Манкуртизм як соціальний вияв кризи національної ідентичності

Есе на тему: «Манкуртизм як соціальний вияв кризи національної ідентичності»

Виконала студентка групи КМК — 51 (м) Крижевич Юля

Вступ національний особистість маркутизм культурний За останні роки в українському суспільстві відбулися значні зміни, які позначилися на свідомості всіх соціальних груп і верств населення, що призвели до втрати багатьма людьми об'єктів їх соціальної орієнтації, ідентифікації. Наслідком такої модернізації сучасного українського суспільства є криза ідентичності, загострення проблем національно-культурної ідентичності та національної самосвідомості. Кризи колективної ідентичності, сприяючи швидкому і радикального перерозподілу влади і ресурсів, створюють умови для великих історичних криз. Проте їх не слід оцінювати із негативного кута зору. Вони можуть стати відправною точкою для переоцінки старої і формування на її основі нової ідентичності. Як правило, ті або інші національні ідеї з’являються в карколомні епохи, кризові епохи і служать засобом консолідації народу. У таких умовах виникає спроба віднайти референтну групу, котра надасть можливість для самоідентифікації особистості і її орієнтації в суспільстві, і найчастіше її знаходять у своєму етносі, у нації, в культурі. Адже, етнос — найбільш стійка біосоціальна спільнота людей, що володіє спільними рисами і особливостями культури, психології, і є міцною референтної групою для індивіда, який живе в умовах кризи громадських інститутів.

Проблема кризи національної особистості. Теорія маркутизму Якщо ж розглядати соціокультурну ситуацію в Україні на сьогодення, де ідентифікаційні орієнтири взагалі розмиті, то для звичайної пересічної людини дуже складним видається власне самовизначення. Це пов’язано, за словами Ж. Ачкасова, з таким феноменом масової свідомості, як «парадоксальності людини», людини, котра щиро «сповідує» протилежні ціннісні орієнтації. Наприклад, вважає себе христианином, але не вірить в Бога, або виступає за ринкові відносини, але при цьому ненавидить банкірів і підприємців. У цих умовах підхід, коли ідентифікаційний статус людини визначається лише за національною або культурною ознакою, є вузьким, і не відображає адекватну дійсність.

Очевидно, що криза ідентичності є результатом розчарування в пануючих ідеалах і цінностях, падіння довіри до них та до існуючої влади. Будучи результатом протиріччя, невідповідності статусу людини, колективу, спільноти умов, що змінилися, вона проявляється в різних формах і поєднаннях. Причому глибина і серйозність кризи та її наслідків залежать від того, які саме складові ідентичності порушені. Наприклад, вони можуть бути викликані не обов’язково нелюбов’ю до батьківщини. Інколи, вони є наслідком розчарування в тих або інших аспектах життя або складових суспільства чи політичної системи. Так, критика Герасима Смотрицького української дійсності 1580 року і його панегірики на адресу римсько-католицької церкви, а потім його ж перехід в уніатство, пояснювали симпатії Смотрицького і деяких інших представників української - духовної інтелектуальної еліти до католицької церкви або деяких протестантських деномінацій, можливо, багато в чому пояснюються саме таким розчаруванням, в першу чергу, в православ'ї і його ролі в суспільно-історичному розвитку тодішньої України.

В. Хьосле вбачав парадокс у тому, що криза ідентичності часто викликає регресію до більш архаїчних і примітивних цінностей, оскільки, відкидаючи безпосередньо зримі структури самості, «я» не перестають потребувати самості, і його вибір може визначатися більш старими структурами. У ситуації дезорієнтації, характерної для будь-якого кризи ідентичності, можуть зрости шанси на успіх тоталітарних ідеологій, які пропонують прості рішення. Як показав досвід формування в нашій країні «нової історичної спільності в особі радянського народу», всякі спроби штучного створення національної ідентичності приречені на невдачу.

Відомо, що значна кількість наших співгромадян ототожнює себе із іншою культурою — вважають себе росіянами чи румунами: розмовляють російською чи румунською мовою, люблять мистецтво цих країн, знають традиції і звичаї. Проте, їхнє коріння із діда-прадіда є суто українське. А, наші заробітчани, котрі виїхали в Іспанії, чи в Італію забули, як говорити рідною мовою, що вже з батьками розмовляють з акцентом, і повертатись не прагнуть… Або, інакший приклад, проживаючі на території іноземці, навіть іншої раси, а не тільки нації, маючи інше громадянство, проте за національною ознакою вважають себе спорідненими по духу з Україною, і бажають стати громадянами нашої держави. У цьому випадку відповідь на питання «хто я?» є не з простих.

Логічно, що це буде людина, що належить до іншої етнічної спільноти, але вихована у дусі української культури, ідентифікує себе з культурної ознакою саме як українець.

Прикладів такої ідентифікації багато: великі українські митці Освальд Бурхардт (Юрій Клен), Фітільов (Хвильовий), Малевіч, ШоломАлейхем та ін., які по психічному складу були українцями, розуміли і творили українську культуру, а за національністю належали до іншої етнічної спільноти. Таким чином, німець, росіянин, поляк, єврей та ін., можуть бути більше українцями за своїм менталітетом, ніж українець по крові по крові. Ця обставина є актуальною, оскільки Україна ніколи не вийде з кризового стану, якщо її громадяни будуть українцями тільки за фактом народження. Та, і тут не так все легко: «Кого ж вважати українцями? … Мешканців, Запоріжжя, як нащадків козацької традиції? Киян, як рарітетних залишків праслов`ян? Чи може льв`ян, як єдиного оплоту «українськості»?. Справді, відповісти на це питання досить складно, адже як говорять бойки: «Лемки — не гуцули, а ті не бойки…»

Ось, чому я вважаю, що краще дотримуватися думки, Хантінгтона С: «Справжній громадянин — це той, котрий вважає свою країну — своєю Батьківщиною, хто віддасть своє життя заради неї» Справді, людина, котра не сповідує цінності власної культури, ніколи не буде захищати свою Батьківщину і служити їй".

Також необхідно відзначити, що національно-культурна ідентичність може мати різні рівні прояву від поверхневого до глибинного.

На поверхневому, неглибокому рівні людина здійснює процес національно-культурної ідентифікації в результаті роботи тільки когнітивних елементів. В цьому випадку мова не йде про відчуття нерозривного зв’язку зі своїм етносом в індивіда. На цьому чисто зовнішньому рівні суб'єкт ототожнює себе зі своєю етнічною групою в результаті ідентифікації з формальними ознаками: державою, місцем проживання, громадянством і т. д. Смислової конструкт виглядає приблизно так: я — українець, бо живу і народився в Україні; при цьому вибір людини не є глибоко осмисленим, відсутній емоційно-чуттєвий елемент усвідомлення своєї етнічної приналежності. На цьому рівні людина не готова до дій, спрямованих на підтвердження національно-культурної ідентичності в рамках власної культури, його ціннісна система не стає особистісної ціннісною системою індивіда, словом, відсутня ідентифікація по культурі. Наявність у суспільстві великої чисельності громадян, що мають національно-культурну ідентичність на поверхневому рівні, загрожує його цілісності і ставить під питання саме його існування, адже такі люди не здатні до дій, спрямованих на захист цього товариства, його культури і готові у будь-який момент змінити його на більш процвітаючу і успішну.

На середньому рівні національно-культурної ідентифікації вже підключається емоційний шар, працюють психічні механізми людини. Цей рівень глибший, ніж перший, людина вважає себе представником конкретної нації тому, що відчуває нерозривний зв’язок зі своїм етносом, культурою. Виникає феномен співпереживання, вибір індивіда більш осмислений. Смисловий конструкт людини носить наступний характер: я — українець, тому що належу до цього народу і це мій народ. Прикладом середнього рівня національно-культурної ідентичності може служити дотримання людиною своїм звичаїв, традицій. У разі порушення останніх, виникає особистий конфлікт. На цьому рівні індивід готовий до дій, спрямованих на підтвердження національно-культурної ідентичності, однак вони не носять екзистенціального характеру, як, наприклад, жертвування власним життям заради Батьківщини. Імперативи національної культури не стають на сто відсотків для людини своїми. Як нам здається, в суспільстві переважає даний тип ідентифікації, який здатний утримати його в відносно стабільному стані.

На глибинному рівні національно культурного ідентифікації осіб зливається з національними та культурними цінностями. При ідентифікації суб'єкта зі своїм етносом, культурою виникає складний комплекс вольових, чуттєвих, емоційних переживань, пов’язаних зі своєю етнічною приналежністю. Вилучення людини з контексту власної культури нестерпно для індивіда. Підставою культурних смислів існування людини є імперативи рідної культури. На цьому рівні людина здатна здійснювати вчинки, що підтверджують його установки по національно-культурної ідентичності, аж до жертвування власним життям. Вибір етнічної приналежності глибоко осмислений. Прикладом цього рівня може служити відчуття дискомфорту в іншому культурному середовищі, почуття туги за Батьківщиною навіть при нетривалих подорожах. Будь-яке суспільство прагне до домінування цього типу ідентичності, адже в цьому випадку його сталий розвиток гарантовано.

Найбільш очевидна і видима на поверхні причина кризи ідентичності - це, безсумнівно, комплекс чинників, серед яких ключове значення мають глобалізація найважливіших сфер суспільного життя, грандіозний стрибок у розвитку транспорту й сфери інформаційно-телекомунікаційних технологій, наростаючі потоки міграції населення у всіх регіонах земної кулі та ін. Особливість сучасного етапу світового розвитку полягає в тому, що процес змін і зрушень поряд зі сферою економіки глибоко торкнувся політичну, соціокультурну і духовну сфери, ідеї та образи думки, сфери екології, епідеміології, пов’язаної з поширенням вірусних захворювань і т.д. Весь світ в цілому і окремі регіони зокрема стали в безпрецедентній ступеня мінливими і динамічними. Відповідно на міжнародній арені народи і держави стикаються з більш нестійкими, невизначеними і непередбачуваними проблемами, ніж у будь-якій з колишніх історичних періодів. Створилося нове положення, що характеризується невідповідністю традиційних ідейно-політичних установок і орієнтацій реальних проблем сучасності. Спостерігається все більш чітко проявляється тенденція до інтенсифікації транскордонних економічних, політичних, соціальних, культурних та інших зв’язків. Таким чином, державно-територіальні межі стають все більш прозорими, або, як кажуть, транспарентними. У деяких сферах, таких як міжнародний капітал, потоки інформації, держави або взагалі втрачають контроль, або змушені витрачати величезні ресурси для збереження свого контролю.

Неухильно зростає кількість людей, які втрачають етнічні або національні корені, які вважають себе космополітами, лібералами в самому широкому розумінні цих понять, громадянами світу, що піддає ерозії багато цінності, принципи, інститути, поняття, такі як батьківщина, національний суверенітет, недоторканність державних кордонів, невтручання у внутрішні справи держави, громадянство, патріотизм і ін., службовці скріпами тих форм самоорганізації людських спільнот форм, які діють вже кілька століть. Проте, є такі особи, що не пам’ятають свого коріння саме через впровадження практики етноциду.

Етноцид (від грец. ?инпт — народ і лат. caedo — вбиваю) — політика знищення етнічної або національної ідентичності, самосвідомості народу.

Етноцид може проводитися як через колоніальну політику асиміляції, так і в процесі становлення нових націй через знищення або зміну самосвідомості більшості. Народи, що стали жертвами етноциду, зазвичай втрачають історичну пам’ять або значну її частину, у ряді випадків також свою самоназву, культуру, віросповідання, і асимілюються або займають підпорядкований, пригнічений стан відносно тих, хто ввів до них етноцид. Такі народи, або просто осіб називають манкуртами. Вперше це слово ввів у літературний обіг Чингіз Айтматов у своїй книзі «И дольше века длится день», де подав опис манкурта:

«Манкурт не знав, хто він, звідки родом-плем'ям, не відав свого імені, не пам’ятав дитинства, батька і матері - одним словом, манкурт не усвідомлював себе людською істотою. Позбавлений розуміння власного „я“, манкурт з господарської точки зору мав цілим рядом переваг. Він був рівноцінний безсловесній тварині і тому абсолютно покірний і безпечний. Він ніколи не думав про втечу. Для будь-якого рабовласника найстрашніше — повстання раба. Кожен раб потенційно бунтівник. Манкурт був єдиним у своєму роді винятком — йому докорінно далекі були стимули до бунту, непокори. Він не відав таких пристрастей. І тому не було необхідності стерегти його, тримати охорону і тим більше підозрювати в таємних задумах. Манкурт, як собака, визнавав лише своїх господарів. З іншими він не вступав до спілкування. Всі його помисли зводилися до угамування утроби. Інших турбот він не знав. Зате доручену справу виконував сліпо, старанно, неухильно. Наказ господаря для манкурта було понад усе. Для себе ж, крім їжі і дрантя, щоб тільки не замерзнути в степу, він нічого не вимагав.»

Звідси манкуртизм:

1) концепція, згідно з якою людина, яка втратила подання про добро і зло та історичну пам’ять свого народу, може здійснювати проти нього тяжкі злочини;

2) бездумно агресивна, гранично жорстока антинародна руйнівна діяльність манкуртів.

Сьогодні в суспільну свідомість впроваджуються різні антипатріотичні ідеологеми і майже кожний прояв патріотичних почуттів українського етносу відразу ж оголошується «екстремізмом» або «українським фашизмом». Ці небезпечні тенденції можуть призвести до руйнування української держави. Тому, на сьогоднішній момент, питання, пов’язані з патріотизмом, патріотичної ідеологією, перебувають «на лезі ножа» і вимагають додаткового осмислення.

Ще полководець Карл Клаузевіц говорив, що у війні перемагають вчителі перших класів. Тому що саме вони формують національну самосвідомість, патріотичні почуття і виховують у дусі національної культури, а головним завданням будь-якої військової компанії є як раз зміна цього свідомості.

На основі власної культури народжується такий емоційно-чуттєвий компонент національно-культурної ідентичності, як патріотизм. Будучи базовою духовною цінністю, він виконує функцію «потужного склепіння» будь-якої соціальної спільності.

Патріотизм — це цілий комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих якостей особистості, який не зводиться тільки до психологічного почуття любові до Батьківщини, а також включає морально-моральні установки, патріотичний світогляд, поведінку, котре орієнтоване на патріотичні дії, патріотичні духовні цінності. Слід зазначити, що людина, вихована на фундаменті своєї культури, може здійснювати лише ті дії, які не суперечать цим базовим цінностям. Українській людині іманентні патріотичні почуття, ця обставина не врахували імперські, а пізніше радянські ідеологи. Вони не могли припустити, що зіткнуться з явищем масового героїзму українського народу. Ментальна структура українського характеру — це визнання людського життя найвищою цінністю, і нею жертвували заради іншої великої цінності - любові до Батьківщини.

Патріотизм є критерієм і одночасно підсумком національно культурної ідентифікації, тобто усвідомлення особою своєї приналежності до певного етносу, культурі - і необов’язково, як вже наголошувалося вище, він має функціонувати за принципом тотожності раси або національності, оскільки поняття «патріотизм» не детермінується етнічним походженням. Наприклад, український модельєр Воронін жертвує свій дохід від колекції вдовам американських пожежників, загиблим 11 вересня 2001 р., але нічого не робить, коли відбувається вибух на шахті ім. Засядька. Або ж у роки ІІ Світової війни, дівчина-комсомолка, партизанка рятує солдата УПА під загрозою для власного життя.

Висновок На закінчення зазначу, що процес національно культурного ідентифікації дуже складний, що включає в себе ідентифікацію за двома ознаками: національну та культурну. Культура — це основа, базис, що синтезує воєдино величезну кількість людей, що складають націю. Якщо зруйнувати цю основу, то впаде все, включаючи державу. Що і зараз відбувається в нашій країні. Ось чому в українському суспільстві переважають песимістичні настрої про занепад української культури і близького кінця української держави. При визначенні ідентифікаційного статусу людини може скластися ситуація домінування однієї ознаки над іншим, внаслідок чого можуть виникнути серйозні суперечності в структурі особистості. У разі превалювання культурної ідентичності над національної індивід, зараховує себе до чужого етнічної спільноти в результаті само ідентифікації культурної ознакою. При переважанні національної ідентифікації культурна ознака нівелюється. У сучасній ситуації, для якої характерна криза ідентичності, процес ідентифікації повинен здійснюватися за двома ознаками одночасно: за національною та культурної. Тільки в цьому випадку можна впевнено говорити про ідентифікаційний статус людини. Це є важливим, тому що зараз люди більшою мірою ідентифікують себе з цивільного статусу, місцем проживання, паспортом, і т. п., а не по культурі. Головним же, мій погляд, є збіг національній та культурної ідентифікації, це якраз і є тим «цементуючим матеріалом», який утримає націю від розвалу.

Список літератури

1. Ачкасов В. А. «Миф Запада» в российской политической традиции: поиск идентичности. // Россия и Грузия: диалог и родство культур: сборник материалов симпозиума. Выпуск 1. СПб., 2003.

2. Люббе 1994 — Люббе Г. Историческая идентичность // Вопросы философии. 1994. № 4.

3. Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности. М., 2004.

4. Хёсле 1994 — Хёсле В. Кризис индивидуальной и коллективной идентичности // Вопросы философии. 1994. № 10.

5. Чингиз Айтматов «И дольше века длится день». http://www.e-reading-lib.org/book.php?book=1131