Фольклорні джерела драми Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці»

Міністерство освіти і науки України Донецький національний університет Кафедра історії української літератури і фольклористики Фольклорні джерела драми Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці»

Курсова робота Студентки 1 курсу Прискореної форми навчання Спеціальність «Українська мова і література»

Рагімової Зульфії Ельбрусівни Науковий керівник Хамедова О.А.

Донецьк-2011р.

ВСТУП В українській літературі другої половини ХІХ — початку ХХ століття значне місце займає творчість Михайла Петровича Старицького — талановитого поета, драматурга, прозаїка. У всій своїй творчості М. Старицький осмислював національні проблеми, які пов’язані з соціальними, підпорядковані їм і ними обумовлені, осмислював їх не тільки у загальноукраїнському, а й у загальноросійському і загальноєвропейському контекстах, поєднуючи реалізм та романтизм у своїх творах.

Здійснюючи дослідження творчості Михайла Старицького, варто сказати, що його авторству належить достатньо велика кількість різножанрових творів, як прозових, так і поетичних, які зібрані в окремі томи. Важливо визначити чи використовував автор народну творчість для написання власних творів, адже це має велике значення як для авторської творчості, так і для народної, оскільки їхній зв’язок дасть можливість охарактеризувати поєднання елементів народної драми у творі «Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці», переосмислити драму як жанр народний і як жанр твору М. Старицького, розглянути її з сучасного погляду на фольклор. Жанр драми зазнає змін, тобто розвивається у певному напрямку.

Протягом багатьох століть розвивається й усна народна творчість, зокрема і народна драма. Але з часом цей розвиток почав уповільнюватися, деякі жанри почали занепадати. Та з початком інтенсивного дослідження народної творчості окремі елементи народних жанрів почали запозичувати письменники для написання власних творів, де ці елементи зберігалися, мали своє певне призначення, несли певний прихований зміст, характеризували авторський твір, як багатий на фольклорні елементи, що свідчать про життя, побут, культуру того часу, коли драма виникла і усталилася як жанр народної творчості. Тому велике значення має саме зв’язок авторської творчості з народною, прикладом для чого може послужити драматичний твір М. Старицького.

Дослідження елементів народної драми у творчості цього письменника дає можливість розглянути драму з сучасного погляду на фольклор, виявити її особливості та функції як окремого жанру, так і у складі певного твору, що є важливим для науки, у чому і полягає актуальність цього дослідження.

Необхідним етапом дослідження є визначення його об'єкта.

Об'єктом дослідження є: фольклорні джерела драми Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці»

Поряд з об'єктом необхідно виділити і предмет дослідження. Предметом є: особливості використання і функціонування фольклорних джерел у драмі Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці»

Мета роботи полягає у дослідженні особливостей використання фольклорних джерел у драмі Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці»

Реалізація мети обумовлена виконанням таких завдань:

1) систематизація критичних матеріалів, присвячених творчості М. Старицького;

2) розгляд драматичної творчості М. Старицького та виявлення елементів народної драми у творі і «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»;

3) визначення художньої функції пісні у драмі М.Старицького.

Отже, важливим для дослідження є розглядання синкретизму, тобто поєднання драми авторської та елементів драми народної як окремого жанру у розвиткові українського фольклору.

Результати та матеріали, отримані в результаті дослідження, що становлять практичну цінність, можна використовувати у подальшому дослідженні творчості М. Старицького, при вивченні народної творчості у школах, на філологічних факультетах вищих навчальних закладів, у подальшому дослідженні розвитку драми як жанру.

РОЗДІЛ І. Драматургія М. Старицького в оцінках літературознавців Творчість Михайла Старицького — значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні в нашому письменстві реалізму", — цими словами, які сказав про М. Старицького М.Рильський, починається стаття Людмили Дем’янівської «Вогонь не згасне не замре…», яка поряд з біографією подала характеристику поетичної, драматургічної та прозаїчної творчості письменника. У поезії письменника наявні і традиційні мотиви, тобто роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів ліричного героя, і буденні - про боротьбу народу за соціальне і національне визволення в умовах кризової ситуації у суспільстві. «На поезію Старицький дивиться як на трибуну, на поета — як на оборонця покривджених, пригнічених трудових мас», — говорить автор статті [1, с. 11]. Дещо по-іншому описує літературну діяльність М. Старицького Микола Зеров, який присвятив характеристиці творчих поглядів письменника статтю Літературна позиція М. Старицького", в якій порівнює його з іншими поетами та найбільше характеризує перекладацьку діяльність: «Подібно як у справах мови, дуже обережно тримався Старицький і в справі перекладання. Воюючи за право української мови на літературне поширення, він не розривав різко з традиційними методами перекладання-переспіву [13, с. 8]». Тобто драматичну творчість письменника М. Зеров не бере до уваги у своїй статті, а робить акцент на його перекладах, переспівах, статтях, автобіографічних матеріалах та листах.

До епічних творів письменника належать соціально-психологічні повісті, оповідання і нариси, у яких відтворено тогочасне життя українського селянства, його безправ’я, відсталість, темноту, обезземелювання, поглиблення класової диференціації на селі, непримиренну війну між біднотою і куркульськими верствами, сваволю, шахрайства і здирства старшини, земських діячів — і породжені усім цим сімейні драми. Про це пише у своїй статті Л. Дем'янівська, яка одна з небагатьох, хто звертає детальну увагу на оповідання та повісті М.Старицького. Але сам аналіз більше схожий на переказ змісту повістей, образної характеристики героїв, мотивацію їхніх вчинків, розподіл героїв на позитивних і негативних і, звичайно, гостра критика поганих вчинків. Тобто автор статті подає не аналіз, а характеристику кожного твору у вигляді опису п'єс, поданих у збірнику. Звідси можна виявити, що зв’язок епічних жанрів з народною творчістю, зокрема народною драмою, не присутній, оскільки не є очевидним. У цих творах М. Старицького показано життя простого народу, сільських жителів, його «безпросвітність, темноту і дикість», як пише Л. Дем'янівська, без супровідних деталей, таких як, пісня або танець, оскільки жанр твору суперечив би такому викладу змісту. Потрібно зазначити, що в інших статтях, присвячених творчості М. Старицького, лише узагальнено згадується про оповідання, а перевага в характеристиці надається історичним повістям, порівнянню образів у творі з історичними постатями або образами цих же героїв, представлених у творах інших письменників. Можна багато говорити про різноманітність жанрів і кількість творів, що належать до творчого доробку письменника, але звернути увагу потрібно на працях, зміст яких містить характеристику драм письменника.

Значну кількість матеріалів можна об'єднати як такі, що мають відношення безпосередньо до драматичної творчості М.Старицького. Це свідчить про те, що письменник найбільше проявив себе в драматургії, про що також свідчить і його театральна діяльність. «У театрі М. Кропивницького М.Старицького, щоправда, тьохкали соловейки і кумкали жаби, але людська дійсність була яскраво романтизована та театралізована. Побут та історія у цьому театрі завжди виставлялися в барвистих, етнографічних фарбах, у яскраво-комічних або мелодраматичних ситуаціях [2, с. 21]» — такий відгук про театр корифеїв можна знайти у статті Якова Мамонтова «Український театр в ХІХ столітті», де він дає характеристику розвитку театрального процесу в Україні, зокрема, згадуючи і про діяльність М.Старицького. «…Я думаю, що моя сила найбільша у драмі…», — писав М. Старицький у листі до І.Франка [1, с. 15]".

Не надто високо поціновував переробки М. Старицького поважний та компетентний І. Франко, але він вказував на їхнє значення для розвитку українського театру: «Для історії літератури ті твори, зібрані д. Старицьким у двотомній збірці п.з. „Малороссийский театр“, Москва 1890−1893, будуть мати вартість не стільки своїм змістом, скільки радше як документи певної фази з розвою української сценічної штуки, як зразки того невисокого смаку, якому мусив служити наш автор…» [4, с. 334]. Нижчу вартість переробок І. Франко пояснює не відсутністю таланту драматурга, а життєвими обставинами і невибагливими смаками тогочасної публіки. Яскравим підтвердженням цього є вже згадані у праці Івана Яковича цитати зі спогадів Л. Старицької-Черняхівської: «Як звісно від 1876 р. аж до останніх часів… цензура заборонила майже всі речі для сцени, так що тільки випадково пропускала деякі п'єси… Через те й довелося користуватися тільки з тих п'єс, які уже тим чи іншим робом перескочили цензуру, а таких п'єс було дозволено три: „На Кожум’яках“ Левицького, „Світова річ“ Олени Пчілки і „Перемудрив“ Мирного. Але, на жаль, усі ті п'єси дуже цінні з боку літературного, з боку сценічного мали стільки хиб, що виставляти їх, незважаючи на гостру потребу, було цілком неможливо» [4, с. 334].

Пише про творчість М. Старицького й авторитетний український літературознавець і публіцист С. Єфремов. У своїй ґрунтовній праці «Історія українського письменства» він розглядає проблему поетичного таланту Старицького, відводячи «на задній план» Старицького-драматурга. Адже, на думку дослідника, Старицький був новатором у своїй ліриці, а у творах драматичних «не мав сили визволитися з-під шаблону й рутини в драмі, традиційних аксесуарів старої української драми, як співи, танці, горілка і взагалі поверховий етнографізм» [5, с. 474] Єфремов наголошує, що для драматичних творів Старицького характерна перевага сценічності над суто літературною стороною.

З певною упередженістю оцінює драматичну спадщину М. Старицького і Д. Чижевський. У праці «Історія української літератури» він пише про пряме наслідування М. Старицьким у драматичних творах манери писання М. Кропивницького [6, с. 552]. Д. Чижевський вважає, що п'єси, написані і Кропивницьким, і Старицьким, не мають серйозних осмислень проблем, які вони малюють у своїх творах. Прочитаємо ще одну думку Чижевського: «Інші п'єси Старицького (мається на увазі крім успішно поставленого водевілю «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка») були так само популярні, як і найгірші речі з українського репертуару. Це були, зокрема, п'єси «Не судилось», де автор скептично малював «народовців"-лібералів; «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», де трагічна доля Гриця змальована на тлі співів та танців…, пізнішенавіть історичні п'єси — «Хмельницький» (1897), «Облога Буші"(1899) з неможливою ідеалізацією козацьких провідників» [6, с. 551]. Думаємо, що все ж Д. Чижевський не ототожнював п'єси Старицького з «найгіршими речами з українського репертуару» [6, с. 551], а хотів акцентувати увагу на низькому культурному рівні споживачів української театральної продукції: «Українські п'єси драматурга пристосовані до тодішнього рівня» [6, с. 551].

Відомий своїм вульгарним соціологізмом у літературознавстві Володимир Коряк теж зазначав, що сюжети ідеологічні мало вдалися Старицькому. Відгуки щодо драматичної спадщини Старицького досить лаконічні з властивою Корякові своєрідною соціологічною концепцією українського письменства.

Дещо детальніше пишуть про драматичну спадщину М. Старицького радянські літературознавці 50−60-х рр. ХХ ст. — Л. Сокирко, М. Комишанченко та Й. Куриленко. Не вдаючись до всебічного текстуального дослідження драматичних творів М. Старицького, згадані літературознавці аналізували такі оригінальні п'єси як «Не судилось», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «По-модньому», «Богдан Хмельницький», «Розбите серце», «У темряві», «Талан», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Чарівний сон», «Крест жизни». Дещо скупіше йдеться про переробки драматурга.

Звичайно, кожен з цих дослідників посприяв подальшому вивченню драматичної спадщини М. Старицького, але всі вони теж робили акцент на соціальних аспектах у п'єсах митця і часто суб'єктивно, з радянських ідеологічних позицій коментували історичні твори драматурга. Так, М. Комишанченко наголошує, що через історичні драми Старицького проходить думка про життєву необхідність возз'єднання України з Росією.

Не можемо цілком погодитися і з такими міркуваннями критика, що п'єса «Богдан Хмельницький», мовляв, є значним драматичним твором, «в якому вперше була зроблена серйозна спроба зобразити події визвольної війни українського народу проти польської шляхти з соціальної, а не з суто національної точки зору, і головне — на конкретному історичному матеріалі показати міцну дружбу українського і російського народів».

Адже торкаючись соціального аспекту в історичних творах, Старицький все ж робить акцент на національному чиннику. До того ж зазначимо, що «однією з ідеологічних домінант у творах М. Старицького історичної тематики є ідея свободи, причому, не тільки національної, державної, але й особистісної [8, с. 16].

Більшість критиків зазначали, що М. Старицький — прозаїк і драматург реалістичного напряму, хоча дехто з літературознавців указував на притаманний його творам романтичний струмінь.

Так, поетом і драматургом реалістичного напряму М. Старицького вважав Д. Чижевський. Як негативнее явище визначається Чижевським і вплетення в драматичні твори етнографічних елементів: «Але п'єси мали в традиції Кропивницького ту саму мішанину трагедії з співами та танцями».

О. Білецький у «Історії української літератури» (1955) високо поціновує як оригінальні драматичні твори митця, так і переробки та інсценізації творів інших авторів. О. Білецький наголошує на великому значенні впливу творчості М. Гоголя на становлення М. Старицького-драматурга. «Показовим щодо цього є те, що Старицький почав свою драматичну творчість власне з інсценізації повістей великого письменника. Першою його вдалою творчою спробою в жанрі драматургії була оперета «Різдвяна ніч» (1872), написана за твором Гоголя «Ніч перед Різдвом» [3, с. 42]. О. Білецький акцентує, що п'єси «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», які були переробками творів Гоголя, «виконані з високою сценічністою майстерністю… сприяли розвиткові українського оперного мистецтва». Про інші інсценізації та переробки О. Білецький відгукувався позитивно, наголошуючи на правдивості зображення картини життя, широко і творчо використану усну народну творчість.

Відокремлював літературознавець лише мелодраму «Циганка Аза», в якій, на його думку, було занадто багато від псевдоромантизму. Аналізуючи п'єси «Не судилось», «У темряві», «Ой, не ходи, Грицю…», «Талан», основним конфліктом їх Білецький визначає гострі соціальні суперечності між «трудящими селянами і гнобителями-поміщиками», залишаючи поза увагою інші конфлікти п'єс.

У своїй праці літературознавець згадує також п'єси на історичну тематику («Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші»). Вказуючи на сильні сторони згаданих творів, Білецький зокрема наголошує на патріотичному струмені, яким вони наснажені. Слабкою стороною історичних п'єс, на думку Білецького, є перебільшена мелодраматизація переживання героїв, вплив на твори ідеологічних рис світогляду письменника, що інколи заважали йому дати широку, реалістичну, історично вірну у всіх деталях картину зображуваних подій [3, с. 829].

Літературознавці другої половини ХХ століття О. Ставицький, С. Зубков, Л. Стеценко у своїх працях наголошують на значенні драматичної праці митця саме для розвитку українського реалістичного театру ІІ пол. ХІХ ст.

Розділ ІІ. Художня трансформація М. Старицьким народної балади «Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці»

Тема любові і зради є вічною. Нерозділене кохання — це завжди людська трагедія. Може, тому така популярна балада «Ой не ходи, Грицю», в якій дівчина отруює коханого за те, що любить двох, не бажаючи віддати його суперниці. Подібні сюжети відомі й у інших народів (Геракл і Деяніра, Трістан та Ізольда та ін.).

Авторство балади «Ой не ходи, Грицю» приписують Марусі Чурай, легендарній українській піснетворці середини XVII ст., вважаючи цю пісню автобіографічною. Ще у минулому столітті точилися дискусії: Маруся Чурай це історія чи легенда? І зовсім недавно Л. Кауфман доводив, що Маруся Чурай існувала, а Г. Нудьга йому заперечував, твердив, що такої постаті не було, вважав її літературною легендою, яку створив А. Шаховськой. Про цю дівчину немає жодних документальних відомостей, не зафіксовано ніяких фольклорних переказів, вона є своєрідним образом-символом, уособленням української жінки — творця народної поезії.

Балада про отруєння Гриця упродовж двох століть зазнала багатьох літературних обробок у різних жанрах — літературної балади («Чарівниця» Боровиковського, «Коло гаю в чистім полі» Т. Шевченка, «Розмай» С. Руданського), драми («Чари» К. Тополі, «Маруся Чурай» Г. Бораковського, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), драматичної поеми («Чураївна» В. Самійленка, «Марина Чурай» І. Хоменка, «Дівчина з легенди» Л. Забашти), повісті («В неділю рано зілля копала» О. Кобилянської), історичного роману у віршах («Маруся Чурай» Ліни Костенко). Як зазначив П. Филипович, «немає нічого дивного, що популярна пісня, драматично стисла і художньо проста, спокусила не одного автора взяти її за сюжет для більшої композиції» [9, c. 159].

Всі художні твори, в основі яких лежить народна балада «Ой, не ходи, Грицю», можна поділити на дві групи: до першої належать твори, у яких використано самий сюжет народної балади, подана вільна його інтерпретація («Чари» К. Тополі, «Коло гаю в чистім полі» Т. Шевченка, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, «В неділю рано зілля копала» О. Кобилянської), а до другої ті, де сюжет народної балади переплетений з легендами про Марусю Чурай («Маруся Чурай» Г. Бораковського, «Чураївна» В. Самійленка, «Марина Чурай» І. Хоменка, «Дівчина з легенди» Л. Забашти, «Маруся Чурай» Л. Костенко).

Драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького стає помітною віхою в літературній історії народної балади. За словами Л. Сокирка, «старовинна народна пісня з її мотивами отруєння коханого, який кохає двох, народна легенда про Марусю Шурай, а до того ж, і написані на цю тему твори послужили драматургу для створення цікаво розгорненої інтриги і напруженого фінального акорду драми» [9, с. 134].

Твір М. Старицького репрезентує основні тенденції української драматургії 70−90-х років ХІХ ст. Художній задум автора відбиває прагнення не тільки створити видовищне сценічне дійство, насичене етнографічними елементами, але й відобразити соціальні явища у пореформеному українському селі.

Сюжет М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» побудований на побутовій, так би мовити, морально-етичній основі, а економічні взаємини людей, власне, не показані, проте основний конфлікт її антагонізм між сільською біднотою та багатіями — зумовлений соціальними протиріччями, розвитком капіталістичних відносин на селі.

М.Старицький запозичує з народної балади загальну сюжетну схему. У пісні хлопець на ім'я Грицько кохає двох дівчат. Ймовірно, саме на вечорницях героїня пісні розуміє це та з ревнощів вирішує помститися коханому, отруївши його зіллям власного приготування. Дівчина не жалкує про свій вчинок, оскільки вчинила злочин свідомо, щоб Гриць не дістався ні їй, ні суперниці, а лише «сирій землі». Драматург розширює та ускладнює цей сюжет, дещо змінюючи мотивацію вчинків дійових осіб, вводячи нових персонажів, вибудовуючи складну систему конфліктних відносин між ними. Якщо в пісні дівчину до отруєння спонукає зрада її хлопця та ревнощі, то в драмі М. Старицького Марусю на цей вчинок підштовхує інтриган, себелюб та жорстокий лицемір Хома. Рушійною силою сюжету, таким чином, є не зрада коханого, а дії Хоми, який плекає підступний задум.

Хома — потворний, підстаркуватий, хитрий і підступний парубок. Але лиходієм у драмі він виступає не тому, що має такі фізичні вади і негативні риси характеру, а тому, що багатий і заздрісний. Односельчани про нього говорять: «Такого ідола і зачіпати страшно. Батьки цього здирщики були пекельні…Та й він такий». Але Хома у п'єсі все ж другорядна дійова особа. Основними персонажами тут виступають Маруся Шурай і Грицько Шандура. Це чесні, волелюбні, фізично і духовно здорові сільські натури, які вміють шанувати свою людську гідність. Зображує їх драматург любовно, всебічно розкриваючи благородні риси цілісних характерів. В драмі розкрито типові образи українського села {переважно молоді) в їх соціально-побутових відносинах.

Взаємини персонажів народної балади вкладаються у схему «любовного трикутника»: головна героїня — Гриць — інша дівчина. У драмі вродлива вдовина донька Маруся закохана у чи не найкращого в селі козака Грицька Шандуру, який відповідає їй взаємністю. Однак на перешкоді цього почуття стає сільський багатій, уже підстаркуватий парубок Хома, який будь-що прагне розлучити закоханих, щоб самому одружитися з вродливою дівчиною. Підкупом, брехнею, підступними вчинками він сіє розлад між ними, сварить Гриця з його товаришем Потапом, схиляє на свій бік матір Марусі - Вустю Шурай. Своєї мети він намагається досягти завдяки пущеній його спільницею Степанидою плітці про те, що Маруся дала згоду на весілля з Потапом — товаришем Гриця. Водночас Хома підштовхує Гриця до шлюбу з Галиною Шеньовою, дівчиною із заможної родини. Отже, М. Старицький вибудовує драматичний конфлікт, «нашаровуючи» декілька «любовних трикутників»: Хома — Маруся — Грицько; Маруся — Грицько — Галина; Потап Маруся — Грицько; Маруся — Потап — Дарина.

Драматичний конфлікт п'єси будується на побутовій морально-етичній основі, але разом із тим має соціальне забарвлення, відбиває соціальні суперечності, характерні не стільки для «давніх часів», куди автор переніс зображені у творі події, скільки для українського села другої половини ХІХ століття. Драматург акцентує соціальну мотивацію характеру і вчинків Хоми. Відчуття вищості, притаманне цьому персонажеві, ґрунтується на тому, що він має значно більші статки, ніж інші селяни. Життєва позиція Хоми дістає вираження у словах: «Невже розум і гроші не можуть поборотись з красою? Ні, поборемось ще!» [10, с. 109]. Саме за допомогою грошей він достатньо успішно маніпулює іншими людьми, розставляє тенета, щоб досягти своєї мети. Хома вдається до цього засобу декілька разів. Спочатку він вирішує «зіграти» на вадах Грицька і Потапа: запальності, гордості, суперництві в коханні, — маючи на меті розпалити між ними ворожнечу й усунути свого суперника. Підштовхуючи Потапа до сутички з Грицьком, Хома дарує йому дорогий ніж (саме ним Потап на вечорницях поранить Гриця). Окрім того, він підмовляє Степаниду, у чиїй хаті проходять вечорниці, взяти участь у його огидному задумі. Жінка повинна пустити плітку про згоду Марусі на шлюб з Потапом, «звести» Грицька і Галину та за це отримати винагороду: Хома обіцяє «озолотити» її. І нарешті, коли Марусю Шурай та її матір спіткало лихо («худоба пропала, обікрали…») та від збіднілих селян відвернулись люди, він не міг не використати таку ситуацію: Хома надає допомогу («Та я, Марусе Андріївно, нічого для вас не пожалую… От хату вже збудував, а тепер і за комори, і за повіточки [приймуся]» [10, с. 141]), однак його вчинок аж ніяк не безкорисливий. Одягнувши маску благодійника, цей персонаж крок за кроком наближається до своєї мети.

Кожну дрібну щілинку у відносинах молоді (Гриць — Маруся, Потап Дарина, Гриць — Галина) використовує спритний багатій Хома, розставляючи тенета, щоб заволодіти красунею Марусею. Він мучиться тяжкою мукою заздрощів — і це штовхає його на нові й нові підступи, аж до задуму знищити Гриця руками Марусі. Пекельний план, тонко розрахований на кінцевий успіх, зазнає проте краху на самому, здавалось, його завершенні.

Маруся наважується отруїти коханого Гриця, тільки пересвідчившись, що навіки втрачає його, та й то зважується вмерти разом з своїм коханим від тієї ж отрути. Цього не сталося «випадково» тільки тому, що Гриць розлив решту отрути. Маруся, побачивши труп отруєного коханого, збожеволіла, співає «Ой не ходи, Грицю…», чим доводить до нестями недолюдка Хому, — який вигукує в фіналі: «Пропало все, все! Ну, так!.. (Вихоплює ножа, кінчає самогубством)».

Такий фінал драми М. Старицького — відмінний від фіналів згаданих творів на цю тему, в тому числі й оперети Александрова, блискуче завершує напружену драматургічну дію твору, підкреслюючи, що ні за які гроші краси й кохання не придбати, що носія підступності чекає ганебний крах, а тих, хто піддається їй, — тяжка кара. Ці здорові, суто народні висновки випливають та логікою системи досить повно розроблених образів драми.

Кожний з персонажів її виразно індивідуалізований І одночасно в масі становить невід'ємну деталь цілої динамічної соціально-побутової драми на ґрунті нещасливого кохання, в якій, всупереч твердженням про «мелодраматизм образів Хоми й головної героїні драми Марусі», злочинний Хома виступає не виключною причиною страждань героїв, і не лише в простодушній довірливості їх криється лихо.

В цьому не важко впевнитись, прослідкувавши, що й в процесі розвитку дії драми характери головних героїв так формуються, що в їх взаєминах утворюються щілини, які спритно використовує підступний Хома, сплітаючи інтригу.

РОЗДІЛ ІІІ. Художня функція пісні у драмі М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»

Про драматичний твір «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» є досить багато відгуків, як про п'єсу, де М. Старицький порушує питання соціальних відносин у суспільстві пореформеного українського села. Як пише автор статті «Корифей українського театру» Н.І.Падалка, «Для цього твору автор використав мотив широковідомої народної пісні та народний переказ про дівчину-поетесу першої половини ХVІІ ст. Марусю Шурай (Чурай).

Отже п'єса має фольклорну основу. Вже на початку твору можна знайти народні пісні, яких у творі досить багато. Якщо зробити кількісну характеристику друкованого тексту, то загалом можна нарахувати 19 пісень, окрім вказівок на те, що герої співають пісні, але текст не надрукований. Всі пісні драми можна поділити на групи за тематичною характеристикою: щедрівки, пісні про кохання, жартівливі та обрядові пісні. Важливо також зазначити, що кілька пісень супроводжуються танцями. Навіть сам автор до назви додає коментар «Драма із давніх часів, народна, з музикою, співами, танцями, в 5 діях», що свідчить про наявність у творі елементів народної драми. Важливого значення набуває тут слово «народна», оскільки сам автор визначив характеристику свого твору, залишається тільки знайти та проаналізувати ознаки, елементи, що це підтверджують.

Важливою ознакою, яка підтверджує наявність елементів народної драми, є детальний опис щедрування, тобто самого дійства із супроводом пісень, перевдягань, висловлювань, побажань. Наприклад, коли дівчата збиралися «возити Мелана», автор детально описує процес підготовки їх до цього і саме дійство:

Дарина. …А хто ж меланом буде?

Маруся. Нехай Галина: вона маленька.

1-а дівчина. А справді, не важко буде возити.

2-а дівчина. Так одягайся ж!

Дарина. Та мерщі, бо вже й зорі на небі.

Маруся. Дай же я тобі вусики ще намалюю.

Галина. Та ти мене всю вугіллям обмажеш!..

Важливим атрибутом опису подій виступають авторські ремарки, де він детально пояснює ситуацію, що допомагає читачеві повністю, до найменших деталей, уявити, що саме відбувається. Навіть присутні вказівки на сміх, плач, бійку, окремі рухи, характеристики поглядів, так як це п'єса, призначена для постановки на сцені. Виникає питання: для чого автор подає текст саме так, окрім того, що вказівки розраховані на постановку драми на сцені? Кожна ремарка або вказівка у тексті використана для конкретизації дій, що здійснюють герої, для того, щоб читач міг уявити собі повну картину діянь, без того, щоб побачити постановку їх на сцені. Але чи мав автор на увазі саме це призначення, коли створював драму, адже не він перший, як відомо, використав цей сюжет лише дещо змінивши його. Ці прийоми були здійснені для характеристики особистості героя, тобто, щоб показати поведінку людини у конкретній ситуації, прояв її характеру в певних умовах.

Прикладом може послужити та ситуація, коли дівчата-щедрувальниці прийшли до хати Хоми, якого всі боялися, почали щедрувати, то Хома показав себе як справжнього господаря, гніваючись на Марусю, що та ніби насміхається з його кохання до неї, про яке здогадувалося багато людей на селі:

Хома. Спасибі, дівчатка, що не минули моєї хати!

Маруся. То мені дякуй, бо я без тебе й щедрувать не хотіла.

Хома. Кепкуєш? Ох, усе кепкуєш!

Маруся. От розпитайся, коли не віриш.

Дарина й другі. Правда, правда! Там просто гине за тобою, сказано — коха!

Хома. Смійтесь! З посміху люди бувають! Я от такий до вас, що й господи, а ви й добрим словечком не згадаєте!

Маруся. А чом же тебе не згадувать? Ти щедрий! От і тепер, певно, нашого хлопчика, Мелана, всім наділиш!

Хома. Аякже, якже! Для такого хорошуна нічого не пожалую. (До Марусі). А для тебе, зіронько, і птичого молока дістану…

Важливого значення набуває діалогічна форма творів, у якій поєднуються і вислови, і пісні, що супроводжуються танцями і рухами. Це поєднання і є виявом окремих елементів народної драми, дійства у творі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Варто зазначити також вияв ще одного, досить вагомого, драматичного елемента фольклору, такого, як вечорниці, адже на них навіть указано в самій назві драми. Повний опис цього дійства можна спостерігати, коли молодь збиралася на святкування Святвечора в уже немолодої жінки Степаниди. Тут можна виявити, що за простими розвагами можуть бути приховані й інші важливі та серйозні справи, а вечорниці тільки сприяють їхньому здійсненню. Можна побачити, як проявляє себе та чи інша людина, наприклад, Степанида, влаштовуючи вечорниці, хоче заробити грошей, але не тільки цим шляхом. Вона, погоджуючись допомогти Хомі у здійсненні його недобрих, корисливих вчинків, думає не про наслідки, а про користь для себе, що цілком є можливим для багатьох людей, навіть і в сучасному світі:

Степанида. Щось недаром Хома крутить! Бреше, певно, що для приятелів… а проте… Обіцяє озолотити, а коло його можна руки погріти… Та й Потап подякує, це я знаю… І Галина багата. Ну що ж? Утік не утік, а побігти можна!

Так як і Хома — говорить неправду заради вигоди для себе; кожен намагається побудувати власне життя якнайкраще.

Саме вечорниці, щедрування зі своїми піснями, танцями, іграми і є тією народною драмою, елементи якої використав М. Старицький для написання драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», у якій зібрано значну кількість фольклорного матеріалу. Формулюючи певний висновок, відзначимо, що у драмі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», можна спостерігати значну кількість елементів народної драми. Зокрема, обряди щедрування та ворожіння належать до народних драматичних дійств, що мають особливе значення у житті людини, інакше б їх не виконували. Тому автор і подає в тексті, такі елементи, які підсилюють враження, почуття і дають змогу краще зрозуміти вчинки героїв, супроводжуючи їх піснею.

ВИСНОВОК У результаті дослідження елементів фольклорних джерел у драмі Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці» було розглянуто праці дослідників, які звертали увагу на різні аспекти творчості письменника. Досліджувалися його переклади, переспіви, історичні твори, поезія, а також драми. Найбільшої уваги дослідники приділяли розгляду поетичних та історичних творів, які складають значну частину доробку М.Старицького. Драматична творчість потребує детальнішого її дослідження, особливо наявність у текстах творів елементів народної драми, їх особливостей та значення. Проаналізувавши драму «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці можна стверджувати, що такі елементи наявні у цьому драматичному творі.

У драмі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицький подає значну кількість елементів фольклору, зокрема народної драми. Особливо помітними є тексти пісень, реалізація яких відбувається на сцені, що можна поділити на щедрівки, пісні про кохання, жартівливі та обрядові пісні, кожна з яких має своє значення — підсилювальне, супровідне, іронічне. Не тільки пісні, а й окремі вислови, події та обряди відіграють важливу роль у драмі, характеризуючи вчинки, дії героїв, як окремих особистостей. Обряд щедрування зображений як дійство, яке супроводжується піснями, примовляннями, образами, наприклад, «кози», «міхоноші», танцями, певним порядком дій, що також у народній обрядовості мають свої значення, що формують цілісне сприйняття всього обряду. Саме дійство щедрування можна назвати вертепом, одним з видів народної драми, який відбувається у вигляді театралізованої гри з переодягненими героями, символікою та образами. Деякі з них мають сакральне, релігійне значення, інші естетичне або іронічне, наприклад, коли дівчина переодягається в парубка і навпаки. Свої символи, примовляння та дії, що передають певний зміст, має й обряд ворожіння. Окрім цього у ньому поєднано таємничість, відчуття страху з бажанням пізнати майбутнє, що свідчить про залишки язичницьких вірувань. Узагальнивши попередні тези, можна відмітити те, що кожен елемент, який автор запозичив з народної драми, використовується з певним призначенням, маючи свої особливості, і разом з тим формує цілу систему взаємопов'язаних елементів народної драми, окрему форму, що притаманна і народній творчості, і окремому творові письменника.

Отже, у результаті дослідження, виявлено, що в драматичному творі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» присутні елементи народної драми.

драматургія старицький фольклорний

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Вступна стаття Л.С. Дем’нівської. Старицький М. П. Твори: У 2-х томах. Т.І / Упоряд. І передм. Л.С. Дем’янівської. — К.: Дніпро, 1984. — 645 с.

2. Новий довідник: Українська мова та література. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2007. С. 864

3. Білецький О. Зібрання праць: У 5 т. — К.: Наукова думка, 1965. Т. 2.

4. Франко І.Зібрання творів: У 50 т. — Т. 33. — К., 1982

5. Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995.

6. Чижевський Д. Історія української літератури. — Прага, 1942. — Кн. 2.

7. Комишанченко М. М. П. Михайло Старицький. — К.: Дніпро, 1968. — 112 с.

8. Поліщук В. Михайло Старицький: Методологічні аспекти творчості. — Черкаси: БРАМА, 2003. — 100 с.

9. Сокирко Л. М. П. Старицький: критико-біографічний нарис Л. Г. Сокирко. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960. — 171 с.

10. Старицький М. Поетичні твори; Драматичні твори / М. Старицький. — К.: Наук. думка, 1987. — 576 с.

11. Франко І. Михайло П. Старицький. В книзі: І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 17. К., Держлітвидав України, 1955.

12. Вступна стаття Н.І. Падалки. Старицький М. П. П'єси. — К.: Дніпро, 1979. — 247 с.