Як Південь об'єднав Україну

Поки в Росії ламали голову над «новоросійським» проектом, капіталістична модернізація викликала до життя цілком несподівані процеси: Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщина і Південь, які ще на початку ХІХ ст. були конгломератом розрізнених історико-географічних територій, стали зливатися в єдиний національно-господарський організм України Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19−20 століття (до 1917 року) // Студії з історії України: Статті і джерельні дослідження. — Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. — С. 51.

Остапенко С. Економічна географія України. — К., 1920. — С. 196. Це був надзвичайно важливий процес. Він готував економічні передумови незалежності. При цьому південний регіон у процесі створення «спільної економіки» України відіграв особливу роль.

Чому саме Південь («Новоросія»), який в імперській свідомості ніколи не був пов’язаний з Україною («Малоросією»), раптом став «працювати» на її майбутнє? Це один з парадоксів історії, у якої своя логіка, непідвладна задумам правителів.

Вся справа у тому, що Південь увійшов у ХХ століття найрозвинутішим регіоном України. На землях Півдня України сформувалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни. Цей регіон з його чорноморсько-азовськими портами, транспортною інфраструктурою і логістикою кардинально змінив напрямки товаропотоків України, які до останньої чверті ХVШ ст. були різноспрямованими: Правобережна Україна економічно орієнтувалася на Польщу, а Слобожанщина і Гетьманщина — на Росію. Це розривало Україну по Дніпру на дві частини. Після того як були обладнані азовські та чорноморські пристані, торгівля з обох берегів Дніпра переорієнтувалася на Південь. Південні портові міста стали свого роду «українськими воротами» в Європу. Туди спрямовувалися величезні потоки хліба (пшениці, ячменю, жита, кукурудзи, муки), які перетворили Україну в «житницю Європи», а також цукор спирт, олія, макуха, велика рогата худоба, коні, птиця, риба, сало, вовна, ліс та інші українські товари. Вантажі доставлялися в Великобританію, Німеччину, Голландію, Італію, Туреччину, Єгипет, Алжир, в країни Далекого Сходу.

Потужним був і зустрічний потік товарів — імпорт. Через південні порти ввозилися нафтопродукти, вугілля і метали (виявляється, нерідко це було економічно вигідніше, ніж використовувати місцеві), цемент, черепиця, цегла, бавовна, машини і запасні частини до них, інструменти і продовольчі товари — апельсини, лимони, чай, кофе в зернах, ізюм, перець, гвоздику, вина і коняки тощо. Імпорт доставлявся з Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, Голландії, Туреччини, Єгипту, Індії, Китаю. Імпортна продукція поширювалася по всій Україні і за її межами. Важливе значення мала й інформація про економічне і політичне життя за кордоном, зокрема, в розвинутих демократичних країнах Заходу, про спосіб життя західних європейців, їх культуру, політичні події за кордоном. Все це було додатковим фактором модернізації регіону, формування у населення прогресивних поглядів на економічне і суспільно-політичне життя.

Таким чином, з появою південних портів Україна, її економіка, виробники і споживачі включалися в міжнародний розподіл праці. Наслідки цього були надзвичайно важливими. Історики й економісти ще у дореволюційні роки установили, що український зв’язок із Заходом, відображений обсягом товарообігу, був міцнішим ніж з російськими губерніями1. По суті, торгівля через чорноморськоазовські порти «наближала» Україну до Західної Європи і «дистанціювала» від Росії. Робилося це, як правило, не українськими руками (промисловість і торгівля України були в руках росіян, євреїв, іноземців) але, безперечно, в інтересах економічного розвитку України, її майбутнього.

Така ситуація склалася всупереч урядовій політиці й інтересам російського капіталу. М. Грушевський у 1918 р. писав, що «російська торговельна і митна політика приложила всі старання, щоб розірвати і зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками,. .щоб знищити українську торгівлю і притягнути Україну економічно до Півночі, до великоруських центрів — Петербурга і Москви»Грушевський М.С. На порозі нової України: Гадки і мрії. (Репринтне видання 1918 р.). — К., 1991. — С. 16. Однак, попри всі зусилля, вирішити це питання на свою користь імперія була не в змозі. Чорноморсько-азовські порти вели гостру конкуренцію з балтійськими за контроль над експортом хліба. Незважаючи на підтримку царським урядом північних портів, вони поступалися південним за обсягами перевезень. Якщо в 1900 р. через балтійські порти вивозилося 127,5 млн пудів хліба, а через південні (чорномоські і азовські) 203,6 млн пудів, то в 1907 р. балтійські порти прийняли лише 28,7 млн пудів, а південні — 310,7 млн пудівДив.: Воблый К.Г. Экономическая география Украины. С диаграммами, картограммами и рисунками в тексте. — К., 1919. — С. 48.

Це сприяло тому, що роз'єднані століттями землі України стали перетворюватися в об'єднаний народногосподарський організм і модернізувалися із засвоєнням західних стандартів. Таким чином, Південь став потужним чинником господарської інтеграції українських земель. Разом із тим, розширення зв’язків з країнами Заходу ослаблювало російський економічний вплив на Півдні. Як влучно зазначав І. Лисяк-Рудницький, «Південь став економічним центром тяжіння новітньої України»Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Історичні есе. — К., 1994. — Т. 1. — С. 145−171.

Відомо, що економіка — це не лише заводи, фінанси, шляхи сполучення і рух товарних мас. Це люди, розширення контактів між ними, зближення спільнот, які раніше були ізольовані одна від іншої. Південь, з його величезними господарськими можливостями притягував до себе підприємливих і активних людей з усіх куточків України. Щороку сотні тисяч жителів Лівобережжя і Правобережжя відправлялися на сезоннні роботи в південні губернії. Вони працювали в різних галузях, але головним чином у сільському господарстві. Деякі з них залишалися на Півдні назавжди, а більшість поверталася восени додому, щоб наступного року знову податися на заробітки. Ці сезонні міграції мали важливі наслідки: вони сприяли нівелюванню відмінностей між різними регіонами України, зокрема, між Півднем, з одного боку, і Правобережною і Лівобережною Україною, з іншого. Більшість населення південних губерній вважали себе українцями («малороссами»), и ніяк не ототожнювали себе ні з росіянами (великоросами), ні з поляками, ні, тим більше, з міфічними «новоросами», про яких взагалі нічого не чули.

Об'єднуючи Україну економічно, Південь, разом з тим, все більше набував рис мовно-культурної «українськості». Всупереч політиці царизму, тут посилювався інтерес до української культури, зростало прагнення утвердити рідну школу, розгортався національно-визвольний рух.

Так, у 1882 р. з ініціативи блискучої плеяди українських інтелігентів з Херсонщини Марка Кропивницького, братів Тобілевичів і Марії Садовської-Барілотті в Єлисаветграді була заснована українська театральна трупа, яка започаткувала український етнографічно-побутовий театр. Але найбільш вражаючим стало те, що саме на Півдні України з початком ХХ ст. виникли численні аматорські драматичні, хорові та інші гуртки, у репертуарі яких переважала українська класика. Ці гуртки виступали не лише перед сільською аудиторією, але і в робітничих селищах. Кожний виступ професійних і аматорських колективів збирав багато людей.

Масову аудиторію збирали всі прояви українського культурного життя у регіоні. Коли, наприклад, у 1903 р. одеські учасники відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві організували в Одесі лекцію про творчість поета, прийшло неймовірно багато як для зросійщеного міста слухачів — близько 3 тис. осібМисечко А.І. Український культурно-освітній рух на Півдні України (19 001 914 рр.). Дисертація на здобуття. … канд. іст. наук. — Одеса, 1999. — С. 57.

Але особливо показовим було зростання інтересу до українського друкованого слова. Зокрема, брошура Євгена Чикаленка українською мовою «Розмови про сільське господарство», видана в Одесі у 1902 р., за декілька років була розповсюджена величезним тиражем — 500 тис. примірниківЛотоцький А. За рідну школу. — М., 1916. — С. 14. Катеринославський земський статистик Юхим Павловський зафіксував у 1899 р. великий попит на книги українською мовою. Зокрема, він сам поширив у селах близько 500 брошур і засвідчив, що селяни за ним «ганялися», почувши, що він роздає книги. Павловський сам був свідком того, як дітвора напам’ять розповідала казки Б. Грінченка і поему «Марко Проклятий» Олекси СтороженкаПавловський Ю. Спостереження і враження земського статистика. // Літературно-науковий збірник. —1902. — Т. XVII. — С. 7, 11.

Приклад Є. Чикаленка і Ю. Павловського не винятковий. У кожному повіті південноукраїнського регіону працювало десятки земських службовців — палких прихильників і популяризаторів українського друкованого слова. Зустрічалися вони і серед чиновників, великих землевласників, вчителів, лікарів тощо. Інтелігенція регіону на початку ХХ ст. часто ставила питання про викладання українською мовою в школах, про дозвіл українського друкованого слова.

З початком революції 1905 р., коли влада змушена була йти на діалог з народом, вона інколи зверталася до нього українською мовою. Вартий уваги такий приклад. Після того, як був обнародуваний царський Маніфест 17 жовтня 1905 р., голова Катеринославського губернського земства, у майбутньому голова Державної думи і принциповий противник введення української мови у школах України Михайло Родзянко, опублікував цей документ у перекладі … українською мовою. Переклад Маніфесту і великого коментаря, у якому населення краю закликалося до спокою, здійснив відомий історик-козакознавець Дмитро ЯворницькийХристюк П. 1905 рік на Україні. — Харків, 1925. — С. 173, 229−232.

Широкого поширення український культурницький рух набув на Півдні після революції 1905 р. У січні 1911 р. шкільна комісія при земській управі Олександрійського повіту Херсонської губернії дозволила вчителям повіту викладати українською мовою у молодших класах. Цим самим було легалізоване те, на що вчителі повіту нерідко наважувалися без усякого дозволу.

Про необхідність українізації школи і дозволу українського друкованого слова говорили перед різними аудиторіями представники Тираспольської, Херсонської та інших повітових земських управ. Подібні настрої у передвоєнні роки були поширені на Катеринославщині. Їх речники виступали твердо і рішуче. У 1912 р. Катеринославський губернський з'їзд агрономів вилучив із своєї резолюції пункт про необхідність видавати літературу виключно російською мовою після того, як один з делегатів виступив з протестомЩеголев С. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. — К., 1912. — С. 408−409. Агрономи постійно спілкувалися з селянами і знали їх настрої. В населенні краю посилювався інтерес до українського друкованого слова, прагнення мати національну школу і спілкуватися рідною мовою у всіх тодішніх інституціях. Так, селяни Катеринославської губернії неодноразово зверталися до Державної думи та інших установ з вимогою припинити переслідування українського слова і навіть надати автономію українському та іншим народам царської РосіїДніпрові хвилі (Катеринослав). — 1913. — 8 жовтня.

Інколи вважають не зовсім логічним, що в умовах революції 1905 р. першою з ініціативами по відродженню української культури виступила інтелігенція Півдня («Новоросії»). Можливо, це трапилося тому, що тиск на українську культуру тут був особливо відчутним. Одеса, наприклад, була одним з найголовніших центрів російського чорносотенства в Україні. Але саме тут першими з вимогою відкрити українську кафедру виступили восени 1905 р. студенти Новоросійського університету (Одеса), а через деякий час подібні петиції відправили до Петербурга студенти Київського і Харківського університетів. У січні 1907 р. в Новоросійському університеті почав читати українською мовою лекції з історії української літератури Олександр Грушевський, брат видатного історика.

Перші на підросійській Україні «Просвіти» також виникли на Півдні. Документально встановлено, що Катеринославська і Одеська «Просвіти» були засновані ще наприкінці 1905 р., тоді як усі інші, пізніше — у 1906;1908 рр. Так, Одеська «Просвіта» була утворена явочним порядком після царського Маніфесту 25 жовтня. На день заснування в «Просвіті» було 80 членів, а через рік — 400. На організованому 23 листопада 1905 р. вічі р доповіддю про історію України і поточні завдання українства виступив С. Шелухін.

Для участі у вічі було запрошено 1300 осіб, а бажаючих бути присутніми виявилося значно більшеНародное дело (Одесса). — 1906. — 1 января.

Катеринославська «Просвіта» також належала до найбільш активних національних організацій культурницького профілю в Україні. Через рік після заснування в ній було понад 330 членів. Стараннями керівників «Просвіти» в губернії було відкрито 10 філій, у тому числі в місті Олександрівську, селах Гуляй-Поле, Перещепина, Мануйлівка, Діївка, Веселі Терни, Лоцманська Кам’янка, Амур.

Організатором і керівником «Просвіти» в Миколаєві, яка об'єднувала 160 осіб, був відомий український історик, композитор і письменник М. Аркас. Її активна діяльність набула великого розголосу в краї. Про це писали місцеві газетиДив.: Николаевская жизнь. — 1910. — 24 липня.

Результати діяльності перших «Просвіт» на Півдні стали помітними дуже швидко. Вони підносили почуття національної і людської гідності українців, пробуджували їх інтерес до власної історії, культури. В містах і селах стали з’являтися організовані громади українців, з позицією яких влада змушена була рахуватися. Українська культура, завдяки діяльності «Просвіт», переставала бути справою невеликої групки інтелігентів-патріотів і стала пускати корені в народі. Це було національне виховання, якого українці тривалий час були позбавлені.

Південноукраїнські «Просвіти» досить активно виступали за повернення українського слова у стіни школи. Так, Катеринославська «Просвіта» впровадила лекції з українознавства для місцевих учителів. В першій лекції «Українська мова як засіб початкової освіти» лектор навів уривок з творів видатного російського педагога К. Ушинського, де той засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом». Миколаївська «Просвіта» надіслала листи депутату Державної думи професору І.Лучицькому з проханням підняти свій голос за українізацію шкіл і відкриття в вищих навчальних закладах українських кафедр. Керівник «Просвіти» М. Аркас протягом 1907;1908 рр. утримував українську школу в БогданівціЄвселевський Л.І., Фарина С.Я. «Просвіта» в Наддніпрянській Україні. — К., 1993. — С. 37, 49, 53, 60, 80.

Перелік прикладів участі української інтелігенції у формуванні національного культурного середовища на Півдні можна ще довго продовжувати. Але звернемося до висновку одеського дослідника А. Мисечка: «Південь України мав такі ж поступові тенденції в культурно-освітній сфері, як і решта регіонів України, а подекуди випереджав їх»Мисечко А.І. Український культурно-освітній рух на Півдні України (1900— 1914 рр.). Дисертація на здобуття … канд. іст. наук. — Одеса, 1999. — С. 10. Цей висновок одеського дослідника цілком вмотивований.

Зерна національного виховання падали на сприятливий ґрунт. Адже південноукраїнське селянство завжди відзначалося своєю незалежною вдачею, прагненням до свободи. Відомий земський статистик В. Постніков, який наприкінці ХІХ ст. робив опис селянських господарств Мелітопольщини, був вражений незвичними рисами ментальності місцевих селян. Він зазначив, що ці селяни не бояться начальства, сміливо вступають з ним у дискусію, відстоюючи свою точку зору. Зокрема, вони не бояться говорити про те, про що селяни інших регіонів говорять неохоче — про власне господарство, його прибутки і витрати. Постніков описав випадок, коли у відповідь на спробу представника адміністрації вказати селянинові, як йому краще обробляти землю, той просто засміявся, а потім махнув рукою і пішов додому.

Український історик Дмитро Дорошенко, спілкуючись у 1909 р. з селянами Катеринославщини, відзначив у них риси, які не зустрічав у інших регіонах України: «Селяни Катеринославщини відрізняються від селян, яких я знав на Київщині та й на своїй Чернігівщині, сміливістю, незалежною вдачею, великим почуттям особистої гідності. В значній мірі це були нащадки запорожців, вони зберегли козацьку вдачу своїх предків. Коли я побував на підміських селах (біля Катеринослава. — Авт.) і познайомився з селянами, мене приємно вразила їх національна свідомість, нічого подібного я до цього не бачив».

Звичайно, українські театральні колективи і самодіяльні гуртки, земці і вчителі-українофіли, «Просвіти» та інші національнокультурні товариства з їх пасіонарними керівниками й активними членами можуть здатися невеликими острівцями в морі малоосвіченого селянства і зросійщеного міського населення. Але, на наш погляд, правильніше б назвати їх вершинами українського архіпелагу, що спирався на величезний материк, що корись пішов під воду. Товща цього материка — мільйони українців південного регіону. Тектонічні зрушення початку ХХ ст. поступово піднімали цю «Українську Атлантиду» на поверхню історичної творчості.

Таким чином, Південь поступово перетворювався в інтегральну частину українського економічного і національно-культурного простору. Новоросія, яка задумувалася з метою створення для Російської імперії додаткової опори на Півдні, насправді стала важливим регіоном, де визрівали умови для перетворення України в незалежну державу.