Психологічні механізми розвитку мотивації людини

Вступ

Актуальність дослідження. Мотивація — це сукупність спонукальних факторів, які визначають активність особистості; це всі мотиви, потреби, стимули, ситуативні чинники, які спонукають поведінку людини. Мотиви є відносно стійкими рисами особистості. Однак мотивація — це не лише мотиви, а й ситуативні фактори (вплив різних людей, специфіку діяльності і ситуації тощо).

Таким чином, мотивація — це сукупність особистісних та ситуативних факторів, які спонукають до активності (діяльності) людини. Тобто, успіх у діяльності у великій мірі залежить від мотивації (від прагнення самостверджуватися, досягати високих результатів). Чим вищий рівень мотивації, чим більше чинників (мотивів) спонукають людину до діяльності, тим більше зусиль вона схильна докладати.

Б.Ф. Ломов, наприклад, відмічає, що в психологічних дослідженнях діяльності питанням мотивації належить ведуча роль. Багато літератури про проблему мотивації і мотивів супроводжується великою кількістю думок на їх природу, що змушує деяких психологів говорити про практичну невирішеність проблеми. Загальним недоліком існуючих думок і теорій є відсутність системного підходу до розгляду процесу мотивації.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Проблема мотивації і мотивів поведінки та діяльності - одна з ключових у психології. Як уже зазначалось проблемі мотивації присвячена значна кількість праць вчених, які розпочали свої дослідження ще на початку XX сторіччя в Атлантиці, Німеччині й США. Яскравими представниками німецької школи стали X. Хекхаузен, Г. Мюррей, Н. Ах, Д. Браун, Ф. Хонне; американської - Г. Олпорт, А. Бандура, Г. Айзенк та інші.

Серед вітчизняних учених дослідженню цієї проблеми присвячені монографії В.Г. Асєєва, І.А. Васильєва, В.К.Вілюнаса, Н.Ю. Войтоніса, Б.І. Додонова, Є.П.Ільїна, О.М. Леонтьєва, К. Маркової, С. Г. Мосвичева, Л.І. Петражицького, П. В. Симонова, А.А. Файзуллаєва, П. М. Якобсона та ін.

У зарубіжній психологічній науці проблема мотивації особистості та діяльності відображена в роботах Д. Аткінсона, Б. Вейнера, У. Клейнбека, А. Маслоу, Ю. Нюттена, К. Обуховського, Р. Петера, Дж. Холла, Р. Юнга та ін.

Зважаючи на актуальність проблеми, була обрана тема курсового дослідження: «Психологічні механізми розвитку мотивації людини«.

Об'єкт дослідження: мотиваційна сфера особистості.

Предмет дослідження: психологічні механізми розвитку мотивації людини.

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати психологічні механізми розвитку мотивації людини.

Завдання дослідження:

аналіз різноманітної наукової літератури з проблеми дослідження;

проаналізувати різноманітні наукові підходи до проблеми мотиваційної сфери особистості;

вивчити особливості структури мотиваційної сфери особистості;

теоретично обґрунтувати психологічні механізми розвитку мотивації людини;

підвести підсумки курсового дослідження.

Методи дослідження: при написанні роботи використовувались такі загальнонаукові методи дослідження, як історизм, методи логічного і порівняльного аналізу, системного аналізу, зіставлення, систематизації, метод аналізу і синтезу та інші.

1. Теоретичні засади проблеми розвитку мотивації людини

1.1 Аналіз категоріальних понять дослідження у різноманітних наукових підходах

мотивація вчинок особистість поведінка Термін «мотивація» вперше був використаний А. Шопенгауером у праці «Чотири принципи достатньої причини» (1990). Згодом цей термін використовувся для пояснення причин поведінки людей та тварин. У сучасній психології термін «мотивація» трактується по — різному:

як сукупність факторів, що визначають поведінку людини (К. Мадлен, Ж. Годфруа);

як сукупність мотивів (К.К. Платонов);

як спонукаючий чинник, що викликає активність і викликає її спрямованість;

як процес психічної регуляції конкретної діяльності (М.Ш. Магомет — Емінов) як процес дії мотиву та як механізм, що визначає виникнення, направлення та способи здійснення конкретних форм діяльності (І.А. Джидарьян).

як система процесів, що відповідає за спонукання та діяльність (В.К.Вілюнас).

Всі вищеназвані визначення мотивації відносять до двох напрям-ків:

Перший — розглядає мотивацію із структурних позицій, як сукупність факторів чи мотивів;

Другий — розглядає мотивацію як динамічне утворення, як процес, механізм.

Мотивація при даному розгляді виступає другорядним явищем по відношенню до мотиву — як механізм реалізації уже наявних мотивів. При виникненні ситуації, що дозволяє реалізувати мотив, з’являється і мотивація, тобто, процес регуляції діяльності з допомогою мотиву.

В.А.Іванніков вважає, що процес мотивації починається з актуалізації мотиву. В даному випадку мотив розуміється як предмет задоволення потреб (за О.М. Леонтьєвим), тобто мотив даний людині вже сформованим, його потрібно лише актуалізувати.

За О.М. Леонтьєвим, мотив — це предмет, що виступає як засіб задоволення потреби [8,349].

Р.А.Пілоян стверджує, що мотивація та мотив — взаємопов'язані, взаємообумовлені психічні категорії та, що мотиви діяльності формуються на основі відповідної мотивації. Через вироблення окремих мотивів ми можемо впливати на мотивацію в цілому.

І.А. Джидарьян вважає, мотив має більш вузьке значення ніж мотивація. Мотив спрямовує дії людини на кожен момент часу.

За О.М. Леонтьєвим мотив — це предмет, що виступає, як засіб задоволення потреби.

О.М. Леонтьєв виділяє два типи мотивації:

Первинну — проявляється у формі потреби, потягу, інстинкту;

Вторинну — проявляється у формі мотиву.

Мотив, як форма мотивації виникає тільки на рівні особистості та забезпечує особистісне обґрунтування, рішення діяти у відповідному напрямі для досягнення відповідних цілей.

Під мотивацією також розуміють детермінацію поведінки, що зумовлює виділення внутрішньої та зовнішньої мотивації.

У психології до мотивації відносять усе, що спонукає реально чинену активність: узагальнені та більш конкретні життєві цілі, заради яких живе людина. Ці види систематичної діяльності і безліч незапланованих дій мають свої мотиваційні підстави.

Мотиваційне значення мають також явища, що не спонукають діяльність але можуть її спонукати, тобто являють собою потенційні мотиви.

Будь — яка діяльність неможлива без мотиву.

Невмотивована діяльність — це діяльність із суб'єктивно і об'єктивно прихованим мотивом.

Мотив діяльності - це спонукання людини до діяльності, а також думки та почуття людини, що спонукають її до здійснення діяльності.

За характером і роллю у процесі діяльності, мотиви поділяють на:

1. Ситуативні мотиви:

часткові - визначають окремі вчинки людини і є короткочасними;

широкі - життєво важливі мотиви, визначають поведінку і діяльність людини на тривалий час, іноді на все життя (інтерес до професії);

2. Мотиви — прагнення до результату безвідносно до тих дій, за допомогою яких він досягається; виділяються також і мотиви — прагнення до самої діяльності: прояв активності, навіть якщо вона не призводить до негайних результатів.

3. Мотиви егоїстичні і суспільно значимі.

егоїстичні мотиви — спонукають до дії заради особистої вигоди; діяльність для неї втрачає інтерес, якщо не пов’язана з цими вигодами.

суспільно значимі мотиви — це високі моральні спонукання, почуття обов’язку.

У сучасній психології термін «мотиваційна сфера особистості» розуміють як сукупність мотиваційних утворень однієї людини: диспозицій (мотивів), потреб та цілей, атитюдів, інтересів.

Мотиваційна сфера особистості - складна система різнохарактерних мотивів (мотиваційних установок, потреб, інтересів), що відображають різноманітні сторони діяльності людини та її соціальні ролі.

З точки зору розвитку мотиваційної сфери, її характеризують за широтою, гнучкістю та «ієрархізованістю» [17,410]. Під широтою мотиваційної сфери розуміється якісна різноманітність мотиваційних факторів. Чим більше у людини різноманітних мотивів, потреб, цілей, тим більш розвиненою є мотиваційна сфера. Дане розуміння мотиваційної сфери особистості потребує ряд уточнень, адже, розвиток мотиваційної сфери людини не має прямого зв’язку з кількістю наявних у нього потреб, нахилів та інтересів. Погано, коли людина має вузьку сферу інтересів обмежену тільки декількома аспектами професійної діяльності чи видами розваг, а також коли людина проявляє поверховий інтерес до всього, серйозно нічим не займаючись.

Гнучкість мотиваційної сфери характеризується значним переліком засобів, за допомогою яких може бути задоволена та чи інша потреба (тобто, заміщення однієї цілі іншою).

Ієрархізованість мотиваційної сфери — це відображення у свідомості людини значимості тієї чи іншої потреби, мотиваційної установки, інших мотиваційних диспозицій, у відповідності з чим вони мають домінуюче значення при формуванні мотиву, а інші - підпорядковане, другорядне; одні використовуються частіше, а інші - рідше.

І.В. Ковальов розглядає мотивацію із структурних позицій, як сукупність факторів чи мотивів, утворення (спрямованість особистості, інтереси, мотиваційні установки, бажання), що називається потенційними мотивами.

Мотиваційну сферу як підструктуру особистості, за І.В. Ковальовим складають не лише актуальні потреби та актуальні мотиви, а й стійкі латентні мотиваційні утворення.

Відповідно мотиваційна сфера особистості являє собою латентне утворення, в якому конкретні мотиви, тимчасові функціональні утворення з’являються лише епізодично, постійно змінюючи один одного.

1.2 Теорії мотивації

мотивація вчинок особистість поведінка Співвідношення між діями людини та причинами, які зумовлюють та пояснюють ці дії, описує поняття мотивації. Це певна сукупність факторів (мотивів, емоційних переживань, очікувань, намагань тощо особистості), які спричиняють ту чи іншу форму активності особистості, спрямовану на зовнішній світ, явища індивідуального «Я» або інші рівні існування сущого. Можна говорити про універсальну структуру мотивації особистості, проте зміст мотивування дій та поведінки людини завжди залишатиметься суто індивідуальним, неповторним. Перш ніж розглянути психологічні механізми виникнення та розгортання вказаних явищ, звернімося до історії психологічних поглядів на природу мотивації людини.

Вивчення мотивації має давню історію. Вже у вченнях стародавніх мислителів обґрунтовується об'єктивно-причинний підхід до пояснення природи мотивації. Ширше її дослідження починається у XV ст., в період панування ідей гедонізму, згідно з якими задоволення, насолода вважалися найвищим благом і метою життя, а детермінантами поведінки визнавалися лише прагнення до задоволення та уникнення незадоволення як первинні, закладені в природу людини. До питань мотивації зверталися філософи XVII ст. — Спіноза, Гоббс, Декарт. Спіноза вважав, що афективність, пристрасна мотиваційна спрямованість мають розглядатися з об'єктивної точки зору. Він писав, що людина свої дії усвідомлює, але причин, якими вони визначаються, не знає. Механізми «усвідомлення» прихованих збудників поведінки та діяння і поступове підпорядкування енергії цих збудників свідомістю — один із психологічних механізмів «етичного» діяння та поведінки людини в суспільстві.

Англійський філософ-матеріаліст Гоббс, який створив першу завершену систему механістичного матеріалізму, виходячи з незмінної «чуттєвої» природи людини, вважав основними моральними спонуками людини прагнення до самозбереження та власної цілісності. Предметом потягів та бажань він вважав «благо», а «зло» розглядав як предмет відрази та ненависті. Гоббс, як і Спіноза, на відміну від декартівського «безплотного» розуміння природи людських потягів розглядав їх як тілесно локалізовані чуттєві прагнення, що визначають поведінку. Спіноза, вказуючи на ілюзорність декартівської «свободи волі», спонтанності вольового імпульсу, вважав найважливішою спонукою діяння та поведінки людини потяг, який при усвідомленні його стає бажанням, що має відношення вже не тільки до тіла, але й до душі.

Наприкінці XVII ст. в межах «асоціаністського тлумачення» природи мотивації людини мета поведінки розглядається як прагнення до підтримання балансу, своєрідної рівноваги між задоволенням та незадоволенням.

Із виділенням психології як самостійної науки починають складатися різні напрями та школи тлумачення психологічної природи явищ життя людини, в тому числі розробляються теорії мотивації.

Так створюються концептуальні моделі мотивації в межах інтроспективної психології (У. Джеймс), біхевіоризму (Дж. Уотсон, Е. Тол-мен, К. Халл та ін.), гештальтпсихології (КЛевін), психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнг та ін.). В цілому можна виділити два основні напрями розуміння мотивації. Психологічні теорії першого напряму (необіхевіоризм, психоаналіз) при вирішенні проблеми рушійних сил поведінки людини розвивають гомеостатичну модель функціонування психічного. Згідно з цією моделлю особистість прагне до зниження напруження (редукція напруження), врівноваження своєї взаємодії з соціальним середовищем, до пом’якшення «одвічного конфлікту» між індивідом та суспільством. При цьому природне в людині розуміється як зосереджене на особистому «Я», егоцентричне, не підкорене свідомістю соціалізованої особистості. Усунення цього напруження, відтворення врівноваженого стану — мета поведінки людини, за поглядами представників даного напряму.

Теорії іншого напряму (неофрейдизм, екзистенціальна психологія) стверджують модель безперервного становлення, розвитку та вдосконалення особистості, що і є основою спонукальних причин її поведінки. Основними потребами (мотивами) вважаються фізіологічні спонуки, потреби в безпеці та захисті, любові, повазі, самоактуалізації та самореалізації. На відміну від теорій гомеостазу та універсального механізму редукції напруження обґрунтовується теза про те, що характерною рисою поведінки та діяння особистості є пошук постійного напруження — не фізіологічного, а морального, ціннісного тощо характеру. Розкриємо детальніше зміст окремих теорій мотивації, що належать до того чи іншого з названих напрямів.

Основоположник біхевіоризму Дж. Уотсон виділяв дві форми поведінки людини — зовнішню та внутрішню, що пов’язані між собою стимулом та відповіддю на даний стимул. Відома формула «стимул — реакція», на думку біхевіористів, пояснює всі форми діяння та поведінки людини в навколишньому середовищі. Стимул як зовнішній подразник активізує внутрішню енергію організму і викликає тим самим відповідну його реакцію на даний подразник. У необіхевіористських концепціях виникнення нових спонук — драйвів розглядається як результат сполучення стимулу із задоволенням органічних потреб людини. При цьому вторинні спонуки виступають як зовнішня оболонка первинних, органічних. У. Мак-Даугалл, обґрунтовуючи положення про природжений характер мотивації людини, спирався на вчення про природжені інстинкти. На його думку, основу мотивів поведінки становлять «основні інстинкти» (загалом їх 18), які однаково властиві як тваринам, так і людині. Головними характеристиками інстинкту є імпульсивність та природженість, а поняття про «енергію інстинкту» є базовим у розумінні механізмів розгортання мотивованої дії.

В основу теорії біологічних спонук покладено, хоч і в інтерпретованому вигляді, біхевіористську формулу «стимул — реакція». Багато дослідників проблем мотивації діяльності людини віддають перевагу саме цій теорії, тому важко визначити якесь її персональне авторство. Голод, спрага або потреба в кисні - первинні потреби людини, задоволення яких є життєво важливим для всіх живих організмів. Порушення балансу будь-якого компонента організму автоматично приводить до появи відповідної потреби та до виникнення біологічного імпульсу, який ніби «підштовхує» індивіда до задоволення потреби, що виникла. Таким чином формується «первинна спонука», що викликає серію координованих дій, спрямованих на відтворення рівноваги (рис. 1.1.).

Рис. 1.1. Схема теорії імпульсів біологічних спонук

Чим довше баланс залишається порушеним, тим сильнішою є мотивація, тим сильніше активується організм, рівновага ж установлюється лише після задоволення даної потреби, вслід за цим зникають і спонука, й активація. Підтримка рівноваги, за якої організм не відчуває потреб та активації, називається гомеостазом. Звідси походить термін «гомеостатична поведінка» — поведінка, спрямована на усунення мотивації через задоволення потреби, що її викликала.

Теорія біологічних спонук дає змогу з’ясувати, яким чином задовольняються біологічні потреби організму людини, проте вона не пояснює всіх видів мотивації людини.

Теорія оптимальної активації (Е. Даффі, Д. Хебб) була створена в 50-х роках XX ст. і базується значною мірою на законі Йєркса — Додеона. Відповідно до цієї теорії, організм людини намагається підтримати «оптимальний рівень активації», який дає йому змогу функціонувати найефективніше (рис. 1.2.) Цей рівень не відповідає абсолютному нулю, як стверджується в теорії біологічних спонук, а залежить від фізіологічного стану даної людини в даний момент: Адже окремі люди потребують сильнішого припливу стимулів, ніж інші, які здатні витримувати їх лише в обмеженій кількості. Потреба в стимулах змінюється також залежно від психічного стану людини.

Рівень активації під час сну або в стані творчого піднесення, звичайно, відрізняється від рівня, оптимального для даної людини.

Теорія оптимальної активації в цілому є механістичною за своєю суттю, оскільки не в змозі пояснити шляхів розгортання поведінки та діяння людини в тій чи іншій ситуації, виявити чинники дії, окремого акту діяння людини.

Рис. 1.2. Схема теорії оптимальної активації

Когнітивні теорії мотивації базуються на твердженні про те, що всі дії людини завжди так чи інакше мотивовані. Таким чином, не існує ніякої особливої сили, яка «втручається» в процес діяння людини лише в критичні моменти, коли порушена рівновага. Людина завжди перебуває у стані «когнітивного вибору», отже, звертається до задоволення тієї чи іншої потреби (навіть власне біологічної), аналізуючи стан, що виникає. Досить рідко процес задоволення потреби відбувається як невідкладний, нагальний.

Р. Боллес розглядає мотивацію скоріше як «механізм вибору» певної форми поведінки. Цей механізм виявляє себе в реакціях на зовнішні подразники і спрямований на актуалізацію можливості організму, яка в даний момент якнайкраще відповідає його фізіологічному, емоційному або когнітивному стану тощо. Вибір може зумовлюватися також присутністю поблизу іншого суб'єкта або об'єкта. Ньюттен вважає, що вибір найближчих дій індивіда визначають його цілі та плани на майбутнє. Чим важливіші для нього ці цілі, тим з більшою силою вони орієнтують його вибір. Стимулом для дій індивіда можуть виступати не тільки самі цілі, але й наміри досягнути їх.

Е. Десі стверджує, що всі вчинки індивіда мотивуються «внутрішньо», у відповідності з його природженими особливостями. На думку автора, людину більше приваблює діяльність, яка розвиває в ній почуття «компетентності», при цьому зовнішнє заохочення часто може приводити до послаблення такої внутрішньої мотивації. За дослідженнями К. Фішера, підсилення внутрішньої мотивації може здійснюватися через активацію відповідальних, самостійних, ініціативних дій індивіда щодо предмета його дій.

Л. Фестінгер є автором теорії когнітивного дисонансу, яка пояснює процеси мотивування поведінки індивіда. Людина в кожний момент свого діяння або поведінки розглядається як індивід, який має відносно сталий досвід реагування, взаємодії або протистояння явищам навколишнього середовища, тобто має деяку «вихідну інформацію». «Нова інформація», яка виступає збудником активності даного індивіда, може викликати в нього «згоду» або «незгоду», що з емоційної та активаційної точки зору визначає процес пізнання як такий. У випадку «незгоди» виникає «когнітивний дисонанс», який спонукає людину до його подолання. Вихід зі стану, що складається, може здійснюватись індивідом двома шляхами: або через зміну, переоцінку «вихідної інформації», або через зміну власної поведінки. В будь-якому випадку когнітивний дисонанс має бути знятий.

У цілому когнітивні теорії мотивації дають можливість не тільки пояснити механізм виникнення, активації мотивів діяння та поведінки людини, а й прогнозувати їх розвиток, розгортання в процесі «збуджених» дій.

Спробою поєднати існуючі підходи до визначення природи мотивації людини є теорія мотивації А. Маслоу. В основу даної теорії покладене уявлення про «ієрархію потреб», які протягом життя людини так чи інакше зумовлюють її поведінку. Дана ієрархія поєднує найелементарніші потреби та найвитонченіші спонуки діяння людини (рис. 1.3.). Згідно з даною теорією, будь-яка істота прагне свого розквіту, діючи у найбільшій відповідності своїм можливостям та намаганням. Як підкреслює Маслоу, кожна нова потреба виникає, стає можливою тільки при задоволенні потреб нижчого порядку. Найвища ж потреба — в самореалізації - постає як актуальний збудник та спонука дій і поведінки людини тільки за умови повного задоволення тих потреб, що передують їй. При цьому здатність до самореалізації розглядається автором як природна, що завжди властива людській істоті, а можливість задовольнити дану потребу має саме «благополучна», «розвинута» особистість.

Рис. 1.3. Ієрархічна піраміда потреб за А. Маслоу

У вітчизняній психології сутність мотивації розглядалась у межах «діяльнішого підходу». Виходячи з положення про суспільний характер діяльності людини та її потреб, відповідно тлумачився і зміст мотивів та цілей даної діяльності. СЛ. Рубінштейн указував, що мотив як усвідомлена спонука конкретної дії виникає зі ставлення людини до ситуації, обставин, умов тощо, в яких протікає діяння. Вибір способу діяння відбувається через свідоме зіставлення умов, завдань, цілей, перспектив тощо діяльності, що протікає. Мотив неможливий поза відношенням до «логіки завдань» діяльності. Характер мотивації діяльності залежить від рівня домагань та рівня досягнень індивіда відповідно до предмета та цілей здійснюваної ним діяльності. Очікування успіху, передбачення перспективи у здійснюваному процесі - одна з найважливіших складових мотивації діяльності індивіда. Зміст мотивування завжди безпосередньо пов’язаний із предметом діяльності та суттю здійснюваних перетворень щодо цього предмета в процесі діяльності: мотивація завжди має конкретний предмет, тому повинна розглядатися відповідно до конкретного тилу (виду) діяльності людини.

О.М. Леонтьєв визначає мотив як «опредметнену» потребу. Мотивування діяльності людини зумовлене діалектикою потреби та власне мотиву: до свого найпершого задоволення потреба «не знає» свого предмета, він ще має бути визначений. Тільки після виявлення предмета потреба набуває своєї конкретності, а її предмет, що сприймається, уявляється, мислиться людиною, — своєї збуджувальної, спонукальної, спрямовуючої функції, тобто стає мотивом. Саме предмет потреби — матеріальний чи ідеальний, чуттєво сприйнятий або даний тільки в уяві, в помисленому плані - може бути названий мотивом діяльності. У свою чергу, мотив зумовлює і спрямовує діяльність суб'єкта, постаючи в цілях, завданнях та інших складових процесу діяння. Мотиви, на думку О.М. Леонтьєва, можуть бути усвідомленими й не усвідомленими. З цією тезою погоджуються А. В. Петровський та ряд інших авторів. Водночас СЛ. Рубінштейн, Д. Н. Узнадзе та інші вчені підкреслюють саме «свідому природу» мотивації, що відрізняє мотив від інших збудників та спонук діяльності й поведінки (потреб, настанов, потягів тощо).

Д.Н. Узнадзе визначає мотив як певне міркування індивіда, яке безпосередньо стимулює його до конкретного акту діяння чи поведінки. В центрі цього міркування — потреба, для задоволення якої здійснена конкретна поведінка або дія визнана доцільною. Смисл мотивації полягає саме в цьому: відшукується та знаходиться саме така дія, яка відповідає основній, закріпленій у житті настанові особистості.

Викладені підходи до визначення сутності мотивації людини в процесі діяння, а також ті, що залишилися поза нашою увагою, демонструють здобуток психологічної науки в дослідженні та обґрунтуванні природи даного психологічного явища. Можливо, саме в «змістовому перетині» цих підходів, концепцій, теорій висвітлюється достеменна сутність досить складного, синтезованого, багатоманітного у своїх конкретних виявах феномена.

2. Психологічні механізми розвитку мотивації людини

2.1 Потреби та мотиви діяльності

Вчинковий підхід до тлумачення змісту психологічних явищ дає змогу побудувати ще одну пояснювальну модель мотивації як складного, синтезованого утворення психічного світу людини. Вихідним у її побудові є розуміння вчинку як специфічного способу діяння особистості, в якому стає дійсною, реальною індивідуальна сутність даної особистості. Вчинок ніби викристалізовує неповторний зміст «Я» людини і робить його доступним безпосередньому спостереженню. Це форма діяння, коли стереотипність, слідування усталеному стають неможливими, коли зміст діяння постає у неповторному, індивідуалізованому способі вчинення людиною того чи іншого акту виявлення свого ставлення до світу або окремих його елементів. Учинок немовби віддзеркалює власне особистісне в людині. Вчинюванню як процесу здійснення акту самовиявлення особистості передує осягнення нею змісту ситуації як такого, що робить необхідним акт самовияву «Я». Цей акт є результатом розвитку ситуації діяння: всі елементи — ситуації вибудовуються в «ієрархізовану модель потенціювання» вчинку, коли зовнішні й внутрішні, прямі та посередні, наявні та приховані умови даної ситуації зумовлюють таку активність «Я» людини, що спрямована на оволодіння ситуацією, на ствердження свого способу діяння в ній, на забезпечення очікуваних наслідків діяння в даній ситуації.

Якщо характеризувати ситуацію вчинювання з точки зору «енергомісткості» її елементів, то необхідно підкреслити, що сам учинок потенціюється не власне змістом ситуативних впливів, а й їхньою ефективністю, насиченістю «емоційною енергією», силою індивідуальних значень цих впливів для особистості тощо. Таким чином, постає питання про спонукальну функцію ситуації, яка набуває статусу «ситуації вчинку» тільки за умови освоєння її «вчинкового змісту» з боку самої особистості. Отже, необхідно розкрити власне мотивуючу характеристику ситуації, діяння в якій спонукає особистість до акту самовияву індивідуальної сутності «Я», до вчинку.

В кожній окремій ситуації діяння людина постає як індивід, здатний до самостійного, предметного, цілеспрямованого вчинення відповідних за змістом та способами реалізації дій. Як окремий індивід людина наділена здатністю безпосередньо та опосередковано сприймати «інформаційний контекст» ситуації та реагувати на нього, виходячи з «ціннісного контексту» ситуації, що формується в процесі осягнення індивідом змісту даної ситуації. Від первинного моменту сприйняття ситуації індивідом до моменту здійснення дії-відповіді на сприйнятий зміст відбувається розгортання (як правило, у внутрішньому плані психологічних явищ «Я») «мотиваційного контексту» ситуації, а саме — мотивування індивідом «дійового контексту» ситуації та ініціювання власне вчинкових дій.

Мотивування постає як більш-менш тривалий процес активації спонукальних сил поведінки та діяння особистості. Відбувається актуалізація — перехід в актуальний стан — тих чи інших потреб, потягів, бажань, хотінь, очікувань особистості тощо, які відповідають змісту даної ситуації та індивідуальній оцінці її з боку даної особистості (адже кожна людина по-своєму реагує на кожну із ситуацій поведінки, діяння, життя). Формується свого роду «активний стан», або «стан активації» людини, який на наступному етапі розвитку ситуації спричинить той чи інший «дійовий контекст» даної ситуації, викличе певні дії особистості. Вказаний «стан активації» і є складним комплексом спонук діяння особистості в цій ситуації, тобто відповідною мотивацією діяння.

Таким чином, мотивація постає як синтезоване утворення, основою якого є природні для людського існування спонуки (біологічного, соціального, морального, духовного характеру тощо). Необхідно розрізняти процесуальні особливості мотивування поведінки або діяння особистості, іноді мотивацією називають сам процес мотивування, коли відбувається актуалізація тих чи інших спонук, їх змістовна інтеграція, ієрархізація та формування мотиву діяння. Проте більш поширеною є традиція позначати поняттям «мотивація» сам продукт, результат мотивування поведінки або діяння — складний комплекс мотивів, який утворюється внаслідок оволодіння індивідом учинковою ситуацією. Мотивація може бути усвідомленою та неусвідомленою. Іноді мотивування дій індивіда може здійснюватися через синтез неусвідомлених потягів або хотінь та усвідомлених мотивів. У результаті утворюються так звані вторинні мотиви, які виступають усвідомленими спонуками вищого, ніж первинні, порядку, і виявляють новий, «набутий», присвоєний зміст мотивації індивіда. Мотив — це усвідомлена індивідом спонука його дій та поведінки, осягнута через зіставлення предмета потреби (чи потягу, прагнення, бажання), емоційного або афективного змісту переживання цієї потреби та очікуваного результату її задоволення. Основу формування первинних мотивів становить, як правило, та чи інша потреба індивіда, вторинні ж мотиви можуть мати в своїй основі первинні мотиви й формуватися через синтез їх з іншими спонуками діяння конкретного індивіда.

Вчинок як специфічна форма діяння та поведінки людини завжди супроводжується «боротьбою мотивів», отже, процес мотивування вчинку має такі суттєві ознаки:

під час мотивування вчинку індивід актуалізує «протилежності» спонук своїх дій у ситуації, що склалася, та має змогу прогнозувати розвиток цих протилежностей — до загострення та вибуху суперечностей чи згладження, гармонізації елементів можливих суперечностей;

актуалізація протилежностей спонукальних імпульсів може здійснюватись індивідом свідомо, підсвідомо, неусвідомлено тощо, відповідно в кожному з цих випадків процес актуалізації та послідовність розгортання вчинкової ситуації та дії матиме специфічні ознаки;

відповідно здійснюватиметься і процес прийняття рішення індивідом та вибір «провідного мотиву» (або комплексу мотивів), які зумовлять зміст та характер його дій на наступному етапі розгортання вчинку.

Боротьба мотивів виявляє орієнтації індивіда у виборі тих чи інших спонукальних імпульсів, рівень його готовності до здійснення цілеспрямованих та стверджуючих його власне «Я» дій, схильність до того чи іншого типу мотивування вчинку. Так, можна говорити про імпульсивне або помірковане мотивування, емоційне (афективне), раціоналізоване чи інтуїтивне мотивування вчинкової активності індивіда. Результати протистояння мотивів та усвідомлення індивідуального значення цього протистояння виявляються у прийнятті рішення індивідом щодо всіх елементів ситуації вчинку (зовнішніх і внутрішніх, дійсних та можливих, безпосередніх та опосередкованих тощо). Саме момент прийняття рішення та його змістовний вираз (характер та мета наступного діяння) стають власне динамічним імпульсом подальшого розвитку ситуації вчинку.

В процесі онтогенезу суттєво змінюються характер та послідовність мотивування вчинкових дій індивіда. На початкових етапах воно здійснюється за принципом «уторування шляхів», тобто кожна вчинкова ситуація потребує послідовного та поступового розгортання кожної окремої ситуації, а «енергомісткість» ситуації визначається передусім ознаками «невідомого» та «неосвоєного» щодо елементів даної ситуації. На пізніших етапах онтогенезу на перший план виходить саме «зміст» учинкової ситуації, а спосіб реагування на нього обирається індивідом уже з урахуванням індивідуального досвіду мотивування та прийняття рішення.

Отже, в онтогенезі відбувається формування досвіду розгортання «мотиваційного контексту» ситуації вчинку. Процес мотивування вчинкових дій, побудова мотивів та утворення конкретної мотивації діяння і поведінки набувають властивих конкретному індивіду ознак змістового, структурного, процесуального, афективного тощо характеру. Через закріплення одних ознак, відкидання інших, за умови активного, творчого привнесення нових елементів у процес здійснення індивідом мотивованого діяння, відбувається процес формування індивідуального досвіду утворення мотивації (у вузькому плані) та здійснення вчинкового діяння (у широкому плані) індивіда. Зміст даного досвіду завжди конкретний, властивий окремому індивіду, а тому має суттєві ознаки неповторного «Я» людини.

Досвід мотивування стає основою для формування більш складних особистісних утворень — досвіду творення цінностей, значень, смислів своєї поведінки, діяння, життя. Про психологічний зміст даних явищ йтиметься нижче. Тепер суттєвим є розгляд основних типів мотивування діяння людини відповідно до основних форм діяльності, які насичують кожний акт учинювання конкретним змістом. Існують різні підходи до класифікації форм діяльності людини, у нас буде поданий змістовий аналіз мотивації:

феноменологічного творення ідеї (або подвижництва);

теоретичного відтворення світу в знанні;

спеціалізованого уміння;

мистецького відтворення світу;

дослідницької діяльності.

В цілому представлена пояснювальна модель мотивації може бути віднесена до «процесуальних моделей», які спрямовані на виявлення причин, цілей та механізмів поведінки й діяння людини. Процесуальні пояснювальні моделі мотивації орієнтовані на пояснення закономірностей поєднання різних складових ситуації мотивування, що приводить до прийняття рішення та вчинення дії, відповідної ситуації. До цього типу моделей відносять «поведінську модель» Дж. Мак-Грота, «розширену модель мотивації» Х. Хек-хаузена, теорію мотивації КЛевіна та ін. На відміну від процесуальних моделей, «моделі змісту» мотивації націлені на вирішення питання про тип потреб, які мотивують дії індивіда в тій чи іншій ситуації, або питання про те, на основі яких цілей він діє, віддаючи перевагу одним та відкидаючи інші. Поєднання вказаних моделей можливе в контексті синтезуючого, «динамічного підходу» до побудови теорій мотивації, в яких поведінка та діяння індивіда мають розглядатися як складний, поширений у часі його індивідуальної історії, процес набування індивідуально-неповторного досвіду мотивування різнопланової активності у світі: пізнавальної, перетворюючої, моральної, духовної тощо.

2.2 Співвідношення мотивації та мотиву із діяльністю особистості, її поведінкою, потребами та цілями

Розробка проблем мотивації інтенсивно ведеться в різних галузях психологічної науки з різних методологічних позицій, за допомогою різноманітних методик. Звідси — розуміння понять і сутність самих мотивів нерідко істотно відрізняються.

Витоки основних напрямів дослідження мотивації у зарубіжній психології беруть початок ще з теорії еволюції Ч. Дарвіна, яка стала основою розвитку трьох ліній розробки проблеми мотивації. Перший підхід трактував людину як вищу тварину (О. Маурер, І.П. Павлов, К. Спенс, Е. Толмен, Е. Торндайк, К. Халл та ін.). Вважалося, що розвиток інтелекту в людини має передумови у тварин, що свідчило про зачаткові форми інтелекту в останніх.

Другий підхід ґрунтується на такому твердженні: якщо між людиною і твариною є загальне біологічне коріння, то інстинктивні тенденції, які зазвичай приписуються тваринам, мають місце і в людини. Виходячи із цього положення, В. Макдаугал почав тлумачити інстинкт розширено і включив пізнавальні, емоційні, поведінкові, спонукальні компоненти в його структуру. На розробку цього напрямку мали вплив погляди З. Фрейда.

Особлива роль у вітчизняній психології належить дослідженням, пов’язаним з розвитком уявлень про мотивацію у роботах Л. С. Виготського, О.М. Леонтьєва, В.І. Мясищева, С.Л. Рубінштейна, Д. Н. Узнадзе та ін. У дослідженнях цих учених значна увага приділялася проблемі детермінованості діяльності суб'єкта. Свідомості відводилася регулювальна роль, а діяльність розглядалася як умова формування свідомості. С.Л. Рубінштейн зазначав, що основний позитивний зміст положення про єдність свідомості та діяльності полягає в утвердженні їх взаємності та взаємозумовленості. Діяльність людини зумовлює формування її свідомості, її психічних зв’язків, процесів і властивостей, які, в свою чергу, здійснюючи регуляцію людської діяльності, є умовою її адекватного виконання.

Включення свідомості як компонента в детермінацію людської діяльності дозволило поставити питання про мотивацію цілеспрямованої діяльності. Тут важливими поняттями стали ціль і мотив, а також їх співвідношення. Найбільше розроблення питання про усвідомлення мотивів одержало в теорії предметної діяльності О.М. Леонтьєва, який як механізм усвідомлення мотивів розглядає процес смислотворення, що виступає як специфічно-мотиваційна форма відображення реальності.

Психологічно і практично важливою є проблема оволодіння людиною своєю поведінкою. Тут проблема мотивації (як детермінації діяльності) тісно переплітається з проблемою вольової регуляції. Специфічним для людини є оволодіння своїми психічними процесами, а через них своєю поведінкою за допомогою зовнішніх стимулів-засобів. При цьому первинно нейтральним стимулам надається сила мотивів. Поведінка, за Л. С. Виготським, визначається ситуаціями, тому ключ до оволодіння поведінкою полягає в оволодінні ситуаціями. Людина ззовні оволодіває собою, тобто за допомогою додаткових стимулів. Людина на вищих рівнях організації своєї діяльності здійснює «самостимуляцію» і «само-мотивацію» діяльності.

Сучасні теорії мотивації умовно ділять на змістові і процесуальні (динамічні). Змістові загалом ґрунтуються на ідентифікації та розумінні внутрішніх і зовнішніх спонук. Вони номінально визначають чинники, що спонукають людину до дії, зумовлюють її поведінку. Динамічні теорії мотивації представляють чинники в процесі їх взаємодії, розглядаючи перебіг напруги, силу мотивів, їх стійкість або плинність (мінливість).

Для розуміння специфіки змістового аспекту мотивації слід з’ясувати проблему природи, сутності мотиву, його класифікації. У психологічній літературі описується низка різноманітних мотиваційних утворень: мотив, драйв, потреба, напруга, імпульс, чинники активації, мотиваційні риси, тенденції, сили, диспозиції, цілі, настанови та ін. Найчастіше мотив розуміють як одну з основних детермінант поведінки. Категорія «мотив» відображає в психологічних дослідженнях різні явища, тому що є багатовимірним функціональним утворенням зі складним предметним змістом. Так, в енциклопедичних, тлумачних, філософських і власне психологічних словниках «мотив» у широкому значенні цього слова визначається як спонука людської діяльності.

Значно вужче і конкретніше розуміння мотиву розглядається в теоретичних та експериментальних дослідженнях відомих психологів. Так, С.Л. Рубінштейн вважає, що мотиви — це певні спонукання до дії, породжені предметами і явищами зовнішнього світу — рушіями поведінки або «закріплена в індивіді система генералізованих спонукань». З позиції теорії установки Д. М. Узнадзе зазначав: «Мотив — це міркування, що змушує суб'єкта здійснювати цей акт; це потреба, для задоволення якої саме ця поведінка була визнана як доцільна». П. М. Якобсон розумів під мотивом те спонукання, що спричинює вчинок. Л.І. Божович ототожнювала мотиви з внутрішньою позицією особистості. О.М. Леонтьєв мотивом діяльності називав предмет потреби — матеріальний або ідеальний, чуттєво сприйманий чи уявний, мислимий [5,13].

Як показав аналіз різноманітних дефініцій, для більшості авторів властиве потребове розуміння характеру мотивів. Разом з тим, загально-визнаного розуміння сутності мотиву немає. Спостерігається або ототожнен-ня мотиву з іншими психічними явищами, або приписування спонукальної (мотиваційної) функції іншим якостям особистості та навіть (як зазначає В.І. Ковальов) фактичне винесення категорії мотиву за межі психічного.

Але, незважаючи на розбіжність поглядів більшості вчених на сутність мотиву, простежується певна закономірність у їх визначенні. Найчастіше дослідники за мотив вважають конкретний психологічний феномен. Так, погляди на мотив як потребу висвітлюється у працях С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва, Л.І. Божович, В.І. Ковальова, А. Маслоу та ін. Потреба розглядається як спонукальний момент виникнення мотиву або як частина чи навіть сам мотив. Потреби реалізовуються в поведінці та діяльності за допомогою мотивів. У процесі виникнення та формування вони здійснюють взаємний вплив один на одного. Розвиваючись і закріплюючись, мотиви сприяють закріпленню потреби. У свою чергу і розвиток потреб сприяє ефективнішому формуванню мотивації.

Потребами визначаються мотиви та цілі, які взаємопов'язані й здійснюють у процесі цієї взаємодії певний вплив як на поведінку та діяльність людини, так і на її дії. Результати діяльності (поведінки) немовби за принципом зворотнього зв’язку здійснюють вплив на формування потреб, а також цілей і мотивів. У деяких працях мотив розглядається як мета. О.М. Леонтьєв співвідносить мотиви то з діяльністю, то з діями, що свідчить про відсутність жорсткого взаємозв'язку у системах «мотив — діяльність», «ціль — дія», «умова — операція» [4,46].

Мотиви поведінки та діяльності виникають на вищому рівні відображення потреб — їх усвідомленні. Необхідність усвідомлення потреб, перш за все, пов’язане з, так званим, «присвоєнням» потреб суспільства.

Слід зазначити, що більшість вітчизняних і зарубіжних психологів вважають, що мотив — це не будь-яке спонукання, яке виникло в організмі людини й розуміється як стан, а внутрішнє усвідомлене спонукання, яке відображає готовність людини до дії або вчинку. У той же час частина психологів не розглядає мотив як спонукання, а навпаки — відокремлює мотив від спонукання. Визнаючи за мотивом спонукальну силу, Є.П.Ільїн зазначав, що спонукання без мотиву втрачає свою силу. Водночас прирівнювати мотив до спонукання теж немає достатніх підстав [3,52].

Мотив як намір розглядали Л.І. Божович, Б. Ф. Зейгарник, К. Левін. Хоча намір прямо і не ототожнюється із мотивом, визнання за ним мотивуючої сили безперечне.

Мотив як особистісну диспозицію обґрунтовують західні психологи (Дж. Аткінсон, М. Мадсен, Х. Маррей, Х. Хекхаузен) та вітчизняні вчені (С.С. Занюк, Н.Ш. Магомед-Емінов, В.С. Мерлін, С. Г. Мосвичов, К.К. Плато-нов, М. В. Савчин, А.А. Файзуллаєв, В. О. Ядов та ін.).

Розуміння мотиву як «процесу формулювання» належить польським психологам А. Левицькому, К. Обуховському. Мотив — це відповідь на питання, чому людина ставить перед собою таку мету, а не іншу, діє так, а не інакше.

Задоволеність як мотив розглядають В.Г. Асєєв, Т.А.Кітвель, А.Г. Ко-вальов, Н. Ф. Наумова, П. М. Якобсон, І.Г. Столяр та ін. Якщо задоволення — це емоційний стан, що виникає внаслідок реалізації мотиву, є наслідком досягнення мети, задоволення потреби (П.М. Якобсон), то задоволеність більшістю психологів і соціологів розуміється як ставлення до виконуваної діяльності, стилю життя та ін., що здійснює довготривалу оціночну функцію (позитивну або негативну). На основі позитивного ставлення до виконуваної діяльності суб'єкт має довготривалу мотиваційну установку на її виконання. Тому, задоволеність виступає одним із чинників, котрі впливають на прийняття рішення продовжувати діяльність і тим самим, на думку Є.П.Ільїна, посилюють мотив, але не є безпосередньою спонукою. Задоволеність може бути основою, змістовою складовою мотиву, пояснюючи, чому людина займається тією чи іншою діяльністю тривалий час. Отже, задоволеність набуває мотиваційного статусу.

Таким чином, аналіз різних поглядів на мотив як тотожність із тим чи іншим психологічним феноменом (потребою, спонуканням, наміром, метою, особистісною диспозицією, станом, формулюванням, задоволеністю тощо), свідчить, що різні автори або відмовляються вивчати мотиви як психологічні явища, або вдаються до вибору найбільш «зручного» для них трактування мотиву.

Щодо класифікації мотивів, то тут теж немає єдиної думки серед учених. Виділення видів мотивів і їх класифікація у багатьох авторів залежить від того, як вони розуміють сутність мотиву. Так, у зарубіжній психології поширеним є поділ мотивів на два типи: з погляду специфічних і неспецифічних мотиваційних утворень. До перших відносять диспозиційні змінні: мотиви, потреби, цінності, настанови; до других — функціональні змінні, що ситуативно пов’язані з першими: специфічні мотиви, стимули, драйви, підкріплення, цільові об'єкти.

Згідно з уявленнями О.М. Леонтьєва, мотиви можуть диференціюватися на «ті, що тільки знаються», тобто номінальні, і «реально діючі». Перші позбавлені функції спонукання та смислоутворення. Вони використовуються як мотивування. «Реально діючі» поділяються на мотиви-стимули та смислотворні. Останні завжди займають вищу ієрархічну сходинку в системі мотивації і є провідними для особистості.

У багатьох випадках основою для виділення мотивів є приналежність стимулів, які викликають потреби, до зовнішніх або внутрішніх (А.К. Маркова). Ділення мотивів на особистісні та суспільні, егоїстичні та суспільно значущі пов’язані з настановами особистості, її моральністю, спрямованістю (Л.І. Божович). Також існує поділ мотивів, що може базуватися на виділенні та класифікації різноманітних видів потреб (біологічних і соціальних): мотиви самоповаги, самоактуалізації, мотиви-прагнення до результату (мотиви досягнення), мотиви-прагнення до діяльності, мотиви до успіху й уникнення невдач.

Є.П.Ільїн виділяє мотиви на основі їх структури: первинні (абстрактні) й вторинні (з наявністю конкретної мети); останні діляться на повні (при наявності компонентів потребового, «внутрішнього фільтру» та цільового блоків) і скорочені (сформовані без блоку «внутрішнього фільтра»).

Цікавою є спроба класифікувати мотиви за певною ознакою вітчизняним психологом В.І. Ковальовим. Він виділяє декілька груп мотивів за різними критеріями. У першій групі об'єднано мотиви за критерієм їх змісту, а саме: ідейні (світоглядні), політичні, моральні, естетичні. Друга група мотивів виділяється за джерелом їх виникнення, зумовленістю та особливостями регуляції: широкі соціальні мотиви (патріотичні), колективістські, діяльнісно-процесуальні та стимульно-заохочувальні. До третьої групи належать мотиви за видами діяльності: суспільно-політичні, професійні, навчально-пізнавальні. Четверта група об'єднує мотиви за часом їх прояву: постійні, короткотривалі, довготривалі. П’ята група мотивів пов’язана з силою їх прояву: сильні (дієва мотивація), помірні, слабкі. До шостої групи належать мотиви за рівнем їх сталості: сильно-, середньоі слабосталі. Сьома група репрезентує прояв мотивів у поведінці: реальні, актуальні та потенційні. Своєрідність усіх цих груп мотивів характеризує мотиваційну сферу особистості. При цьому перші три групи фактично становлять її змістову характеристику, а чотири останні - динамічну [3,96].

Для чіткості понятійного апарату дослідження необхідно розглянути питання співвіднесення понять «мотивація», «мотиви», «мотиваційна сфера». Якщо поняття «мотиваційна сфера» розглядається як найважливіша частина, ядро особистості, що включає систему мотивів (мотивацію) у її певній ієрархії [5], як вважають більшість учених-дослідників, то сутність поняття «мотивація» (як і поняття «мотиви») визначається по-різному. Взагалі, питання термінологічних відмінностей понять «мотивація» і «мотив» на сьогодні залишається гостро дискусійним. При розгляді цього питання існує два умовних напрямки аналізу: в першому мотивація розглядається як структура та сукупність чинників або мотивів (що відповідає змістово-ієрархічному аспекту їх вивчення); в другому мотивація розглядається як динамічне утворення, процес, механізм (що відповідає процесуальному підходові до її дослідження).

Засновником динамічного аспекту вивчення мотивації вважається Курт Левін, за твердженням якого, підґрунтям тієї чи іншої поведінки є певні сили. Вчений виходив із того, що чинники поведінки, її мотивацію слід шукати не лише серед іманентних властивостей індивіда (інстинкти, сила волі та ін.), а й у процесах взаємодії суб'єкта з середовищем через конкретний випадок чи ситуацію. Для К. Левіна мотивація є актуальним процесом, що спрямовує та спонукає цілеспрямовану поведінку.

Зауважимо, що майже всі дослідження з теорії інструментальності проводилися на матеріалі різних видів професійної діяльності, що забезпечило їм високу зовнішню валідність.

До зазначеного класу теорій належить і поширена модель мотивації Х. Хекхаузена, яка будується на основі схеми «очікуваної цінності» й враховує низку параметрів: особистісний стандарт, орієнтацію на майбутнє, каузальну інтерпретацію результату, особисту відповідальність. Для пояснення дій у моделі розрізняють чотири поняття: ситуація, дія, результат, наслідки. Ці поняття пов’язуються за допомогою відповідних типів очікувань: «ситуація — результат», «дія — результат», «дія в ситуації - результат», «результат — наслідки». Наслідки дії Х. Хекхаузен поділяє на чотири класи: самооцінювання, наближення до надмети, оцінювання іншого, побічні впливи.

Розвиток радянської школи теорії мотивації відбувався на основі узагальнення світового психологічного досвіду та власного критичного підходу, методологічною основою якої були праці Л. С. Виготського, С.Л. Ру-бінштейна та ін.; концептуальні роботи О.М. Леонтьєва, Г. С. Костюка, В. М. Мясищева та ін.

Процесуально-динамічний підхід до вивчення психіки людини в радянській психології започаткував С.Л. Рубінштейн. З його ім'ям пов’язаний принцип детермінізму: зовнішні причини діють тільки через внутрішні умови. Зовнішні впливи опосередковуються системою внутрішніх умов, що безперервно ускладнюються і розвиваються. Внутрішні умови — не тільки стан, а й процес, у ході якого вони самі змінюються, а відтак змінюються і можливості зовнішніх впливів. За С. Л. Рубінштейном, процес є основний спосіб існування психічного. Отже, основною характеристикою психічного є процесуальність, тобто психіка завжди існує у формі безперервного, гнучкого, мінливого процесу, породженого постійною взаємодією людини з навколишнім середовищем [7,112].

Мотивацію вчений розглядав як опосередковану процесом її відображення суб'єктивну детермінацію поведінки людини зі світом. Через свою мотивацію людина знаходиться у контексті дійсності. Разом з тим він зазначав, що «детермінація через мотивацію — це детермінація через значущість явищ для людини». Причому одна й та ж об'єктивна ситуація для різних людей буде мати різну мотиваційну значущість. Більш того, для одного індивіда одна й та ж ситуація у різні моменти життєдіяльності має різне значення. Ці положення є для нас методологічними щодо побудови теоретичної моделі формування мотивів навчально-професійної самореалізації студентів вищого педагогічного закладу та інтерпретації її емпіричного випробування. У руслі цього підходу були продовжені дослідження мотивації К.О. Абульхановою-Славською, В.Г. Асєєвим, В.Д. Шадріковим та ін. Так, В.Г. Асєєв накреслив основні шляхи системного підходу до вивчення проблеми мотивації. Зокрема, він до її розв’язання проаналізував особливості розвитку мотивації в онтогенезі, основні рушійні суперечності мотивації, здійснив психологічний аналіз динаміки мотивів тощо. Загалом, учений доводить єдність змістовного та динамічного в мотивації: розвиток змістової складової мотивації призводить до конкретизації динаміки; а з розвитком динамічної структури регуляції узагальнюються конкретні змістово-смислові стани.