роль таємних організацій в означених процесах ь встановити соціальні, культурні та геополітичні результати ірландського національного руху.

Об'єктом дослідження виступають головні віхи антиколоніальної боротьби ірландського народу в період нової історії.

Предмет наукового аналізу становлять передумови, причини та перебіг національного руху ірланців, регіональні та часові особливості процесу, участь різних соціальних груп та політичних організацій в збройних виступах, еволюція колоніальної політики Британської імперії, наслідки боротьби для ірландського та англійського народів.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з початку XVII до 20-х рр. ХХ ст. Нижня межа зумовлена складанням умов для перших антианглійських повстань ірландського народу. Верхньою межею взято 1921 р., тобто час завершення англо-ірландської війни 1919?1921 рр., в результаті якої Ірландія без шести північно?східних графств набувала статусу британського домініону під назвою «Ірландська вільна держава».

Методологічною основою роботи є діалектичні принципи пізнання. Вони базуються на використанні загальних принципів історизму, наукової об'єктивності та діалектичного розуміння процесів, що дає можливість ґрунтовно досліджувати сутність та особливості боротьби ірландців за національне самовизначення. Для комплексного вивчення проблеми були використанні загальнонаукові (типологія та класифікація), власне історичні (проблемно-хронологічний, історико-порівняльний та ретроспективний) та міждисциплінарні (структурно-системний підхід) методи дослідження.

Науково-теоретичне значення проведеного наукового пошуку полягає в тому, що він заповнює наявні прогалини у вивченні проблем національної та соціально-політичної історії Ірландії. Результати дослідження важливі для розуміння ряду сучасних процесів у сфері міжнаціональних стосунків, наприклад, таких як генезис міжетнічних конфліктів, шляхи їх вирішення, взаємовідносини різних народів, міжконфесійні протиріччя міграційна проблематика, асиміляційні процеси, механізми сприйняття одним народом іншого і формування етнічних стереотипів.

Практичне значення дослідження. Матеріали дипломної роботи можуть бути використані при вивченні проблем нової історії, при написанні робіт по історії Ірландії і Великобританії XVII? XX ст., а також при розробці спецкурсів по історії Ірландії.

Наукова апробація. Окремі результати досліження були апробовані на ІІ Міжнародній науковій конференції молодих науковців, аспірантів, здобувачів «Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії» (8−9 груня 2010 р., м. Рівне). Тема виступу: «Історичне значення руху феніїв».

Структура дипломної роботи зумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається з вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Історіографічний огляд проблеми. Наукову історичну літературу, присвячену національно-визвольному руху ірландського народу, можна умовно поділити на три групи: західну, радянську та вітчизняну.

Власне ірландська історична наука представлена двома напрямами — так званим «канонічним» та «ревізіоністським». Послідовники «канонічного» напряму генерували три ідейні постулати нової та новітньої історії Ірландії, що полягали в концепції давності ірландської нації та державності, існування яких переривалося брутальним втручанням зовнішніх сил; твердженні (поданому частіше як аксіома) про безперервну боротьбу ірландського народу з чужинцями за свободу та власну державність.

Серед послідовників «канону» слід назвати таких ірландських авторів, як М. О'Ріордан, Д. Грівз, Л. де Пеа. Послідовники ревізіоністського напрямку в ірландській історіографії, рішуче заперечують концепцію «історичних канонів». Ідея переосмислення і переформулювання історичного досвіду, який ґрунтувався на розділенні народів і культур, лежить в самому осередді наукових та критичних праць цього напряму. До представників ревізіоністського напряму належать Дж. Кеш, Дж. Дербі, П. Ширлоу, Д. Морроу, Д. Маккітрік та ін.

Наступна група історичних досліджень включає монографічні праці радянських істориків. Національно-визвольній боротьбі ірландського народу присвячували свої праці такі історики як П. М. Керженцев, «Ирландия в борьбе за независимость», А. Д. Колпаков «Ирландия — остров мятежный», Ю.М.Саприкін «Английское завоевание Ирландии (ХІІ - ХVІІ вв.)». Доктор історичних наук М.А.Єрофєєв написав не одну працю із історії Ірландії та Англії. Зокрема, приділяв багато уваги колоніальній політиці Англії та національно-визвольній боротьбі ірландського народу. Журнал «Новая и новейшая история» опублікував ряд статей, присвячених Ірландії, наприклад, такі як «Английский колониализм и стереотип ирландца» М.А.Єрофєєва, «Джон Брайт и проблема самоуправления Ирландии» М. Тихонової та інші.

Цінний матеріал для нашого дослідження містить видана у 1980 р. «История Ирландии». Ця колективна праця докторів історичних наук Л.І.Гольмана, А. Д. Колпакова, В.Е.Куніної Ю.М.Саприкіна розглядає аниколоніальну боротьбу Ірландії в контексті соціально-економічного і політичного розвитку країни.

В сучасній українській науковій літературі теж має місце дослідження окремих аспектів антиколоніального руху ірландців. Серед істориків, які зверталися до цієї проблематики слід відзначити С. Толстова, Е. Кучменко, О. Сахновського, О. Теленко, Л. Лещенка та В.Горбика. В українській історичній науці національна історія Ірландії розглядається в контексті вивчення актуальних питань розвитку Великої Британії та європейських інтеграційних процесів.

Отже, історіографічний аналіз проблеми свідчить про постійний інтерес науковців до її головних аспектів. Проте, комплексні дослідження, в яких розкриваються причини, етапи, механізми розвитку та наслідки боротьби ірландського народу, відсутні, що обумовлює необхідність подальшої наукової розробки проблематики.

Розділ І. Визвольна боротьба Ірландії в XVI ст. та її особливості

1.1 Повстання в Ірландії 1641?1652 рр. у світлі причин, ходу та наслідків процесу

Для визначення характеру і значення цього повстання необхідно проаналізувати події, які йому передували. Завоювання Ірландії, як відомо, почалося в ХІІ ст. ряд істориків (Ю.Саприкін, Єрофеєв, Л. Гольман) рахують, що головним стимулом до завоювання Ірландії було прагнення англійського дворянства розширити свої земельні володіння. Адже Ірландія «країна, що тече молоком і медом, із землею такої родючої, якої більше немає в Європі. Там багато лісу, каменя, шиферу і інших будівельних матеріалів, величезна кількість ставків, рік, озер, малих і великих, безліч риби і дичини «[14; 61].

Серед причин, які пояснюють, чому ж першим англійським завойовникам не вдалося підкорити весь острів Ю.М.Саприкін в своїй праці «Английское завоевание Ирландии» підкреслює той факт, що ірланській народ ніяк не хотів добровільно підкоритися пануванню англійців. І дійсно, якщо зазирнути в далеке минуле, то ми побачимо там ряд повстань в Ірландії, що слідували одне за одним, хоч кожне придушувалося з надзвичайною жорстокістю.

В роки правління королеви Єлизавети (в ХVІ столітті) було вирішено зламати супротив бунтівних ірланців, насаджуючи там англійських лендлордів, котрі повинні були тримати їх в покорі. Таким чином Ірландія практично перетворилася в націю селян із іноземними лендлордами [39; 412].

У 1640 р. в Англії почалася буржуазна революція. Буржуазія в союзі з новим дворянством виступила проти абсолютизму, феодального дворянства і пануючої англіканської церкви. Очолювала цю боротьбу палата громад Довгого парламенту, що зібрався 3 листопада 1640 р. Більше половини депутатів цієї палати належала до класів-союзників і виражала їх інтереси. На цю більшість і спиралися лідери парламентської опозиції Джон Пим, Гемпден і інші діячі.

Ірландія, як королівська колонія стала головним резервом монархії Карла в її боротьбі проти буржуазної революції, що почалася. Особливо небезпечною лідери Довгого парламенту рахували королівську армію в Ірландії, створену Страффордом в 1640 р. Парламентська опозиція добилася засудження і страти 12 травня 1641 р. Страффорда, звинувативши його в державній зраді за введення «тиранічного режиму» в Ірландії і в задумах розповсюдити цей режим на Англію. Літом 1641 р. вона добилася розпуску ірландської армії [4; 20].

В той же час англійська буржуазія і нове дворянство були дуже зацікавлені в нових масових земельних конфіскаціях в Ірландії, в передачі відібраних у ірландців земель авантюристам з їх середовища, в перетворенні Ірландії на колонію буржуазної Англії, у здійсненні буржуазних методів її експлуатації. Виражаючи ці спрямування, Пім і інші діячі парламентської опозиції в Лондоні у зв’язку із звинуваченням Страффорда не висували вимоги національного звільнення Ірландії.

Довгий парламент в перший рік своєї діяльності не прийняв ніяких дієвих заходів для вирішення гострих протиріч в Ірландії. Лідери парламентської опозиції в Лондоні, незважаючи на прогресивні буржуазно-визвольні ідеї, якими вони керувалися не ставили питання про національне звільнення Ірландії з-під англійського панування [23; 47].

Дії Довгого парламенту по відношенню до Ірландії сприяли загостренню національно-визвольної боротьби в країні. В той же час вони посилювали позицію англійських авантюристів-колонізаторів, а також штовхали ірландську знать і англо-ірландське дворянство на союз з англійським королем.

В жовтні 1641 року в Ірландії вибухнуло народне повстання. Воно було результатом колонізаторської політики, яку проводили англійські лендлорди в Ірландії продовж століть. Захоплення земель ірландських кланів, національний, політичний та релігійний гніт набули особливо жорстоких форм в 30? х роках ХVІІ століття в роки коли лордом? намісником Ірландії був Страфорд. Навіть вбивство ірландця англійцем каралося незначним штрафом [8; 45].

Ірландське повстання — одна з найбільших подій в Європі, тісно пов’язане із англійською буржуазною революцією ХVІІ століття. Ірландія, як королівська колонія, стала головним резервом монархії карта в її боротьбі проти буржуазної революції. Особливо небезпечною лідери Довгого парламенту вважали королівську армію в Ірландії, створену Страфордом в 1640 році.

Парламентська опозиція домагалася засудження і страти 12 травня 1641 року Страфорда за звинуваченням у державній зраді за введення «режиму терору» в Ірландії і в задумах поширити цей режим на Англію [55;12] Але в той час англійська буржуазія і нове дворянство були зацікавлені в нових масових земельних конфіскаціях в Ірландії, в перетворені Ірландії в колонію Англії. Коли колонізаційна суть Довгого парламенту по відношенні до Ірландії стала очевидною, серед кланової знаті Ольстера визріла таємна змова з метою підняти збройну боротьбу.

Програма повстання була досить поміркованою і зводилася до наступних вимог: віротерпимість, повернення конфіскованих земель, ліквідація свавілля англійських чиновників і юристів, вірність королю. Однак збройна боротьба розпочата клановою знаттю в Ольстері, одразу ж отримала широку підтримку ірландських селян інщих територій і графств. Саме народ розпочав силою, стихійно віднімати експропрійовані у нього землі. Виганяючи англійських колоністів і інших протестантів із маєтків, знищуючи їхні будинки, майно, худобу, а іноді і фізично розправляючись з ними [22; 87]. В поверненні своїх земель селяни вбачали неодмінну умову національного звільнення Ірландії від англійського панування, і це звільнення розумілось ними як повне відокремлення від Англії і створення самостійної держави. У своїй праці «Английское завоевание Ирландии» Ю. Саприкін пише про те, що «прості ірландці», люди, які громили маєтки англійських колоністів заявляли, що вони ніколи не будуть рабами англійців, що ніколи ними не буде керувати людина народжена за межами Ірландії, що всі посади в країні повинні займати лише ірландці.

Це були справедливі дії пригніченого народу, що підняв зброю за звільнення своєї країни. Таким чином повстання в Ольстері переросло в національну революцію, що охопила всю країну і тривала декілька років.

Виступи селян набували все більш рішучого характеру. Поширювалися на інші провінції і графства Ірландії, що викликало занепокоєння ірландської знаті, котра вбачала в цьому серйозну загрозу для свого майна і положення. Тому керівники повстання в Ольстері, поспішили відмежуватись від селянської боротьби, наполегливо шукаючи союзників серед англо-ірландської знаті, а також країнах католицької реакції, висуваючи на перший план релігійні цілі боротьби [11; 101]. Це стало причиною одного з найбільших протиріч між повсталими і послаблювало їхню боротьбу.

Літом 1642 року повстанням була охоплена більша частина Ольстера, Ленстера (включаючи і землі колишнього Пейла), Коннота і Манстера [2; 43]. Однак сили повсталих були розпорошені не лише територіально. Оскільки не було єдиного командування, військові операції велися вождями і лордами сепаратно, в армії не було належної дисципліни. Не було єдиної програми дій, і не зважаючи на приєднання англо-ірландських лордів, протиріччя між ними і клановою знаттю не були усунені. В результаті повсталі вели військові дії невдало, чим не могли не скористатись англійські і шотландські війська, проводячи свої спустошливі походи.

В таких умовах перед повстанцями виникла проблема створення самостійної держави. 24 вересня 1642 року в місті Кілкенні зібралися на Генеральну асамблею представники, підвладних повсталим, графств і міст, і затвердили утворення із цих територій самостійної держави. Держава отримала назву Ірландська конфедерація католиків [22; 93]. Утворення самостійної держави було безперечно важливою подією в національно?визвольній боротьбі Ірландії. Однак ірландські і англійські феодали створили цю державу не для підтримки народно? визвольної війни. У своїй праці «История Ирландии» Л. Гольман доводить, що ірландська знать прагнула лише розділити з англійською монархією панування над Ірландією. Відповідно до цього в програмі конфедерації були відсутні вимоги повернення ірландцям конфіскованих в минулому англійськими королями земель і створення незалежної від англійської корони держави. Не було створено і єдиного військового командування для того, щоб об'єднати дії провінційних армій, а отже була відсутня необхідна для ведення успішної боротьби із колонізаторами централізація.

Становище повсталих після утворення Конфедерації стало стабільним незважаючи на відсутність єдиного командування. Армія конфедератів склалася головним чином із корінних ірландців, які уміли воювати і були рішуче налаштовані по відношенні до англійських колонізаторів; їх очолювали здібні командири які пройшли Тридцятилітню війну; вона була добре озброєна, завдяки допомозі католицьких країн. Саме після утворення Конфедерації було завдано поразки шотландським військам генерала Монро в Ольстері і урядовим військам у Монстері [49; 156].

Але ситуація різко змінилася після того як в 1649 році в Англії було повалено монархію. Англію проголосили республікою, і майже одразу вождь революції Кромвель повів свою армію на завоювання Ірландії [44; 143].

Як повідомляє нам «История Ирландии», англійська армія направлена на завоювання «зеленого острова», складалася із 12 тисяч чоловік. Ірландський похід проходив під лозунгом «збагачуйтесь» [22; 146].

Як відомо, Кромвель і його генерали із неймовірною жорстокістю придушували повстання ірландців. Як наприклад, досить згадати криваву бійню влаштовану Кромвелем в Дрогеді і Уексфорді. Т. Павлова у своїй статті «Железом и кровью» пише про те, що Дрогеда була однією із найміцніших фортець Ірландії. Про неї говорили: «штурмувати Дрогеду все одно, що штурмувати пекло». І дійсно, як свідчать історики Дрогеду тричі намагалися взяти штурмом. Третю атаку очолив сам Кромвель. Вона виявилася успішною. Продовж наступних декількох днів солдати Кромвеля вбивали захисників фортеці не жаліючи мирних жителів: ні жінок, ні дітей, ні монахів. Особливо жорстоко розправлялися з католицькими священиками, хоч ті навіть не намагалися чинити опру [44; 150]. Через декілька днів, повертаючись в Дублін Кромвель відіслав рапорт про взяття Дрогеди. «Правду кажучи — писав він,? я в запалі бою заборонив солдатам милувати будь? кого, хто був зі зброєю в руках; і я думаю, що в ту ніч вони покарали близько 2 тисяч чоловік» [44; 150].

До цих пір слово «Дрогеда» породжує ненависть у ірландських серцях до англійців, і до цих пір матері в Ірландії матері лякають своїх неслухняних дітей іменем Кромвеля.

Але ні жахливий приклад Дрогеди, ні різня в Уексфорді не могли зламати опір ірландців. Майже місяць війська Кромвеля тримали в облозі Уотерфорд; на початку грудня він змушений був зняти облогу і вирушити до Манстера. Оскільки наступала зима, армія Кромвеля виявилася в скрутному становищі: вона знаходилася у ворожій країні, де не було зимових квартир. Але прихильнику Кромвеля, лорду Брогхіплу, вдалося підняти в Коркі, Юнхоплі, Кілсейпі та інших містах бунти проти конфедератів і тим самим врятувати армію Англії. Кромвель отримав хороші зимові квартири і можливість підтримувати морем зв’язок з Англією. В березні 1650 року, після третього штурму, Кромвелю здалася столиця конфедератів Кілкенні [22; 104].

26 травня 1650 року Кромвель змушений був залишити «зелений острів», довіривши справу подальшого її підкорення своєму зятю Генрі Айртону. Дев’ять з половиною місяців кривавого підкорення Ірландії лишилися позаду.

Але ще довго буде литися кров волелюбних ірланців в лісах і горах в фортецях і містах Ірландії; ще довго гримітимуть англійські гармати під стінами ірландських фортець.

Айртону ця завойовницька війна коштувала життя. І лише через два роки новий лейтенант? генерал, Чарльз Флітвуд буде святкувати перемогу англійських колонізаторів.

Для Ірландії ця війна на довгий час принесе розруху і залежність від Англії. Країна лежала в руїнах. Різко скоротилася чисельність населення. 45% католицького населення острова фізично винищена. У католиків було конфісковано 6,8 млн. акрів землі (80% їх земельної власності). Ті 55% ірландців, що залишилися в живих проживали на 14,5% ірландської землі [2; 29]. Історики по? різному оцінюють результати підкорення Ірландії Кромвелем. Зокрема Саприкін доводить, що до завойовницького походу населення країни становило 1,5 млн. чоловік, а після підкорення населення скоротилося більше як в двічі. Т. Павлова стверджує, що внаслідок війни третина населення загинула, тисячі її жителів залишили батьківщину шукаючи притулку на континенті чи за океаном. Тисячі були продані в рабство. Економічний розвиток країни завмер на тривалий час, політично вона стала безправною. Згідно із «Актом про устрій Ірландії», прийнятим Довгим парламентом в 1652 році всі хто приймав участь в боротьбі проти англійців були позбавлені землі і майна. Багато міст і навіть цілі провінції були повністю «очищені» від ірландців [44; 153].

Отже повстання 1641?1651 рр. в Ірландії мало національно-визвольний характер. Події в Англії а саме в Англійській буржуазній революції стала певним його каталізатором. Адже не даремно ірландська народна мудрість говорить: «Смута в Англії - шанс для Ірландії». Однак ірландське повстання проходило в умовах економічної і політичної роздробленості країни, а також за відсутності національної єдності.

Ірландська знать боролась в першу чергу за віротерпимість, як гарантію недоторканності землі і майна та повернення незаконно конфіскованих земель, а також обмеження свавілля англійських чиновників. Народні маси домагалися остаточного вигнання іноземців і перетворення Ірландії в незалежну державу.

Відсутність єдності та злагодження дій повсталих стало причиною остаточного підкорення Ірландії внаслідок походу Кромвеля.

1.2 Становище ірланської держави після реставрації Стюартів та повстання 1689?1691 рр.

В 1660 р. в Англії відновлено монархію Стюартів. Ряд істориків (М.Єрофєєв, Л. Гольман) вважають, що реставрація нічого не змінила в становищі Ірландії. Щоб дати відповідь на поставлене запитання, необхідно проаналізувати законодавчі акти, що були прийняті 1662 і 1665 рр., а саме «Акт про устрій» та «Акт пояснення». Вважається, що вони не покращили земельного становища католиків. Були створені так звані суди за претензіями (на землю), але вони не працювали [49; 169]. Однак, в новий переділ земель було залучено 2,1 млн. акрів, тобто 30% земель, конфіскованих при Кромвелі, відібрано у авантюристів. 900 тис. акрів (42% земель, залучених в переділ) були віддані брату короля (майбутньому Якову ІІ), герцогу Орлеанському і іншим роялістам?аристократам (всі вони були протестантами). Ті, що лишилися 1,2 млн. акрів землі, були повернені католикам [2; 30]. Таким чином, частка католицького землеволодіння збільшилася із 14 до 23% (в загальному фонді ірландських земель). Отже, зміни в землеволодінні були достатньо серйозними. Однак землю отримали лише 500 дворян? католиків, тому більшість ірландської знаті була незадоволеною, про що свідчить подана в 1666 р. католицька декларація [22; 17]. При цьому ті із дворян, що повернули собі землю, продовжували тримати сторону тих, хто її не отримав. Таким чином, в Ірландії утворився широкий прошарок незадоволених, котрі сподівалися на швидке повернення всіх земель.

В 1669 р. намісником Ірландії став лорд Берклі. В роки його правління були пом’якшені закони проти католиків, дозволені публічні богослужіння, католикам надавалося право селитися в містах, вони отримували доступ в армію, в суди і в міське управління. Їм, нарешті, надавалося право вибирати і бути обраним в обидві палати Ірландського парламенту. Всі ці перетворення були проведені на 1671?1672 рр., в зв’язку з чим розпочинається розквіт країни [2; 31]. Таким чином, можна стверджувати, що в період реставрації серйозно змінився суспільно?політичний статус католиків, що викликало значне незадоволення у протестантів.

Отже, варто погодитись із думкою К. Алексєєва який у своїй статті «Ирландское восстание конца ХVІІ века» доводить, що в радянській історіографії не зовсім правильно оцінили історію Ірландії в епоху Реставрації. Відбулися серйозні зміни в землеволодінні, особливо в католицькому (воно збільшилося більш ніж в 1,5 рази). Католики відновили свої громадянські права (розпочинаючи із права відправляти культ і закінчуючи правом ставати перами), що ж стосується самої Ірландії, то її економіка динамічно розвивалася в дану епоху. Як свідчить М.Єрофєєв, національне багатство Ірландії збільшилось за 11 років на 25%.

Тепер стають цілком очевидні причини «Славної революції» і ірландського повстання, яке послідувало одразу за нею. Перша група причин пов’язана із порушенням Яковом умов компромісу, яким була Реставрація, спробами встановити абсолютизм. Ті англійці, котрі володіли 25% національних багатств Ірландії, і ірландці, котрі жили в Англії (Ф.Марш, лорд-архієпископ Дубліна, і герцог Ормонд), боячись втратити Ірландію в результаті земельного переділу, лобіювали і намагалися скинути Якова ІІ з престолу. З іншої сторони ті, чиї права на землю знаходилися в невизначеному стані, прагнули радикальним чином визначити приналежність цих земель.

Але основною причиною повстання були все-таки глибині протиріччя між економічним базисом і суспільно-політичною надбудовою. В країні існував жахливий дисбаланс — більшості населення (72%) належало лише 23% земель і 25% національних багатств країни [2; 33]. Це протиріччя доповнилося з одного боку тим, що ці 72% населення були панівними в суспільно-політичній сфері, а з іншого боку 77% земель і 75% національних багатств належали інонаціональним власникам, тобто економічні протиріччя доповнювалися національно-релігійними [2; 33]. Із усього комплексу протиріч був лише один вихід — соціальний вибух.

Процеси в Англії і Ірландії були тісно пов’язані між собою, тому «Славну революцію» і Ірландське повстання можна розглядати в системі.

Однак повстання кінця ХVІІ століття має досить самостійний комплекс причин, його можна оцінювати як досить індивідуальне явище, як це робиться і по відношенню до повстання середини ХVІІ ст. В кінці ХVІІ ст. різні політичні сили Ірландії лише скористалися «Славною революцією», боротьбою двох королів для вирішення своїх власних проблем. Так, ольстерські протестанти захищали свої землі під знаменами Вільгельма, котрий був, по-перше, так як і вони, протестантом, а по-друге — єдиною альтернативою Якову ІІ, котрий мав намір відібрати у них землю. Католики, звичайно, підтримали «свого короля» Якова, котрий уже багато зробив для них і під знаменами якого вони прагнули повернути свої землі.

5 травня 1689 р. в Дубліні зібрався так званий Патріотичний парламент. Найбільш значним в законодавстві Патріотичного парламенту є «Декларативний акт». В підзаголовку цього акту уже присутня основна думка декларації - віднині парламент Англії не може зв’язувати Ірландію; апеляції віднині не будуть посилатись у віддалені суди (тобто англійські), а із Англії в Ірландію не будуть присилатись ніякі декрети; віднині Ірландія сама встановлюватиме для себе закони [2; 34]. Крім того, Яків ІІ видав прокламацію до ольстерських бунтівників, закликаючи їх до вірності, обіцяючи прощення та захист на майбутнє. А також прокламацію, що закликала всіх ірландських дворян повернутися в королівство для його захисту від можливого нападу Англії [2; 34]. Одночасно, як повідомляє Алексєєв, був прийнятий «Акт про опалу». В цьому акті згадується більш як 2,5 тис. дворян, які не побажали повернутися до Ірландії і захищати справу Якова ІІ. Більшість із них була визнана державними зрадниками. По відношенню до них передбачалась смертна кара і конфіскація майна, а їхні землі переходили в розпорядження Його Величності. Виникає питання: з якою метою Яків так настирно скликав в королівство своїх дворян, коли уже мав армію Тірконеля! Однією із можливих причин було те, що в ірландській армії було недостатньо офіцерів (із дворян). Але головна причина прописана в самому акті - побоювання, що королівство ослабне через відхід капіталу (в формі виплати ренти) в будь-яке інше місто за морем, де перебували рентоотримувачі [49; 54]. Саме тому і було постановлено, що всі землі і ренти з них, що належать абстентеїстам, переходять у розпорядження короля і йдуть на оборону країни.

Однак не дворянство, і навіть не міщани, сформували величезну ірландську армію, котра на протязі двох років відстоювала незалежність своєї країни. В 1689 р. її чисельність досягла 8000 кавалерів і 46 800 піхотинців. Це складало 15% всього дорослого чоловічого католицького населення Ірландії. Більшість цієї армії було сформовано із ірландського селянства [31; 35]. Отже, як бачимо, населення Ірландії взяло досить активну участь у повстанні і, в першу чергу, у формуванні величезної на той час армії (55 тис. чоловік).

Окрилені подібними успіхами, якобісти розпочали планувати похід в Англію, як про те свідчить «Акт про опалу» [2; 35]. Але до його початку необхідно було покінчити із внутрішнім ворогом — ліквідувати бунт в Ольстері. Однак, осада якобістами Лондондері (12 квітня — 30 червня) виявилася невдалою, їм довелося відступити від міста. На прикладі цієї операції видно, що ірландська армія, незважаючи на свою чисельність, була нездатна виконувати бойові завдання і у військовому плані була погано підготовленою. Таким чином, ліквідувати бунт в Ольстері якобістам не вдалося, але вже через 1,5 місяці їм довелося зіткнутися із ще більш сильнішим ворогом. 13 серпня в Бангорі із 10 тис. солдат висадився маршал Шомберг [22; 119]. Планувалося, що Шомберг самостійно придушить повстання і у присутності Вільгельма не буде необхідності. В кампанію 1689?1690 рр. війська Шомберга захопили декілька міст — Каррикфергюс, Нюрі, Каван, Шарлемонт [2; 36]. Гарнізони цих міст капітулювали або ж просто залишали їх без бою за невідомих причин. Головна помилка ірландців — відмова від наступу, втрата стратегічної ініціативи, що дало можливість англійцям реалізувати свої плани. Наступного разу сутичка все? таки відбулася і ірландці в ній зазнали поразки через невміле керівництво свого командира — герцога де Бервіка, 20? літнього позашлюбного сина Якова. Однак, незважаючи на всі погрішності у веденні військових дій, ірландці все-таки зірвали плани Шомберга. Він зміг здійснити лише план-мінімум, тобто захопити всю провінцію Ольстер і перетворити її в базу для висадки військ Вільгельма.

Оскільки Шомберг не виконав покладеного на нього завдання, присутність Вільгельма в Ірландії стала необхідною.

Головною подією кампанії 1690 р. стала битва на річці Бойн 12 липня. Вона завершилася втечею Якова і всієї ірландської армії [2; 36].

Причини поразки якобістів на Бойні заключались як в тактичній перевазі армії Вільгельма (високий берег), так і в особистих якостях полководців обох армій (в однієї їх взагалі не було, в іншої ж їх було з надлишком). Отже, після Бойни і втечі короля справу Якова в Ірландії було програно. Залишки повсталих відступили на захід Ірландії - в Коннот. Однак не дивлячись на втечу головних керівників повстання (Якова і Тірконеля), ірландці продовжували протистояти завойовникам [2; 37]. Це доводить той факт, що справа Якова не була ціллю повстання, а лише засобом, що у ірландського народу були свої інтереси у цій війні, котрі він мав намір захищати і без Якова. Саме тоді, коли повстання вступило в свою завершальну фазу, коли воно перестало бути війною двох королів, а стало війною народу за свою незалежність, найбільш яскраво проявилася індивідуальна суть цього явища. Загарбникам не вдалося придушити саме повстання, оскільки саме тут в Конноті, ірландці вперше достойно протистояли завойовникам. Облога міста Лімерік, обороною якого керував Патрік Сарсфілд, виявилася невдалою, тому остаточне придушення повстання довелося відкласти до літньої кампанії 1691 р. [2; 37]. У 1691 р. всі помилки ірландців у веденні військових дій повторились. Вони дозволили англійцям без будь-яких перешкод форсувати ріку Шанон, взяти місто Атлон і Голуей, втекли із добре укріпленого табору під Аугрімом, залишивши всю артилерію. Після цього знову розпочалася облога Лімеріка. Після одного із невдалих штурмів англійці отримали від ірландців пропозицію розпочати переговори [22; 120]. Фактично це означало, що ірландці визнали свою поразку.

Із усього вищенаписаного можна зробити висновок, що причини поразки повстання полягали у військових невдачах якобістів. Першою і головною причиною поразки ірландців і перемоги англійців став дисбаланс у рівні економічного і матеріально-технічного озброєння обох армій. Другою причиною поразки ірландців стала неправильна стратегія ведення військових дій. Адже основним методом ведення військових дій була стратегічна оборона, доповнена постійними тактичними відступами і капітуляціями, залишанням своїх позицій і відмовою від контрударів.

У статті «Ирландское восстание конца ХVІІ века» К.А.Алексєєв робить висновок, що не англійці завоювали Ірландію, придушивши повстання, а самі ірландці, капітулювавши, зупинили супротив і втратили свою країну. Якби на усіх частинах фронту вони бились так, як робили це в Лімеріку, котрий англійці двічі невдало намагалися взяти, то результат війни був би іншим. Але якобісти, обороняючи Лімерік, намагалися виговорити собі лише гідну капітуляцію, якою і став договір 3 жовтня 1691 року [2; 35].

Відповідно до Лімерікського договору з однієї сторони фіксувалося остаточне підкорення Ірландії англійській владі, а з іншого боку гарантувалися католикам ті права, котрі вони повернули собі в роки правління Карла ІІ, а також гарантувалася недоторканість особистості і майна кожного учасника повстання.

Отже, можна припустити, що рух соціального протесту, який названо другим ірландським повстанням ХVІІ ст., був антиколоніальною війною, що проходила в традиційних формах на чолі із дворянством за широкої підтримки народу.

Ця війна була останньою спробою зберегти незалежність Ірландії. На протязі більше як ста років до цього (із середини ХVІ ст.) йшла безперервна боротьба ірландців із спробами англійців повністю перетворити Ірландію в колонію. Проявом цієї боротьби були численні повстання. В ході її ірландський національно?визвольний рух капітулював перед колоніалізмом і Ірландія остаточно перетворилася в англійську колонію на довгі 230 років.

Розділ ІІ. Політизація національно-визвольного руху ірландців у кінці XVIII? ХІХ ст.

2.1 Діяльність організації «Об'єднані ірландці» та повстання 1798 р.

З середини 70-х років XVIII ст. відкривається новий період ірландської історії, який К. Маркс назвав «перехідним часом». До самого кінця XVIII ст. Ірландію приголомшували бурхливі події, національні конфлікти перепліталися з гострими класовими сутичками. Наростання національно-визвольного руху відбувалося під впливом війни за незалежність американських колоній Англії (1775?1783 рр.) і Великої французької буржуазної революції (1789?1794 рр.). Перша англійська колонія, у якій давно був підготовлений грунт для загального народного обурення, виявилася у сфері дії цих двох потужних вибухових хвиль.

У цих умовах бунтівна Ірландія, що знаходилася в безпосередній близькості від метрополії, стала воістину найбільш вразливим місцем Британської імперії. Прагнучи за всяку ціну зберегти свою владу над сусіднім островом і запобігти перетворенню його на плацдарм для французів, правлячі кола Англії вимушені були маневрувати, відмовлятися від найбільш грубих і ненависних форм пригноблення [22; 194?196]. В той же час їх політика в Ірландії набувала усе більш витончених і підступних рис. Окремі поступки і демагогічні обіцянки поєднувалися з поліцейським терором і провокаціями.

Багато часу минуло після подій в Лімериці, але гнів, викликаний порушенням договору не стих у серцях ірландців. У 1774 році вибухнула американська війна за незалежність і Англії довелося відкликати свої війська за Атлантичний океан. Ситуація змінилася, в Ірландії практично не було англійських військ, ходили чутки, що Франція також оголосила війну Англії. Тому ірландці, католики і протестанти забули на деякий час про свою ворожнечу, готувалися до оборони. Англії загрожувало ще одне повстання, і боячись, що Ірландія також піде на розрив, як це зробила Америка, вона погодилася на створення незалежного парламенту в Ірландії [40; 415].

Таким чином, теоретично Ірландія стала незалежною від Англії продовжуючи однак, залишатися під владою одного і того ж короля. Але ірландський парламент залишався таким як і був. Католики все ще обмежувались у правах. Тим часом розпочалась Французька революція. В Ірландії вона породила великі події. Цікаво, що її вітали, як католики так і протестанти постійно зближаючись одне з одним.

В жовтні 1791 року в Белорасті адвокат і публіцист Уолф Тон заснував організацію «Об'єднані ірландці» [22; 166]. Ціллю цієї організації була протидія впливу Англії на законодавство Ірландії і правління країни шляхом перебудови всієї парламентської системи. Ці перетворення повинні були гарантувати свободу усім громадянам незалежно від їх віри. Засновники організації проголосили принципи національного суверенітету, рівного представництва для всього ірландського народу, рівноправ'я католиків і протестантів. Сама назва організації підкреслювала необхідність об'єднання одних і інших в ім'я досягнення національної самостійності і політичного рівноправ'я.

Нова організація швидко завоювала популярність. Дуже швидко в столиці в якості її відгалуження було засновано дублінське товариство «Об'єднані ірландці» [19; 31].

Проголосивши наміри знищити всі бар'єри між протестантами і католиками, розглядаючи їх як громадян однієї ірландської нації, «Об'єднані ірландці» піднялись на новий ступінь національно?визвольної боротьби ірландського народу. Рух став набувати рис, що повніше і послідовніше виражали прагнення ірландської нації до політичної і економічної самостійності.

Восени 1792 р. на посаду секретаря католицького комітету був обраний Уолф Тон. У лідерів організації «Об'єднані ірландці» були наміри скликати паралельний протестантський конвент і об'єднати його дії із католицьким. Але втілити цей план в життя не вдалося [22; 168].

Ознаки консолідації католицького і протестантського населення Ірландії викликали у правлячих кіл Англії велику тревогу. Досить далекоглядний Пітт зрозумів, що головним в ірландській політиці Лондона було зберегти можливість протиставити католикам, особливо їх заможній верхівці, протестантів. Тому у квітні 1793 року за згодою Пітта ірландським парламентом був прийнятий черговий біль про полегшення становища католиків [22; 169]. За католиками закріплювалося право торгівлі. Продажі і передачі у спадок власності, для них надавалася можливість вступати до Дублінського універсиету, присвоєння учених звань. Однак вони, як і раніше, не могли бути обраними до парламенту, призначатися на відповідальні посади до колоніальної адміністрації.

На початку лютого 1793 року Англія офіційно вступила у війну із французькою республікою. В Ірландії війна, що викликала застій в торгівлі і промисловості, біла дуже не популярною «Об'єднані ірландці» в своїх прокламаціях закликали укласти мир з Францією [31; 93].

В пошуках приводу для проведення репресій англійський уряд вибрав досить підступні засоби. Пітт вирішив дещо послабити управління Ірландією. Створити видимість нового курсу, а згодом викликати вибух супротиву і потопити рух в крові.

За намісництва Кемдена політиці репресій було надано характеру масового контрреволюційного терору. В лютому 1796 року був прийнятий один із найсуворіших законів. Намісник отримав право вводити на свій розсуд в будь? якому із графств надзвичайний стан, узаконювати арешти без вироку судових органів, нічні обшуки. За участь в таємних організаціях, зібраннях передбачалася смертна кара чи каторга. Повсюди проходили процеси за звинувачення в державній зраді і численні страти.

Колоніальна влада прогнула створити в країні ситуацію крайньої нетерпимості, релігійного фашизму [22; 174]. Організація «Об'єднані ірландці» не могла не відреагували на таку політику. Іще до від'їзду в Америку Уолф Тон орієнтував своїх однодумців на збройну боротьбу. Розпочалася підготовка до повстання.

Інтенсивно йшов процес реорганізації товариства. Із відкритих політичних клубів його відділи перетворювалися в законспіровані військові союзи. Була створена багатоступенева система підпорядкування нищих організацій вищим. Керівникам присвоювалися військові звання [22; 175].

Серед керівників не було єдиної думки по відношенню до термінів повстання і методів боротьби. Прихильники очікували тактики? Емет, Мак? Невін намагалися відтягнути виступ до моменти прибуття французів. Фіцжеральд і інші лідери, незадоволені зволіканням, не виявили, однак, необхідної наполегливості. В результаті чого було втрачено зручний момент, коли влітку 1797 року в англійському флоті розпочалися заворушення. Серед учасників яких були ірландські моряки [31; 106].

На початку 1796 року Уолф Тон прибув із США до Франції і з небаченою наполегливістю домагався спорядження французької експедиції.

16 грудня 1796 року флотилія в складі військових кораблів відпливла із Бреста. Вона взяла 14 тисяч солдат і офіцерів, що призначалися для висадки в Ірландію, і великий запас зброї, включаючи артилерію для ірландських повстанців [22; 177].

Але через сильний шторм ціль експедиції досягнута не була. Тон наполягав на повторній спробі. Була споруджена друга експедиція із франко? голандським десантом. Однак 11 жовтня 1797 року ескадра адмірала Де Вінтера потерпіла поразку від англійців в морському бою при Кампердауні [22; 177].

Як повідомляє Л. Гольман «Об'єднані ірландці» схилялися до думки про необхідність розпочати повстання не чекаючи французів. Однак з допомогою зрадника Ренолдса і інших агентів владі вдалося встановити місцезнаходження керівників руху. 12 березня 1798 року в будинку Бонда було схоплено 15 членів ленстерського керівництва. Одночасно були заарештовані Т. Емет і Мак? Невін «Об'єднані ірландці» утворили нову Директорію, в яку увійшли Фіцжералд, Лоуренс, брати Джон та Генрі Ширз.

Директорія розробила остаточний план повстання, призначеного на 23 травня. Найважливіша роль у ньому відводилась дублінським «Об'єднаним ірландцям». Саме вони повинні були із допомогою загонів з провінції захопити столицю. Заарештувати лорда? намісника і його уряд, розброїти гарнізон. Але Директорія не встигла навіть віддати необхідних розпоряджень як послідував новий удар. 19 травня поліція вислідила Фіцжеральда. 21 травня були заарештовані брати Ширз. Лоупсу вдалося втекти [22; 178].

Національно?визвольне повстання, що розпочалося в таких умовах набуло локального характру, а в багатьох містах стихійного. Але з тієї величезної кількості вогнищ, які відразу спалахнули в Ірландії, з масовості місцевих виступів, з наполегливості, з якою їхні учасники боролися із військами, поліцією, можна зробити висновок про те, скільки ненависті зібралося в ірландців по відношенню до своїх пригноблювачів.

Розгром організації «Об'єднаних ірландців» в Дубліні дозволив владі відвернути повстання в столиці. Тут виступи повстанців звелись до окремих сутичок із військами, нападали на солдат. Упевнившись в неможливості здійснення першого плану, «Об'єднані ірландці» відправились із Дубліна в райони масових повстань. Такими повстаннями виявились південно?східні графства Ірландії: Уексфорт, Уіклоу, графство Кіпдар, Міт, а також східна частина провінції Ольстера — графства Антрім і Даун [22; 178].

Головним районом повстання стало графство Уексфорт. В кінці травня тут було утворено декілька військових загонів.Одному із них, під командуванням священника Джона Мерфі, вдалося розбити підрозділ військ поліції [31; 95]. Перший успіх окрилив повстанців і посилив їх ряди. 28 травня вони обложоли і взяли місто Еніскорті. Дуже швидко їх збільшилась до 30 тис. чоловік. Повстанці мали зброю, головним чином відібрану у ворога, а також захоплену на військових складах. Війна велася переважно партизанськими методами. Як повідомляє нам Л. Гольман часто на ворога гнали стадо худоби чи табун коней, після чого нападали на його розпорошені ряди.

Повстанська армія, сконценрована в таборі трьох скель, розділилась на три з'єднання, котрі рухались в різних напрямках до кордонів графства. Повстанці Мали на меті встановити зв’язок із повстанцями сусідніх графств, вибивши ворога із прикордонних міст, і розпочати загальний похід на Дублін. Однак, дві колони, що рухались на міста Ньютаунбері та Нью Росс, зазнали поразки. Третя, після того, як їй вдалося потіснити війська генерала Лофтуса, заняти фортеця Горей і вдертися в графство Карлоу, була розбита при штурмі міста Арклоу [22; 180].

Придушення ірлардського повстання вимагало від Англії значного напруження сил. В Ірландію направлялися один за одним все нові контингенти військ. 21 червня 1798 року лордом? намісником і одночасно головнокомандуючим було призначено генерала Корнуоліса [31; 99].

На момент його прибуття в Ірландію там уже лютував контрреволюційний террор. В Уексфорді і інших містах, котрі були тимчасово зайняті повстанцями, а також в селах йшли безперевні страти. Керівників організації «Об'єднані ірландці» заарештовано ще до початку повстання, засуджували, як правило, до страти. Інших політичних в’язнів засилали на каторгу в Австралію [22; 83]. На 17 липня 1798 року повстання і південно?східній і північно? східній частинах країни було в основному придушено.

Придушивши повстання, англійські правлячі кола взялися у втілення у життя давно запланованого задуму — проведенння унії між Великобританією і Ірландією. Більшістю голосів акт був прийнятий і набув чинності 1 січня 1801 року [22; 184].

З цього часу Ірландія юридично перетворилася у складову частину Сполученого Королівства Великобританії та Ірландії. Її парламент було ліквідовано. В Англійській палаті общин Ірландії надавалося сто місць, в палаті лордів — тридцять два. Англійський парламент знову отримав право видавати закони для Ірландії, а англійська палата лордів перетворювалася у верховну апеляційну інстанцію для ірландських судів [22; 185].

Так закінчилися бурхливі події ірландської історії кінця ХVІІІ ?поч. ХІХ століття, в результаті яких масові стихійні виступи переросли в 1798 році у національно?визвольну революцію ірландського народу. Поразка повстання 1798 року перервала розвиток цього революційного процесу і знову відкинула Ірландію в тенета колоніального рабства. Однак, пережиті нею революційні потрясіння виявилися міцним стимулом для формування національної свідомості ірландського народу.

2.3 Поширення визвольного руху за межі Ірландії в середині ХІХ ст.

Унія між Великобританією та Ірландією остаточно визначила статус Ірландії: в політичному відношенні вона стала безправною провінцією, в економічному — землеробським округом, постачальником дешевої робочої сили і сировини, ринком збуту для англійської і шотландської буржуазії.

Країна постійно знаходилася в облоговому положенні. Один репресивний закон змінювався іншим. У 1801?1805 рр. діяв акт «проти бунтівників»; у червні 1807 р. британський парламент ухвалив відразу два закони: ще один акт проти бунтівників і акт про зберігання зброї що діяли до 1810 р. Згідно з цими законами, намісник міг оголосити будь-яке графство «в стані заколоту», що надавало владі право обшуку жител в будь-який час і арешту «усіх підозрілих». Після чотирирічної перерви ці закони були відновлені і діяли до 1818 р. включно. У 1825 р. був введений новий акт про репресії строком на три роки, які були потім відновлені в 1829?1833 рр. і доповнені цього разу актом про призупинення конституційних гарантій.

Історія англійського панування в Ірландії в ХІХ ст. без сумніву перенасичена жахливими подіями. Але одним з найважчих був період другої половини 40? х років ХІХ ст., коли небачені до цього неврожаї один за одним віднесли до могили більше мільйона чоловік і викликали гігантську хвилю масової еміграції, що спустошила країну.

Неврожаї картоплі в Ірландії в середині 40? х років ХІХ ст. були викликані картопляним грибком, що три роки поспіль мало не вдесятеро зменшував урожай картоплі [12; 857].

Неврожай 1845 р. приніс серйозні збитки широким народним масам, а неврожаї наступного року мали ще більш тяжкі наслідки. На осінь 1846 р. ресурси населення були уже підірвані. Голод набув катастрофічних масштабів. Люди, ослаблені голодом, вмирали від тифу, лихоманки, дизентерії [15; 60]. Загальну кількість жертв історики подають по? різному: М.Єрофєєв та Н. Дейвіс говорять про 1 млн. чоловік, Л. Гольман про 1,5 млн. чоловік.

Слушною є думка Н. Дейвіса, який пише про те, що це був не останній голод у Європі. Після нього такі катастрофи в 1867?1868 рр. траплялись у Фінляндії та Бельгії. За своїми масштабами він не міг дорівнятись до голоду в Поволжі 1921 р., а за природою до спричиненого терором голоду в Україні 1932?1933 рр. Але ірландський голод був ганьбою з огляду на те, де і як він стався. Останньою допомогою з боку британського уряду був державний візит до Дубліна королеви Вікторії та принца Альберта в серпні 1849 р. [12; 859].

Як могло статися так, що неврожаї однієї лише картоплі обернулись таким страшним лихом для Ірландії. Переважання картоплі в раціоні ірландського населення пояснюється зовсім не надзвичайною пристрастю ірландців до картоплі. Справа в тому, що картопля була єдиним продуктом, що в силу своєї дешевизни був доступний для більшості ірландського населення. Ділянка землі, засаджена картоплею, вимагала від землероба набагато більше праці, ніж на ділянці, засіяній пшеницею, овесом чи ячменем, але й разом з тим могла б прогодувати в три рази більше людей. саме картопля і дала можливість ірландським селянам сяк-так існував, віддаючи землевласникам значну частину своїх прибутків.