Українська історіографія

1. Історіографія як історія історичної науки

Українська історіографія — спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії.

Як галузь науки українська історіографія склалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумовувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи подальшого нарощування історичних знань. З другого боку, стимулом розвитку української історіографії були ріст національної свідомості, наростання національно-визвольного руху.

Відкриття українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, діяльність Таємного українського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжувались запровадженням до навчальних планів курсів історіографічної проблематики. Стимулом до виокремлення української історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, В 1959 р. з’явився навчального посібника під назвою «Українська історіографія» професора М. Марченка. Знову вилучили термін «українська історіографія» 1960;1980;х рр.

Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділено українську історіографію як окрему дисципліну.

2. Предмет історіографії історії України

Предметом української історіографії є закономірності нагромадження знань і розвитку української історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки.

Не сам історичний процес, не конкретні факти, події, явища історії, а лише ті, що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці події, факти і явища.

Внесок українських істориків у дослідження світової історії, історії зарубіжних країн, інших народів.

Об'єктом української історіографії виступають її творці, результати діяльності окремих осіб або їх груп.

Головні функції: Пізнавальна функція закладена в самій природі історіографії, що віддзеркалює процес нагромадження історичних знань, виокремлення їх в окрему наукову систему. Ця функція поєднує предмет і об'єкт історіографічного пізнання.

Методологічна з критичним осмисленням і відбором методологічних принципів (правил) історичного пізнання, ефективних методів дослідження. Конструктивно-критична та прогностична функції — критично оцінює набутки різних поколінь.

Світоглядна функція — дає колосальний морально-духовний заряд молодій генерації істориків, озброює їх національно-державницьким світоглядом, високими моральними якостями, формує почуття відповідальності перед суспільством.

3. Основні етапи розвитку історіографії історії України

1 період пов’язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Важливу роль у формуванні суспільної історичної свідомості відіграла релігія, зокрема християнство. Упродовж ХV-ХVІ ст. на історичну свідомість українців впливала західноєвропейська культура та історія.

2 період охоплює козацько-гетьманські часи. Зародження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвити шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозька та Києво-Могилянської академій. Просвітницька діяльність Львівського, Київського та інших братств, друкарень, учених Острозької та Києво-Могилянської академій, діячів церкви сприяла зростанню загальної культури українського народу, створенню навчальної та полемічної літератури, особливо після Берестейської унії (1596), щоденники, козацьке літописання літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Велична.

3 період, др. п. XVIII — п. XIX ст., — перший професійних істориків і заклав основи української історичної науки. Праці С. Лукомського, П. Симоновського, В. Рубані, О. Рігельмана, літературно-філософські твори Г. Сковороди, Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я. Головацького. Вагилевича.

Формуванню почуття окремішності українського народу, самобутності його мови, культури, звичаїв, традицій, історії.

«Історії Русів», рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини. Червоною ниткою через увесь твір проводилася ідея про право кожного народу на самостійний державний, культурний та економічний розвиток, про законні підстави русів-українців боротися проти будь-яких іноземних поневолювачів.

4 період, сер ХІХ заклали національні традиції української історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Товариство Нестора Літописця, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша.

Тарас Шевченко. дав своє розуміння української історії у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Розрита могила».

5 період, ост. Чв. XIX — п. XX ст. який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій, В. Антоновича та його учнів, Наукового товариства імені Шевченка, М. Грушевським, Українського наукового товариства в Києві - все це завершило процес виокремлення української історіографії як національного феномену, М. Драгоманов, Б. Грінченко, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов.

Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917;1920 рр., могутній поштовх розвитку української історичної думки.

6 період — це 20-ті - п. 30-х років XX ст., на Україну було експортовано тоталітарний режим, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії. І. Крип’якевич, С. Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко, В. Липинський обстоювали історичну правду, виводили повчальні уроки з української історії.

7 періоді, з середини 30-х — др. п. 80-х рр. XX ст., остаточна заідеологізованість офіційної історіографії в УРСР, Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР, енциклопедизація історичних знань, глибоку кризу і безперспективність радянської Історіографії.

8 період, рубіж 80−90-х рр. XX ст. рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіографії, досягненням її соборності. Ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань, створення нових інституцій,

4. Місце історіографії в системі історичних наук

Як галузь науки українська історіографія склалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні.

Складання української історіографії як галузі науки стимулювалось також потребами її вивчення, становлення її як навчальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, діяльність Таємного українського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжувались запровадженням до навчальних планів курсів історіографічної проблематики. Стимулом до виокремлення української історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчальної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебував у 1920;х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.

Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його лицемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було короткочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділено українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків.

Таким чином, українська історіографія як спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історичної думки.

5. Зародження знань про минуле в формі культів

Міфи. Характерною рисою архаїчної свідомості був ідеологістичний синкретизм — неподільність уявлень про природу і суспільство.

Виникнення елементів сил природи і суспільства у міфах є результатом одних і тих творців.

Наділені надприродною силою міф. істот обожнювались, ставали об'єктом поклоніння В арх. міфах першопредки плем’я наділялись антропоморфними або зооморфними рисами.

Вісі ці першопредки зображалися надприродними істотами.

Уявлення первісних людей визначалось ступенем залежності людини від природи.

Невміння первісної людини розрізнити процеси розвитку природи і суспільства призвели до уявлення світу і людей як акту одноразового творення.

В первісному суспільстві людина не виділяла себе як особистість і тому в старод. міфах індивідуальні риси притаманні надприродним істотам.

Категорія часу сприймалась в спрощеному вигляді все що було до них — минуле Спостереження за ритмами природи призвело до циклічного розуміння життєвих явищ.

Стародавні слов’яни як і інші народи мали свою епоху міфотворчості, але після провадження християнства, знання про ці міфи були втрачені. Перун, Дажбог, Велес та ін. — створили людство. Повна залежність людей від сил природи призвело до уявлень що люди є іграшкою надприродних сил і явищ. Ця уява в подальшому оформилась в понятті - доля.

Розвиток суспільства, послаблення залежності людини від природи відобразилось у героїчному епосі.

Люди знаходять своє відображення в епосі. Архаїчний героїчний епос та класичний героїчний епос (в період існування ранніх держав).

Доля архаїчного героїчного епосу типовою є боротьба людини-богатиря з різними силами природи. Люди — богатирі перемагають потвор, що відображають активну боротьбу людини з природою.

Класичний героїчний епос виник на стадії коли створ держава, все це відбув шляхом воєнних сутичок, підкорення одних племен іншими. Головним героєм клас. епосу стає воїн-богатир, який наділений надлюдською мужністю. В класичному епосі перебільшено справжні історичні події, про міжплемінні і міждержавні сутички. Змістом кл. епосу стають війни, завоювання і поневолення народів. Риса епосу — патріотизм.

Події відбивалися також в усних розповідях.

Валемський камінь — найдавніша письмова пам’ятка (Єгипет). Слов’янська культура базується на грецькій та римській культурах. В античній історії панувала ідея циклічного розвитку суспільства.

Історія як і філософія в період раннього середньовіччя перетворилася у служницю богослов’я. В раньохристиянському суспільстві панувала ідея протиставлення земного життя і потойбічному. В раньохристиянських книгах історія поділялась на — святу (біблійну) — клерикальну та на — світську (секулярну).

історіографія культ писемність минуле

6. Поява писемності і її значення для накопичення історичних знань

Появі упорядкованої писемності передувала так звана піктографія, Піктографію успадкували китайці у вигляді ієрогліфів. Різноманітні позначки і зображення на глиняних виробах зрубної культури, знаки сарматської доби засвідчують існування писемних способів фіксації інформації. Найдавніші писемні пам’ятки ґрунтувалися на усній народній творчості. Знакова фіксація фактів на землях України зародилася в добу Трипільської культури, а також паралельно у Шумері, Вавилоні, Єгипті, Месопотамії, Китаї. З появою писемності виникла унікальна можливість створювати хроніки історичного процесу, фіксувати найважливіші події, роки правління державних діячів тощо.

На зміну протокириличному письму прийшла глаголиця, очевидно на базі якої просвітителі Кирило і Мефодій створили алфавіт із 43 букв, який називають церковнослов’янським, або кирилицею. У літературі з історії писемності фігурує також так звана «софійська» абетка, виявлена на стінах вівтаря Софійського собору в Києві. Ця абетка складалася з 27 букв, з яких 23 грецьких і 4 руських. Очевидно, це той алфавіт, яким користувалися при Аскольді та Дірі.

Як пам’ятку давньоукраїнської писемності дохристиянської доби ряд дослідників розглядає «Велесову книгу», написану «велесовицею», тобто буквами, близькими до кирилиці, і в якій викладені важливі події нашої історії від 640 до 870-х рр., однак автентичність цього твору не доведена.

Про поширення писемності свідчать численні берестяні грамоти, виявлені у Звенигороді і Львові, написані на пряслицях, глечиках, кістках, на стінах культових споруд.

Запровадження християнства в Україні-Русі дало могутній поштовх розвитку освіти і писемності. Серед зразків давньоукраїнської рукописної книги особливий інтерес становлять «Остромирове Євангеліє» (1056−1057), написане дияконом Григорієм у Києві для новгородського посадника Остромира, а також «Ізборник» князя Святослава як книга для домашнього читання і навчання.

До найдавніших пам’яток писемності, що мали характер історичних творів, відносяться літописи. їх творці розповідали на письмі про найважливіші події за роками в певній хронологічній послідовності. Давньоукраїнські літописи за своєю формою та змістом нагадували західноєвропейські аннали і хроніки, але мали свій самобутній вигляд. Важливим осередком укладання давніх літописів була Десятинна церква, в якій 996 р. Анастас Корсуняник зробив спробу історично узагальнити історію Русі майже за 200 років і довів висвітлення подій до Володимира Святославича.

Давньоукраїнські літописи найповніше представлені в Лаврентіївському, Радзивіллівському та Іпатіївському зводах. Лаврентіївський звід зберігся в єдиному списку, укладеному ченцем Лаврентієм у 1377 р., і закінчується подіями 1305 р. До нього увійшли «Повість минулих літ» у редакції початку XII ст., «Повчання» Володимира Мономаха, його послання до Олега Святославича.

Отже, появу писемності можна прирівняти до своєрідної революції, якісного стрибка в людській цивілізації, а отже, і в розвитку історичних знань. Писемність відкрила можливість описувати і фіксувати події за хронологією і в такий спосіб розмежувати їх у часі та просторі, відокремити минуле від сучасності.

7. Провіденціалізм-основа світогляду середньовічних українських істориків

Разом з християнством на Україну-Русь прийшли твори зарубіжних мислителів: Іоанна Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла та ін., прилучення до яких тогочасної еліти суспільства розвивало її інтелектуальні потуги. Шкільництво при княжих дворах, монастирях, поширюючи писемність і християнство, сприяло ознайомленню з теологічними трактатами, в основі яких лежала ідея історії на засадах провіденціалізму (провидіння), з зарубіжними хроніками і анналами про найважливіші події в релігійному і світському житті, з агіографічною літературою — житіями святих, мучеників і праведників. Все це робило досить потужний вплив на формування не тільки християнської свідомості, а й історичних поглядів. До того ж християнство стимулювало вивчення давньогрецької та латинської мов, формування на Русі досить великої верстви освічених людей, доводило, що сенс історії в творенні, в обожненні людини, а не в нищенні.

8. Літописи та літописні зведення — основні форми історичних творів часів Київської Русі

Київська Русь — умовна назва, започаткована в XIX ст., держави українського народу. (з середини IX до середини XIII ст.)

Поворотним моментом у фіксації історичних подій і нагромадженні знань з історії стало зародження і поширення писемності, літописання. Починаючи з ІХ-Х ст. літописання набуває історичного характеру і стає головним носієм знань з історії. Переклади історичних і релігійних творів зарубіжних авторів, їх переписування і вивчення у приватних, княжих і церковних школах, створення бібліотек — все це підтримувало історичну культуру тогочасного українського суспільства на європейському рівні.

До найдавнішої української рукописної книги можна віднести «Остромирове Євангеліє», «Ізборник» князя Святослава Ярославича (1073) — твір енциклопедичного характеру, його статті розкривали історію християнства, сенс доброчинного життя, будову всесвіту, знаки зодіаку, зодіакальні сузір'я, правові норми.

Приклад зацікавлення книгами, науками, історією показували київські князі та їх оточення. Ярослав, названий Мудрим, збираючи одну з найбільших в Європі бібліотек у Софії Київській.

Серед мислителів Київської Русі поряд Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит Клим Смолятич.

Основними інтелектуальними центрами філософської та історичної думки були церкви і собори, зокрема Софійський собор у Києві, Тут були укладені один з найдавніших літописних зводів 1037—1039 рр. історичне «Слово про закон і благодать» Іларіона, митрополиче послання Клима Смолятича до пресвітера Смоленського Фоки. Бібліотека Софійського собору стала основою для створення бібліотеки Печерського монастиря, що згодом перебрав естафету літописання, розвитку освіти, християнської і світської думки, виховання нових генерацій мислителів і багато зробив для збагачення історичних знань.

Діяльність бібліотек стимулювала створення власної літописної історії, з’являлися релігійні та світські твори, проникнуті історичною спрямованістю, завозилися книги з Візантії і західних країн, перекладалися і переписувалися твори зарубіжних істориків.

Великою популярністю користувалися перекладні історичні твори візантійських, болгарських авторів, а в Галичині були відомі польські та угорські твори.

Центральне місце в історичній літературі Київської Русі займають літописи, зміст яких дає найповніше уявлення про характер поглядів їх авторів на історію. — «Повість минулих літ», Київський літопис 1200 р., який склав основу Іпатіївського літописного зводу. Він побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Зазначимо, що саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров'я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв’язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна».

9. Повість минулих літ — як історіографічний твір

Основу давньоруського літописання становить «Повість минулих літ». Укладена Нестором у Печерському монастирі близько 1110 р., вона піддавалася редакції в 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а в 1118 р. — одним з прибічників князя Мстислава Володимировича (після чого, до речі, в ній з’явилася значна норманська вуаль).

«Повість минулих літ» утримується в Лаврентіївському й Іпатіївському літописних зводах.

Близьким до Лаврентіївського є Радзивіллівський літопис.

Літописець ставив головною своєю метою показати, звідки походить народ руський і держава Русі з центром у Києві.

Історія Русі розглядається літописцем на широкому тлі з точки зору тодішніх про неї уявлень, з певною державною і церковно-релігійною тенденційністю. Незважаючи на цю тенденційність, автори літопису дають дуже багато об'єктивно правдивих історичних даних.

«Повість» складається з частин, іноді уривків. Починається літопис оповіданням в плані церковно-біблійного викладу всесвітньої історії від легендарного потопу Ноя і поділу світу серед Ноєвих синів до розселення слов’ян у середній і східній Європі. Києву, як центру і вогнищу в справі поширення християнства і освіти, літописець відводив особливе місце як починаючи від оповідання без дати про трьох братів — Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь.

Він шукає шляхів до розв’язання питання про походження Русі від князів Рюриковичів.

Історію слов’янських племен і Русі в цілому літописець подає як внутрішній процес, у зв’язку з сусідніми племенами і народами неслов’янського походження. Для нього слов’яни і Русь суть єдине поняття.

Під 862 р. літописець сформулював легенду про закликання варягів.

Складач літопису ввів у дію неіснувавше плем’я варягів-русів, вивівши його з Скандинавії на землю східних слов’ян.

Оповідання про Кожум’яку вміщене під 993 р.

Друга легенда вміщена в літопису під 997 р. про облогу печенігами Білгорода В «Повісті» знайшла висвітлення й доба розквіту культури XI ст., часів князювання Ярослава Мудрого та його трьох синів — Ізяслава, Святослава й Всеволода.

В літописі є повісті про міжусобиці синів Ярослава, напади половців на руські міста, зокрема на Київ, спустошення ними Печерського монастиря (1096 р. — Лавр, літ.), про з'їзд князів у Любечі.

Літописець, автор і складач «Повісті минулих літ» Сильвестр.

10. Київський літопис 1200 р.

Іпатіївський літописний звід поєднує в собі три головні джерела. Першим джерелом був Київський літопис 1200 р — зведення, впорядковане з різного роду південно-руських літописів і усних переказів, що існували на території південних феодальних князівств XII ст., а головне — літопис князя Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», який почав князювати у Чернігові в 1198 р., та, нарешті, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, що закінчується оповіданням про його тяжке захворювання під час походу на половців і смерть у 1187 р.

Під 1187 р., вжито назву «Україна» у відношенні до південно-руських земель та їх населення, головним чином у відношенні до землі Переяславської і Київської. Термін «Україна» — народний. Можна припустити, що у народному вжитку він існував раніше, ніж потрапив на сторінки літопису.

Київський літопис 1200 р., який склав основу Іпатіївського літописного зводу. Він побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Зазначимо, що саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров'я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв’язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна».

11. Галицько-Волинський літопис

Найвидатнішою пам’яткою історії є Галицько-Волинський літопис як один з перших українських прозових творів, що став продовженням «Повісті минулих літ» і Київського літопису

Умовно Галицько-Волинський літопис ділиться на дві частини: Літописець Данила Галицького та Волинський літопис. Перша частина починається з так званої Початкової Галицької повісті, з відомостей про загибель Романа Мстиславича, княжіння його дружини Анни і вступ на престол Данила, його вигнання з Галича і повернення, про боротьбу проти ординського ярма. Друга частина присвячена княжінням у Володимирі Волинському Василька Романовича, його сина Володимира та Мстислава Даниловича.

Літопис засвідчив вищий рівень описування історичних подій, вдалішу спробу їх причинно-наслідкового осмислення. Він складається з різних оповідань історичного змісту, створених у період 1201−1292 рр., закінчується розповіддю про початок литовської колонізації України.

Відкрито демонстрували свої симпатії спочатку Роману Мстиславичу, а потім Данилу Романовичу. Багато уваги приділено державницькій діяльності Данилового сина Василька та внука Володимира.

Запроваджений термін «Романовичі» (1206).

Літописець характеризує Данила Галицького як людину мудру і прозорливу, сувору і справедливу, виправдовує його тверду великокнязівську політику щодо боярства, кроки щодо зміцнення централізованої влади і цілісності держави перед загрозою з боку монголо-татарської орди, Польщі, Угорщини, Литви. Описує подорож Данила Галицького до столиці Орди, переможні походи на половців.

В образі Данила Романовича, який поставив у залежність від себе Київ і об'єднав всю Південно-Західну Русь.

Обґрунтування права галицьких князів на володіння всією Південно-Західною Руссю, включаючи стародавню столицю Київ, збереження його традицій і духовної величі.

Загострена увага до історії державності, політичного устрою Галицько-Волинської держави. У ньому багато місця відведено обґрунтуванню ролі князя, а згодом короля як носія верховної влади, історії галицького боярства, його участі в державному управлінні через боярську раду.

Великий вплив на розвиток історичної думки в Галицько-Волинській державі продовжувала відігравати християнська церква. а в 1301 р. була заснована Галицька митрополія, підпорядкована грецькому патріархові.

Однією з особливостей розвитку історичних знань у Галицько-Волинській державі було те, що на неї помітно впливали погляди польських, чеських та угорських хроністів.

Галицько-волинський літописець навів немало відомостей з політичного і культурного життя Західної Європи, захоплювався духом лицарства, шляхетності.