Бухарин H. І. (політичний портрет)

Бухарин H. І. (політичний портрет).

Введение

БУХАРИН М. І. (1888−1938) — діяч більшовицької партії, теоретик, економіст. Член партії з 1908 року, входила до складу Московського комітету; неодноразово піддавався арештам; з 1911 року — в еміграції. Після повернення з еміграції навесні 1917 року брав активну участь у підготовці та проведенні Жовтневої соціалістичної революції. Виступав проти укладання Брестського миру; пізніше визнав свою помилку. Під час профспілкової дискусії (1920;1921) допускав коливання. У 1923;1927гг. відіграв важливу роль боротьби з троцькізмом. Брав активну участь в теоретичної розробці низки питань соціалістичного будівництва. У 1917;1934 рр. обирався членом партії, в 1934; 1937 рр. -кандидатом до членства ЦК;с1919 року — кандидат до членства, і з 1924 по1929гг. -член Політбюро ЦК. Займав керівні пости у ЦВК СРСР, Виконкомі Комінтерну (з 1926 року — голова). З 1929 року — академік АН СРСР. Був необгрунтовано репресований. 4 лютого 1988 року пленум Верховного Судна СРСР виніс постанову стосовно скасування вироку і припинення справи в самісінький відношенні М. І. Бухаріна. 10 травня 1988 року президія АН СРСР прийняв рішенні відновити посмертно у званні дійсний член АН СССР (академика) Бухаріна Миколи Івановича. 21 червня 1988 року комітет партійного контролю КПРС відновив М. І. Бухаріна серед Комуністичної партії (посмертно). (Біографічна довідка підготовлена Інститутом марксизму-ленінізму при цк кпрс. Стівен Коен) .

Исключительно сміливий політичний курс історичного значення було прийнято державою по тому, як Михайле Сергійовичу Горбачов став Генеральним секретарем цк кпрс в 1985 р. Завдяки цьому курсу політичні та інтелектуальні дискусії, з радіоі телепередач, газет, журналів і різноманітних виступів громадськості, стали незрівнянно багатшими, цікавіше і значніша, ніж будь-коли із перших країн сучасного світу. Центральне місце у дискусіях, присвячених характеру і майбутньому країни, і навіть вибору шляху, що необхідно вже сьогодні, займає багатогранний, нерідко повний внутрішнього драматизму і емоційних сплесків суперечка минуле Радянського Союзу, і особливо питання: являла чи собою нова економічна політика, яку Ленін увів у 1921 р., а Бухарин пізніше розвинув і захищав, життєздатну альтернативу «Великому перелому », здійсненого Сталіним. Тож у даному рефераті самим я хотів показати історичну роль Бухаріна особливо у фатальний період 1928;1929 рр., що він разом із А. І. Рыковым і М. П. Томським очолював так звану «праву опозицію «політиці Сталіна. Мій реферат присвячений також більшовицької революції» і одного з її найбільших і великих діячів Миколи Івановича Бухарину. У перебігу багатьох десятиліть Бухарин був у центрі бурхливих подій у історії більшовицької партії і в Радянській Росії. Але тим щонайменше найчастіше замовчується, яке високе положення обіймав Бухарин — видатний діяч першого ленінського революційного керівництва, член Політбюро партії до 1929 року, головного редактора «Правди «й у перебігу багатьох десятиліть офіційний теоретик радянського комунізму, і навіть фактичний керівник Комуністичного Інтернаціоналу від 1926 по 1929 р. Його роль особливо посилилася по смерті Леніна — він став (разом із Сталіним) однією з керівників партії, у період із 1925 по 1928 р., головним творцем її помірної політики, яка б призвести до еволюційному шляху економічної про модернізацію й соціалізму; під час фатальних подій 1928; 1929 рр. він став лідером антисталінській опозиції і навіть по поразки залишався символом більшовицького опору розвитку сталінізму в 30-х роках. Таким чином нижче хотів би показати сенс політичних змагань междусталинско-бухаринским і зиновьевским таборами. Створення з так званого дуумвирата й парламентська криза тріумвірату, відносини між лідерами партії, роль Бухаріна у розгромі опозиції. Також хотілося б вирізнити й економічні програми, запропоновані Бухариным, усвідомлення сенс поразки, недоліки помірної політики, внесення нових пропозицій реформах у промисловості й у сільському х-ве. У третій главі спробував розповісти про судовий процес «падіння «особистості Бухаріна, необгрунтованих обвинувачень висунутих проти Сталін і Молотовим. Також порушується і становище у партії, у 1929 р. і почав правління культу особи і проведення сталінської «революції згори » .

Глава 1. Дуумвірат: Бухарин і Сталин

В першій половині 1925 року, в віці тридцяти у віці Бухарин поступово очолив разом із Сталіним нове керівництво переважно Центральному Комітеті; для Бухаріна настав період його найбільшого впливу радянську політику. Їх коаліція виникла результаті розірвання антитроцкистского тріумвірату, який став розпадатися наприкінці 1924 року й остаточно раз валився в 1925 р., коли Зінов'єв і Каменєв спочатку таємно, і потім відкрито кинули виклик Сталіну як керівнику партійного апарату і Бухарину як выраразителю партійної ідеології й політики.

Создание дуумвирата пояснювалося такими арифметичними міркуваннями. 1925;го Політбюро складався з семи повноправними членами — Троцького, Зинов'єва, Каменєва, Сталіна, Рикова, Томського і Бухаріна, що є його повноправним членом по смерті Леніна. Перші троє стояли нині у опозиції офіційної політиці, до весни 1926 р. де вони виступали спільно. Риков і Томський загалом погоджувалися б із політикою, головним виразником якої було Бухарин Об'єднавшись з Бухариным, Сталін відновив четвірку переважно Політ — бюро проти своїх колишніх союзниківЗинов'єва і Каменєва. Натомість Бухарин забезпечував офіційне більшість під час затвердження тієї політики, до якої він пристрасно вірив. Крім того, засуджуючи будь-яку особисту боротьбу, він побічно пояснював витоки дуумвариата: «Люди мають боротися за більшість, якщо хочуть забезпечити проведення своєї політики, яка вважається правильної «. Це означало, що блок є найкращою характеристикою переважно Політбюро, возглавлявшегося Сталіним та Бухариным. То справді був тимчасовий взаємовигідний союз, а чи не єдина угруповання повністю единомыслящих лідерів. (Бухарин М. І. Автобіографія. «Діячі СРСР і Жовтневої революції «. Енциклопедичний словник Гранат, т. 44, год. 1). Подібно колишньому тріумвірату й пізнішої об'єднаної лівої опозицій Троцького, Зинов'єва і Каменєва, згуртування сталинско-бухаринского більшості пояснювалося небезпекою, котра виходила загальних противників, Не тільки загальними переконаннями. І на цій основі, попри ознаки внутрішньої напруженості, коаліція вистояла як і стадії боротьби при своєму за народженні в 1925 г., і у жорстоких фракційних розбіжностей 1926;1927гг., які наприкінці кінців поширилися на всі питання і до зовнішньої політиці. Потім, після опозиційного розгрому лівих на ХV з'їзді партії, у грудні 1927 г., коаліція розпалася. (Стівен Коен. Бухарин, глава 7, стор. 254−255.) .

Сталин дав створеної коаліції організовану влада. З того часу, кок він очолив Секретаріат партії, тобто став генсеком (в 1922 г.), він ретельно й вміло насаджував у Комуністичній партії далеко простиравшиеся повноваження центрального партійного апарату. Сталінська машина влади, було продемонстровано на ХIV з'їзді партії, у грудні 1925 г. Зінов'єв і Каменєв виступили з'їзд, протестуючи проти політики керівництва дуумвирата. Вони повинні були розгромлені 559 голосами проти 65.

Роль Бухаріна в коаліції була складніше, але у однаковою мірою важлива, по крайнього заходу на початку. Передусім він розробляв і формулював економічну політику й ідеологію керівництва у період між 1925 і 1927гг. Не становила секрету, що він відіграв головну роль рішенні розширювати НЕП; він відкрито висловлювався це у своїх ідеологічних суспільствах. Він лише був натхненником поглядів партійного більшості стосовно питань промислового й сільського розвитку, а й особисто написав «основні частини «резолюції 1925 г. по аграрної політики, які викликали широкі дискусії. (Богденко М. Л. Колгоспне будівництво навесні і влітку 1930 г., «Історичні записки », 1980, № 76). Офіційний більшовизм 1925;1926гг. забезпечено переважно бухаринским; партія йшла по бухаринскому шляху до соціалізму. Його впливу поширювалися як на власну партію і якого стосовно питань внутрішньої політики. Його теорії знаходили систематичне свій відбиток у резолюціях Комінтерну — наприклад, на засіданні Виконкому Комінтерну у квітні 1925 г., він представив 63 нових «тези по селянському питання. З 1926 г., майже самотужки формував офіційні погляди більшовиків зовнішній світ, міжнародний капіталізм і робочий рух. (З. Коен. Бухарин, стор 275) .

Вообще між Бухариным і Сталіним існувало близьке розподіл обов’язків: один займався формулюванням питань політики і теорії, інший керував організованим механізмом. (Богданов А. «Філософія живого досвіду. », 1970.) Сталін, звісно, ні неосвічений у політиці або теоретично і не до них байдужий. Будучи завжди обережним політиком, він відмежувався від періодичних промахів свого союзника, таких, наприклад, як гасло «Збагачуйтеся «Усвідомлюючи політичну вразливість деяких теорій Бухаріна, він подбав у тому, щоб не ототожнюватись із ним, особливо в тлумаченні таких питань, у яких позиція Леніна була особливо невизначеною.

Другой організаційний посаду Бухаріна представляв інший за своїм характером політичний козир. Бухарин разом із Зинов'євим в 1923 г. був за вироблення політичного курсу і поточну діяльність Комінтерну. Хоча до жовтня 1926 г. Зинов'єв формально залишався головою Комінтерну, його поразка у грудні 1925 г. призвело до з того що Бухарин незабаром стало фактично очолювати цю міжнародну організацію. Після офіційного зняття Зинов'єва Бухарин став генеральним секретарем Виконкому Комінтерну отже, юридично його главою (посаду голови було скасовано). Ці сфери діяльності Бухаріна (центральні органи пресі й Комінтерн) були його «князівствами ». Вони відповідали його загальної роль боротьбі більшості проти опозиції; тоді як Сталін же вів організовану боротьбу, Бухарин вів війну ідеологічну, ідей і контраргументи становили сутність як наступальної, і оборонної тактики керівництва. На перших стадіях дуумвирата він був цілком незалежний як ідеологічний боєць.

Хотя ці переваги набували дедалі більше примарний характер, ставлення до них був дуже серйозним; бачимо речей, яке мало в 20-х роках політичні та партійні біографії провідних керівників держави і які спроби робили окремі. Зинов'єв і Каменєв відчайдушно намагалися затушувати свою ганьбу в 1927 г. ;їхні політичні опоненти цього не дозволили. Зинов'єв намагався в 1925 г. виходити першому плані як теоретик, але отримав опір з боку Бухаріна. Троцький намагався якось спокутувати своє меньшевистское минуле; цей факт його біографії завжди використовували противники. Сталін, витісняючи своїх суперників, крок по кроку домігся деякого авторитету в Комінтерні, але він цілком невідомий як теоретик і болісно сприймав це, що це випливає з слів Бухаріна, сказані 1927 г.: «Сталіна з'їдає жага стати визнаним теоретиком. Він, що він цього бракує. «(Меморандум БухарінаКаменєва р. 1897. Стівен Коен) .

В цьому є зрозуміла важлива роль Бухаріна в дуумвирате. Раніше перші тріумвіри об'єднувалися з думкою, що й колективне становище похитне величезні авторитет Троцького партії. Проте тепер Зінов'єв і Каменєв порвали зі Сталін і невдовзі об'єдналися з нею. Ілюзія їх колективного авторитету спонукала Каменєва звернутися до Троцькому: «Досить вас і Зинов'єву виробити єдину платформу, і партія матиме справжній Центральний Комітет ». Троцький згадував, як і висміював «такий бюрократичний оптимізм «(Бухарин «До питання троцькізмі «), але, безсумнівно, що Сталіна наводила жахало сама думку про можливість здійснення надій Каменєва. Прихід Бухаріна до спільної керівництву зі Сталіним допоміг останньому запобігти цю небезпеку, т.к. на відміну від Сталіна що його голос був авторитетним у зовніі внутрішньополітичних питаннях. У водночас Бухарин фактично виступив поручителем генсека, поширивши своєї популярності на людини, якого недолюблювали як у особистим причин, і через політичних розбіжностей.

Так виглядав загалом сталинско-бухаринский дуумвірат. Як спадкоємці Леніна насамперед Сталін і Бухарин були високопоставленими партійними лідерами більшості, але з єдиними його великими представниками. Двоє інших членів Політбюро придбали на той час особливої значимості як стійкі прибічники бухаринской політики більшості, й рішучі противники лівих. Однією з яких був Олексію Івановичу Риков, який, будучи наступником Леніна посаді голови Раднаркому і замінивши в 1926 г. Каменєва посаді голови Ради праці та оборони, обіймав найбільш важливі політичні посади. Іншим був же Михайло Павлович Томський, який, починаючи з 1918 р., був керівником радянських профспілок. Два цих важливих (і забутих) діяча революції були старими більшовиками, повноправними членами Політбюро з 1922 г., тепер прибічниками непу як економічної структури, яка потрібна на індустріалізації. Разом з Бухариным вони становили в 1928;1929 рр. керівництво правої опозиції проти Сталіна. Союз Бухаріна, Рикова і Томського, вже помітний, хоча й цілком чіткий, склався, по крайнього заходу до 1926 г., швидше, у міністерстві, ніж будь-якого плану.

Таким чином, між 1925 і 1928гг. Бухарин досяг високих посад у керівництві і сфери впливу країни завдяки згуртуванню однодумців навколо політиків, коаліції зі Сталіним й за умов вакууму, що у результаті відступництва (та був винятки з партії) інших трьох ленінських спадкоємців. У перебігу цих років він відігравав важливу роль як. Хоча у кінцевому підсумку він допустив, що його авторитет використовувався для дій непривабливих і приречених на невдачу.

Главной помилкою Бухарина (как втім, і його суперників) було небажання чи нездатність проявити ті ж самі чуйність та терпимість до своїх партійним противникам, з передумови, ніби економічному й культурного плюралізму радянського суспільства" може протистояти якесь єдність поглядів всередині партії. З часу виникнення дуумвирата Бухарин дедалі більше відчував відтінок мстивості, яку приймали внутрішньопартійні битви. На нараді XIV з'їзду в грудні 1925 г., у якому Бухарин підтримав організаційні репресії Сталіна проти ленінградців, Каменєв з обуренням зауважив, що Бухарин відкидав застосування аналогічних заходів проти Троцького 1923;1924гг. з свого місця Троцький вигукнув: «Він ввійшов у смак! «Кілька днів в листі щодо нього Бухарин відповів: «Ви вважаєте, що «ввійшов у смак », а мене від послуг цього «смаку «трясе з ніг до голови «(Цит. у листі Троцького Бухарину, датованою 6 січня 1926 г.). Певне, можна пояснити тому, чому Бухарин санкціонував репресії, попри свої відмовки. У перебігу півроку зинов'ївці обирали його мішенню грубих нападок. Він перебільшував, коли скаржився, що вони ігнорували «элементарнейшую справедливість «і «безсоромно мене цькували ». Він був цілком виснажений, пригнічена роздратований. Він знав, якби перемогу здобув Зинов'єв, який ще раніше включилися вимагав суворих заходів проти Троцького, він був би більш милостивий (Бухарин, цит. у листі Троцького. Стівен Коен) .

Подоплекой погіршення Бухаріна зі своїми противниками було його партнерство зі Сталіним. Попри грізні ознаки їх майбутніх розбіжностей, і навіть через тривалого аж до 1927 г. небажання Бухаріна повірити найгіршим сталінським обвинувачень на адресу опозиції, дуумвірат продовжував існувати. То справді був, мабуть, самий неймовірний спілка перетворилася на історії, який об'єднав двох діячів, які мали нічого загального ні з своїм якостям, ні з талантам, ні з намірам. Існує уривчасте і непереконливий свідоцтво про про наявність у 1925 г. складеного нібито за участі Рикова і Томського плану усунення Сталіна з посади генерального секретаря заміна його Дзержинським (Стівен Коен). Але сподіватися, що Крим коли-небудь архіви розкриють його історію, зрозуміло, складну й мученицьку.

Глава 2. Криза помірної политики

С 1924 по 1926 р. Бухарин, обговорюючи економічну політику, використовував широкі і найчастіше абстрактні поняття. Теорія була головним справою; теоретичний спосіб висловлювання був найближче. Його ставлення до економіки мало філософський характер, оскільки не хотів відривати його від своєї ширшим концепції робітничо-селянської змички. Бухарин ніколи не повністю не цурався такий підхід до політичним проблем і зазвичай вважав за краще залишати Рыкову виклад деталей і статистики.

Изменение стилю збіглося з переглядом й суттєвими змінами політики Бухаріна. Цей процес відбувається почався навесні 1926 г., коли Бухарин зрозумів, деякі економічні посилки виявилися помилковими чи застарівають, і тривав протязі 1927 г., коли він понад повно виклав свої припущення. Кульмінаційним зміною політики Бухаріна з’явився XV з'їзд партії, у грудні 1927 г. У резолюціях цього з'їзду втілилася переглянута програма Бухаріна та її союзників, і навіть їх розуміння нового періоду розвитку радянської економіки.

Бухарин підкреслював, що це зміни є відходом від тих принципів що він висунув в 1924;1926гг. Переглянуті принципи Бухаріна повністю залишалися у межах непу припускали, як й раніше, на певний час існування значного приватного сектору, індивідуальних селянських господарств, накопичення приватного капіталу і переважання ринкових виробничих відносин. Проте це були істотних змін початкової програми Бухаріна, які представляли собою відмова від беззастережної опертя вільні ринкові відносини у користь великого втручання у вигляді планових інвестицій, збільшення контролю за приватним капіталом і перебудови продуктивних основ сільського господарства. До квітня-травня 1926 г. Бухарин й офіційне керівництво визнали значення двох пов’язаних між собою проблем державного сектора. Далі, він став враховувати думку Преображенського, що хронічною хворобою економіки є недолік промислові товари, а чи не низький попит ними. Спочатку Бухарин вважав товарний голод тимчасовим «спазмом », який легко можна здолати надзвичайними заходами, поповнивши ринок вітчизняними та імпортованими промисловими товарами. Незабаром він зрозумів, що це був довгострокова проблема, хоча й вважав її непоправної причиною порушення економічного рівноваги. Оскільки попит споживання би мало бути рушійними силами індустріалізації, надмірний попит Бухарин вважав позитивним, хоч і неприємним симптомом.

Несмотря те що, що ці дві визнання супроводжувалися бадьорими оцінками досягнутих успіхів, і планів на майбутнє, Бухарин розумів, що виниклі протиріччя загрожують курсу індустріалізації загалом та її програмі ринкового обміну державної промисловості з селянським сільське господарство зокрема.

Короче кажучи, Бухарин визнав тепер необхідність програми капіталовкладень в промисловість, яка відрізнялася від програми початку 20-х двома важливими аспектами: по-перше, необхідністю ще більшого збільшення державних витрат, і, по-друге, їх розподіл не мало визначатися переважно потребами ринку при що тривав відставанні важкої промисловості. Визнання те, що подальше зростання залежить від розширення й переобладнання існуючих підприємств, стурбованість повільним розвитком металургії, і навіть що зростає побоювання щодо загрози війни істотно зблизили Бухаріна і керівництво партії на опозицію лівих, які вважали, що важка промисловість потребує термінових капіталовкладень.

Однако Бухарин виявився досить обережний і наполягав у тому, щоб ця була обдуманої і збалансованої.

Два керівних принципу — пропорційне розвиток легкої промисловості та уникнення капіталовкладень, замораживаемых в дорогих довгострокових проектах, -мали служити керівництвом при капіталовкладень в які були і споруджувані підприємства. Бухарин сподівався, що безперервне зростання державного споживчого сектора економіки в поєднані із продукцією приватної в промисловості й ремісничого виробництва дозволить зменшити товарний голод під час реконструкції. Він вказував, що «гола форма «лівих може збільшити цю брак (Бухарин. «На захист пролетарської диктатури ». збірник, стор 225 Погодившись неминуче великих витрат, Бухарин вимушений був повернутися до «головною проблемі: як і злиденній країні сколотити багатий капітал для індустріалізації? «(«Щоправда «24 листопада 1924 р.) У цій частині програми докорінних змін цього не сталося. Бухарин як і стверджував, що жодного з трьох внутрішніх джерел, необхідні капіталовкладень, ще використаний повністю. Найважливішим джерелом він вважав як і прибуток, отримувану чи державній промисловому секторі та за іншими націоналізованих підприємствах. Одночасно починалися зусилля «раціоналізувати товарообіг », скоротити непродуктивні видатки державних кооперативних підприємствах, і навіть зменшити «ножиці «між роздрібними і оптовими цінами «(«Щоправда », 15 січня 1927 г. і 2 лютого 1927 г. Стівен Коен) .

Значение двох інших джерел обмежувалося з політичних міркувань але Бухарин як і був переконаний, як і можуть дати додатковий прибуток До 1926 р. приватний капітал оподатковувався підвищеним і точніше розрахованим податком Одночасно спробували залучити заощадження громадян, у державні та кооперативні банки шляхом великого довіри цим інститутом і рубаю. «І, насамкінець, проблема отримання величезних фондів, необхідні індустріалізації змушувала Бухаріна виявляти великий інтерес до можливої іноземної за могутністю, хоча це перспектива швидко звелася нанівець через погіршення відносин між Радянський Союз і капіталістичними країнами («Щоправда », 28 травня 1926 р) Через війну Бухарин зупинив свій вибір на внутрішніх джерелах. У промові на передодні XV з'їзду партії, у 1927 р. він попереджав необхідність на кілька днів тугіше затягати пояса. Заодно він знову висловило впевненість у цьому, що й продумано розпорядитися і міг би належно застосувати доступні джерела, можна успішно здійснити індустріалізацію і закордонних кредитів, і навіть без значних труднощів населенню: «Ми вважаємо вважаємо, що… раціоналізації, економії, зниження собівартості, збирання розпорошених заощаджень у місті та селі ми ці труднощі подолаємо («Щоправда «24 листопада 1927 р. Стівен Коен) .

В кожного варіанта програми індустріалізації Бухарин символізував необхідність економічного планування. Тільки план міг забезпечити бажаний характер розвитку і його темпи, і навіть найповніше використання готівкових ресурсів. У 1927 року Бухарин і керівництво партії прийняли ідею п’ятирічного плану для всієї економіки нашої країни. На XV з'їзді партії, що відбулося грудні, були реальні контрольні цифри, а загальні директиви. Тому Бухарин під час перед з'їздом спробував визначити поняття «реального «планування.

Его концепція складалася з трьох основних взаємозалежних пропозиції. По-перше, планові цифри мали бути зацікавленими розраховані з урахуванням наукової статисти та мали бути зацікавленими реалістичними. По-друге, і за визначенні і виконання перспективних завдань «необхідно мати у виду приблизність нашого п’ятирічного плану » .

Плановые завдання розглядалися як гнучких керівних установок, а чи не обов’язкових декретів, нав’язаних згори. Допускалися варіювання таких величин, як розмір річного врожаю і збору зерна. По-третє, головна ідея плану полягала необхідності суворого «основних господарських пропорцій країни «саме, необхідного співвідношень між важку й легкої промисловістю і сільське господарство, між планованим обсягом продукції і на очікуваним попитом коштом виробництва та предмети споживання.

Неясно, якою мірою був необхідний перегляд аграрної програми Бухаріна. Це питання у нього було значно меншу рішучість. Однією з причин їхнього незмінності аграрної програми Бухаріна було те, що вона помагало. Показники врожаю, продаж й успішного складання державі сільгосппродукції в 1925 і 1926 рр. соціальній та перших трьох кварталах 1927 г. відповідали сподіваним, і навіть перевершили їх. З 1926 г. до листопада 1927 г., коли з’явилися перші ознаки різкого зменшення держпостачань, в висловлюваннях Бухаріна щодо зерновий проблеми була помітна самозаспокоєність. Він завжди казав, що періодичні проблеми з госпоставками зерна викликалися неправильної політикою цін, і відповідними помилками виконавчих органів, а не «зерновий страйком куркулів, як і стверджувала опозиція в 1926 г. Наснагу Бухаріна у тому, що державні та кооперативні підприємства встановили «зернову монополію », затримало його реакцію на важливу проблему: річне зростання сільськогосподарського виробництва серйозно відставало від зростання промисловості, було лиховісної диспропорцією промислового виробництва. У 1927 р. Бухарин оголосив про важливому зміні в офіційної аграрної політики, яка з 1925 р. Пояснюючи, що впродовж останніх двох років «командні висоти «держави зміцнилися, що змичка з селянськими масами забезпечена, а куркульство соціально «ізольоване », він заявив, що можна було розпочати «наступ проти кулака », щоб обмежити його «експлуататорські тенденції «(Бухарин М. І. На захист пролетарської революції. з. 202−211). Ці пояснення не переконали Троцького: «Сьогодні - збагачуйтеся! », а завтра — «Геть кулака! «Це легко говорити Бухарину. Він береться за перо — й посаг готовий. Йому нічого втрачати. «(Trotsky Leon. The real Situation in Russia. New-York, 1967, стор. 11. Стівен Коен) .

Это заяву частково означало скасування сільськогосподарських реформ 1925 р. Повністю закрилася двері «куркульського рішенню «сільськогосподарських проблем в Радянській Росії. Політика Бухаріна досі орієнтувалася на індивідуальні селянські господарства й накопичення приватного капіталу і комерціалізацію сільського господарства. З огляду на його нові прагнення до індустріалізації, здається дивним, що Бухарин вибрав народних обранців, щоб відговоритися від розширення сільськогосподарського виробництва, у найпродуктивніших селянських господарствах. Він сподівався компенсувати втрата часу та дістати виграш двома шляхами з єдиною метою збільшення продуктивності сільського господарства. По-перше, Бухарин закликав до інтенсивної допомоги держав з метою подолання «варварської примітивною обробки землі «крестьянами-единоличниками. Удосконалені методи культивации, добрива, іригації, створення нових сортів зернових культур елементарний просвітництво — ось що досі пір ігнорувалося І що тепер Бухарин закликав використовуватиме «раціоналізації «і підйому індивідуальних селянських господарств при порівняно малих витратах. По-друге, Бухарин пропонував далекосяжніший шлях, хоч і пов’язані з великим ризиком; він відбивав важливе зміна у його поглядах. План передбачав створення колективних господарств, переважно великих, механізованих кооперативів. Ані Бухарин, ні хтось інший з керівників партії до кінця XV з'їзду публічно не виступав з ідеєю початку помірної колективізації. Але принцип Бухаріна був ясний. Він вважав свої кооперативи альтернативою індивідуальним господарствам чи ринковим кооперативам, вона розглядала їх як спробу використання додаткових капіталовкладень і матеріальних стимулів з метою створення добровільних об'єднань, нового сектора виробництва зерна збільшення обсягу сільськогосподарської продукції під час намічуваній індустріалізації. Бухарин наполягав у тому, що приватні селянські господарства повинні залишатися становим хребтом радянського господарства на «кілька десятиріч » .

Таковы були основні зміни, внесені Бухариным на свій економічну програму напередодні XV з'їзду. Його нові театральні ідеї були добре задумані, але одночасно з цією реалістичні і обережні. Зникла самозаспокоєність, яку ліві висміювали як «восстановительную ідеологію ». Характерною рисою його нової реалістичної політики було б підкреслення значення культурної революції, як невід'ємного елемента процесу модернізації економіки, підготовки кадрів освічених робочих, техніків і виробництва і досягнення наукового і технічного прогресу.

Кроме того, хоч і з певним запізненням, Бухарин усвідомив деякі недоліки, властивих радянській в промисловості й сільського господарства, а як і усилившиеся наслідки цих недоліків. Бухарин вважав, що він врахував усі це у політиці. Його переглянута стратегія розвитку значно більшою мірою будувалася на втручання держави, більш суворому контролю за приватним капіталом, на довгостроковому плануванні та реконструкції виробничої основи непівського суспільства. Як і раніше залишалися невирішеними протистояння між зростанням прямих податків та збільшенням заощаджень громадян, між обмеженнями для куркульства і прагненням збільшити валовий обсяг сільгосппродукції, меду завданням зменшення витрат у в промисловості й завданням підвищення рівня життя робочих. З іншого боку, було зрозуміло, зможе «раціональне ведення господарства «невдовзі дати суттєві надлишки, необхідних капитоловложений, це вдасться чи зменшити товарний голод настільки, щоб забезпечити безперервне зростання торгівлі сільськогосподарськими продуктами.

Но хоча її нові пропозиції запізнилися і, можливо, недостатньо вкладалися у його теоретичний аналіз, Бухарин більше зм’якшував гостроти проблем, на вирішення що їх пропонував використовувати змішану економіку на її формах: максимально розширити можливості існуючих підприємств (навіщо не знадобиться значних капіталовкладень) і будувати нові підприємства; зі - читати планування з використанням ринкової економіки там, де вона має перевагу. Для програми Бухаріна, заснованої на еволюційних методах, поміркованих мету і довгострокових рішеннях, був тривалий період без внутрішніх та зовнішніх криз. Але й й інші назрівали. Внутрішній криза, гострота якого стала очевидна в жовтні-грудні 1927 р., частково була викликана запізнілою реакцією керівництва партії на відзначені проблеми. Зовнішній криза, включаючи загрозу війни, переважно не підпорядковувався контролю.

Глава 3. Падіння Бухаріна. Початок Сталінської революции

В 1928;1929гг. на одинадцятому року правління більшовиків і вдруге Росія знову стояла одразу на порозі революції. Хоча ніхто гадки не мав, до зими 1929;1930гг. вся країна 150 млн. жителів було охоплено лихоманкою сталінської «революції згори ». У порівняні з які прийшли змінюють сталінським порядком радянський неп 20-х рр. характеризувався наявністю значного плюралізму в авторитарних рамках однопартійної диктатури. Головним прикладом цієї була економічна сфера, де 25 млн. селянських дворів виробляли практично всю продукцію сільського господарства, де мільйони ремісників виготовляли 28% всіх промислові товари і південь від половини близько трьох чвертей основних предметів широкого споживання. Попри зростаючий вагу державного сектора, наприкінці 20-х рр. приватне підприємництво досі визначало напрям радянської економіки.

1928;1929 рр. були поворотним пунктом у проведенні і характері політики радянського керівництва. Вони ознаменували перехід від переважно відкритої внутрішньопартійної політики 20-х рр. і більше раннього періоду до таємницею політиці 30-х рр. і наступного часу.

Столкновение між бухаринской і сталінської фракціями в Політбюро в 1928; 1929 рр. стало проміжним епізодом цього процесу. Хоча обидві фракції, як й раніше, шукали підтримки у широких колах партійних колег, вони робив це більш таємно, ніж у попередній період. Відкриті конфлікти не виходили межі закритих і рідко висвітлювали друку нарад вищого керівництва. На всьому протязі цієї жорстокої сутички обидві фракції публічно заперечували своє існування, і у середині 1929 р., коли визначився результат, противники були офіційно названі імена.

Это зовсім не від означає, що широким партійним колам було нічого невідомо про яка походила всередині сталинско-бухаринского керівництва доленосною боротьбі влада і політичний напрям. Відомості про розбіжності серед членів Політбюро і ЦК швидко, хоч і з певним спотворенням, сягали нижчестоящих партійних керівників держави і «кожен грамотний партієць «розумів эзопов мову дискусій. (Вагонів Ф. М. «Перший ухил в ВКП (б) та її розгром (1928;1930гг.) 1977 р.). Політичні події, що призвели до сталінської «революції згори », були і є і з сьогодні у багатьох важливих відносинах дуже туманними.

В числі таких неясностей не останнє його місце займає питання, коли саме розвалилася сталинско-бухаринская коаліція, протягом трьох років керувала партією. Це було не раптом. Приховані розбіжності, супроводжували поворот економічної і комінтернівської політики керівництва вліво 1927 р., проявилися у перестановці акцентів, нелегких компроміси та політичному маневруванні на що відбулося грудні XV з'їзді партії. Розбіжності ці посилювалися і далі сприяли вибуху протягом перших місяців 1928 р. Остаточна поразка лівих позбавило високого політичного змісту союз між Сталіним та правими в Політбюро, а різке зменшення хлібозаготівель наприкінці 1927 р. знищило залишки одностайності у внутрішній політиці.

Принятое на початку січня 1928 р. рішення звернутися до «надзвичайним », «екстреним «заходам стало поворотним подією. Її ухвалили одноголосно, та його наслідки майже відразу ж безповоротно розкололи Політбюро. Бухарин, Риков і Томський підтримали це рішення як сумну тимчасову необхідність. Деякі наслідки початку «надзвичайним заходам «можна було передбачити, і все Політбюро несло них відповідальність, проте своєю надмірною жорстокістю і масштабами компанію зобов’язана переважно Сталіну.

Отношения між Бухариным і Сталіним відповідно погіршувалися. Їх спільні привселюдні виступи, попри спроби зберегти видимість єдності ставали ледь прикритими зіткненнями. Словесна дуель прийняла гострий оборот 28 травня, коли Сталін насмілився з’явитися у інституті червоною професури — ідеологічному таборі Бухаріна, де виступив щодо «хлібного фронту «Аудиторія чудово зрозуміла, хто є його критики, і було цілком приголомшена. Приблизно водночас Бухарин став у приватних розмовах називати Сталіна представником неотроцкизма (Сталін І. У. Тв., в 13 томах т. 11 стор. 81−97. Стівен Коен) .

Тем часом Бухарин намагався затвердити свій вплив Політбюро. У записках підтриманих також Рыковым, Томським і Углановым і адресованих членам Політбюро наприкінці травня-червня, він розкритикував сталінський курс й докладно виклав власні рекомендації. Бухарин стверджував, що внаслідок які з’явились у Політбюро суперечностей у ньому немає «ні лінії, ні загального часу », й відкрита політика день у день просто импровизируется, тож на планованому 4 липня Пленумі ЦК необхідно провести широку дискусію за всі спірних питань. Хоча Сталін прийняв «дев'ять десятих «сталінських рекомендацій, не здавався і наполягав у тому, щоб керівництво знову виступив із одностайними резолюціями, що наприкінці кінців і сталося. Бухарин скаржився, що застосовує в Політбюро ухильну і вероломную тактику. Наприкінці червня, попри видимість єдності, у керівництві хто б отримати його існування, та й підстав щодо нього було.

Политические розбіжності у більшовицькому керівництві обернулися боротьбою влади. Прихована боротьба супроводжувалася словесної війною. У газетах, підтримали соперничающие фракції, ширилася езопівська полеміка; обидві сторони таємно поширювали свої документи.

Цель цієї діяльності зводилася до того, щоб завоювати зважується на власну бік більшість у Центральному Комітеті, яка з сімдесяти одного члена. Із наближенням липневого пленуму боротьба розпалювалася дедалі більше. Угланов і москвичі регулярно радилися з депутатами з провінції, і по видимості, провели основну роботу з обробці в користь правих. Проте Бухарин розсилав своїх емісарів. У зверненні бухарінців до членів ЦК підкреслювалася термінова необхідність рішуче розірвати зі «надзвичайними заходами «і розглядалася шкідлива роль Сталіна у проведенні. Стверджуючи, що ці заходи дають всі дедалі гірші економічні результати, і аналітиків створюють чревату небезпека політичної ситуації у селі, вони наполягали у тому, що зовсім нікудишнє заготівельна компанія і інші дії Сталін є порушенням рішень XV з'їзду партії і наступних його пленумів І що Сталін несе відповідальність за що склалося тяжке становище.

Весной і на початок літа 1928 р. політичне могутність правих мало виглядати цілком значним; це спростовує думка у тому, що був на той час всесильним генсеком, яким він став у наступні роки. У додатку до престижу і впливовості офіційних посад Бухаріна Рикова і Томського, голоси їх мали значним вагою виконавчих органах партії. Бухарин, у всій видимості, розраховував на початку розділити 30 голосів із 71 приблизно порівну зі Сталіним, якщо інші залишаться нейтральні ми.

Как показали наступні події, політичні позиції правих були значно уразливішими, ніж було очікувати, судячи з займаним посадам і числу союзників. Якщо Бухарин та друзі формально панували найважливіших органах однопартійного держави й монополізували символи його влади, то Сталін контролював могутній, що у тіні кабінет, «партію у Комуністичній партії «(Lewin Moshe «Russian Peasants and Soviet Power: A Study of Collectivization. Evanston, III, 1968. з. 278). Коли рівновагу сил стало зміщатися на користь Сталіна, його прибічники взялися повсюдно витісняти з насиджених місць керівників, вірних правим чи які симпатизували їм.

На насправді Бухарин розумів, що пленум ознаменував велику невдачу правих. Тепер розкол частково виплив на поверхню до. У процесі розгортання дискусії з селянському питання надії правих на більшість стали зникати. Бухарин розраховував ось на підтримку що мав значний вагу делегацій з України та Ленінграда, а ті відмовилися втрутитися у суперечка. Багато делегати були щиро стурбовані наростаючою хвилею селянських хвилювань і виявляли коливання, але з хотіли різку критику Сталіна чи схвалити широкі поступки селянству з допомогою індустріалізації.

Формально пленум щось змінив. Бухарин та її союзники не зазнали прямого поразки. Маючи меншістю в Політбюро і була може об'єднати навколо себе Центральний Комітет, вони стояли обличчям до обличчя з безжалісним, майстерним противником. Перелякана таким оборотом справи, Бухарин зробив відчайдушний крок, який, коли про неї став відомий, викликав згубні наслідки. У порушенні партійної дисципліни він зробив безпосередні особисті контакти з опальної опозицією Зинов'єва і Каменєва.

О тому, що сталося з-поміж них, ми з уривчастих записів Каменєва, які потрапили до троцькістам і було ними таємно опубліковані півроку тому. Повіривши чуткам у тому, що генсек сам мав намір вдатися до примирення з лівими Бухарин прийшов із на меті залучення на своє бік Зинов'єва і Каменєва чи примусити їх зберігати нейтралітет. Він, Риков і Томський погодилися у цьому, що «було б набагато краще, якщо б [ми] мали зараз у Політбюро замість Сталіна Зинов'єва і Каменєва… Розбіжності з-поміж них і Сталіним в багато разів серйозніше усіх колишніх ми розбіжностей із Вами ». Опинившись в гамлетівської ситуації, Бухарин хотів, але було боротися відкрито, бо заляканий Центральний Комітет виступив проти будь-якого винуватця відкритого розколу. «Ми скажімо ось людина, який довів до голоду і відтак загибелі. Його — а куркулів і непманів ». Бухарин міг покладатися лише те що, що його обережні дії чи є якісь зовнішні події здадуться членам ЦК згубну роль Сталіна. З цими словами він пішов, взявши з Каменєва клятву зберігати свою таємницю і попередивши його, що з ним стежать. Протягом цієї року ці фірми зустрінуться ще двічі з почуттям пригніченості і безцільності. («Бюлетень опозиції «№ 1−2 1929 р., з. 15−17. Стівен Коен) .

А становище у селі все погіршувався. На підтвердження пророцтв правих літо і осінь принесли нову хвилю селянських заворушень. Через війну що заглибилася заготівельного кризи планові завдання промисловості ставилися під загрозу, потім Сталін відреагував нової серією примусових та амбітних заходів. А до осені 1929 р. «надзвичайні заходи «стали (як побоювався Бухарин) упорядкованим системою державних реквізицій) .

Поначалу ці події не позначились в розгромленої опозиції. Томського та її прихильників офіційно видалили з профспілок у червні, а Бухарин відносини із своїми закордонними союзниками був виведено з виконкому Комінтерну у липні. Щоправда, жоден з цих переміщень не вийшло далеко за межі квітневого рішення зняти Бухаріна і Томського з високих постів, але допровадити їх у членами Політбюро, офіційно досі які є на доброму рахунку.

Решение зрадити ганьбу Бухаріна і усе, що він становить, було винесено явно з власної ініціативи Сталіна і була невід'ємною частиною «революції згори ». Метою кампанії була остаточна дискредитація Бухаріна, підрив його як вождя більшовизму, і особливо його репутації «улюбленця всієї партії «і його найбільшого теоретика. На відміну від Троцького Бухарин надавав сильне інтелектуальне вплив на багато сфер партійного життя.

Три дні зібрався ЦК. До цього часу неясно, що у точності сталася цьому критично важливому листопадовому пленумі. 12 листопада, за шквалом загроз із боку сталіністів, вимагали, щоб Бухарин, Риков і Томський виступили з покаянням, чи їх виключать з партії, ті оголосили до пленуму обережне, але отнють не покаянну заяву, в якому, визнаючи певні «успіхи », критикували сталінські методи у селі і вказували їх вплив до рівня життя жінок у містах. Сталін і Молотов негайно виступили проти заяви і 17 листопада Бухаріна виключили зі складу Політбюро.

Хотя це заява був тим самоуничтожительным покаянням, якого домагався Сталін, воно представляло собою політичну капітуляцію і поклала край бухаринской опозиції.

Каковы будуть її причини, капітуляція Бухаріна — найбільшого представника альтернативної «генеральною лінією «- увінчала ривок Сталіна до влади затвердила його незаперечне верховенство. Вона офіційно відзначалася що з народженням сталінського культу. 21 грудня, щодня сталінського 50-річчя, печатку заповнилася улесливими панегіриками на його адресу: він було названо «найвидатнішою продовжувачем справ Леніна та її найбільш певним учнем, натхненником всіх найголовніших заходів партії, у її боротьбі побудова соціалізму, загальновизнаним вождем партії і Комінтерну. Серед його заслуг згадувалося викриття «антипролетарської, кулацкой «сутності бухаринских ідей. (Сталін І. У. «Збірник статей на п’ятдесятиріччя від народження «2-ге вид. 1930 р. стор. 10. Стівен Коен). У наступні роки цей культ перетворився в гучне прославляння Сталіна, якому буде приписані все якості і досягнення, раніше приписывавшиеся партії і керівництву загалом. Тоді ж закінчилася кар'єра Бухаріна (якому було всього 41 рік) як вождя більшовицької революції» і «спадкоємця Леніна ». Залишалася ще значна «посмертна життя «у політиці, але тільки посмертна життя, трохи більше.

Заключение

После смерті і припинення терору почалася реформація радянського суспільства, відома під назвою десталінізації; вона супроводжувалася повільним (і досі пір не завершеним) переглядом офіційних оцінок щодо Бухаріна та інших більшовиків, стали жертвами репресій. Під час вивищення Хрущова його прагнення повернути партії чільну роль спонукало його із широким викриттям і осудом сталінських виступів проти партії. У своїй знаменитої промови на закрите засідання XX з'їзду КПРС лютому 1956 р. Хрущов, хоча й забув виправдати політичний розгром бухаринской опозиції, у 1929;1929 рр., все-таки різко засудив сталінський терор 30-х рр., і тим самим побічно обілив його жертви (Khrushcev Nikita P. S. «The Crimes of the Stalin Era ». New-York, 1956. Стівен Коен) .

В початку 60-х рр. Хрущов висунув першому плані питання Бухарине, являвшемся уособленням антисталинизма в партії. У керівництво партії надходили заяви із закликом вимагати до її повної реабілітації Бухаріна, зокрема лист у Політбюро партії від чотирьох старих більшовиків, своїх: «Людина, під назвою Леніним законним улюбленцем партії, неспроможна залишатися у списках зрадників і знедолених від партії «(Медведєв Р. А. «До суду історії. Генезис і наслідки сталінізму. «Нью-Йорк, 1974, Стівен Коен). У 1961 і 1962 рр. вдова Бухаріна, якої було дозволено повернутися із сином у Москві після майже двадцяти років, проведених у таборах і засланні, звернулася особисто до Хрущову з проханням офіційно зняти з Бухаріна пред’явлені йому в суді звинувачення й повернути йому добре партійне ім'я. Хрущов задовольнив першу частина прохання і, як можна зрозуміти, схилявся виконання другий. У грудні 1962 р. офіційний представник відкинув кримінальні обвинувачення короткої фразою: «Ні Бухарин, ні Риков, звісно, шпигунами і терористами були ». (П. Поспєлов «Щоправда », 23 січня 1962 р. Стівен Коен) .

Несмотря все це і непрекращавшиеся прохання сім'ї, політична реабілітація все-таки відбулося.

Список литературы

1. Стівен Коен. Бухарин. Політична біографія. 1989 р.

2. Бухарин М. І. Автобіографія. «Діячі СРСР і Жовтневої революції «.

3. Журнали «Питання історії КПРС «№ 3,4 1991 р.

4. Богденко М. Л. Колгоспне будівництво взимку і позаминулого літа 1930 р., «Історичні записки », 1980 р. № 76.

5. Ключевський У. Історичні портрети. 1990 р.

6. Богданов А. Філософія живого досвіду. 1970 р.

7. Бурлацький Ф. Вожді і радники. 1990 р.

Рецензии

Николай Іванович Бухарин, професійний революціонер, великий політичний діяч і видатний учений, одне з яскравих фігур у історії більшовицької партії і Радянського держави цікавий і з сьогодні. Висвітленню основних напрямів політичної діяльності Бухаріна в 1920 — 1930;х рр. присвячене це реферат. Перед автором стояла важке завдання — проаналізувати основну діяльність Бухаріна і натомість складною і суперечливою обстановки, яка у партії, у цей час. Він показує Бухаріна у різних ситуаціях, докладно розкриває основні моменти у його політичної біографії, розглядає помилки і помилки.

Первое, що у очі - невідповідність назви «Політичний портрет «і завданнями, у яких автор хотів показати основну політичну діяльність у 25−30-х рр. Реферат багато в чому неповний й у окремих випадках має місце характер припущень в подачі матеріалу. Можливо це пов’язано з тим, діяльність і думки Бухаріна до 1928;1929 рр. переважно відображених у опублікованих матеріалах, в повному обсязі доступні, що його роки життя жінок у більшу частину залишаються неясними. Після політичної поразки Бухаріна в 1929 р. мало достовірного з’являлося про нього у радянської пресі, а перебігу 20 років його арешту в 1937 р. він згадувався лише як «ворог народу ». Приділяючи особливе увагу внутрішньопартійної боротьбі, автор недооцінює роль Троцького, який по смерті У. І. Леніна став на чільне місце у Комуністичній партії. До того ж Троцький мав певні заслуги у справі підготовки збройного, організації захисту завоювань революції, відновленні залізничного транспорту, й т.д.

Реферат «Бухарин. Політичний портрет «присвячений переважно проблемам внутрішньопартійної боротьби в РКП (б) і зокрема одного з її діячів Член партії М. І. Бухарину. Як відзначалося, назва реферату визначено неправильно т.к. розповідається лише про 1925;1929 рр. його у партійну діяльність. На погляд автор користувався досить великій літературою, проте є основним джерелом є книга Стівена Коена «Бухарин. Політична біографія », що підносить матеріал тільки з одного боку. Цікаво зазначити, що все реферат пронизує ідея сталінського терору. І це дійсно, насамперед Сталін і його оточення завдали жорстоких ударів по соціалістичним ідеалам. Їх характерні були окремі помилки, як у він і не тактичні помилки, а принциповий і стратегічний відхід багатьох напрямів ленінської концепції соціалізму. Найповніше показано роль Бухаріна та інших діячів партії, у коаліції і між ними. Також в «Висновку «можна трохи дізнатися про судовий процес реабілітації Бухаріна. У цілому нині реферат хороший, політичні події відбито у проблемно-хронологическом плані, структура виконує все вимоги, і оформлений за останнім словом техніки.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.