Вивчення особливостей здібності до рівноваги та її оцінки у дітей різного віку та стану здоров"я

Вивчення особливостей здібності до рівноваги та її оцінки у дітей різного віку та стану здоров’я

1. Рівновага як невід'ємна частина структури координаційних здібностей в системі фізичного виховання дітей

1.1 Характеристика стану рівноваги положення тіла в просторі

Рівновага — це здатність людини зберігати стійку позу у статичних та динамічних умовах, за наявності опори або без неї. Особливе значення рівновага має при виконанні гімнастичних та ігрових вправ, у єдиноборствах тощо. Кожному відхиленню тіла від оптимального положення повинно відповідати відновлюючи зусилля учня шляхом балансування. При цьому якість виконання вправи тим вища, чим меншою є амплітуда балансування. Для вдосконалення рівноваги слід ставити учнів в такі умови, при яких є ризик її втрати. Найдоступнішими у фізичному вихованні серед таких умов є зменшення площі опори та збільшення її висоти. Для цього А.А. Тер-Ованесян, І.А. Тер-Ованесян рекомендують виконувати такі завдання:

* рівновага на одній нозі з різноманітними положеннями і рухами руками, тулубом, вільною ногою;

* стійка на руках і голові з різноманітними положеннями і рухами ногами;

* різні повороти, нахили і обертання голови, стоячи на одній і двох ногах, з різноманітними положеннями і рухами руками, тулубом, вільною ногою;

* різноманітні обертання тулуба, стоячи на одній та двох ногах;

* різноманітні рухи, стоячи на обмеженій нерухомій і рухомій опорі;

* виконання завдань на різке припинення рухової дії при збереженні пози за сигналом;

* різка зміна напрямку або характеру рухової дії за сигналом;

* виконання різноманітних рухових дій із заплющеними очима;

* варіювання зовнішніх умов виконання вправ на рівновагу;

* застосування обтяжень у вправах на рівновагу;

* виконання вправ на рівновагу у стані втоми.

Стан рівноваги характеризується положенням тіла в просторі. На стан рівновага впливає багато факторів. Морфологія положення або руху тіла вивчається на основі зорового образа, що виник за даними візуального ознайомленні з виконуваною вправою, а також при використанні фото і кінодокументації. При цьому звертається увага на симетричність положення або руху, наявність і вид опори, взаємне розташування частин тіла.

Морфологія руху включає його загальну характеристику, поділ на окремі фази і розгляд них. Характеристика положення або руху тіла з позицій законів механіки необхідний для розуміння роботи рухового апарата. Біомеханічне осмислення форми і структури руху або положення тіла людини для морфолога не самоціль, а лише дуже важлива передумова детального анатомічного розбору руху або положення тілa.

Вид рівноваги визначається пo співвідношенню площі опори з положенням ОЦТ тіла. Площа опори визначається площею опорних поверхонь тіла і величиною простору, укладеного між ними. Площа опори завжди враховується при анатомічному аналізі фізичних вправ. Від неї залежить стійкість тіла: вона тим більше, чим більше площа опори. Так, стійкість тіла в стійці ноги нарізно більше, ніж у стійці ноги разом; у стійці на двох ногах чи у стійці на одній нозі; на лижах чи на кониках; у стійці фехтувальника або боксера при розставлених ногах чи у звичайному положенні коштуючи.

Якщо площа опори розташована нижче основний центр тяжіння тіла, то рівновага нестійка або, по визначенню Д. Д. Донського, обмежено стійка. Якщо площа опори знаходиться вище ОЦТ тіла, рівновага стійка.

Рівновага тіла в тому або іншому положенні зберігається за умови, якщо вертикаль ОЦТ тіла проходить усередині площі опори. Якщо ж вона виходить за межі границь площі опори, рівновага порушується тіло падає. Ступінь стійкості тіла при виконанні вправи залежить від висоти розташування ОЦТ тіла і від величини площі опори. Чим нижче розташований ОЦТ тіла і більше площа опори, тим стійкість більше. Кількісною характеристикою ступеня стійкості тіла є кут стійкості. Він утворений вертикаллю, опущеної з ОЦТ тіла, і лінією, проведеної з нього до краю площі опори. Чим більше кут стійкості, тим стійкість тіла більше.

Величина кута стійкості визначає можливості переміщення тіла без утрати рівноваги.

Для правильного анатомічного трактування роботи рухового апарата необхідно попередньо з’ясувати умови руху з урахуванням рівності дії протидії, проявів інерції, збереження моменту кількості рухів і інших закономірностей.

Кожен рух, вироблений людиною, і будь-яке положення, у якому він знаходиться, обумовлені взаємодією ряду сил. Сили, що діють на тіло людини, розділяються на зовнішні і внутрішні.

Зовнішні сили прикладені до людини ззовні або виникають при його взаємодії з зовнішніми тілами. Найбільше значення для анатомічного аналізу положень або рухів людини мають сила ваги, сила реакції опори і сила опору середовища. Кожна з цих сил характеризується величиною, напрямком і точкою додатка.

Сила реакції опори являє собою протидію опорної поверхні при тиску на неї. Сила реакції опори при вертикальному положенні тіла дорівнює силі ваги, але протилежна їй по напрямку. При ходьбі, бігу, стрибках у довжину з місця сила реакції опори спрямована до тіла під кутом від опорної поверхні і може бути розкладена за правилом паралелограма сил на дві складові: вертикальну і горизонтальну. Вертикальна складової сили реакції опори спрямована нагору і взаємодіє із силою ваги, горизонтальна впливає на переміщення тіла. Якби не існувало тертя, людина не могла б ходити і бігати: нога, якою відштовхується, сковзала б назад і переміщення тіла було б неможливим.

Сила опору середовища діє на тіло людини при його pуxax у повітряній або водному середовищу. Вона залежить від площі лобової поверхні опору тіла, швидкості руху і щільності середовища. Зі зменшенням лобової поверхні опір середовища зменшується.

Внутрішні сили виникають усередині тіла людини при взаємодії частин тіла. Внутрішні сили розділяються на пасивні й активні. До пасивних внутрішніх сил відносяться: сила еластичної тяги м’яких тканин, що виникає при їх розтяганні, сила опору кісток, хрящів, обумовлена їх фізико-хімічними властивостями, a також сила молекулярного зчеплення синовіальної рідини, що знаходиться в порожнині суглобів.

Основною активною внутрішньою силою є сила скорочення м’язів. Величина сили скорочення м’язів залежить від анатомічних і фізіологічних умов. Напрямок її визначається рівнодіючої. Якщо сили, що діють на тіло, урівноважені, то воно знаходиться в спокої; якщо ж їх рівнодіюча не дорівнює нулю, то тіло переміщається в напрямку цієї рівнодіючої. Кожна із сил може бути рушійною або гальмуючою. Наприклад, сила ваги при русі вниз є рушійною силою, а при русі нагору гальмуючою. При русі по горизонталі силу ваги умовно вважають нейтральної. Сила побіжного вітру, наприклад, при ходьбі рушійна сила, а сила зустрічного вітру гальмуюча.

Варто розрізняти загальний центр ваги тіла людини і центри ваги окремих частин тіла.

Загальним центром ваги тіла людини називається точка дії рівнодіючої всіх сил ваги складових його частин. Кожна частина тіла людини при визначеній масі і специфічному розташуванні її має власний центр ваги. Так, центр ваги голови знаходиться позад спинки турецького сідла приблизно на 7 мм; центр ваги тулуба на 0,44 відстані від плечового суглоба до тазостегнового, попереду від верхнього краю 1-го поперекового хребця; центр ваги плеча на 0,47, передпліччя на 0,42, стегна на 0,44; гомілки на 0,42 відстані від свого проксимального кінця; центр ваги кисті з трохи зігнутими пальцями приблизно на 1 см проксимальніше голівки 3й п’ясткової кісти; центр ваги стопи на її подовжній осі і відстоїть від її заднього краю на 0,44 довжини стопи.

Оскільки ланки тіла людини навіть при звичайному вертикальному його положенні не розташовуються строго вертикально друг над іншому, між ними в області з'єднань утворяться кути. Тому вертикаль ОЦТ тіла проходить на деякій відстані від центра будь-якого суглоба і виникає момент обертання. Чим більше момент обертання, тим більша напруга випробує група м’язів, що протидіє силі вага.

Чим вище розташований ОЦТ тіла, тим маса верхньої половини тіла більше. Наприклад, у гімнастів він розташований вище, ніж у легкоатлетів-бігунів, тому що великі фізичні навантаження в гімнастів приходяться на м’язи верхніх кінцівок, а в бігунів на м’язи нижніх кінцівок. Виникають розходження в розподілі м’язових мас.

Для встановлення місця розташування ОЦТ тіла необхідно визначати його в трьох площинах: фронтальній, горизонтальній і сагітальній. При будь-якому симетричному положенні тіла його ОЦТ розташований у медіанній площині, оскільки права і ліва половини тіла важать приблизно однаковими.

Для визначення положення ОЦТ тіла використовувався також метод Шейдта, заснований на принципі важеля другого роду: величина довжини тіла випробуваного, помножена на отриманий в експерименті вага, дорівнює природній масі випробуваного, помноженої на відстань від підошовної поверхні стопи до положення ОЦТ тіла.

М.Ф. Іваницький визначив місце розташування ОЦТ тіла в горизонтальній площині в 650 випробуваних. Щодо подовжньої осі тіла положення його позначене індексом: відношенням відстані від центра ваги до підошовної поверхні стопи до довжини тіла, помноженим на тисячу. Найбільш часте значення індексу складає 5555−65, тобто ОЦТ тіла знаходиться трохи вище середини тіла. Іншим показником положення ОЦТ тіла є його проекція на хребетний стовп і на черевну стінку. Спостереження М. Ф. Іваницького показують, що ОЦТ тіла може знаходитися в межах 15-го крижового хребців. Положення його щодо подовжньої осі тіла і хребетного стовпа залежить від багатьох факторів: стану, віку, розвитку мускулатури, масивності кістяка, виразності жировідкладення й ін. Можливі і добові коливання положення ОЦТ тіла, зв’язані з деформаціями, що тіло випробує при великих фізичних навантаженнях. Індивідуальні коливання його положення щодо хребетного стовпа більш помітні, чим щодо довжини тіла. На передню поверхню тіла ОЦТ проектується вище лобкового симфізу.

Особливості пропорцій тіла і розподіли м’язової маси в спортсменів різних спеціалізацій також обумовлюють розходження в положенні ОЦТ тіла. У плавців більш високе розташування його, чим у тенісистів, а у велосипедистів більш низьке; у хокеїстів більш низьке, чим у баскетболістів.

При анатомічному аналізі рухів важливо знати траєкторію центра ваги. Без цього неможливо розприділити ні швидкість, ні прискорення, ні зусилля, випробовувані тілом або його окремими ланками при виконанні руху.

Для визначення траєкторії ОЦТ тіла при русі необхідно, користуючись фотовідбитками або малюнками з кінограмами людської фігури, визначити послідовно положення ОЦТ тіла в кожен момент даного руху. Лінія, що з'єднала отримані точки, і буде траєкторією ОЦТ при виконанні даного руху. Більш докладно методи оцінки траєкторії ОЦТ вивчаються в курсі біомеханіки.

Зведення про центр об'єму тіла людини мають особливо велике значення для анатомічного аналізу рухів при плаванні, для оцінки гідродинамічних якостей плавця. Центром обсягу тіла називається місце додатка всіх сил тиску води на його поверхню. Центром обсягу тіла людини розташовується трохи вище, ніж ОЦТ тіла. Це підтверджується тим, що людина з витягнутими уздовж тіла руками, лягаючи у воді на спину, звичайно переходить з горизонтального положення у вертикальне, тому що нижній кінець його тіла опускається. Лише деякі можуть не рухаючи зберігати таке горизонтальне положення у воді. Утримати рівновагу у воді можна лише в тому випадку, коли вертикаль ОЦТ тіла збігається з вертикаллю центра його обсягу.

Для визначення проекції центра обсягу в горизонтальній площині застосовується метод витиснення води тілом у градуйованому резервуарі Реєструється рівень води, налитої в резервуар, потім визначаться рівень води при повному зануренні людини і рівень води, дорівнює половині даного обсягу. Після цього випробуваному пропонується поступово занурюватися у воду доти, поки вода не доходить до наміченого рівня, що характеризує положення центра обсягу тіла. Як правило, він відстоїть на 2- 6 див від рівня ОЦТ тіла. При вдиху загальний центр обсягу буде розташовуватися вище, ніж при видиху.

Питома вага характеризує щільність тіла і являє собою його масу, приведену до одиниця об'єму. Це один з важливих показників фізичного розвитку і стану здоров’я людини, що залежить від багатьох факторів. Зокрема, він зв’язаний з дихальними рухами: у період вдиху зменшується, а в період видиху збільшується. У дорослих чоловіків при довжині тіла 165 см і масі тіла 64 кг питома вага складає 1,044. Чоловіка високого зросту мають питома вага менший, чим чоловіка низького pocту. В осіб з добре розвитими м’язами питома вага більше, ніж у тих, хто має слабкий розвиток мускулатури. Питома вага тіла жінок менше, ніж у чоловіків, за рахунок більшого жировідкладення. У дитинстві питома вага тіла з віком збільшується: у хлопчиків 11 років він дорівнює 1,019, у 13 років 1, -026, у 15 років -1,033, у 17 років -1,040. Це зв’язано з віковими змінами компонентів маси тіла. У дівчинок питома вага тіла збільшується лише до 13 років, після чого зменшується. Розходження у віковій динаміці питомої ваги тіла між хлопчиками і дівчинками порозуміваються нерівномірністю темпів росту і розвитку організму.

По динаміці питомої ваги можна стежити за зміною компонентів маси тіла: наростання питомої вага говорить про збільшення м’язової маси тіла, і навпаки, зниження його п — ро збільшення жирового компонента.

Таким чином розрізняють два види рівноваги: стійку та нестійку. Ступінь стійкості тіла при виконанні вправи залежить від висоти розташування ОЦТ тіла і від величини площі опори. Чим нижче розташований ОЦТ тіла і більше площа опори, тим стійкість більше. Кількісною характеристикою ступеня стійкості тіла є кут стійкості. На стійкість рівноваги тіла людини також спричиняють вплив певні фактори:

діючі сили;

положення центра тяжіння тіла людини і його окремих ланок;

положення центра обсягу тіла людини;

величина питомої ваги тіла людини;

стан площі опори.

1.2 Розвиток координаційних здібностей людини

Структура координаційних здібностей і фактори, які її визначають. Спочатку визначимо поняття «рухові здібності». Це індивідуальні, генетично обумовлені в розвитку, якісні властивості моторики, які визначають успіх в трудовій, фізкультурній і спортивній діяльності людини. Структура рухових здібностей людини була ще визначена В.М. Заціорським, Деякі спеціалісти, виділяють дві групи рухових здібностей: координаційні і кондиційні здібності. До останніх належать силові і швидкісні здібності, витривалість і гнучкість.

Координаційні здібності - ц е — генетично обумовлена в розвитку комплексна рухова якість, яка дозволяє успішно управляти руховою діяльністю людини і регулювати її.

В структурі виділимо загальні і спеціальні координаційні здібності.

Загальні види КЗ:

· до диференціювання параметрів рухів;

· до збереження стійкості пози;

· до ритмічної діяльності;

· до орієнтації в просторі;

· до довільного розслаблення м’язів;

· до координованості рухів;

· до виконання пластичних рухів.

В структурі здібності до диференціювання параметрів рухів виділимо підпорядковані здібності:

· до диференціювання динамічних параметрів рухів: забезпечує високу точність напруження різних м’язів; визначити можна за допомогою відтворення заданого зусилля, наприклад, 50% від максимуму сили згиначів кисті;

до диференціювання просторових параметрів рухів: забезпечує високу точність відтворення суглобних кутів; визначається за допомогою кінематометра;

до диференціювання часових параметрів рухів: забезпечує високу точність відтворення часових інтервалів фаз рухів; визначити можна за допомогою секундоміра при відтворенні певного часу;

до диференціювання просторово-динамічних параметрів рухів: дозволяє точно диференціювати одночасно просторові і силові параметри рухів; визначається за допомогою тесту — с т — рибки з місця в довжину на задану відстань.

В структурі КЗ розрізняють також декілька видів здібностей до збереження стійкості пози людини:

статична рівновага — ц е — здібність до збереження стійкості пози в статичних положеннях тіла; вимірюється, наприклад, часом утримання пози: стійка на одній нозі;

динамічна рівновага — здібність не втрачати рівновагу по ходу виконання рухів; визначається при ходьбі по обмеженій опорі;

вестибулярна стійкість — здібність точно і стабільно виконувати окремі рухи або їх зв’язки в умовах вестибулярних подразнень; наприклад, виконання вправ після обертів у фігурному катанні, перекидів в акробатиці; для визначення даної здібності може використовуватися тест — ходьба по прямій після обертів на кріслі Барані.

Здібність до ритмічної діяльності - це якісна характеристика КЗ, яка визначається точним відтворенням заданого ритму в руховій діяльності або адекватним відтворюванням її в змінюваних умовах. Очевидно, що ефективність спортивної діяльності гребних екіпажів, тандемів у велоспорті, бар'єристів у легкій атлетиці, фігуристів у фігурному катанні залежить від розвитку почуття ритму. Він необхідний також спортсменам, які виступають на змаганнях з музичним супроводом.

Здібність до орієнтації в просторі необхідна людини для своєчасної зміни положення тіла і виконання рухів у потрібному напрямку.

Здібність довільно розслабляти м’язи може суттєво вплинути на ефективність рухової діяльності людини. Визначається в оптимальній погодженості розслаблення і скорочення відповідних м’язів при рухах. При фізичній реабілітації важливо довільно розслабляти всі м’язи тіла.

Координованість рухів визначається в розвитку декількома видами здібностей:

до перебудови рухової діяльності - якісна характеристика КЗ, яка обумовлює швидке переключення від одних рухових дій до інших у відповідно змінюваних умовах;

до погодження рухових дій — здібність людини до поєднання, підпорядкування окремих рухів і дій цілісним руховим комбінаціям;

до навчання рухів визначається можливостями рухової пам’яті і характеризує людину як таку, що може або не може швидко засвоювати складно координаційні вправи, а також їх комбінації;

до реагування — дозволяє точно і швидко виконувати цілісний, короткочасний рух на відомий або невідомий заздалегідь сигнал відповідними частинами або всім тілом.

Здібність до виконання пластичних рухів — якісна властивість КЗ, яка проявляється в гармонійних за формою і ритмом діях, відображаючи духовний і внутрішній світ людини. Пластичні рухи можна спостерігати в художній гімнастиці, балетному мистецтві, сценах пантоміми. Пластичність формує індивідуальний стиль спортсмена, артистизм, гармонійність рухів і граціозність.

Розрізняють пластичність статичну і динамічну. Статична пластичність виражається у специфічних і неспецифічних проявах. Через позу можна передавати внутрішню радість і сум, стан глибокої зосередженості, переможне збудження, драматизм поразки.

Динамічна пластичність також виражається в специфічних і неспецифічних проявах. Вона характеризує якісні сторони КЗ, близькі до досконалих рухових дій. Рухи майстрів фігурного катання, синхронного плавання, стрибунів у воду приваблюють високим ступенем виразності і граціозності. Подібні рухи є результатом високої внутрішньої погодженості роботи великих і дрібних м’язів, розвитку пластичності як психомоторної здібності людини.

До факторів, що визначають прояв КЗ, можна віднести: 1. М’язово-суглобну чутливість. При розвитку м’язово-суглобної чутливості потрібно орієнтуватись на різні вправи, широку варіативність їх динамічних і просторово-часових характеристик та необхідність залучення до роботи конкретних м’язів і суглобів.

Моторну пам’ять. Вона забезпечує прояв високого рівня КЗ в самих різних умовах, які характерні для тренувальної і змагальної діяльності.

Ефективну внутрішньо м’язову і міжм'язову координацію. Швидкий перехід від напруження м’язів до їх розслаблення характеризує людину з високим рівнем розвитку КЗ.

Швидку адаптацію різних аналізаторних систем.

Рухову реакцію. Кращий прояв КЗ залежить від швидкості, яка може проявитися в змінюваних ситуаціях.

Просторово-часову антиципацію. Адекватно визначати напрям, амплітуду, швидкісно-силові характеристики в залежності від дій партнерів по команді чи противників. Методика розвитку координаційних здібностей. Здібність до оцінки і регуляції динамічних і просторово-часових параметрів рухів. В основі методики удосконалення даної здібності лежить такий підбір тренувальних засобів, який забезпечує підвищені вимоги до діяльності аналізаторів у відношенні точності динамічних і просторово-часових параметрів рухів, ефективними тут можуть бути вправи з акцентом на точність їх виконання за параметрами часу, зусиль, темпу, просторових траєкторій.

Наводимо вправи, здатні удосконалити дану здібність. Для вдосконалення диференціювання м’язових зусиль можна використати наступні вправи:

Стиснути кистьовий динамометр з максимальною силою, потім із зусиллям 25% і 50% від максимальної.

На становому динамометрі показати зусилля рівне 20, 30,40, 50 кг.

Метання набивних м’ячів різної ваги на точність. Вправи на удосконалення диференціювання просторових характеристик рухів:

Ходьба на носках по розміткам з шириною кроку від 50 до 80 см.

Біг по розмітках, накреслених одна від одної на відстані 80−100 см.

В висі на гімнастичній стінці піднімання ніг на висоту 30, 40, 50.

Стрибки в висоту з місця з поворотом на заданий кут -45°, 90, 135°, 180°, 225°, 270°, 315°, 360°.

Вправи для удосконалення орієнтування в часі:

1. Оцінка часу при виконанні команди: «Струнко!». Стояти 10 с, по закінченні часу зробити крок вперед.

Біг на місці: виконати 16 кроків за 8, 10, 12 с.

Біг по прямій з високого старту 20 м в максимальному темпі. Повторити повільніше на 1, 2, 3 с. і т.д.

Біг 20 м. за 5, 10, 15 с.

В.п. — о. с. — Виконати в максимальному темпі 10 разів вправу: 1 — упор присівши; 2 — упор лежачи. Повторити цю вправу на 5, 10, 15 с повільніше.

Здібність до збереження стійкості пози. Комплекс прийомів, стимулюючих удосконалення здібностей підтримувати рівновагу, дані в таблиці 1.

Почуття ритму. Створення еталонного уявлення про ритмічну структуру рухової дії здійснюється за допомогою демонстрації або з використанням різного роду світових і звукових сигналів, виконуючих роль лідерів. Доцільно тут використовувати кіно та відеомагнітофону демонстрацію в звичайному і уповільненому темпі із звуковим супроводженням. Можливе і відтворення заданого ритму шляхом підрахунку вголос і про себе. Перед виконанням рухових дій зі складною ритмічною структурою допомогу надає ідеомоторне тренування.

Методичні прийоми, які використовуються для удосконалення здібності підтримувати рівновагу

Здібність до орієнтування в просторі. В основу методики удосконалення здібностей до орієнтування в просторі повинно бути покладене системне виконання завдань, які містять в собі послідовно зростаючі вимоги до точності і швидкості орієнтування в просторі при недостатній або надмірній інформації. Ефективними тут є наступні вправи:

· ходьба, біг з веденням м’яча по лініях, в коридорі і по розмітках;

· біг по дуже пересіченій місцевості з подоланням різних перешкод;

· біг по лабіринту;

· проходження або пробігання певної відстані із закритими очима;

індивідуальні і спортивні ігри;

· кидки м’яча в баскетбольну корзину, виконувані із закритими очима;

· окремі прийоми рукопашного бою або борцівські прийоми;

· стрибки на точність або різноманітні метання в ціль;

· сполучення контрастних і зближених завдань Результатом тренування даної здібності є формування комплексного сприйняття та уявлення про простір, тобто формування «почуття простору».

Здібність до довільного розслаблення м’язів. Розрізняють координаційне, швидкісне і тонічне напруження. Координаційне напруження виникає, як правило, на етапі початкового розучування складної рухової дії і характеризується відсутністю повного розслаблення м’язів після їх скорочення внаслідок недосконалості рухової координації. Знизити координаційне напруження можна кількома шляхами:.

• зниження в учнів підвищеної мотивації, боязні одержати догану за невірно виконану вправу, створення установки на раціональне розслаблення;

• використання ідеомоторного та аутогенного тренування;

• виконання вправ з акцентом на розслаблення м’язів в різних функціональних становищах;

• переключення уваги з техніки виконання складно координаційної вправи на внутрішні обставини; коли дозволяє ситуація можна співати, сміятися, розмовляти;

• контроль за мімікою обличчя, яке відображає загальне напруження;

• багаторазове виконання вправи в повільному темпі, без чіткого визначення силових фаз руху;

• виконання циклічних вправ в стані значної втоми, що спонукає людину економізувати функціональну діяльність.

Швидке напруження характерне для роботи швидкісного характеру і може супроводжуватись недостатньо швидким розслабленням м’язів. Для подолання цього виконують вправи, потребуючі швидкого чергування напруження і розслаблення. До таких вправ можна віднести стрибки, метання, ривок та поштовх штанги і т.п.

Для тонічного напруження характерним є підвищений тонус м’язів в стані спокою. Очевидно, що діти зі зниженим м’язовим тонусом спокою мають деякі переваги в спортивній практиці, в порівнянні з юнаками, які мають підвищений тонус м’язів в спокої. Ефективним засобом зниження тонічного напруження є вправи на розслаблення в вигляді вільних рухів кінцівками і тулубом, плавання, купання в теплій воді, сауна, загальний і точковий масаж.

Методичні прийоми, які сприяють розвитку координованості рухів

Таким чином, проаналізувавши літературні джерела, які розглядають здібність до рівноваги в системі координаційних здібностей, можна сказати, що це дуже важлива ланка розвитку фізичного стану здоров’я дітей. Під час вивчення літературних джерел виявилося, що питання вивчення цієї проблеми у доступних публікаціях висвітлені не достатньо, фрагментарно і не в повному обсязі. Тому найбільше інформації з цього питання нам вдалося почерпнути з ґрунтовних праць доктора педагогічних наук, професора Л.П. Сергієнка. Тому у подальшій нашій дослідницькій роботі ми використовували методичні та наукові рекомендації, викладенні переважно у працях професора С.П. Сергієнка.

2. Організація дослідження та методологічний контроль вивчення здібностей до рівноваги у дітей шкільного віку

2.1 Організація дослідження з метою вивчення фізичного виховання дітей шкільного віку

Розглянувши загальну характеристику координаційних здібностей, ми приступили безпосередньо до роботи з групами дітей шкільного віку. Такими чином, ми починаємо з розподілу дітей на чотири групи. Перша група — 79 років; друга група — 10 — 12 років. Третя група — 13 — 15 років і четверта група змішана тому, що її склали діти спеціальної медичної групи незалежно від групи. Кожна група містила в собі по 50 чоловік. Після розподілення дітей на групи ми приступили до вивчення їх фізичного стану в системі фізичного виховання.

До вибраного нами шкільного віку відносяться діти від 7 до 15 років. У відповідності до ступеневої системи освіти цей вік має три етапи молодшими, середній і старший.

Соціально-педагогічне значення використання засобів фізичної культури в шкільному віці дітей наступне:

створюється фундамент всебічного фізичного розвитку зміцнюється здоров’я, формується осанка і різні рухові вміння і навички, відбувається будова тіла;

досягається певний рівень фізичної та інтелектуальної працездатності, який забезпечує успіх у навчанні;

раціонально відбувається дозвілля дітей;

діти поступово залучаються до занять спортом;

в процесі занять фізичними вправами підвищується моральна естетична, трудова культура підростаючого покоління.

Направлене використання фізичної культури в вихованні дітей і молоді шкільного віку передбачає вирішення наступних завдань.

Оздоровчі завдання:

* сприяння нормальному фізичному розвитку формування правильної постави, удосконалення функціональної діяльності різних систем, активізація обмінних процесів, розвиток м’язової системи;

гармонійний розвиток рухових здібностей. В молодшому шкільному віці перевага віддається розвитку координаційних і швидкісних здібностей. В середньому продовжується розвиток швидкісних здібностей і значна увага приділяється розвитку силових здібностей. В старшому шкільному віці доцільно проводити роботу з розвитку силових здібностей, а також витривалості;

підвищення опору організму несприятливим факторам зовнішнього середовища. За різних обставин доцільно заняття проводити на свіжому повітрі, а не в спортивній залі;

підвищення загальної працездатності і набуття гігієнічних навичок.

Освітні завдання: формування і удосконалення життєво важливих вмінь та навичок. Виділяють п’ять груп рухових вмінь та навичок, які необхідно формувати в учнів.

Вміння та навички, за допомогою яких людина переміщує себе в просторі.

Навички управління статичними позами і положеннями тіла при переміщеннях.

Вміння і навички виконувати різні рухи з предметами.

Навички управління рухами рук і ніг при координації з іншими частинами тіла.

Уміння виконувати комплексні рухи для подолання перешкод;

Формування необхідних знань в галузі фізичної культури і спорту. Учні повинні знати: закономірності виконання фізичних вправ, вплив занять фізичними вправами на основні системи організму, правила самостійного розвитку рухових здібностей, основні прийоми самоконтролю під час занять фізичними вправами.

Виховні завдання:

формування стійкого інтересу до фізичної культури і виховання вмінь самостійно займатись фізичними вправами. Вирішення даного завдання передбачає:підвищення фізкультурної грамотності школярів, стимулювання позитивної мотивації до фізичної культури, формування основ правильної техніки виконання життєво важливих умінь і навичок, формування організаційно-методичних умінь, які забезпечують можливість правильно побудувати своє самостійне заняття, дозувати навантаження, забезпечувати використання адекватних методів розвитку рухових здібностей, здійснювати найпростіший самоконтроль;

виховання особистих якостей.

Вікові особливості фізичного розвитку і фізичної підготовленості дітей шкільного віку. Одним із значних критеріїв здоров’я дітей шкільного віку є фізичний розвиток. Довжина і маса тіла є найбільш суттєвими показниками, за якими в певній мірі можна робити судження як про позитивний, так і негативний вплив умов життя та факторів оточуючого середовища. Діти, які мають кращий вираз довжини тіла потребують уважного медичного нагляду. У дітей, які мають надмірну масу тіла, можливі відхилення в роботі серцево-судинної системи. Діти і підлітки із збільшеними розмірами тіла відрізняються підвищеною збудливістю нервової системи. На заняттях ігрового характеру, де спостерігається емоційна збудливість, вчителю слід передбачати більш тривалі паузи відпочинку. Дітям із зниженою вагою потрібно давати вправи на посилений розвиток дихальних м’язів і підвищення спірометрії.

Характерною особливістю процесу розвитку дітей шкільного віку є нерівномірність і хвилеподібність.

Молодший шкільний вік характеризується відносною рівномірністю розвитку опорно-рухового апарату. Довжина тіла збільшується в цей період значніше, ніж маса тіла. Завершується розвиток кісткового скелету. Суглоби дітей цього віку дуже рухомі, скелет має велику кількість хрящової тканини. Посилено розвивається м’язова система В цьому періоді завершується морфологічний розвиток нервової системи. Хвилинний об'єм дихання збільшується з 3500 мл-хв¹ у 7 літніх дітей до 4900 мл-хв¹ у дітей в віці 11 років. Життєва ємність легень збільшується з 1200 мл в 7 років до 2000 мл в 10 років.

У дітей молодшого шкільного віку збільшується потреба у високій руховій активності. В літній період за добу діти 71−5 років здійснюють від 12 до 16 тис. рухів. У дівчат вона нижча на 163−0% ніж у хлопців. Тому важливим є забезпечити дітям достатній об'єм рухової активності, відповідно до віку та індивідуального стану здоров я.

В 79 років у дівчат наступає препубертатний період. Це перший критичний період постнатального розвитку жіночого організму. Несприятливий вплив зовнішнього середовища і значні фізичні навантаження можуть негативно в майбутньому вплинути на розвиток статевої функції.

Молодший шкільний вік сприятливий для розвитку координаційних і швидкісних здібностей. Середньорічний приріст швидкісних здібностей в цьому віці становить у хлопців 5,7%, a у дівчат -6 -, 0%.;

Середній шкільний вік характеризується значним збільшенням розмірів тіла. Річний приріст довжини тіла -4−7 см, а маси -3−6 кг. Швидко ростуть кістки верхніх та нижніх кінцівок. Хребетний стовп має високу рухливість. В цьому віці швидко розвивається м’язова система. Збільшення маси м’язів відбувається головним чином за рахунок збільшення товщини м’язових волокон.

Адаптаційні можливості серцево-судинної системи в середньому шкільному віці менші, ніж в юнацькому віці. Розвиток дихальної системи відбувається швидкими темпами. Життєвий об'єм легенів у хлопців збільшується з 1970 мл до 2600 мл, a у дівчат в цей вік з 1900 мл до 2500 мл. Проте підлітки менше, ніж дорослі, здатні затримувати дихання і працювати в умовах недостачі кисню.

В підлітковому віці в основному досягають високих показників розвитку окремі види координаційних здібностей. Завершується сенситивний період розвитку швидкісних здібностей. Помірно зростають силові здібності, здібності до витривалості та гнучкості в суглобах.

Старший шкільний вік характеризується продовженням процесу розвитку. Проте завершується ріст тіла в довжину, збільшуються обхватні розміри і маса тіла. Завершується формування скелета, який здатен витримати значні навантаження. Спостерігається асиметричний розвиток м’язової сили та відмінностей в будові тіла дівчат і хлопців. Грудна клітка, серце, сила дихальних м’язів, життєва ємність легенів, максимальна вентиляція легенів, об'єм споживання кисню менш розвинутий у дівчат, ніж у хлопців.

В цьому віці є значні резерви для розвитку силових здібностей і здібності до витривалості. Вміле застосування спеціально підібраних й дозованих фізичних вправ сприяє інтенсивному розвитку всіх систем і органів, активізації ростових процесів.

Форми організації фізичного виховання школярів. В системі фізичного виховання школярів використовують різні форми організації занять фізичними вправами.

Основною формою занять фізичними вправами в школі є урок фізичної культури. Фактори, які визначають специфіку уроків фізичної культури, наступні:

проведення занять відповідно державної програми, розрахованої на весь період навчання в школі; здійснюється під керівництвом педагога при врахуванні вікових, статевих та індивідуальних особливостей школярів;

сприяють всебічному і гармонійному фізичному удосконаленню всіх учнів, незалежно від їх рухових здібностей, спортивних результатів, розподілу на медичні групи;

тривалість заняття — максимум 45 хв;

місце уроку в загальному розкладі.

Організація і методичні основи проведення занять фізичної культури. Організаційне забезпечення уроку передбачає:

створення санітарно-гігієнічних умов;

матеріально-технічне забезпечення;

вибір способу організації діяльності школярів на уроці, який дозволяє найкращим чином виконувати поставлені завдання.

Створення санітарно-гігієнічних умов передбачає підтримання чистоти зали та спортивного інвентарю, певного температурного режиму місць занять 16 — -, провітрювання приміщень. Матеріально-технічне забезпечення навчального процесу потребує наявності такої кількості інвентарю та обладнання, яке б повністю гарантувало повноцінне вирішення всього комплексу завдань.

Методи організації учнів заняттями можуть бути вибрані наступні:

Фронтальний метод. Характеризується виконанням всіма учнями одного і того ж рухового завдання. Даний метод переважно використовується в підготовчій і заключній частинах уроку. Важливою вимогою є те, щоб учні не заважали один одному і всі бачили викладача. А він в свою чергу — учнів.

Груповий метод. Передбачає одночасне виконання декількома групами учнів різних завдань. Розподіл учнів на групи визначається статтю дітей та рівнем їх підготовленості. Цей метод переважно використовується в середніх та старших класах;

Індивідуальний метод. Особливість методу в тому, що учням пропонують виконання індивідуальних завдань. Метод переважно використовується в старших класах;

4. Коловий метод. Передбачає послідовне виконання учнями серії завдань на спеціально підготованих місцях. Комплекс вимагає від 4 до 10 вправ. Метод переважно використовується в середніх і старших класах.

Дозування фізичних навантажень під час занять. Дозувати навантаження — це значить строго регламентувати його об'єм та інтенсивність. Об'єм навантаження визначається кількістю виконаних вправ, затратами часу на виконання рухових дій, кілометражем подоланої дистанції і тлі.

Інтенсивність навантаження характеризується показниками темпу, швидкості рухів, частотою серцевих скорочень і т. п.

Регламентація параметрів навантаження на уроках фізичної культури досягається різними способами та методичними прийомами: зміною кількості повторень однієї і тієї ж вправи;

· зміною сумарної кількості вправ;

· зміною інтенсивності виконання однієї і тієї ж вправи;

· збільшенням або зменшенням амплітуди рухів;

· варіюванням величин зовнішніх обтяжень;

· виконання вправ в ускладнених або полегшених умовах;

· зміна вихідних положень;

· зміна довжини дистанції в циклічних вправах;

· проведення занять на звичайному, зменшеному або збільшеному майданчику;

* зміна інтервалів відпочинку між виконанням рухових дій.

Одним із показників ефективності проведення уроків є його щільність. Розділяють загальну і моторну щільність. Загальна щільність уроку — ц е — відношення педагогічно виправданого часу до загальної тривалості заняття.

Для визначення загальної щільності уроку сумують показники часу активної діяльності на уроці. Сюди відносять час, який витрачено на виконання фізичних вправ, прослуховування і спостереження уроку. Загальна щільність уроку визначається за формулою:

де t, — загальний час уроку 45 хв.

Загальна щільність уроку повинна наближатись до 100%.

Моторна щільність уроку це відношення часу, яке використане безпосередньо на рухову діяльність учня, до загальної тривалості уроку Для розрахунку моторної щільності необхідно час виконання фізичних вправ перемножити на 100% і розділити на загальний час уроку (t):

Показники моторної щільності уроку змінюються в залежності від типу уроку. Так, на уроках удосконалення чи розвитку рухових здібностей вона може досягти 708−0%, на уроках розучування нового матеріалу -5 -0%. Таким чином вивчення фізичного стану дітей шкільного віку в процесі виховання дало змогу врахувати не тільки підхід до дослідження, а й також скоординувати напрямок дослідження. Отже після вивчення фізичного стану дітей ми приступаємо безпосередньо до експериментальної частини нашого дослідницького спостереження. В якій ми проведемо тестування всіх чотирьох груп.

2.2 Програма вивчення здібностей до рівноваги за допомогою метрологічного контролю координаційних здібностей, а також її оцінка

Розглядаючи здібність до рівноваги, ми дійшли до такого твердження, що вивчення її без комплексу координаційних просто не можлива. Тому ми розпочали вивчення саме координаційних здібностей в цілому тому що тільки розглядаючи весь комплекс до, якого відноситься рівновага. Отже своє спостереження ми починаємо з тестувань координаційних здібностей і їх видів. Адже координаційні здібності - одна із суттєвих ознак рухової підготовки людини. Високий рівень їх розвитку є запорукою успіхів у різних видах спорту. Рівнем розвитку координаційних здібностей визначається також успіх у професіональній діяльності. Тому важливою є можливість їхнього вимірювання та оцінки.

Виділяють тестування відносно самостійних видів координаційних здібностей і комплексне тестування координаційних здібностей. Розрізняють такі види координаційних здібностей.

здібність до оцінки та регуляції просторово-часових та динамічних параметрів рухів;

здібність до орієнтування в просторі;

здібність до збереження стійкості пози;

відчуття ритму;

здібність до довільного розслаблення м’язів;

координованість рухів.

2.3 Організація контролю за розвитком фізичного стану та стану здоров’я на основі розробленої програми тестів

Визначити розвиток здібності до оцінки і регуляції просторово-часових параметрів руху учнів дозволяють різноманітні види човникового бігу. Раніше ми описували методику проведення різних варіантів човникового бігу. Наведемо ще шість варіантів.

1. Човниковий біг 3×10 м з оббіганням набивних м’ячів Обладнання. Доріжка довжиною 10 м, обмежена двома паралельними лініями; за кожною лінією -2 — півкола радіусом 50 см з центром на лінії; 2 набивних м’ячі, кожний масою 2 кг; секундомір.

Проведення тесту. За командою «На старт!» учень стає в положення високого старту за стартовою лінією з будь-якого боку від набивного м’яча. За командою «Марш!» пробігає перші 10 м, оббігає зі зручного боку набивний м’яч, що знаходиться у півколі. Повертається назад знову оббігає набивний м’яч, що знаходиться у другому півколі Пробігає втретє 10 м і фінішує.

Результат: Час подолання човникової дистанції, визначений з точністю до 0,1 с.

Загальні вказівки та зауваження:

Учаснику надається дві спроби.

Завдання виконується у спортивному взутті.

Доріжка повинна бути рівною, неслизькою, в хорошому стані Нормативні оцінки результатів човникового бігу 3×10 м для дітей та молоді європейської популяції віком 71−5 років наведено у табл. 3.

2. Координаційний біговий тест Філіповича, Малінака Тест передбачає порівняння швидкості бігу у звичайних та ускладнених умовах.

Обладнання. Доріжка довжиною 30 м; дистанція човникового бігу 3×10 м; 2 набивних м’ячі по 2 кг; секундомір.

Проведення тесту. Тест складається з двох частин. Спочатку учасник тестування виконує біг на 30 м з високого старту. Потім також з високого старту пробігає ту ж дистанцію, але у формі човникового бігу 3×10 м.

Загальні вказівки та зауваження:

Біг по прямій і човниковий виконується по два рази. Коефіцієнт розраховується за результатами кращих спроб.

Результат вимірюється з точністю до 0,1 с.

Спроба не зараховується, якщо учасник не оббігає м’яч.

Оцінки бігового тесту наведено у табл. 4.

Визначається час для ведучої і не ведучої руки.

Результати координаційного бігового тесту Філіповича, Малінака для дітей та молоді популяції віком 71−5 років

Човниковий біг із перенесенням кубиків по спіралі.

Обладнання. 2 кубики; 6 розмічених кіл діаметром 50 см; відстань між центрами кіл 3 м.

Проведення тесту. За командою «Марш!» учасник тестування бере перший кубик і переносить його у третє коло. Вертається за другим кубиком, який переносить у четверте коло, і т.д. Доторкнувшись кубиком шостого кола, учасник тестування виконує перестановку кубиків у зворотному напрямку.

Результат. Час, зафіксований з точністю до 0,1 с, з моменту подачі команди «Марш!» до торкання підлоги кубиком шостого кола.

Загальні вказівки зауваження:

Забороняється кидати кубик у коло.

Тест можна ускладнити, повторивши його два рази підряд.

Поверхня майданчика або підлога в залі повинні бути не слизькими.

Бажано мати взуття, яке має добре зчеплення з підлогою.

Човниковий біг 4×9,14 м з веденням баскетбольного м’яча.

Обладнання. Доріжка довжиною 9,14 м, обмежена двома паралельними лініями; 2 дерев’яних кубика; баскетбольний м’яч; секундомір.

Проведення тесту. Учасник після команди «Марш!» починає з максимальною швидкістю вести баскетбольний м’яч. Добігає до кубиків і, продовжуючи вести м’яч, бере один із них. Потім переносить його за стартову лінію. Аналогічно виконує такі самі дії з другим кубиком.

Результат. Час подолання човникової відстані, зафіксований з точністю до 0,1 с.

Загальні вказівки та зауваження:

Під час бігу м’яч двома руками брати не можна.

Ведення м’яча здійснюється ведучою рукою.

Можна використовувати при тестуванні декілька різновидів даного варіанту човникового бігу: а) ведення м’яча не ведучою рукою; б) ведення м’яча, рухаючись вперед спиною; в) ведення м’яча приставними кроками; г) визначити різницю результатів виконання човникового біг з веденням і без ведення м’яча. Чим менша ця різниця, тим вищий розвиток координаційних здібностей.

Якщо м’яч втрачено, спроба повторюється.

Човниковий біг із перенесенням кубиків з одного ряду в другий. Обладнання. 6 дерев’яних кубиків, що знаходяться в лівих колах човникової дистанції; секундомір; розмічена дистанція човникового бігу: 12 кіл діаметром 50 см, відстань між центрами кіл в ряду -3-м, від стань між центрами кіл у двох рядах -5-м.

Проведення тесту. За командою «Марш!» учасник тестування нахиляється, бере перший кубик і переносить його у паралельне коло, що знаходиться праворуч. Потім біжить до другого кубика і знову переносить його в паралельне пусте коло. Так послідовно переносяться всі кубики з лівого боку човникової дистанції на правий.

Результат. Час, витрачений на подолання човникової дистанції, за реєстрований з точністю до 0,1 с.

Загальні вказівки та зауваження:

Учаснику надається одна спроба.

Кубики необхідно класти у коло.

Якщо кубик вилітає за межі кола, спроба повторюється.

Човниковий біг із оббіганням трьох стояків.

Обладнання. Майданчик розміром 40×10 м; 3 стояки, розставлені по прямій на відстані 15 м один від одного; секундомір.

Проведення тесту. Учень починає човниковий біг від першого стояка. Пробігши 15 м, оббігає другий стояк. Біжить в зворотному напрямку і оббігає перший стояк. Потім долає 30 м і оббігає третій стояк, повертаючись знову до першого. В аналогічній послідовності човниковий біг повторюється ще раз.

Результат. Час подолання човникової дистанції, зареєстрований точністю до 0,1 с.

Загальні вказівки та зауваження:

Учаснику дається дві спроби. Фіксується кращий результат. Відпочинок між спробами -3 -5 хв. Ве — д ення м’яча рукою у бігу зі зміною напрямку руху. Обладнання. Рівна доріжка довжиною 10 м, обмежена двома паралельними лініями; 3 вертикальні стояки; футбольний і баскетбольний м’ячі; секундомір. По прямій лінії проводять три кола діаметром 80 см. Між центрами кіл, куди встановлюються вертикальні стояки, відстань 2,5 м. Відстань від лінії старту до центру першого кола і від лінії фінішу до центру третього кола також 2,5 м.

Проведення тесту. За командою «На старт!» учасник тестування стає у положення високого старту за стартовою лінією з м’ячем у руках. За командою «Марш!» учень починає вести м’яч однією рукою. Намагаючись виконати завдання якнайшвидше, учень послідовно оббігає кожний із трьох стояків і фінішує.