Свобода слова і журналістська діяльність

Реферат на тему:

Свобода слова і журналістська діяльність

Загальні уявлення про свободу. Діалектика свободи і необхідності.

Прагнення до свободи — один з невід'ємних атрибутів людини. Під свободою розуміється право на будь-яку діяльноість, наслідки якої не завдають шкоди природному та соціальному довкіллю. Поняття «діяльність» охоплює як фізичні, так і духовні, інтелектуальні вчинки людини. Поняття «завдання шкоди» включає в себе не тільки принесен­ня фізичних чи економічних збитків і втрат окремим людям і суспільству в цілому, але й нематеріальну іяльність, спрямовану на об­меження свободи, заклики до насильства, національної чи класової не­терпимості та ін.

Свобода діяльності в будь якій сфері (і в журналістиці в тому числі) виявляється в можливості ставити певні цілі й боротися за їх здійснення на основі вільного свідомого вибору й творчого рішення. З прагнення людини до свободи виникає розвиток науки, мистецтва, а та­кож і журналістики як інформаційної діяльності, що має яскраво вира­жену гносеологічну функцію. Свобода невідривна від пізнавальної діяльності людини, від творчості. У свою чергу творчість можлива ли­ше за умов свободи.

При цьому слід чітко уявляти, що абсолютна свобода людської діяльності неможлива. Людина завжди обмежена:

1) законами природи,.

2) законами суспільства, що діють незалежно від суб'єкта, а також.

3) мірою власного суб'єктивного пізнання цих законів.

Лише діяння у згоді із законами природи й суспільства робить людину вільною й спроможною до досягнення покладених перед собою цілей. Свобода полягає в пізнанні необхідності й в подоланні не­обхідності на основі її пізнання. Голландському філософу Бенедиктові Сггінозі (1632−1677) належить визначення «Свобода — це усвідомлена необхідність», що увійшло як крилатий вислів у філософську свідомість людства. Отже, подолання необхідності можливе лише за допомогою пізнання необхідності. Свобода.

1) обумовлена рівнем оволодіння законами природи й суспільства і прийняттям їх як умов і меж діяльності суб'єкта;

2) неможлива без бажання й волі, користуючись знаннями за­конів і творчо застосовуючи їх на практиці, створювати найважливіші для людини цінності в межах необхідності;

3) досягається тоді, коли суб'єкт діє на загальнолюдських заса­дах, прагне служити людству, своєму народові;

4) керується почуттям суспільної відповідальності у вільному по­водженні з фактами та їх інтерпретаціями.

Будь-яке пізнання має щонайменше два аспекти:

1) знання фактів,.

2) розуміння й пояснення їх.

Це ніби два поверхи пізнавальної діяльності людини. Із нагрома­дження знань про факти починається пізнавальний процес. Але факти лишаються мертвими без пояснюючої їх теорії. У свою чергу будь-яка теорія, концепція може бути побудована лише на ґрунті міцної і обшир-ної фактичної бази.

Розрізняють два основні тиші свободи:

1) економічна, тобто свобода праці, яка дозволяє людині вільно обира­ти сферу прикладення своїх сил і здібностеймаксимально реалізувати себе в суспільно-корисній пращзапровадити в життя своє право на власність над продуктами своєї діяльності;

2) політична, тобто свобода духовних пошуків, яка реалізується в праві мати, висловлювати й поширювати свої погляди, думки й переконання.

Журналістика народжується на певному етапі історичного роз­витку людства із загального потягу людства до свободи, із пошуку осо­бою свободи, із потреби робити інформацію (тобто знання про факти та їх витлумачення) здобутком якнайширших мас.

Крізь усю історію людства проходить боротьба за свободу слова, як головну умову загальної:}спільної свободи, головну умову забезпе­чення вільного розвитку людини, побудови демократичного суспільства. Сьогодні свобода слова сприймається як найбільше завою­вання світової цивілізації.

Для журналістики свобода слова мусить розглядатися принаймні в двох аспектах:

1) як свобода преси і.

2) як свобода творчості.

Свобода преси — це право громадян та їх організацій вільно ви­кладати свої погляди через газет, журнали та інші ОМІ, це життєво необхідна умова для найповнішого виявлення політичного змісту і суспільних функцій друкованого слова.

У радянських джерелах відстоювалася думка, що лише ко­муністична партійність є тою обов’язковою умовою, за якої можлгоп свобода преси. У довіднику Д. С. Григораша «Журналістика у терміі виразах» читаємо: «Саме комуністична партійність забезпечує що ко­болу, забезпечує вільне виявлення народом своїх дум і прагнень. (…) В експлуататорському суспільстві не може бути свободи слова, як і свобо­ди преси. Лозунг свободи преси в устах буржуазії наскрізь фальши­вий.(…) Справжня свобода преси стала можливою внаслідок перемоги соціалістичної революції» .

Зрозуміло, що в радянську добу так думав не лише автор цього довідника, це було загальновизнане положення марксистської ідеологіч­ної доктрини. У ній ретельно приховувалося, що запровадження найпе-редовішої о суспільного ладу, який мав на меті ощасливити всіх грома­дян, перетворилося на перманентну громадянську війну партії влади із своїм народом, коштувало цьому народові мільйонні жертви. На цьому тлі залежність капіталістичної преси «від грошового мішка буржуазії», залежність, яка насправді об'єктивно існує, виглядала значно меншим лихом, ніж залежність соціалістичної преси від партійних комітетів, що представляли на різних рівнях партію влади, від всюдисущої цензури і від загрози фізичного знищення шляхом репресій, прикладами чого на­повнена історія радянської преси. Тим часом, у радянській теорії жур­налістики гасло комуністичної партійності служило способом легалізу­вати й виправдати цілковиту жорстку залежність преси від партії.

Наявність цензури в СРСР ретельно приховувалася за невинною назвою «Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі». Жодна книжка, журнал, газета чи інша продукція для масового поши­рення не могла вийти без санкції на те даного комітету.

Захопивши владу в країні за допомогою збройного повстання, російські більшовики негайно вдалися до переслідування вільної думки. У жовтні 1917 року, тобто за п’ять днів, що більшовики перебували при владі, ними були закриті 33 «буржуазні» і 4 «дрібнобуржуазні» газети, у листопаді відповідно — 20 і 10, у грудні - 20 і 3, у лютому 1918 року — 16 і 13, у березні - Зі 14, у квітні - 13 і 22.

У січні 1918 року Петроградська Рада прийняла ухвалу про на­дання до комісаріат}' в справах друку п’яти примірників кожного твору одночасно з його надходженням із друкарні в продаж. А в 1919 році вже жоден рукопис не міг бути відданий до набору без дозволу Держвидаву чи його місцевих органів. Так наступна цензура була замінена поперед­ньою, найбільш цинічною її формою.

Законодавче справа завершилася 6 червня 1922 року ухвалою урядового рішення про створення Комітету з охорони державних таємниць у пресі, що у побуті дістав назву Головліт (головний над літе­ратурою) в столиці і облліт — на місцях. Відтоді цензура в Радянській Росії, а потім і в СРСР існує не тільки фактично, шіе й здобуває законні, юридичні підстави49.

Під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговидання шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що прова­дяться владою або за її рекомендацією.

Цензура така ж давня, як і друкарський верстат. У 1485 році, тоб­то через 35 років після винайдення Й. Гутенбергом книго друкування, з’явилися всі ознаки церковної цензури. У німецькому місті Кельні дру­карня була заснованав 1469 році, а вже в 1475 році вийшла перша книж­ка з цензурним дозволом місцевого університету. У 1559 році було опубліковано перший список заборонених книг, обов’язковий для всієї церкви.

Надала історія книжки й історія журншіістики в значній мірі вияв­лялася через боротьбу різних суспільних сил за, з одного боку, мож­ливість щонайповніше інформувати читацький загал з якнайширшого кола проблем, а, з другого боку, за приборкання преси й обмеження вільно висловлювати свої погляди й думки. Боротьба за демократичні свободи обов’язково включала в себе й вимогу свободи слова, і в міру демократизації суспільства відбувалося дедалі більше звільнення жур­налістики від тиску на неї держави.

Сьогодні в суспільній свідомості усталилася однозначна думка: наявність цензури — перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність цензури — ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх розвинутих країнах світу цензура законодавчо забо­ронена, а конфлікти з пресою громадяни та установи (в тому числі й органи влади) розв’язують лише в судовому порядку.

Партійна журналістка завжди залежна від програми партії, її лідерів та органів управління (комітетів). Те, що вона свідомо залежна, як це традиційно підкреслюється у визначеннях, не міняє справи по суті. Якщо партія захоплює владу, партійна журналістика обслуговує владу. Із встановленням у країні однопартійної системи, як це було в СРСР, зникає взагалі можливість для опозиційної думки, відкривається шлях до диктатури партії та її вождів, уся система масової інформації пере­творюється на парііііну й виконує лише службову функцію. За цих об­ставин журналістика сама ніколи не спроможна стати владою. Вона не є внутрішньо вільною, вона добровільно службова, причому вона слу­жить не істині, а людям, групі людей, партії.

Саме тому в СРСР не існувшю жодного закону про пресу чи ма-сово-шформаціііну діяльність. Однопартійне суспільство їх просто не потребувало, для розв’язання проблемних ситуацій чи конфліктів до­статньо було рішень партійних з'їздів чи пленумів місцевих партійних комітеїів, а дуже часто й конкретної вказівки першого секретаря. Лібе­ралізація суспільних відносин і спроба надати соціалізмові людське об­личчя відраз) потягла за собою необхідність законодавчого регулюван­ня діяльності мас-медіа. У 1989 році в СРСР був прийнятий перший і ос­танній закон у цій галузі. Називався він закон СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» .

На сьогодні набутком суспільної свідомості стала думка про те, що лише непартійна, незалежна журналістика здібна сама виконати функції «четвертої влади», поруч з існуючими в кожній державі трьома владами: законодавчою, виконавчою й судовою. Із наймички, покоївки влади вона перетворюється на повноправного члена суспільства, здібного стати поруч з іншими гілками влади. У преси немає іншого способу реалізувати свою владу, окрім слова, правдивої інформації, за допомогою чого вона формує Іромадську думку. Влада преси, таким чином, — непряма влада. Преса не приймає ніяких рішень і не запрова­джує їх у життя. Але вона володіє більшим за матеріальні скарбом: ума­ми, свідомістю людей, формує погляди на ті чи інші проблеми. А відтак, саме від неї в розвинутих країнах залежать у кінцевому підсумку дер­жавні рішення, які приймають і здійснюють три перші гілки влади.

У цивілізованих країнах існує розуміння того, що лише свобода преси забезпечує її функціонування як «четвертої влади». Демократич­не суспільство зацікавлене в перетворенні преси на «четверту» владу, вбачаючи в цьому найважливішу гарантію власної тотожності й трива­лого буття, контролю за суспільною рівновагою.

У сучасному світі виробилися такі засади ліберальної теорії сво­боди преси:

1. Люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею.

2. Єдиним методом досягнення істини є вільна конкуренція по­глядів на вільному ринку ідей.

3. Кожній людині має бути надане право висловлювати спою точ­ку зору за умов, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

4. У наслідку зіткнення протилежних поглядів буде утверджува­тися й набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональ­ним і доцільним.

На базі цих засад один з провідних дослідників преси на Заході професор Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свобо­ди преси:

1. Безпристрасна, всебічна інформація.

2. Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних поглядів.

3. Видання масової преси (та функціонування електронних ОМІ) в живій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідаль­ності.

4. Духовна незалежність талановитих журналістів, які мають сміливість і мужність відстоювати істину.

5. Вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інте­реси, але при суворій самовідповідальності.

6. Високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свобо­ди журналістів50.

Окрім свободи преси, надзвичайно істотне значення для жур­налістики має свобода творчості, оскільки діяльність представників мас-медіа має безсумнівній творчий характер.

Свобода творчості - це визнання за автором права вільно, відповідно лише до своїх поглядів і уподобань, відтворювати й витлу­мачувати об'єктивну дійсність. Свободу творчості слід розглядати в двох аспектах: гносеологічно-естетичному та соціологічному.

У гносеологічно-естетичному аспекті свобода творчості залежить віт широти й глибини світогляду автора, його вміння проникати в гість речей, розуміти явища та їх взаємозв'язок, від ного таланту й стернясті та від його володіння мовою обраного типу журналісти­ки. Творча уява й фантазія, здатність бачити найбільш істотне й цікаве, втілювати свої думки Іі картини дійсності в слові, — усі ці якості t: обов’язковими умовами творчого процесу журналіста.

Соціологічний аспект свободи творчості полягає в залежності ав­тора від поглядів, прагнень і цілей соціальних груп (класів, верств насе­лення) та органів їх осмислення й вираження — партій чи громадських орі анізацій. Історія знає численні спроби поставити під контроль пар тій чи держав вільну творчість. «Рукописи не горять» , — говорить приказка, але «горять» їх автори, митці, журналісти, з якими легко мо­жуть розправитися інститути влади, помщаючись за неслухняність.

З розвитком суспільства, ускладненням його політичної структу­ри, з усвідомленням цінності демократичного шляху історичного руху проблема свободи слова висунулася в число першорядних проблем. Це сталося у XVIII столітті. Найбільш чітко сформулював загальні ідеї що­до цього теоретик і практик американської революції XVIII ст. Томас Джефферсон (1743−1826). «Наша свобода залежить від свободи пре­си, — твердив він, — а що останню не можна обмежувати, не загубив­ши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення» .

На його ідеях будувалося законодавство США щодо преси. Сво­бода преси забезпечена тут першою поправкою (1791) до конституції США, яка містить таку категоричну вимогу: «Конгрес США не має права приймати ніяких законів, що обмежують свободу слова й преси» .

Цю норму прийняли більшість країн, що розвивалися по шляху демократії. Свобода преси, однак, не означає уседозволеність і безвідповідальність. Навіть у цивілізованих країнах заборонені руйнівні дії преси, що можуть привести до соціального вибуху, працю­ють на дестабілізацію країни. Показове з цього погляду законодавство Великої Британії. Туту розділі 1053 глави 2 законів про злочини проти уряду й суспільства заборонені усні й друковані виступи, що мають на меті викликати «дискредитацію чи обурення проти суверена, уряду, конституції З'єднаного королівства, будь-якої з палат парламент)1 чи судової системи, збудження невдоволення чи обурення серед підда­них його величності, розвиток почуття злоби й ворожості між різними класами цих підданих» .

Основні засади свободи преси сформульовані й у міжнародних правових документах. У «Декларації прав людини», що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої пе­ребуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: «Кожна лю­дина мас право на свободу переконань і на вільне висловлювання їхце право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переко­нань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів» .

А стаття 29 «Декларації» стосується можливих обмежень прав і свобод, у тому числі й права на свободу слона. «При здійсненні своїх прав і свобод, — записано в ній, — людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забез­печення безпеки, ншіежного визнання й поваги прав і свобод інших лю­дей і задоволення вимог моралі, громадського порядкуй загального до­бробуту в демократичному суспільстві» .

Право кожної людини на свободу слова гарантується і Європейсь­кою конвенцією про права людапш (повна назва: «Конвенція про захист прав людини і основних свобод»), що була підписана державами — чле­нами Ради Європи 4 листопада 1950 року, а вступила в силу 3 вересня 1953 року. Стаття 10 цього Конвенції проголошує:". Кожна людина має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свобо­ду дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від кордонів…. Здійснення цих свобод накладає обов’язки і відповідальність, може бу­ти пов’язане з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігати безпорядків і злочинності, захисту здоров’я і моральності, захисту репутації та прав інших осіб, за­побігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя" .

Стаття 17 Конвенції захищає викладені в ній самій права та свобо­ди людини. «Ніщо у цій Конвенції не може бути тлумачене як таке, — за­значено тут, — що означає, що будь-яка держава, група осіб чи людина мають право займатися будь-якою діяльністю чи здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, чи на їх обмеження у більшій мірі, ніж це передбачено Конвенцією» 51.

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в нову Конституцію України. Стаття 15 містить ка­тегоричне положення: «Цензура заборонена». Стаття 34 гарантує сво­боду слова. «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, — читаємо в ній. — Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поши­рювати інформацію усно, письмово або в інший спосібна свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського по­рядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для за­побігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя" .

Свобода творчості також Гарантується Конституцією України. У статті 54 зазначено: «Громадянам Гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної влас­ності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що ви­никають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльностініхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законами» .

Для діяльності журналіста важливими є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов’язкові. Стаття 32 захищає приват­не життя громадянина. «Ніхто не може зазнавати втручання в його осо­бисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією Ук­раїни, — стверджується тут. — Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національ­ної безпеки, економічного добробуту та прав людини» .

Оскільки партійна преса є і буде об'єктивною реальністю ук­раїнського політичного життя, то журналістові необхідно знати й стат­тю 37, яка сформульована так: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямо­вані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, ра­сової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здо­ров'я населення, забороняються» .

Законодавство України забезпечує широкі можливості для твор­чої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами й закріплені в міжнарод­них правових документах.

Однак немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці задекларованої в законодавстві свободи. Від редакторів газет і рядових журналістів часто можна почути скарги на втручання у їхні творчі спра­ви органів влади, конкретних урядовців, депутатів Рад різного рівня, засновників та iн. зацікавлених осіб. Вічні твердять, що, заміс п, розбитих політичшіх каіідапін, українська журналістика опинилася в лещатах еко­номічної кризи, а фінансовиіі тиск виявляється не мети дошкульним, ніж тиск політичний, і служать воші одній меті примусиш жур­налістів відмови п (ся від правдивої об'єктивної і всебічної інформаційної діяльності, і вдатися до тенденційного висвітлення подій в інтересах пев­них осіб чи партій. У декого виразно простежується ностальгійна нотка та «старшій добрими часами», коли редакції не турбувалися пі про папір, пі про поліграфічну базу, ні про заробітну плату, а отримували все це як винагороду за сумлінне служіння комуністичній партії.

Заперечити, що таке становище має місце в нашому інфор­маційному просторі неможливо. Разом з тим слід добре розуміти різни­цю між тоталітарною і соціальне) відповідальної моделями існування журналістики. Тоталітаризм вдасться до репресій, фізичного винищен­ня непокірних, а то й просто незручних, яскравих в силу природної та­лановитості осіб. У Радянському Союзі такі репресії набули масового характеру і призвели до загибелі мільйонів найбільш талановитих гро­мадян.

На тлі цих історичних подій сучасна економічна залежність пре­си від засновників виглядає цілком іншого рівня проблемою, не пов’яза­ною із загрозою для життя цілого журналістського корпусу країни. Проблемою, яка підлягає розв’язанню і швидше чи пізніше буде розв’язана в нашому суспільстві.

Україна, у силу специфічних внутрішніх умов, лише зарач опано­вує модель соціальне відповідальної журналістки. Вихід суспільства з економічної кризи, який уже розпочався, стимулюватиме появу купівельиоспроможного читача, а відтак і зростання накладів газет і журналів, що уможливить їх незалежне існування і опанування тим рівнем свободи, яким володіють журналісти розвинених держав світу.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа­ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук­раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль­турі. — К., 1998. — С. 5−67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде­ния. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творче­ства: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. -67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин­формации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8.

Введение

в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.

9.

Введение

в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.