Суть і форми міжнародного руху капіталів у сучасній економіці

Суть і форми міжнародного руху капіталів у сучасній економіці

План

• ВСТУП
• 1. Теоретичні аспекти міжнародного руху капіталу
• 1.1 Сутність процесу міжнародного руху капіталів
• 1.2 Інфраструктура міжнародного інвестиційного ринку та її складові елементи
• 1.3 Вплив вільних економічних зон на процес руху міжнародного капіталу
• 2. Форми міжнародного руху капіталів
• 2.1 Аналіз сучасних форм міжнародного руху капіталу
• 2.2 Географія і масштаби міжнародного руху капіталу
• 3. Місце України в процесі міжнародного руху капіталу
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРУ

ВСТУП

Характерною рисою сучасних світових економічних відносин стає інтенсивний розвиток фінансової глобалізації із залученням національних економік до світового ринку капіталу, посилення їх взаємозалежності. Відображенням цих процесів стало виникнення єдиного інформаційного простору, інтернаціоналізація та швидке зростання ринків капіталу. Інтенсифікація міжнародного обміну товарами, послугами та капіталом призводить до появи нових тенденцій у сфері фінансових відносин. Тому стратегічно важливим напрямом є розробка ефективної національної політики в області фінансів з урахуванням необхідності інтеграції країн до світової економіки як рівноправних учасників глобального ринкового процесу.

Тісне переплетення окремих складових світового господарства та його чітко визначена однорідність приводять до злиття національних економічних систем і створення їх аналога на міжнародному рівні. Отже, в межах світової економічної системи, яку формують взаємозв'язки між національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх ґрунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов’язана з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).

Глобалізація, зокрема її фінансова складова, і міжнародна фінансова інтеграція як фактор, що впливає на неї, на сьогоднішній день — недостатньо вивчені явища, тому дослідження у цій області дуже важливі та закономірно викликають великий теоретичний і практичний інтерес. Економіка України гостро відчуває потребу в капіталі, але становлення власного фінансового ринку у процесі переходу до ринкової економіки розпочалось лише з часу набуття країною незалежності, крім того, цей процес відбувається повільно, нерівномірно і суперечливо. Сучасний етап розвитку України відбувається в умовах потужних процесів інтернаціоналізації. Минуле десятиріччя внесло істотні корективи до міжнародних відносин, зокрема до темпів зростання обсягів міжнародного руху капіталу. Відсутність в історії аналогів цим явищам та зростаюча залежність успішного розвитку національних економічних систем від їх оптимальної участі в зазначених процесах обумовлює те, що ключовими імперативами та визначальними чинниками майбутнього України стають визначення економічних пріоритетів і життєво важливих національних інтересів, усвідомлення суспільством ролі та місця України в глобальному просторі. Одним з напрямів наукової думки у розв’язанні цих питань є пошук та аналіз можливостей загальнонаціональної та регіональної економічної інтеграції.

Разом з тим розширення взаємодії між національними економіками в розподілі капіталу є об'єктивною основою їх загальноекономічної інтеграції. Така взаємодія може стати основою повномасштабної загальноекономічної інтеграції. Через це всебічне вивчення економічно ефективної інтеграції національної економіки до процесів міжнародного руху капіталу, вектору і меті розвитку держави, напрямам загальноекономічної інтеграції, є найважливішою основою ефективного використання потенціалу України. Необхідний для української економіки капітал в достатній кількості є на світовому фінансовому ринку. Від того, наскільки швидко Україна буде інтегрована у світовий фінансовий простір, залежить її частка у світових фінансових потоках, обсяг залучених до економіки інвестицій, а відповідно й скоріше досягнення відповідного рівня у виробничій та фінансовій сферах. Саме це підтверджує актуальність роботи.

Дану роботу присвячено вивченню сучасних умов функціонування міжнародного руху капіталу. Дослідженню цих проблем присвячено роботи російських та вітчизняних вчених: С. Боринця, О. Гаврилюка, О. Киреєва, Л. Красавіної, Д. Михайлова, Ю. Макогона, Ю. Пахомова, О. Рогача, М. Савлука, А. Філіпенка, а також західних вчених Д. Блейка, Л. Вальраса, Дж. К. Ван Хорна, Д. Едмістера, Л. Ерхарда, Дж. Кейнса, М. Портера, С. Фішера.

Метою роботи є визначення та анліз сутності та наслідків процесів міжнародного руху капіталу, а також дослідження механізмів завдяки яким цей рух можливий.

Дослідження поставленої мети вимагає вирішення наступних завдань:

? розкрити сутність `р.`урен міжнародного руху капіталу;

? визначити форми руху капіталів на світовому просторі;

? оцінити географію і масштаби міжнародного руху капіталу на сучасному етапі;

? визначити місце України в системі міжнародного руху капіталу.

Об'єктом дослідження є процес міжнародного руху капіталів.

Предметом дослідження механізм здійснення ефективного перерозподілу капіталу в процесі його міжнародного руху.

Методологічною та теоретичною основою дослідження стали положення сучасної економічної науки, загальноекономічні методи і принципи комплексної оцінки на ринкових засадах та досягнення вітчизняної та зарубіжної наукової думки.

Інформаційною базою для вивчення безробіття є статистична інформація.

1. Теоретичні аспекти міжнародного руху капіталу

1.1 Сутність процесу міжнародного руху капіталів

В межах світової економічної системи між національними ринками та їх суб'єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу. Проте, перш ніж характеризувати сутність міжнародного руху капіталу, визначимо, що таке капітал. Капітал — це створені ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг. Також капітал можна визначити як сукупність товарів, які безпосередньо не споживаються людьми або інвестиційних товарів, засобів виробництва.

У закритій економічній системі джерелом капіталу є виключно внутрішні заощадження. За умови підключення національної економіки до системи `р.`урентоздатної`ї зв’язків іноземні капітали, одночасно з внутрішніми, виступають легітимною складовою національного інвестиційного середовища і, безперечно, є однією з головних умов ефективного функціонування економіки країни в сучасних умовах, адже темпи зростання експорту капіталу сьогодні випереджають темпи зростання ВВП та товарного експорту. За чверть століття (з середини 60-х років) закордонні капіталовкладення зросли в 4 рази, на початку 80-х років їх сума оцінювалась на рівні 450 млрд. `р.`. США. А на сьогоднішній день — близько 3 трлн. `р.`. США.

Специфіка міжнародного руху капіталу полягає в тому, що передача права власності на інвестиційний товар чи надання економічних послуг відбувається між резидентами різних країн. [9]

Міжнародний рух капіталу — однобічне переміщення за кордон певної вартості у товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

На відміну від міжнародної торгівлі, коли за кордон переноситься акт реалізації прибутку, що вже міститься в товарі, який експортується, міжнародний рух капіталу означає переміщення за кордон процесу створення прибутку.

Теорії міжнародного руху капіталу розглядають його як фактор виробництва. Згідно з ними основними причинами вивозу капітальних ресурсів є: різниця в нормах прибутку в різних країнах, посилення конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів, розвиток технології інноваційного процесу, прагнення домінування на ринку та досягнення ринкової влади тощо.

Етапи виникнення і розвитку процесу міжнародного руху капіталу:

I — етап зародження вивозу капіталу (з кінця XVII — початку XVIII вв. До кінця XIX вв.). Цей процес носив обмежений і випадковий характер, а також винятково однобічний (з метрополій у колонії).

II — етап вивозу капіталу (з кінця XIX — початку XX вв. До середини XX в.). В міру твердження у світовому господарстві капіталістичних виробничих відносин процес вивозу капіталу став здійснюватися як між промислово розвитими країнами, так і між промислово розвитими і країнами, що розвиваються. Цей процес став типовим, повторюваним і характерним явищем.

III — етап міжнародної міграції капіталу (із середини 50−60-х років XXв. По дійсний час). Вивіз капіталу здійснюють не тільки промислово розвиті країни, але і багато хто що розвиваються і були соціалістичні. Країни одночасно стають і експортерами й імпортерами капіталу. Експорт капіталів викликає значні по обсягах зворотні рухи капіталів у вигляді відсотків на кредити, підприємницького прибутку, дивідендів по акціях.

З другої половини ХХ `р. вивіз капіталу безперервно зростає. Експорт капіталу випереджає за темпами зростання як товарний експорт, так і обсяг ВВП промислово розвинутих країн.

Отже, капітал є одним із факторів виробництва — ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).

Передумови, що обумовлюють міжнародний рух капіталу:

? інтернаціоналізація господарського життя.

? поява можливості більш вигідного оподаткування капіталу за кордоном.

? відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання.

? прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни на сировину; на матеріали; на енергію; на транспорт; на напівфабрикати і т.д.

? економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщається капітал.

? можливість стабільного постачання національних підприємств імпортною сировиною.

? прагнення забезпечити схоронність і чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.

? існування різних шляхів і форм міжнародного руху капіталу і його більш ефективного застосування за кордоном.

Міжнародний рух капіталу для сучасного світового господарства є найважливішою формою міжнародних економічних відносин. Суб'єкти світового господарства сьогодні тісно пов’язані між собою не тільки опосередковано — через обмін товарами, але й прямо — через капітал.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Корисність від імпорту капіталу полягає в наступному: можливість отримання нових технологій при порівняно низьких витратах; порівняно швидкий розвиток виробництва; спрощене здійснення й розширення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок; розширення експорту; підвищення рівня кваліфікації працівників; розвиток сфери послуг; нові робочі місця; поповнення національного бюджету; набуття іноземного досвіду в господарюванні.

Негативні риси імпорту капіталу полягають в наступному:

? можливе вивезення сировини;

? іноземне втручання у національну банківську справу, особливо це стосується країн, що розвиваються;

? конкуренція з місцевими виробниками може стати причиною згортання деяких видів національної промислової діяльності;

? захоплення іноземним капіталом основних сфер приймаючої економіки країни, що може призвести до однобічного розвитку національної економіки;

? втрати контролю над частиною національного ринку з боку національних виробників;

? вивезення-прибутків з країни (це може здійснюватись і в прихованому вигляді, а `р.`у: за рахунок підвищення частки витрат на сировину і засоби виробництва, що використовуються іноземною фірмою, не виправдано знижуючи тим частку прибутку у виручених коштах);

? деякі втрати політичної свободи (насамперед країн, що розвиваються). [4]

Погляди економістів на необхідність міждержавної міграції капітальних ресурсів характеризуються різноманітністю підходів і еволюціонували одночасно з розвитком об'єкта дослідження. Залежно від методу дослідження економічні концепції міжнародного руху капіталів поділяються на: макроекономічні (ґрунтуються на аналізі народногосподарських процесів, тенденцій, явищ, що спричиняють відплив чи надходження капіталів) та мікроекономічні (характеризуються індивідуалістичним тлумаченням причин поведінки підприємницької одиниці, яка інвестує кошти за кордон). [23]

Макроекономічними чинниками міждержавного руху капіталу пов’язуються сучасними науковцями з:

? нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та дією притаманної розвиненій економіці тенденції недоспоживання;

? дією тенденції до міжнародної рівноваги цін на `р.`урен виробництва та співвідношення в забезпеченості факторами виробництва в різних країнах;

? дією тенденції до монополізації економіки;

? незбалансованістю зростання відносної працеємності та відносної капіталоємності виробництва в різних країнах;

? ситуацією в сфері міжнародних валютно-фінансових відносин;

? вольовими рішеннями владних структур, які за неекономічними міркуваннями стимулюють іноземне капіталовкладення.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:

Теорія ринкової влади С. Хаймера — суб'єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані «захисні інвестиції»: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Теорія інтерналізації - кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати «внутрішнього характеру», тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації трансакцій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного суверенітету ґрунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору — головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Класифікація форм міжнародного руху капіталу відбиває різні сторони цього процесу. Капітал вивозиться, ввозиться і функціонує за кордоном у наступних формах: за джерелами походження капіталу на світовому ринку виділяють офіційний та приватний капітал; за характером використання капітал поділяється на підприємницький, позичковий капітал та міжнародну економічну допомогу; за строком вкладення капітал буває коротко-, середньота довгостроковий; за метою вкладення капітал буває у вигляді прямих та портфельних інвестицій.

Вивіз капіталу — найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи. Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК). Що стосується цілей вивозу капіталу, то їх можна звести до таких чотирьох груп: прагнення контролювати діяльність підприємств, частину місцевого ринку; отримання підприємницького прибутку; отримання процентів за позичковий капітал; прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни. Факти з економічної історії свідчать, що використання іноземного капіталу прискорює промисловий розвиток країни, сприяє входженню народного господарства до `р.`урентоздатної`ї взаємодії. В умовах стабільності та передбачуваності в світовій економіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачують борги, міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному масштабі і приносити його учасникам прибутки, що перевищують втрати інших учасників.

Таким чином, свобода руху капіталу в світі приводить до збільшення світового та національного продукту. Але міжнародні капітальні потоки розподіляються в світі нерівномірно. Причина цього — різний рейтинг інвестиційної привабливості країн.

1.2 Інфраструктура міжнародного інвестиційного ринку та її складові елементи

У сучасних умовах світове господарство являє собою глобальну систему, що поєднує національні економіки, здатні діяти як єдине ціле. Особливо складним механізмом світової економічної системи виступає міжнародний інвестиційний ринок, на якому відбувається формування та перерозподіл фінансових ресурсів між різними країнами. Міжнародний інвестиційний ринок — це ринок довгострокового вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.

Міжнародний інвестиційний ринок — це регулятор сукупності економічних відносин, що виникають між продавцем інвестиційних ресурсів та їхнім покупцем, — резидентами різних країн. Він відрізняється від інших ринків специфічним характером свого товару, яким виступають міжнародні інвестиції. В економічній літературі міжнародні інвестиції визначаються як міжнародні потоки капіталів, що здійснюються у формі прямих та портфельних інвестицій. Відповідно, міжнародний інвестиційний ринок поділяється на ринок об'єктів реального інвестування та фінансовий ринок. На ринку об'єктів реального інвестування реалізуються реальні інвестиції, тобто ті економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального капіталу суспільства, на розширення або модернізацію виробництва. У світовій практиці обсяг таких інвестицій розглядається як один із найважливіших показників процвітання національної економіки, як фактор макроекономічної стабілізації країни. В економічній літературі розрізняють чисті реальні інвестиції, спрямовані на збільшення основного капіталу та утворення нових основних та частини оборотних фондів виробничого та невиробничого призначення, та валові реальні інвестиції, які включають чисті реальні інвестиції та величину одноразових витрат, які забезпечують просте відтворення.

Ринок об'єктів реального інвестування включає ринок прямих іноземних інвестицій, на якому реалізується, як правило, довгострокове капіталовкладення в іноземні підприємства з метою отримання прибутків та безпосереднього впливу на господарську діяльність підприємства. Прямі іноземні інвестиції забезпечують надходження до країни нових технологічних, економічних, управлінських та маркетингових знань, підвищуючи рівень зайнятості населення та сприяючи загальному економічному розвитку. До прямих інвестицій належать первинні вкладення та реінвестицій. Крім того, прямі інвестиції включають усі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями.

Реальні активи є джерелом доходів в економіці, а фінансові - просто характеризують його розподіл серед інвесторів. Але фінансові активи і ринки, на яких ними торгують, відіграють вагому роль у розвитку економіки. Вони дають можливість примножувати реальні активи. Особливість фінансових ресурсів, які обслуговують основний та оборотний капітал, зумовлює його поділ на грошовий ринок та ринок капіталу.

На грошовому ринку обертаються короткострокові, високоліквідні та `р.`урентоздатної грошові інструменти, які називають грошовими еквівалентами, або просто грошима. Частиною грошового ринку є валютний ринок, який обслуговує боргові зобов’язання в іноземній валюті. До інструментів грошового ринку належать депозитні сертифікати, комерційні векселі, банківські акцепти, євродолари, викупні угоди.

На ринку капіталів здійснюються довгострокові та ризиковані інвестиції фірм, урядів та домогосподарств. Ринок капіталу поділяється на кредитний та фондовий ринки, що характеризуються широкою різноманітністю фінансових інструментів.

На фондовому ринку відбувається торгівля особливо цінними паперами. Вони не мають власної вартості, оскільки їхня цінність визначається активами, які вони представляють. Цінний папір відображає право власності інвестора та визначає умови, за яких він може використати це право. Більшість цінних паперів можуть легко переходити від одного власника до іншого разом зі своїми правами та зобов’язаннями. Ринок капіталу виступає у вигляді чотирьох сегментів: ринки довгострокових цінних паперів з фіксованим доходом, ринки акцій та ринки таких похідних цінних паперів, як опціони та ф’ючерси.

Ринок цінних паперів поділяється на первинний ринок, на якому купуються та продаються нові випуски цінних паперів, та вторинний ринок, на якому розміщуються цінні папери, що вже існують. Розміщення цінних паперів на первинному ринку можуть здійснювати компанії, які збираються стати відкритим акціонерним товариством і вперше пропонують свої акції широкому колу інвесторів, або компанії, які здійснюють повторний випуск. Досить часто первинний випуск здійснюється із залученням `р.`урентозд — інвестиційних банків, які гарантують розміщення цінних паперів. Як правило, збутом цінних паперів займаються декілька інвестиційних банків, які під управлінням головного банку формують емісійний синдикат. При цьому фірма-емітент продає `р.`урентозд цінні папери і передає ризик, пов’язаний з їхнім збутом широкому колу інвесторів.

Після первинного розміщення цінні папери можуть вільно купуватися та продаватися на вторинному ринку, який складається з сукупності фондових бірж, позабіржового ринку цінних паперів та прямих угод між покупцями та продавцями. Розвиток фінансового ринку викликав потребу в розширенні кількості фінансових інструментів, що призвело до посилення процесу сек’юритизації, тобто випереджального зростання операцій з цінними паперами, порівняно з операціями з традиційними грошовими інструментами.

Фінансовий ринок може бути представлений у складі чотирьох секторів, до яких відносяться домогосподарства, комерційні фірми, державний сектор та фінансові посередники. Більша частина капіталу домашніх господарств формується за рахунок власних засобів. Саме тут виникає основний надлишок коштів, що спрямовується на фінансування комерційних фірм, держави та розміщується у фінансових інститутах (інвестиційні фонди, банки). Досить вагомим та важливим сектором фінансового ринку є держава. Вона виступає найбільшим позичальником та кредитором.

Для того щоб потрапити на іноземні ринки, вітчизняні емітенти повинні випустити депозитарні розписки на свої акції, що є досить витратним і тривалим процесом. Саме тому багато компаній реєструють в офшорних зонах дочірні структури і вже після цього виходять на ринок акцій. Це також дозволяє уникнути труднощів, пов’язаних з недостатнім розвитком у вітчизняній країні правового поля щодо захисту прав інвесторів. Вимоги до первинного розміщення акцій через глобальні депозитарні розписки залежать від того, на якій торговельній площадці збирається розміститися емітент. Серед європейських торговельних майданчиків усього чотири готові прийняти емітентів країн СНД — Лондонська фондова біржа, Люксембурзька фондова біржа, Дойче Борз (Франкфурт) та Берлінська фондова біржа. Перші три мають спеціально створені майданчики, на які допускаються емітенти, що не відповідають вимогам біржі для проходження нормального лістингу. Існування офшорних зон під юрисдикцією цих країн дозволяє емітентам відкрити компанії, що сприяють проникненню депозитарних розписок на західні ринки. Такі майданчики отримали назву «паралельні ринки». Вони мають досить обмежені можливості, оскільки попит на них формується, як правило, за домовленістю між `р.`урентозда та учасниками торгів. Використовуючи зазначену схему офшорів, в лютому 2005 року на Лондонській фондовій біржі було вперше розміщено акції української компанії (Ukrproduct Group). [9]

Міжнародний інвестиційний ринок не можна розглядати окремо від дії попиту та пропозиції, що його формують. Аналіз попиту та пропозиції на прямі інвестиції на міжнародному інвестиційному ринку базується на теорії Кейнса про граничну ефективність інвестування та на теорії Тобіна. Інвестиційні видатки виникають з попиту на реальні активи. Ці видатки є різницею між поточним сукупним попитом на реальні активи та існуючою кількістю активів. Попит на капітал залежить від відсоткові ставки, графічно це співвідношення подано на рис. 1.1. Інвестиції вигідно здійснювати до того моменту, коли ставка відсотка ® дорівнює очікуваній нормі чистого прибутку (I).

Рис. 1.1 Співвідношення ставки відсотка та обсягів інвестицій

Для того щоб краще зрозуміти роль прямих іноземних інвестицій, згадаймо основне макроекономічне рівняння відкритої економіки:

Х — М = S — I = Y — A = If, (1.1)

де Х — експорт, М — імпорт, S — заощадження, І - інвестиції, Y — національний дохід, А — внутрішній попит (споживання © + інвестиції (І)), If — іноземні інвестиції. Якщо доходи країни є меншими за внутрішній попит, інвестиції перевищують заощадження, у результаті в країні виникає торговельний дефіцит, який фінансується коштами, що надходять із зовнішніх джерел. Однією з таких форм фінансування виступають прямі іноземні інвестиції.

Досягнення бажаного рівня інвестицій може бути обмежене дефіцитом іноземної валюти. Дуже часто з метою інвестування країни змушені купувати на іноземних ринках обладнання та інші засоби виробництва, які вони не можуть виробляти на внутрішньому ринку, тобто країна потребує на певний обсяг імпорту (М*). За умов відсутності іноземних кредитів країна може досягти потрібного рівня імпорту М* лише через розширення експорту (Х). Тому, якщо М* > Х, існує дефіцит іноземної валюти, який заважає досягненню бажаного рівня інвестицій. Дефіцит іноземної валюти можна подолати за допомогою іноземних позик.

1.3 Вплив вільних економічних зон на процес руху міжнародного капіталу

За останні кілька десятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) стало одним з помітних нових явищ у світовій економіці. У світовій практиці вони з’явилися наприкінці 50-х — початку 60-х років і одержали широке поширення в багатьох країнах. Досить сказати, що на початку 90-х років за різними оцінками у світі нараховувалося понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, а працює в них більш 3 мільйонів чоловік. Ні у вітчизній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона — це територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм політичним центром більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона виявляє собою анклав, де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину національного економічного простору, на якій застосовується визначена система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було дано в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року. У ній говорилося, що під вільною економічною зоною варто розуміти частину території держави, на якій завезені товари звичайно розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території стосовно права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що воля відособленої частини державного простору є не абсолютню, а відносню. Вільною ця територія є лише в тім значенні, що завезені на неї товари звільняються від митних пошлін, податків на імпорт і інші види контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавства країни застосовується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через границю, не декларуються як увіз на територію приймаючої країни. Але в теж час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від існуючого економічного правопорядку, а лише полегшують його. У зв’язку з цим вільні економічні зони варто було б іменувати не вільними, а спеціальними економічними зонами. Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головною метою створення вільних економічних зон є більш глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску `р.`урентоздатної продукції на експорт і забезпеченні таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна за якимись причинами не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземних підприємницького чи капіталу удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.

По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу чергу імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає більш глибоке включення в МРТ не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок з подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці країни.

По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ — стимулювання економічного розвитку якоїсь чи території конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х `р. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу. З тією же метою перетворення раніше відсталих регіонів у динамічно розвивинуті проходила організація вільних економічних зон у слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промислово розвитих країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземного капіталу.

Нарешті, по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ розглядаються як регіональний метод модернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних принципів функціонування до ринкового. Приміром, у Китаї спеціальні економічні зони носять експериментальний соціальний характер. У цій країні перехід за принципом «усі разом» від адміністративної системи до ринкового визнаний неприйнятним, чреватої потрясіннями для народу й економіки в цілому. Тому тут ефективність ринкової економіки перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує, що ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності, вони більш ефективні, динамічні.

Слід зазначити, що при створенні вільних економічних утворень число цілей повинне бути чітко позначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір системи пільг, наданих суб'єктам господарської діяльності. Множинність цілей веде до невиправданого розподілу пільг на всі сфери економіки від сільського господарства до банківських операцій і на діяльність різних суб'єктів ВЕЗ — від вхідних у СП приватних осіб до філій транснаціональних корпорацій.

Загальною характерною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себе митні, фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні з загальним режимом для підприємців, що існують у тій чи іншій країні. Конкретні пільги і стимули мають деякі кількісні відмінності по зонах різних країн; власне кажучи вони, як правило, подібні. Наявний досвід створення спеціальних економічних зон показує, що кожному їхньому типу відповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. В економічній літературі звичайно виділяють 4 основні групи пільг [18]:

? зовнішньоторговельні пільги, що передбачають введення спрощеного порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій і чи зниження скасування експортно-імпортних пошлін;

? фінансові пільги у виді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування землею і виробничими приміщеннями, а також надання різних форм субсидій за рахунок бюджетних засобів і преференційних державних кредитів;

? фіскальні пільги, що пов’язані з податковим стимулюванням визначених видів підприємницької діяльності; ці пільги можуть торкати податки на прибуток, доход, майно, рівень податкових ставок, питання постійного чи тимчасового звільнення від оподатковування;

? адміністративні пільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян, процедур реєстрації підприємств, а також надання різних послуг.

Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку чи транспортної інфраструктури, чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпроти, великих), або на рішення інших конкретних задач. Усі згадані пільги можуть застосовуватися у всіляких комбінаціях. Однак весь їхній набір повинний служити інструментом реалізації порівняльних переваг даної території, а не засобом відшкодування відсутніх тут факторів розвитку. Важливо також мати на увазі, що податкові пільги не є вирішальним стимулом залучення іноземного капіталу. При сучасних масштабах поширення вільних економічних зон більш важливими факторами в цьому відношенні можуть виявитися інвестиційні гарантії, якість інфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання на внутрішньому ринку дешевих кредитів і простота адміністративних процедур. Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як показує світова практика, залишається політична стабільність у країні розміщення ВЕЗ.

Спеціальні економічні зони довели свою ефективність у багатьох країнах світу. Однак у ряді місць вони чи не відбулися довгий час залишалися збитковими. Подібні явища відбувалися по політичних, економічних і організаційних причинах. Загострення політичної ситуації, перехід політичної кризи у військову стадію дестабілізує обстановку в країні і не сприяють припливу і нормальному функціонуванню іноземного капіталу. Навпаки, він іде їх цих країн. Так було в Ліберії, Гватемалі і деяких інших країнах. До економічних обставин можна віднести відсутність достатніх матеріальних умов, необхідних для функціонування вільної зони. Так сталося на Філіппінах, де зону створили в регіоні, у якому не було необхідного числа робітників, і який не мав у своєму розпорядженні розвиту інфраструктуру. Не меншим гальмом у розвитку економічних зон є і всякого роду організаційні безладдя: складні процедури реєстрації іноземного капіталу, відсутність кваліфікованої реклами і деякі інші деструктивні фактори.

2. Форми міжнародного руху капіталів

2.1 Аналіз сучасних форм міжнародного руху капіталу

міжнародний інвестиційний капітал рух

Міжнародний рух капіталів можна звести до трьох видів: експорт (імпорт) підприємницького капіталу; експорт (імпорт) позичкового капіталу; міжнародна допомога.

Міжнародний рух капіталів як з принципово — структурної, так і з функціонально-економічної точки зору є складною системою зв’язків.

Офіційний (державний) капітал — це кошти з державного бюджету, що переміщуються за кордон, або ті, що приймаються в країну за рішенням уряду, чи міжурядових організацій. До офіційного капіталу відносять всі державні позики, гранти, міждержавна допомога на основі міжурядових угод. До офіційного капіталу відноситься і капітал міжнародних організацій: МВФ, СБ, ООН тощо. Джерелами офіційного капіталу є кошти державного бюджету. Приватний капітал — це кошти приватних фірм, банків, недержавних організацій та установ, що переміщуються за кордон, або приймаються з-за кордону за рішенням керівних органів підприємств. До цієї категорії капіталу відносять: інвестиції за кордон приватними фірмами, надання торгових кредитів та міжбанківське кредитування. Джерелом приватного капіталу є власні чи запозичені кошти приватних фірм.

Підприємницький капітал — це кошти, що прямо чи опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. До підприємницького капіталу найчастіше можна віднести приватний капітал. Позичковий капітал — це кошти, що позичаються з метою отримання відсотків. Міжнародна економічна допомога — це надання капіталу в грошовій чи товарній формі суб'єктами однієї країни у власність суб'єктам іншої країни на умовах безоплатності, неповернення тобто безвідшкодності. Міжнародна економічна допомога має свої форми: фінансова допомога — це надання коштів у вигляді безоплатного кредиту чи безвідшкодного фінансування суб'єктами одних країн суб'єктам інших країн для здійснення певних соціально-економічних та технічних проектів; матеріальна допомога — це безплатна передача суб'єктами одних країн суб'єктам інших товарів і послуг виробничого та побутового призначення.

Короткостроковий капітал — це кошти, вкладені на термін до 1 року. В основному це — позичковий капітал. Середньостроковий капітал — це кошти, вкладені на термін від 1 до 7 років. Довгостроковий капітал — це кошти, вкладені на термін понад 7 років. Середньостроковий та довгостроковий — це в основному підприємницький капітал

Прямі закордонні інвестиції - це кладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні-імпортері капіталу. Цей довгостроковий інтерес забезпечує контроль над об'єктом розміщення капіталу. До прямих закордонних інвестицій відноситься в основному приватний капітал. Портфельні інвестиції - це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору право реального контролю над об'єктом розміщення капіталу.

Отже, експорт позичкового капіталу належить до міжнародних кредитних відносин і виступає у формі міжнародного кредиту.

Міжнародні кредитні відносини — це відносини, що існують між кредиторами і позичальниками з різних країн з приводу надання, використання і погашення позики, враховуючи наростання процентів. Міжнародний кредит можна визначити як позику у грошовій чи товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальнику з іншої країни на умовах терміновості, повернення і сплати процентів. [7]

Ще однією формою експорту капіталу можна назвати міжнародну економічну допомогу — надання капіталу в грошовій і товарній формі суб'єктами однієї країни у власність суб'єктам іншої країни на умовах безоплатності, неповернення, тобто невідшкодування.

Міжнародна економічна допомога має свої форми:

? фінансова допомога — це надання коштів у вигляді безкоштовного кредиту чи безвідшкодовного фінансування суб'єктами одних країн суб'єктів інших країн для здійснення певних соціально-економічних програм і технічних проектів;

? матеріальна допомога — безплатна передача суб'єктами одних країн товарів і послуг виробничого та побутового призначення суб'єктам інших країн. [3]

Водночас капітал, що експортується, за приналежністю ділиться на державний і приватний. Приватний капітал експортується частіше у формі підприємницькій і позичковій, дуже рідко — у формі матеріальної допомоги. Державний капітал має дещо іншу тенденцію. Його експорт здійснюється у формі позик центральним банкам або урядам інших країн під їхні гарантії.

Залежно від об'єктів здійснення іноземні капітали структуруються на: державні; приватні; мішані; кошти міжнародних організацій (рис. 2.1.).

Державне капіталовкладення (його ще називають офіційне) об'єднує угоди щодо виконання певного проекту на державному рівні, офіційну допомогу у розвитку, а також гарантовані експортні кредити.

Рис. 2.1. Типологія потоків капіталу в економіку країн, що розвиваються

Серед міжнародних організацій, які займаються питаннями співробітництва у валютно-фінансовій галузі, найбільш авторитетними є: Міжнародний валютний фонд; Світовий банк; Міжнародна фінансова корпорація; Європейський банк реконструкції та розвитку.

Міжнародні відносини запозичення в сучасних умовах опосередковують зовнішньоторговельну сферу, процеси реального інвестування та регулювання платіжних балансів.

Підприємницькі капітали ведуть до створення нового чи зміцнення діючого об'єкту господарювання, а також спільних підприємств (СП).

Конкретна цифра частки закордонного інвестора у володінні підприємством, яка дозволяє класифікувати капіталовкладення як прямі чи як портфельні, визначається кожною країною самостійно. У Данії та Туреччині до прямих інвестицій відносять не менш як 10% участь у статутному фонді підприємства, у Фінляндії, Франції, Іспанії - не менше 20%, у Німеччині, Австрії, Японії та Великобританії - не менше 25%. Статистика Світового банку визначає прямим іноземним капіталовкладенням кожен внесок, якщо інвестор має або отримує 10% і більше власності фірми. В Україні - 10%. 1]

Залежно від призначення прямі іноземні капіталовкладення мають таку структуру: спрямовані на створення нового підприємства; на розширення діючих; для придбання раніше створеної та діючої фірми.

Характер участі іноземних партнерів в інвестиційному проекті і, відповідно, організаційно-правовий критерій угоди з іноземним капіталовкладником про співробітництво зумовлюють поділ угод на дві групи. До першої належать активні форми партнерства, а саме: самостійні; акціонерні. Поняття «самостійні» об'єднує філії, відділення, дочірні компанії, які характеризуються повним володінням іноземного власника. Акціонерні форми характеризуються змішаним володінням. Капітал таких об'єктів належить не тільки іноземному власнику, але і національному учаснику, в якості якого можуть виступати як приватні підприємства, так і держава.

Компанії змішаного володіння мають п’ять характерних ознак:

? існування угоди про довгострокові завдання співробітництва;

? об'єднання сторонами активів (грошових та матеріальних ресурсів, досвіду управління);

? оцінка об'єднаних активів як капіталовкладень сторін;

? здійснення узгоджених завдань за допомогою спільних органів управління;

? участь сторін в прибутках та збитках залежно від вкладеного капіталу.

До другої групи угод з іноземними капіталовкладниками належать так звані пасивні форми співпраці, відомі в економічній літературі під назвою неакціонерні або контрактні операції. Це форма капіталовкладень, яка не пов’язана зі створенням юридичної особи. Сфера застосування контрактної форми співробітництва з іноземними капіталовкладниками охоплює різні форми господарського співробітництва: виробничу, науково-технічну, управлінську, фінансово-кредитну, збутову.

Сутність ліцензійних угод полягає в тому, що компанія надає в користування протягом певного терміну захищену ліцензією технологію без права передачі третім суб'єктам, оскільки юридично залишається власником технології, що унеможливлює подальше її розповсюдження (у випадках наявності в країні відповідних правових засад). Такі угоди, як правило, містять умови додаткових обов’язків компанії, що використовує технологію, а саме: закупівлю обладнання, комплектуючих, напівфабрикатів у компанії, яка є власником технології.

Інжинірингові контракти, як правило, передбачають надання послуг двох видів: інженерно-консультаційних; інженерно-будівельних. У першому випадку зарубіжна компанія консультує замовника на стадії підготовки будівництва (вибір оптимального проекту, складання кошторисної документації). Цей вид інжинірингових угод широко розповсюджений у практиці міжнародної економічної взаємодії. Другий вид зустрічається не так часто, в основному в нафтопереробній галузі. Міжнародні субконтракти пов’язані з наданням місцевому партнеру обладнання чи технології, які орієнтовані на експорт. Найчастіше за субконтрактами в країнах, що розвиваються, виконуються працеємні операції зі збирання продукції, що пов’язано з прагненням мінімізувати витрати на оплату праці, а також виробництво нескладних у технічному плані комплектуючих. Часто продукція, що випускається згідно субконтрактними угодами, настільки вузькоспеціалізована, що підприємство виявляється тісно прив’язаним до виробничої схеми іноземної фірми. [10]

Експорт гудвіла — це передача невидимих активів: досвіду управління та організації виробництва, управління фінансовими активами, товарного знаку. Розповсюджений у видобувній та переробній галузях, сфері послуг, зокрема, організації морських та авіаперевезень, трастового управління фінансовими активами, експлуатації готелів та ресторанів.

Франчайзинг є формою співпраці крупного та малого підприємництва. Вона об'єднує елементи оренди, купівлі-продажу, підряду, представництва. Взаємодія крупного підприємства та невеликого підприємства здійснюється на основі угоди франчайзингу, яка укладається між крупним підприємством — франчайзером та малим — франчайзі (оператором). У межах цих угод міжнародні компанії реалізують продукцію та послуги на ринках країн, що розвиваються, використовуючи структури та персонал місцевої фірми. Вони розповсюджені в таких сферах бізнесу, як експлуатація ресторанів і готелів, прокат та обслуговування автомобілів, роздрібна торгівля, будівництво.

Предмет франчайзингової угоди передбачає надання компанією-франчайзером підприємству-франчайзі в обмін на пряму чи непряму винагороду прав на використання франчизи з метою маркетингу специфічних видів товарів та (або) послуг. [15]

Факторинг — це здійснення посередницьких послуг у фінансових розрахункових операціях, який передбачає також обов’язки посередника щодо надання деяких інших послуг комерційного характеру. Основним змістом факторингу є задоволення спеціалізованою фірмою вимог кредитора за рахунок стягнення нею з боржника коштів з комерційного рахунку кредитора. Суть факторингу зводиться до того, що зобов’язання боржника, строк виконання якого не настав, може бути реалізовано кредитором шляхом продажу зобов’язань форфейтеру, який купує зобов’язання за умови забезпечення угоди третьою особою. Механізм форсрейтинга використовується щодо двох видів угод: у фінансовій угоді з метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов’язань і в експортній угоді - щоб сприяти одержанню грошей експортером, який надав кредит іноземному покупцю.

Лізинг — це особливий вид інвестиційної діяльності, спрямований на придбання лізингодавцем у власність вибраного лізингоодержувачем майна у певного виробника (продавця) та надання цього майна за певну плату в тимчасове користування для підприємницької діяльності. Лізинг, який виходить за національні межі (тобто якщо будь-хто з учасників угоди є нерезидентом у даній країні), має назву міжнародний. Залежно від обсягу обов’язків лізингодавця та терміну використання устаткування лізинг поділяється на: фінансовий; оперативний. Оперативний лізинг характеризується невеликим терміном контракту (від 3-ох до 9-ти років) та неповною амортизацією об'єктів лізингу. Після закінчення строку об'єкт лізингу може повертатися орендарем, чи укладається нова угода. Фінансовим (капітальним) лізингом вважається оренда, при якій до орендаря переходять усі ризики та переваги, пов’язані з володінням об'єктом оренди. Лізинг вважається фінансовим, якщо договір оренди передбачає наявність хоча б однієї з наступних умов: