Міжнародна економічна статистика України

Вступ

Актуальність теми. Інноваційний розвиток країн світової спільноти передбачає використання переваг їх взаємного господарського співробітництва. В цьому зв’язку в якості одного з пріоритетних напрямів інтеграційного економічного співробітництва виступає спільна підприємницька діяльність зацікавлених країн, зокрема, такі її складові як міжнародна кооперація та спеціалізація виробництва.

Світовий досвід розвитку міжнародних коопераційних зв’язків та спеціалізації виробництва доцільно узагальнювати і виважено застосовувати при реалізації спільних господарських проектів. Розв’язання даного завдання має сприяти дослідження сутнісних рис розвитку міжнародної кооперації та спеціалізації виробництва за умов її поглиблення як важливої форми зовнішньоекономічної діяльності певної країни.

Дослідженню передумов, змісту, закономірностей, особливостей, тенденцій розвитку міжнародної кооперації та спеціалізації виробництва присвячено достатньо праць зарубіжних і вітчизняних науковців. Передусім, слід відзначити роботи таких вчених як Будкіна В.С., Климка Г. Н., Новицького В.Є., Макогона Ю. В., Лук’яненка Д.Г., Сіденка В.Р., Філіпенка А.С., Шниркова О.І. та інших. [11, с. 316]

В цілому серед основних проблем, що висвітлюються у наукових дослідженнях, треба відмітити змістовні характеристики міжнародної кооперації та спеціалізації виробництва, особливості становлення, механізм реалізації даного процесу та інші. Проте сутнісні передумови, риси, пріоритетні напрями розвитку міжнародної кооперації та спеціалізації виробництва за умов розгортання глобалізації орієнтують на проведення більш повного дослідження специфіки функціонування даного процесу на сучасному етапі еволюції міжнародних економічних відносин.

Мета курсової роботи — розглянути особливості участі України в міжнародній кооперації та спеціалізації виробництва.

Щоб досягти поставленої мети необхідно вирішити наступні питання:

— розглянути економічну природу понять міжнародної кооперації та спеціалізації виробництва;

— охарактеризувати форми і напрями розвитку міжнародної кооперації та спеціалізації;

— проаналізувати сучасні тенденції участі України в міжнародній спеціалізації та кооперації;

— визначити проблеми та перспективи участі України у світогосподарських процесах спеціалізації та кооперації.

Предметом дослідження виступають особливості участі України в міжнародній спеціалізації та кооперації виробництва, а об'єктом — спеціалізація та кооперація в виробництва в Україні.

Методологічною основою виступають загальнонаукові принципи дослідження, що передбачають вивчення економічних явищ та закономірностей. Були використані метод спостереження та аналітичний метод дослідження.

1. Спеціалізація та кооперування, як суспільні форми організації виробництва

1.1 Економічна природа спеціалізації і кооперації та їх ефективність

Сучасні тенденції в економічному, культурному та політичному житті України на шляху інтеграції у світове співтовариство вимагають прискореного розвитку виробництва. В Європі вже давно використовують метод кооперації виробництва, котрий приносить свої плоди. Високі темпи росту економіки останнім часом сприяють розвитку міжнародного співробітництва у сфері послуг та виробництва.

Протягом останніх років міжнародна кооперація значно вплинула на підвищення темпів НТП, диверсифікацію виробництва, розвиток компаній-конгломератів. Найбільшого розвитку та відображення вона отримала у машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної продукції.

У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки було визначено як одну з форм міжнародного співробітництва, нарівні з торгівлею та іншими формами взаємодії. [1]

Цей закон дає і розгорнуте визначення міжнародної кооперації (у найбільш вузькому, згідно з нашою градацією, розумінні): міжнародна кооперація? взаємодія двох або більше суб'єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним. У процесі такої взаємодії здійснюється спільне розроблення або спільне виробництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції (деталей, вузлів, матеріалів, а також устаткування, що використовується у комплектних поставках) або спеціалізації на окремих технологічних стадіях (функціях) науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.

Розробкою теорії кооперації займалися багато вчених. Зокрема, М. І. Туган-Барановський розумів кооперацію як можливу форму суспільно-економічної організації трудящих, спрямованої на захист їх інтересів господарськими методами. Метою кооперації, вважав вчений, є не максимізація прибутку на вкладений капітал, а, навпаки, збільшення через спільне господарювання трудового доходу своїх членів або зменшення їхніх витрат, ціллю є не найбільший прибуток, а найбільший добробут членів кооперативу [4, с. 234].

М.І. Зібер звертав увагу не на трактування кооперації як форми організації праці, «простої і складної кооперації, тобто поєднання і поділу праці», а на концепцію «суспільної кооперації», кооперації, що розуміється в загальноекономічному, макроекономічному аспекті, як форми організації всього суспільного виробництва, яка не ідентична теорії суспільного поділу праці, а розвиває суспільний процес економічного розвитку в цілому [2, с. 216].

Зараз науковцями кооперація розглядається з акцентом на добровільності об'єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності. А найважливішими рисами постають самостійність та економічна свобода, спільність економічних інтересів членів кооперативів та демократичність управління.

Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва? більш розвинута форма міжнародного поділу праці. Вона являє собою взаємозв'язаний процес спеціалізації окремих країн, об'єднань, фірм і підприємств на виробництві окремих продуктів або частин продукції і кооперування для спільного випуску кінцевого товару. Але ця повинна базуватися на використанні прямих виробничих зв’язків, тісній взаємодії національних наукових і виробничих потенціалів, підвищенні рівня концентрації виробництва.

Міжнародна виробнича кооперація? це форма організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох або декількох країн. Здійснення цього процесу на міжнародному рівні передбачає укладання відповідних контрактів та угод, котрі регламентують виробничо-технічні та торгово-економічні питання, а також вироблення адекватних форм і методів співробітництва.

Відповідно до вітчизняної та міжнародної практики, а також прийнятого понятійного апарату під кооперуванням розуміють безпосередньо спрямовану на виробництво матеріальних цінностей та послуг діяльність економічних суб'єктів, які поєднують свої зусилля з метою економії витрат, підвищення ефективності та прибутковості виробництва, підвищення продуктивності праці, якості продукції, що виробляється, поліпшення систем управління та умов реалізації продукції.

Змістовим наповненням міжнародної промислової кооперації в сучасних умовах є спільне виготовлення складної, технологічної, наукомісткої продукції зі спеціалізацією окремих суб'єктів виробничого, як правило, на базі довгострокових договірних відносин, які передбачають безпосередні постійні виробничі та/або науково-технічні, конструкторсько-впроваджувальні зв’язки між партнерами. Поза сферою виготовлення високотехнологічних товарів, їх компонентів та обміну такою продукцією міжнародне кооперування в сучасних умовах відбувається тільки в обмежених та малозначущих, у масштабах економіки, формах [3, с. 25].

Міжнародна кооперація за своєю економічною природою уявляє собою продуктивну силу, що дозволяє досягати намічуваного суспільно корисного результату в сфері виробництва, наукових досліджень, збуту при менших витратах живої та уречевленої праці порівняно з необхідними для досягнення подібного результату у випадках, коли учасники діють поодинці.

Поряд з тенденцією у всесвітньому господарству, всесвітньому ринку на базі поділу праці, продовжує діяти міжнародна спеціалізація, сутність якої полягає в тому, що окремі країни спеціалізуються на випуску якихось конкретних товарів і послуг. Ця спеціалізація пояснюється традиціями, специфікою виробничого потенціалу, економічним потенціалом, наявністю або відсутністю природних ресурсів.

Спеціалізація дозволяє окремим країнам не витрачати величезні грошові ресурси на створення деяких виробництв для випуску товарів, а одержувати їх шляхом зовнішньої торгівлі. Це пов’язано з тим, що та чи інша країна має тривалим, професійним досвідом у виробництві тих чи інших високоякісних товарів, що дозволяє експортувати їх в інші країни, які імпортують такі товари, оскільки вони їх не виробляють в силу певних внутрішніх національних особливостей економік.

Система міжнародної спеціалізації, хоча й існувала на початку XX ст., найбільший розвиток отримала в другій половині XX. Цьому сприяло насамперед економічний і політичний розвиток окремих країн, науково-технічна революція, подальший розвиток всесвітнього ринку, політика державного регулювання економік.

Рис. 1.1. Міжнародна спеціалізація виробництва

До першої групи країн слід віднести в основному такі промислово розвинені західні країни, як США, ФРН, Англію, Францію, Канаду, Італію, Японію, які постачають на світовий ринок високотехнологічне обладнання, автомобілі, верстати, хімічні товари, побутову техніку. Разом з тим всередині цієї групи також існує спеціалізація по деяких видах продукції. Наприклад, виробниками і постачальниками авіаційної техніки є в основному США, Англія, Франція, ФРН, Італія, виробниками і постачальниками високоякісних автомобілів — корпорації США, Англії, ФРН, Франції, Японії, Італії, Швеції. У конкурентній боротьбі у виробництві побутової техніки пріоритет у спеціалізації мають Японія, ФРН, Голландія. [18, с. 104]

До другої групи належать країни, що володіють потужними мінеральними ресурсами і продають їх на світовому ринку. Це насамперед нафтовидобувні країни Близького Сходу, Латинської Америки, Африки, що здійснюють продаж нафти і газу. В основному промислово розвиненим країнам. Крім того, до цієї групи слід віднести ряд країн Африки і Латинської Америки, а також такі промислово розвинені країни, як Швеція, Австралія, Канада, які видобувають і продають у великій кількості різні мінеральні ресурси (вугілля, руди чорних і кольорових металів, золото, срібло і т.д.).

До третьої групи відносяться країни, спеціалізація яких на всесвітньому ринку обмежується виключно сільськогосподарською продукцією, або через слабкий економічний розвиток в основному внаслідок колоніального панування ряду західних країн у XVIII-XIX ст., або в результаті даної спеціалізації. В першу чергу це стосується країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Постачальниками сільськогосподарської продукції на світовому ринку є також більшість промислово розвинених капіталістичних країн (США, Канада, практично всі країни Західної Європи, Австралія, Нова Зеландія).

Говорячи про третю групу країн — постачальників сільськогосподарської продукції, слід зазначити наявність серед них спеціалізації на певний вид продукції. Так, Бразилія є визнаним постачальником кави, Аргентина — м’яса, Куба — цукру, Індія і Шрі-Ланка — чаю, ряд країн Латинської Америки та Африки — бананів, арабські країни — фініків і цитрусових, бавовни.

Міжнародна спеціалізація виробництва забезпечує відносно повне і економічне використання продуктивних сил кожної розвиненою в економічному відношенні країни. Розвиток і поглиблення міжнародної спеціалізації на базі поділу праці позбавляє багато країн від економічно непередбаченої і в ряді випадків непосильного завдання розвитку всіх галузей виробництва і дозволяє сконцентрувати зусилля і спеціалізуватися на виробництві певних видів продукції. Разом з тим воно виключає можливість утворення монокультурної структури економіки, оскільки передбачає створення в кожній країні раціонального господарського комплексу взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих галузей народного господарства. Однак таке формулювання прийнятне в основному для економічно розвинених країн і абсолютно не підходить багатьом країнам, що розвиваються, чия економіка продовжує носити монокультурний характер, тобто має одноманітну економічну спрямованість. Тому міжнародна спеціалізація при всій її специфіці повинна бути спрямована на багатогалузеву структуру народного господарства, в якій поєднується оптимальний варіант співвідношення різних галузей. Однак дана концепція в цілому складна для виконання. Навіть у ряді промислово розвинених країн існує певна диспропорція в розвитку різних сфер економіки. Диспропорційність, причому значна, існувала і в соціалістичних країнах, про що свідчить низька частка продукції обробної промисловості в їх експорті на світовий ринок. Система замкнутого господарського комплексу, або одностороння, занадто вузька міжнародна спеціалізація економіки, завдає шкоди ефективності суспільного виробництва і знижує темпи економічного розвитку як окремих країн, так і всього світового господарства.

Формування міжнародної спеціалізації виробництва визначається рядом факторів, зокрема: [7, с. 336]

— по-перше, існуючими і прогнозованими до введення виробничими потужностями, трудовими ресурсами, можливостями зростання чисельності і кваліфікації кадрів у країні;

— по-друге, рівнем національного доходу, нагромадження і споживання в економіці країни, можливостями його підвищення, а також розширенням ємності внутрішнього ринку;

— по-третє, природними багатствами і ґрунтово-кліматичними умовами;

— по-четверте, географічним положенням країни по відношенню до інших країн, існуючими міжнародними комунікаціями і перспективами їх подальшого розвитку;

— по-п'яте, сформованими економічними зв’язками країни, можливостями їх подальшого розширення та встановлення нових зв’язків.

В ідеальному відношенні, з точки зору міжнародної спеціалізації, перебувають ті країни, яким притаманні дії всіх цих факторів, що дозволяє їм збалансовано брати участь у поділі праці та світовому господарстві. Міжнародна спеціалізація не є застиглим процесом, вона постійно піддається еволюційним змінам.

1.2 Форми і напрямки розвитку міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, їх значення для економіки країни

На даний момент можна виділити наступні форми міжнародної кооперації (рис. 1.2). [10, с. 6]

Торгівля за кооперацією характеризується довгостроковою узгодженістю безпосередніх виробничих зв’язків. Основними ознаками міжнародної виробничої кооперації є:

— попереднє узгодження сторонами в договірному порядку умов спільної діяльності;

Рис. 1.2. Форми міжнародної кооперації

— наявність як безпосередніх суб'єктів виробничої кооперації промислових підприємств різних країн;

— координація господарської діяльності підприємств-партнерів з різних країн у певній, взаємоузгодженій сфері діяльності як головний метод співробітництва;

— закріплення в договірному порядку головних об'єктів кооперування готових виробів, компонентів, напівфабрикатів, технології;

— розподіл між партнерами завдань у межах узгодженої програми, закріплення за ними виробничої спеціалізації з урахуванням основних цілей коопераційної угоди;

— здійснення взаємних або односторонніх поставок товарів за узгодженим графіком виконання виробничих програм у межах угоди щодо кооперації, а не як наслідок виконання звичайних договорів купівлі-продажу;

— довгостроковість та стабільність відносин, що підвищує їх зацікавленість у цьому виді зв’язків і веде до встановлення між кооперантами усталених виробничих і технологічних зв’язків, тісної взаємодії та взаємозалежності [5, c. 73].

Збутова кооперація як співробітництво у сфері реалізації продукції на ринку являє собою процес узгодження дій юридично незалежних виробників щодо проведення спільних дій (заходів) зіснуючих каналів взаємного розподілу в різних країнах тощо. Різновидом збутової кооперації є торгівля в складі консорціумів, тобто створення тимчасових об'єднань незалежних компаній для отримання замовлень внаслідок прямих переговорів з потенційними замовниками або участі в міжнародних тендерах.

Маркетингова кооперація на міжнародному ринку поєднується, як правило, зі збутовою та знаходить своє віддзеркалення в проведенні спільних рекламних кампаній, організації акцій зі стимулювання збуту, обміні комерційною інформацією, узгодженні товарних та цінових політик [5, c. 74].

Промислове співробітництво може поєднувати різноманітні форми науково-технічної, виробничої, збутової чи маркетингової кооперації. Зазвичай в таких угодах передбачається обмін товарами та послугами між сторонами, а в деяких випадках продукція використовується як плата за інші послуги чи поставки, які мають місце в угоді.

Останнім часом значного поширення в світі набула транснаціональна кооперація корпоративних структур, яка в залежності від форми свого існування може поєднувати в собі практично всі наведені вище форми міжнародного кооперування. Появі і розповсюдженню в світі нових організаційних структур у вигляді транснаціональних компаній (ТНК) сприяли ускладнення та взаємопереплетіння господарських процесів, посилення міжфірмової та міждержавної конкурентної боротьби за ринки збуту та джерела сировини.

Найбільш розвиненою формою міжнародної кооперації виробництва на терені пострадянських держав є спільне виробництво, що базується на спеціалізації кооперантів на виготовленні ними погоджених видів кооперованої продукції (фінальною (готовою); проміжною — напівфабрикати, вузли, деталі, що комплектують агрегати і тому подібне) і взаємний обмін ними. Найбільший розвиток кооперація, особливо міжнародна кооперація праці, отримала в машинобудуванні, електроніці, хімічній і деяких інших галузях промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної наукоємкої продукції.

Технічно міжнародна кооперація у вигляді спільного виробництва виражається передусім у поставках (взаємних чи односторонніх) субпродуктів, вузлів та деталей, із подальшою доробкою, доведенням та збиранням кінцевої продукції на підприємствах партнерів або одного з партнерів.

Необхідно підкреслити, що корпоративні форми далеко не вичерпують всього розмаїття соціально-економічних проявів сучасних транснаціонально-корпоративних відносин.

В різних конкретних умовах є й інші, більш «м'які» форми, наприклад: [13, с. 306]

— ліцензійний договір (використання авторського права, товарного знаку, ноу-хау, патенту);

— спільне виробництво (коли повний комплексний продукт або окремі його частини виготовляються одним із закордонних партнерів);

— контракт-менеджмент (коли одне з підприємств, що кооперуються, надає у розпорядження партнерів свої досягнення у сфері розвитку персоналу, тобто, здійснюється передача ноу-хау у формі менеджменту);

— франчайзинг (тип співробітництва, який характеризується як особливого роду варіант надання ліцензій на здійснення відповідної діяльності з додатковою управлінською та маркетинговою її підтримкою);

— спільне підприємство, стратегічний альянс (формальний союз, який створюється двома або більшою кількістю фірм, які здійснюють виробничу, комерційну або фінансову діяльність з метою досягнення обсягу коштів, необхідних для забезпечення раціоналізації або реструктуризації;

— отримання «ефекту масштабу», який проявляється у скороченні витрат на одиницю продукції при збільшенні обсягів виробництва; забезпечення ресурсів для інновацій або підвищення ринкової ефективності).

Разом з тим кооперування у найбільш «сильних» формах (у межах цілісних господарських структур) інколи трактується як взагалі інший вид економічної діяльності - міжнародна інвестиційна [3, с. 26].

Міжнародна спеціалізація виробництва розвивається в трьох напрямках — виробничому, територіальному і міжгалузевому (рис. 1.3). [4, с. 235]

Рис. 1.3. Напрямки міжнародної спеціалізації виробництва Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об'єднань.

У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.

Міжгалузева спеціалізація — це взаємовідносини між державами з обміном продуктами різних галузей виробництва.

Основними формами прояву міжнародної спеціалізації виробництва є предметна, подетальна (повузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації.

Предметна передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на виробництві та експорті повністю закінченого і готового до споживання виробу.

Подетальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску вузлів та деталей.

Технологічна — на здійсненні окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу. [4, с. 31]

З розвитком міжнародного поділу праці в міжнародній спеціалізації виробництва виникли такі поняття, як «міжнародноспеціалізована галузь» та «міжнародноспеціалізована продукція».

Міжнародноспеціалізована галузь характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь в міжнародному поділі праці. Для них характерна висока частка продукції на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації.

Міжнародноспеціалізована продукція — це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній.

Тож, зробимо висновок до першого розділу. Міжнародна виробнича кооперація? це форма організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох або декількох країн. Під міжнародною спеціалізацією виробництва розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремлені) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби. Основними формами міжнародної кооперації є: спільне виробництво, підрядна кооперація, поставки в рамках ліцензійних угод, доповнення виробничих потужностей партнера, поділ виробничих програм, організація спільних підприємств. Основними формами прояву міжнародної спеціалізації виробництва є предметна, подетальна (повузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації.

2. Сучасні тенденції участі України в міжнародній спеціалізації та кооперації виробництва

2.1 Основні напрямки міжнародної спеціалізації в Україні

На сучасному етапі Україна є активним учасником міжнародних економічних процесів. Маючи значну частку експорту у ВВП країни, в той же час товарну структуру українського експорту не можна назвати ефективною, тому в ній переважають товари з низьким ступенем переробки.

Ресурсне забезпечення в значній мірі визначає структуру зовнішньої торгівлі України, місце національної економіки в системі міжнародного обміну і поділу праці. Однак, слід зазначити, що хоча наша держава і має значні поклади корисних копалин, функціонування її національного виробленого комплексу в значною мірою залежить від поставок енергоресурсів з інших країн. Більш того, наша держава має негативний баланс у торгівлі енергетичними ресурсами, який в значною мірою обумовлений неефективністю господарювання, високою енергоємністю виробництв.

Великий аграрний потенціал економіки України забезпечують родючі ґрунти України. Близько 45 млн. га земель використовуються сільськогосподарськими підприємствами, понад 10 млн. га відносяться до державного запасу і лісогосподарським підприємствам. Наявність родючих ґрунтів і традиційна аграрна спеціалізація зумовили розвиток харчової промисловості. Національні виробники практично витіснили з українського ринку іноземних конкурентів, залишивши їм лише незначні сегменти ринку.

Самозабезпечення окремих країн всіма товарами вимагає великих витрат і знижує ефективність господарювання порівняно з моделлю спеціалізації виробництва. Для відкритих економічних систем значно більш перспективним шляхом, ніж створення багатогалузевої економіки, включаючи весь спектр підгалузей та функціональних виробництв, є розвиток механізмів міжнародної спеціалізації. Це стосується і окремих підприємств, для яких часто значно більш продуктивним, ніж орієнтація на повний технологічний цикл, є акцент на створенні серійних промислових потужностей, спеціалізація на конкретних стадіях та видах обробки. [12, с. 227]

Тому для України такими вторинними факторами, які можна використовувати з метою оптимізації участі в системі міжнародної торгівлі, є наявні, в значною мірою вже орієнтовані на експорт, підгалузі машинобудування, хімічного, текстильного, харчового та інших видів виробництва. Тобто, на сучасному етапі мова йде насамперед про більш ефективне використання вже створених матеріальних об'єктів виробничої інфраструктури, які вимагають, як правило, значних інвестицій у модернізацію, всебічний розвиток як спільних, так і більш спеціалізованих промислових потужностей.

За допомогою зазначеного підходу необхідно подолати таку рису експортно-імпортної діяльності країни, як висока концентрація в товарній структурі продукції невеликої кількості областей.

Аналіз даних Державного комітету статистики України свідчить про істотне зростання обсягів зовнішньої торгівлі України впродовж останніх років. Так, за період з 2003 по 2011 рр. показник зовнішньоторговельного обігу України товарами зріс у 3,2 рази — з 34 933,9 млн. дол. США у 2003 р. до 112 170,5 млн. дол. США у 2011 р. При цьому треба зазначити, що збільшення товарообігу характеризувалося різною динамікою зростання експорту та імпорту. Протягом 2003;2011 рр. обсяг експорту вітчизняних товарів до інших країн світу зріс у 2,9 рази (з 17 957,1 млн. дол. США у 2002 р. до 51 430,5 млн. дол. США у 2010 р.), а обсяг імпорту — у 3,6 рази (з 16 976,8 млн. дол. США у 2003 р. до 60 740 млн. дол. США у 2011 р.). Зобразимо динаміку експорту графічно (рис. 2.1). [20]

Рис. 2.1. Динаміка експорту товарів та послуг в Україні за 2003;2011 рр.

Найбільше зростання обсягів зовнішньої торгівлі за період 2003;2011 рр. відбулося у 2009 р. — 42 571,8 млн. дол. США (або 38,7%) порівняно з 2008 р., відтак зовнішньоторговельний оборот становив 152 489,8 млн. дол. США. У 2010 р. обсяг зовнішньої торгівлі порівняно з 2009 роком скоротився приблизно у 2 рази (майже до рівня 2007 р.) і становив 85 138,5 млн. дол. США. У 2011 р. зовнішній торговельний оборот становив 112 170,5 млн. дол. США, тобто порівняно з 2010 р. зріс на 27 032 млн. дол. США, однак таке зростання не забезпечило досягнення показників 2009 року.

Тенденція до скорочення питомої ваги експорту у структурі зовнішньої торгівлі простежувалася й у 2009 р., дефіцит торговельного балансу становив 18 531,9 млн. дол. США і був найбільшим за період 2003;2011 рр. Коефіцієнт покриття імпорту експортом становив 0,78. У 2010 р. експорт товарів зменшився на 27 251,5 млн. дол. США (або на 59,3%) і становив 39 702,9 млн. дол. США. Перевищення імпорту над експортом становило 5 732,7 млн. дол. США і лише 87% імпорту покривалося експортом. У 2011 р. обсяг експорту товарів України щодо 2010 р. збільшився на 11 727,6 млн. дол. США (або на 29,5%) і становив 51 430,5 млн. дол. США. Торговельне сальдо було від'ємне і становило 9 309,5 млн. дол. США. Коефіцієнт покриття імпорту експортом дорівнював 0,85.

Аналізуючи ефективність участі України у світовій системі господарювання з показників імпорту товарів і послуг (рис. 2.2) слід зазначити що на протязі 2006;2011 рр. в цілому спостерігається тенденція до збереження зростання обсягів імпорту товарів, що підвищує ступінь залежності національної економіки від закордонних товаровиробників.

Рис. 2.2. Імпорт товарів Україною на протязі 2006;2011 рр., %

Хоча світова фінансова криза 2009 р. майже у два рази знизила значення показника з імпорту товарів в Україну (45 433,1 млн. дол. США, з 18% до 9%), все ж тенденція у 2011 р. показала імпортозалежність економіки країни (імпорт сягнув 60 742,2 млн. дол. США, або 12%).

Проаналізуємо детальніше експорт України у розрізі товарної та географічної структур за даними Державного комітету статистики за 2006;2011 рр. (рис. 2.3). Досліджуючи товарну структуру експорту за 2011 р. можна побачити, що домінуючу частку у ній склали недорогоцінні метали та вироби з них — 33,7% (з них чорних металів — 28,4%, виробів з чорних металів — 3,9%) від загального обсягу експорту країни.

Рис. 2.3. Товарна структура експорту України у 2011 р., %

Із рис. 2.3, видно, що найбільшу частку (близько третини) у загальному обсязі експорту становлять недорогоцінні метали та вироби з них. Їх частка у товарній структурі у 2011 рр. становила 33,7%. Другу позицію за величиною питомої ваги у експорті становили мінеральні продукти, частка яких становила 13,1%. Сукупно ці дві групи сформували близько 50% експорту України, тобто наша країна залишається експортером переважно сировини та напівфабрикатів. Як відомо, ціни експорту та імпорту найбільш нестабільні для товарів з низьким ступенем оброблення, відтак національне виробництво та економічний розвиток України значною мірою залежать від зовнішньої кон’юнктури та попиту на світових ринках.

Вагомою у структурі товарного експорту була і частка мінеральних продуктів — 13,1%. Частка механічного обладнання; машин та механізмів, електрообладнання та їх частин; пристроїв для записування або відтворення у 2011 р. становила 11,0% (зокрема котли, машини, апарати і механічні пристрої - 6,1%, електричні машини і устаткування — 4,9%) до загального обсягу експорту; продуктів рослинного походження — 7,7% (зокрема, зернові культури — 4,8%, насіння і плоди олійних рослин — 2,1%), продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості - 6,8% (з них продукти неорганічної хімії - 2,2%, добрива — 1,8%), транспортних засобів та шляхового обладнання — 6,3% (зокрема залізничні або трамвайні локомотиви, шляхове обладнання — 4,7%), готових харчових продуктів — 5,0%. Питома вага інших товарних груп становила менше ніж 2%, а сукупна їх частка у загальному експорті становила 11,3% [16, с. 11].

Аналіз динаміки товарної структури імпорту свідчить про зростання імпорту в Україні за багатьма товарними групами (рис. 2.4). [20]

Рис. 2.4. Товарна структура імпорту у 2011 р., %

Найбільшу долю імпорту у 2011 р. займали: мінеральні продукти — 34,5%, транспортні засоби — 14,8%, машини та механізми — 13,8%, хімічна продукція — 11,7%.

За даними Державного комітету статистики, Україна експортує товари до близько 200 країн світу. У 2011 р. експортні операції з товарами проводили з партнерами зі 181 країни. Географічну структуру експорту представлено на рис. 2.5.

Рис. 2.5. Географічна структура експорту товарів України у 2011 р., %

Аналіз рис. 2.5 свідчить, що найбільші обсяги експортних поставок у 2011 р. здійснювали до країни СНД — 36,4% від загального обсягу експорту, Європи — 26,9% та Азії - 26,7%. Частка країн Африки становила 5,9%, Америки — 3,9%, Австралії і Океанії - 0,1%. У 2011 р. до Росії було експортовано товарів на суму 13 431,9 млн. дол. США, що становило 26,1% від загального обсягу експорту України та 71,6% вартості українського експорту до країн СНД. Якщо додатково аналізувати імпорт товарів Україною з географічних частин світу (рис. 2.6), то можна побачити, що найбільшого значення для українського імпорту набуває Європа, з якої в період за 2006;2011 рр. було імпортовано товарів на суму 17 098 млн. дол. США (65% від загального обсягу за період).

Рис. 2.6. Географічна структура імпорту товарів Україною за 2006;2011 рр., %

Основу товарної структури імпортних операцій України з країнами СНД складають паливно-енергетичні товари — 56%; машини, устаткування та транспорт — 17%; метали та вироби з них — 10%; продукція хімічної промисловості, каучук — 7%; продовольчі товари та сільськогосподарська продукція — 4%; інші товари — 6%. Найбільшими торговельними партнерами є Російська Федерація, Туркменістан, Білорусь [8, с. 75].

Значно відрізняється товарна структура імпорту України з країнами далекого зарубіжжя. Основними галузевими групами є машини, устаткування та транспорт — 44%; продукція хімічної промисловості, каучук — 20%; продовольчі товари та продукція сільського господарства — 10%; метали та вироби з них — 6%; текстиль, текстильні вироби та взуття — 6%; деревина та целюлозно-паперові вироби — 4%; інші товари — 10%. Найбільшими торговельними партнерами залишаються Німеччина, Італія, Польща, Китай, Франція.

Висока питома вага імпорту в Україну паливно-енергетичних товарів зумовлена обмеженістю природних ресурсів даного комплексу, і наявний попит загалом забезпечується за рахунок імпорту з Росії та Туркменістану. Обсяги імпорту «енергетичні матеріали» в 2011 р. становили 16 498 618 тис. дол., що складає 27,1% всього імпорту. Порівняно з 2010 р. частка, що припадає на ці товари, зросла на 1,1%.

Дослідження спеціалізації експорту та імпорту України за основними групами товарів дозволило виокремити спеціальні чинники, які впливають на формування експортних потоків та імпортних надходжень і спроможні визначати напрями їх зміни у короткостроковій перспективі. Найвагомішою позицією українського експорту лишаються товари гірничо-металургійного комплексу, які забезпечують 35 — 40% валютних надходжень. [6, с. 78] На жаль, українська металургія у світовому поділі праці є постачальником напівфабрикатів та прокату з низькою доданою вартістю, які чутливі до циклічних коливань за рівнями попиту і цін на світових ринках, що пов’язано з технічною і технологічною відсталістю цієї базової галузі економіки при постійному дефіциті інвестицій.

2.2 Участь України у міжнародному кооперативному русі

Серед головних тенденцій розвитку сучасного міжнародного кооперативного руху доцільно виокремити зростання конкурентоспроможності кооперативів у порівнянні з провідними транснаціональними корпораціями (ТНК), посилення ролі кооперативних організацій у вирішенні соціальних проблем та стимулювання зайнятості, поглиблення міжнародної інтеграції між кооперативними об'єднаннями як розвинутих країн, так і країн з перехідною економікою, постійне зростання кількості пайовиків та кооперативних підприємств у всьому світі.

Станом на кінець 2010 р. членами Міжнародного кооперативного альянсу (МКА), який є найбільшим та найвпливовішим міжнародним кооперативним об'єднанням у світі, були 223 кооперативні організації з 89 країн із загальною кількістю учасників кооперативів понад 800 млн. осіб. Кооперативи забезпечують сьогодні робочими місцями понад 100 млн. осіб, тобто більше, ніж ТНК та обслуговують близько 3 млрд. осіб, тобто близько половини населення світу. Найважливішими стратегічними завданнями МКА, які визначені на період 2009;2012 рр. є [15, с. 279]:

1) консолідація і збільшення чисельності членів;

2) збільшення впливу кооперації на глобальному рівні шляхом просування кооперативної ідеї;

3) розвиток сильних кооперативних підприємств з метою соціального і економічного прогресу;

4) підвищення ефективності управління шляхом розвитку людського капіталу і підтримки міжнародних інституцій.

У європейському кооперативному русі на сьогодні спостерігається тенденція до значного збільшення чисельності кооперативів, різноманітних їх видів і кількості учасників. Станом на кінець 2010 р. у 37 країнах Європи налічувалося 171 кооперативна організація в 7-ми секторах економіки (близько 250 тис. Кооперативних підприємств, членами яких є 160 млн осіб і в яких працює 5,4 млн чоловік) [14, с. 36].

Суттєвими факторами, що забезпечують високі показники розвитку кооперативів країн Західної Європи, визначимо наступні:

1) глибоку інтеграцію кредитної і сільськогосподарської кооперації;

2) концентрацію виробництва (від 50 до 90% ринку) у переробних кооперативах (зокрема молокоі м’ясопереробних);

3) розвиток нових каналів та форм збуту продукції (особливо через аукціони);

4) формування багатопрофільних кооперативів шляхом комбінування функцій маркетингу, матеріально-технічного постачання і сервісу;

5) поширення міжнародної кооперації та інтеграції в Європейському регіоні, а також з кооперативами країн Східної і Центральної Європи.

Таким чином, сьогодні міжнародний кооперативний рух демонструє значний економічний та соціальний потенціал і здатність ефективно розвиватися в умовах глобалізації.

Укоопспілка, як повноправний член Міжнародного кооперативного альянсу з 1992 р., активно сприяє розвитку і укріпленню світового кооперативного руху, намагається використовувати досвід кооперативних організацій інших країн світу.

Споживча кооперація України підтримує партнерські відносини з більшістю національних кооперативних організацій Міжнародного кооперативного альянсу.

Окрім того, споживча кооперація приймає активну участь в роботі спеціалізованих комітетів МКА, членом яких є Укоопспілка, організовує прийом іноземних делегацій, що відвідують нашу країну для ознайомлення з діяльністю української споживчої кооперації.

Делегації споживчої кооперації України є постійними учасниками міжнародних виставок, ярмарків і зустрічей, що організовуються національними кооперативними організаціями. Особливо слід відзначити ефективну участь представників Укоопспілки в роботі з'їздів МКА та інших міжнародних кооперативних з'їздів, форумів МКА, міжнародних конференцій, семінарів та спільних обговорень з метою вивчення зарубіжного досвіду роботи в умовах ринкової економіки і розробки стратегічного розвитку міжнародної кооперації в ХХІ столітті. Активна участь у даних заходах провідних науковців Львівської комерційної академії і Полтавського кооперативного університету Укоопспілки має наслідком розширення зв’язків вчених з кооператорами зарубіжних країн і тим самим сприятиме використанню зарубіжного досвіду при розробці стратегії вирішення багатьох завдань, які стоять сьогодні перед кооперацією. Зі свого боку представники Укоопспілки сприяють поширенню українського досвіду діяльності та ефективного вирішення проблем кооперації, які існують в умовах перехідної економіки.

Сьогодні основною формою міжнародних економічних зв’язків споживчої кооперації є здійснення експортно-імпортних операцій. Аналіз обсягів зовнішньоторговельного обороту свідчить про появу позитивних зрушень у динаміці експортних операцій Укоопспілки (у 2010 р. порівняно з 2009 р. обсяги експорту збільшились на 14%). Кооперативні підприємства та організації постачають на закордонні ринки передусім продукцію традиційної номенклатури споживчої кооперації - продукцію заготівель, дикорослі плоди та ягоди, лікарсько-технічну сировину, тобто екологічно чисту продукцію, що користується стабільно високим попитом на світових ринках. [18, с. 108]

Укоопспілка активно сприяє залученню облспоживспілок до ведення зовнішньої торгівлі через зовнішньоекономічне об'єднання «Укоопзовнішторг», основними завданнями якого є розширення зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД), насамперед, за рахунок заявок підприємств і організацій споживчої кооперації, розвиток сучасних технологій здійснення ЗЕД і підвищення її ефективності, розширення зв’язків в прикордонних областях України.

Разом з тим можна стверджувати, що в недостатній мірі використовується потенціал участі Укоопспілки в міжнародних кооперативних організаціях (особливо, МКА та європейських кооперативних інституціях) для налагодження економічних зв’язків, побудованих на кооперативній основі, розвитку інвестиційної діяльності.

Співпраця з кооперативними організаціями зарубіжних країн обмежувалася в останні роки разовими угодами, передусім з кооперативними організаціями Росії, Білорусії, Прибалтики, Швеції. [18, с. 108]

Виходячи із сучасного стану міжнародних зв’язків, одним з найважливіших завдань розвитку міжнародної співпраці споживчої кооперації України є не лише розширення діапазону зв`язків із закордонними фірмами, але й формування міжнародних економічних, технічних і соціальних зв`язків на довготривалій основі з кооперативними організаціями зарубіжних країн. При цьому особливо актуальним є використання можливостей роботи в окремих комітетах та підрозділах МКА (з питань сільського господарства, банківської та страхової справи, інформаційних технологій тощо).

Таким чином, головною метою розвитку міжнародної інтеграції Укоопспілки визначимо підвищення організаційно-економічної ефективності зовнішньоекономічного співробітництва як важливого напряму трансформації, зміцнення і динамічного розвитку споживчої кооперації в умовах активізації співробітництва України та ЄС та розвитку міжнародного кооперативного руху. Можна виділити 2 пріоритетних напрями поглиблення міжнародної інтеграції споживчої кооперації України: по-перше, через співпрацю з наднаціональними кооперативними об'єднаннями (передусім європейськими), і, по-друге, через реалізацію проектів економічної співпраці та інтеграції з конкретними кооперативними спілками зарубіжних країн.

3. Проблеми та перспективи участі україни в міжнародній спеціалізації та кооперації виробництва

3.1 Визначення проблемних аспектів міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва в Україні

Щоб забезпечити широкомасштабне включення України у світове господарство і міжнародне співробітництво, необхідно сформувати ефективний механізм зовнішньоекономічних зв’язків. Механізм зовнішньоекономічних зв’язків становить собою сукупність конкретних форм зв’язків, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських структур із світовим господарством з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її населення. [19, с. 219]

На жаль, в Україні такий механізм відсутній. По-перше, відсутня ефективна правова база. Закони «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про іноземні інвестиції», «Про єдиний митний тариф», «Про загальні принципи створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» та деякі інші є правовими актами загального характеру, а тому вимагають доповнень і конкретизації багатьох своїх положень у вигляді нової серії законів, постанов та угод. Ці останні повинні, з одного боку, стимулювати і полегшувати ті ділові зв’язки українських підприємств із зарубіжними, які приносять найбільшу користь економіці України, а з іншого — створювати передумови формування економічного союзу країн СНД, у межах якого діяли б такі принципи: свобода міждержавної міграції капіталів та робочої сили, регулювання питань промислової та інтелектуальної власності, свобода транспорту і ринкових послуг, державні замовлення і уніфікація податків.

По-друге, вкрай недосконалою в Україні є валютна, податкова, кредитна й митно-тарифна політика. Вона не забезпечує стабільність національної грошової одиниці відносно провідних валют світу, не сприяє залученню іноземної валюти в країну і використанню її як засобу стабілізації національної економіки та створення державного валютного фонду, гальмує приплив інвестицій і разом з тим виштовхує вітчизняне виробництво на узбіччя світового господарства.

Хоча сучасний стан продуктивних сил України значно підірваний суспільно-політичною та економічною кризою, їх потенційні можливості досить великі. Україна успадкувала від СРСР найвищий у Європі показник кількості науково-технічних працівників у розрахунках на душу населення. [19, с. 219]

Все це є одним із важливих факторів розвитку міжнародної науково-технічної кооперації України, основними формами якої могли б бути такі: взаємодія у створенні, розширенні та забезпеченні діяльності навчальних закладів, науково-дослідницьких та консультативних центрів; співробітництво у галузі науки й техніки при будівництві, модернізації та експлуатації підприємств й інших об'єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури; обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими та проектними матеріалами; співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної й економічної інформації.

Оскільки найтісніші зв’язки в галузі науки й освіти Україна мала з Росією, а також з деякими колишніми соціалістичними країнами Східної Європи, то розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України повинен охоплювати в першу чергу ці країни.

Існуючий науково-технічний потенціал виступає важливим фактором розвитку міжнародної виробничої кооперації. Як відомо, основу економічної інтеграції колишніх республік СРСР становив поділ праці, тобто спеціалізація та кооперація республік на виробництві певних видів продукції, якими вони обмінювалися. При цьому каналами міжреспубліканського обороту реалізовувалося понад 20% валового продукту, в той час як в країнах ЄС цей показник становить 18%. І навіть сьогодні країни колишнього СРСР мають певною мірою єдиний економічний простір й інтегровану економіку. Більшість галузей машинобудування України на 50 і більше відсотків залежать від коопераційних поставок з країн СНД. Тому найперше завдання полягає в тому, щоб відновити й розвинути виробничо-технічну кооперацію України з країнами СНД. [17, с. 210]

Що стосується участі України в коопераційному співробітництві із західними кранами, то його масштаби незначні. Такий стан зумовлений недооцінкою в минулому цієї форми спілкування, невідпрацьованістю правових, організаційно-економічних та валютно-фінансових аспектів співробітництва, а також відсутністю глибокої зацікавленості західних підприємств щодо України.

Сьогодні істотний негативний вплив на загальний стан виробничо-технічної кооперації роблять такі фактори як скорочення фізичних обсягів виробництва, згортання інвестиційної діяльності, стійке падіння продуктивності праці, величезний дефіцит бюджету, значний зовнішній борг України, дискримінаційна політика деяких держав стосовно України, низький соціально-економічний ефект України від діяльності спільних підприємств і ін. В міру їх подолання виробничо-технічна кооперація й інтеграційний процес в цілому будуть поглиблюватися.

Підсумовуючи, можна виділити основні причини, що певною мірою стримують зростання участі України в міжнародній спеціалізації та кооперації виробництва:

— від'ємне сальдо зовнішньоторговельного обороту;

— низька диверсифікація товарного експорту, що визначається домінуванням в експорті товарів з низьким вмістом доданої вартості, високою чутливістю українського експорту до різких змін кон’юнктури світового ринку;

— невигідна спеціалізація України на світовому ринку, зокрема на ринках ЄС, та втрата традиційних ринків у СНД, хоча урядова програма «Український прорив» наголошує на відданості інноваційній моделі розвитку, насправді, економіка і її зовнішньоекономічна складова мають характерні ознаки господарства сировинного типу — державна підтримка концентрується на базових галузях;

— зростання залежності загальної торговельної динаміки від коливань динаміки експорту недорогоцінних металів — оскільки металургія протягом останніх 17 років перебуває на провідних позиціях економіки, а експорт металопродукції становить 40−45% загального експорту товарів, коливання цін на світовому ринку металів позначаються на всій економіці;

— висока енергоємність експортованої продукції України, що визначає її відносну не конкурентоспроможність на зовнішніх ринках;

— невідповідність значної кількості вітчизняної продукції міжнародним стандартам — понад 8000 технічних стандартів України не гармонізовано з міжнародними стандартами, внаслідок чого 90% вітчизняної продукції не може бути експортовано до країн ЄС;

— недоліки правового регулювання міжнародних відносин і відсутність стимулювання розвитку міжнародної кооперації з боку держави;

— недовіра іноземних виробників до якості і конкурентоздатності вітчизняної продукції і вітчизняних виробників, відсутність значного досвіду співробітництва.

3.2 Перспективи участі України у світогосподарських процесах спеціалізації та кооперування виробництва

Україна, маючи вигідне положення, сприятливі природні передумови, маючи також значні трудові ресурси і потенційно широкий ринок збуту споживчих товарів, а також зовнішньоекономічні зв’язки з іншими країнами, займає вигідне положення в міжнародній спеціалізації та кооперації.

Перспективною формою міждержавних зв’язків є економічна інтеграція суміжних прикордонних територій. Україна активно включається у нові форми міжнародної економічної співпраці - прямі зв’язки підприємств, спільне підприємництво, спеціальні економічні зони. Прямі економічні зв’язки передбачають різнобічне співробітництво без посередників (міністерств, інших суб'єктів) за моделлю «підприємство-підприємство». Інтеграція України у світові економічні процеси повинна ґрунтуватися на міцних міжнародних фінансово-кредитних зв’язках.

Існують усі передумови для становлення України як процвітаючої незалежної держави. До них можна передусім віднести: [9, с. 146]

1. Наявність промислових, сировинних і водних ресурсів, чорноземів, що дає змогу повністю забезпечити населення продуктами харчування.

2. Потенційну здатність кадрів до висококваліфікованої і наукоємної праці, яка може бути реалізована у короткий час за рахунок активізації сильніших ринкових стимулів до праці.

3. Вигідне географічне положення, вихід до моря, сприятливий клімат.

Виходячи з принципів міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, існуючих науково-технічного і ресурсного потенціалів, механізм зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, повинен забезпечити реалізацію головної стратегічної мети в сфері зовнішньоекономічної політики — інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему.

Тож, визначимо основні шляхи вдосконалення міжнародної кооперації та спеціалізації України: [5, с. 76]

— основними орієнтирами українських виробників мають бути: новітні технології, світові норми та стандарти, а також місткість ринку;