Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної публіцистики

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА.

Інститут педагогіки і психології.

Кафедра педагогіки та методики початкового навчання МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА НА ТЕМУ:

ЕСЕЇСТИКА ІРЕНИ КАРПИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ КИЇВ — 2015 р.

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ.

1.1 Жанрова система сучасної есеїстки.

1.2 Концепція індивідуального стилю в сучасній есеїстці.

РОЗДІЛ 2. стильові домінанти есеїстки Ірени Карпи.

2.1. Особливості біографізму.

2.2. Ознаки «нового журналізму».

РОЗДІЛ 3. творча манера Ірени Карпи як відображення авторської позиції.

3.1. Саморепрезентація на мовному рівні.

3.2. Рольові домінанти автора і читача ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП Актуальність теми пропонованого дослідження зумовлене активним входженням нових публіцистичних жанрових форм в сучасний інформаційний простір, зокрема завдяки поширенню мережі Інтернет. Така тенденція створює можливості для вияву творчих потенцій авторів, які формують свій авторитет у інших сферах мистецтва слова. Яскраві, неординарні особистості, що претендують на «звання» «лідерів думок» уже в мережевому середовищі, модифікують, урізноманітнюють, індивідуалізують так популярні жанри, як авторська колонка, блог, есей, щоденник тощо.

Серед подібних феноменів вирізняється творчість Ірени Карпи. Серед різноманіття талантів саме у мережевій публіцистиці вона заявила про себе особливою манерою, атрибутивною інтонацією, яскравою самоіронією, змістовою різноплановістю текстів.

Популярність її блогів, авторських колонок серед широкої аудиторії, неоднозначність реакцій критиків і прихильників її стилю, а також уміння авторки текстуально яскраво зреагувати на злободенні проблеми українського суспільства і привернути до них увагу громадськості - усі ці чинники зумовлюють необхідність системних медіа-досліджень публіцистики Ірени Карпи.

Метою пропонованого наукового дослідження є дослідження особливостей есеїстичних текстів Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики.

Досягнення основної мети передбачає виконання таких завдань:

1) узагальнити та проаналізувати історіографію досліджуваної наукової проблеми;

2) дослідити стильові особливості есеїстки Ірени Карпи;

3) визначити ознаки «нового журналізму» в публіцистичних текстах авторки;

4) проаналізувати особливості біографізму як стильової домінанти;

5) дослідити творчу манеру Ірени Карпи як відображення авторської позиції;

6) вивчити особливості авторської репрезентації на мовному та комунікаційному рівнях.

Об'єктом дослідження є творчість Ірени Карпи.

Предметом наукового аналізу є жанрово-стильові особливості есеїстки Ірени Карпи.

У досліджені застосовано такі методи: описовий, системний, порівняльний методи наукового дослідження. Методологічні засади роботи ґрунтуються на принципах історизму, наукової об'єктивності, комплексності та достовірності.

Новизна роботи полягає у комплексному досліджені есеїстики Ірени Карпи через інтерпретацію індивідуального стилю як вияву світоглядних орієнтацій автора; удосконалено методологію вивчення сучасної есеїстки в мережі Інтернет через систематизацію ефективних способів впливу на громадську думку.

Теоретичне значення бакалаврської роботи. Матеріали дослідження мають на меті розширити та поглибити теоретичні знання із запропонованої теми. У кваліфікаційній роботі запропонований багатоаспектний підхід для аналізу публіцистичних мережевих текстів сучасних авторів.

Практичне значення результатів. Висновки та узагальнення дослідження мають перспективу використання для подальшої розробки порушених у роботі проблем. Основні результати дослідження можуть бути використанні в підготовці навчально-методичних комплексів для викладання нормативних журналістикознавчих курсів, спецкурсів із сучасних медійних проблем для студентів вищих навчальних закладів та факультативних занять у загальноосвітніх закладах різних типів.

Структура дослідження. Бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ.

1.1 Жанрова система сучасної есеїстики Дослідження жанру есе є актуальною проблемою в сучасному літературознавстві.

Наявні теоретичні розвідки щодо жанрової специфіки есею в українській науці можна поділити на два напрями:

— за першим — об'єктом є українська есеїстика як суттєвий і важливий фрагмент національної духовної культури (статті - О. Баган «Есей та есеїзм», С. Єрмоленко «Мова сучасної української есеїстики», Ю. Осадча «Есеїстичне та романічне письмо як способи „мислити“ літературу»; методичні вказівки — С. Квіт «Есеїстичний семінар: Методичні матеріали до курсу «Основи герменевтики», Л. Логвиненко «Художньо-публіцистичні жанри: Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання зі спеціальності «Журналістика»; дисертаційне дослідження — Г. Швець «Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика»;

— за другим — наукові дослідження, присвячені есеїстиці іншомовних літературних традицій (В. Ліпіна-Березкіна «Становлення сучасної англійської прози»; Л. Садикова «Лінгвостилістичні параметри тексту есе»; К. Брандес «Лінгвотекстові особливості мовного жанру „художнє есе“ (на матеріалі есеїстики С. Моема) та ін.».

Проблеми, які нині розглядаються вченими, частково стосуються генези жанру есею, його поетики як форми творчості та пізнання світу, а також особливостей розвитку та функціонування в таких галузях, як література, публіцистика, критика, журналістика та мовознавство.

Проте немає одностайності щодо визначення жанру в академічних виданнях. Зокрема, у «Літературознавчому словнику-довіднику» за редакцією Р. Гром’яка зазначається: «Есе — це невеликий за обсягом твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми» [Літературознавчий словник-довідник, с. 249]. Українські дослідники О. Галич, В. Назарець і Є. Васильєв у підручнику «Теорія літератури» визначають есе як проміжний (межовий) жанр, що «лежить на стику художньої та публіцистичної (часом науковопопуляризаторської) творчості» [Галич 2001: 275]. Наведені дефініції засвідчують широке функціональне поле поняття «есе».

Есе (з фр. essaі «спроба, нарис», від лат. exagіum «зважування») — літературний жанр невеликого обсягу й вільної композиції, що пишеться на єдиному подиху. Це прозаїчний твір, що відтворює індивідуальні враження й роздуми з конкретного приводу й свідомо не претендує на вичерпну відповідь. Це нове, суб'єктивно забарвлене слово про щось, що має філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний, белетристичний або психологічний характер. За законами жанру в есе, як правило, відсутній сюжет. Це своєрідний вільний «потік інформації» [Літературознавчий, с. 674].

Д. Синиця в дослідженні «Художньо-публіцистичні жанри у літературі російського зарубіжжя (творча спадщина І. О. Ільїна)» стверджує, що «жанр есе є одним із найпродуктивніших жанрів у літературі багатьох народів» [Синиця: 190]. Дисертація Н. Іванової «Есеїститичне письмо і поетика межових форм в українській літературі 1920;х років» подає широке розуміння цього епічного жанру. В першому розділі «Зникомий» есей: становлення експериментального жанру в Європі" дослідниця пише: «Есей — інтелектуальна подія, що відкриває можливість винаходу, творчого виклику в нових царинах досвіду, в закутах культурної дійсності, представлених читачеві під оригінальним авторським кутом зору» [Іванова 2009: 5]. Щодо комунікативних та текстових стратегій есеїстики, то російський психолінгвіст Н. Славянська в кандидатській дисертації «Реалізація функції впливу в тексті есе» розглядає есеїстичний твір як акт комунікативної діяльності, певну дію, що «визначається як мовна дія» і «реалізовується у формі тексту» [Славянская 2009].

Дослідниця творчості Василя Барки Г. Швець у роботі «Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика» визначає жанр «як специфічну форму на помежів'ях літератури й інших форм свідомості, в якій синкретично поєднується начала епосу та лірики з нехудожніми й неестетичними елементами і суттю якої є суб'єктивація авторським „я“ різноманітних явищ культури» [Швець 2006: 33].

Вагомим здобутком досліджень української есеїстики є визнання есею межовим жанром, що визнається однією з жанрових домінант есею. Так, С. Квіт уважає: «есе має „межовий“ характер у відношенні до науки, філософії та мистецтва, зберігаючи в той же час характер незалежного повідомлення» [Квіт, с. 4].

Г. Швець розглядає есей «як специфічну форму на помежів'ях літератури й інших форм свідомості» [Швець, с. 33].

Схожі думки висловлює Ю. Бурляй, називаючи есей «жанром літературної критики, статтею-начерком», «якому притаманна досить вільна трактовка теми якоїсь проблеми і така ж невимушена публіцистично-художня манера літературного викладу» [Бурляй, с. 129], тобто наголошує на поєднанні критичного, публіцистичного та художнього в жанрі.

У дисертаційній роботі О. Іванова, присвяченій есе як жанру європейської літератури, наголошується, що «есеїстка не піддається точному визначенню своєї специфіки, виступаючи радше як якась особлива жанрова система» [Іванов, с. 50]. Окремі жанри цієї системи об'єднує спільна характерна риса — невизначеність" [Там само]. Дослідник припускає, що вона «складає саму природу есеїстичних творів» [Там само]. Саме жанрова невизначеність творів стає, на думку О. Іванова, ознакою належності твору до жанрової системи есе.

Білоруський науковець О. Маськова пропонує бачення есею як «художньо-публіцистичного жанру, в якому глибокий задум органічно поєднується із вільною, невимушеною манерою викладу і якому властиві авторська відкритість і суб'єктивність, експресивність і образність, попередність і емпіричність, лаконічність і вишуканість стилю» [Маськова, с.12].

Сучасні ж українські дослідники вважають, що есе — це «прозовий твір із довільною композицією, якому властива белетризація зафіксованих індивідуальних вражень, асоціацій чи інформації, отриманої з різних галузей знань, несистематичне поєднання філософських, літературно-критичних, науково-популярних, іноді специфічно наукових елементів» [Літератур.енцикл, с. 347].

Деякими теоретиками есе розглядається як четвертий, поряд з епосом, лірикою і драмою, рід художньої літератури. Загалом специфіка есе «як літературного жанру полягає в тому, що внаслідок належності до ліро-епічних форм вона поєднує імпульсивність поезії і можливості прози, будучи по суті, за спостереженнями есеїстів-практиків і теоретиків, сублімацією першого і другого» [Шебеліст, особливості розвитку, с. 93].

Схожої точки зору щодо меж есеїстики дотримується і М. Епштейн [Епштейн, парадокс, с. 341]. Дослідник вважає есе однією з форм літературної творчості, що отримала особливий статус у сучасній літературі: «багатожанровість і навіть міждисциплінарність не лише право, а й обов’язок есеїстичної творчості» [Там само, с. 343]. «Міждисциплінарність», неможливість включити есе в одну галузь культури, так само як для О.Іванова «невизначеність», є для М. Епштейна відмінною рисою есеїстики. За твердженням останнього, «Парадокс есеїстичного жанру полягає в тому, що він не входить у жодну з глобальних систем, або дисциплін, людського духу (як роман включається в художню літературу), а, навпаки, включає способи і знаряддя цих дисциплін в якості своїх складових» [Там само]. Автор використовує поняття «есеізм», щоб відзначити дію низки факторів у сучасній культурі в цілому. «Есеізм — це синтез різноманітних форм культури на основі самосвідомості особистості <…>» [Епштейн, закон, с. 148]. Передумовою дії ессеізму є «культурна розчленованість навколишнього світу». Цим зумовлюється поява багатьох різновидів есеїстики. Отже, визнання есеїстики особливою жанровою системою пов’язане з різноманіттям тематичних і функціональних різновидів жанру, а також специфікою, що рівною мірою відрізняє есеїстику від новелістики та публіцистики.

Можливість прояву рис есеїстики в творах інших жанрів пов’язана з іншою передумовою — індивідуалізацією, характерною для сучасного суспільства. Незвідність есе до традиційних форм художньої прози та пов’язані з цим труднощі, що виникають при спробі аналізу есеїстичних творів, призвели до того, що жанр есе в сучасному літературознавстві розглядається як позародова форма.

Так, В. Халізєв описує позародові форми як галузь літератури, що не піддається точному визначенню, але є стійкою в своїх базових характеристиках: «…літературні твори всіх епох … мають певну родову специфіку (форму епічну, драматичну, ліричну або звичайні для XX століття форми нарису, „потоку свідомості“, есе)» [Хализев, с. 332]. Специфіка родової приналежності, на яку звертає увагу В. Халізєв у наведеному фрагменті, є важливою ознакою есе і слугує для сучасних дослідників есе певною точкою відліку при вивченні жанру.

Близькість есеїстики до жанрів публіцистики зумовила появу досліджень, в яких есе розглядається саме як публіцистична форма. У своїй монографії «Есе: стилістичний портрет» Л. Кайда [Кайда] дотримується цієї точки зору і простежує історію есе, починаючи з давньогрецької літератури. Автор знаходить ознаки жанру в «Діалогах» Платона і відзначає прояви есеїстики в європейській літературі у творах всіх історичних періодів. Характерно, що вивчення есе в якості публіцистичного жанру не змінює погляду на жанровоутворюючі риси: суб'єктивність і специфічна риторична установка.

Проблема жанрового визначення есе також була відзначена в публікаціях К. Зацепіна. Слідом за попередниками в галузі вивчення есеїстики, К. Зацепін в своїй статті «Есе: від філософії до літератури» зазначає: есе «…потрапило в розряд периферійних жанрів під такими назвами, як «художня публіцистика», «художньо-документальна література» або «література факту». На думку дослідника, саме «через відсутність чітких методологічних розбіжностей, які дозволили б описати цей жанр як літературно-мистецький, не було розроблено метамови формально-естетичного аналізу поетики есе"[Зацепін].

Таким чином, переважна більшість сучасних дослідників есеїстики сходяться на думці, що есе існує на межі різних дисциплін і галузей знання і, залежно від зближення з тим чи іншим жанром певної галузі, приймає характерні риси, які відрізняють один різновид есе від іншого.

При спроби класифікації різновидів жанру дослідник неминуче стикається з проблемою «нездоланності» есеїстики [Іванов], ризикуючи змішати характерні ознаки жанру, ознаки його різновидів і риси авторського стилю. Доречним, на наш погляд, є такий формат досліджень української есеїстики, коли вони мають здійснюватися за напрямами сфер свого існування: літературознавство, лінгвістика, публіцистика, журналістика, філософія, культурологія, оскільки саме на такому шляху можливим є коректне наукове осмислення теоретичних та історичних проблем цього жанру. Розгляд цього питання в такому форматі - достатньо новітній підхід щодо відбудови історії вітчизняної есеїстики, оскільки передбачає перегляд статусу есею в українській культурній традиції, який тривалий час уважався периферійним жанром дослідження.

Есе у своїх різних варіантах може володіти рисами літературного, публіцистичного, наукового твору. Така «уривчастість» [Гаспаров] есеїстики призводить до додаткових труднощів з визначенням жанрового ядра, висуваючи на перший план риси стилю автора або функціонального стилю мовлення.

Оригінальна класифікація видів есеїстики належить А. Дмитровському, який, спираючись на тип духовності, пропонує розрізняти пізнавальний, ліричний і виховний види есе [Дмитровський, с. 110] залежно від переваги однієї з перерахованих складових у творі. Опора на єдиний несуперечливий критерій може значно посприяти становленню теорії жанру, проте тісний зв’язок жанрових модифікацій з мінливим літературним процесом і той факт, що есе описує те, що безпосередньо переживається, ускладнює виділення подібного критерію. Так, при спробі застосування запропонованого дослідником критерію виникає утруднення, що полягає в перетині виділених видів есе. Причому зустріти подібне накладання можна при роботі з есеїстикою одного автора.

Типології, засновані на літературній приналежності та родовій віднесеності, підтверджують міждисциплінарний і позародовий статус есеїстики [Іванов, с. 53].

У сучасних дослідженнях, присвячених проблематиці есе, автори часто спираються на усталені уявлення і термінологію, згідно з якими виокремимо два найбільш поширених терміна, що характеризують різновиди есе: «літературно-критичне есе» [Руженцева] і «художнє есе» [Брандес]. При характеристиці тематичного розмаїття есе також використовуються терміни «есе про мистецтво» [Загороднева], «есе про культуру», «есе про літературу» і т. п. Найзви «літературно-критичне есе» і «художнє есе» мають найбільшу термінологічну точність і позначають поняття різного змісту і обсягу. Найбільш продуктивним при роботі з есеїстикою видається, на наш погляд, виділення тематичних різновидів есеїстики, пов’язаних з індивідуальним авторським стилем — автобіографічне, біографічне есе, есе-мандрівка.

Найбільш досконалу типологію розроблено західними дослідниками. В українській науці найповніший огляд західних концепцій подає О. Ципоруха. У її інтерпретації типологічна структура есе виглядає так:

І. Неформальне, або літературне есе: 1) афористичне; 2) періодичне (характерне (скетч); звичаєописувальне; просвітницьке; дидактичне); 3) соціально-пропагандистське (особистісне; описове, художнє або белетристичне).

ІІ. Формальне есе: 1) критичне (огляд); 2) літературно-критичне; 3) дослідницьке; 4) інформативне [Ципоруха, с. 61−62].

Ось найголовніші частини її типології. Так, наприклад, неформальне есе вважається єдиним істинно літературним типом. Його відмінні якості проявляються у високому ступені особистісного, де думка автора про предмет обговорення важливіша, ніж сам предмет. Сутність таких творів становлять короткі, дискусійні, глибоко суб'єктивні та індивідуальні тези, для яких характерні розмовний тон і невимушена структура. Підвид неформального есе — інтимне, що містить реакцію особи на досвід, об'єкт, подію, де частини поєднано за асоціативним принципом. Риси інтимного есея — ліризм, поетична схвильованість, напружена інтроспективність. Неформальне есе може бути оповідкою, описом, анекдотом, роздумами, мрією.

Афористичне есе характерне для ХVІ - ХVІІ століть. Спершу воно було дуже коротким, складалося зі збірки сентенцій та власних нотаток автора до них, у яких пропонувалися корисні поради щодо життєвої філософії. Пізніше Френсис Бекон доповнив його різноманіттям цитацій та ілюстрацій.

Періодичне есе значно коротше, менш афористичне, але більш індивідуалістичне, інтелектуальне, інтроспективне, що вряди-годи не цуралося сатири і гумору та обіймало ширший спектр тем. Саме цей жанр увів у тексти такі прийоми, як вигадані персонажі та місця події, уявні кореспонденти.

Приклад дидактичного есе — робота Коттона Мезера «Як робити добро, або Боніфацій…» (1710). Вона надихнула до суспільного благодіяння Бенджаміна Франкліна. У своїй серії есе «Сайленс Дуґуд» він описав звичаї мешканців Бостона, піддавши критиці усе — від поганої поезії до проституції [Ципоруха, с. 61].

Особистісне есе — заснований на власному досвіді автора, розкриває аспекти авторської індивідуальності, вирізняється високим ступенем художньої ідеї, створює досвід для читача через суб'єктивний погляд, контекст або мотив. Його завдання — швидше подати, ніж розкрити, тому може набувати форми спогаду або сповіді;

Описове есе — у вигляді короткого біографічного нарису про місцевість або події. Він інтригує читача незвичною темою опису, поглядом із нової перспективи на відомий предмет. Розвиток подій у такому есеї теж має описовий характер із живими образами, з географічно чіткими деталями та зрозумілими аналогіями, з фактами, розсіяними серед описів і діалогів;

Інформативне есе — водночас пояснює, розкриває, досліджує та визначає. У ньому увага сконцентрована на поясненні авторської ідеї, досвіду або погляду;

Критичне есе — аналізує та оцінює твір чи подію, водночас інформативне і переконливе. Мета автора — краще пояснити читачеві предмет обговорення та переконати пристати на бік його власних оцінок. Тут загалом використовуються порівняльні та контрастні приклади для демонстрації власної оцінки, присутні гра слів, дошкульні випади;

Порівняльне есе — досліджує відмінність і подібність, обґрунтовує особисті переваги та вибір, описує світогляд і життєву філософію. До певної міри це есе вважається не окремим видом, а лише особливим модусом висвітлення будь якої теми в будь-якому жанрі, тому що цей вид слугує для інформування, переконання, аналізу;

Літературне есе (художнє, белетристичне) — твір нехудожньої літератури вишуканого стилю та елегантної образності зі свідомим прагненням до ефекту художньої літератури та вдумливим ставленням до предмета [Ципоруха, с. 62].

Проте західна типологія в інтерпретації О. Ципорухи занадто деталізована і не може бути транспольована на українську есеїстичну традицію. Хоча в українських дослідженнях з журналістської жанрології внутрішньожанрова типологія есея представлена в зародковому стані, все ж можна спостерегти й окремі продуктивні спроби. Спираючись на них, М. Баклицький запропонував таку більш пристосовану до реальної української практики і потреб типологію есе:

— загальне есе. Воно може поєднувати подорож, філософію, рецепцію прочитаної літератури. В Україні цей жанр запроваджує сентименталізм. Прикладом цього виду можуть бути «Мои безделицы» Івана Вернета;

— есе-лист, що передбачає адресата і розмову з ним. Уже згадувався «Відкритий лист до Івана Виргана» М. Рильського;

— есе-замальовка має невеликий розмір і присвячена одній темітематичноцентрична: ті ж пейзажні замальовки з виразним авторським струменем;

— есе-стаття, що зазвичай має дидактичний імператив («Над озером. Баварія» Юрія Шереха);

— есе-лекція, промова, доповідь. В Україні твори такого кшталту лунають на присвоєнні звання почесного доктора Києво-Могилянської академії - та ж «Гуманітарна аура нації» Ліни Костенко;

— есе-щоденник — хроніка, зосереджена не на подіях чи ділових нотатках, а на вираженні авторського бачення світу (щоденникова есеїстика Сергія Єфремова, Олександра Довженка, Аркадія Любченка, «блокноти» Володимира Брюггена та ін.) [Баклицький, с. 31−32].

Окрім згаданих різновидів есею, існують ще й інші класифікації жанру. Так, західні критики виокремлюють розповідний, драматичний і поетичний есе. У першому з них автор стає оповідачем, який говорить про людей і події. У другому, що має форму діалогу чи полілогу, есеїст присутній незримо. І, нарешті, третій різновид пишеться швидше для себе, ніж для інших. Ближче до журналістики лежить поділ на есе-колонку (газетна колонка, подана в есеїстичній формі, так звана «колумністика»), есе-пояснення, есе-статтю, есе-лист (есе, написаний в епістолярній формі), есе-журнал (щось середнє між есе і щоденником мандрів). Також останнім часом дослідники виокремлюють есе-переконання, есе-роздум, есе-розповідь, есе-розмову, есе-монолог, есе-діалог і есе як комбінацію попередніх видів [Шебеліст, с. Теоретичні, с. 53].

Таким чином, у дослідженнях сучасних літературознавців поняття «есе» трактується гранично широко, що призводить до сприйняття його як особливої і багатоманітної жанрової системи або навіть сфери мислення, індивідаульно-авторського стилю, індивідуального суб'єктивізму автора.

1.2 Концепція індивідуального стилю в сучасній естеїстиці.

есеїстика карпа творчий аваторський На сучасному етапі жанр есе є одним з найбільш популярних. Тексти сучасних есеїстів (О. Багана, О. Войченко О. Забужко, Я. Гояна, І. Карпи, В. Медведя, Є. Пашковського, В. Цибулька, та багатьох інших) демонструють широкі можливості жанру, такі, як інтелектуалізм і пристрасність, поетичність та епатажність, філософічність та інтимність.

Автори «Літературознавчого словник-довідника» Р. Гром’як, Ю. Ковалів, В. Теремко наголошують, що есе характеризується такими стильовими особливостями, як образність; афористичність; парадоксальність. Для передачі особливостей сприйняття, освоєння світу автор есе залучає численні приклади; проводить паралелі; підбирає аналогії; використовує різні асоціації, різні засоби художньої виразності (метафори; алегоричні і притчові образи; символи). За мовленнєвою побудовою есе — це динамічне чергування полемічних висловлювань, запитань, установка на розмовну інтонацію й лексику. Відтак, на їхню думку, специфіка жанру есе полягає в тому, що:

— заголовок есе не перебуває в прямої залежності від теми: крім відображення змісту роботи він може бути відправною крапкою в міркуваннях автора, виражати відношення частини й цілого;

— в есе індивідуальний авторський стиль — вимога жанру;

— вільна композиція есе підлегла своїй внутрішній логіці, а основну думку есе варто шукати в «строкатому мереживі» міркувань автора;

— якщо у творі на літературну тему повинне переважати раціональне сполучення аналізу художнього твору із власними міркуваннями, то в есе — яскраво виражена авторська позиція [Літературознавчий, с.675].

У свою чергу, С. Шебеліст наголошує, що жанру есе притаманні такі ознаки, як:

— логічність викладу думок;

— дбайливе ставлення до художньої форми;

— вираження нового, суб'єктивного судження про щось (на першому планісуб'єктивність особистості автора);

— образність, афористичність, використання свіжих метафор, нових поетичних образів;

— розмовна інтонація та лексика;

— розмаїте тематичне спрямування — філософське, історико-біографічне, публіцистичне, літературно-критичне, науково-популярне, власне белетристичне есе (суміжні жанри: поезія у прозі, науковий нарис, філософський трактат, листи, бесіди, роздуми).

Оригінальний підхід до особливостей жанру пропонує Б. Матіяш, указуючи, що сьогодні есеїстика перетворюється на одного з китів гуманітарного знання, що «здатний тримати на собі не один десяток „справжніх наукових праць“, автори яких покликатимуться на „геть несерйозні“ есеї» [Матяш, с. 27].

Підтвердження цієї думки можемо знайти у статті «Чому я не культуролог?» М. Стріхи, де він запитує: «Чи є, строго кажучи, літературознавчими працями Еліотів «Священний ліс поетів»? Мандельштамова «Розмова про Данте»? Чи Маланюкова «Книга спостережень»? Безумовно, що ні. Це — вельми талановиті (й дуже суб'єктивні) есеї. Проте (принаймні так мені здається) їхні автори зазирнули до предмета своєї цікавості глибше, аніж багато дипломованих докторів літератури. І ці тексти мали глибший вплив на розвиток гуманітарного знання, аніж багато дисертацій чи монографій. Отже, не слід соромитися слова «есей». Чи маскувати його в недолугі шати «культурології» (чи «політології»)"[Стріха, с. 27].

Крім того, наголошує Б. Матіяш, «сучасна есеїстика розширює творчі горизонти, відкриває можливості для різних експериментів, робить літературу інтимнішою, опертою на приватне переживання, у ній розкриваються ті питання, про які автор хотів би розповісти друзям або запитати самого себе"[Матящ, с. 27].

Есе припускає вираження автором своєї точки зору, особистої суб'єктивної оцінки предмета міркування, дає можливість нестандартного (творчого), оригінального висвітлення матеріалу; часто це розмова вголос, вираження емоцій та образність. Це також вільний стиль з можливими елементами імпровізації, певного пафосу, іронії. Втім, на відміну від іншого жанру, який адресується будь-якому читачеві, есе — це ближче до репліки, що адресується підготовленому читачеві. Тобто людині, яка вже має уяву, про що йде мова. Власне, така «адресність» дозволяє автору есе зосередити увагу на розкритті нового змісту, а не нагромаджувати різними службовими деталями викладення матеріалу в письмовому форматі [як написати успішне, с. 7].

Есе розглядається в сучасній теорії літератури як суб'єктивний, індивідуальний, самостійний простір, де формуються позиції, висловлюються думки, передбачення та демонструється відповідне індивідуалізоване ставлення. Суб'єктивність, яка є однією з жанровоутворюючих рис есеїстики, визначає зв’язок тематики есе та особливостей його функціонування. Вона дозволяє зберігати ядро «ессеізму» в творі, не змінюючи важливі для есеїстики принципи, такі як лейтмотивна організації тексту і первинність функції навіювання [Маслаков, с. 53]. При цьому тематика твору визначає різноманітність есеїстики, що вступає у взаємодію з жанрами різних галузей літератури. У силу своїх текст-типологічних особливостей есе дозволяє швидше реагувати на зміни, що відбуваються в соціумі. Коротка форма і невимушений стиль розповіді робить його привабливим видом творчості для авторів, доступним і зрозумілим для широкого кола читачів, що, у свою чергу, сприяє його резонанcності. Таким чином, есе виступає одним із способів комунікації з питань, які хвилювали суспільство, що в цілому й зумовлює його соціально-етичну та естетичну тематику [Дьяченко, с. 156].

Отож есе як жанр художньої публіцистики — це образний нешаблонний філософсько-орієнтований та асоціативний виклад суб'єктивних авторських думок, що може не аргументуватися конкретними фактами і не бути вичерпним, але повинен містити в собі фактор новизни та елемент парадоксальності [Грисюк]. Таким чином, основними рисами, які дозволяють віднести твори до есеїстики, є чітко виражена авторська позиція, багатогранність авторського «я», суб'єктивність оцінних суджень, рефлективний характер дослідження теми і ґрунтовність її аналізу, пристрасність викладу й витонченість стилю. Саме в есе на передньому плані - особистість з її неповторним «я» як «самість», філософська рефлексія з приводу саморозвитку індивідуального, самобутнього духу, діалог із самим собою.

Змістовність есе цілком правильно описав англійський есеїст XVII століття Девід Х’юм у своєму есе «Of the dignity or meanness of human nature» («Про гідність або убозтві людської натури»): «the dignity of human nature trouble philosophers and poets from the beginning of the world to this day» («велич людської натури хвилює філософів і поетів з початку світу і до сьогодні») [Hume David, с. 76]. Загальний зміст есеїстики як потужного культурологічного феномена — складний життєвий матеріал і серйозні морально-етичні проблеми життя. Питання загальнолюдського характеру — місце людини у світі, її розуміння власної особистості, ставлення до навколишньої дійсності, до людства, пошуки культурної та національної ідентичності - складають нерв есеїстичних творів, автори яких гостро відчувають переваги цієї літературної форми, хоча і не завжди називають свої твори есе.

Сьогодні ж вітчизняна есеїстика, вже позбавлена надривної суспільної патетики, — це структуроване явище, яке динамічно розвивається за кількома основними тематичними напрямками. Цікаві та нестандартні літературознавчі есеї пишуть Г. Грабович, К. Москалець, І. Андрусяк, І. Бондар-Терещенко й О. Бойченко. Культурологічну проблематику порушують О. Пахльовська, О. Гриценко, В. Скуратівський, О. Забужко й Л. Ушкалов. Дражливі історичні теми знаходять відображення у творах Я. Грицака та Ю. Шаповала. Філософську течію жанру презентують імена М. Мариновича, Т. Возняка і М. Поповича. Одні з провідних політологів-есеїстів — М. Рябчук і М. Стріха. Чимало власне літературних есе створили Т. Прохасько, В. Неборак, В. Єшкілєв, особливо продуктивний у цьому сенсі Ю. Андрухович [Шебеліст, теоретичні, с. 56]. З-поміж вказаних авторів сьогодні осібно викристалізовується постать Ірени Карпи — людини, відкритої до сміливих думок та дій, есе якої символізують утілення енергії творення, потік «іншої» свідомості - відвертої, неприховано брутальної, витончено оригінальної.

Особливості її індивідуально-авторської концепції ми узагальнимо в наступному розділі дослідження.

Отже, незважаючи на те що есеїстичний жанр відсвяткував нещодавно своє чотирьохсотріччя, він залишається однією з найменш теоретично вивчених галузей словесності. Невпинно оновлюючись і видозмінюючись від автора до автора, есеїстика наполегливо противиться скільки-небудь чіткому позначенню своєї специфіки, виступаючи радше як наджанрова система, що включає найрізноманітніші філософські, історичні, критичні, біографічні, автобіографічні, публіцистичні, моральні, науково-популярні твори. «Що таке есе, ніколи в точно не було визначено», — стверджує один літературознавчий словник [Dictionary, с. 106], а інший додає ще більш категорично: «Есе не може бути приведене до якої-небудь дефініції» [Current, с. 98]. Ця невизначеність, невловимість і складає природу есе, зумовлену тією світоглядною установкою, яка змушує цей жанр постійно переростати свої жанрові кордони.

Есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом, з іншого боку — з філософським трактатом. У глибинах есе закладена певна концепція людини, яка і надає чітку єдність всім тим зовнішніми ознаками жанру, що зазвичай перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб'єктивне її трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію.

РОЗДІЛ 2. СТИЛЬОВІ ДОМІНАНТИ ЕСЕЇСТКИ ІРЕНИ КАРПИ.

2.1 Особливості біографізму У літературознавстві XXІ ст. виникає потреба дослідження елементів біографізму. Біографізм — комплекс літературознавчих понять, що мають відношення до життєвого шляху письменника та його творчості. Включає він власне біографію, автобіографію, бібліографію. Як літературознавча проблема, біографізм має безпосереднє відношення до концептів «автор і авторство», до невичерпної складності поняття «суб'єкт творчості», тісного і багатопланового зв’язку між письменником і його твором [Храпченко, с. 218].

Багатовимірність авторської присутності в тексті, співіснування різних підходів до розуміння проблеми автора значною мірою породжують велику кількість термінів, якими дослідники намагаються позначити різні іпостасі автора й окреслити сфери його функціонування. У теоретико-концептуальному контексті висвітлення проблеми біографічних структурантів (життєві враження, відчуття та переживання письменника) ґрунтується на базі синергетичного розуміння інформації, яку залишає по собі письменник, і того, як вона сприймається іншими. Як відомо, синерген-онтологічно завершений життєвий, автобіографічний час. Це — життєво-творчий світ письменника, відтворений у певний часо-просторовий, історично-визначений доленосний момент [Дуб, с.18].

У дискусіях навколо творчості сучасних молодих авторів — і в тому числі Ірени Карпи — час від часу виринає питання біографізму. Якщо основа літературної біографії - життя автора, логічно, що основою творів молодої людини стає особистий досвід: усе побачене, почуте, пережите часто абсолютизується чи гіпертрофується, адже світогляд ґрунтується на єдиному, своєму, унікальному житті.

Для того, щоб з’ясувати особливості есеїстки Ірени Карпи, збагнути стильові домінанти її публіцистики, необхідно коротко дослідити її біографію.

«Вікіпедія» визначає Ірену Карпу трьома дефініціями: відома українська письменниця, співачка, журналістка. Карпа Ірена Ігорівна народилася 8 грудня 1980 р. в м. Черкаси, хоча дитинство переважно провела в Івано-Франківську та на Закарпатті. Ще із малечку вона захоплювалася мистецтвом та проявляла неабиякий талант. Тож батьки прийняли рішення віддати дівчину до художньої школи.

У 1998 р. І. Карпа стає студенткою одного із найпрестижніших столичних вищих навчальних закладів (Київський національний лінгвістичний університет) за фахом «французька філологія». А вже наступного року стає засновницею та солісткою популярного серед молоді гурту «Фактично самі» (з 2007 «Qarpa»), музика якого становить суміш індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу.

Друкувалася в часопис «Четвер». Першою її книгою стала «Знес Паленого», виданої у 2000 у Івано-Франківську. До цієї книги ввійшли, поміж іншим, повість «50 хвилин трави» та есе «Сни Ієрихона», які разом з есе «Ґанеша і Синкопа» та так званим інтерактивним романом «Полювання в Гельсінкі» склали видану в 2004 р. книгу «50 хвилин трави».

Закінчивши навчання 2003 року, Ірена отримала магістерську ступінь з іноземної філології за спеціалізацією «Англійська та французька мови, зарубіжна література». Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман «Фройд би плакав».

У 2005 Карпа починає працювати ведучою на телебаченні (канали «ICTV», «Інтер», з вересня 2007 року по серпень 2008 року — «MTV Ukraine»).

Четвертою її книгою став ще один роман — «Перламутрове порно», який вийшов у 2005, п’ятою — роман «Btches Get Everything» в 2006;му. В цьому ж році Карпа випробувала себе як акторка («Аутизм», реж. О. Анпілогов, Україна, «Компот», реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно «Kyiv. Limited Edition», знімається в еротичних фотосесіях для журналів «Plyboy», «Penthouse», «FHM».

У травні 2008 року одружилася з журналістом, письменником Антоном Фрідляндом, але вже восени 2009 року Ірена, розійшовшись першим чоловіком, вдруге вийшла заміж — за американського фінансиста Нормана Пола Генсена, в шлюбі з яким виховує двох доньок.

13 вересня 2008 року на Львівському Форумі видавців презентовано нову книгу Ірени Карпи «Добро і Зло». На початку 2009 року цю книгу було визнано книжкою-невдахою року — вона здобула приз «Золота булька». Водночас, за рейтингом читачів журналу «Кореспондент», «Добло і Зло» ввійшла до десятки найкращих українських книг 2009 року.

До бібліографії письменниці входять і такі твори, як «Піца «Гімалаї» (2011), «Суки отримують все» (2012), «З роси, з води, із калабані» (2012), «Історії моїх жінок» (2013), «Baby travel. Подорожі с дітьми або, Як не стати куркою» (2014), «Волонтери. Мобілізація добра» (2015).

Зараз Карпа входить до п’ятірки найбільш затребуваних українських прозаїків. Незважаючи на досить молодий вік, Ірена Карпа не вважає себе молодою письменницею, бо літературною працею займається вже не перший рік. «Я пишу, — говорить вона, — як живу — просто і нічого не приховуючи, не зображаючи з себе прекрасну принцесу. Всі люди жеруть, серуть, трахаються, в них течуть соплі, коли застудяться, вони відригують, пітніють, збуджуються і трусяться, коли бояться. Хто думає, що все це брутально, грубо, неестетично — той малює квіточки у вазонках».

Враження про автобіографізм творів Ірени Карпи виникає завдяки ефекту «щоденникового письма». Звісно, поняттям «літературна автобіографія», як і поняттям «літературний щоденник» під час дослідження молодої української прози варто послуговуватися лише умовно. Та беручи за зразок, скажімо, запропоноване Г. Костюком означення класичних типів літературного щоденника, можна окреслити й характерні особливості «щоденникового стилю» Ірени Карпи. Г. Костюк говорить про форму, зміст, призначення щоденника як мемуарного жанру літератури та вирізняє наступні чотири його типи:

1) щоденник, свідомо писаний для публікації, що акцентує на головних питаннях часу та оминає особисті дражливі деталі;

2) нотатки суто особистісного характеру, «виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дразливими, непристойними». Автора таких щоденників часто зовнішній світ ніби не цікавить, він для нього ніби не існує. Автор увесь у собі, в своїх переживаннях, у своїх пристрастях, у своїх болях і трагедіях".

3) докладні, стислі сухі «телеграфічні» письменницькі нотатки, записані для себе дрібниці, події, епізоди тощо;

4) своєрідний художньо-літературний записник, «мовний банк» письменника — нотатки рідкісних висловів, народних говорів, схоплення пейзажів, портретів [Костюк, с. 14].

Г. Костюк наголошує на значенні щоденника для пізнання письменника як людини, — його характеру, звичок, думок, світогляду. Дослідник (аналізуючи «Щоденник» В. Винниченка) ставить питання: наскільки така праця здатна відбити щирий, безпосередній, правдивий внутрішній світ письменника, якою мірою у своїх записах автор є щирим, «чесним із собою» та майбутнім читачем? Есеїстиці Ірени Карпи, на наш погляд, приступній перший тип літературного щоденника, як його визначає Г Костюк — «нотатки суто особистісного характеру». Утім, можна виділити й такий жанр, як «notes» — мандрівні нотатки, «травел-есе» [Костюк, с. 15].

Виникнення автобіографем у творчості Ірени Карпи практично неуникне. Карпа давно вже стала символом сучасного літературного бунтарства, сміливості говорити що хочеш і як хочеш, вживати ненормативну лексику і всіляко відходити від затертих канонів «якою має бути жінка». У ланцюзі таких творів Ірени Карпи, як «50 хвилин трави» — «Фройд би плакав» — «Перламутрове порно» — «Bitches Gel Everything» — «Добро і зло», героїні, навколо яких центрується наратив, відзначаються певною однотипністю: їх наділено схожою зовнішністю, а також спільними поглядами на світ і рисами характеру, які мотивують непередбачуваність їхньої поведінки, а відтак, і розвитку подій [Дрогойлович, с. 201].

У творах Ірени Карпи щоденниковий стиль є своєрідним послідовним «занотовуванням» того, що відбувається у душі героїні оповідей, і того, що її оточує. Так, Юрій Андрухович у передмові до роману «Перламутрове порно» сказав про це так: «Настільки мені подобається це первинно наївне (і наївно наявне) „Як живу, так і пишу“. Наївне? Супер! Це страшенно близько до чукотського народного „Што віжу, о том пою“. Це гарно, тому що означає принаймні знак рівності між життям і писанням. Тобто між писанням, коханням, диханням та іншими фізіологічними потребами» [Андрухович, с. 5].

Означене твердження цілком правомірно, на нашу думку, можна віднести й до есеїв Ірени Карпи. Однак, «як живу, так і пишу» у Ірени Карпи навряд чи має щось спільне із безпосереднім, простодушним сприйняттям світу.

Так, саме з періодичного есе «Помішані - діти з багатонаціональним корінням» вона оповідає про:

— свою родину:

У моїй родині все дуже попсово — з обох боків питомі українці.

Я народилася в Черкасах, якийсь час жила в Івано-Франківську, а потім ми переїхали до Яремчі, де й досі живуть і працюють мої батьки. Моя родина дуже принципова — ми завжди виживали завдяки своїй кмітливості та порядності, а не через «пригибочки» [Карпа, Помішані - діти];

— про особливості виховання:

Нас усіх виховали із почуттям провини, на якому будується вся християнська традиція. Що ти замочив Христа і будеш горіти у пеклі за свої гріхи. Мені це пояснював священник у вісім років, з ентузіазмом випитуючи: «А чи не було в тебе тілесних гріхів?» [Карпа, Помішані - діти];

— про сприйняття себе і світу навколо:

У мені домінує ген R7, який відповідає за авантюризм і пошук чогось нового <�…>. Я — не типова українка, важко сказати по мені, звідки я. <�…>. Я вважаю, що маю нейтральний тип, але за кордоном, наприклад не кажуть, що в мене russian facе [Карпа, Помішані - діти],.

А також про свого чоловіка та своїх дітей.

Поряд із цим наголосимо, що в черговому інтерв'ю Карпа не приховувала роздратування з приводу біографізму її творчості: «Я послуговуюся життєвим досвідом, бо саме так я вправі „штовхати“ якісь свої ідеї» [Карпа, з сучасних].

Основне місце у творчості Ірени Карпи є «думко-стани» авторки. У сучасну добу розвинених інформаційних технологій важко ігнорувати участь контексту сприйняття художнього твору. Відповідно, доступність інформації про реального, емпіричного автора (яка включає, зокрема, біографічні дані й такий компонент, як літературна репутація, і є частиною загальнокультурного дискурсу) призводить до постійного розширення рецепції конкретного твору за рахунок «документальних» конотацій. Питання автобіографізму виринає при аналізі прози багатьох сучасних письменників, оскільки вони самі акцентують на цьому увагу в численних автокоментарях та інтерв'ю. Ірена Карпа не лише не цурається таких акцентів, а й ставить їх на службу епатажу.

Так, для її текстів характерна внутрішня фокалізація (оповідь ведеться з точки зору персонажа).

Наприклад, у есе «Білявчик» перед нами молода дівчина, яка живе сьогодні і зараз, переживає негаразди в особистому житті і, пливучи течією, здійснює спроби віднайти свій шлях:

…Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири.

— Може б то коханця собі знайти? — спитала я пенсіонерку перед під'їздом. Та спробувала вдарити мене костуром, але промазала.

— А що, ідейка — люкс! — і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться. Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось не дуже… [Карпа, білявчик].

У філософському есе «Сни Ієрихона», де оповідь ведеться від чоловічої особи, авторка занурює читача у внутрішній світ особистості через сновидіння, де головний герой — жінка:

Я був жінкою. Блудницею, як і більшість тих, що носять золото й коштовне каміння у кучерях. Ні, я був відьмою, що, принісши вечерю, розважала гостя химерними картинами на дні вилизаного її отруйним язиком тареля…[Карпа, сни].

Разом з тим впадає у вічі раціональність письма, безкомпромісність критичних, часто різких оцінок, неприйняття, цілковите заперечення, іноді й цинічне відкидання того, що не є «своїм». Наприклад, у критичному есе «Мене дивує» авторка категорично засуджує байдужість, інертність соціуму, пусті й приземлені прагнення людей, які бажають гарного життя, а натомість не бажають помічати справді дивовижних речей і відповідно змінювати своє життя:

Мене дивує, що при масовому невдоволенні умовами життя в Україні вуличні протести з будь-якого приводу настільки не масові. Мене дивує, що люди настільки не впевнені у своїх силах і досі не зрозуміли простої речі: проти ста тисяч людей, зібраних в одному місці, не зможе встояти жодна армія…

Мене дивує, що в Україні, де рівень нещасності зашкалює, й при тому, скільки разів озвучувався простий рецепт щастя — допоможи ближньому, так мало людей приходить на благодійні концерти та інші заходи доброї волі. І так багато людей страждає через те, що їм не вистачає головної пострадянської бутафорії - «статусності». І що вони готові влізати в кредити й відмовляти собі в простих речах, як то свобода, подорож, безхмарність сумління, аби лиш мати щось більше-дорожче-новіше і «саатвєтствавать [Карпа, мене дивує].

Завдяки цьому наративні практики «писання-про-себе» надзвичайно популярні в сучасній українській літературі, зокрема серед генерації «двотисячників». Критиками помічено, що часто літературна продукція українських молодих авторів подібна до вирваних сторінок із щоденника або скопійованого тексту із Живого Журналу. Читачі ж на літературних форумах, подекуди сприймаючи автобіографічність як «вип'ячування его», називають її наступним після лайливої лексики ґанджем сучасної української літератури і вважають це явищем минущим, підлітковим. Разом з тим, в українській пострадянській посттоталітарній дійсності воно видасться природним і виправданим. «Сучасний світ у певному сенсі переживає кризу гуманності. Народжується болісне відчуття суб'єктивності власного „я“. І українські автори, які намагаються говорити про себе, іноді не хочуть чути нікого, крім себе самого. Вони спрямовані на саморекламу, самооголення, але в цьому також є елемент гри, пози. Таким чином вони компенсують брак суб'єктивності, біографічності в літературі до цього», — каже в інтерв'ю Тамара Гундурова [Гундорова].

Таким чином, на творення ефекту біографізму працює індивідуалізована оповідь дієтетичного наратора — «щоденниковий стиль». Найбільш точно конституює досвід, інтегрує його у власну історію автобіографічне письмо. Твір, що виник на основі автобіографічних записів, не повторює пережитого фактично, а уможливлює його прочитання як набутого досвіду, для якого визначальним є розрив у часі. «Те, як оповідачка впізнає себе у своїй історії, говорить про автентичність пригаданого. Ідеться про відтворення спогадів як досвіду в його суб'єктивній автентичності, тобто в поєднанні життя й творчості, минулого й майбутнього, фактичного та вигаданого» [Мацена, с.73].

Есеї Ірени Карпи є сукупністю вражень, відчуттів, міркувань, ситуацій, тобто виростає з усього, що «потрапило під руку». Тексти авторки справді виповнені інтимними фактами — оголеними, дражливими. Здається, що заглиблену в себе оповідачку зовнішній світ з його проблемами не цікавить, — вона вся в собі, у своїх переживаннях та пристрастях. Крім того, варто зазначити, що своєрідний «душевний стриптиз», характерний для «щоденникового» наративу в прозі Ірени Карпи, відбувається паралельно з «оголенням низу»: помітне акцентування на сексі, часто порнографічне, підвищена увага до тіла, всі процеси якого, як правило, подаються з надмірною натуралістичністю і з використанням обсценної лексики. Утому ж-таки есе «Білявичк» читаємо:

— Як же мене дістала ця спека! — пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки.

— Може, попірнати? — ліниво мовила я.

— В тебе? — пожвавішав Білявчик. [Карпа, білявчик].

Водночас її есеї жіночі, оскільки автентично показує жінку зсередини: все в них ніби побачено крізь призму тіла, тією чи іншою мірою дотичне до нього, пропущено через відчуття. Відповідно щодо есеїв Ірени Карпи варто говорити про варіацію з префіксом «пост-». Постфемінізм — молода течія без чітких програмних установок (на відміну від фемінізму), яка виходить із права жінки самій робити вибір між кар'єрою чи сім'єю або ж комбінованим варіантом, а також із небажання підпорядковувати власне життя пуританській та чоловіконенависницькій ідеології феміністок. Разом з тим, як зазначає Марія Ревакович. «постфемінізм не є рівнозначний антифемінізму», скоріше це «соціокультурний простір, у якому жінки (особливо молодшого покоління) сприймають гендерну рівність або як річ уже досягнуту, або як щось, що їм законно належить, і уникають активізму, характерного для руху за права жінок, що його пропагував фемінізм другої хвилі: тепер, здається їм, уже просто немає такої потреби"[Ревакович].

Так, в «Індійських нотатках: колорит, дешева популярність і санітарна ситуація» Ірена Карпа пише:

Одна, без чоловіка, з двома манюніми дітьми?! Ну ти й смілива… — час від часу з сумішшю захоплення і співчуття хитали головами гражданє отдихающі..

— Я би скоріше сказала… божевільна — відповідала я, бо не дуже певна, як англійською точно перекласти «їб****а»..

Безумовно, есеї Ірени Карпи (відповідно, і її публіцистичний доробок загалом) вписуються у постфеміністичну риторику. Вдаючись до прийому автобіографізму, авторка переважно вводить у дієгезис наратора дієтетичного типу, що є учасником подій історії, про яку розповідає. Завдяки такій внутрішній фокалізації у розглянутих наративах яскраво виражена активна позиція однотипної героїні-наратора.

Найвиразнішй образ жінки, представлений в есеях Ірени Карпи є цілеспрямованим борцями, людьми активної дії, які протистоять буденній реальності і намагаються збагнути сенс життя, не втративши при цьому гармонії із зовнішнім світом. Зважаючи на пов’язаність явища однотипності жіночих образів і наявності автобіографем у творчості Ірени Карпи, зокрема, і в публіцистичній, не можна не торкнутися питання автофікціональності - особливого модусу літератури, де «писання-про-себе» переростає в «писання-себе». Критики зазначають, що ця специфічна форма фікціоналізації власного життя як своєрідний «соmback» автобіографії в літературну площину" актуалізувалася саме в постмодернізмі, в якому відбулося стирання кордонів між дійсністю і фікцією, як аналогічно — між елітарним та масовим [Скляр, 47].

Оскільки оповідь є власною історією героїні - Карпи — і вона є безпосереднім учасником подій, про які розповідає, такий тип наратора є гомодієгетичним. Цей гомодієгетичний оповідач є домінантною оповідною інстанцією, а тому його судження сприймаються читачем як такі, що стосуються авторового «я». Так як наратор в есеях виступає персонажем власної оповіді, він певною мірою поступається розгортанням власної ідентичності заради конституювання ідентичності персонажа. Важливим засобом у процесі самопізнання виступає самохарактеристика головної героїні, що проектується на саму авторку. Але самопізнання в цьому випадку не означає повернення до власної суті. Це лише спроба побачити себе очима стороннього спостерігача в процесі текстового посередництва, де й виявляються ідентифікаційні моменти [Кривопишна, Наративні, с. 74−75].

Приміром, письменниця вкладає частку себе, свого сприйняття і розуміння світу не лише в образи героїв (позитивних чи негативних), але й в предмети і явища, що їх оточують. Так, в есе «Кілька травневих подивів» знаходимо:

Днями поїхали ми відпочивати на природу, де любі товариші діти здивували мене кожна по-своєму.

Коли довго мучить безсоння, працює старий-добрий рецепт: спробувати поспати в місці сили. Чи бодай полежати там на траві в тиші. (Ну чи у відносній тиші, якщо ваша базова комплектація подібна на мою: Карпа = Ірена+Кора+Кая+Карма). В мене є таке місце — під Києвом на Дніпровських кручах, із виглядом на сотні острівців і гладь води, під соснами, коло козацької каплиці і пагорба, де колись стояло язичницьке капище [Карпа, кілька травненвих].

Творчість Ірени Карпи позначена філософічністю, поліфонізмом, поетизацією прекрасного в житті людини. Наприклад, досліджуючи внутрішній світ сучасника в есе «Сни Ієрихона», Карпа роздумує над людською сутністю, над такими вічними категоріями, як добро і зло, честь і безчестя, духовність і бездуховність, совість і справедливість. Вона прагне відтворити драматизм протиборства добра і зла:

…Світла любов помирала. Я заплакав і прокляв старого. Чи, може, поблагословив. Бо то ж він давав покоління місту. Він малював принаду на тілах і вдихав дешеві душі. Старий все знав про мою дитину. Вона померла тричі, як і жінка, що її породила. Вони спалили мій дім і волосся на моїй голові. Я не плакав [Карпа, сни].

Ірена Карпа не просто не завуальовує автобіографічність у своїх есе, а навпаки — відверто про це заявляє у ЗМІ, проте, звичайно, залишає певний відсоток неозначених зв’язків між фактуальним та фікціональним — як простір для гри з уявою читача. Відтак, образ незалежної, розкутої і цинічної молодої жінки, яким приписано відповідні авторські біографеми, накладаються на читацькі інтенції щодо образу цієї авторки. З іншого боку, саме такий образ культивується в літературному піарі.

Завдяки біографічності кожен новий текст Ірени Карпи, яка власну особу бере за прототип, прочитується як певне продовження попередньої оповіді, водночас особа завжди контролює ситуацію, епатажна, антигламурна, сексуально розкута і має культовий статус. Автобіографічні есе в їх різноманітних тематичних розгалуженнях була головним полем художнього самовияву Ірени Капри. У есеях найбільш зримо виступають її ідейні та художні вподобання, і те глибинне, стрижневе, що визначає цілісний у всіх відмінностях характер, індивідуальність письменниці, його творчу особистість.

2.2 Ознаки «нового журналізму».

Нова журналістика (англ. new journalism) — напрямок журналістики, що передбачає використання у текстах літературних технік. Набув поширення в американській друкованій пресі 1960;70 років. Його основоположником вважають журналіста Тома Вульфа. Сам термін він вперше вжив у 1973 році у виданому ним збірнику статей «Нова журналістика».

Нову журналістику називають також нон-фікшн-журналістикою, паражурналістикою, літературою факту, прозою ідей чи наративною журналістикою. Проте, її не слід плутати з есеїстикою: нова журналістика оперує лише фактами, передбачає сюжети й діалоги, есеїстка ж — це рефлексія та потік свідомості.

Дифузія різних дискурсивних практик — одна з характерних ознак інформаційної доби: на сучасний художній дискурс неодмінно (і великою мірою, як ніколи досі) накладаються позахудожні конотації, адже його взаємодія з літературно-критичним, публіцистичним, рекламним та іншими дискурсами неуникна в інформаційному суспільстві. Багато хто з письменників, використовуючи таку ситуацію, намагається коригувати рецепцію своїх творів, спрямовувати її в потрібному напрямі. У контексті попкультури споживацьке сприйняття літератури як продукту книжкової індустрії, а отже, як товару, виявляється у тарі епатажних текстів і розкручуванні імен-брендів. Відзначаючи зміщення уваги критики з твору на автора, Ніна Герасименко акцентує такі явища: «Тут маємо на увазі не винесення на перший план культурних стратегій, політичних уподобань, цілісності автора як естетичної фігури, що має вартісний козир „меседж“, — ні, Ідеться швидше про оперування віком, зовнішністю, приватним життям письменників. Тобто всім, що становить коло інтересів „жовтої“ преси, але з певних причин стає сьогодні категоріями нормального сприйняття сучасної української літератури» [Герасименко, 43].

Журналістика, від слова «день», (від лат. diurna, а потім фр. jour) нині не встигає за секундною стрілкою і, відповідно, за щосекундним оновленням інформації в мережі. Новочасна журналістика (передовсім завдяки інтернет-журналістиці) отримала нові характеристики, які її детермінують, зокрема: гіпертекст, гіпермедіа, полілог, інтерактивність, симультанність, блоґосфера та ін. Інтернет-журналістика, далебі, — це вже «секундалістика». Із періодичної вона поступово перетворюється на постійну, поточну, на безперервний потік знаків, на навалу вже не мас (за Ортегою), а символів. Реципієнт не здатний опрацювати цей потік, що більше, він втрачає здатність осмислити прочитане. Відтак, сучасна журналістика розгерметизовується. Вона стає прозорою, доступною, діалогічною, дискусійною, «багаторазовою» й умовно кажучи вічною (допоки зберігатиметься в архівах Інтернету) [Титаренко].

Новочасна журналістика (передовсім завдяки інтернет-журналістиці) отримала нові характеристики, які її детермінують, зокрема: гіпертекст, гіпермедіа, полілог, інтерактивність, симультанність, блоґосфера та ін У контексті сучасної журналістики ми маємо симбіоз тексту традиційного (друкованого, озвученого, візуалізованого) і мережевого, що представлений у двох варіантах — 1) так званий «Інтернет-самвидав»; 2) електронні версії друкованої періодики.

На сайтах «Інтернет-самвидаву» кожен може викласти свою прозу та поезію. Справжнє ж ім'я автора переважно приховане за вигаданим іменем (нікнейм). Можливо, така риса Інтернет-письма, як домінування стилю, подібного до «щоденникового», викликана тим, що автор, незважаючи на ймовірність миттєвої реакції, відгуку на твір, все ж віддає свій текст, виповідає себе, «сповідає» найперше безкінечній, безликій мережі, а вже потім — реципієнтові-читачу. Зорієнтовані ж проекти «самвидаву» найчастіше на вільну творчість, часто не обмежену жодними рамками.

Водночас, на зміну анонімності (яка надовго осіла в чатах та форумах) у мережевий простір прийшла її протилежність, а саме — яскрава індивідуальність, неприховане авторське «я», що його найпростіше оприсутнити в найінтимнішому літературно-публіцистичному жанрі - у щоденнику. На цьому рівні відбувся синергізм і змісту, і форми. Передовсім щоденник змінив своє посутнє призначення — він став персонально-публічним і навіть змінив назву на «блоґ» (від англ. weblog). Веб-щоденники є цільово публічними, що зумовлює стильові, композиційні (пости), змістові (контент), структурні (поділ за категоріями) та інші зміни. Причому блоґи передбачають коментарі читачів — і це не чи не найвагоміша ознака, що перетворює традиційну монологічну форму щоденника на полілогічну, а відтак дає підстави зарахувати блоґи до публіцистики нового зразка [Титаренко].

За словами американського дослідника, одного із укладачів антології «Літературна журналістика», Нормана Сімса, суттєвою перевагою літературної журналістики перед звичайним репортерством є те, що коли «репортерство приховує голос автора», то літературна журналістика «дозволяє краще проникнути в історію та висвітлити її, часто навіть іронічно» [Sims, с. 3].

Отже, можна нині шукати точки дотику між «інтернет-літературою» і творчістю молодих авторів.

Яскравим представником у вітчизняному медійному просторі такої літератури сьогодні є Ірена Карпа, відома, з-поміж іншого, і як блогер, і як дописувач авторської колонки відомих веб-ресурсів. Зокрема, відзначимо її авторські колонки на «Радіо «Свобода», на «Сумно», в «Українській правді», а також «Бебі-блог Ірени Карпи» та музичний блог «QARPA».

Особливості нової журналістики в публіцистиці Ірени Карпи, насамперед, виявляється в тому, що кожна її стаття має: по-перше, відкрите поле для відгуків читачів та водночас відповіді на відгуки самого автора; по-друге, електронну адресу автора; по-третє, на основі статті видання може започаткувати дискусію на іншому (своєму) форумі. Окрім того, статтю можуть використовувати інші мережеві ресурси із посиланням на джерело. Нарешті, і стаття, і коментарі до неї, залишаться доступними в архіві мережі. Характерна ознака багатьох прозових текстів, створених для чи у мережі («нет-література», «література онлайн», «власне мережеві літературні проекти», «мережева література») — відсутність сюжету, своєрідний «щоденниковий стиль», незакінченість, відкритість для безкінечних продовжень, доповнень як самим автором, так і читачами-користувачами.

Том Вульф визначив чотири основні літературні прийоми, що використовуються у новій журналістиці і є її ознаками:

1. Кінематографізм: побудова тексту зі сцен, що швидко змінюють одна одну, не обов’язково у хронологічному порядку. Динамічність. По прочитанні тексту в читачів має з’явитися відчуття, ніби вони переглянули фільм.

2. Діалогізм: наситити текст якомога більшою кількістю діалогів. Читачі мають чути голоси героїв.

3. Ракурс третьої особи або прийом хамелеона: Автор намагається втілитись у свого героя, щоб його вустами розповісти про подію.

4. Увага до деталей: слід багато уваги приділяти деталям, що характеризують героїв матеріалів і їх поведінку: зовнішній вигляд, манери, міміка тощо.

Означені риси притаманні і публіцистиці Ірени Карпи. Так, ознаки кінематографізму виразно простежуємо в таких її блогах, як «QARPA» (музичний блог) та «Бебі-блог Ірени Карпи».

Наприклад, музичний блог «QARPA» містить чотири історії, які викладені в хронологічному порядку, що відображено в назвах: «Історія перша. Про те, як…», «Історія друга. Про те, як…», «Історія третя. Каучукові дерева, мусульмани і фігурно запечені плечі», «Історія четверта. Луан Прабан, фашисти, парєво і істина з жуком». У них в щоденниковій формі висвітлено епізоди подорожі авторки до Бангкока, що містять детальний опис історії, звичаїв країн та національної кухні, і дозволяє віднести ці есе Карпи до яскравих зразків української тревел-журналістики. Кожен новий текст Ірени Карпи прочитується як своєрідне продовження попередньої оповіді.

Читач стає ніби учасником події. Зокрема, він дізнається, що Карпа з друзями «Якось … вирішили піти собі в SKY BAR. Посидіти на високому поверсі бангкокського хмарочосу, подивитися на річку й нічні панорами через скляну підлогу» [Карпа, історія перша].

Динамічність у публіцистиці досягається за рахунок прийому «тексту в тексті», такої собі панорамності. Ірена Карпа розбиває публіцистичні есе на мікроісторії, які виокремлені короткими назвами, але складають єдину смислову єдність. Наприклад, «Історія друга…» містить чотири такі мікроісторії - Хепі енд масаж, Блядо-бари пукета, Дрес-коди празношатающихся. Опанас зловісно: «Там кацапи…», Hot hot baby…, за назвами котрих можна збагнути зміст і настрій публікації.

Насичені історії Карпи й діалогами. Так, у її авторській колонці на «Українській правді» у публікації «Наші в Раші, або Шарік в гостях у Бобіка» (2012 р.) Ірена Карпа категорично не сприймає культових заробітчанемігрантів українського шоу-бізнесу:

— Здраствуйтє, — віталася з друзями-геями Евеліна Бльоданс, зірка «Масок-Шоу», — ето я і наше тєлєвідєніє із Хахляндії.

— Да, вот такая я хахлюся… — зітхала співачка Анастасія Стоцька, славнозвісна протеже Кіркорова.

На мої переконливі зауваження щодо того, що не варто себе так опускати перед московською тусовкою, обидві жіночки лише плечима знизали: ми так завжди кажемо. Що ж, вочевидь, правий був святий отець у нашій парафії: гординя — моя особиста проблема номер один [Карпа, Наші].

Цей поліфонізм думок, що став ніби передмовою до роздуму журналістки щодо життя наших співвітчизників за кордоном, може доповнюватися відгуками інших людей, які читають і осмислюють статтю. Тут очевидний вплив специфічного Інтернет-письма — своєрідного комп’ютерного тексту-набору, відкритого для продовжень і дописувань, нанизування думок та імпресій тощо.

Так званий «прийом хамелеона» яскраво ілюструє есе Ірени Карпи «День Перемоги і пропаганда країни-агресора» на «Радіо «Свобода» (Рубрика «Точка зору»). В ній письменниця розмірковує над актуальною темою російської агресії та використання телебачення як ресурсу інформаційної війни. Стаття містить кілька мікроісторій, що створюють єдину картину сприйняття авторкою подій, що відбуваються. На основі власних спогадів дитинства, роздумів та спроб рефлексії сучасних подій Ірена Карпа підводить читача до думки про те, що війна — це жахіття, а прагнення перемоги об'єднує багатьох людей, навіть коли вони на відстані один від одного (просторово, ментально, соціально). Розуміння цього приходить, коли авторка вводить у текст, поряд із образом дідуся, учасника Великої Вітчизняної війни, образ свого друга, нашого сучасника і учасника АТО:

Все моє раннє дитинство я гралася в солдатиків. Вдягала дідового кашкета, медалі, пілотки, мундири. Хотіла бути рядовим і щоб мене звали Сашею. Доживши в дорослому віці до реальної війни — війни з таким «братнім» народом, — я розумію, що ніколи б не хотіла бути солдатиком реальним, як би романтично в іграх це не виглядало. Я спокійно дивлюся, як мої доньки грають у дурнуватих принцес у рожевих сукнях, і не сміюся з них. Я неспокійно піднімаю слухавку, коли мені з АТО телефонує друг, що водив мене в дитсадок за руку і з котрим ми грали в тих самих солдатиків. Чого я можу побажати йому там? Закінчення, просто закінчення цього жахіття, в якому перебувають зараз наші чоловіки, брати, сини й кохані. Свою перемогу вони здобувають щодня, залишаючись живими [Карпа, День перемоги].

Стосовно насиченості публіцистики Ірени Карпи деталями відзначимо, що акцентування уваги на деталях, які характеризують героїв, притаманна всім її прозовим творам. Як і в романах, в публіцистичній есеїстиці це дає змогу не лише загострити сюжет оповіді, а й побачити і навіть відчути читачеві світ таким, як його бачить авторка. Наприклад, мандруючи з Карпою Бангкоком, перед нами розгортається така картина:

Сидячі в очікуванні бангкокського автобусу на зупинці, за півгодини я побачила більше real life, ніж за останніх 9 днів. Вантажівка повезла кудись обліплені мушлями заіржавілі останки затонулої баржі, тайський гуцул з вусами замовив собі третє пиво й витер руки об джинси «армані», а ще кольори, конструкції, деталі. Певний час все знову сприймається так, ніби вперше бачиш світ широкий. Так що все невипадково [Карпа, історія третя].

У такий спосіб готовий твір робить промоцію, насамперед, самому авторові, що і помічаємо на прикладі творчості Ірени Карпи. Її причетність до медійного простору і знання його правил із середини, тобто з позиції журналіста, спрацьовує на підтвердження тези щодо вибудовування нею стратегії автофікціональної презентації через нарацію, марковану автобюграфізмом. Я-нарація цих текстів, а також розростання мас-медійних дискурсів, які дедалі частіше і більше відкривають завісу біографічного, забезпечують проекцію образу героїні на інстанцію імпліцитної авторки, тобто абстрактного її конструкта в уяві реципієнта. Останньому передається відчуття, що у маркованому автобіографізмом тексті він має змогу зазирнути у чуже життя, простежити думки, почуття, події, взаємини іншої особистості.

Таким чином, художній та мас-медійний дискурси взаємодіють, оскільки на обидва поширюється автофікціональність, до якої вдається Ірена Карпа.

Отже, «біографічність» творів Ірени Карпи цілком може бути імітацією автобіографічності - своєрідним атрибутом авторської маски, хоча використання прийомів цитати, алюзії, використання стилю «щоденникового письма» нагадують спробу приміряти на себе «чужий літературний одяг».

Аналізуючи есе та публіцистику Ірени Карпи важко не звернути уваги на такі знакові моменти, що увиразнюють її стиль: 1) імітація автобіографічно-«щоденникового» стилю письма, частково — наслідування стилю потоку думки; 2) маска відвертості, винесення на показ інтимного; 3) тема «совкізму», пов’язана із темою центру й провінції; 4) екзальтованість, максималізм; 5) іронічність, дотеп, інтелектуалізм тощо.

Творчості Ірени Карпи притаманні такі ознаки «нової журналістики», як кінематографіям, діалогізм, ракурс третьої особи або прийом хамелеона; увага до деталей. Разом з тим, її неожурналістика єінтерактивною, що передбачає резонанс матеріалів, повноцінний діалог між автором та аудиторією.

РОЗДІЛ 3. ТВОРЧА МАНЕРА ІРЕНИ КАРПИ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ АВТОРСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ.

3.1 Саморепрезентація на мовному рівні.

Вивчення оповідних структур постмодерного твору надає значні можливості для розуміння способів конструювання ідентичності як різновекторного наративного процесу. Проблема пошуку власного «Я» залежно від певної культурної епохи та панування певної філософії вирішувалась по-різному. Сьогодні питання про ідентичність особливо увиразнюється внаслідок актуалізації автобіографічної манери письма. Пошук власної ідентичності письменниками-постмодерністами доводить плинність та хисткі межі цієї категорії. В основному користуючись прийомами реалізму, постмодерна література обігрує принцип справжності зображення. У результаті такої гри персонажі вдягають різноманітні маски, видають себе за когось іншого, що значно утруднює сам процес формування ідентичності.

Центральною категорією лінгвістики, яка втілює взаємозв'язок між мовою й мовленням, є категорія суб'єкта у всій сукупності її семантичних, синтаксичних, комунікативних і прагматичних параметрів. Виявлення шляхів і способів самопрезентації суб'єкта мовлення у публіцистиці набуває актуальності в контексті досліджень сучасного літературного дискурсу. Категорію суб'єкта ми розглядаємо як сукупність мовних і мовленнєвих засобів самопрезентації мовця в тексті.

Провідною метою публіцистичних текстів, на думку науковців, є вплив на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику: «При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно-образного, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність» [Здоровега, с. 30]. Характерною ознакою є емоційність: «публіцистика оперує засобами логічного мислення та емоційного впливу» [Вартанов, с. 42]. Для публіциста вкрай важливою є його автономність, приватний погляд на речі та їх авторське тлумачення. Чітка авторська позиція здебільшого вирізняє якісну публіцистику [Гевків, с. 96]. Саме до такої публіцистики уналежнюють публіцистику Ірени Карпи.

Так, у власних публіцистичних есе авторка вдається до емоційного вислову, до промовистих художніх образів, апелює до моралі та естетики, застосовує різноманітні літературні прийоми для щонайбільшого впливу на аудиторію.

Оригінальність стилю Ірени Карпи відбивається і в особливостях мови її творів. Аналіз її есеїв допоможе нам скласти цілісну картину про особливості творчої манери нашої сучасниці, бо якраз вони є типовим зразком індивідуального авторського стилю. Як лексичні, так і синтаксичні одиниці, що використовує авторка для передачі ідейно-тематичного задуму своїх творів, неймовірно різноманітні.

Ознакою індивідуального стилю Ірени Карпи є ритмічність її прози. Своєрідний, так би мовити карпівський, ритм прози є складовою частиною художньої цілісності публіцистики Ірени. Він підпорядковується цій цілісності і певною мірою визначається нею. Частим прийомом створення ритмічності прози Ірени Карпи є «нанизування» однотипних двоскладних речень. Наприклад в есе «Ганеша і Синекоп»:

Маркіян з неприємністю усвідомлював, що смертельно боїться. Жінка тим часом лягла біля нього і підсувалася все ближче. Тепер він уже відчував її дихання у себе на грудях. На чолі в Маркіяна виступив зимний піт [Карпа, Ганеша].

Часто Ірена Карпа ніби переплітає двоскладні та односкладні прості речення, що забезпечують динамічність, «членованість» тексту:

Йога в Барселоні особлива. Мало того, що напруга значно менша, ніж у моїй київській йога-студії (хоча і там все було ніжно, а порівняно з тутешньою то просто курс спецназу був), так ще й заняття проводить француженка іспанською мовою… Важкувато буває розібрати гібриди слів. Зате ми тут разом з іншими пузячницями співаємо-танцюємо, ніхто нічого не встидається, і взагалі ступінь відкритості вражає [Карпа, Є така].

Використання І. Карпою номінативних та вокативних речень вносить ефект експресії, художньої образності. Найбільш поширена та узвичаєна функція номінативних структур — це створення статичних описів. Потрібна міра динамічності при цьому компенсується суміжними реченнями:

Фак. Фак… Де ж ти, в біса, ховаєшся? — то він питався в оголеної жінки, що своїми грудьми глузливо позирала на нього з його горепашного полотна [Карпа, ганеша ].

Номінативні та безособові речення можуть переривати оповідь, щоб уповільнити її, зупинитися на окремих деталях, звернути увагу на тло подій чи авторські роздуми:

І коли я вивчу їхню мову, холєра? Брак мотивації, курва. Як і брак музичної освіти. Е-ле-мен-тар-но-ї. [Карпа, ганеша ].

Ритмічний малюнок прози Ірени Карпи створюють окремі звуки чи склади, що вимовляються з певною протяжністю чи навпаки динамічністю: …Все-все; Ги-ги; А-а-а; Ха-ха!!; Брр, Мм.; тощо. Ці елементи зумовлюють своєрідну «членованість» тексту, його певну уповільненість та, навпаки, динаміку мовлення в залежності від ситуації у творі. Такий тип синтаксичної організації не лише впливає на ритм творів, а й сприяє виділенню, увиразненню оцінних характеристик. Наприклад, Сіняя птіца. — Кажу сам на себе. Зненацька волоссям (в мене там деколи очі проростають, як у равликів, ги-ги) уздріваю якусь руханку навпроти. Опа! Пенелопа! [Карпа, стоянка].

На відміну від інфінітивних і безособових речень Ірена Карпа часто вживає у художньому мовленні означено-особові речення, які вказують на те, що увага зосереджується не на виконавцеві, а на самій дії. Ці ознаки є характерними для ритмічності та мелодики мовлення авторки. Наприклад:

Жінка вдоволено захуркотіла і задерла Маркіянову футболку аж йому на обличчя. Відтак узялася до джинсів. Вони в Маркіяна були не на блискавці, а на ґудзиках, тому їй довелося трохи помучитися [Карпа, ганеша ].

Також необхідно звернути увагу на те, що заголовки як до самих есе, так і до частин твору Ірена Карпа добирає прості, але в той же час подеколи незрозумілі доти, доки не заглибишся у сам зміст твору. Наприклад: есе «LOVE TIMING»; есе «Таємниця імені розкрита» та його частини: Kailash Hildegardis Hansen, Мідл-нейм, Таємне, тибетське ім'я тощо. Часто заголовки написані англійською мовою, що також вирізняє Ірену від інших сучасних письменників. Поєднання таких заголовків зі змістом твору створює своєрідний ритмоінтонаційний рух мови, відтворює стрімкий розвиток подій, швидку зміну зображуваних картин, створює панорамне спостереження дійсності.

Дуже багато, за нашими спостереженнями, у текстах есеїв іншомовних слів, словосполучень, речень, тексти пісень як англійською й французькою, так і українською мовами. Все це — англіцизми. Наприклад, «Excuse me? — перепитав вилупок» [Карпа, білявчик]), «Керуака вкупі з Міллером, наслухавшись Іґґі Попа вкупі з DOORS, врубавши канонічне „Riders on the storm“, Маркіян далеко не заїхав» [Карпа, Ганеша], «Les cons! — Крізь зуби продушила кралюся, свято впевнена, що середньостатистичний західноукраїнський лох французької знати апріорі не може. — Gardez vous, ma poule, ca peut vous couter encore plus… Ну що, вона трохи припухла. Шкода, ненадовго.» [Карпа, стоянка ].

Характерним для есеїстики Карпи є те, що поняття, які передають англіцизми, не є сталими, і в нашій мові існують їх відповідники, може навіть набагато точніші і влучніші. Можливо, авторка вводить ці запозичення у канву тексту, щоб читання не перетворювалося просто на розвагу, а ставало інтелектуальною працею. З іншого боку, герої есе, як правило, люди сучасні, що підпадають під вплив глобалізаційних процесів. Вони знають багато мов і часто мислять неукраїнською, а саме — англійською. Використані Іреною Карпою англіцизми допомагають охарактеризувати героїв і, взагалі, сучасне суспільство, зокрема, той соціум, в якому перебуває сама авторка. Наприклад:

Коли виповнювалося 300 років Санкт-Петербургу, міська влада найняла професійну піар-компанію Ketchum, щоб та раз і назавжди пояснила імпортним громадянам, що тут не всіх звати Іван, не кожен ходить в шапці-вушанці (москоу-хет в народі) [Карпа, Бренд] тощо.

Багато у текстовій канві вульгаризмів і особливо ненормативної лексики (грубих, брутальних слів). Наприклад:

— Вотс ап? — Підходить Юрко.

— Чьоткий міньєт — 10 літрів, всьо про всьо — 30 літрів.

— Ого, ти розщедрився! — Дивуюсь я. — За двох… — Згадує він бородатий ґабрівський анекдот. Міс лярва-пенелопа тим часом мовчки розв’язує хустку. Ну так, фарбоване волосся [Карпа, стоянка ].

Або:

Бо дівчинка, завдяки котрій він отримав ті свої дев’ять днів, далеко не була предметом розкоші. Вона була звичайною журналісткою-розпиздяйкою, слухала дивну музику й повсякчас доводила його пуританську домогосподарку до тихого відчаю своїм диким безладом [Карпа, Лове].

Це лише незначна частина такого типу слів. Насправді, авторка їх використовує дуже багато. Можливо, вона прагне відтворити ту істинну картину, яка існує сьогодні на вулиці, у спілкуванні між людьми. Але звучить це занадто згрубіло, хоча і реалістично.

Есеї Ірени Карпи рясніють професіоналізмами. Професійні слова передають або особливості професій героїв, або ж просто інтелектуальний рівень та інтереси персонажів (любов до мистецтва, книг, культури, релігійність, літературні захоплення тощо). Наприклад: в есе «LOVE TIMING» одни з героїв Антон (23 роки) — «дизайнер одягу стріт-фешн, що мусить підпрацьовувати веб-дизайнером в конторі Святослава. Не любить свою роботу, бо треба вставати за будильником, а не спати до четвертої дня, як він звик. Любить мультики і арт-хаусне кіно.» [Карпа, LOVE].

Іноді в есе зустрічаються діалектизми (більшість із них відображають мову Західної України, звідки Ірена Карпа). Наприклад:

То, може, то ти, курво, втєла мені голосу, би-м лиш сичєти міг?"; «Тогди я взєв та й собі утєв перста на лівій руці. .

Та й таки крикнув, і враз згадав, як кричєти треба. Відтак хтів їй втєти корінь, а вона як зачєла си просити [Карпа, сни ієрихона].

Належать вони частіше за все не мові автора і не власній мові героїв, а другорядним персонажам, які самі не ведуть розмови у творі, але про них згадують головні герої і цитують їх.

Говорячи про діалектизми, хочеться відмітити, що особливістю творів Ірени Карпи є те, що вона часто передає суржикову мову героїв так, як вона звучить у дійсності. Наприклад:

…коли вони напивали й наїдали купу всього в якому-небудь латіно-клабі, відтак бізюки казали їм: «Ну што, паєхалі, малишкі?» А малишкі: «Нє, ми нікуда нє єдєм, мальчікі, нє сєводня!» Ну раз не сєводня, башляйте за себе самі. «Мальчікі» встають і йдуть [Карпа, LOVE].

Багато у творах риторичних фігур, особливо питань. Наприклад:

Холєра, куди поділося моє лахміття? Я тупо роззирався довкола, і, здається, гарчав. Жодних довкола запахів, анінайменшого шелесту. Балкон станції був порожнім, ба навіть із середини не долинало жодного натяку на рух. Я плюнув на все (як то тільки я міг зробити — плюнути?) і знова заквапився до хати. Ну і хай собі стукає пазуряччя дерев’яними сходами, нехай вода із чорної шерсті стікає патьоками (хм, я поміж тим, мав би вже і висохнути!) — мушу побігти перевірити ту кляту кімнату на другому поверсі [Карпа, стоянка].

Приклади, наведені нами, — це і живопис, і музика карпівського слова, це її власний стиль. І ніби все так просто. Але тут кожне слово, кожна кома «працюють», створюючи дивний світ художнього слова — пронизаний почуттями й думками автора, оголений, іноді брутальний, вульгарний, але водночас і відверто вразливий. Це визначає певне коло читацької аудиторії публіцистики Ірени Карпи.

Це питання більш детально розглянемо в наступному розділі дослідження.

3.2 Рольові домінанти автора і читача Література постмодернізму шокує авторською прямотою і відвертістю щодо зображення найбільш табуйованих виявів суспільного чи індивідуального життя людини: вільні статеві стосунки, екстремальні вчинки, вживання нецензурної лексики, алкоголю, наркотиків.

В. Куріцин висловив думку, що «постмодерн сьогодні не просто мода, він — стан атмосфери, він може подобатись чи не подобатись, але саме і тільки він зараз актуальний» [Куріцин, с. 227]. Юне покоління буквально «їсть» літературу сучасних молодих авторів. Воно захоплюється героями, тому що дуже часто бачить себе на їхньому місті і стикається з такими ж проблемами у реальному житті. Старше покоління здебільшого не сприймає і не розуміє такої літератури, тому що звикло до більш консервативної або, класичної літератури, естетичні орієнтири якої ґрунтуються на традиційних канонах. Постмодернізм — навпаки, є явищем, покликаним епатувати консервативну публіку.

Одним із яскравих представників сучасного українського постмодернізму є Ірена Карпа. Молодь читає Карпу з «відкритим ротом», а представники старшого покоління категорично не сприймають цю літературу, вбачаючи у ній передусім вульгарність, брутальність та шокуючий спосіб самовираження розбещеної молоді.

Таке різке протиставлення читацької аудиторії вже само собою є доволі цікавим феноменом, який потребував би фахової оцінки. Передусім поглянемо, як сама авторка позиціонує свій текст стосовно читачів, та чи зацікавлена вона у певній селекції власної читацької аудиторії.

Усю публіцистику І. Карпи можна читати як спосіб художнього відмежування «своїх» і «чужих», як пошук «свого» читача, який вартує того, щоб розуміти і творчі пошуки, і інтелектуальну гру автора.

Як правило, вже назви її есеїв (що, як ми зазначали вище часто мають незвичайні назви, або де автор використовує іноземні слова чи вислови) одразу відкидають тих, хто не володіє англійською мовою (і не даремно, тому що у романі багато англомовних лексем, цитат, які авторка подає без перекладу).

Наступним кроком є відмежування від надто цнотливого читача, адже з перших сторінок публіцистики складається враження, що Ірена Карпа навмисно згущує фарби і докладає неабияких зусиль, аби шокувати аморальною поведінкою героїв, яка суперечить усім нормам соціуму, а подекуди, навіть, нормам здорового глузду. Читачу інколи важко зрозуміти чи описані автором сцени зображають психічні розлади, чи змальовують надзвичайно екзотичний спосіб життя:

Фух! — я всілась на диван і витерла піт. З п’ятого поверху знов щось скинули на мій балкон. Може, нарешті, самогубство? Дідька лисого: суїцидальні думки замучили лишень стару шубу. Падаючи, вона ще й зламала мого кактуса.

— У-у-у, прощавай, єдиний друже… — я заплакала.

— Сльозия, навєрно, нарєвєла їх… — завила лярва-сусідка й безпардонно посунула до мого телефону. Той дзявкнув їй просто під пальцями і я вхопила слухавку.

— Га?

— В сраці нога! (Коханий був вишуканим ком тужур). Ти збираєшся вступати в партію радикальних м’ясоїдів?

— Нє… Я їм тільки гречку з цибулею.

— Ну й правильно, я теж ото… купив собі соєвого стільця й висівкову канапу.

— Ой бо… — я кинула слухавку. Сусідка жваво шпурляла бігуді в унітаз і шалено раділа бульканню. Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири. [Карпа, Білявчик].

Таким чином Ірена Карпа формує перше наближення до власної самоідентичності. Це протиставлення двох поколінь: молодого, яке виражається через пропагування власних життєвих цінностей та старшого, яке відстоює традиційні, усталені моральні норми.

Другим протиставленням своїх і чужих є протиставлення в межах свого покоління. Це відбувається шляхом протиставлення тих, хто не сприймає як гостру проблему важливість власної самоідентифікації та представників молодіжної субкультури, ототожнюючи себе з останніми. Насамперед, Ірена Карпа відмежовує себе від сірої маси героїв дуже просто: освіченістю, епатажністю, байдужістю стосовно думки інших щодо їхньої поведінки, і, що найголовніше — виваженим патріотизмом до своєї рідної держави. В одному з інтерв'ю Ірена Карпа репрезентувала своє бачення з цього приводу так:

Я не мислю чорно-білими категоріями. Суспільство складається з окремих особистостей, виділяти когось за ознаками крові, як мінімум, тупо. З-поміж справжніх українців, за яких мені не соромно як громадянці, у мене купа знайомих етнічних євреїв, росіян, поляків, болгарів, татарів. Важливий культурний, свідомий, цивілізаційний рівень людини, а циклення лише на одному аспекті - це ознака обмеженості [Ірена Карпа].

Персонажний дискурс творів Ірени Карпи дає змогу простежити декілька характеристик її жіночих образів. Авторка часто вдається до навмисного заниження почуттів, які можуть, нібито, «скомпрометувати» героя, засвідчити слабкість її характеру, тому на першому плані - епатажна відвертість, негативізм. Тут вступає в дію знаковий для сучасної молодіжної літератури фактор — «стьоб». «Стьоб» як похідне від «стібатися над чимось», тобто цинічно й злісно щось висміювати, так і від «вистьобуватися», при чому підкреслюється активізація авторської его-позиції; замкнутість тексту на авторському «я», декларування суб'єктивної думки за допомогою «стьобу», часто безапеляційність, безкомпромісність оцінки, але, насамперед, самоствердження [Поліщук, с. 149].

Наприклад, в есе «LOVE TIMING» авторка критично засуджує пустих жінок, життя яких — постійна дешева суєта:

Свєта Банько — 37 років, руде волосся з хімією, зелені лінзи (десь вона вичитала, що саме такою має бути справжня бестія чи стерва), заміжня, повна, в блакитному спортивному костюмі й кросівках, їде з аеропорту, треба бути «спартівнай і штоби аттєнялся загар», любить японські кросворди і тонкі жіночі журнали, сидить на дієтах і купує пристрої для тренування м’язів без фізичного навантаження, має власний бізнес — продає турецьке золото на Троєщинському ринку. <�…> І вона поїхала з чоловіком до Єгипту («все за 300 баксів»), щоби розвіятися і поїсти в «ультра-ол-інклюзіві». А ще позайматися в басейні з аніматорами: «Бай-бай-целю-літ! [Карпа, LOVE].

Так само відкидає Ірена Карпа жіночок-модниць, які за дорогезним вбранням навіть не приховують своєї «пустоти». Приміром, в есе «Стоянка AMOR FATI» авторка глузує над стилем вбрання представниці т.з. золотої молоді - кричущо багатої та безмежно пихатої:

— Моє ім'я Пенелопа Вейтс, — презентувалася чорнявка у великих сонячних окулярах. Власне, звідки ми взяли, що вона була чорнявкою? Швидше, волосся вона мала темно-руде, до того ж, його покривала темно-золотих відтінків хустка, пов’язана а-ля рання Мадонна.

—;

Пенелопа:

окуляри GUCCI — 1499 грн хустка Ives Saint Laurent — 1299 грн джинси шкіряні Nina Ricci — 1569 грн бюстгалтер Ives Saint Laurent — 321 грн 99 коп черевики Karlo Pazzolini — 1348 uh.

—;

— Ого… — Подумав, мабуть, Юрко, підпалюючи цигарку.

— … — Промовчав я.

— Ну? — Нетерпілося їй.

«А якого, власне, біса, треба представляти себе, коли хочеш заправитись пальним?» Зненацька я чомусь уявив, як діваха витягає пістоля і робить нам веселі танці".

— Дуже вражаюче… — Спромігся Юрко.

— І не менш приємно! — згадав ввічливість я.

— Карочє, чуваки, — вона помітно додала грудних ноток в голос, — мені треба заправитись. 40 літрів.

— Будь ласка! — підвівся Юрко. …[Карпа, LOVE].

Ганна Черненко у такому нігілістичному «стьобі» Ірени Карпи у поєднанні з іншими текстуальними чинниками вбачає гендерну квазі-інверсію: авторка, зберігаючи жіночне начало, обростає маскулінними рисами [Черненко, 78−79].

Схожу характеристику дає Ірена Карпа героїні есе «LOVE TIMING» Марті, якій виповнилося повних 24 роки:

Висока білявка, в вузьких джинсах і нових чоботах на підборах, ресторанна розводилка-початківець, з татуюванням-метеликом на куприку (кагда цвєтноє — ета сексі), з уперше в житті закачаним силіконом (Ха-ха! Тепер вона вже не одна з полку жопастих і безцицькових тьолок!), плаче від пісень Енріке Іглесіаса і не дуже любить заходити в гості до старенької мами на восьмий поверх дев’ятиповерхівки в районі Софіївської Борщагівки, кінчає тільки від сексу з жінками, мріє стати популярною співачкою чи дружиною дипломата.

Таким чином авторка чітко відмежовує таких «чувіх» — яскравих представниць богемної субкультури міської молоді, зі своєї читацької аудиторії.

Одним із найцікавіших для нас є поділ на «своїх» і «чужих», який проводить письменниця за інтелектуальним критерієм. В есе «LOVE TIMING» ми з подивом дізнаємося, яке важливе місце займає в житті Карпи творчість, активність, вдумливість і ранимість, глибина щирість почуттів, висока життєва мета, відкритість змінам. Так, один з героїв твору характеризується авторкою з теплотою і симпатією:

Антон, 23 роки, яскравий хлопець з дико вистриженим волоссям і низько спущеними джинсами, в футболці з малюнком інкарнації свині в сосиску… Мріє накопити доста грошей, щоби поїхати з коханою дівчиною в Індію і на Кубу.

Отримає 3 роки, якось зовсім мало, але ж ясно — життя зовсім юне. Саме три роки минуло з часу української Революції, під час котрої, кутаючись у спальник і поправляючи карімат, він і познайомився з Нею. «Ти забереш мене від батьків?» — спитала з надією вона. «Заберу!» — впевнено сказав він. З того дня вони стали сквотерами й ні на мить не розлучалися. Захоплювали розкішні квартири з вікнами на садибу Філарета, захоплювали квартири простіші й у підвалах, але завжди в центрі, в дореволюційних будинках з високими стелями — бо де ж іще жити справжнім панкам?! Де їм ще тримати свої суперкруті макінтоші, свою бібліотеку, свій склад божевільного одягу і гніздити своє кохання? Де ще смажити рис із морепродуктами, пити добре вино, привезене старшою подругою з нескінченних закордонних мандрівок, придумувати нові фішки і ховатися від батьків, що просовують утіклим дітиськам сосиски й картоплю через вікна? Олю він любив більше за життя. І одного разу, коли вона, творча натура (також дизайнер), чомусь засумувала і не хотіла йти додому й сама десь гуляла ввечері, гірко плакав, бо боявся, що вона від нього піде. А вона просто про все завжди думала і все глибоко проживала — навіщо їй від нього йти? [Карпа, LOVE].

Варто також вказати, що для сучасної Ірени Карпи актуальні теми сьогодення, зокрема, проблеми розвитку культури, мистецтва, функціонування української мови, ставлення до історичної спадщини. Авторка визначає причини проблем, відчуває ледь помітні тенденції їхнього розвитку, чітко проводить основоположну думку, з якою звертається до читача. За назвами її публікацій ми можемо окреслити коло проблем, які хвилюють Карпу: «Україна, моя сестра, «Руській «мір» і Непал», «Так нужен лі нам руській язик?», «Бренд України: свині версус Голівуд», «Кіно, Одеса і бандерівська окрошка», «День Перемоги і пропаганда країни-агресора», «Клара Цеткін, целофан і Індія», «День Незалежності і «старший брат» на літеру Х» тощо.

В цих та інших есе письменниця критикує так званий «руський мір» так само як і всіх, хто себе до нього зараховує і те, що до нього відноситься.

Приміром, у публіцистичному есе «Кіно, Одеса і бандерівська окрошка» авторка іронічно і водночас з гіркотою показує читачеві таких собі звичайних обивателів, для яких усе українське — вороже:

— До Опери, будь ласка.

— А шо у вас там? — коситься таксист на фестивальний бейдж моєї колеги-редакторки.

— Червона доріжка. Одеський кінофестиваль.

— І хто там будєт?

— Ну… Зануссі, Роднянський, Кустуріца.

— Та шо там тот Кустуріца? Нє знаєт єго ніхто. Вот єслі б Міхалков…

Що ж, у кожного свої зірки. Особисто я, йдучи червоною доріжкою в статусі «українська письменниця», була щиро і приємно здивована тим, що мене, не глянцеву, теж вітали глядачі дійства.

Варто мені було почати тонути в щасті від такої народної затребуваності рідного слова, як наперед протиснулася колоритна жіночка з вогнем в очах і певним браком зубів у роті.

— Адєса нє любіт бандеравцев! — закричала вона. — Вон атсюда, фашистка!

Я ще за інерцією їй посміхалася.

— Да, да! — запевнила пані. — Я тєбя нєнавіжу! Слишиш?!

Та «слишу», куди ж я дінуся. Та ще й бачу. «Прости меня, царь батюшка!» — писало на велетенській, на цілий балкон розтяжці під канонічним портретом Романова. На одній із ближніх вулиць. Що ж, в Одеси складна історія, подумала я. І, зрештою, мене тут завжди приймали дуже непогано. Офіціанти старалися перейти на українську мову, вся ця лейд-бек атмосфера південного міста в принципі дозволяє почуватися досить розслаблено, старі дерева, колоритні дворики… Я невтомно серед перших позицій рейтингу «Що навідати в Україні» називала іноземцям Одесу. За що і поплатилась [Карпа, Кіно, Одеса].

В іншому творі - «Бренд України: свині версус Голівуд», ніби в продовження, зазначає (і знову з іронією), що українське — це престижно:

Я от запросто можу собі уявити гіпотетичного іноземця, котрий в результаті такої «виховної роботи» замість свого: «А, Україна, це там, де Чорнобиль?», скаже мені: «А, так, я чув, у вас така родюча земля, що вже й китайці внадилися». Чи: «О, так це ж країна соняшників! Я бачив фото — яка краса! І олія ця… хотів би спробувати!» Або: «Як же вам пощастило! У вас найдовші в світі гіпсові печери, мій син мріє туди поїхати». Ну чи щось на злобу дня: «О, славнозвісні українські програмісти. Кажуть, вся силіконова долина на них тримається». Чи цілком приземлене: «У вас же є ця чудова, дешева і міцна хо-ріл-ка! Я правильно вимовляю?..» [Карпа, Бренд].

Звідси — нелюбов Ірени Карпи до людей штибу «коломийської бички», а ще більше — «коломийської бички, зрусифікованої в Києві» [Карпа, Стоянка Амор].

Отже, Ірена Карпа вдається до іронічного зображення ситуації з метою вираження власного ставлення до проблем, причому іронія залучає емоції як того, хто висловлюється, так і того, хто сприймає публіцистичний виступ. На думку О. Федоренко, важливим фактором ефективного використання іронії в сучасній українській пресі є можливість завуалювати думку, зовні не конфліктуючи ні з традицією, ні з законом. Абсурдні ситуації, які людина переживає постійно, привертають увагу знову й знову, примушуючи шукати спосіб виходу з них [Федоренко].

Таким чином, оригінальність стилю мови публіцистики Ірени Карпи є засобом реалізації індивідуально-авторської концепції світобачення та світовідчуття, розкриття внутрішніх характеристик художніх образів, персонажів.

Антропологічний підхід до аналізу текстів есе та публікацій Ірени Карпи демонструє нам, що автор намагається вибудувати власну самоідентифікацію за допомогою ряду бінарних опозицій, послідовно ототожнюючи себе із однією ланкою протиставлення. Усіх читачів публіцистики Ірени Карпи можна поділити на тих, що володіють іноземними мовами і на тих, що не володіють. Не читатиме Ірену Карпу і занадто цнотливий читач, якого шокуватимуть відверто брутальні подробиці з життя головних героїв. Ірена Карпа прагне відмежуватися від читацької аудиторії, здатної бачити у її творах лише чорнуху, її співрозмовниками можуть бути лише інтелектуали, здатні оцінити гру та іронію автора. Серед представників «свого» кола проходить наступний поділ: українці - патріоти, здатні взяти відповідальність і змінити своє життя в руслі європейського вектору і «ватніки» — представники та апологети «рускава міра». Як бачимо, Ірена Карпа увесь час поділяє читачів на «своїх» і «чужих», тим самим демонструючи схильність до такого типу бачення світу.

ВИСНОВКИ Результати проведеного дослідження з проблеми есеїстики Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики дозволяють зробити такі висновки:

1. Аналіз наукової літератури дослідження дає підстави стверджувати, що есеїстичний жанр залишається однією з найменш теоретично вивчених галузей словесності. Невпинно оновлюючись і видозмінюючись від автора до автора, есеїстика наполегливо противиться скільки-небудь чіткому позначенню своєї специфіки, виступаючи радше як наджанрова система, що включає найрізноманітніші філософські, історичні, критичні, біографічні, автобіографічні, публіцистичні, моральні, науково-популярні твори. Ця невизначеність, невловимість і складає природу есе, зумовлену тією світоглядною установкою, яка змушує цей жанр постійно переростати свої жанрові кордони.

2. Дослідження вчених довели, що концепція індивідуального стилю в сучасній естетиці полягає в тому, що есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом, з іншого боку — з філософським трактатом. У глибинах есе закладена певна концепція людини, яка і надає чітку єдність всім тим зовнішніми ознаками жанру, що зазвичай перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб'єктивне її трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію.

3. Вивчення публіцистики Ірени Карпи дозволяє відзначити, що «біографічність» її творів цілком може бути імітацією автобіографічності - своєрідного атрибуту авторської маски, що забезпечується завдяки використанню прийомів цитати, алюзії. Аналізуючи есе та публіцистику Ірени Карпи важко не звернути уваги на такі знакові моменти, що увиразнюють її стиль: 1) імітація автобіографічно-«щоденникового» стилю письма, частково — наслідування стилю потоку думки; 2) маска відвертості, винесення на показ інтимного; 3) тема «совкізму», пов’язана із темою центру й провінції; 4) екзальтованість, максималізм; 5) іронічність, дотеп, інтелектуалізм тощо.

4. Творчості Ірени Карпи притаманні такі ознаки «нової журналістики», як кінематографіям, діалогізм, ракурс третьої особи або прийом хамелеона; увага до деталей. У контексті сучасної журналістики в творчості Ірени Карпи ми спостерігаємо симбіоз тексту традиційного (друкованого, озвученого, візуалізованого) і мережевого, що представлений у двох варіантах — 1) так званий «Інтернет-самвидав» (блоги, соціальні мережі); 2) електронні версії друкованої періодики (авторські колонки в електронних журналах). Завдяки цьому її неожурналістика є інтерактивною, що передбачає резонанс матеріалів, повноцінний діалог між автором та аудиторією.

5. Оригінальність стилю мови публіцистики Ірени Карпи є засобом реалізації індивідуально-авторської концепції світобачення та світовідчуття, розкриття внутрішніх характеристик художніх образів, персонажів. Творчу манеру нашої сучасності, насамперед, репрезентують: ритмічність її прози («нанизування» однотипних двоскладних речень; переплітає двоскладні та односкладні прості речення, що забезпечують динамічність, «членованість» тексту; використання номінативних і вокативних речень, окремих звуків чи складів, що вимовляються з певною протяжністю чи навпаки динамічністю, риторичних фігур, особливо питань), використання промовистих і багатозначних заголовків, вживання іншомовної лексики, діалогізмів, професіоналізмів, молодіжного сленгу, вульгаризмів, ненормативної лексики (грубих, брутальних слів) тощо.

6. Антропологічний підхід до аналізу текстів есе та публікацій Ірени Карпи демонструє нам, що автор намагається вибудувати власну самоідентифікацію за допомогою ряду бінарних опозицій, послідовно ототожнюючи себе із однією ланкою протиставлення. Усіх читачів публіцистики Ірени Карпи можна поділити на тих, що володіють іноземними мовами і на тих, що не володіють. Не читатиме Ірену Карпу і занадто цнотливий читач, якого шокуватимуть відверто брутальні подробиці з життя головних героїв. Ірена Карпа прагне відмежуватися від читацької аудиторії, здатної бачити у її творах лише чорнуху, її співрозмовниками можуть бути лише інтелектуали, здатні оцінити гру та іронію автора. Серед представників «свого» кола проходить наступний поділ: українці - патріоти, здатні взяти відповідальність і змінити своє життя в руслі європейського вектору і «ватнікі» — представники та апологети «рускава міра». Як бачимо, Ірена Карпа увесь час поділяє читачів на «своїх» і «чужих», тим самим демонструючи схильність до такого типу бачення світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1. Андрухович Ю. Переломні модельки світосприйняття [Електронний ресурс] / Юрій Андрухович. — Режим доступу: http//erlib.com/Ирена_Карпа/Перламутрове_порно/1/ (дата звернення: 15.04.2015). — Назва з екрану.

2. Баган О. Есей та есеїзм / О. Баган // Українські проблеми. — 1995. — Ч. 1. — 215 с.

3. Балаклицький М. А. Есе як художньо-публіцистичний жанр: методичні матеріали для студентів зі спеціальності «Журналістика» / Балаклицький М. А. — Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. — 74 с.

4. Біографізм // Літературознавчий словник-довідник. — К.: «Академія», 2007. — 745 с.

5. Брандес К. А. Лингвотекстовые особенности речевого жанра «Художественное эссе» (на материале эссеистики С. Моэма): дис… канд. филол, наук: 10.02.04 — германские языки / К. А. Брандес. — Киев, 1996. — 18 с.

6. Бурляй Ю. С. Основи літературно-художньої критики / Ю. С. Бурляй. — К.: Вища школа, 1985. — 245 с.

7. Вартанов Г. І. Засоби масової інформації. Короткий словник термінів і понять / Вартанов Г. І.; [за ред. проф. А. А. Чічановського]. — К.: Грамота, 2005. — 64 с.

8. Ворожбит О.І. Роман І. Карпи «Bitches Get Everything» як текст міської молодіжної субкультури / О.І. Ворожбит // Наукові записки Інституту журналістики: науковий збірник / за ред. В. В. Різуна; КНУ імені Тараса Шевченка. — К., 2013. — Т. 53. — Жовтень-грудень. — С. 354- 364.

9. Гаспаров М. Л. Критика как самоцель / М. Л. Гаспаров // Новое литературное обозрение. — 1994. — № 6. — С. 44−49.

10. Гевків Г. Публіцистика і поетика: вивчення підстав взаємодії / Галина Гевків // Вісник Львівського університету. Серія «Журналістика». — 2009. — Вип. 32. — С. 95−105.

11. Герасименко И. Наші підлітки — жертви Стівена Кінга / Ніна Герасименко // Слово і Час. — 2008. — № 4. — С. 43−49.

12. Глушков Н. И. Очерк в русской литературе / Н. И. Глушков. — Ростов н/Д, 1966. — 312 с.

13. Гнатюк О. Межі й безмежжя літератури / О. Гнатюк // 12 польських есеїв. — К.: Критика, 2001. — С. 7- 17.

14. Грисюк В. Доцільність функціонування есе в сучасних друкованих ЗМІ [Електронний ресурс] / В. Грисюк. — Режим доступу: http://kulturolog.org.ua/i-conference/2012/109-infconf2012/549-grysiuk.html (дата звернення: 07.05.15). — Назва з екрану.

15. Дмитровский А. Л. Жанр эссе. Очерк теории жанра: [монография]. / Дмитровский А. Л. — Орел, 2006. — 130 с.

16. Дуб К. Автобіографічний синерген / К. Дуб // Слово і час. — 2001. — № 4. — С. 15−23.

17. Дьяченко С. Н. Эссе как тип текста: теоретический и методологический аспекты / С. Н. Дьяченко // Культура народов Причерноморья. — 2012. — № 230. — С. 155−58.

18. Загороднева К. В. Жанр эссе об искусстве в английской литературе второй половины XIX века: дис… канд. филол, наук: 10.01.03 / К. В. Загороднева. — Пермь, 2010. — 20 с.

19. Зацепин К. А. Эссе: от философии к литературе / К. А. Зацепин // Новое литературное обозрение. — 2010. — № 104 [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://magazines.russ.ru/nlo/2010/104/za17.html (дата обращения: 15.04.2015). — Название с экрана.

20. Здоровега В. И. Теорія і методика журналістської творчості: навч. посіб. / В. Й. Здоровега. — Л.: ПАІС, 2000. — 180 с.

21. Иванов О. Б. Эссе в европейской философской и художественной культуре: дис. … канд. филос. наук: 09.00.13 / О. Б. Иванов. / Ростовский гос. ун-т. Ростов н/Д., 2004. — 22 с.

22. Ірена Карпа: Я не мислю чорно-білими категоріями [Електронний ресурс] // Главред, 01.04.2012. — Режим доступу: https://rozmova.wordpress.com/2012/. — Назва з екрану.

23. Кайда Л.Г. Эссе: стилистический портрет / Л. Г. Кайда. -. М.: Радуга, 2008. — 311 с.

24. Карабута О. Стилістичні можливості простих речень у творах Ірени Карпи «50 хвилин трави: (Коли помре твоя краса)» та «Фройд би плакав» [Електронний ресурс] / Олена Карабута. — Режим доступу: http://linguistics.kspu.edu/webfm_send/1037 (дата звернення 12.06.2015). — Назва з екрану.

25. Карпа І. День Перемоги і пропаганда країни-агресора [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Радіо Свобода, 14 червня 2015. — Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/26 985 131.html.

26. Карпа І. Кіно, Одеса і бандерівська окрошка [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Радіо Свобода, 16.07.2013. — Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/25 047 953.html.

27. Карпа І. Мене дивує, що… [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Радіо Свобода, 08.07.2013. — Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/25 039 134.html.

28. Карпа І. «LOVE TIMING» [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // [Електронний ресурс] / Ірена Карпа. — Режим доступу: http://ihavebook.org/authors/37 085/karpa-irena.html (дата звернення 08.06.2015). — Назва з екрану.

29. Карпа І. «Ґанеша і Синкопа» / Ірена Карпа. — Режим доступу: http://ihavebook.org/books/449 856/anesha-sinkopa.html (дата звернення 08.06.2015). — Назва з екрану.

30. Карпа І. «Сни Ієрихона» [Електронний ресурс] / Ірена Карпа. — Режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Karpa/Sny_Ierykhona/ (дата звернення 09.06.2015). — Назва з екрану.

31. Карпа І. «Стоянка AMOR FATI» [Електронний ресурс] / Ірена Карпа. — Режим доступу: http://ihavebook.org/books/492 525/stoyanka-amor-fati.html (дата звернення 08.06.2015). — Назва з екрану.

32. Карпа І. «З сучасних українських письменників наші діти знають … Тараса Шевченка та Пауло Коельо»: інтерв'ю для інтернет-видання Ukrfoio, 07.02.2007. [Електронний ресурс] / Ірена Карпа. — Режим доступу: hiip://ukriolo.nel/peopIc_ 193. htm!

33. Карпа І. Білявчик [Електронний ресурс] / Ірена Карпа. — Режим доступу: http://www.litmir.me/br/?b=221 646 (дата звернення 09.06.2015). — Назва з екрану.

34. Карпа І. Бренд України: свині версус Голівуд [Електронний ресурс] / Ірена Карпа. // Радіо Свобода. — Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/24 815 078.html.

35. Карпа І. Історія четверта. Луан Прабан, фашисти, парєво і істина з жуком [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Музичний Блог Ірени Карпи, 22 червня 2009. — Режим доступу: http://qarpa.sumno.com/post/istoriya-chetverta-luan-praban-fashysty-parjevo-i-/ (дата звернення 06.06.2015). — Назва з екрану.

36. Карпа І. Індійські нотатки: колорит, дешева популярність і санітарна ситуація [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Бебі блог Ірени Карпи, 22.06.2013. — Режим доступу: http://kskids.com.ua/blog/indjski-notatky-3/ - Назва з екрану.

37. Карпа І. Історія друга. Про те, як… [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Музичний Блог Ірени Карпи, 13 квітня 2009. — Режим доступу: http://qarpa.sumno.com/post/istoriya-druga-pro-te-yak/ (дата звернення 06.06.2015). — Назва з екрану.

38. Карпа І. Історія перша. Про те, як… [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Музичний Блог Ірени Карпи, 07 квітня 2009. — Режим доступу: http://qarpa.sumno.com/post/istoriya-persha-pro-te-yak/ (дата звернення 06.06.2015). — Назва з екрану.

39. Карпа І. Історія третя. Каучукові дерева, мусульмани і фігурно запечені плечі [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Музичний Блог Ірени Карпи, 18 квітня 2009. — Режим доступу: http://qarpa.sumno.com/post/istoriya-tretya-kauchukovi-dereva-musulmany-i-figu/ (дата звернення 06.06.2015). — Назва з екрану.

40. Карпа І. Кілька травневих подивів [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Бебі блог Ірени Карпи, 14.05.2014. — Режим доступу: http://kskids.com.ua/blog/Kilka-travnevyih-podyiviv/#.VX33nWSukpk.

41. Карпа І. Помішані - діти з багатонаціональним корінням [Електронний ресурс] / Ірена Карпа // Бебі блог Ірени Карпи, 03.11.2014. — Режим доступу: http://kskids.com.ua/blog/pomishani-dity-z-bagatonacionalnym-korinniam/#.VX38aGSukpk. — Назва з екрану.

42. Карпа І. І. 50 хвилин трави:(Коли помре твоя краса) / Карпа І.І. — Харків, 2005. — 239 с.

43. Карпа І. Є така буддійська притча [Електронний ресурс] / Ірена Карпа. // Бебі-блог Ірени Карпи. — Режим доступу: http://kskids.com.ua/blog/taka-buddjska-pritcha/#.VXyl_mSukpk (дата звернення 02.06.2015). — Назва з екрану.

44. Квіт С. Есеїстичний семінар: метод, матеріали до курсу «Основи герменевтики» / Квіт С. — К., 2004. — 270 с.

45. Костюк Г. Записки Володимира Винниченка // В. Винниченко. «Щоденник». 1911;1920. — Едмонтон-Нью$Йорк. — 1980. — Т. 1. — С. 13−16.

46. Кривопишна А. С. Наративні принципи конструювання ідентичності в автобіографічному романі «Добро і Зло» Ірени Карпи / А. С. Кривопишна // Наукові записки ЧДУ імені Петра Могили. — Серія «Філологія. Літературознавство», Том № 166. — С. 73−76.

47. Курицын В. Постмодернизм: новая первобытная культура / В. Курицын // Новый мир. — 2002. — № 2. — С. 225−231.

48. Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / [авт., укл. Ю.І. Ковалів та ін.] - К., 2007. — Т. 1. — С. 347.

49. Літературознавчий словник-довідник / [за ред. Гром’як Р., Ковалів Ю., Теремко В.] - К.: ВЦ «Академія», 1997. — 752 c.

50. Логвиненко Л. А. Художньо-публіцистичні жанри: метод. матеріали [для студ. заочн. та дистан. навч. зі спец. «Журналістика"] / Л. А. Логвиненко. — Х., 2002. — 23 с.

51. Маслаков А. А. Функционально-тематические разновидности эссеистики (на примере прозы И.А. Бродского) [Электронный ресурс] / А. А. Маслаков. — Режим доступа: http://philol-journal.sfedu.ru/index.php/sfuphilol/article/viewFile/778/782 (дата обращения: 01.06.15). — Название с экрана.

52. Маськова Е. В. Эссе как жанр и метод: автореф. дисс. … канд. филол. наук: спец. 10.01.10 «Журналистика» / Е. В. Маськова. — Мн., 1994. — 21 с.

53. Матіяш Б. Щось на кшталт есеїстики… / Б. Матіяш // Критика. — 2005. — № 91. — С. 27.

54. Маценка С. Автобіографічність як проблема ідентифікації у творчості Крісти Вольф / С. Маценка // Слово і час. — 2006. — № 10. — С. 68−75.

55. Мирошкіна Н.В. Українська есеїстика: теоретичні розвідки [Електронний ресурс] / Н.В. Мирошкіна. — Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2376 (дата звернення: 11.05.15). — Назва з екрану.

56. Перевозов Д. Н. Эссеизация текстов как выражение персонального журнализма в современной российской публицистике: автореф, дис. … канд. филол, наук / Д. Н. Перевозов. — Воронеж, 2007. — 20 с.

57. Поліщук О. Автобіографічність молодої прози (І. Карпа, Т. Малярчук, Л. Дереш) / О. Поліщук // Автор і персонаж в українській новітній прозі / О. Поліщук. — К.: ПЦ «Фоліант», 2008. — С.147−152.

58. Прагматическая и речевая организация русского литературно-критического эссе ХХ века: автореф, дис… д-ра филол, наук: 10.02.01 / Руженцева Нина Борисовна; [Ур. гос. пед, ун-т]. Екатеринбург, 2001. — 44 с.

59. Ревакович М. Сильні жінки переживають фемінізм [Електронний ресурс] / Марія Ревакович. — Режим доступу: http://kiylyka.coin/ua/anic]c.4/sylni-zhinky-perezhyvayut-femini/m (дата звернення: 07.05.15). — Назва з екрану.

60. Садыкова Л. Современная эссеистика: жизнь на грани смысла [Электронный ресурс] / Лариса Садыкова. — Режим доступа: http://dspace.uzhnu.edu.ua:8080/jspui/bitstream/lib/2127/1/%D0%A1%D0%9E%D0%92%D0%A0%D0%95%D0%9C%D0%95%D0%9D%D0%9D%D0%90%D0%AF%20%D0%AD%D0%A1%D0%A1%D0%95%D0%98%D0%A1%D0%A2%D0%98%D0%9A%D0%90.pdf (дата обращения: 14.05.15). — Название с экрана.

61. Сильвеструк І. Стилістично маркована лексика у прозі сучасних українських письменників (на матеріалі творів Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Ірени Карпи, Любка Дереша) / І. Сильвеструк // Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих учених і студентів, 12 листопада 2008 р./ М-во освіти і науки України, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. — К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2009. — С. 105−108.

62. Скляр Н. В. Синтез факту альності й фікціональності та автофікція в площині автобіографічного тексту / Н. В. Скляр // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. — 2011. — № 3 (214), Ч. 1. — С. 44−50;

63. Стеблина Н. О. Сучасна українська письменницька публіцистика у варіанті виступів О. Забужко, Т. Прохаська, Ю. Андруховича: дис. … канд. наук із соц. комунік. / Н. О. Стеблина. — К., 2011. — 192 с.

64. Степанов Т. М. Жанр эссе в отечественном и зарубежном литературоведении 1960;1980 годов [Электронный ресурс] / Т. М. Степанов. — Режим доступу: www. conf. stavsu, ru/conf. asp7Report М=477 (дата обращения 22.05.2015). — Название с экрана.

65. Стріха М. Чому я не культуролог? / М. Стріха // Критика. — 2002. — № 12. — С. 29.

66. Титаренко С. Новочасна журналістика в контексті синергетики або «В пошуках унікального «надлишку» [Електронний ресурс] / Сарія Титаренко. — Режим доступу: http://www.mediakrytyka.info/drukovani/novochasna-zhurnalistyka-v-konteksti-synerhetyky-abo-v-poshukakh-unikalnoho-nadlyshku.html.

67. Федоренко О. Емотивно-оцінні демінутиви як засіб вираження іронії у газетних текстах [Електронний ресурс] / О. Федоренко. — Режим доступу: http://dspace.uzhnu.edu.ua:8080/jspui/bitstream/lib/=1943 (дата звернення 07.05.2015). — Назва з екрану.

68. Хализев В. Е. Теория литературы: учебник: 4-е изд., испр, и доп. / В. Е. Хализеев. — М.: Владос, 2004. — 418 с.

69. Хоменко Т. М. Трансформація жанру проповіді у сучасній україномовній публіцистиці (Євген Сверстюк, Мирослав Маринович — Україна, Іван Ортинський — Німеччина): автореф. дис. … канд. філол. наук / Т. М. Хоменко. — К., 2001. — 18 с.

70. Храпченко М. Творча індивідуальність письменника і розвиток літератури / М. Храпченко. — К.: Дніпро, 1976. — 376 с.

71. Ципоруха О. Теорія есе: європейські та американські концепти / О. Ципоруха // Мандрівець. — 2000. — № 5,6. — С. 61−62.

72. Черненко Г. Тендерна інверсія в сучасному українському постколоніальному романі (Сергій Жадан «Депеш Мод» та Ірена Карпа «Фройд би плакав») / Ганна Черненко // Слово і Час. — 2008. — № 12. — С. 75−80.

73. Швець Г. Д. Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика: дис. … канд. філол. наук / Ганна Дмитрівна Швець. — К., 2006. — 167 с.

74. Шебелист С. В. Теоретичні аспекти жанру есею / С. В. Шебелист // Слово і час. — 2007. — № 11. — С. 46−58.

75. Шебелист С. В. Особливості розвитку сучасної української есеїстики в системі журналістських жанрів: дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 27.00.04 — «Теорія та історія журналістики» / С. В. Шебелист. — К., 2009. — 187 с.

76. Эпштейн М. Н. Законы свободного жанра (Эссеистика и эссеизм в культуре нового времени) / М. Н. Эпштейн // Вопросы литературы. — 1987. — № 7. — С. 146 — 151.

77. Эпштейн М. Н. Парадоксы новизны: о литературном развитии XIX — XX веков / Эпштейн М. Н. — М.: Просвещение, 1988. — 422 с.

78. Эссе как жанр публицистики: дис… канд. филол, наук: 10.01.10 / А. Л. Дмитровский; [Санкт-Петербург, гос. ун-т.] -СПб. 2002. — 24 с.

79. Як написати успішне есе: методичні рекомендації до написання есе / [укл. Шендеровський К.С.] / Ін-т масової комунікації при КНУ імені Тараса Шевченка. [Електронний ресурс]. — Бібліотека [сайт]: Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=book.index&book=46 (дата звернення: 10.05.15). — Назва з екрану.

80. Як українській книзі полонити світ? Вам просто потрібно почати читати … [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://stud-times.com.ua/tema/181-yak-ukrayinsky-kniz-poloniti-svt-vam-prosto-potrbno-pochati-chitati-.html (дата звернення 01.06.2015). — Назва з екрану.

81. Current Literary Terms. А Concise Dictionary of their Origin and Use. — L., 1980. — р. 98.

82. Dictionary of world literary terms. Ed. bу J. Т. Shipley. — L., 1970. — р. 106.

83. Hume David. Of the dignity or meanness of human nature. Great English Essays Ed. James Reeves / David Hume. — Cassel-London, 1961. — P. 76−81.

84. Sims N. The Art of Literary Journalism / ed. by Norman Sims, Kramer Mark // Literary Journalism: A New Collection of the Best American Nonfiction. — New York: Ballantine, 1994. — P. 3−19.