Основний зміст дисертації

У першому розділі роботи «Історіографія та джерельна база дослідження» охарактеризовано джерельну базу дослідження та проаналізовано історіографію проблеми.

Історіографія. Дослідження такого виду добровольчих збройних формувань, як народне ополчення і винищувальні батальйони, розпочалося ще під час війни. Народне ополчення — могутній резерв Червоної Армії. — К., 1941. Чеканюк А. Т. Народне ополчення в героїчній обороні Києва і Одеси. — К., 1943; Журавлёв М. И. Революционная бдительность — драгоценное качество советского человека. — М., 1944; Мещеряков Г. Борьба за Киев. — М., 1944; Марковин Н. Уничтожай фашистских шпионов и диверсантов. — М., 1942; Ярославский Е. Восемь месяцев Отечественной войны 1941;1942. — М.-Л., 1942. Однак праці носили суто агітаційний характер і мали на меті мобілізувати населення на боротьбу з ворогом.

Радянська історіографія проблеми у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Схематично, заполітизовано розкривалась ця тема в літературі 1950;х рр. Незважаючи на це і завдяки тому, що в перше повоєнне десятиріччя все ж таки розширився доступ до архівних джерел, публікація праць, статей і брошур про Велику Вітчизняну війну значно збільшилась. Характерною рисою цих праць є тенденційний, однобічний, ура-патріотичний підхід до оцінки руху за створення добровольчих збройних формувань. Очерки истории Великой Отечественной войны 1941;1945. -М., 1955; Супруненко Н. И. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза. 1941;1945. — К., 1956; Клоков В., Кулик І., Слинько І. Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. — К., 1957; Коваль М. В. Все — для перемоги. Подвиг трудящих України у Великій Вітчизняній війні 1941;1945. — К., 1970; Тронько П. Т. Бессмертие юных. — К., 1958.

З другої половини 1950;х рр. почався період широкого введення в науковий обіг документів і матеріалів архівів, з’являється багато нових збірників документів, колективних праць і монографій, історичних нарисів, присвячених історії Великої Вітчизняної війни в цілому. История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941;1945. В 2-х т. — М., 1961. — Т. 2 (июнь 1941;ноябрь 1942); 50 лет Вооруженных сил СССР. — М., 1968; Куманев Г. А. 1941;1945. — М., 1983; Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. — К., 1975. Т. 1−3; Великая Отечественная война Советского Союза. 1941;1945. В 6-ти т. — М., 1961. Т. 2; Советский Союз в годы Великой Отечественной войны 1941;1945. (Под ред. Самсонова А.М.). — М., 1985; Великая Отечественная война 1941;1945. Военно-исторические очерки. В 4-х кн. — М., 1995. — Кн. 1. — Суровые испытания. Проте, їх автори питань історії народного ополчення торкаються побічно. Разом з тим, зростає інтерес і до теми «народ і війна», у зв’язку з чим учені починають цікавитися добровольчими збройними формуваннями. Трудящиеся Украины — Победе. Вклад украинского народа в победу над фашистской Германией. — К., 1991; Общественно-политическая жизнь трудящихся Украины в годы Великой Отечественной войны. — К., 1988; В битвах за Советскую Украину. Ратный и трудовой подвиг народов СССР в годы Великой Отечественной войны: история и современность. — К., 1985; Горов В. Я. И поднялся народ. — М., 1977; Синицын А. М. Всенародная помощь фронту (о патриотических движениях советского народа в годы Великой Отечественной войны 1941;1945). — М., 1985; його ж. Всенародный характер Великой Отечественной войны. — М., 1985; Плахин В. Н. Единство армии и народа. — К., 1985; Дубина К. К., Буцько М. О. Немеркнучий подвиг. — К., 1963;; Дубина К. К. В роки тяжких випробувань. — К., 1962; Журба М. А. Пам’ятники мужності і героїзму комсомольців і молоді в роки Великої Вітчизняної війни. — К., 1985 та ін. У 1970;80-х рр. з’являються дослідження, спеціально присвячені темі народного ополчення і винищувальних батальйонів, у яких, однак, подається лише загальна характеристика ополченського руху, а їх бойова діяльність описується лише поверхнево. Колесник А. Д. Ополченские формирования Российской Федерации в годы Великой Отечественной войны. — М., 1988; його ж. Народное ополчение городов-героев. — М., 1974; Добров П. В., Колесник А. Д., Куманев Г. А., Пашко Я. Народное ополчение защищает Родину. — М., 1990; Булавин А. Ф. Добровольные народные формирования Украины // Военно-исторический журнал. — 1981. -№ 9. — С. 16−25; Кузнецов Б. Народное ополчение в годы Великой Отечественной войны. // Военная мысль. — М., 1975. — № 5. — С. 43−52; Синицын А. Из истории создания добровольных частей и соединений Советской Армии // Военно-исторический журнал. — М., 1973. — № 1. — С. 56−74; Балковий П. М. Народне ополчення Радянської України. — К., 1961; та ін.

З відновленням незалежності України інтерес до подій війни 1941;1945 рр. ще збільшився, оскільки з’явилися умови для заповнення прогалин у вітчизняній історіографії не лише стосовно добровольчих збройних формувань, але і всіх військових подій, що відбувались в Україні. Стало можливим сказати правду про справжні втрати України, розкрити раніше замовчувані факти, зокрема, і про трагедію військ Південно-Західного фронту під час Київської оборонної операції.

Це стосується, насамперед, об'єктивної оцінки оборони Києва і участі в ній добровольчих збройних формувань, поданої в працях В. Ю. Короля. Король В. Ю. Оборона Києва: героїзм і трагедія // Історія в школі. — 2001. — № 9. — С. 11−20; його ж. Трагедія 1941;го року // Воєнна історія. — 2002. — № 3−4. — С. 21−33; його ж. Історія України. — К., 2005; його ж. Ціна перемоги: втрати киян // Трибуна. -2002. — № 3−4. — С. 4−7, № 7−8. — С. 8−13; його ж. Втрачене, але незабуте. — К., 2006; його ж. Трагізм 1941;го року (До 60-річчя початку Великої Вітчизняної війни) // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статей. — Вип. 7. — Част. 1. — К., 2003. — С. 176−185; його ж. The price of Victory: myths and reality // The journal of Slavic military studies. — vol. 9. — No. 2 (June, 1996), London. Автор змальовує реальну картину оборони Києва без замовчування втрат військ Південно-Західного фронту, оцінює діяльність народного ополчення на основі суворого документального аналізу джерельної бази.

Серед досліджень 1990;х рр. можна відзначити монографію П. В. Доброва. Добров П. В. Народное ополчение в годы Великой Отечественной войны 1941;1945. В 2-х т. — Донецк, 1994. Дослідник розкриває питання, пов’язані з процесом формування загонів народного ополчення і винищувальних батальйонів також і в місті Києві, їх організаційну структуру, бойову діяльність. У монографії використане широке коло джерел. Проте авторові не вдалося позбавитись багатьох стереотипів радянської історіографії у висвітленні питань історії народного ополчення і винищувальних батальйонів України.

Серед сучасних досліджень про початковий період війни, який мав вплив на весь подальший розвиток подій, а також і на рух за створення добровольчих збройних формувань, важливе місце посідають праці М. В. Коваля, О.Ф. Мінгазутдінова, В. Ю. Короля, В.І. Кучера, І.І. Дробота, П. М. Чернеги, які розкривають причини поразок Червоної Армії в оборонних боях Коваль М. В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939;1945 рр.). — К., 1999; Брицький П. П. Україна у Другій світовій війні (1939;1945 рр.). — Чернівці, 1995; Мінгазутдінов О. Ф. Причини трагедії початкового періоду Великої Вітчизняної війни в новітній історіографії // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статтей. — К., 2003. — Вип. 7. — С. 42−47; його ж. Ішла війна народна… // Історичний журнал. — К., 2004. — № 10−11. — С. 11−19; Король В. Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941;1944 роках. — К., 2002; Кучер В.І. Початок Великої Вітчизняної війни: погляд із сьогодення // Історичний журнал. — К., 2006. — № 3. — С. 17−29; Політична історія України. ХХ століття: в 6-ти т. — К., 2002;2003. — Т. 4: Україна в Другій світовій війні, 1939;1945. — керівник тому В. Кучер — К., 2003; Чернега П. М., Дробот І.І. та ін. Україна в Другій світовій війні. — К., 1998.

Таким чином, незважаючи на те, що наявна джерельна база достатня для отримання сукупності наукових фактів, як необхідної основи для дослідження історії народного ополчення та винищувальних батальйонів і їх ролі в обороні міста Києва, можна констатувати відсутність справді вичерпних комплексних досліджень проблеми у вітчизняній історіографії.

Джерельну базу дослідження складають: збірники документів і матеріалів по історії Великої Вітчизняної війни 1941;1945; газетна періодика; творчі матеріали (повідомлення, замітки, огляди, статті); спогади учасників Київської оборони. Неактуалізовану частину джерельної бази, що висвітлює процес організації і бойового застосування народних ополченців і бійців-винищувачів складають документи, що збереглися у фондах державних архівних установ України, а саме: матеріали Центрального Державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО), Центрального Державного архіву вищих органів влади і управління (ЦДАВО України), Державного архіву Київської області (ДАКО), Державного архіву МВС України, матеріали архіву СБУ.

Зокрема, було використано такі фонди ЦДАГО: Фонд 1- документи ЦК КП (б)У (з фонду використано справи: про мобілізацію людських і матеріальних ресурсів; про організацію народного ополчення та винищувальних батальйонів; про мобілізацію трудящих на будівництво оборонних укріплень; щоденники, спогади, бесіди, листи); фонд 57 — колекція документів з історії Комуністичної партії України, який дає можливість ознайомитись з матеріалом про початок створення в Україні народного ополчення, про діяльність винищувальних батальйонів в Київській області. Однак документи цього фонду розкривають досліджувані питання лише частково, оскільки в них подається тільки загальна інформація щодо даної проблеми. Те саме можна сказати і про Фонд № 7, який включає доповідні, інформації, газети, статті, замітки про комсомольців і молодь м. Києва і Київської області в дні Великої Вітчизняної війни. Найбільший інтерес матеріали цього фонду становлять через те, що дають можливість дослідити віковий склад добровольчих загонів, значну частину бійців яких складала молодь. Фонд № 59 — колекція спогадів про Жовтневу революцію, громадянську війну, Велику Вітчизняну війну. Документи цього фонду, що стосуються Великої Вітчизняної війни подають лише узагальнюючу інформацію щодо сворення добровольчих загонів. Фонд № 62 — Український штаб партизанського руху (відділ — 4-е управління НКВС УРСР). Цей фонд подає широку інформацію про створення, організацію і діяльність винищувальних батальйонів республіки в Україні загалом, і в Києві - зокрема. Фонд 166 — матеріали комісії з історії Великої Вітчизняної війни — велика кількість спогадів учасників народного ополчення Києва (спогади колишніх командирів і бійців народного ополчення, списки бійців того чи іншого батальйону народного ополчення).

Попри те, що спогади, як й інші джерела особистого походження є надзвичайно суб'єктивними, все ж вони відіграють важливу роль у дослідженні питань, пов’язаних зі створенням і бойовою діяльністю добровольчих формувань, адже ці матеріали дають можливість реконструювати реальну картину створення ополченських загонів, а також найбільш повно відтворити їх бойову діяльність під час оборонних боїв.

Доволі багато матеріалів, які стосуються досліджуваної проблематики зберігається також у ЦДАВО України. Це, насамперед, фонд 4620 і 4620-сч. Тут є документи про формування винищувальних батальйонів в Україні, їх озброєння, діяльність, комплектування командними кадрами. Фонд 4217 містить численні фотокопії газетних статей про вступ добровольців в народне ополчення в Україні і у місті Києві. Матеріали цих фондів, в основному, розкривають питання, пов’язані з процесом формування загонів народного ополчення і винищувальних батальйонів, меншою мірою торкаючись питання їх бойової діяльності. Документальні колекції зазначених фондів дають змогу доповнити інформацію про формування добровольчих загонів, однак не можуть бути основним джерелом при розробці досліджуваної тематики.

Матеріали ДАКО — це, в основному, спогади бійців-учасників народного ополчення, їхніх командирів, командирів бронепоїздів Літер «А», «Б», «В», списки членів їхніх екіпажів, списки учасників ополчення, довідки про формування загонів народного ополчення у районах міста Києва. Досить детально описується діяльність ополченців під час оборони міста Києва. Документи фондів ДАКО чи не найбільш повно розкривають питання формування загонів народного ополчення, комсомольського полку, бронепоїздів, які разом складали київське ополчення, їх бойову діяльність під час оборонних боїв, їх діяльність на заключному етапі оборони. Тому ці документи мають велике значення для дослідження добровольчого руху Києва.

Певний масив документів з обраної теми зберігається в Державному архіві МВС України. Нами було використано справи лише одного фонду (Ф. 45), який містить наказ начальникам обласних управлінь НКВС УРСР про перевірку винищувальних батальйонів. Також використано матеріали архіву СБУ, зокрема справи, в яких зазначається про диверсійну роботу ворога, що доповнює інформацію про діяльність винищувальних батальйонів.

За формою документів архівна джерельна база представлена постановами, наказами, звітами, розпорядженнями, протоколами, слідчими справами, документами службового листування.

Актуалізовану інформацію джерельної бази представляють збірники документів і матеріалів. Киевщина в годы Великой Отечественной войны 1941;1945. Сборник документов и материалов. — К., 1963; Законодательные и административно-правовые акты военного времени. С 22 июня1941 г. по 22 марта 1942 г. — М., 1942; Сообщения Советского информбюро. Т. 1. — М., 1944; Історія України. Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Короля. — К., 2002; Лето 1941. Украина. — К., 1991; Совершенно секретно! Только для командования! Стратегия фашистской Германии в войне против СССР. Документы и материалы. — М., 1967; Внутренние войска в Великой Отечественной войне 1941;1945. Документы и материалы. — М., 1975. Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сборник материалов в 7-ми томах. Т. 2. — М., 1958; Русский архив. Великая Отечественная. Т. 12 (1). Генеральный штаб в годы Великой Отечественной войны. Документы и материалы. 1941. — М., 1998.

Вагомою складовою джерельної бази є періодика, за допомогою якої вдалося розкрити питання, пов’язані з процесом формування ополченських загонів, про хід їх військової підготовки, вступ добровольців до загонів, діяльність винищувальних батальйонів по охороні тилу. Газети: За Радянську Україну (серпень-вересень 1941 р.); Комсомолець України (червень-липень 1941 р.); Комуніст (червень-липень 1941 р.); Пролетарська правда (червень-липень 1941 р.); Советская Украина (червень-вересень 1941 р.); «Вечірній Київ» (3 січня 1963 р., 15 травня 1968 р., 21 серпня 1981 р., 10 липня 1981 р.); Киевская правда (23 липня 1975р., 24 листопада, 1 грудня 1984 р.); Ленинское знамя (12 жовтня 1975 р.); Молода гвардія (11 травня 1980 р.); Молодь України (16 вересня 1961р., 17 лютого 1982 р.).

Ще одним джерелом інформації для вивчення питань, пов’язаних з історією добровольчих збройних формувань, є мемуари Баграмян И. Х. Так начиналась война. — К., 1984; його ж. У сорок першому під Києвом. — В кн.: У битві за Київ. — К., 1973; його ж. Фронтовими дорогами. — К., 1971; його ж: Героическая оборона столицы Украины // Военно-исторический журнал, 1963. — № 10; Владиирский А. В. На киевском направлении: по опыту ведениябоевых действий войсками 5-й армии Юго-Западного фронта в июне-сентябре 1941 г. — М., 1989; Москаленко К. С. На юго-западном направлении. (1941;1943). — Кн. 1. — М., 1979; Родімцев О.І. За місто-герой Київ. — К., 1964; його ж. Твои, Отечество, сыновья. — К., 1982; Строкач Т. А. Наш позивний — свобода. — К., 1979 та ін. Цей вид джерел, хоча і суб'єктивний, однак дає можливість досліднику уявити той час і ті умови, в яких створювалось народне ополчення і винищувальні батальйони і проблеми, які виникли при їх формуванні і бойовій підготовці. Крім того, в своїх спогадах, описуючи бойові дії під Києвом, автори згадують і бойову діяльність ополченців в оборонних боях під Києвом.

Таким чином, аналіз джерел дає можливість зробити висновок про те, що наявна джерельна база з цієї проблеми є достовірною і достатньою для комплексного дослідження теми.

У розділі другому — «Організація народного ополчення і винищувальних батальйонів у місті Києві» — розглядаються питання, пов’язані з процесом формування ополченських загонів і винищувальних батальйонів, їх організаційною структурою, з’ясовується їхня кількість, військова підготовка, рівень матеріально-технічного забезпечення.

Велике значення в процесі створення народного ополчення в Україні мала відозва ЦК КП (б)У, Президії Верховної Ради та Раднаркому УРСР від 6 липня 1941 р. із закликом мобілізувати всі сили на відсіч ворогові і, зокрема, організувати загони народного ополчення. Організатором народного ополчення у Києві була Київська міська партійна організація, а також партійні організації районів, первинні партійні організації підприємств і установ, органи виконавчої влади, які розгорнули масштабну роботу зі створення у місті Києві загонів народного ополчення. Практичне керівництво створенням народних формувань у Києві здійснювалось Штабом оборони міста. Безпосереднє керівництво з укомплектації загонів народного ополчення здійснювалось спеціальними комісіями, що складались із представників райкомів партії, райвиконкомів, райкомів комсомолу.

Підрозділи, частини і з'єднання народного ополчення формувались за виробничо-територіальним принципом. У місті Києві взводи і роти народного ополчення організовувалось райкомами партії на підприємствах і установах. Загони ополченців були створені на Київському вагоноремонтному заводі, трамвайному заводі ім. Дзержинського, на заводах «Арсенал», «Більшовик», «Ленінська кузня», «Транссигнал», 8-й взуттєвій фабриці, фабриці Боженка та ін. В залежності від масштабів підприємств і установ, а також наявності в них людей, роти і взводи об'єднувалися в районні батальйони. Підрозділи народного ополчення створювались у всіх районах міста. Чисельно нараховували від 300 до 700 осіб кожний.

На 8 липня у Києві було сформовано 19 загонів народного ополчення в кількості 29 400 осіб. У всіх районах міста — по 2 загони (крім Жовтневого району, де було організовано 3 загони) з кількісним складом від 1100 до 2300 осіб. Також був організований комсомольський полк народного ополчення в кількості 9 рот чисельністю 1450 осіб.

Слід відзначити, що чіткої організації управління ополченськими підрозділами й частинами не було. Ополченці знаходились на підприємствах, жили в своїх квартирах. Були окремі роти і взводи, які не входили під командування батальйону. Евакуація на схід підприємств міста створювала плинність складу ополченців, а це відбивалось на мобільності і боєздатності загонів.

3 серпня 1941 р. Штаб оборони міста видав наказ про об'єднання всіх існуючих добровольчих загонів народного ополчення в порайонні батальйони, які мали підпорядковуватися наказам і розпорядженням Центрального сектора оборони міста під загальним командуванням Штабу військ, що обороняли Київ. Кожен батальйон отримав свій номер. Заводські загони ополченців перетворювались на роти і взводи загальнорайонних батальйонів.

У серпні штаб Південно-Західного фронту посилив ополченські відділи армійськими командирами середньої ланки. Однак вимога будувати організаційно-штатну структуру ополчення за армійським принципом подекуди на місцях виконувалась формально і дотримувалась лише в назвах елементів цієї структури. Кадрових командирів в ополченні й надалі не вистачало. Частина молодших командирів не пройшла навіть елементарної військової підготовки.

У перші місяці війни ускладнилось забезпечення ополченців зброєю. Оскільки масове створення ополченських формувань співпало з мобілізаційним розгортанням регулярної армії, основна маса озброєння, боєприпасів, спорядження і матеріально-технічних засобів із військових арсеналів і з баз направлялась в кадрові частини Червоної Армії. Звичайно, ополчення отримувало певну частину за рахунок централізованого постачання, але цього було замало. Тому мобілізовували все, що можливо на місцях організації ополчення. Значну допомогу в озброєнні ополченців надало командування Південно-Західного фронту.

Навчання ополченців військовій справі проводилось за програмами, розробленими Центральним штабом винищувальних батальйонів НКВС СРСР. У багатьох випадках навчання ополченців розгорталося повільно, військові заняття з ними проводились формально, без практичних вправ.

Бойова підготовка добровольців була завершальним етапом комплектування і бойового зміцнення ополченських формувань.

24 червня 1941 р. РНК СРСР ухвалено постанову «Про заходи по боротьбі з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій смузі», яка покладала на НКВС СРСР обов’язок розпочати формування винищувальних батальйонів. У союзному наркоматі створювався спеціальний штаб, а в республіканських і обласних управліннях внутрішніх справ — оперативні групи. Саме ці установи зайнялися організацією при міських та районних відділах внутрішніх справ винищувальних батальйонів. Також велику участь у формуванні винищувальних батальйонів взяли партійні органи, громадські організації. Значну роботу зі створення винищувальних батальйонів провів Київський обком партії. За даними на 27 червня 1941 р. у місті Києві було організовано 9 винищувальних батальйонів (за кількістю районів міста) чисельністю від 150 до 260 осіб. Кожен із них мав свій певний район дислокації.

Спочатку винищувальні батальйони створювались із людей без відриву їх від виробництва, однак з наближенням фронту виникла потреба у переведенні особового складу на казармене становище. У Києві на 30 червня до казарми було переведено 3405 бійців винищувальних батальйонів.

Для посилення винищувальних батальйонів були створені групи сприяння, до складу яких входили місцеві мешканці - робітники чи службовці, учнівська молодь, домогосподарки. Вони створювались на заводах, фабриках, в установах. При загонах також створювались групи винищувачів танків. У Києві на 5 вересня 1941 р. було організовано 23 таких загонів у складі 553 осіб.

За своєю структурою винищувальні батальйони наближались до армійських підрозділів. Винищувальні загони міста Києва складались із 3−6 взводів. В окремих батальйонах — 11 взводів. Взвод складався із 3−4 відділень (у середньому по 8 чол.). По місту Києву начальники батальйонів були підібрані з оперативних працівників міліції. Взводи розташовувались на територіях фабрик, заводів, установ, навчальних закладів тощо.

Соціальний склад винищувальних батальйонів був різноманітний. До них входили робітники, службовці, студенти, працівники НКВС і міліції тощо.

Зброєю та боєприпасами винищувальні батальйони забезпечувались зі складів Управління військового постачання НКВС СРСР або складів і баз Головного артилерійського управління Червоної Армії. Однак дефіцит зброї у винищувальних батальйонах був відчутним.

Отже, при формуванні народного ополчення і винищувальних батальйонів виник ряд труднощів, які так і не вдалось вирішити. Тим не менше, незважаючи на всі недоліки, загони народного ополчення і винищувальні батальйони були сформовані в короткий термін і приступили до виконання своїх обов’язків відповідно до свого призначення.

У розділі третьому — «Внесок народного ополчення в оборону Києва» — розкрито діяльність київських ополченців під час оборонних боїв за місто, продемонстровано їхню роль в обороні Києва.

На момент початку оборонних боїв за місто київське ополчення мало у своєму складі 34 255 бійців. Вже 10 липня 1941 р. частини 3-го моторизованого корпусу противника Житомирським шосе вийшли на близькі підступи до Києва біля р. Ірпінь. Розпочалися бої на київських оборонних рубежах.

Вагому допомогу військам Червоної Армії почали надавати кияни-ополченці. Першими отримали бойове хрещення київські ополченці-залізничники, які входили до командування першого бронепоїзду літер «А» під командуванням А. С. Тихохода. Бронепоїзд літер «А» своїм кулеметним вогнем підтримував стрілецькі і механізовані частини 5-ї армії, які обороняли Коростенський і Новоград-Волинський укріплені райони. Вагому роль відіграв бронепоїзд літер «А» в ліквідації німецького десанту південно-західніше Коростеня (14−15 липня), висадкою якого противник розраховував ослабити натиск 5-ї армії в районі Новоград-Волинського.

На рубежі р. Ірпінь атаки ворога поряд з регулярними військовими частинами відбивали ополченці Петровського, Шевченківського і Радянського районів. В кінці липня ополченці відійшли на другу лінію оборони, передавши першу регулярним військам.

Таким чином, за активною участю ополченців перші липневі атаки німців на Київ вдалося відбити, що дозволило підтягнути під Київ додаткові сили регулярних військ, які на передовій залишили ополчення.

31 липня почався генеральний штурм міста німецькими військами. 4 серпня противник зайняв Віту-Поштову, Чабани, Лісники, Хотів, Гатне і Юрівку. Німецькі війська захопили с. Пирогів, Мишоловку, Голосіївський ліс, приміщення Лісотехнічного та Плодоягідного інститутів.

Треба сказати, що саме тут, в Південному секторі, зосереджувалась більшість загонів народного ополчення, зокрема Московського, Печерського, Залізничного, Радянського, Жовтневого, Шевченківського та інших районів Києва. З 5 по 7 серпня велись уперті і жорстокі бої, але остаточно прорвати лінію оборони німці не змогли.

Критична обстановка під Києвом склалась 8−10 серпня. Противник увірвався на околицю Московського району. При ліквідації прориву в районі Деміївки і Голосієво відзначились рота народного ополчення Московського району під командуванням Сєрого В.В., комсомольський полк, батальйон народного ополчення Радянського району.

В ніч на 9 серпня радянські війська спільно з ополченцями відкинули противника. 10 серпня почався контрнаступ ополченців на ділянці Чоколівка-Мишоловка. На аеродром в Чоколівку були перекинуті 8 загонів ополченців в додаток до вже 7 діючих.

Розвиваючи контрнаступ, 37 армія і прибулі частини (5, 6, 212 повітрянодесантні бригади) спільно із загонами народного ополчення вибили німців із будівель сільськогосподарських інститутів, с. Мишоловки і відкинули їх за населені пункти Пирогове, Пост-Волинський, Червоний Трактир. За допомогою ополченців противник був відкинутий по всій ділянці прориву на 10−15 км вглиб.

14 серпня ополченців перевели на другу лінію оборони, а передову зайняли регулярні частини Червоної Армії.

Слід сказати, що в бойовій діяльності ополченців проявилось багато недоліків, які виникли при їх формуванні. Насамперед, мова йде про низький рівень їх військової підготовки, що проявився під час бойових дій, їх розгубленість і нерішучість проти сильного противника.

16 вересня вермахт почав завершальний штурм міста. Уздовж правого берега Дніпра до мостових переправ наближалося ударне угруповання 6-ї німецької армії. Глибокий прорив німецьких танкових груп Гудеріана та Клейста в тил військам Південно-Західного фронту серйозно ускладнив ситуацію під Києвом. Захисникам Києва загрожувало оточення. Вночі з 17 на 18 вересня М. П. Кирпонос віддав наказ арміям фронту виходити з оточення. Але командування 37 і 21 армій цього наказу не одержало. Війська 37-ї армії під командуванням генерала А. А. Власова та ополченці й далі билися на київських оборонних рубежах. Тільки в ніч з 18 на 19 вересня основні сили радянських військ були зняті з правобережних рубежів, а частини прикриття й окремі батальйони народного ополчення вели ар'єргардні бої, останніми виходячи на Лівобережжя.

Запеклі бої частин Червоної Армії, загонів народного ополчення, а також загонів, сформованих з працівників НКВС і службовців Пінської військової флотилії тривали на Київському напрямку до 29 вересня, коли були здійснені останні спроби вирватись з оточення і пробитися на з'єднання з військами Червоної Армії.

Таким чином, попри всі недоліки і відсутність військового і бойового досвіду, ополченці надали суттєву допомогу регулярним військам на найвідповідальніших ділянках оборони, ціною власного життя захищаючи місто. Їх бойова непідготовленість компенсувалась їхньою готовністю віддати власне життя.

У четвертому розділі - «Винищувальні батальйони в обороні Києва» — висвітлюється бойова діяльність винищувальних батальйонів під час оборонних боїв за місто. У розділі розглядається також діяльність винищувальних батальйонів спрямована на охорону тилу, підтримку порядку в місті та знешкодження шпигунів і диверсантів.

14 липня 1941 р. всі винищувальні батальйони, дислоковані у Києві, були передані у підпорядкування начальників секторів оборони міста Києва. До початку масштабних оборонних боїв на ближніх підступах до міста, частини Червоної Армії і винищувальні батальйони південно-західних районів Київської області вели оборонні бої на Житомирському і Бердичівському напрямках.

Під час боїв на підступах до Києва винищувальні батальйони влились в частини Червоної Армії. Зокрема, вони були злиті з батальйонами народного ополчення і 7−8 серпня були підпорядковані командуванню 37-ї армії.

У вирішальні дні оборони Києва (початок серпня 1941 р.) усі 13 винищувальних батальйонів міста мужньо бились з ударним угрупованнями військ противника, що прорвались на кількох ділянках Південного сектору.

Під час серпневих боїв загони народного ополчення і винищувальні батальйони, діючи як зведені батальйони, надавали всебічну допомогу військам, що обороняли Київ. У Південному секторі відзначився і комсомольський полк винищувачів танків, який прийшов на допомогу ополченцям, що бились в районі Голосіївського лісу і Пост-Волинського. Радянські війська і винищувальний батальйон Печерського району Києва обороняли місто з південно-східної сторони в районі Лисої Гори.

До 18 вересня народні ополченці і винищувальні батальйони відбивали атаки ворога і прикривали відхід частин Червоної Армії, а також евакуацію населення міста на лівий берег Дніпра.

Близько двох місяців 4000 бійців винищувальних батальйонів міста Києва разом з частинами радянської армії і загонами народного ополчення стійко боролись проти німецьких військ.

Попри те, що загони народного ополчення і всі 9 винищувальних батальйонів міста Києва виконували допоміжну роль в обороні міста, на окремих ділянках оборонних рубежів вони діяли самостійно і досить успішно виконували бойові завдання.

Отже, винищувальні батальйони, створені спочатку для охорони тилу, під час оборонних боїв перестали виконувати своє пряме призначення і разом із загонами народного ополчення стали додатковою бойовою силою в боротьбі проти німецьких військ. Разом вони до останнього захищали місто, навіть тоді, коли у Київ увійшли німецькі війська.

У висновках дисертації підведено підсумки дослідження, які виносяться на захист:

— Проблема висвітлення бойового застосування народного ополчення і винищувальних батальйонів ще не знайшла повного об'єктивного відображення в історичних дослідженнях. На сьогодні відсутні узагальнюючі праці, в яких здійснено глибокий аналіз бойової діяльності ополченців і бійців-винищувачів, хоча саме під час оборонних боїв виявилися найбільш характерні риси ополченських загонів і винищувальних батальйонів; наявна джерельна база є достовірною і дозволяє підготувати узагальнююче дослідження з історії народного ополчення і винищувальних батальйонів.

У комплектуванні підрозділів народного ополчення виявилася низка недоліків. Зокрема, поспішність, з якою створювались ополченські частини і з'єднання, а також потреба негайного їх використання не дали можливості ополченським формуванням структуризуватися. Була відсутня чітка організація управління ополченськими формуваннями. Крім того, на якості добровольчих формувань відобразились відсутність у його організаторів досвіду в комплектуванні крупних воїнських частин.

Проблема озброєння і матеріально-технічного забезпечення ополченців залишилась невирішеною — не вистачало навіть зброї старого зразка, навчальної. Через відсутність часу військове навчання ополченців проходило формально, що негативно позначилось на боєздатності ополченських загонів. Подібні проблеми виникали і при формуванні винищувальних батальйонів, але оскільки винищувальні батальйони формувались під керівництвом НКВС з метою боротьби зі шпигунами і диверсантами, було зроблено все можливе для їх інтенсивної підготовки і максимально можливого озброєння. Вони швидко перетворились в один з видів добровольчих воєнізованих формувань. Попри твердження радянської історіографії, що переважну більшість ополченців і бійців — винищувачів складали комсомольці і комуністи, в дослідженні доведено, що склад був різноманітним, навіть залучались люди з кримінальним минулим, засуджені за різні злочини;

— Незважаючи на низьку боєздатність ополченських частин, певну нерішучість і розгубленість добровольців у боях із сильним противником, ополченці все ж надали серйозну допомогу частинам Червоної Армії при обороні міста. Особливо велике значення мало використання добровольців при ліквідації німецьких проривів і при веденні ар'єргардних боїв. Погана підготовка ополчення значної мірою компенсувалася їхньою жертовністю і гарним знанням міста та його околиць.

Започатковані владними структурами, винищувальні батальйони досить швидко отримали підтримку населення, яке надавало всебічну допомогу у боротьбі зі шпигунами і диверсантами. Але під час оборонних боїв за Київ винищувальні батальйони перестали виконувати своє пряме призначення. Злившись із загонами народного ополчення, вони перетворились на допоміжну силу регулярним військам під час оборонних боїв.