Скульптура ХХ ст. в Україні

З початком XX ст., коли взагалі пожвавився мистецький рух на Україні, коли, з одного боку, в майстрів мистецтва момент національної належності зі стадії пасивної потенції розвинувся до активної свідомості, а з іншого — українські майстри почали шукати зв’язків із поступовішим мистецтвом Заходу та з національними українськими традиціями, — всі ці моменти благодійно вплинули й на розвій української скульптури. Вже в першому десятилітті нового століття з’явилися молоді майстри, котрі виявили в своїй творчості чимало сили, енергії, поривів та класичного світовідчування. Першим у молодому поколінні звернув на себе увагу Михайло Гаврилко (1882 — 1919), скульптор із великим і бурхливим, не завжди врівноваженим темпераментом. Із рідної Полтавщини Гаврилко подався до Краківської академії, а звідти — до Парижу. Але наука за кордоном не пригнітила його дужої індивідуальності. Скоро він здобув популярність на австрійських українських землях своїми повними енергії погруддями Шевченка, а на першому конкурсі в Києві визначився його пересичений рухом проект пам’ятника Шевченкові. На жаль, буйний майстер-романтик наклав головою у вихорі революційних подій: він був замордований у Полтаві більшовиками. Перед смертю Гаврилко встиг виконати декілька бюстів Шевченка на Лівобережній Україні, й насильна смерть урвала його працю над останнім, оригінально задуманим Шевченковим погруддям.

Дещо молодший за Гаврилка Михайло Паращук, що так само вдосконалював свій хист у Парижі, особливо здобув собі реноме як скульптор-портретист. Протилежність Гаврилкові, Паращук є майстер вповні зрівноважений, однаково дужий і в портретах, реально трактованих, і в стилізованих із підкресленням скульптурної маси та форми і властивостей матеріалу (переважно бронзи або мармуру). Із праць Паращука особливо вдалими були психологічно спрацьований бюст польського письменника Пшебишевського, монументально трактований бюст мюнхенського професора архітектури — Мецензефі, реалістично виконана голова поета Богдана Лепкого та свіжо, ескізно схоплена голова саксонського принца Йогана (брата останнього саксонського короля). На протязі останніх двох десятків років Паращук осів у Болгарії - в Софії.

З київської школи Балавенського вийшов Василь Іщенко, Що пізніше так само вдосконалювався в Парижі, де підліг помітним впливам модної тоді французької школи Родена. Але тяжка дійсність на Україні і відсутність свободи для мистецької творчості фатально вплинули на пластичний хист Іщенка.

Так само жертвою більшовицького режиму впав і багатонадійний майстер Іван Севера. Сам родом із Західної України, скінчив мистецьку освіту в Римі, звідки вивіз не тільки вдосконалену майстерність, але й шляхетні традиції італійської класичності; до переїзду на Україну виконав прекрасний автопортрет, голову композитора Якименка, що тепер знаходиться у Празі в Музеї визвольної боротьби України, й кілька алегоричних постатей. Із переїздом до Харкова його мистецька продукція заглохла.

На українських землях поза межами більшовицького панування українська скульптура теж не знаходить відповідних обставин для кращого розвитку. На Буковині молодий та експресивний майстер Панас Шевчукевич зовсім залишив скульптуру й зайнявся медициною, у Львові працюють А. Коверко та Литвиненко, але всі найсильніші українські скульптори працюють на еміграції. Паращук, як сказано, працює в Болгарії - в Софії, найбільше українських скульпторів працює в Чехії, у Празі. Тут, зрозуміло, головну роль відіграє відомий скульптор, майстер звіриних форм (Tierkьnstler) К. Стаховський. Значення Стаховського в українській скульптурі не обмежується прекрасними статуетками звірів — бронзовими, теракотовими, як «Носоріг», майоліковими або дерев’яними, як орієнтальний «Бик», покірна, але могутня сила якого так досконало відтворена масивним блоком, ніби глибою майстерно опрацьованого дерев’яного матеріалу, — Стаховський як професор Української студії пластичного мистецтва утворив у Празі цілу школу українських молодих скульпторів, між якими визначається Євген Норман (із Бессарабії), з великим хистом до карикатури в пластиці (в цьому розумінні краща його праця — портрет Крамаржа в Музеї визвольної боротьби України в Празі). У Стаховського починала свою працю Оксана Лятуринська, здібна молода скульпторка й поетеса; її бюсти, акти й особливо живі, але витримані в скульптурному стилі жанрові статуетки також знаходяться в Празькому Музеї визвольної боротьби України. Велику втрату школа Стаховського понесла після самогубства в 1926 р. Степана Колядинського — молодого, але, може, найбільш обдарованого українського скульптора. Майже весь його мистецький доробок, що складається з великих тек із рисунками та окремих скульптур із мармуру, дерева та гіпсових відливів, також зібрано в Музеї визвольної боротьби України. Нарешті, під впливом К. Стаховського у Берліні відомий український гравер В. Масютін зайнявся медалями й утворив свою знамениту серію (близько 40) українських медалей, з яких, на жаль, тільки три відлиті в бронзі.

Окремо від українських шкіл у Празі живе і працює скульптор Михайло Бринський, що здобув мистецьку освіту у Відні й там же ще в 1912 р. визначився своїм монументом робітників, полеглих у 1911 р. у Відні під час соціальних заворушень. У часи війни Бринський виконував монументи українських вояків, полеглих у таборах українських полонених, а в Празі працює головним чином для України, що під більшовиками, хоч і не знаходить у них належного визнання.

В Берліні працює український скульптор Федір Ємець. Це головним чином майстер бронзи та взагалі твердого металу. Ємець бронзу не тільки відливає, а й кує та карбує; твори його суворі, тверді, але виразні у формі. В нього навіть голова дитини виглядає як металева глиба з виразними й енергійно викуваними пластичними формами.

Найбільшої, можна сказати, всесвітньої слави за кордоном зажив український скульптор Олександр Архипенко, що скінчив тим, що, як Каменський та Забіла, також переїхав до Америки, де знайшов популярність і повне визнання свого сильного та оригінального таланту. Багато обдарований від природи, озброєний удосконаленим володінням техніки й майстерства як класичного рисунку, так і пластичної форми, а ще до того й барвної колористики, Архипенко змолоду віддавався експериментам, переживав усі крайнощі мистецьких течій нервового й неспокійного, часто розгубленого в шуканнях Парижа. Архипенко платив данину скульпто-малярству, комбінуючи вигнуті, стилізовані з пофарбованої бляхи форми з фарбованим же тлом; уже цими експериментами він справляв глибоке враження в Парижі, здавалося б, звиклому до всяких експериментів. Але логічна вмотивованість, зрівноваженість і краса чистих форм і незвичайно чистих кольорів виділяли праці Архипенка, підіймаючи їх від ексцентричного експерименту до справжнього мистецького осягнення. Переїхавши до Америки, Архипенко захопився ще й експериментами кінематики, але з роками вгамувався і, здається, знайшов себе остаточно в ідеально чистих, викінчено рафінованих, самодовліюче скульптурних формах еллінської архаїки, як про це свідчить хоч би його ідеальна праця в Українському Національному музеї у Львові.