Інвестиції і інвестиційна діяльність. 
Економічна суть інвестицій

РОЗДІЛ 1.

ІНВЕСТИЦІЇ І ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ.

ЕКОНОМІЧНА СУТЬ ІНВЕСТИЦІЙ.

1.1. Вступ. На сучасному перехідному періоді при різноманітті складних кризових економічних процесів і взаємовідносин між підприємствами, фінансовими інститутами, державами на внутрішньому і зовнішньому ринках гострою проблемою є ефективне вкладення (інвестування) капіталу з метою його збільшення.

Економічна природа інвестицій обумовлена закономірностями процесу розширеного відтворення і полягає у використанні частини додаткового суспільного продукту для збільшення кількості і якості всіх елементів системи продуктивних сил суспільства.

Відповідно до закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991р., під інвестиціями розуміються усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток, або досягається соціальний ефект.

Джерело інвестицій — фонд накопичення, або зберігаєма частина національного доходу, що спрямовується на збільшення і розвиток засобів виробництва, і фонд відшкодування, що використовується для відновлення зношених засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань.

Інвестиції в широкому розумінні можна визначити як витрати ресурсів, що здійснюються з метою одержання в майбутньому користі або прибутку. У такому розрізі рішення про вкладання інвестицій відрізняються від рішень, спрямованих на споживання, для яких характерним є те, що витрати ресурсів спрямовані на одержання тільки негайної корисності.

Інвестиційні пропозиції (проекти) є специфічними видами інвестицій, що здійснюються окремими особами і фірмами в приватному секторі, а також урядами різних країн і організаціями державного сектора.

У обох секторах керівники стикаються з необхідністю приймати рішення про прийняття або відхилення запропонованого інвестиційного проекту, або про вибір певної кількості варіантів проектів з набору запропонованих альтернативних інвестиційних проектів.

Аналіз корисності і витрат — це визначення цілого комплексу методів оцінки i підходів, що можуть бути застосовані та використані керівниками державного сектора в оцінці державних інвестиційних проектів, або в прийнятті політичних рішень щодо того, мають або не мають суттєву економічну вагомість субсидії, у визначенні інвестиційних проектів приватного сектора (що в противному випадку можуть бути не здійснені).

Аналіз доцільності капіталовкладеньце цілий комплекс методів, що використовують фінансові керівники підприємств у приватному секторі для оцінки запропонованих інвестиційних проектів (що, як правило, включають придбання основного капіталу). Методи і критерії, що застосовуються в аналізі ефективності капіталовкладень, і з погляду методології є тими ж самими, що й в аналізі корисності і витрат.

1.2. Інвестування приватного сектору Добре відомо, що істотна відмінність між цілями приватного і державного секторів дійсно існую. У приватному секторі, особливо при умовах конкуренції, вcі цілі підприємства зрештою пов’язані з одержанням прибутків. Є відомим, що першочергова мета керівництва фірми визначається як максимальне збільшення власності акціонерів — власників фірми, а це те саме, що максимальне зростання ринкової вартості акціонерного капіталу (або ринкової ціни акцій) фірми.

Відомо, що може існувати асиметрія в інформації, що породжує так звану проблему власника-агента, коли права власників щодо прийняття рішень передаються менеджерам, які, можливо, не мають належних стимулів для того, щоб діяти якнайкраще в інтересах акціонерів. Це лише підкреслює важливість ефективного контролю за керуванням з боку рад директорів (які мають захищати інтереси акціонерів/власників фірми), а також належного стимулювання менеджерів фірм, але не зменшує важливості максимального підвищення добробуту акціонера, як першочергової мети фірми. Максимальне збільшення власності акціонерів має бути головним у довгостроковому стратегічному бізнес-плані, що враховує декілька чинників, таких, як термін надходження прибутків, урахування ризику, організація одержання прибутку, фінансова структура і політика виплати дивідендів, а також темпи зростання фірми внаслідок її інвестицій.

1.3. Інвестування державного сектору На відміну від приватного сектора, загальновизнаною першочерговою задачею демократичного уряду, а відповідно i урядового інституту, або державного підприємства є максимальне зростання суспільного добробуту (добробуту громадян). Проте практичне вираження й остаточне досягнення цієї мети є дискусійним питанням, і знаходиться в центрі ідеологічних дебатів про роль уряду, природи і цілей державного втручання в економічну діяльність і величини державного сектора в сучасній ринковій економічній системі.

Економіка суспільного добробуту є розділом економічної теорії, який займається оцінкою економічної діяльності на основі двох фундаментальних критеріїв: ефективностi і справедливості розподілу. Концепція ефективності, яка є центральним поняттям в економіці суспільного добробуту, називається Парето-ефективністью, яку можна визначити як створення таких умов, за яких досягається і може підтримуватися відповідною системою відносних цін на чинники виробництва і продукцію одночасно ефективність виробництва і споживання, і загальне узгодження через механізм ринкових цін між ефективними структурами пропозиції товарів та попиту на споживання товарів виробництва. Гіпотетично за існування Парето-ефективності в економічній системі, коли всі ці умови виконуються, неможливим було б зробити когось більш багатим без матеріальних втрат для іншого або інших.

У економіці через недосконалість ринкової системи можуть скластися можливості для втручання уряду і державного постачання товарів і послуг у деяких секторах економіки, що призведе до вирівнювання добробуту визначених груп населення в суспільстві без матеріальних втрат для будь-яких інших груп. Такий тип наближення до Парето-ефективності називається Парето-покращанням і (при відсутності значного негативного впливу на розподіл) може вважатись загальним поліпшенням економічного і соціального добробуту згідно з першочерговою задачею уряду.

Отже, виправлення ринкових скривлень через державну політику, у тому числі і через впровадження державних інвестиційних проектів, що створює Парето-покращення, визначається як таке, що узгоджується з цілями уряду. Проте відомо, що в демократичній системі політичний консенсус міг би існувати для політики, що виходить за межі Парето-покращення і потребує політики перерозподілу. Таким чином, перерозподіл через систему прогресивного оподатковування, урядові трансферті виплати (прибуткові субсидії), або державне постачання товарів і послуг у деяких областях економіки може бути важливою метою уряду.

Багато державних інвестиційних проектів потребують також більш широких заходів, чим ті, що входять у схему Парето-покращення, оскільки в такому випадку можуть з’явитися не лише ті прошарки, що сталі більш багатими, а і ті, що пережили випробування з матеріальними втратами, i при прийнятті рішень потрібно враховувати як критерій ефективності, так i задачі уряду щодо розподілу.

Всі інвестиційні складові формують, таким чином, структуру засобів, що безпосередньо впливають на ефективність інвестиційних процесів і темпи розширеного відтворення.

Приклад 1. Інвестиції та проекти очистки вод (Дунай, Дніпро, Озера) Приклад 2. Інвестиції в ремонт та оновлення складних систем з високою ціною відмови (стартові комплекси, літаки, об'єкти атомної промисловості.).

Приклад 3. Інвестиції в будівництво споруд гідроелектростанції наприклад, а Турції, Сирії, Іраку. Можливі конфлікти та міжнародні проблеми по регулюванню загальних ресурсів.

Приклад 4. Інвестування в випуск нової техніки (випуск літаків).

1.4. Динамічні ендогенні моделі та методи оптимізації інвестицій у двосекторній економіці.

Одним з важливих питань сучасної економічної теорії є дослідження ролі інновацій та науково-дослідної діяльності в процесі економічного розвитку суспільства. Д. Шумпетер першим розглянув еволюційний підхід в економічному аналізі і вважав, що «якщо система і може досягти рівноваги, саме інновації (привнесені діяльністю підприємців) призводять до її порушення та сприяють еволюції економіки» [1]. Пізніше теорія інноваційних змін була розроблена в рамках мікроекономічного аналізу, але з появою в 6О-ті роки динамічних моделей економічного зростання еволюційний підхід Д. Шумпетера став все більш застосовуватись в макроекономіці [2].

На сьогодні це питання стоїть на перехресті двох теорій математичної економіки, а саме, сучасних мікроекономічної та макроекономічної теорій. При математичному моделюванні мікроекономічного підходу такі показники, як ринкові умови, ступінь конкуренції, інноваційна діяльність інших фірм, обмежений характер застосування базових знань або ж і самого продукту інноваційної діяльності задаються параметрично. Сучасні мікроекономічні моделі підкреслюють важливість зворотних зв’язків між діяльністю економічних суб'єктів, але така діяльність на рівні окремо розглянутих виробників ще не змінює параметрів стану загальної економічної структури. Це суттєво відрізняє мікроекономічний підхід від макроекономічного.

Макроекономічний аналіз базується на агрегованому підході, який висвітлює динаміку зростання економічної системи в цілому і дає можливість проаналізувати аспекти державної політики, такі, як фіскальна політика, питання оптимального розподілу капіталовкладень, тощо. На макроекономічному рівні інновації надається роль двигуна в економічному зростанні суспільства. Саме завдяки інноваційній діяльності економіка відходить від свого рівноважного стану, сприяючи економічному розвитку. Останній може бути зображений як циклічний рух від рівноваги, яка склалася, до порушення її і далі до формування на більш високому рівні нової рівноваги більш складного порядку.

Сучасні економічні теорії роблять спробу поєднати відому теорію бізнес циклів [3] та теорію технічного прогресу, який призводить до революційних стрибків в економічному розвитку, в єдину теорію економічних флуктуацій. Відомо, що якщо економічні суб'єкти в періоди економічних «бумів» вкладають більші кошти на накопичення капіталу, який можна використати в періоди спадів в економіці, то така поведінка згладжує функцію коливань. Стабілізаційна політика в цьому випадку зводиться до регулювання процесу накопичення методами фіскальної політики. Аналогічно, фіскальна політика, яка стимулює вкладання коштів у науково-технічну діяльність, повинна забезпечувати стійкість процесу економічного зростання.

Беручи до уваги перспективність такого комплексного підходу, можна зрозуміти необхідність знаходження закономірностей, які діють в економічній системі, якщо розвиток останньої відбувається насамперед завдяки внутрішній науково-технічній діяльності.

Метою доповіді є формалізація моделей ендогенного зростання в двосекторній економіці завдяки розробкам наукового сектора та дослідження оптимальної стратегії фіскальної політики для фінансування громадських інвестицій в наукову та інноваційну сфери на базі застосування методів оптимізації.

Математична модель. Розглядається умовна двосекторна економіка, де роль центру виконує деякий усереднений споживач, який є власником трудових ресурсів, що задаються константою $$L$$, та капітальних ресурсів $$K(t)$$ і займається їх раціональним розподілом між секторами. В моделі всі змінні є функціями часу (далі в тексті ця залежність може не записуватись, окрім випадків, де на це потрібно наголосити).

Перший сектор виробляє продукцію $$Y_1(t)$$, частина якої є продукцією споживання $$c(t)$$, а інша частина йде на інвестиції $$I(t)$$. Випуск продукції $$Y_1(t)$$ здійснюється за виробничою функцією.

$$Y_1(t)=F(A,K_1,L_1)={}_1({\text{AL}}_1{)}^{1-}{K}_1^{}$$ (1).

де $$L_1=L_1(t)$$ та $$K_1=K_1(t)$$ є відповідно трудота капіталовкладення в першому виробничому секторі.

Другий сектор відповідає за інтелектуальну продукцію $$Y_2(t)$$, створення якої відбувається за виробничою функцією.

$$Y_2(t)=F(A,K_2,L_2)={}_2({\text{AL}}_2{)}^{1-}{K}_2^{}$$, (2).

де $$L_2=L_2(t)$$ та $$K_2=K_2(t)$$ є відповідно трудота капіталовкладення в другому секторі. Параметри $${}_1$$ та $${}_2$$ в формулах (1) і (2) відповідають за продуктивність секторів, а $$A=A(Y_2(t))$$ є функцією, що відповідає за технологічний рівень розглянутого виробництва.

Виробничі функції в (1), (2) задаються відомою в економіці формою Коба-Дугласа [5]. Така функція є двічі неперервнодиференційованою, опуклою вверх І зростаючою за кожним з аргументів. На границях перші похідні прямують до нескінченності, якщо аргументи прямують до нуля, і до нуля, якщо аргументи прямують до нескінченності. Кожен з аргументів є важливим для виробництва:

функція набуває нульового значення, якщо хоча б один з аргументів дорівнює нулю. Для існування сталого стану доведено, що функція технологічних змін $$A$$ має бути записана у формі множника до аргументу $$L$$ [2].

Розглянемо задачу центру, яка полягає в максимізації функції корисності $$U$$ на проміжку всього часу існування (за припущенням, нескінченного):

$$U=\underset{0}{\overset{\mathrm{}}{}}u(c)e^{-\mathit{}}\text{dt}->\text{max}$$ (3).

де функція корисності $$u(c)$$ має вигляд.

$$\begin{array}{c}\frac{c^{(1-)}-1}{(1-)}\mathrm{,\; 0}<<\mathrm{1,}\\ \text{ln}(c),=1\\ \\ u(c)=\begin{array}{c}\{\end{array}\\ \end{array}$$ (4).

$$\begin{array}{c}=-u\text{c/u'}} {}\\ \\ \end{array}$$ є параметром еластичності споживання за часом, а $$$$ — фактор знецінення. Максимізація (3) ведеться з врахуванням динамічної умови.

$$\stackrel{}{a}=(1+r)a+w-c$$ (5).

що задає обмеження на фінансові активи споживача, які складаються з процентної ставки $$r$$ на попередні капіталовкладення, та заробітної плати $$w$$, за винятком затрат на споживання $$c$$ .

Для розв’язку задачі центру (З), (5) використовується принцип максимуму і знаходиться така функція швидкості економічного зростання:

$$g=\stackrel{}{c}/c=(r-)/$$ (6).

Функція (6) задає значення для швидкості зростання змінних $$K$$ та $$A$$ в точці сталого стану в задачі оптимального розподілу ресурсів між виробничим та науковим секторами. Ця задача полягає в максимізації критерію (3) за законами динамічної зміни $$K$$ та $$A$$ :

$$\stackrel{}{K}=F_1(A,K_1,L_1)-{}_1{K}_1-c$$ (7).

$$\stackrel{}{A}=F_2(A,K_2,L_2)-{}_{2}A$$ (8).

і за обмеженнями на трудота капіталоресурси вигляду:

$$L_1+L_2=L$$, (9).

$$K_1+K_2=K(t)$$, (10).

де $$L_1$$ та $$L_2$$ — трудові ресурси, а $$K_1$$ та $$K_2$$ -капітальні ресурси, задіяні відповідно в першому та другому секторах.

Для підзадачі (З),(7)-(10) виписується гамільтоніан, який диференціюється за змінними стану та керування за стандартним алгоритмом, і задача оптимізації зводиться до системи диференційних рівнянь. В точці сталого стану, коли всі змінні стану економіки зростають з однаковою оптимальною швидкістю $$g$$ [4], задача зводиться до системи звичайних нелінійних рівнянь відносно змінних $$w,K_1,K_2,L_1,L_2,r,g,c/K$$ та $$K/A$$, яка розв’язується числовими методами.

Перейдемо тепер до задачі керування податковою політикою з центру, де перший сектор максимізує (1) по змінних $$K_1,L_1$$, а другий максимізує (2) по змінних $$K_2,L_2$$. Припустимо, що продукція з другого сектора безплатно передається до першого сектора і позитивно впливає на зміну в технології $$A$$, але споживач повинен сплачувати податки з процентної ставки на володіння капіталом та з ставки заробітної плати на формування бюджету наукового сектора. Тоді функція центру зводиться до визначення розміру податків таким чином, щоб наблизити значення змінних системи до підрахованих вище оптимальних значень.

Зазначимо, що рівняння (5) у випадку існування податків зміниться:

$$\stackrel{}{a}=[1+r(1-{}_1)]a+w(1-{}_2)-c$$, (5').

де $${}_1$$ — податок на прибуток з капіталовкладень, а $${}_2$$ — податок на заробітну плату. Розв’язок підзадачі (1), (5') запишеться як.

$$g\text{'}=\stackrel{}{c}/c=1/[r(1-{}_1)-]$$. (6).

Це означає, що неможливо наблизити функцію зростання до оптимального значення, якщо $${}_1$$ відрізняється від нуля, і тому політика коригування повинна вестись тільки за допомогою податку на заробітну плату. Цей результат є логічним для розглянутої уявної економіки, бо податок на прибуток з капіталовкладень носить десторційний характер, в той час як споживач у розглянутій моделі пропонує свою працю на ринок незалежно від рівня заробітної плати.

Питання еластичності пропозицій на ринку праці повинно бути розглянуте в подальших моделях для більш чіткого визначення розподілу ставки податків. Але тенденція на зменшення податкової ставки на капітал є досить цікавим висновком проведеного аналізу.

Цікавими для подальшого дослідження та висновків щодо інноваційної політики держави є задачі знаходження взаємозалежностей між різноманітними параметрами моделей, таких, як продуктивність наукового сектора та його вплив на ступінь сприятливості виробничого сектора до наукових інновацій, розподілу трудових ресурсів, раціонального використання власних та імпортованих технологій.

Розглянуті питання мають особливе значення сьогодні, під час структурної та економічної перебудови суспільства, і дають уявлення про напрямки конструктивної політики держави щодо регулювання інноваційної діяльності.

1.5. Класифікація інвестицій Більш докладно економічну природу інвестицій проясняє класифікація, в основу якої закладені різні ознаки. В якості таких надалі використовуються:

1) види інвестицій;

2) об'єкти вкладення засобів;

3) характер участі в інвестуванні;

4) регіональна ознака:

5) період інвестування;

6) форми власності;

7) форми участі інвестора;

8) ступінь ризику;

9) форми відтворення.

1. Види інвестицій прийнято підрозділяти на:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

• рухоме і нерухоме майно;

• майнові права, пов’язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей;

• сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідного для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованого («ноухау»):

• права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права;

• інші цінності.

2. У відношенні об'єктів вкладення засобів інвестиції розуміються як:

• реальні інвестиції, або вкладення засобів у матеріальні (будівлі, споруди, устаткування і т.п.) і нематеріальні (патенти, ліцензії, «ноу-хау», науково-технічні і проектно-конструкторські роботи у вигляді документації, програмного забезпечення і т.п.) активи;

• фінансові інвестиції, або вкладення засобів у різноманітні фінансові інструменти — цінні папери, депозити, цільові банківські вклади.

2. По характеру участі в інвестиційному процесі інвестиції розділяються на такі види:

• прямі, що припускають особисту участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладенні засобів.

• непрямі, що здійснюються через різного роду фінансових посередників (інвестиційні фонди і компанії), які акумулюють і розміщують за своїм розсудом найбільш ефективним способом фінансові засоби. Такі посередники беруть участь у керуванні об'єктами інвестування, а одержувані прибутки розподіляють серед клієнтів. Вкладення в цінні папери, керовані як єдине ціле, прийнято також називати портфельними.

4. У регіональному аспекті розглядаються інвестиції:

• внутрішні, або вкладення суб'єктів господарської діяльності даної держави;

• іноземні - вкладення іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових та неурядових організацій;

• закордонні - вкладення засобів в об'єкти інвестування за межами території даної країни (придбання цінних паперів закордонних компаній, майна й ін.).

5. По періоду інвестування прийнято виділяти інвестиції:

• короткострокові, як правило, тривалістю не більше року (короткострокові депозитні внески, ощадні сертифікати);

• довгострокові, тривалістю понад один рік.

6. По формах власності інвестиції підрозділяються на: |.

• приватні засоби громадян, підприємств недержавної форми власності, неурядових організацій;

• державні, що фінансуються за рахунок бюджетних засобів різних рівнів, державними підприємствами і установами.

7. Форми участі інвестора припускають:

• часткова участь у створюваних підприємствах або придбання частини в діючих підприємствах (пайова участь у товаристві з обмеженою відповідальністю);

• створення підприємств, що цілком належать інвестору, або придбання у власність чинних підприємств повністю;

• придбання рухомого або нерухомого майна шляхом прямого одержання або у формі акцій, облігацій, інших цінних паперів;

• придбання концесій на використання природних ресурсів, прав користування землею, інших майнових прав.

8. По ступеню ризику інвестиції діляться на такі види:

• без ризикові;

• ризикові.

Критеріями оцінки ступеня ризику можуть бути:

а) можливість втрати всієї суми розраховує мого прибутку. Допустимий ризик;

б) можливість втрати не тільки прибутку, але і розраховує мого валового прибутку після реалізації проекту. В цьому випадку ризик є критичним;

в) можливість втрати всіх активів і банкрутство інвестора, або катастрофічний ризик.

9. Відтворення може здійснюватися в одній з таких форм інвестицій:

• нове будівництво, або будівництво підприємств, будинків, споруд, здійснюваний на нових площах і по попередньо затвердженому проекту;

• розширення діючого підприємства — будівництво других і наступних черг діючого підприємства, додаткових виробничих комплексів і виробництв, будівництво нових або розширення існуючих цехів із метою збільшення виробничої потужності;

• реконструкція діючого підприємства — здійснення по єдиному проекті повного або часткового переустаткування і перебудови виробництв із заміною морально застарілого і фізично зношеного устаткування з метою зміни профілю випуску нової продукції;

• технічне переозброєння-комплекс заходів, спрямованих на підвищення техніко-економічного рівня виробництва окремих цехів, виробництв, ділянок.

1.6. Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика підприємств.

Інвестиційна діяльність підприємства — це об'єктивний процес, що має свою логіку, і розвивається відповідно до властивих йому закономірностей і відіграє важливу роль в господарській діяльності підприємства, оскільки по своїй економічній природі інвестиції являють собою відмову від сьогочасного споживання заради одержання прибутків у майбутньому.

Тому інвестиційний процес починається з визначення інвестиційної стратегії підприємства, вибір якої залежить від:

• стадії життєвого циклу підприємства;

• стратегії розвитку в цілому;

• стану зовнішнього і внутрішнього ринків інвестиційних ресурсів;

• інвестиційної принадливості підприємства як об'єкта вкладення засобів.

І якщо на перший погляд може здаватися, що здійснення інвестицій є справою самого підприємства, керівництво якого може самостійно приймати рішення щодо інвестування, то в цьому випадку необхідно насамперед навчитися оцінювати наслідки таких рішень, оскільки нездійснення інвестицій — це теж свого роду стратегія.

Під інвестиційною стратегією слід розуміти весь комплекс довгострокових цілей і вибір найбільш ефективних шляхів їх досягнення.

Інвестиційна стратегія підприємства повинна бути орієнтована на довгострокові цілі і реалізовуватися в процесі поточної господарської діяльності за допомогою вибору відповідних інвестиційних проектів і програм.

Формування інвестиційної стратегії підприємства являє собою складний творчий процес, що грунтується на прогнозуванні окремих умов здійснення інвестиційної діяльності і кон’юнктури інвестиційного ринку як у цілому, так і в розрізі окремих його сегментів. Ця стратегія завжди формується в рамках загальної стратегії економічного розвитку, погоджується з нею по цілям, етапам, строкам реалізації.

У якості довгострокових конкретизованих цілей підприємства на різних етапах можуть бути: досягнення визначених норми і маси прибутку, зростання масштабів шляхом збільшення торгового обороту і частки контрольованого ринку, виробництво нової продукції, зміна зношеного і застарілого обладнання для зниження витрат виробництва, захист навколишнього середовища й ін.

Обраною або в ряді випадків змушеною стратегією може бути і нездійснення інвестицій. Але така ситуація буде скоріше нагадувати некерований човен, що пливе за течією. Прийняття підприємством рішень щодо інвестиційної діяльності спирається на проблему вибору альтернативних варіантів розвитку в конкурентному середовищі, властивому тій або іншій галузі під впливом різноманітного роду економічних, правових і інших чинників.

Основою інвестиційної політики організації і процедур вибору та реалізації пріоритетів повинна бути їх орієнтація на кінцеві соціально-економічні результати. У зв’язку з цим її несучою конструкцією повинна бути система цілей, критеріїв їх досягнення і правил прийняття рішень, яка пронизує всі рівні організаційної системи, етапи процедур і механізмів.

Проект, як об'єкт оцінки, характеризується набором різнорідних показників, що відображають його економічні, соціальні, технічні, екологічні і інші аспекти. Деякі з показників не є вимірними, дані часто носять характер прогнозу. Крім того. система критеріїв, як правило, являє собою складну ієрархічну структуру. Вказані обставини зумовлюють необхідність використання експертних методів для оцінки проектів.

Розробка ефективної процедури експертного оцінювання передбачає реалізацію загальних принципів організації експертиз, з урахуванням специфіки об'єктів, що оцінюються і задач прийняття управлінських рішень, в яких будуть використані експертні оцінки. Розглянемо вимоги до методів вибору інвестиційних проектів і реалізації інвестиційних пріоритетів підприємства. Насамперед — це вимоги, пов’язані з.

• ереходом до прийнятих у всьому світі принципу і технології управління за результатами (з чіткою постановкою цілей, виділенням критеріїв, що вимірюються їх досягнення, що контролюються, оцінкою впливу на результати наслідків всіх рішень, що приймаються і т.д.), почавши з введення відсутніх поки обов’язкових форм документів, що дають можливість оцінити і проконтролювати результати проектів (аж до внеску в розв’язання соціально-економічних проблем);

• ереходом до активної політики (не обмежуватися принципом «дайте ваші пропозиції», а активно «зверху» формулювати проблеми і вимогу до результатів, а також впливати на формування пропозицій до проектів);

• атвердженням «правил гри» (підбором орієнтованих на кінцеві результати критеріїв, правил прийняття рішень, механізмів), що максимізують об'єктивність оцінок:

• лануванням розподілу фінансових ресурсів між підрозділами, відділами, цехами і дочірніми підприємствами на базі аналізу ефективності витрат;

• онтролем результатів проектів і витрат по них з коректуванням побудованих механізмів (при необхідності);

• оетапним створенням цілісної крізної системи і комплексу алгоритмів формування і реалізації інвестиційної політики підприємства.

Для реалізації цих і ряду інших вимог необхідно створити крізну узгоджену по всіх рівнях і тимчасових етапах методику формування інвестиційних пріоритетів підприємства, що являє собою конкретні правила прийняття рішень, що конструктивно реалізовуються на основі певної аналітичної і початкової інформації. Основою цього узгодження повинна бути орієнтація на кінцеві результати і відповідні процедури оцінки впливу на них тих або інших варіантів рішень.

Відмітимо, що не плани є головним результатом планування, а саме визначення цілей розвитку підприємства, перспектив його розвитку, шляхів їх досягнення і розподілу ресурсів між структурними підрозділами. Планові рішення, порядок дій, необхідна лінія поведінки, етапи досягнення цілей, методи, які потрібно використати, — все це і є комплексний план.

При інвестиційній бездіяльності прибутковість вкладених засобів з часом знижується внаслідок морального і фізичного старіння виробничого апарату, погіршення організації виробництва і т.п., що в остаточному підсумку ставить під сумнів майбутнє такого підприємства.

Пасивне інвестування, передбачає підтримку незмінного рівня розвитку підприємства, призводить до відставання від середнього по галузі рівня і буде мати в майбутньому ті ж наслідки.

Активна інвестиційна стратегія, що забезпечує зростання прибутковості до середнєгалузевого рівня вкладень, припускає добір і реалізацію різного роду інноваційних проектів, активну поведінку на ринку.

Ефективна, або випереджаюча, стратегія пов’язана вже з інноваціями, що реалізують принципово нові технологічні рішення, які відрізняються і значним ступенем ризику таких вкладень.

Формування інвестиційної стратегії підприємства здійснюється в просторі перетинання взаємних інтересів, як самого підприємства, так і його потенційного стратегічного інвестора. А інвестиція являє собою особливий товар, що обертається на ринку. Тому можливість її одержання в тому або іншому вигляді часто залежить від розуміння й урахування взаємних інтересів партнерів, від уміння бачити об'єкт інвестування з позицій стратегічного інвестора й оцінювати його інвестиційну привабливість.

1.7. Інвестиційна привабливість (країни, регіону, підприємства).

Інвестиційна привабливість може розглядатися на рівні країни, галузі, регіону, підприємства. Підприємство в цій системі є кінцевим пунктом вкладення засобів, де реалізуються конкретні проекти. Для стратегічного інвестора не будуть достатньо переконливими аргументи інвестування засобів, наприклад, у металургійний комбінат, якщо розвиток цієї галузі в масштабах міжнародної економіки знаходиться в кризовому стані. Також, незважаючи на всю фінансову вигідність проекту, ризик політичної й економічної нестабільності в державі зведе нанівець будь-які зусилля по залученню інвесторів. Розглянемо умови формування інвестиційної привабливості країни, що є найбільш загальними при виборі і реалізації міжнародних проектів.

Інвестиційна привабливість країни. У економічній літературі існують різні підходи до визначення інвестиційної привабливості, або інвестиційного клімату, держави як сукупності політичних, правових, економічних і соціальних умов, що забезпечують інвестиційну діяльність вітчизняних і закордонних інвесторів. У найбільше загальному вигляді, не вдаючись до аналізу цих підходів, можна уявити систему визначальних чинників, згрупованих у такий спосіб:

а) політико-правове середовище, що характеризується політичною стабільністю суспільства, наявністю і стабільністю нормативної бази підприємницької і інвестиційної діяльності, гарантією рівності форм власності й інвестицій у перехідний період та ін.- Так, наприклад, політична нестабільність в Росії приводить до нестабільності валют в Епропі.

б) економічне середовище, або стабільність національної валюти, темпи росту інфляції, режим оподатковування і валютного регулювання, стан фондового ринку і фінансово-кредитної системи, ємність і платоспроможність внутрішнього ринку;

в) ресурси і інфраструктура, соціально-культурне середовище, екологія.

До числа найбільш відомих західних систем оцінок інвестиційної привабливості і ризику належать рейтинги Institutional Investor, Euromoney, Business Environment Risk Index (BERI).

Рейтинг Institutional Investor оцінює насамперед кредитоспроможність країн і складається при участі експертів 100 провідних міжнародних банків.

Рейтинг Euromoney базується на дослідженні таких груп індикаторів:

1. 1)ринкових — 40%;

2. 2)кредитних — 20%;

3. 3)політико-економічних, що включають у себе політичний ризик, економічний стан і прогноз економічного розвитку — 40%.

У рейтингу BERI оцінюється політична стабільність, ставлення закордонних інвестицій, націоналізація, девальвація, платіжний баланс, темпи економічного зростання, витрати по заробітній платі, продуктивність праці, інфраструктура, умови короткоі довгострокового кредитування й ін.

Результати експертних оцінок, проведених у 1990;х роках, свідчать про достатньо низьку привабливість України. У різноманітних рейтингах їй приділяється місце від 120-го до 150-го серед держав світу. Невисоке положення займає Україна і серед країн із перехідною економікою.

Міжнародна практика вибору держави-реципіента крім оцінки загального інвестиційного клімату базується також на урахуванні специфічних особливостей самого проекту, ступені розвитку даної держави. Так, при реалізації міжнародних проектів, пов’язаних із виконанням масштабних будівельних робіт, здійснюваних при сприянні Всесвітнього банку, чинники, що впливають на прийняття рішень, систематизуються по категоріях країн: що розвиваються, середнього рівня розвитку, розвинуті.

Аналіз поданих оцінних чинників дозволяє віднести Україну в цілому до категорії країн із середнім рівнем розвитку. Проте при всіх інших сприятливих обставинах невирішеність проблеми власності на землю різко знижує її привабливість як об'єкта довгострокових вкладень. Крім того, до чинників, що дестабілізують економіку України, можна віднести тягар податкового законодавства, обмеження, пов’язані з рухом капіталу, нерозвиненість фондового ринку, складне фінансове положення більшості підприємств. Проте Україна має потужний, промислово-розвинений виробничий потенціал, розвинену інфраструктуру, вигідне географічне положення. Позитивний вплив мали проведена грошова реформа, стабілізація національної валюти і керованість інфляційними процесами. За рівнем економічного потенціалу, як свідчать експертні оцінки, Україна входить у число перших п’ятьох країн Європи, а по ефективності його використання знаходиться в другій сотні країн світу. Світовий досвід свідчить, що країни з перехідною економікою не в змозі самостійно вийти з економічної кризи без притягнення й ефективного використання іноземних інвестицій, Акумулюю чи капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій і менеджменту, іноземні інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але і роблять динамічними інші чинники в розвитку ринків товарів і послуг. Крім того, іноземні інвестиції сприяють мірам макроекономічної стабілізації, дозволяють вирішувати багато соціальних проблем цього періоду. В цілому розвитку українсько-закордонної інвестиційної діяльності властиві: визначена динамікарозширення масштабів, видів і сфер діяльностігеографічна диверсифікация. Основними формами залученням інвестицій у 1990;х роках є внески у формі рухомого і нерухомого майна (біля 65%) і грошові внески (біля 25%).

Галузева структура іноземних інвестицій формується в основному за рахунок внутрішньої торгівлі, харчової промисловості, машинобудування і металообробки, фінансових послуг. Серед інших галузей відносно вагомі наука, охорона здоров’я, побутове обслуговування, зовнішня торгівля, будівництво, хімічна промисловість.

Структура іноземного інвестування по регіонах України характеризується традиційним залученням прямих інвестицій в економіку Києва, Одеських, Дніпропетровських, Донецьких, Львівської областей, Автономної Республіки Крим.

У цілому можна відзначити формування певних тенденцій, що у тій або іншій мірі якісно характеризують розвиток іноземного інвестування в Україні:

• переважаюча кількість партнерів із країн, що розвиваються, (по кількості інвестицій) і партнерів із промислово розвинутих країн (по обсягу інвестицій);

• поступове збільшення частки інвестицій із країн СНД;

• реалізація спільних інвестиційних проектів, як правило, на двосторонній основі;

• орієнтація підприємств з іноземними інвестиціями на виробництво товарів, якими світові ринки практично насичені (наприклад комп’ютерна техніка певних класів), і на сферу послуг;

• обережність західних партнерів щодо збільшення інвестицій, що обумовлено відсутністю надійних гарантій по їхньому захисту, наявністю прямого і непрямого контролю за такими інвестиціями, невідпрацьованість стратегії і тактики виходу на практично невідомий і раніше закритий ринок;

• активність малих закордонних фірм, що орієнтовані на швидке повернення невеликих інвестицій або вигоду від разових операцій, по суті, посередницьких або відверто спекулятивних;

• нерівномірність розподілу інвестицій по галузях і регіонам України, їхня зосередженість у промислових центрах України, як-от у Києві;

• переважання частка майнових внесків іноземних інвесторів у загальних обсягах інвестицій, слабке використання механізмів фінансового ринку для інвестування.

Характеризуючи стан іноземного інвестування в економіку України в цілому, його можна визначити як кризове в порівнянні з динамічними процесами, що відбуваються в міжнародній економіці.

Як кризову можна також охарактеризувати і внутрішню інвестиційну сферу. Найкращим показником привабливого інвестиційного клімату для іноземного інвестора є активні внутрішні інвестиції. У Україні відбувається абсолютне і відносне зменшення інвестиційних ресурсів, хоча, по оцінках спеціалістів, для стабільного економічного росту інвестиції повинні складати 20−25% валового внутрішнього продукту. Так, розвиті країни мають середньорічну питому вагу капіталовкладень (gross capital formation) 16−22% і темп приросту валового внутрішнього продукту 2−3%. Близькі аналогічні показники були характерні в 1980;1990 р. для СРСР, коли питома вага капіталовкладень у валовому національному продукті перевищувала 30%, забезпечуючи його щорічний приріст на 2,5%. В даний час інвестиції здійснюються в здебільшого в короткострокові проекти, знижена інвестиційна активність у базових галузях народного господарства, слабко завантажені будівельні комплекси. Питома вага довгострокових інвестиційних кредитів у ряді значних комерційних банків складає лічені відсотки, а те і частки відсотка. При цьому не можна не згадати проблему збалансованості внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Світовий досвід показує, що іноземні інвестиції в країнах, що розвиваються, у 1990;х роках формують лише 2,0- 4,5% загальних вкладень у національні економіки. У Україні цей же показник складає 7−10%, тобто широкомасштабне залучення інвестицій із боку закордонних країн можливе лише при умові ефективного розвитку механізмів внутрішнього інвестування.

Інвестиційна привабливість галузі. У виборі галузевих напрямків інвестування, зокрема, Всесвітній банк керується перерахованими групами чинників як критеріями для прийняття рішень:

• ринкові;

• конкуренції;

• бар'єри входження в галузь;

• бар'єри виходу підприємства з галузі;

• взаємовідносини з постачальниками;

• технологічні фактори;

• соціальні фактори.

До першої групи відносяться розмір ринку, темп зростання його потенціалу, циклічність попиту, еластичність цін, прибутковість, диференціація продукту.

Друга група факторів оцінює стан конкуренції галузевого ринку, наявність рівних конкурентів, інтенсивність конкуренції, ступінь спеціалізацій конкурентів, наявність товарів-замінників, завантаження потужностей.

Третя група досліджує капиталоемкість галузі, наявність каналів розподілу і доступ до них, доступ до сировинних ресурсів, захищеність із боку держави, соціальні проблеми галузі, що можуть зробити негативний вплив на входження.

Четверта група дозволяє проаналізувати існуючі обмеження державного і.

соціального порядку, що перешкоджають виходу з галузі, спеціалізацію активів і можливість їх перепрофілювання і використання за іншим призначенням. Вгаємо відносини з постачальниками характеризуються наявністю місцевих постачальників, матеріалів-замінників, інтенсивністю конкуренції серед постачальників, можливістю формування стратегічних союзів і інших взаємовідносин з постачальниками сировини і матеріалів, рівнем вертикальної інтеграції з постачальниками.

Технологічні чинники враховують рівень технічних нововведень у галузі, складність продукції і виробництва, патентно-ліцензійну ситуацію в галузі, капіталоємкість і наукоємкість продукції.

До соціальних чинників, що формують галузеву привабливість, належать дисципліна робітників, демографічні процеси, ступінь охоплення робітників профспілками і вплив громадських організацій, виробничі відношення робітників із керівництвом.

Аналізуючи галузеву привабливість України по наведених групах факторів, можна зробити висновок, що в даний час найбільш інтенсивні інвестиційні процеси повинні спостерігатись у високорентабельних сферах, що не потребують значних вкладень капіталу при забезпеченні його швидкої віддачі. Це, насамперед, сфера внутрішньої торгівлі, переробка сільськогосподарської продукції, легка промисловості.

Інвестиційна привабливість регіону. Регіональна привабливість оцінюється такими чинниками, як:

• рівень економічного розвитку регіону;

• рівень розвитку інвестиційної інфраструктури регіону;

• демографічна характеристика;

• рівень розвитку ринкових відносин і комерційної інфраструктури регіону;

• рівень криміногенних, екологічних і інших ризиків.

Рівень економічного розвитку регіону характеризується такими показниками, як питома вага регіону у валовому внутрішньому продукті і національному доході, обсяг виробництва на душу населення, рівень самозабезпечення регіону основними продуктами харчування, середній рівень заробітної плати робітників, обсяг і динаміка капітальних вкладень у регіоні на душу населення, число підприємств, питома вага збиткових підприємств.

Розвиток інвестиційної інфраструктури оцінюється числом підрядних будівельних компаній, обсягом місцевого виробництва основних будівельних матеріалів, виробництвом енергетичних ресурсів на душу населення, щільністю залізничних колій, щільністю автомобільних шляхів.

Демографічну характеристику визначають питома вага населення регіону в загальній чисельності жителів України, співвідношення міського і сільського населення, питома вага населення, зайнятого в суспільному виробництві, рівень кваліфікації робітників.

Розвиток ринкових відносин характеризується питомою вагою приватизованих підприємств і підприємств з недержавною формою власності у загальній їх кількості, чисельністю підприємств з іноземними інвестиціями, банківських установ, страхових компаній, товарних бірж.

Інвестиційна привабливість підприємства Інвестиційна привабливість підприємства — це інтегральна характеристика окремих підприємств як об'єктів майбутнього інвестування з позицій перспективності розвитку, обсягів і перспектив збуту продукції, ефективності використання активів, їх ліквідності, стану платоспроможності і фінансової стану. Для оцінки інвестиційної привабливості можуть бути використані різні фінансові коефіцієнти. Їх склад визначається виходячи з цілей і глибини аналізу фінансового стану. Такими синтетичних показниками є оборотність активів, прибутковість капіталу, фінансова стабільність, ліквідність активів і ін.