Психологічна екзотика у повісті Івана Франка «Перехресні стежки»

Психологічна екзотика у повісті Івана Франка " Перехресні стежки"

Вступ

Життя та творчість Івана Франка була і залишається об'єктом дослідження багатьох науковців. Звичайно, не все ще вдалось прояснити, проаналізувати, тому і сучасні дослідники раз по раз звертаються до цієї теми, зокрема Н. Зборовська, Т. Гундорова, Я. Грицак та ін. Літературознавці намагаються проаналізувати творчість Франка зовсім з нового, дещо навіть незвичного для нас ракурсу, залучаючи також і нові методи аналізу (наприклад, вдаються до психоаналізу). Останнє питання висвітлено в книзі Ніли Зборовської «Код української літератури», де дослідниця заторкнула питання деміфологізації Франка та намагалася розкрити його постать через призму психоаналізу. Праця Т. Гундорової «Франко — не Каменяр» зовсім інша за своїм характером. Тут приділяється увага тому, що каменярська роль за постаттю письменника досить міцно закріпилася, тому потрібно поступово позбавлятися від таких стереотипів. Її праця є цінною для літературознавства, адже дослідниця прагне подивитися на постать Франка з перспективи сьогодення, спростувавши міф про Франка-Каменяра.

Незважаючи на досить широкий спектр досліджень творчості Івана Франка, залишається і ряд проблем, які потребують детальнішого опрацювання. Тут мається на увазі нова якість психологізму у творах письменника, яку будемо розглядати далі.

Відомо, що у творчості Франка поєдналися риси реалізму та модернізму (зокрема — поетична збірка «Зів'яле листя», роман «Перехресні стежки»). У цих творах автор намагався поєднати реалії життя з діалектикою почуттів героїв, їх переживань, вдатися до аналізу індивідуального, неповторного, загадкового. Адже і сам Франко наголошував на тому, що молоду генерацію цікавить психологічний аналіз соціальних явищ.

Центром дослідження у даній роботі стала повість Івана Франка «Перехресні стежки» (1900 р). За жанром це можна розглядати як новітній суспільний роман. У ньому поєднувалися традиції ідеологічного роману та повісті, що складалися в українській літературі у творчості Нечуя-Левицького й Бориса Грінченка, з елементами психологічного роману. [2; 127]. Так Франко ставить в центр роману образ адвоката Євгенія Рафаловича, його політичну діяльність, участь у захисті селян, змальовує його здобутки та поразки. Але Франко зацікавлений показати не лише зовнішній план твору. Неабияку авторську увагу прослідковуємо і до описів конфліктів, що відбуваються в душі головного героя (і не лише його). Ці внутрішні конфлікти також становлять головний план твору, який повністю розкриває характер Рафаловича, мотивує його вчинки, стосунки з іншими героями.

Серед причин внутрішніх конфліктів можемо виділити три основні [5]:

1. Втрата ідеалу жінки — тут автор наводить історію стосунків Рафаловича із Реґіною, вогонь кохання яких перетворився в попіл.

2. Конфлікт між особистим і громадським життям — Рафалович приносить особисте в жертву громадського.

3. Болісні розчарування в селянах — вони зраджують його; тут народ виступає і як більш суперечливіший, порівняно з образом народу у попередніх творах Грінченка, Кониського.

Ми зацікавленні саме в аналізі внутрішніх конфліктів головного героя. А вужче — його внутрішнього роздвоєння. Отже, «Перехресні стежки» — це полі логічний роман, де сюжетна лінія про життєві випробування Рафаловича сполучається і химерно переплітається з фрагментами любовної драми, кримінальним сюжетом, а також знаходимо тут садизм, божевілля, очікування Антихриста.

1. Психологічна екзотика у повісті «Перехресні стежки»

На матеріалі роману буде цікавим розглянути такий авторський прийом, як використання психологічної екзотики. Під останнім визначенням мається на увазі звернення до того, що виходить за межі психологічних норм, за грань типового, узвичаєного. Це і є та сама нова якість психологізму — боротьба різних начал в людині, роздвоєність особистостей героїв. В ключі психологічної екзотики можна розглядати чи не кожного головного героя повісті «Перехресні стежки». Так, змальовуючи своїх персонажів, Франко проявляє інтерес до психопатологій. В кожному окремому випадку ці патології є індивідуальними.

Франко звертає особливу увагу на ірраціоналізм життя і поведінки персонажів, змальовує події під кутом зору соціального несвідомого, показує, як ірраціональні, химерні почуття, спогади про минуле, сліди колишнього кохання підривають оптимістичну, свідомо вибудовану цілісність характеру головного героя роману. [2; 128]

Явище психологічної екзотики у романі знаходить своє місце у різноманітних ситуаціях, тому цю проблему слід розглядати крізь різні ракурси. Так, здебільшого, кожен з героїв має певні психологічні відхилення. Це проявляється у синдромах двійництва, через психопатології, а також у сфері ірраціонального.

2. Проблема двійництва

Микола Ільницький зауважує, що мотив розщеплення особистості, двійництва, що веде до поєдинку з самим собою внаслідок утрати цілісності індивідуального «я» пронизує усю творчість Івана Франка. Дослідник наголошує, що схожість мотиву двійництва знаходимо і у Достоєвського [3; 440]. Варто додати, що здебільшого така роздвоєна особистість покінчує життя самогубством. Такий мотив ми знаходимо у його оповідання «Поєдинок», збірці «Зів'яле листя», романі «Перехресні стежки», «Boa constrictor» (перша психоаналітична повість).

Уявлення про підсвідомість Франко виніс із праць Вундта, Юнга. Мотив роздвоєння у Франка уперше потрактував Микола Євшан, а саме розглядав ліричного героя «Зів'ялого листя» як роздвоєння його душі. Дійсно, цей герой закінчує своє життя трагічно — він самовбивця. Тамара Гундорова намагається наголосити на тому, що насправді герой цієї ліричної драми не покінчив життя самогубством, адже Франко не описує конкретно смерть, а закінчує своє писання лише на моменті приготування до цього страшного вчинку. Але, більшість головних героїв Франка все-таки є самовбивцями, тому логіка нам підказує, що ж сталося з ліричним героєм «Зів'ялого листя».

Мотив роздвоєння особистості є центральним і в повісті «Перехресні стежки». Тут часто зустрічаються галюцинації, видіння, марення, сни — всі ці стани, що матеріалізують сумніви і страхи, а з них і народжуються двійники. Саме це і є переходом від психічного роздвоєння особистості до появи двійника. Отже, це засвідчує Франків глибокий інтерес до сфери підсвідомого. Але разом з тим і не потрібно прямо накладати психоаналіз на творчість Франка. [2; 226]

Мотив розщеплення особистості, двійництва можна охарактеризувати з допомогою наступних, найбільш виразних, рис та прийомів:

· Використання автором прийому дроблення одного персонажа на різних осіб — на маски, які втілюють різні ідеологічні, світоглядні орієнтації та моделі поведінки;

· Герой виступає особистістю рефлектуючою, яка веде діалог сама з собою;

· Відчуття безневинної провини, яке стає причиною самогубства.

За цими характеристиками не важко впізнати Реґіну. Вона переживає стан несвідомості, почувається як автомат. Цей феномен двійництва народжує в Реґіні почуття страху, напруження. Не останню роль тут відіграє і чоловік-садист Стальський, який всілякими способами намагається звести Реґіну з розуму, знущається над нею. Внутрішня боротьба героїні проявляється у її діалогах з уявним Геньо.

Тамара Гундорова зазначає, що у своїх студіях про Івана Вишенського Франко говорить про популярність такої форми зображення, як «розмова чоловіка з дияволом», яку використовують для представлення внутрішньої боротьби. В аскетичній літературі цей сюжет мав різні варіації, диявол міг являтися в різних видах. [2; 236] Тому не є випадковим, що автор вкладає в свідомість Барана думку про те, що Рафалович є Антихристом, від якого потерпає людство. Звідси можна говорити і про явне роздвоєння особистості Барана.

Франко звертається до психофізіологічного трактування двійництва, що проявляється у різній реакції організму на зовнішні чинники. Тобто, автор використовує натуралістичні вкраплення, роблячи акцент на біології, біологічних чинниках. Наприклад, напруження психічних сил супроводжується м’язовими скороченнями, а релаксація, розрядження нервів — до сліз. У Барана це виявляється через епілептичні припадки. Згадаймо, що такі припадки у нього почали з’являтися після вбивства власної дружини, а це свого роду великий психічний стрес. У Регіни ж певне психічне розрядження раз по раз супроводжується слізьми (у найбільш напружені моменти вона не плаче). Більш того, завмирання свідомості героїні супроводжується і різного роду галюцинаціями. Наприклад, у момент її найбільшого психічного напруження — перед вбивством Стальського — у свідомості Реґіни виникають видіння, які підсилюються нав’язливим голосом. Це страшний голос, який ніби поза її волею змушує убити чоловіка, голос, за яким вона пішла на вулицю. В такі моменти найбільшого напруження людина переживає своє життя від самого початку, тому і Реґіна плутає потойбічний голос (це і є голос її роздвоєної свідомості) з голосом своєї мами. «Це моя мама» — каже героїня. І таких прикладів можна наводити досить багато. Показовою є також сцена, де після знущань чоловіка вона бачить «розмиті образи Євгенієвого лиця молоде, свіже, лице тітки яка показує чорні зуби, а потім і блискучий камінець на вершку гори і обличчя Рафаловича, але вже старече, холодне, зів'яле.» [1; 271]

Функція появи двійника пов’язана із етичною функцією смерті - втрата буття суб'єкта. Самогубство героїні пов’язане із морально-психологічними розладами. Ми чуємо її довгий діалог, який переплітається з дитячими мареннями про діамантову корону. Цей діалог є цікавим саме поєднанням двох символів: діамант як далека, бажана мрія і скляний череп із бутельки як крах цієї мрій. На мою думку, тут можна говорити і про зародкові риси неоромантизму. Адже чітко простежується колізія між мрією та дійсністю, яка підсилюється контрастним протиставленням світу буденного (черепок) і світу поетичного (діамантова корона). Наприклад, у новелі Михайла Коцюбинського «Сон» ми також знаходимо подібне протиставлення калюжі (буденщина) і моря (до якого тягнеться людська душа). Головного героя цієї новели Антона з його фантазіями про ідеальну жінку можна порівняти і з Євгенієм Рафаловичем. Сон Антона руйнує звичне існування, але й дарує йому ностальгічну тугу за ідеалом. Крізь роман «Перехресні стежки» також проходить мотив туги за колишнім ідеалом — Регіною. Але, на відміну від Антона, який в кінці новели опиняється на роздоріжжі, Рафалович зумів вистояти проти цієї туги, він реалізував себе в адвокатській справі, тому шляху повернення в минуле немає (і це також розуміє Регіна). Якщо для Антона та безтілесна жінка і залишається ідеалом, то Рафалович зовсім навпаки. Реґіна перетворюється на живий труп. Це ще одна грань її морального роздвоєння: «Адже ж я небіжка для вас… нас ділить могила. А могила — це спокій». [1; 111]

Складна внутрішня боротьба супроводжує протягом всього твору і головного героя Євгенія Рафаловича. Це проявляється у існуванні різних душевних станів героя, що пов’язано насамперед із конфліктами внутрішніми. [5; 148] Він переживає потрясіння від зустрічі із його ідеалом — Регіною Твардовською, а тепер вже Стальською. Рафалович перебуває у певному шоковому стані від того, що його мрії про ідеал жінки не справдилися — він бачить перед собою зовсім іншу Регіну. «Де твої чари, де гармонія твоєї душі, якою ти колись так відразу заполонила мою душу?» [1; 101]. Обличчя Регіни видається йому враз тупим, а її слова звучать нещиро.

Рафаловичу ніяк не вдається примирити ті суперечливі почуття, що терзають його душу. То він під впливом певного афекту ладен кинути всі свої справи на благо кохання, то враз відмовляється від Регіни, коли та приходить до нього сама у фіналі повісті.

3. Психопатології

Тут можна говорити і вже про вище зазначенні галюцинації Регіни. Ще один ступінь потьмарення психіки, носій психопатологій — герой Баран, про якого вже дещо згадувалося. Він переживає велике потрясіння після вбивства своєї дружини, одержимий ідеєю врятування людства від Антихриста в образі адвоката Рафаловича: «Ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней і збирати народ» [1; 167]. Баран вигадує собі різні способи, аби вберегтися від Антихриста: вартує під його вікнами в конкретні години, б'є в балію, щоби попередити людей, здійснює ритуальний обхід кругом церкви. Баран — фокус ірреальності в романі, епілептик, психічно хвора людина. У своїх розбурханих видіннях, галюцинаціях він очікує пришестя Сатани. Франків роман зафіксував есхатологічні настрої, характерні в момент очікування приходу нового, двадцятого століття. Напередодні нового року хворий Баран виходить на вулицю, щоб попередити про приїзд Антихриста. Місто уподібнюється до апокаліптичного, розпочинається погоня за Бараном.

Перейнятий напруженим хворобливим психологізмом Франків роман перегукується з апокаліптичними роману Станіславав Пшибишевського «Діти Сатани». А пізніша повість Франка «Великий шум» (1907) іще більше занурює суспільну проблематику в психологічні передчуття, страхи, стихійні інстинкти. [2; 129] Більш того, інтерес до ірраціонального виявився у автора вже і у ранній повісті «На дні». Бовдур (як і Баран) — людина, зламана життям, ожорсточена до крайності. Це той тип людини, яка живе передусім інстинктами.

франко психологічний конфлікт стежка

4. Сфера ірраціонального

Франко виходить за межі реалізму, аналізуючи у своїй повісті саме цю сферу. Тут варто згадати віщий сон Рафаловича. Сонна фантазія малює йому «водяну могилу», з якої виринає тіло утопленої Регіни. [5; 159]

Виникненню такої сонної фантазії передувало потрясіння від зустрічі з Реґіною у домі Стальського, де вона постала перед Євгенієм у новому образі - образі дружини цього нелюда. Сон як дзеркальне відображення, яке концентрує всі потаємні та острашливі думки людини, що згодом втілюються в життя. Це можна потрактувати і як певну владу підсвідомого «я».

5. «Незвичний погляд» Леопольда фон Захер-Мазоха

Фокусом локалізації двійника стають очі. Саме на описі очей Регіни Франко повсякчас намагається затримати увагу читача, наділяючи їх раз по раз іншими епітетами: ясні, великі, блискучі, холодні, пусті, вирячкуваті. [1; 271, 267].

Недарма першим повідомленням про прихильність Регіни до Рафаловича було саме зіткнення їх поглядів на уроці музики. «У Євгенієвій душі сей один момент викликав правдиву революцію. Він почував якусь невідому досі розкіш, сполучену з переляком…». [1; 73] Це розкіш взаємного почуття, яке викликало правдиву революцію в душі Євгена.

Увага до погляду, його природи та наслідків у душі людини спостерігаємо і в інших творах Франка. Наприклад, зустріч з поглядом боа-констріктора на картині в повісті «Boa constrictor». Отже, погляд ніби набуває метафоричного значення, мовби відчужується від суб'єкта споглядання і виконує самостійну функцію. Таку ідею розвивав у деяких своїх новелах і Леопольд фон Захер-Мазох, складова частина прізвища якого була використана на позначення феномену та терміну «мазохізм». Наблизитися до творчості цього письменника нелегко, адже на заваді стоїть ім'я. Починаючи з кінця 19 століття, «мазохізм» перешкодив адекватній рецепції як творчості цього письменника, так і оцінці його особистості. [6; 363]

Але тут не варто забувати, що він залишається автором багатьох цікавих творів.

Продовжуючи тему поглядів, варто зауважити, що у новелі «Мертві ненаситні» Захера-Мазоха головному героєві здається, що великі, темні, палаючі очі жінки на портреті фосфоризують, переслідують його. Погляд цієї жінки проникають у душу, мов погляд весни. Таке порівняння набирає характеру оксюморона. Цей мотив переливається і у іншу новелу «Венера у хутрі», яку ще називають «історією погляду». З одного боку підкреслено, що погляд очей головної героїні, об'єкта ідеалізованого кохання, занурений у себе: це мертві кам’яні очі (пор. погляд Регіни після зустрічі із Рафаловичем через 10 років, а її погляд у фіналі роману). Хоча у даній новелі Ванда використовує свій диявольський погляд, аби полонити Северина. Проте, цей погляд і втілює в собі всю пристрасть почуття, він ніби відчужується. Набуває самостійної функції. Метою такого «вивільнення погляду» стає його увічнення. Мазоху вдалося відтворити одвічне прагнення зупинити мить її фіксацією в погляді. Можливо, саме це намагалися зробити і герої «Перехресних стежок», зупинити свої погляди, щоби дійсність навколо завмерла?

Чи знаходив Франко прототипи своїх героїв у новелах Захера-Мазоха важко сказати. (Також слід враховувати і контекст тодішньої літератури). Швидше всього для цих письменників можна шукати лише спільні ідеї, які подекуди їм вдалося втілити у своїх творах (Мазохом в більшій мірі, Франком в меншій). Тут мається на увазі мотив людини-садиста, особистості, що наділена нелюдським почуттям вдоволення від знущання над іншими як в моральному, так і у фізичному плані. У «Перехресних стежках» — це Стальський. Це людина вкрай жорстока, яка задовольняється, отримує насолоду від своїх садистських вчинків. Саме Стальський з перших сторінок роману викликає глибоку антипатію. Зокрема, Рафалович з огидою пригадує дитячу антипатію до Стальського, яка була викликана саме садистським нахилами останнього. Його знущання над котом згодом знаходить своє продовження у знущанні над дружиною. У «Венері в хутрі» такого типу персонаж Северин. Показовим є епізод. Коли його жінка не принесла яйця варені на м’яко: «Кориться мусиш, кориться, розумієш ти чи ні! -і він вхопив з кілка на стіні батіг… Якщо б я її улещував. То вона би мені накинула на шию мотузку.» [4; 259] Головний герой живе за правилом Гете «Ти маєш бути чи молот, чи ковадло», як до стосунків мужчини та жінки.

Висновки

Отже, увага до психологічної екзотики свідчить про нову якість Франкового писання, рис синтезу реалізму та модернізму. Таку увагу ми прослідкували не лише у романі «Перехресні стежки», а й намагалися вивести ґенезу зацікавленості автором цією темою і з його ранніх творів, а також продовження та розвиток окремих елементів і в пізніших творах.

Повість «Перехресні стежки» залишається досить показовою в плані розкриття психопатологій, роздвоєності в душі героїв. Художня розповідь роману охоплює окремі епізоди життя Рафаловича, Стальського, Регіни, Барана. Автор намагається сконцентрувати увагу читача саме на тих моментам, коли роздвоєність особистостей досягає своєї вершини і веде (в більшості випадків) до трагічного фіналу життя. Повість «Перехресні стежки» відбиває психологію кінця століття, яка виражається в галюцинаціях, мареннях, снах героїв.

Розглядаючи творчість Франка в контексті літератури, можна зробити висновок і про спорідненість образів і тематики його творів з творами Захера-Мазоха. В останніх ми знаходимо той самий образ садиста (у Франка це Стальський), але більш виписаний.

Список літератури

1. Франко І. Твори. — Нью-Йорк: Книгоспілка, 1956;1962. — Т.12

2. Гундорова Т. Франко — не Каменяр. — К., 2006. -352 с.

3. Ільницький М. Поєдинок із собою: проблема двійництва в «Поєдинку» І. Франка і «Двійнику» Ф. Достоєвського // У зб: Той, хто відродив Могиляку. — К., 2007. — С. 440 — 456.

4. Леопольд фон Захер-Мазох. Вибрані твори. — Л., 1999. -384 с.

5. Панченко В. Любов і боротьба адвоката Рафаловича // Неубієнна література. — К., 2007.-С. 140 — 181.

6. Цибенко Л. Найкращі задуми Леопольда фон Захер-Мазоха // Леопольд фон Захер-Мазох. Вибрані твори. — Л., 1999. — С. 368−383.