Екологічний рух: світовий досвід та українські реалії

Реферат на тему:

«Екологічний рух: світовий досвід та українські реалії»

План Вступ

1. Теоретичні принципи політологічного аналізу екологічних проблем

1.1 Аналіз соціально-екологічної політики

1.2 Історіографія еколого-політологічних проблем у контексті аналізу суспільних відносин

2. Екологічний рух

2.1 Етапи розвитку екологічного руху в Україні

2.2 Міжнародна екологічна безпека: сучасні виміри та принципи реалізації

3. Екологічна політика України

3.1 Міжнародна співпраця України у галузі охорони навколишнього природного середовища

3.2 Національна екологічна політика України за роки незалежності і шляхи подальшого її розвитку Висновок

Список використаної літератури

Вступ Актуальність теми дослідження проблем екологічної політики України на сучасному етапі зумовлена об'єктивними потребами національного розвитку, імперативами сучасної світової глобалізації та вимогами колективної екологічної безпеки, необхідністю інтеграції України в європейське співтовариство та її функціонування в системах європейської економічної безпеки тощо. Національне відродження України як розвинутої демократії з ринковою економікою також важко уявити без чітко виваженої державної екологічної політики.

У сучасних умовах об'єктивно актуалізувалося творення механізмів прийняття політичних рішень в екологічній сфері через досягнення політичного консенсусу та стабільності інтересів різних інститутів та суб'єктів політичної влади в українському суспільстві. Піднесення значимості формування та вдосконалення екологічної політики в українській державі відповідає запитам кожного її пересічного громадянина, передбачає зміцнення засад екологічної ідеології в контексті легальної економіки та публічної політики, подальше глибинне демократичне реформування суспільно-політичного устрою. Сучасне національно-державне відродження в Україні неможливе при ігноруванні загальнолюдського характеру соціально-економічних проблем збереження та відтворення екологічного середовища.

Враховуючи вітчизняний досвід та сучасну багаторівневу пострадянську ментальність українських громадян, державі необхідно точно уявляти міру власної відповідальності у цій сфері. Слід значно більше уваги приділяти формуванню суспільного розуміння означених процесів, усіма конституційно доступними та легітимними засобами підносити роль влади для розв’язання соціоекологічних суперечностей у контексті політико-ідеологічного, соціально-економічного та духовного реформування, насичуючи внутрішній зміст відповідних тенденцій практикою повсякденного життя, підносячи суспільство до осягнення наріжної глобальної ідеологеми новітньої доби: процеси життєдіяльності людини як однієї з форм життя на планеті, органічної частки природи не можуть відбуватися при ігноруванні інтересів останньої.

Всеохоплююча екологічна стратегія розвитку України як вияв волі її влади та громадян жити і працювати у чистому природному довкіллі, на рівні сучасних вимог європейського співтовариства повинна уособитися у реальній практиці сутнісного наповнення української державної політики конкретними кроками просування до гуманних стратегічних орієнтирів світової цивілізації. Потреба подальшої розробки та деталізації політичних інституційно-засадничих основ екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку повинна зайняти гідне місце серед комплексу державних питань і суспільних підходів, пов’язаних з охороною природи на всіх рівнях управління та господарювання.

Об'єкт дослідження — процес формування і здійснення екологічної політики України в контексті глобального розвитку.

Предмет дослідження — стратегія розв’язання проблем національної екологічної політики у взаємозв'язках з іншими різновидами державної політики як основа життєзабезпечення й сталого розвитку України у контексті сучасних глобальних політичних та еколого-економічних процесів цивілізаційного розвитку, особливостей та реальних механізмів розбудови української державності, утвердження національної екологічної свідомості та культури, їх змісту та впливу.

Метою дослідження є аналіз проблем сучасної національної екологічної політики, її пріоритетів, цілей, процесуальності, закономірностей, механізмів, тенденцій, характеру, умов, особливостей становлення та функціонування як самостійної сфери суспільних відносин, пов’язаної з системним реформуванням та розвитком українського суспільства серед глобальних цивілізаційних процесів.

У контексті означеної мети виділені наступні дослідницькі завдання:

— вивчити теоретичні принципи політологічного аналізу екологічних проблем;

— проаналізувати етапи розвитку екологічного руху України;

— дослідити екологічну політику України.

1. Теоретичні принципи політологічного аналізу екологічних проблем

1.1 Аналіз соціально-екологічної політики Основними категоріями соціології екології є «соціально-екологічна система», «екологічна свідомість», «екологічна поведінка», «екологічна освіта», «екологічна культура», «екологічна політика» тощо.

Ці елементи та функції поєднані в три взаємопов'язані підсистеми: населення регіону, об'єкти природного середовища; суб'єкти, що впливають на довкілля. Населення (соціальна спільнота) є центральним елементом екологічної системи. До об'єктів природного середовища належать атмосферне повітря, води, рибні ресурси, ґрунт, ліси, флора та фауна, природні території, що перебувають під охороною, клімат у регіоні та мікроклімат як наслідок діяльності людей тощо. До суб'єктів впливу на природне середовище належать: паливний, енергетичний, металургійний, машинобудівний, оборонний, агропромисловий, транспортно-дорожний, будівельний комплекси; лісова, хімічна, гірничодобувна промисловість; відходи користування, комунальне господарство, військова діяльність, техногенні аварії та катастрофи тощо. Елементи екологічної системи взаємодіють між собою, відображаючись у масовій свідомості. Стан соціально-економічної системи залежить від багатьох чинників, одним з найважливіших серед яких є екологічна свідомість.

Екологічна свідомість — індивідуальна і колективна (суспільна) здатність до усвідомлення нерозривного зв’язку людини з природою, залежності добробуту людей від цілісності природного середовища, вміння та звичка діяти, не порушуючи зв’язків та кругообігів у природі.

Соціально-екологічна система — сукупність структурних елементів та їх функцій, що характеризують екологічну безпеку населення на регіональному та локальному рівнях. [2]

Досягнення гармонійності та оптимальності взаємовідносин у системі «суспільство-природа» є головною передумовою та засобом подолання загрози глобальної екологічної катастрофи та породженої антропогенною діяльністю глобальної екологічної кризи, яка ставить під загрозу саме існування людини як біологічної істоти. Для реалізації цієї стратегічної, в соціально-екологічному відношенні, мети людству необхідно здійснити цілий комплекс глобальних заходів. Здійснення цих заходів є досить складною справою, оскільки передбачає «нав'язування» всім членам суспільства певних цілей та норм поведінки і забезпечується окремим видом владних відносин, який називається соціально-екологічною політикою.

Соціально-екологічна політика — це сукупність науково обґрунтованих принципів охорони та формування оточуючого природного середовища, що базуються на всесторонньому врахуванні законів його розвитку, і що передбачає оптимальну структуру виробничих сил, темпи, пропорції розвитку яких забезпечують відтворення природного середовища та гарантують суспільству економічне процвітання та благополуччя. Вона є тим засобом, який повинен сконцентрувати зусилля суспільства у напрямку оптимізації його природоперетворюючої діяльності та гармонізації відносин з природою.

Мета соціально-екологічної політики полягає у забезпеченні гармонічної взаємодії суспільства та природи, в покращанні якості оточуючого середовища в процесі функціонування економіки за умови повного задоволення матеріальних, духовних та екологічних потреб суспільства. Соціально-екологічна політика покликана узгодити соціальні та екологічні цілі суспільства як основу розв’язання проблеми глобальної екологічної кризи. [3]

Отже, соціально-екологічна політика — це сукупність науково обґрунтованих принципів охорони та формування оточуючого природного середовища, яка є тим засобом, який повинен сконцентрувати зусилля суспільства у напрямку оптимізації його природоперетворюючої діяльності та гармонізації відносин з природою.

1.2 Історіографія еколого-політологічних проблем у контексті аналізу суспільних відносин Політологічних праць з проблем екологічної політики України в контексті як національного, так і глобального розвитку суспільних відносин поки що немає. Значна освітньо-нормативна література, статті в сучасній науковій періодиці подекуди лише окреслюють підходи до обраної теми.

Відомими теоретиками обраної теми були Вернадський В., Печча А., Подолинський С., вчені Римського клубу. У сучасних філософських працях Водоп’янова П., Гірусова Е., Гіренка Ф., Крутя І., Мойсеєва М. осмислюються суттєві ознаки сучасної екологічної ситуації, проблеми збереження природи, управління екологічною ситуацією як раціонального природокористування. У працях Бачинського Г., Голубця М., Гродзинського А., Реймерса М. природа і суспільство розглядаються як єдина соціоекосистема; Андрущенка В., Бар’яхтара В., Качинського А., Кравченко С., Крисаченка В., Яцика А. висвітлюється роль природного довкілля у самовизначенні людини — особистісному і національному, особливе місце природного довкілля у формуванні екологічної культури українського етносу, становлення екологічної свідомості та екологічної культури, проблеми екологічної безпеки.

Безпосередній науковий інтерес мають дослідження Гардащук Т., Кисельова М., Хилька М. з проблем екологічної політики у контексті соціальної філософії, Васюти С., Небоженка В., Салтовського О., Філіпчука Г., Шибка В. у контексті соціології та історії, а також праці Андрейцева В., які присвячені екологічній політиці з точки зору правового забезпечення. Здійснений аналіз свідчить про усвідомлення сучасними вченими необхідності глибокого дослідження взаємозв'язку політичних та економічних важелів при розробці та впровадженні екологічної політики. Зокрема, про це йдеться в працях Веклич О., Галушкіної Т., Данилишина Б., Долішнього М., Дорогунцова С., Мельник Л., Сахаєва В., Синякевича І., Туниці Ю., Шевчука В., де ґрунтовно розглядаються, зокрема, економічні інструменти екологічної політики.

Важливе значення має історіографія досвіду промислово розвинених країн у сфері охорони довкілля, раціонального природокористування, вирішення екологічних проблем у різних галузях економіки. Серед них можна виділити праці американських дослідників Арнольда Ф., Бомола В. (автора всесвітньо відомої праці «Теорія екологічної політики»), присвячені економічним та правовим аспектам державної політики США щодо захисту довкілля, Фостера С. з проблем співвідношення приватизації, суспільної власності та регулювання природних монополій, російського вченого Писарева В. з екологічної безпеки як важливого компоненту національної безпеки США, українського дослідника Костика В. з проблем екологічного розвитку посткапіталістичного суспільства тощо.

На сучасному етапі існують декілька течій обраної теми. Перші спроби наукового розгляду проблеми майбутнього було зроблено в рамках течії, що отримала в науці назву «російський космізм» і об'єднувала погляди ряду вчених, які проживали на території Російської імперії. Початок цьому напрямку наукової думки, як прийнято вважати, було покладено утопічним романом В.Ф. Одоєвського «Незакінчена утопія 4338 рік. Петербурзькі листи», що побачив світ в 30-х роках XIX ст. Російський космізм обґрунтовує ідею єдності людей не з ідей соціального, політичного, ідеологічного порядку, а виходячи з ідей соціально-екологічних, виносячи на перший план ставлення людей до природи, їх взаємодію. Російський космізм по суті відроджує ідею І.Канта про те, що світ стає визначеним у взаємній діяльності суспільства та природи, тобто людина довизначає світ своєю діяльністю, і закони світу такі, що вони стають повністю визначеними тільки у вільній творчій діяльності людей. У рамках цієї теоретичної течії була розроблена концепція природно-історичного тіла (В.В. Докучаєв), складено прообраз першого глобально-екологічного прогнозу (М.І. Умов), сформульована ідея геокосмічної цивілізації (М.Ф. Федоров, К.Е. Ціолковський), висунуто вихідні положення теорії ноосфери (В.І. Вернадський), проведено розмежування між антропоцентризмом та антропокосмізмом (М.Г. Холодний), виявлена залежність поведінки людини та «космічною активністю» (О.Л. Чижевський). Багато з цих напрацювань і сьогодні активно використовуються соціально-екологічною наукою, а теорія біосфери та ноосфери В.І. Вернадського лежить в її основі. Серед інших положень значний інтерес викликають ідеї одного з засновників теоретичної космонавтики К.Е. Ціолковського, погляди якого на майбутнє взаємовідносин суспільства та природи було викладено в його «космічній філософії». Подібних поглядів притримується і сучасний молдавський вчений А. Д. Урсул (передбачається перебазування в космос не лише найбільш шкідливих з екологічної точки зору виробництв, але й багато іншого, оскільки умови космосу виявляться більш природними для їх широкомасштабного розвитку, в той час як на Землі існує ряд обмежень). Більш цікавим є підхід російського філософа М. Ф. Федорова, який створив «філософію спільної справи», де в контексті космічної тематики розробляв глобально-екологічні проблеми в виразах «гігієнічне питання», «санітарно-харчове питання», «метеорологічне управління».

Серед найбільш відомих представників ще однієї течії, екопесимізму, можна назвати прізвища О. Тофлера, Е. Фрома, Дж. Мак-Дермота, Ж. Еллюля, Г. Мюлера, Б. Скінера та інших. Одним з засновників цього напрямку по праву вважають американського футуролога О. Тофлера. В роботі «Шок від майбутнього», що набула широкої популярності, він робить висновок про те, що людство створило цивілізацію, яку само не може зрозуміти, і розвиток якої воно нездатне контролювати. Причиною цього він називає панування індустріальних технологій, які не управляються людиною, а керують нею. Крайню позицію в екопесимізмі виражає французький футуролог Е. Мюрез, який в своїй роботі «Заповіт для майбутнього світу» найкращим способом вирішення сьогоднішніх екологічних проблем людства вважає обмін «помірними» ядерними ударами. Після такого «невеликого» ядерного конфлікту різко зменшиться населення планети і, тим самим, автоматично зникнуть проблеми з перенаселенням, нестачею природних ресурсів, продуктів харчування і т.п.

Технооптимістична течія представлена іменами таких визначних вчених, як У. Ростоу, Дж. Гелбрейт, Р. Арон, З. Бжезинський, Д. Бем, Б. Гаврилишин та іншими. Визнаючи, що з розвитком та якісними змінами в продуктивних силах людства повинна відбутись і зміна характеру соціоприродних відносин, вони саме у прискореному прогресі науки та техніки і відповідних трансформаціях існуючих соціальних систем вбачають головну передумову подолання загрози глобальної екологічної кризи. Практично всі прихильники технооптимізму вважали, що саме поєднання досягнень сучасної науково-технічної революції та ринкової економіки, при певній кореляції системи цінностей та соціальних пріоритетів, є основою виходу з глобальної екологічної кризи.

В футуристичних концепціях кінця XX ст. проблема вирішення проблем у взаємовідносинах суспільства та природи часто корелюється з питаннями вибору стратегій соціального розвитку. За цим критерієм у сучасній західній соціальній екології можна виділити такі основні напрямки:

1) консервативний (неоконсервативний);

2) ліберальний (неоліберальний);

3) радикальний (правий та лівий). [1]

Різке погіршання стану довкілля в останні десятиріччя зумовило появу нового напрямку в рамках пошуку шляхів переходу до сталого розвитку — екологічної економіки. Екологічна економіка — це трансдисциплінарний підхід, деяке інтелектуальне поле, в якому вивчається взаємодія екологічних та економічних систем в найширшому аспекті з метою розвитку глибокого розуміння законів цілісної системи «природа — суспільство» і створення засад політики. Проблемами формування засад екологічної економіки, створення ефективного організаційно-економічного механізму природокористування, зокрема методології визначення екологічних витрат займаються такі відомі українські та зарубіжні вчені: С. Бобильов, О. Веклич, Б. Данилишин, Л. Гринів, Л. Мельник, І. Синякевич, Ю. Стадницький, Ю. Туниця, І. Глазиріна, І. Потравний, Г. Дейлі, Р. Костанза та ін. 4]

Отже, в умовах незалежної національно-державної розбудови України відбувається закономірна активізація політологічних досліджень різних напрямів політичного та соціально-економічного реформування українського суспільства, методологічних проблем модерного політологічного аналізу. Але проблеми екологічної політики в цих працях, на жаль, не знаходять належного відображення. А розглянувши основні, найбільш показові, концепції майбутнього у взаємовідносинах суспільства та природи, ми можемо зробити висновок про те, що існує певна кореляція між цілями суспільного та соціального розвитку, що описується основним законом соціальної екології.

2. Екологічний рух Екологічний рух — сукупна діяльність громадян і громад. організацій, що спрямована на захист і реанімацію природи і здійснюється в місцевих і планетарних масштабах задля гармонізації відносин людини та довкілля. Термін «екологія» (від грец. — оселя, середовище та — слово, вчення) запровадив 1866 нім. учений Е. Геккель для означення вчення про системні зв’язки між живими організмами і середовищем їхнього існування. Значний внесок у становлення та розвиток екології зробили українські вчені, зокрема В. Вернадський, Г. Висоцький, М. Холодний та ін.

У 20 ст. сфера вживання терміна «екологія» істотно розширилася. Нині він використовується не лише в біологічному, а й в економічному, політичному та філософському смислах.

Екологічний рух бере свій початок з 1950;х рр., коли для більшості громадян розвинених країн світу стало очевидним, що стан довкілля на нашій планеті і в окремих її регіонах значно погіршився, а технології, які інтенсивно розвиваються, руйнують сприятливий для людини баланс природних сил. Саме тоді на базі розрізнених природоохоронних груп, клубів, асоціацій почали створюватися загальнонаціональні організації. Однією з перших таких організацій була Партія захисників навколишнього середовища, що виникла 1973 у Великій Британії. На серед. 1980;х рр. розгорнули діяльність національні організаціїції - партії «зелених» у Німеччині, Ірландії, Бельгії, Данії, Люксембурзі, Франції, Італії, Іспанії, Австрії, Швейцарії, Швеції та Греції. Сьогодні Екологічний рух є глобальним явищем, його вплив відчувають усі держави світу. [5]

Отже, екологічний рух — сукупна діяльність громадян і громад. організацій, що спрямована на захист і реанімацію природи.

2.1 Етапи розвитку екологічного руху в Україні

Екологічний рух в Україні пройшов 3 основні етапи розвитку: 1) 1960;ті - 1-ша пол. 1980;х рр. (пасивна фаза): упродовж цього періоду реальну природоохоронну діяльність вели лише деякі місцеві групи активістів (боротьба з браконьєрством, організація екологічних експедицій, акцій природоохоронців тощо). В серед. 1970;х рр. утворилися природоохоронні краєзнавчі організації, зокрема у Вінниці, Тернополі та ін. містах, однак усі вони були проурядовими, їхня діяльність — контрольованою (напр., через Т-во охорони природи СРСР), а чисельність реальних активістів Екологічного руху була невеликою;

2) 1986;91 (активна фаза). Після Чорнобильської катастрофи 1986 відбувся злет Екологічного руху в Україні. Цьому сприяло поширення правдивої інформації про критичний стан довкілля в країні, яке стало можливим в умовах перебудови в СРСР. 1987;90 створюються різноманітні масові екологічні організації, у переважній більшості - неурядові (об'єднання, клуби, кооперативи, к-ти, фонди та ін.). Значно посилюється політизація Екологічного руху, проводяться мітинги і демонстрації, на яких екологічні гасла доповнюються політ., поширюється практика блокування робіт на екологічно шкідливих об'єктах. Першою національною неурядовою екологічною організацією став «Зелений світ», зареєстрований 1987 завдяки активній підтримці О. Гончара, Ю. Щербака, С. Плачинди та ін. (зокрема, під впливом акцій «Зеленого світу» припинено будівництво Чигиринської та Крим. АЕС);

3) на поч. 1990;х рр. Екологічний рух набуває нових форм. Після здобуття Україною державної незалежності у перших законодавчих актах Верховної Ради України (напр., у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991) було проголошено нову стратегію природокористування та здійснення контролю над забезпеченням екологічного суверенітету. В цей час Україна гостро відчувала екологічні проблеми: наслідки аварії на ЧАЕС; погіршення якості питної води; критичне забруднення Донецько-Придніпровського промислового регіону. Зусиллями активістів Екологічний рух в Україні набув спрямованості на вдосконалення правового регулювання питань охорони природи та запровадження мораторію на спорудження нових АЕС на тер. д-ви.

Визначилися гол. напрями діяльності екологічних організацій — науково-практична екологія (власне екологія, екологічний моніторинг, екологічне виробництво та ін.); природоохоронна активність (боротьба з браконьєрством і конкретними забруднювачами навколишнього середовища, проведення заходів, спрямованих на очищення тер.); прямі акції протесту (пікетування, блокування); політ. та ідеологічна діяльність (робота в органах влади різних рівнів, розробка альтернативних концепцій, пропаганда й інформування нас.).

Однією з найвпливовіших екологічних організацій в Україні є «Грінпіс-Україна», заснована як національне відділення «Грінпіс інтернейшнл» («Greenpeace»), що проводить кампанії на захист природних ресурсів, за енергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на тер. України шкідливих речовин. 1991 зареєстрована Міністерством юстиції України Партія зелених України. Групою відомих учених 1991 був заснований Національний екологічний центр. Впливовими стали неурядові організації: Укр. екологічна спілка «Врятуватись від Чорнобилів», «Комітет порятунку Дніпра та малих рік», Національний екологічний центр «Довкілля», асоціація «Еколоміст», кримська асоціація «Екологія і світ», «Мама-86» (екологічна організація матерів, яка має лабораторію для дослідження здоров’я дітей), «Дитина і довкілля», «Екоправо», укр. екологічна ліга «Зелене досьє», молодіжна організація «Зелена Україна» тощо. Активно діють: Українське товариство охорони природи, Всеукраїнський благодійний фонд «Паросток», Товариство птахів, Всеукраїнська екологічна ліга, Національна асоціація природоохоронних тер. (об'єднує 8 заповідників).

Правовий статус громадських екологічних об'єднань визначається Законом України «Про об'єднання громадян» (1992), а також відповідними положеннями інших законодавчих актів (зокрема Закону про охорону атмосферного повітря, Лісового, Водного кодексів).

Загалом із 1714 громад. організацій України близько 80 спрямовують свої зусилля на захист природи. Новий імпульс для громад. активності дає участь України в міжнародному співробітництві в питаннях екології. З метою співпраці урядових і неурядових природоохоронних організацій при Міністерстві екології та природних ресурсів України діє Громадська рада. 5]

На сучасному етапі в Україні існують так звані екоклуби, а саме:

— Екоклуб «Зелена Хвиля» від НаУКМА, Київ

— конгрес екоклубів України

— Екоклуб м. Рівне

— Карпатський ЕкоКлуб «Рутенія»

— Екологічний клуб «КАРПАТИ» .

Можна відзначити деякі екологічні організації: «Голос Природи», Екологічний молодіжний центр «Юніеко», Інформаційно-видавничий центр «Зелене досьє», Ліга діячів заповідної справи, Міжнародна організація «Жіноча громада», Товариство охорони та вивчення птахів України, Українська екологічна організація «Зелений світ"-2, Українське товариство охорони природи, Асоціація підтримки біологічного та ландшафтного різноманіття Криму «Гурзуф -97», Громадське об'єднання «Людина на Землі», Придніпровський науково-технічний та інформаційний центр чистих виробництв, Міжнародний екологічний фонд «Азовське море» та інші. [6]

Станом на 2006 рік в Україні існувало 440 зареєстрованих Мін'юстом організацій природоохоронного спрямування, 28 з них мали Всеукраїнський статус. 7]

Отже, Екологічний рух в Україні пройшов 3 основні етапи розвитку: пасивна фаза, активна фаза та етап після здобуття державної незалежності. Існую близько 440 зареєстрованих організацій природоохоронного спрямування.

2.2 Міжнародна екологічна безпека: сучасні виміри та принципи реалізації

Глобалізація світового економічного простору та інтернаціоналізація екологічних проблем спричиняють трансформацію стратегічних орієнтирів розвитку людства в напрямку досягнення збалансованості рівнів розподілу еколого-економічних благ та раціональності використання природних ресурсів між країнами.

Всепланетарне зростання екологічних загроз змушує оцінювати їх як визначальні й спрямовуючі фактори в сфері розвитку міжнародних відносин та відповідних змін у геополітичній ситуації. Це пов’язано зі складністю і суперечливістю процесів взаємодії систем техногенної цивілізації та природи. Власне ці взаємодії відбуваються за своїми законами, які разом узяті спроможні транслювати синергетичні ефекти в майбутнє. Через це загрози в природній і техногенній сферах у найближчій перспективі можуть стати домінуючими. Ці загрози, в свою чергу, здатні створювати та активізувати ряд інших загроз, що проявляються винятково високим градієнтом посилення факторів ураження населення, навколишнього середовища в момент їх виникнення, акумуляції та розвитку.

Зростання масштабів антропогенного впливу на біосферу та неспроможність за ряду випадків призупинити посилення екологічних ризиків функціонування економічних і політичних систем індустріальних країн, на думку багатьох учених (О. Білоруса, О. Васюти, А. Гальчинського, З. Герасимчука, Б. Губського, М. Долішнього, А. Філіпенка, Є. Хлобистова, О. Чумаченка, В. Шевчука та ін.), засвідчує складний внутрішній і зовнішній контекст формування міжнародної екологічної безпеки. Водночас спостерігається утворення надконтинентальних центрів сили впливу на ці процеси через активізацію нових форм конкуренції акторів міжнародних відносин — держав-лідерів економічного розвитку, транснаціональних корпорацій, транснаціональних банків, світових виробничих центрів, техномегаполісів, міжнародних неурядових організацій та ін. За своєю конфігурацією та структурою ці актори є надзвичайно рухливі та економічно потужні в потенціалі перерозподілу ресурсів світу. Все це обумовлює екологічний пріоритет в економічному та науково-технічному прогресі людства, зумовлюючи створення єдиної консолідованої системи міждержавних заходів природоохоронного характеру — міжнародної екологічної безпеки.

Міжнародна екологічна безпека являє собою системний і багаторівневий процес інтеграції, регіоналізації, лібералізації та демократизації міжнародних відносин, складові механізму якого формують комплекс екологічних умов існування людства і впливають на функціонування природоохоронних інституцій, екологічних організацій, спричиняючи створення спеціальних режимів взаємовідносин країн з метою упередження екологічних небезпек. Ці складові є основою формування стійкості світової економічної системи.

Сучасна система міжнародної екологічної безпеки характеризується гнучкістю, динамічністю, трансформаційністю, що передбачає:

— залучення країн світу до природоохоронної та екологічної діяльності;

— активізацію процесу укладання міжнародних угод природозахисного та екологічного спрямування;

— утворення нового вектору функціонування, впливу та розширення діяльності дієвих акторів міжнародних відносин (ТНК, ТНБ, неурядових громадських організації);

— створення національних і міжнародних структур, які координують природоохоронну діяльність, екологічну політику як у регіонах, так і в масштабах усієї планети;

— екологізацію традиційних форм міжнародних відносин та їх інститутів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Формування міжнародної екологічної безпеки має здійснюватись не за рахунок дискримінації, знедолення людей в певних регіонах і країнах світу, а реалізовуватися у відповідності до загальновизнаних світовою спільнотою паритетних засад із урахуванням:

— надпріоритетності міжнародної екологічної безпеки;

— високого статусу міжнародної екологічної безпеки та її політичної підтримки;

— пріоритету загальнолюдських цінностей і права народів, країн світу на безпечне довкілля;

— інтернаціоналізації міжнародної екологічної безпеки, що передбачає співробітництво всіх держав;

— інтеграції міжнародної екологічної безпеки в життєві цінності й пріоритети розвитку людства;

— колективного характеру міжнародної екологічної безпеки — «принцип природа не знає кордонів»;

— рівності суб'єктів міжнародної екологічної безпеки;

— системної складності і невизначеності якісно-кількісних параметрів міжнародної екологічної безпеки;

— збереження цінності наданих благ в часі екологічною безпекою;

— системного характеру міжнародної екологічної безпеки;

— просторового консерватизму міжнародної екологічної безпеки, що полягає у неможливості транспортування більшості екологічних благ та недієвості реалізації прав споживачів на захист від техногенного ризику шляхом епізидочних відвідувань екологічно безпечних зон діяльності;

— співробітництва в надзвичайних екологічних ситуаціях;

— мирного врегулювання спорів;

— системного обміну екологічною інформацією;

— запобігання транскордонному забрудненню довкілля;

— добросусідства та не заподіяння шкоди іншим спільнотам, етносам, народам, країнами світу;

— науково-технічної співпраці у сфері міжнародної екологічної безпеки;

— міжнародної відповідальності за транскордонну шкоду довкіллю через впровадження спеціальними міжнародними інституціями механізмів економічних санкцій для країни-порушників;

— політичних пріоритетів міжнародної екологічної безпеки передбачає єдність економіки і політики;

— громадського контролю міжнародної екологічної безпеки;

Зазначені принципи міжнародної екологічної безпеки засвідчують системну взаємозумовленість рівнів раціоналізації природокористування, якості навколишнього середовища, стану природно-ресурсного та енергетичного потенціалу між країнами світу, з одного боку, і потенціалом розвитку світової спільноти, з іншого. [8]

Отже, врятувати людство від глобальних екологічних загроз є можливим за умов консолідації зусиль у напрямку формування міжнародної екологічної безпеки та спрямування світової економічної спільноти до нових вимірів благополуччя та добробуту, які зорієнтовані на засади стійкого, збалансованого та безпечного розвитку сучасних і прийдешніх поколінь.

3. Екологічна політика України

3.1 Міжнародна співпраця України у галузі охорони навколишнього природного середовища Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки для життєдіяльності людини — невід`ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

Міжнародна екологічна співпраця в галузі охорони довкілля розпочалася в 50 — 60 роках, коли були досягнуті і підписані перші угоди про охорону Світового океану від забруднень нафтопродуктами, охорону природи й природних ресурсів. Протягом останніх 40 років під егідою ООН було створено десятки органів, центрів і програм з охорони довкілля:

— 1970р. — Міжнародна програма МАБ («Людина і біосфера»);

— 1972р. — ЮНЕП (Програма міжнародної співпраці з проблеми природного середовища);

— ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я);

— МКОСР (Міжнародна комісія з охорони довкілля та розвитку);

— ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН)4

АМО (Всесвітня метеорологічна організація) та інші. [9]

У міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Українська держава з перших днів незалежності активно співпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Так, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» від 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України «Про біосферні заповідники», яким затверджено перелік біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера» до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на листопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонська область), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська області), Карпатський (Закарпатська область). Міністерству закордонних справ України і Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Республікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати».

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища посідає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідами Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена урядом України з урядом Ізраїлю; про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації — з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — з Данією, Нідерландами, США. Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки здійснюється Україною з МАГАТЕ і Європейським Союзом у рамках програми ТАСIS, а також на двосторонній основі — з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією. Україна підписала Меморандум про співробітництво урядів України та Канади з питань зміни клімату, а також Протокол про співробітництво з питань зміни клімату з Нідерландами і почала впровадження трьох спільних проектів.

Україна є суверенною стороною 26 багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколів у галузі охорони довкілля. Готується підписання, ратифікації та приєднання ще до 20 міжнародних конвенцій, протоколів і угод. Україна (в особі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України) брала активну участь у розробці Орхунської конвенції, Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р., Протоколу про воду і здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р., Протоколу про скорочення викидів азоту, легких органічних сполук, Протоколу про важкі метали до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані.

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної Комісії, насамперед, її Комітету з екологічної політики.

З 1995 року Україна, як відомо, є членом Ради Європи — однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності яких питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце. Входження України до європейських політичних і економічних структур є одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузі охорони довкілля передбачає гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС і, зокрема, підходів до створення системи національних екологічних стандартів, впровадження екологічно чистих технологій, ресурсота енергозаощадження, гармонізацію системи аналітичних вимірів і оцінку стану навколишнього середовища.

Україна була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні.

Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28—30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційними. Вони відбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році — в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві працювала конференція «Довкілля для Європи», що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охорони довкілля.

Україна як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від екологічного лиха.

Світовий банк і його складовий Інститут Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) звернувся до фінансування природоохоронних заходів в 1969 р. Тоді ж був створений спеціальний відділ з охорони природи. З того часу банк відігравав важливу роль у цій сфері, а до середини 1990;х років він уже фінансував багато проектів, які мають природоохоронну компоненту з суто природоохоронними цілями: відновлення лісових масивів, управління водними ресурсами, боротьбу з забрудненням.

Велика організація, якою є МБРР, спочатку створена для забезпечення економічного зростання, логічно дійшла до того, що охорона навколишнього середовища як на рівні регіону, так і в глобальному аспекті стала одним із пріоритетних напрямів його діяльності.

На верхньому рівні формування інвестиційної політики МБРР визначає пріоритетні проблеми в галузі охорони навколишнього середовища. До них належать: руйнування природного середовища проживання; деградація земель; деградація і вичерпання ресурсів свіжої води; міське, промислове і сільськогосподарське забруднення; глобальні проблеми (скорочення різноманіття біологічних видів, виснаження озонового шару, інші форми змін в атмосфері, які створюють умови для глобального потепління та ін.).

Інтеграція України в систему світового господарства дозволяє сподіватися, що вона попадає в орбіту діяльності МБРР. У зв’язку з цим потребує удосконалення технологія виділення коштів під конкретний проект. Самі по собі пріоритети сформульовані досить абстрактно і являють собою вершину піраміди. Кожному пріоритету відповідає деякий набір проблем. Цей етап вибору зветься ідентифікацією пріоритетної проблеми.

На наступному етапі виявляються прямі і побічні причини, які породжують розглянуті проблеми. Потім розглядаються можливі напрями втручання і загальна проблема інвестицій. На заключному етапі аналізу виявляються норми і джерела фінансової допомоги.

Конкретні приклади найбільш важливих програм: організація управління захистом навколишнього середовища і використання природних ресурсів на Філіппінах, охорона природи Середземноморського регіону, захист тропічних лісів та ін.

Природоохоронна спрямованість так чи інакше торкається кожного проекту, який фінансується банком. Перш ніж виділяти кошти, МБРР в обов’язковому порядку проводить оцінку шкідливого впливу на навколишнє середовище щодо кожного проекту. Це необхідний елемент прийняття рішень з проектів, і від їх результатів залежить рішення банку. В недалекому майбутньому можливо МБРР вийде і на наш ринок. [10]

Подальший розвиток міжнародного співробітництва передбачає: укладання та координацію виконання двохсторонніх угод про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища з сусідніми державами України та державами, співробітництво з якими відповідає національним пріоритетам (на сьогодні укладено понад 30 угод), ратифікацію та координацію виконання вимог регіональних і глобальних природоохоронних конвенцій, розробку національних планів щодо виконання вимог конвенцій, пріоритетних з національної точки зору, перш за все Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату, Віденської Конвенції про охорону озонового шару, Конвенції ООН про збереження біологічного різноманіття, Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, Конвенції про захист Чорного моря від забруднень та ін., координацію реалізації положень Пан-Європейської екологічної політики, розробленої в процесах «Довкілля для Європи», «Транспорт і довкілля», та координацію підготовки і проведення в 2003 році у Києві Пан-Європейської Міністерської конференції «Довкілля для Європи», розробку та реалізацію комплексу заходів, що випливають із стратегічного рішення про асоційоване членство в Європейському Союзі. [11]

Отже, у міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля.

3.2 Національна екологічна політика України за роки незалежності і шляхи подальшого її розвитку Десятиліттями до здобуття незалежності народногосподарський комплекс України централізовано формувався з величезними структурними диспропорціями. Ще у 30-ті роки Українській РСР була визначена спеціалізація по виробництву металу, вугілля, зброї і продуктів харчування. Неефективна економічна система сприяла нераціональному використанню ресурсів та непомірному споживанню енергії, не визнавала вартості природних ресурсiв, наголошувала лише на виробництві i кількісних цілях, не створювала стимулів збереження та сталого використання природних ресурсiв i навколишнього середовища. Використання застарілих технологій та обладнання, висока концентрація потенційно небезпечних об'єктів в окремих реґіонах, велика зношеність основних фондів зумовлюють значну ймовірність виникнення техногенних аварій і катастроф з тяжкими наслідками для довкілля.

Екологічні наслідки такої політики для економіки України занадто важкі - до 10 вiдсоткiв втрат валового внутрішнього продукту у вигляді зменшення продуктивності та передчасної втрати основних фондiв, природних і людських ресурсів. Ресурсомiсткiсть валового нацiонального продукту у 3 рази перевищує світовий рівень. Високий рівень індустріалізації та урбанізації призвів до погіршення умов життя, здоров’я населення, підвищення захворювання, смертності та зниження народжуваності. У критичному екологічному стані опинився Днiпро — головна водна артерія України. При цьому в колишній системі об'єктивна екологічна інформація замовчувалася, права громадян на екологічно безпечні умови життя ігнорувалися. [11]

Наважусь заявити, що саме екологічна неосвіченість — як державних управлінців всіх щаблів, так і населення, — помножена на новітню споживацьку свідомість, і є першопричиною поглиблення екологічної кризи в Україні. Саме поглиблення, адже кризу Україна отримала у спадок від радянської доби.

Нині Україна впроваджує енергозатратну (енергоємність одиниці ВВП Україні в 3−4 рази перевищує середньоєвропейські показники) та ресурсозатратну модель економічного розвитку, яка спричинює кризовий стан навколишнього середовища та здоров’я населення. Відбувається прискорений розвиток видобувних галузей, а в структурі експорту переважає не готова, а проміжна (низькотехнологічна) продукція і сировина (більше 30%). Економіка України, деформована в бік важких галузей виробництва, потребує в 4−5 разів більше матеріальних, капітальних, енергетичних, мінеральних та інших ресурсів порівняно з економікою країн зі збалансованою структурою промисловості, в яких значну частку становлять легка промисловість, сфера послуг та наукомісткі сучасні виробництва.

Так, екстенсивне ведення сільського господарства призвело до того, що рівень розораності земельного фонду України сягнув ледь не найвищого рівня у світі - до 80% всієї території країни. А хімізація аграрної галузі «посприяла» процесам забруднення колись еталонних ґрунтів. На початку третього тисячоліття вчені Ради з вивчення продуктивних сил Національної академії наук України констатували: тільки 7% земельної площі країни є екологічно чистими територіями, ще 8% можна віднести до умовно чистих, а 15% - до слабозабруднених. Водночас 40% площі країни є екологічно забрудненими, 30% мають найгірші умови для життя людини.

Радянська Ера Побудови Комунізму змінилася Епохою Накопичення Капіталу, а та плавно перейшла в Епоху Побудови Суспільства Споживання. Відтак, у перші роки незалежності України розпочався справжній екоцид, тобто знищення біологічних ресурсів. На сьогодні в нашій країні зарегульовано біля 65% річкового стоку і подальше його регулювання спричинить загрозу гідрологічної катастрофи. Тобто води для будівництва та експлуатації нових 22 реакторів в Україні, які запланувала влада в 2006 році («Енергетична стратегія України до 2030 року») просто НЕМАЄ. Ця ж проблема виникне у разі розбудови гігантських гідроелектростанцій. Заплановане державне фінансування розвитку атомної енергетики в 30 разів перевищує план для альтернативних та відновлюваних джерел, хоча саме вони разом із системними заходами щодо енергозбереження є пріоритетами розвитку енергетичних стратегій країн ЄС.

Одним із головних інструментів збереження й відновлення тваринного та рослинного світу є заповідання територій. Проте останніми роками Україною котиться хвиля незаконного захоплення земель заповідників, природних і ландшафтних парків. Все це відбувається під тиском корпоративних економічних інтересів вузького кола осіб. При цьому основним фактором для спрощення цих протизаконних операцій є відсутність проектів землеустрою об'єктів ПЗФ. Наприклад, межі для територій ПЗФ загальнодержавного значення встановлено лише на 45% їх загальної площі, а місцевого значення -28%. І це при тому, що саме ці природоохоронні території є єдиною надією на збереження екосистем. У сучасній Україні частка територій ПЗФ є меншою за 5% площі країни, тоді як обсяг заповідності в Європі у середньому сягає 15−17%, а за підрахунками ряду вчених-екологів мав би бути не менше 30%.

Отже, невипадково Україна стала й місцем, куди кримінальні «підприємці» почали звозити небезпечні відходи з багатих країн. Відомо про кілька схем, за якими з промислових підприємств Європи збирався токсичний непотріб і під виглядом промислової сировини завозився в Україну. Наприклад, справа «кислих гудронів» (відходів нафтопереробки), тисячі тонн яких у 2001;2004 роках із території Угорщини були завезені на Львівщину, а звідти і в інші регіони держави. Ще більшого розголосу набула справа «преміксів» — речовин невідомого походження (вочевидь, суміші різних відходів, перемелених у порошок). Їх протягом 1999;2004 років з тієї ж Угорщини завозили в Україну.

В Україні відбувається підміна поняття «стійкий» («сталий») розвиток на саме сталий економічний розвиток. За визначенням Комісії ООН зі сталого розвитку, його мета — задовольняти потреби сучасного суспільства, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Теорія сталого розвитку є альтернативою парадигмі економічного зростання, яка ігнорує екологічну небезпеку від розвитку за екстенсивною моделлю. Парадигма ж сталого розвитку включає в себе вимоги до захисту довкілля, соціальної справедливості та відсутності расової, національної, соціальної та будь-якої іншої дискримінації. Отже, виникає питання: яким чином українське суспільство має вирішувати зазначені проблеми? Що робити, якщо уряд відмовляється провадити політику сталого, екологічно збалансованого розвитку? Відповідь очевидна — українці мають об'єднуватися в екологічні громадські організації і змушувати центральну та місцеву владу поважати екологічні права громадян, а також дбати про майбутнє громади і країни, яке напряму залежить від стану природного середовища. 7]

Екологічна політика України за роки незалежності в цілому сформована. У березні 1998 року Верховна Рада України затвердила «Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». Цей документ на державному рівні проголосив довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем України.

За роки нашої незалежності практично створено нове природоохоронне законодавство, яке включає Земельний (1992), Лісовий (1994), Водний (1995) кодекси та Кодекс про надра (1994), закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991), «Про природно-заповідний фонд» (1992), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про тваринний світ» (1993), «Про екологічну експертизу» (1995), «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995), «Про поводження з радіоактивними відходами» (1995), «Про відходи» (1998), «Про рослинний світ» (1999) «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру» і «Про об'єкти підвищеної небезпеки» (2000) та інші. 11]

Отже, екологічна неосвіченість є першопричиною поглиблення екологічної кризи в Україні. Українці мають об'єднуватися в екологічні громадські організації і змушувати центральну та місцеву владу поважати екологічні права громадян. Екологічна політика України за роки незалежності в цілому сформована, практично створено нове природоохоронне законодавство.

Висновок В своєму дослідженні автор розкрив науковий розвиток поглядів на висунуту ним у темі проблему: «Екологычний рух: світовий досвід і українські реалії», акцентуючи увагу на різносторонніх аспектах розвитку теорії екологічної політики. Деякі вчені в своїх роботах осмислюють суттєві ознаки сучасної екологічної ситуації, проблеми збереження природи, управління екологічною ситуацією як раціонального природокористування та проблем екологічної політики у контексті соціальної філософії. Інші ж науковці надають важливе значення вирішенню екологічних проблем у різних галузях економіки.

Автор також розкрив причини актуальності даної проблематики і необхідності її подальшого наукового аналізу. Головним чином розробка цієї теми є важливою через можливість використання екологічного досвіду задля сукупної діяльності громадян і громадських організацій, що спрямована на захист і реанімацію природи. Таким чином, аналізуючи вже наявний матеріал можна виділити загальні закономірності, які допоможуть прогнозувати екологічне майбутнє та наслідки тих чи інших рішень та дій.