Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Етапи розвитку економічної науки

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

З самого початку праці меркантилістів були не чисто науковими економічними дослідженнями, а мали вигляд трактатів порад для правителів. Тобто активна державна економічна політика була органічною частиною меркантилізму. Якщо правитель хотів аби його країна, і, відповідно, скарбниця, були повні золота та срібла він мав сприяти експорту, та обмежувати імпорт. Для обмеження імпорту меркантилісти… Читати ще >

Етапи розвитку економічної науки (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України Державний вищий навчальний заклад.

«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана».

КУРСОВА РОБОТА НА ТЕМУ: ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ.

Зміст Вступ.

1. Еволюція економічної теорії до неокласики.

1.1 Виникнення економічної науки. Меркантилізм.

1.2 Фізіократи.

1.3 Класична економічна теорія.

1.4 Марксистська економічна теорія.

1.5 Прагматична економічна теорія.

2. Сучасна економічна теорія.

3. Сучасні проблеми методології та прикладного використання економічної теорії для формування економіки України Висновки Використана література.

Вступ Поняття економіка, вживається зазвичай у двох значеннях: як сфера господарського життя та як наука, що вивчає цю сферу.

«Економіка як сфера життя суспільства охоплює виробництво благ, їх обмін, розподіл і споживання. При цьому обов’язково слід врахувати, що функціонування економіки неможливе без участі людей, без продуктів їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія). Крім того, економіка не може існувати без природного середовища, на яке впливають люди, пристосовуючи його до своїх потреб.

Економіка — господарське життя людей, у якому відтворюються матеріально-фізіологічні та соціальні умови їхнього функціонування". [1, с. 33].

У будь-якому суспільстві зважується триєдина проблема: що робити, як робити, для кого робити.

Будь-яке суспільство має у своєму розпорядженні обмежену кількість економічних ресурсів. Потреби людей постійно зростають (обмежені гаманцем). У цьому зв’язку встає проблема раціонального використання цих ресурсів. Предметом економічної теорії являється у першу чергу економічні відносини між людьми, що складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Економічна теорія вивчає сферу виробництва і розподілу життєвих благ в умовах обмежених ресурсів. Це означає, що об'єктом вивчення економічної теорії є вирішальна область життєдіяльності людей, без якої неможлива жодна інша форма реалізації особистісних і суспільних інтересів.

Англійський економіст Лайнен Роббинс (1898−1984) дав наступне визначення предмета економикс, що широко використовується в західній літературі: «Економіка — це наука, що вивчає поводження людини з точки зору відносин між його цілями й обмеженими засобами, що допускають альтернативне використання (проблема вибору)» .

Економічна теорія вивчає рух економічного життя — тенденції в розвитку цін, виробництва, безробіття. Економічні цілі: економічний ріст, повна зайнятість, економічна ефективність (максимальна віддача при мінімумі витрат), стабільний рівень цін, економічна воля, справедливий розподіл доходів, економічна забезпеченість, торговий баланс.

Актуальність роботи полягає у висвітленні історії розвитку економіки як науки в доступній і короткій формі. Це легкий для розуміння матеріал, що може бути використаний студентом для підготовки до семінарів.

Предмет роботи: економічна наука в своєму розвитку, від найперших згадок до форми, в якій ми бачимо її зараз.

Мета: зібрати в одому, короткому документі всі найважливіші етапи розвитку економіки для вивчення змін, яких вона зазнала, використання цих знань в сучасному житті.

Завдання: показати історичний розвиток економічної науки, а також знайти шляхи вирішення сучасних проблем, спираючись на історичний досвід.

1. Еволюція економічної теорії до неокласики.

1.1 Виникнення економічної науки. Меркантилізм.

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на ушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430—355 рр. до н.е.), Платона (427—347 рр. о н.є.), Аристотеля (384—322 рр. до н.е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. «Економікс» (домашнє господарство) —так називалася праця видатного мислителя стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обгрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок.

Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

Не відразу, суперечливо, але формується система поглядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет'є у праці «Трактат політичної економії» (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів «пі літикос» — суспільний, державний і «ойкономія» — управління, домашнє господарство («ойкос» — дім, господарство, «номос» — закон).

Визначне місце в історії економії зайняло вчення меркантилістів. Воно зародилось у XVI—XVII с у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму.

«Термін „меркантилізм“ і „меркантильна система“ вперше вжив французький фізіократ Оноре Мірабо 1763 року, а згодом їх ввів у широкий обіг Адам Сміт у праці „Дослідження про природу і причини багатства народів“ (1776). Найбільш повно цю доктрину виклав у своєму творі „Збагачення Англії за допомогою міжнародної торгівлі“ (1664) Томас Ман. Він писав: „Усталеними засобами підвищення нашого добробуту і збагачення є торгівля з іноземцями, у якій завжди маємо дотримуватися правила: щорічно продавати чужинцям товару на більшу суму, ніж купувати їхнього“. За Шмоллером, меркантилізм — це передусім система державотворення, за якої уряд намагається усунути внутрішні перешкоди для торгівлі й покращити становище нації у світовій економіці. Меркантилізм захищав Джон Кейнс у своїй „Загальній теорії…“ (1936)». [3, c. 25].

Багатство меркантилісти не відділяли від грошей, тобто в тодішніх умовах від монетарних металів — золота та срібла. Відповідно багатство держави це кількість дорогоцінних металів, що є на її території. Для того, щоб багатство збільшувалося, надходження золота та срібла в країну має перевищувати їх відтік. Оскільки більшість країн не мають відповідних копалин (це стосувалося й країн де меркантилізм зародився та набув найбільшого поширення: Франції, Англії), то головним джерелом золота та срібла меркантилісти вважали активний торговий баланс. Певно значний вплив на такі погляди справив історичний приклад Іспанії, що незважаючи на багаті родовища в американських колоніях витрачала своє золото та срібло на оплату імпорту.

«З самого початку праці меркантилістів були не чисто науковими економічними дослідженнями, а мали вигляд трактатів порад для правителів. Тобто активна державна економічна політика була органічною частиною меркантилізму. Якщо правитель хотів аби його країна, і, відповідно, скарбниця, були повні золота та срібла він мав сприяти експорту, та обмежувати імпорт. Для обмеження імпорту меркантилісти пропонували введення високих мит на імпорт, перш за все предметів розкоші. Так само вони пропагували розвиток внутрішнього виробництва, знову ж таки в першу чергу предметів розкоші. Це мало як зменшити витрати на імпорт подібної продукції так і стати джерелом дорогоцінних металів завдяки експорту. В свій час меркантилізм зміг стати впливовою економічною теорією що дійсно впливала на політику багатьох європейських держав, перш за все Франції. В митній політиці завдяки меркантилізму вводилися високі ввізні і низькі вивізні мита. Надавалися пільги купцям, що здійснювали далекі подорожі, нерідко субсидувалися далекі заморські експедиції в пошуках ринків збуту або ж джерел дефіцитних східних товарів в обхід конкурентів. Для розвитку внутрішньго виробництва надавалися пільги певним галузям, нерідко відкривалися державні мануфактури та надавалися субсидії». [2].

Наслідки політики меркантилізму були неоднорідними, якщо високі ввізні мита сприяли наповненню державної скарбниці і часом дійсно захищали внутрішнє виробництво, то державна підтримка і особливо державна організація виробництва зазвичай були неефективними. Створювалися мануфактури, що вимагали постійних пільг та субсидування. Зазвичай без державної підтримки або ж після смерті їх організатора вони досить швидко занепадали через збитковість.

1.2 Фізіократи В другій половині XVIII ст. виникла течія серед французьких економістів — фізіократизм.

Головною заслугою фізіократів є те, що на відміну від меркантилістів джерелом багатства вони вважали не торгівлю, а виробництво. Тож вони досліджували не сферу обігу, а сферу виробництва, обмежившись лише сільським господарством. У Франції до останньої треті XVIII століття зберігався феодальний лад, що, можливо, вплинуло на погляди школи.

«Засновником школи є Франсуа Кене, що був лікарем короля Франції. Він консультував цього короля також на політичні теми. Так, Франсуа Кене дійшов до висновку, що головним економічним ресурсом є земля. Фізіократія, в буквальному розумінні, означає влада природи.

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж.Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції." [3, c. 38].

Ф. Кене перший у економічній теорії досить глибоко обґрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є «початкові аванси» (за сучасною термінологією — основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до «щорічних авансів» (за сучасною термінологією — оборотний капітал). Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.

Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є «безплідним заняттям», він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою — «адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації». Не погоджуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки «абсолютна свобода торгівлі» як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.

Систему Кене творчо розвивав з 1960;х рр. М. Д. Руденко, праці якого були високо оцінені А. Д. Сахаровим як альтернатива політекономії марксизму. Поширена в самвидаві книга М. Руденка «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії» вийшла друком тільки в 1998.

1.3 Класична економічна теорія Класична економічна теорія — напрям в економічній теорії, заснований А. Смітом, розвинений Т. Мальтусом, Д. Рикардо, Д.С. Міллем та Артур Сесіль Пігу. У класичній економічній теорії економіка здатна до саморегулювання і повного використання своїх ресурсів, а будь-яке виробництво організовується для того, щоб збільшити споживання і так далі.

Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією. Найвидатнішими представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей, Альфред Маршал, Артур Пігу, Леон Вальрас, Вільфредо Парето.

«Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити в економіці такий рівень виробництва, який відповідає умовам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.

Згідно з класичною теорією механізм ринкового саморегулювання економіки складається з декількох елементів. Перший — ситуація, коли величина сукупних витрат буде недостатньою для виробництва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величиною, то досить швидко такі важелі ринкового регулювання як ціна і зарплата примусять економічних суб'єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини.

Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючий вплив заощаджень на рівновагу між доходами і витратами. Проте, на їхню думку, дана обставина не вимагає державного втручання в економіку. Ринковий механізм здатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через взаємодію між товарним та грошовим ринками. У цьому полягає суть другого елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на товарний ринок у вигляді інвестицій. Інвестиційні витрати підприємців компенсують ті вилучення із потоку «доходи — витрати», які відбуваються в формі заощаджень. Отже, якщо підприємці будуть інвестувати в економіку стільки ж, скільки домогосподарства мають намір заощаджувати, то закон Сея буде діяти і відповідність між доходами і витратами не буде порушена." [4, c. 11].

1.4 Марксистська економічна теорія.

«Марксизм — філософське, економічне і політичне вчення, яке набуло розвитку в 19 столітті, основоположниками якого були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, також відоме як діалектичний матеріалізм або діалектичний та історичний матеріалізм.» [5, c. 48].

Особливе місце у формуванні і розвитку політичної економія належить К. Марксу (1818—1883) і марксизму в цілому. Він вважається найвідомішою особистістю другого тисячоліття. Він всю свою працю призначав діалектичному дослідженні, котра базувалась на збиранні діалектичних матеріалів.

У другій праці «До критики політичної економії» К. Маркс говорить що існує досконала трудова теорія вартості: Він говорить, що товар має двоїстий характер, один з якого є створення товару, а з другого — роль цього товару у товарному господарстві. Він вважає необхідність товару перетворювати на гроші, для того, щоб виявити скільки праці було вкладено у даний товар.

Теорію вартості К. Маркс розробляє далі в «Капіталі». Тут він і обґрунтовує суперечності між визначенням вартості товару відповідно до витраченого часу на його виготовлення і цінами, які складаються реально в капіталістичному господарстві.

К. Маркс формулює закон формування ринкової вартості і закон середньої норми прибутку й ціни виробництва. Теорії середньої норми прибутку і «ціни витрат виробництва» являють собою розвиток теорії вартості на конкретнішому рівні дослідження.

Далі К. Маркс наводить визначення капіталу та аналізує його структуру як з погляду ролі його складових у створенні вартості, так і з точки зору їх обороту.

Проте найвагомішим відкриттям К. Маркса вважається розгадка секрету виробництва додаткової вартості. Вперше в економічній науці був чітко відслідкований механізм виробництва прибутку як цілком природний результат процесу капіталістичного виробництва.

«Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було започатковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом — визначенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів.» [5, c. 49].

«На основі трудової вартості німецький соціолог і економіст Карл Маркс створив учення про експлуататорський характер ринкового господарства. Тільки праця найманих робітників створює багатство суспільства. Прибуток капіталістів — це неоплачена праця робітничого класу. Внутрішні закони капіталізму призводять до поляризації суспільства, відносного й абсолютного зубожіння трудящих, визрівання всередині самої капіталістичної системи передумов для переходу до соціалістичного суспільства в результаті переможної пролетарської революції. Чимало положень і прогнозів К. Маркса, що носили утопічний характер, не підтвердилися практикою розвитку суспільства.» [1, c. 40].

1.5 Прагматична економічна теорія Представники прагматичної економічної теорії, по-перше, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупиняючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

«Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх попередників полягає в тому, що представники класичної політекономії прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому А. Сміт і Д. Рікардо виводили прагнення до прибутку, нагромадження капіталу із законів виробництва. Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з економічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.

Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталістичного суспільства — буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766−1834 pp.), Джеймс Мілль (1773−1836 pp.) і француз Жан Батист Сей (1766−1832 pp.). У 20 ст. серед його представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс (1883−1946 pp.), Фрідріх Хайек (1899−198 pp.) — Великобританія, Уеслі Клер Міт-челл (1874−1948 pp.), Пол Самуельсон (нар. 1915 p.) — США." [6, c. 17].

2. Сучасна економічна теорія.

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвитку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробництва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої є перехідною.

Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної школи, яка має вагомі доробки в з’ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному новому етапі її розвитку.

Тут представлені такі основні напрямки:

· економічний лібералізм. Не визнають необхідності державного втручання в економіку;

· економічний дирижизм. Обґрунтовують необхідність системного регулювання економіки;

· інституціоналізм. Вважають рушійними силами економічного прогресу позаекономічні фактори (психологія, право й т.п.);

· марксизм;

· неолібералізм. Обґрунтовують необхідність поєднання державного регулювання й принципів вільної конкуренції;

· кейнсіанство. Обґрунтовують необхідність державного регулювання процесів відтворення;

· неокласицизм. Допускають часткове втручання держави в економіку, але лише з метою забезпечення свободи дій ринкових сил;

· монетаризм. Це найбільш впливова течія неокласицизму, яка віддає перевагу регулюванню сфери грошового обігу.

Усю сукупність течій, шкіл сучасної економічної думки можна умовно згрупувати в такі основні напрями: неокласична економічна теорія, інституціонально-соціологічний напрям (інституціоналізм), кейнсіанство, марксистська сучасна теорія.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка homo economicus — «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля). Ця концепція виникла в 70-ті роки XIX ст. Основним об'єктом її вивчення є досягнення оптимального режиму господарювання окремих економічних одиниць за вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за допомогою обмеженого (непрямого) втручання держави в економіку. Зокрема, в концепції загальної економічної рівноваги за допомогою механізму вільної конкуренції (насамперед, ринкового ціноутворення) забезпечується «справедлива винагорода кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів». Ця концепція найбільшого розвитку набула у працях англійських економістів Альфреда Маршалла (1842—1924).

«Учений вважав, що економічні дослідження повинні дотримуватися практики життєвої логіки, бути науковим узагальненням раціонального мислення й поведінки ринкових агентів. Тому під „економікою“ стали розуміти науку, що досліджує діяльність (поведінку) людей у процесі виробництва, розподілу й споживання різних благ і послуг у світі обмежених ресурсів, а також способи найбільш ефективного використання цих ресурсів.» [1, c. 40].

Неокласичний напрям представлений двома основними течіями — монетаризмом і неолібералізмом.

«Монетаризм (англ. money — гроші) — економічна концепція, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва.» [1, c. 42].

Ця концепція виникла в середині 50-х років XX ст. у США. Її засновник — глава чиказької школи політичної економії Мілтон Фрідмен (нар. 1942) — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло «назад до Сміта». На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобами регулювання економіки, за монетаризмом, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивне надбання монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Погляди представників класичної та неокласичної школи політичної економії (на ранньому етапі) представлені різними течіями, напрямами, отримали в економічній літературі назву «лібералізм».

«Лібералізм (лат. liberalism — вільний) — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів."[2].

«За державою лишається функція охорони існуючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він виступав проти скасування залишків регламентування промисловості й торгівлі (насамперед, зовнішньої) державою. Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямовані проти феодальних порядків, надмірної цехової регламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу». [7, c. 385].

Методологічною основою лібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а обстоювання своїх інтересів окремими індивідами зумовлює задоволення суспільних інтересів, забезпечує досягнення суспільного добробуту. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса.

«Намагаючись пристосувати свої погляди до реалій дійсності, представники неолібералізму А. Мюллер-Армак, В. Репке та Л. Ерхард розробили концепцію соціально орієнтованого ринкового господарства, яка проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їх розвитку. Водночас Ерхард обстоював ширше використання державних важелів регулювання економіки (в тому числі державний розподіл ресурсів і контроль за ними), які значно послаблюються після досягнення поставленої мети.» [7, c. 387].

До неоліберальних концепцій також належать концепції «економіки пропозиції», «раціональних очікувань».

Деякі вітчизняні економісти підтримують використання ідей неолібералізму в економіці України.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. виник інституціалізм, який є ще одним напрямом західної економічної науки.

«Інституціоналізм (лат. institutum — установа) — один із напрямів західної економічної думки, який основне значення надає аналізу ролі інститутів у прийнятті економічних рішень та в економічній діяльності, їх спрямованості й ефективності."[7, c. 321].

До інститутів його прихильники відносять профспілки, державу, монополії та корпорації, податки, сталий спосіб мислення, конкуренцію, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між господарюючими суб'єктами, що формується під впливом економічних та неекономічних факторів (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед, техніці). Широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх з історичною школою. Інституціоналізм заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори.

Засновниками інституціоналізму були американські науковці Торстейн Веблен (1857—1929), Джон Коммонс (1862—1945), англійський економіст Джон Робсон (1858—1940) та інші. Т. Веблен, наприклад, розглядав життя людини як боротьбу за існування, тобто як процес відбору і пристосування. Так само, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути — це особливі форми життя (в тому числі господарського), зв’язків і відносин між людьми, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливим фактором відбору.

«Представники інституціоналізму різко критикували маржиналізм, неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), доводили обмеженість ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів.» [7, c. 324].

Неоінституціоналізм — різновид інституціоналізму, який виник в останні десятиріччя і основою економічного розвитку в постідустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний її розвиток. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну концепцію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм. Представниками неоінституціоналізму є американські вчені Р. Коуз, А. Алчіан та ін.

Найпрогресивнішими ідеями сучасного інституціоналізму є необхідність участі найманих працівників у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною. У методологічному аспекті раціональною є їх ідея про обмеженість аналізу економічної системи лише з точки зору раціонально мислячого індивіда (людини економічної) і необхідність враховувати дії організацій людей (профспілок, товариств споживачів та ін.).

Кейнсіанство та його еволюція. Цей напрям є одним з провідних в сучасній економічній теорії. Назву він отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати, не зможе «уникнути повного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у взаємодії та функціональних зв’язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення (вважав їх предметом політичної економії).

Дж. Кейнс правильно стверджував про наявність закономірностей розвитку макроекономіки (економіки країни загалом) та закономірностей мікроекономіки (окремого підприємства), які збігаються. Це також вимагає активного втручання держави з метою їх узгодження.

«Кейнсіанство — один з напрямів сучасної макроекономічної теорії, представники якого вважають за необхідне активне державне регулювання економіки, здійснюють комплексний аналіз опосередкованого впливу держави на розвиток макроекономічних процесів.» [7, c. 267].

«Двигуном економіки на думку Кейнса є не пропозиція, а попит, і саме він є вирішальним фактором розвитку виробництва й пропозиції. Для підвищення сукупного попиту Кейнс радив використовувати податково-бюджетну й кредитно-грошову політику держави. Значний внесок у подальшу розробку теоретичної системи Кейнса внесли американські вчені Е. Хансен, П. Самуелсон та ін.». [1, c. 42].

Запроваджені кейнсіанцями заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Однак таке стимулювання попиту стало у 70-ті роки однією з причин високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому сучасні послідовники Кейнса — посткейсіанці — відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання. У політиці доходів вони вбачають засіб розв’язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

«Посткейнсіанство — один з етапів еволюції кейнсіанства, представники якого розглядають теорію Кейнса лише як елемент нової системи економічних поглядів поряд з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринку та ціноутворення), з деякими положеннями Маркса з проблем відтворення за капіталізму». [7, c. 293].

Одним з етапів еволюції кейнсіанства є неокейнсіанство, представник якого англійський економіст Р. Харрод намагається розробити теорію економічної динаміки, модель економічного зростання, яке залежить лише від нагромадження капіталу, що може бути досягнуто в умовах рівності заощаджень та інвестицій.

Основними недоліками кейнсіанства (передусім, теорії Кейнса) є відсутність чіткого розуміння предмета та методу політичної економії, абстрагування від відносин власності, приписування надмірної ролі психології людей та ін. Намагання уникнути цих недоліків започаткувало ще одну концепцію.

Неокласичний синтез — узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема, в межах концепції загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Залежно від стану економіки необхідно, згідно з цією концепцією, застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу проголошують необхідність удосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи. Вони розглядають концепцію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання для наближення до такої моделі. Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П.-Е. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П.-Е. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу впроваджує класичні істини і надає їм законної сили.

На відміну від кейнсіанської моделі мультиплікатора (як найпростішої моделі неокласичного синтезу), Дж. Хікс запропонував модель JS-LM, яка за допомогою відповідного наукового апарату показує відмінність між законом Сея (пропозиція породжує попит) і законом Вальраса (сукупна сума попиту в економіці за вартістю завжди дорівнює сукупній сумі пропозиції, або сума доходів і сума витрат в суспільстві збігаються). Водночас до доходів зараховують грошові заощадження, а їх певний обсяг виявляється у попиті та пропозиції товару (тобто грошей), що, у свою чергу, впливає на рівновагу економічної системи. У цій моделі, зокрема, аналіз сукупного попиту здійснюється у виробничому (реальному) і грошовому секторах. Головною умовою рівноваги в першому з них є рівність між інвестиціями і заощадженнями, а в другому — між попитом на ліквідність і грошовою масою.

Сучасна марксистська теорія.

«Ключовими проблемами марксистської теорії є такі фундаментальні питання політекономії, як економічна власність, взаємозв'язок різних типів і форм такої власності в умовах капіталістичного способу виробництва і формування цілісної системи відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил, передусім основною продуктивною силою. Марксистська політекономія розглядає економічну власність як базову категорію щодо юридичної власності.

Органічно пов’язаним з цими проблемами є питання розвитку таких форм капіталу, як монополістичний, державний, фінансовий, державно-монополістичний, транснаціональний, інтегрований. На відміну від ленінської теорії, де деякі з наведених форм капіталу розглядалися здебільшого в негативному контексті (оскільки посилюють експлуатацію тощо), в сучасній марксистській політекономії виділяють і позитивні наслідки розвитку цих форм, які певною мірою пристосовуються до потреб сучасних продуктивних сил". [4, c. 541].

Важливу роль марксистська політекономія приділяє дослідженню сутності сучасної держави, зокрема державному регулюванню економіки, його поєднанню з наддержавними та ринковими важелями.

3. Сучасні проблеми методології та прикладного використання економічної теорії для формування економіки України.

В даний час Україна переживає не найкращі часи. У країні багато проблем..

Стан справ в економіці України залишається вкрай складним. Українська економіка змушена долати наслідки планово-розподільної системи господарювання, її структурні деформації, затратний механізм ціноутворення та неконкурентоспроможність..

Провідні вчені України відзначають, що серед позитивних економічних зрушень в українській економіці, важливих з точки зору її ринкових перспектив, слід вважати:.

- формування ефективного, конкурентноспроможного недержавного сектора економіки і прошарку приватних підприємців;

— зародження національних ринків товарів, праці та капіталу з переважно ринковим ціноутворенням, здатних задовольняти платоспроможний попит;

— становлення національної фінансово-банківської системи в цілому і регульованого валютного ринку;

— диверсифікацію та лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків, появу нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва.

Однак у цілому серед основних тенденцій соціально-економічного розвитку України превалюють негативні явища і тенденції:

— не відбулася модернізація структури державного управління відповідно до об'єктивних законів розвитку ринкової економіки (зокрема, в процесі приватизації так і не створено інститут ефективних власників; не створено дієздатну систему ринкових інститутів);

— втрачено високотехнологічні виробництва, лідерство в багатьох напрямах фундаментальних досліджень; критичного рівня досяг «відплив умів»;

— склалися диспропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а також у середині кожного з них;

— швидкими темпами зростають внутрішній та зовнішній державні борги з сумнівними перспективами не тільки їх погашення, але й обслуговування;

— криза внутрішнього інвестування набула рис системної; разом з тим, зовнішні кредити міжнародних фінансових організацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, займають мізерну питому вагу у загальних обсягах реальних інвестицій і майже не впливають на активну структурну перебудову національної економіки, стримуючи ініціативу в пошуку альтернативних (насамперед, власних) джерел фінансування суспільних потреб;

— відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення;

— небаченого рівня сягнула «тінізація» економіки.

Негативні тенденції соціально-економічного розвитку України в 1991;1999 рр. стали наслідком не ринкових реформ, а відсутності виваженої стратегії економічних перетворень, не завжди послідовної економічної політики. Сучасний стан економіки і фінансової сфери України характеризується суперечливими тенденціями, що породжуються як об'єктивними факторами, так і помилками та прорахунками в економічній політиці. Інакше кажучи, головні втрати в економічній сфері України були зумовлені причинами переважно суб'єктивного характеру, через що вона продовжує залишатися у перманентному перехідному стані.

Головним фактором, який зумовлює необхідність кардинального реформування вітчизняної економіки та підвищення її конкурентоспроможності, є вибір курсу на формування відкритої економіки та інтеграцію у світові економічні структури. Реалізації цього курсу заважають недосконалість форм і методів державного регулювання економічного розвитку, вади податкової системи, нестача інвестиційних ресурсів, слабка інноваційна активність, відсутність результатів, очікуваних від приватизації, практична відсутність результатів адміністративних реформ та інституціональних змін.

Загрозу всій політиці ринкового розвитку становлять поширення та зростаючі масштаби тіньової економіки, криміналізація економічних, майнових і фінансово-банківських зв’язків, а також грошового обігу. Засоби захисту від криміналізації економіки є недостатніми і неефективними, і в тому числі, через дефіцит державної влади в країні.

Неприпустимою є ситуація з незаконним масовим вивезенням українського капіталу за кордон в умовах інвестиційного голоду в реальному секторі економіки.

Спроби перейти від адміністративно-командної економіки до ринкової та наступні намагання уникнути соціально-економічної кризи або подолати її довели, що короткострокові управлінські рішення та постанови приховують у собі прорахунки стратегічного порядку.

Протягом 2007;2010 рр. більш як половина провідних країн світу перебувають у стані фінансово-економічної кризи — у тому числі й Україна, про що свідчать її основні макроекономічні показники (ВВП, рівень безробіття, рівень інфляції, торгівельне сальдо, стан гривні, політична нестабільність і соціальна нерівність населення).

Проте особливу увагу варто звернути саме на зменшення виробництва, оскільки цей фактор є ключовим при розв’язанні проблем, отриманих унаслідок кризи.

Криза в Україні характеризується порушенням відлагоджених зв’язків між ключовими елементами фінансової та економічної систем держави, сис-тематичною незбалансованістю доходів і видатків бюджету, невпинним зростанням державної заборгованості, нераціональною структурою бюджетних витрат, неоптимальним рівнем податкових платежів тощо.

Поширення негативних тенденцій у світовій економіці, падіння попиту та цін на світових товарних ринках зачепило також Україну і вкрай негативно позначилося на становищі реального сектору економіки.

Глибока українська криза, яка ускладнюється впливом світової фінансово-економічної кризи, зумовлена насамперед серйозними внутрішніми причинами, котрі виходять за межі фінансових проблем, які переросли в економічний спад виробництва, зростання безробіття, зниження рівня життя широких верств населення.

Зокрема, упродовж тривалого часу в Україні посилено підтримувалася політика, спрямована на підвищення грошових доходів населення, що не враховувала показників зростання продуктивності праці і яка не брала до уваги можливостей товарного забезпечення (насамперед продовольчими та іншими товарами народного споживання).

У 2010 році, порівняно з 2000;м, доходи населення зросли в п’ять разів, водночас як виробництво товарів народного споживання — тільки удвічі.

Прогнозування впливу фінансово-економічної кризи на Україну та пошук шляхів її подолання є одним з основних завдань діяльності вчених-економістів сучасності.

Тепер же потрібно зосередитися на пошуку шляхів виходу з цієї ситуації.

Підтвердженням зазначеному є такі факти, що фінансова криза України, як і більшості європейських країн, стала результатом світової економічної кризи. Вона була посилена політичною нестабільністю і кризою споживчого кредитування. Україна з метою уникнення дефолту звернулася по допомогу до МВФ, який виділив їй кредит в 16,4 млрд. дол., при сумарному обсязі золотовалютних резервів в 32 млрд. дол. Результатом національної фінансової кризи стала девальвація національної валюти, значне скорочення сировинних доходів, різкий обвал виробництва галузей промисловості стратегічного значення, масове безробіття, відсутність соціальних гарантій, зменшення цін на ринку нерухомості, крах банківської сфери, скорочення можливостей доходів регіонів.

Але як і все в цьому світі, економіку України можна відновити і підняти до гідного рівня.

Як прогнозує Світовий банк, інфляція цього року залишатиметься високою через підвищення енерготарифів та девальвацію гривні. Першим пріоритетом для України має стати підтримання макроекономічної стабільності фінансового сектора, кажуть експерти Банку. Вони також заявляють про необхідність поліпшити державне управління, зробивши його більш прозорим. Необхідні реформи у газовому секторі, поліпшення державних закупівель та дерегулювання бізнесу.

" Це надішле потужний заохочувальний сигнал населенню та інвесторам, що уряд серйозно ставиться до боротьби з корупцією, а також допоможе йому заручитися підтримкою для реалізації більших реформ" , — сказано в підсумках.

Експерти застерігають, що реформи «можуть бути болючими в короткостроковій перспективі», але вони необхідні для сталого зростання економіки. [8].

Висновки.

економічний меркантилізм фізіократизм неокласик.

Економічна теорія розвивається еволюційно — поступово й безперервно. Це зумовлено тим, що економічні умови постійно змінюються, кожне наступне покоління по-своєму уявляє власні проблеми. Через певний час з’являються нові факти соціально-економічного розвитку, які вносять корективи у сутність існуючих теорій і дають імпульс для подальшого сходження економічної теорії.

Економічна теорія вивчає, як суспільство використовує обмежені ресурси, найповніше забезпечуючи задоволення потреб людей, як потрібно використовувати виробництво, розподіл та споживання вироблених товарів.

Отже, економіка, в своєму розвитку, пройшла чимало різних етапів. Вона змінювалась з часом. Кожен етап залишив по собі величезний відбиток, який ми і досі можемо спостерігати.

Досліджуючи розвиток економіки, ми можемо виявити сильні і слабкі її сторони в той чи інший час. Таким чином, вираховуємо помилки, допущені нашими попередниками та виправляємо їх. А також визначаємо для себе найефективніші моделі функціонування та намагаємося чи, принаймні, плануємо втілити в життя на сучасному етапі.

Використана література.

В.С. Савчук, О.О. Бєляєв, К. Т. Кривенко «Основи економічної науки"// 2011.

Козюк В.В. «Історія економіки та економічної думки» // 2011.

Мочерний С.В. «Еономічна теорія» // 2004.

Корнійчук Л.Я., Татаренко Н. О. «Історія економічних учень» // 1999.

Башнянин Г. У., Лазур П. Ю., Медведев В. С. «Політична економія» // 2002.

Мазурок П.П. «Історія економічних учень у запитаннях і відповідях» // 2006.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою