Основнi мотиви поезiї Федора Тютчева

Основнi мотиви поезiї Федора Тютчева Тютчев — один iз найвiдомiших поетiв XIX столiття. Це столiття дало свiтовiй поезiї чимало вiдомих росiйських поетiв (досить згадати iмена Пушкiна та Лермонтова, Некрасова i Фета). Поза те, поезiя Тютчева вирiзняється своєю особливою фiлософською спрямованiстю i особливим переосмисленням тих символiв i мотивiв, котрi в цiлому були властивi росiйськiй та й свiтовiй поезiї того перiоду в цiлому.

Одним iз основних мотивiв поезiї Тютчева став мотив крихкостi, примарностi, оманливостi буття. Примарним в розумiннi поета є минуле, те, чого вже немає. Але i сьогодення, оскiльки воно безперервно рухається, теж лише примара. Символом примарностi життя у Тютчева виступає веселка. Вона прекрасна, однак це лише видiння. Рiзко висловлене це вiдчуття у вiршi «День i нiч», де увесь зовнiшнiй свiт усвiдомлюється як примарний покрив, накинутий над безоднею.

Тютчеву не чужа й характерна для романтичної фiлософiї поезiї мiстична тема «одкровення», «вищого пiзнання» в актi злиття людської душi з «душею свiту» (вiрш «Проблиск», «Видiння»). Для цiєї теми характерне протиставлення дня як «зовнiшнього шуму» i нiчного усамiтнення як шляху до «справжнього» пiзнання. Цей мiстичний мотив дуже поширений в романтичнiй фiлософiї та поезiї. У Тютчева вiн позначений образом зоряної ночi.

Є у Тютчева й iнший образ, пов’язаний з цiєю темою, — образ пiдземних вод, глибинних джерел.

Ще один тютчевський образ, забарвлений нальотом романтичного мiстицизму, — порив до неба. Тому ряд вiршiв поета мають своїм пiдгрунтям протиставлення неба землi.

Говорячи про поезiю Тютчева, не можна забувати, що вiн автор чудових вiршiв про природу. Природа в його поезiї вiдiграє чiльну роль, є основним об'єктом його художнiх переживань. Явища природи, що потрапляють у поле його зору, не рiзноманiтнi й сприйнятi не деталiзовано. Цим Тютчев суттєво вiдрiзняється вiд Некрасова i Фета. Поет прагне не до виявлення неповторного розмаїття якоїсь певної картинки природи, а до передачi емоцiй, що збуджує природа, створюючи iлюзiю перенесення у неї. При цьому поетичну думку Тютчева викликають насамперед явища загального характеру: свiтло й темрява, тепло i холод, шум i безмовнiсть. Традицiї цiєї лiнiї тютчевської лiрики лежать у поезiї Батюшкова i Жуковського.

Однак поезiя Тютчева — це поезiя контрастiв. I це виявляється i в сприйняттi та описовi природи. Свiтлому свiтовi гармонiйної насолоди природою протиставляється в нiй похмурий свiт холоду, пiтьми. Образи природи, пов’язанi зi стiйкими емоцiйними комплексами, визнача ють i образну систему любовної лiрики Тютчева. Через усю його творчiсть проходить протиставлення тихого розквiту кохання бурхливому розпалу пристрастей. Саме образи полум’я переважають у поета в передачi любовних пристрастей.

Таким чином, присутнiсть в поезiї Тютчева фiлософiї романтизму, iдеалiзму, переддекадентськi мотиви, ухил до iмпресiонiзму дає пiдстави вважати Тютчева певною мiрою попередником символiстiв у росiйськiй поезiї. Саме в поезiї символiзму були розвинутi основнi мотиви i тенденцiї тютчевської поезiї. Те, що у Тютчева було лише тенденцiєю, для символiстiв стало основним принципом творчостi.