Класична школа політичної економії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ГЕНІЧЕСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Історія економічних вчень»

на тему: «Класична школа політичної економії»

Виконала: студентка групи 3зГБ

Перевірив: старший викладач

Генічеськ 2007

ПЛАН

1. Характерні особливості класичної політичної економії

Класична політична економія — один із наукових на-прямів світової економічної думки другої половини XVII — першої половини XIX ст.

Класична політична економія виникла тоді, коли під-приємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошо-вим обігом набуває поширення у сфері виробництва в ціло-му. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфакту-ри, розширюються торгівля і кредит, з’являються нові дже-рела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмува-ли розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнен-ня нової економічної концепції — концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підпри-ємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична еко-номія.

На відміну від меркантилістів класики політичної еко-номії предметом дослідження обрали сферу виробництва.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII—XIX ст. — В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрбо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.

2. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класич-ної школи політичної економії в Англії. Народився у м. Рамсі (Англія) в сім'ї ткача. Дістав освіту в Лейдені, Па-рижі та 3 роки навчався в Оксфордському університеті. У 27 років здобув ступінь доктора. Через 10 років став вели-ким землевласником. У 1658 р. Петті був обраний до парла-менту, де висунув ідеї реформування податкової системи, організації статистичної служби, проекти поліпшення торгівлі.

Перший серйозний економічний твір Петті — «Трактат про податки і збори» (1662 р.). Серед інших відомих творів можна назвати такі: «Політична анатомія Ірландії» (1672 р.), «Політична арифметика» (1576 р.), «Декілька слів з приво-ду грошей» (1682 р.).

Петті — перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціну (вартість). Розріз-нював внутрішню вартість, яку і називав «природною ціною», і ринкову ціну. Вартість визначав витраченою пра-цею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці.

Вважав, що утворення багатства відбувається у сфері матеріального виробництва саме завдяки праці. Широко відома фраза Петті: «Праця — батько й активний принцип багатства, а земля — його мати». Стверджував, що торгівля не є джерелом створення національного багатства.

Виступав проти припливу дорогоцінних металів, оскіль-ки бачив у ньому джерело зростання цін.

Говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну: надлишок грошей призводить до зростання цін, а їх нестача — до скорочення обсягів робіт, що виконуються, і низького рівня податкових платежів.

Створив економічну статистику (політичну арифметику) і запропонував метод обчислення національного прибутку.

Загалом вчення Петті описове, але аналізуючи низку економічних явищ, він наближається до розкриття їхньої сутності.

Він вважав, що рента — додатковий продукт, який зали-шається після витрат (заробітної плати і насіння). Конкретні її вияви — земельна рента і грошова рента, тобто відсоток.

Петті ввів поняття «диференціальна земельна рента», причини існування якої вбачав у різній родючості та місце-знаходженні земель. Він вважав також, що ціна землі є су-мою річних рент за 21 рік. (Кількість років визначав, вихо-дячи з часу одночасної тривалості життя трьох поколінь.)

Позичковий відсоток Петті вважав платою за незруч-ності, що заподіюються кредитору при позичанні грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на позику.

П'єр Буагільбер (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної думки у Франції. Народився в 1646 р. у сім'ї дворянина. Дістав юридичну освіту. З 1677 по 1689 р. займав посаду судді, а потім генерального начальника су-дового округу Руана.

У 1696 р. вийшла книга Буагільбера «Докладний опис стану Франції», в якій автор жорстко критикує політику меркантилізму. У 1707 р. видав праці «Обвинувачення Франції» і «Трактат про природу багатства», в яких дається характеристика кризової ситуації в економіці Франції.

П'єр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вар-тості (незалежно від У. Петті). У ній величина «істинної вартості» визначалася витратами праці.

Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокого заохочення промисловості, за-хищаючи розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття «багатство» включав не тільки гроші, а й усю різно-манітність благ і речей.

Недооцінював роль грошей як товару, вважаючи, що вони заважають обміну товарів за «істинною вартістю». У грошах Петті вбачав основне зло і причину народних бід і вважав, що для викорінювання влади грошей необхідно звести їх роль до простого засобу обігу.

Є попередником фізіократів.

Французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму.

Француз П. Буагільбер бачив у грошах причину пору-шень справедливого обміну між товарами; англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.

Французька класична школа вважала, що мета виробниц-тва — споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення ка-піталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу міно-ву вартість. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промис-ловості. Французька школа виражала інтереси дрібної бур-жуазії, а англійська школа — промислової буржуазії.

3. Економічна теорія фізіократів у Франції

Фізіократія (з гр. — «влада природи») — напрям кла-сичної політичної економії у Франції, який центральну роль в економіці відводив сільськогосподарському виробництву.

Фізіократи піддавали критиці меркантилізм, вважаючи, що увага виробництва має бути спрямована не на розвиток торгівлі та нагромадження грошей, а на створення достат-ку «творів землі», в чому, на їхню думку, полягає справжній достаток нації.

Фізіократизм виражав інтереси великого капіталістич-ного фермерства.

Нейтральні ідеї теорії фізіократії такі.

Економічні закони мають природний характер (тобто зрозумілі кожному), і відхилення від них призводить до порушення процесу виробництва.

Джерелом багатства є сфера виробництва матеріальних благ — насамперед землеробство. Тільки землеробство є про-дуктивним, оскільки при цьому працюють природа і земля.

Промисловість фізіократи вважали безплідною, невироб-ничою сферою.

Під чистим продуктом вони розуміли різницю між сумою всіх благ і витратами на їх виробництво. Цей надлишок (чи-стий продукт) — унікальний дар природи. Промислова пра-ця лише змінює його форму, не збільшуючи розміру чистого продукту. Безплідною вважалася і торгова діяльність.

Фізіократи проаналізували речовинні складові капіта-лу, розрізняючи «щорічні аванси», річні витрати і «первинні аванси», які становлять фонд організації землеробського господарства і витрачаються відразу на багато років упе-ред. «Первісні аванси» (витрати на землеробське облашту-вання) відповідають основному капіталу, а «щорічні аван-си» (щорічні витрати на сільськогосподарське виробниц-тво) — оборотному капіталу.

Гроші не зараховувалися до жодного з видів авансів. Для фізіократів не було поняття грошового капіталу, вони ствер-джували, що гроші самі по собі безплідні, і визнавали лише одну функцію грошей — «як засіб обігу». Нагромадження грошей вважали шкідливим, оскільки воно вилучає гроші з обороту і позбавляє їх єдиної корисної функції — слугува-ти обміну товарів.

Фізіократи дали визначення «первинних авансів» (основний капітал) — витрати на землеробське облаштування — і «щорічних авансів» (оборотний капітал) — щорічні витра-ти на сільськогосподарське виробництво.

Оподаткування фізіократи зводили до трьох принципів:

оподаткування є джерелом прибутку;

наявність співвідношення між податками і прибутками;

витрати на стягнення податків не повинні обтяжувати.

Основоположник школи фізіократів Франсуа Кене (1694— 1774) був придворним медиком Людовіка XV, а проблемами економіки почав займатися у 60 років. Кене — автор «еконо-мічної таблиці», в якій показано, як сукупний річний про-дукт, що створюється в сільському господарстві, розподі-ляється між класами: продуктивним (особи, зайняті в сільському господарстві, — фермери і сільські наймані ро-бітники), безплідним (особи, зайняті в промисловості, а та-кож купці) і власниками (особи, що одержують ренту, — землевласники і король). У цьому творі Кене представив основні шляхи реалізації суспільного продукту у вигляді напрямленого графіка з трьома вершинами (класами), об'єд-навши всі акти обміну в масовий рух грошей і товарів, але при цьому виключивши процес накопичення.

Сам оборот річного продукту, на думку Кене, складаєть-ся з п’яти актів:

клас землевласників купує у класу фермерів засоби існування на один мільярд ліврів. Внаслідок цього до класу фермерів повертається один мільярд ліврів і одна третина річного продукту виходить з обігу;

клас землевласників на другий мільярд ліврів отрима-ної ренти купує у «безплідного» класу промислові вироби;

клас «безплідних» на отриманий за свої товари міль-ярд ліврів купує у класу фермерів продукти харчування. Отже, до класу фермерів повертається другий мільярд ліврів і дві третини продукту виходять з обігу;

клас фермерів купує у «безплідного» класу на мільярд ліврів промислові вироби, що йдуть на відновлення інстру-ментів і матеріалів, вартість яких увійшла до вартості ви-робленого річного продукту;

клас «безплідних» на цей мільярд ліврів закуповує сировину в класу фермерів.

Таким чином, обіг річного продукту забезпечує відшко-дування використаних фондів сільського господарства і промисловості як передумову поновлення виробництва.

Податки, на думку Кене, повинні стягуватися тільки із землевласників у розмірі 1/3 чистого продукту.

Кене розробив концепцію природного порядку, в основі якої лежать моральні закони держави, тобто інтереси окре-мої особи не можуть іти врозріз зі спільними інтересами суспільства.

Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781) народився у Фран-ції. Згідно із сімейною традицією закінчив теологічний фа-культет Сорбонни, але захопився економікою. У 1774— 1776 р. займав посаду генерального контролера фінансів. Співробітничав із просвітителями в «Енциклопедії» Д. Дідро. Головна праця Тюрго — «Роздуми про створення і роз-поділ багатств» (1770 р.).

Услід за Кене та іншими фізіократами він обстоював принцип свободи економічної діяльності і поділяв їх погляд на землеробство як єдине джерело додаткового продукту. Уперше виділив усередині «землеробського класу» і «класу ремісників» підприємців і найманих працівників. Тюрго уперше сформулював так званий закон спадної родючості ґрунту, який свідчить: кожне додаткове вкладення капіта-лу і праці в землю дає менший порівняно з попереднім вкла-денням ефект, а після певної межі всякий додатковий ефект стає неможливим.

Взагалі вчення Тюрго збігається зі вченням фізіократів, але при цьому слід зазначити такі ідеї:

прибуток від капіталу поділяється на витрати для ство-рення продуктів і прибуток на капітал (заробітна плата влас-ника капіталу, підприємницький прибуток і земельна рента);

обмін взаємовигідний обом товаровласникам, тому відбувається зрівнювання цінностей благ, що обмінюються;

силача позичкового відсотка виправдовується втратою прибутку позикодавця при наданні позики;

поточні ціни на ринку, на думку Тюрго, формуються з урахуванням попиту і пропозиції, будучи критерієм, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів.

4. Економічне вчення А. Сміта

Адам Сміт (1723—1790) народився в Шотландії в сім'ї чиновника. У 1740 р. закінчив університет у м. Глазго і був направлений для підвищення освіти в Оксфордський уні-верситет. У 28 років обраний професором філософії і моралі університету в Глазго. У 1759 р. він видав наукову працю під назвою «Теорія моральних почуттів», яка принесла йому широку популярність. У 41 рік Сміт відмовився від роботи в університеті й зайняв місце вихователя в сім'ї видатного політичного діяча. У цей час (1764—1766 рр.) він багато подорожував по Європі, особисто познайомився з французькими вченими Ф. Кене, А.Р. Ж. Тюрго і почав роботу над головною працею «Дослідження про природу і причини ба-гатства народів». У 1778 р. Сміт був призначений на посаду комісара митниці в Единбурзі, з 1787 р. — ректор універси-тету в Глазго.

Поява книги Сміта «Дослідження про природу і причи-ни багатства народів» було завершенням етапу становлення політичної економії як науки. У ній автор чітко визначив предмет, методологію і загальну основу політичної економії як особливої галузі знання.

Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу.

Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції еко-номічного лібералізму, основні положення якої такі:

інтереси окремих осіб співпадають з інтересами су-спільства;

" економічна людина", за Смітом, — це особа, яка на-ділена егоїзмом і прагне до все більшого нагромадження ба-гатства;

неодмінною умовою дії економічних законів є вільна конкуренція;

" полювання" за прибутком і вільна торгівля оцінюють-ся Смітом як діяльність, вигідна всьому суспільству;

на ринку діє «невидима рука», за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інте-реси і веде до вирішення суспільних проблем у найкращий спосіб, максимально вигідний як окремим особам, так і всьому суспільству взагалі.

Завдання політичної економії, за Смітом, полягає у збільшенні могутності та багатства країни.

В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продукти матеріального виробництва — це багатство нації, а величина останнього залежить:

від частки населення, зайнятого продуктивною пра-цею;

продуктивності праці.

Головний чинник збільшення рівня продуктивності пра-ці — поділ праці, або спеціалізація. Результатом поділу праці, за Смітом, є:

економія робочого часу;

вдосконалення навичок роботи;

винахід машин, що полегшують ручну працю.

Гроші, за Смітом, — особливий товар, який є загальним засобом обміну.

Сміт вважав, що витрати обігу мають бути мінімальни-ми, і тому віддавав перевагу паперовим грошам. У теорії вартості яскраво виражена суперечливість по-глядів Сміта. У своїх працях він визначає три підходи до поняття вартості:

вартість визначається витратами праці;

вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар. Це положення справедливе для простого товарного виробниц-тва, а в умовах капіталістичного виробництва — ні, оскіль-ки товаровиробник при обміні отримує більше, ніж витра-тив на оплату праці;

вартість визначається прибутками, тобто джерелами прибутку, до яких вчений відносив заробітну плату, прибу-ток і ренту. Це визначення носить назву «догма Сміта» і лягло в основу теорії факторів виробництва.

Визнаючи, що до вартості одиничного товару, крім при-бутків, входить також вартість спожитих засобів виробниц-тва, Сміт, однак, стверджував, що їхня вартість створюєть-ся живою працею в інших галузях, тому, зрештою, вартість сукупного суспільного продукту зводиться до суми при-бутків. Таким чином, виходить, що вартість засобів вироб-ництва, створена працею минулих років, зникла.

Сміт вважав, що заробітна плата — це «продукт праці, винагорода за працю». Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні ба-гатства збільшується попит на працю. Прибуток — це «ви-рахування з продукту праці», різниця між вартістю вироб-леного продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента — це також «вирахування з продукту праці», який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал — це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.

Головний чинник нагромадження капіталу, за Смітом, — ощадливість. Сміт увів поділ капіталу на основний і оборот-ний. Під основним капіталом він розумів капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним — капітал, який змінює форму в процесі виробництва. Однак відповідно до своєї теорії вартості, яка не враховувала вартості засобів виробництва, створеної працею минулих років, він ігнору-вав постійний капітал.

Принцип повного невтручання держави в економіку країни — «laissez fairе», за Смітом, — є умовою багатства, а державне регулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу.

Сміт сформулював чотири правила оподаткування:

пропорційність — податки мають сплачувати всі гро-мадяни, кожний відповідно до своїх доходів;

мінімальність — податок має бути мінімальним і вста-новлюватися за принципом справедливості;

визначеність — податок, який слід сплатити, має бути точно наперед визначеним і не змінюватися довільно;

зручність для платника — всякий податок має стя-гуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника.

5. Д. Рікардо — економіст епохи промислової революції

Наприкінці XVIII ст. в економіці Англії (і багатьох інших країн) відбувся промисловий переворот.

Почався перехід від мануфактури до великого машин-ного індустріального виробництва (заводів, фабрик), вели-кого землекористування.

Промислова революція супроводжувалася такими подіями:

високі темпи економічного розвитку;

різке збільшення числа міського населення за раху-нок міграції із сільської місцевості;

використання на великих підприємствах некваліфікованої праці робітників, а також жінок і дітей;

зростання інтенсивності праці з одночасним зменшен-ням розміру заробітної плати;

набуття безробіттям масового характеру;

зростання нерівності серед людей;

виникнення протистояння між промисловцями і зем-левласниками ;

інфляція і швидке зростання цін внаслідок війни між Англією і Францією.

Давид Рікардо (1772—1823) — економіст епохи промис-лової революції — народився в сім'ї біржового маклера в Лондоні. Вчився в торговій школі. З 14 років Рікардо допо-магав у торгових і біржових операціях батькові. До 26 років без опіки батька добився фінансового благополуччя і повер-нувся до занять математикою, природознавством та інши-ми науками. До 38 років став великим фінансовим магна-том. У 1817 р. Рікардо опублікував головну працю «Основи політичної економії і оподаткування». У 1819 р. він зали-шив бізнес і був обраний членом палати громад парламенту. У парламентській діяльності домагався лібералізації еко-номіки, свободи торгівлі тощо.

Рікардо в «Основах…» заклав базові принципи модель-ного методу в дослідженнях економічної теорії. Основні по-ложення методології дослідження Рікардо такі:

система політичної економії, представлена як єдність, підпорядкована закону вартості;

визнання об'єктивних економічних законів, тобто за-конів, що не залежать від волі людини;

кількісний підхід до економічних закономірностей, тобто Рікардо зробив спробу знайти кількісне співвідношен-ня між такими категоріями, як вартість, заробітна плата, прибуток, рента тощо;

Рікардо прагнув виявити закономірності, виключаю-чи випадкові явища, тобто дотримувався абстрактного методу.

Головне завдання політичної економії Рікардо бачив у визначенні законів, що керують розподілом продукту між класами.

Рікардо, розрізняючи споживну і мінову вартість, вва-жав, що остання зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістю капіталовкладень.

Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому — витратами на виробництво товару.

Зміна заробітної плати працівників веде до зміни при-бутку підприємця, а не ціни, причому зростання заробітної плати веде до зниження прибутку, і навпаки. Це положен-ня називають «системою міжусобиці між класами» .

Зниження вартості грошей як товару веде до зростання заробітної плати і підвищення цін на товари.

Заробітна плата, за Рікардо, являє собою прибуток най-маного робітника, плату за працю.

Література

1. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М., 1994.—Гл. 1,2,4.

Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія; Т.: ТАНГ, 2001.

Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко та ін. — К., 2001. — Розд. III.

Ковальчук В.М., Сарай М.І. Економічна думка минулого і сьогодення: Навч. посіб. — Т., 2000. — Розд. III. — Гл. 6—8.

Леоненко П.М., Юхименко П.І. Історія економічних учень: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2000. — Ч. II. — 4.1—4А.

Майбурд Е. М. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров. —М., 1996. —Гл. 8, 14.

7. Петти У. Избранные работы: Трактат о налогах и сборах. — М., 1997.

Петти У. Экономические и статистические работы. — М., 1940.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения // Антология экономической класики. — М.: Экономика, 1991.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов // Антология экономической классики. — М.: Экономика, 1991.

Ядгоров Я.С. История экономических учений. — М., 1999.—Темы 4—7.