Костянтин та Мефодій в слов'янській історії та культурі

Зміст Вступ Розділ І. Костянтин та Мефодій їх життя та діяльність

1.1 Життєвий шлях Костянтина

1.2 Життєвий шлях Мефодія

1.2.1 Боротьба німецького духовенства проти Мефодія

1.2.2 Останні роки життя Мефодія Розділ ІІ. Діяльність Костянтина та Мефодія та їх культурне значення

2.1 Місіонерська і проповідна діяльність Кирила та Мефодія

2.1.1 Сарацинська місія

2.1.2 Триязична Єресь

2.1.3 Брати в Римі

2.2 Походження слов’янського письма. Створення абетки як акт культурного значення для слов’янських народів

2.3 Праця братів в Моравії

2.4 Послідовники і учні Кирила та Мефодія та їх культурна діяльність Висновок Список використаної літератури

Вступ Актуальність теми: Доба раннього середньовіччя визначається появою слов’ян на історичній арені. Загальні характеристики слов’ян, які дають автори VІ - VII століття вказують на самобутність слов’янського світу, наявність культури певного рівня розвитку. Слов’янська писемність і література зародилася шляхом боротьби за слов’ян між Візантією і західними католиками. Її підвалиною стала епохальна діяльність геніальних братів Кирила та Мефодія. Культурна діяльність Кирила та Мефодія стала визначною подією в житті слов’ян, а саме запровадження давньо — слов’янської абетки. Найбільш ґрунтовне дослідження цього питання висвітлене у праці сучасного болгарського вченого Емила Георгієва «Слов'янська писемність до Кирила і Мефодія». Автор на основі гіпотези, висунутої ще у 1884 році російським медієвістом В. Міллером про виникнення кириличного письма у процесі спілкування слов’ян із греками, дійшов висновку, що кирилиця не була ніким винайдена, а склалася еволюційно — історичним шляхом для практичних потреб слов’ян. Наукове припущення В. Міллера та Е. Георгієва щодо еволюційного шляху формування кириличного письма було пізніше підтверджено й іншими вченими. Зокрема, видатний український історик С. Висоцький знайшов на стінах Софії Київської графіті (від італ.graffiti — видряпаний) неповної кириличної абетки, яка складалася ще із 27 літер. З цього приводу С. Висоцький пише: «На два важливих питання походження слов’янської писемності, яку саме абетку винайшов Кирило і яка з них є старішою — глаголиця чи кирилиця — однозначної відповіді немає. Проте можна твердити, що Кирило не міг винайти кирилицю, тому що вона склалася еволюційним шляхом. На друге питання відповімо так: глаголицю винайдено у 863 році, і вона старша від кирилиці, але проти кирилиця значно старша від глаголиці. Проте існування протиглаголиці виникає великі сумніви».

Тому тема курсової роботи є актуальною на даний час і потребує детального розгляду.

Мета даної роботи: дослідити та проаналізувати життєвий та творчий шлях Кирила та Мефодія. Виявити місце місіонерської діяльності Кирила та Мефодія в культурному процесі. Проаналізувати набутки цих процесів.

Щоб досягти мети і розкрити тему потрібно вирішити такі завдання:

Дослідити біографічні відомості щодо Кирила та Мефодія Проаналізувати місіонерську діяльність Кирила та Мефодія Прослідкувати походження слов’янського письма Виявити особливості щодо створення слов’янської абетки Об'єкт роботи: культура раннього середньовіччя.

Предмет: культурологічна діяльність Кирила та Мефодія.

Джерельна база: при написанні роботи використана методична, наукова, історична література. Посібники з історії української та зарубіжної культури, історично-літературні монографії, енциклопедії, дослідження окремих зарубіжних та українських вчених, статті в журналах, наукових збірниках тощо.

Професор Іван Огієнко в книзі «Костянтин і Мефодій їх життя та діяльність» [ ] докладно висвітлює життя та діяльність солунських братів Кирила та Мефодія, звичайно на широкому фоні тодішнього культурного та політичного життя.

Автор відмічає, якою була віковічна сила кирило — мефодіївських ідей, в чому полягала геніальність їхньої праці, чому праця їхня мала безприкладно великі наслідки, а також чому ці праці ми повік не забудемо.

Овчинніков В.С. у книзі «Історія книги: еволюція книжкової структури» [ ] констатує свою увагу на походження слов’янського письма. Аналізує походження слов’янських абеток — глаголицю та кирилицю. Намагається виявити спільність та відмінність між обома абетками.

Яровий В.І. у книзі «Історія західних і південних слов’ян» [ ] дає загальну характеристику слов’ян. Аналізує етапи поширення книжкової писемності слов’ян. Відмічає головне завдання Кирила та Мефодія та їхніх праць, виникнення церковнослов’янської мови і основ писемності слов’ян.

Професор Іван Огієнко у книзі [ ] 2 том достеменно висвітлює життя та діяльність Мефодія. Його культурно — просвітницька діяльність після смерті брата Костянтина. Констатує свою увагу також на боротьбі німецького духовенства проти Мефодія та його останні роки життя.

Бокань В.А. у книзі «Історія культури України [ ] висвітлює виникнення церковно — слов’янської літератури. Аналізує зародження слов’янської літератури, походження та здобуття освіти Кирила та Мефодія, створення слов’янської абетки та переклад Святого Письма.

Митропольська Н.Є. у книзі «Художня культура світу: Європейський регіон» [ ] відмічає, що найбільшою групою народів Європи споріднених за мовою та походженням є слов’яни. Аналізує спільні риси цих народів. Згадує, що першовчителями слов’ян були брати Кирило та Мефодій. Лаконічно аналізує їх місіонерську діяльність, та значення праці братів Кирила та Мефодія.

Методи дослідження: аналогічний метод, компілятивний метод, історичний метод, метод узагальнення.

Структура роботи: складається зі вступу, І Розділу, який вміщує два параграфи, розглядаються біографічні відомості Кирила та Мефодія, їх життя та діяльність.

ІІ Розділ «Місіонерська діяльність Кирила та Мефодія», який вміщує два параграфи, де розглядається найбільш плідна місіонерська та просвітницька праця Кирила та Мефодія. Також у параграфі 2.2. висвітлюється походження слов’янського письма, а саме — створення слов’янської абетки.

У висновку підсумовується спостереження всіх основ — проблем.

Розділ І. Констянтин та Мефодій, їх життя та діяльність

1.1 Життєвий шлях Костянтина Слов’янський народ був народом численним і сильним, та займав широкі простори. На Сході Європи жили руси, на півдні - болгари й серби, на заході мешкали чехи, словаки, поляки. Усі ці народи трималися своїх стародавніх вірувань, але християнства ще не знали. З південними та частиною східних слов’янських народів межувала Візантія, — велика, міцна і найкультурніша грецька держава в усій Європі. Держава ця глибоко сповідувала християнство в східній Греції у православній формі. Багато працювала, щоб розповсюдити свою Віру по всіх східних народах. Про це все життя дбав великий тодішній патріарх Константинопольський Фотій, найосвіченіша людина всієї тодішньої Європи. Церква оголосила його святим, і святкує його пам’ять 6 лютого. Патріарх Фотій замислив і виконав величезну історичну працю — християнизував всі слов’янські народи і тим приєднав їх до європейської культури. Тобто дав новий зміст слов’янським культурам. Слов’яни не знали тоді добре європейської культури, — не мали своєї впорядкованої азбуки, а тому не мали й писаної літератури.

У грецькому місті Солуні (тепер Фессалоніки) в Македонії жили два брати: молодший Костянтий і старший Мефодій. Їх батько був губернатором Солуня в Македонії. У місті Солуні того часу люди були двомовні: знали державну грецьку мову і свою мову — слов’янську, тобто болгарську.

Просвітитель Костянтин народився в 827 році в Солуні, в заможній родині. Батька його звали Лев, а матір Марія. Батьки Костянтинові походили із знатного роду в Солуні. Як свідчить «Успіння Кирилла», батьки мали семеро дітей, з них наймолодший був Костянтин.

Місто Солунь, в південній Македонії, був на той час другою столицею Візантії, яка розташована в затоці Егейського моря. Християнство з’явилося в Солуні дуже рано, його заснував апостол Павел. Це було місто двоязичне з самої природи своєї: вищий міський клас — то був клас служилий та торговий, складався з греків, Але нищий міський клас — то були слов’яни. Ось через це майже кожен солунянин вже від народження свого був двоязичним. Навкруги Солуня скрізь жили слов’яни, котрі становили в Солуні національну більшість.

Хто були за походженням батьки Костянтнові, Лев та Марія джерела не розповідають про це однаково. Паннонські Життя про походження батьків прямо не розповідають, хоч деякі вирази в них натякають на їх грецьке походження. Пізніші слов’янські пам’ятки, з патріотичного почуття не могли змиритися з думкою, що святі брати були греки, і досить швидко зробили їх слов’янами.

У 7 років Костянтинові наснився дивний сон, про що він розповів своїм батькам так. Хлопцю наснилося, ніби «стратег зібрав усіх дівиць нашого міста та й сказав мені: „вибери собі рівну в них котра тобі люба, на потругу й на поміч“. Я розглянувся, і перебравши всіх, побачив одну найкращу за всіх, світлу лицем, прикрашену золотим намистом та перлами, і всіма прикрасами, а ім'я їй було Софія, тобто мудрість. Ось цю я собі й обрав».

В школі Костянтин навчався краще за всіх, бо мав на диво всім скору пам’ять. Навчання в школі не задовільняло всіх духовних потреб Констянтина, тому він доповнював їх вдома. Констянтин був високоталановитим і надмірно полюбив слов’янський народ. Патріарх Фотій мав тоді високу школу в столиці Костантинополі. Костянтин одержав вищу освіту там. Здобувши найкращу на той час загальну різнобічну освіту. Він вивчив арабську, грецьку, єврейську, латинську і слов’янську мову.

Особливо полюбив молодий Костянтин твори Григорія Богослова чи Назіянзіна (326 — 389), і ці твори завчав собі на пам’ять.

Григорій Богослов, один з найвидатніших богословів свого часу, славний оратор і поет. Він прагнув служити Богові тим, що мав найбільшого — своєю красномовністю. «Її приношу я Богові мойому — каже він в одному своєму творі, — її я присвячую Йому; це одне, що лишилося в мене і на що я багатий, — від усього іншого я відмовився… Красномовність я поважаю, дорожу нею, тішуся нею більше, як інші тішаться всіма багатствами світа. Вона товариш життя мого, добрий порадник та співрозмовник, провідник до неба, горливий помічник». Звичайно, що сааме це стало заповітом молодого Костянтина. ]

Намалював Костянтин на стіні (своєї кімнати) і написав ось таку похвалу св. Григорію: «О, Григоріє, тілом чоловіче, а душею анголе! Бувши тілом чоловіком, ти стався анголом, бо твої уста, немов серафим, прославляють Бога та освітляють світ увесь навчанням віри справедливості. Прийми й мене, що припадає до тебе любов’ю та вірою, і стань мені вчителем і просвітителем». Оцей перший юнацький твір Констянтина був йому заповітом на ціле його життя, а життя та твори Григорія стали для Констянтина зразком, до якого він прагнув. [ ]

Коли Костянтину виповнилось 14 років, помер його батько десь 841- го чи 840-го року. Констянтин дедалі більше захоплювався наукою. Юнак розвивався передчасно і незабаром дійшов до того, що у Солуні, котрий мав славу вченого міста, не було вже потрібних йому вчителів. В цей час Костянтин почав читати богословські твори, Але багато чого не розумів. Особливо стало йому на заваді незнання грамматики, звичайно не в узькому нашому розумінні, а в широкому — філології взагалі. Почувши Костянтин, що до Солуня прибув якийсь чужинець, що знав грамматику (мандрівні вчителі в той час в Візантії були явищем звичайним) поспішає до цього вчителя з низькими поклонами просить його: «Зроби ласку, навчи мене — каже — граматиці». Але вчитель сухо відповів йому: «Юначе, я зарікся до кінця днів своїх нікого не навчати граматиці…». Тоді юнак знову вклонився йому і плачучи благав: «Візьми всю частку, що належить мені з дому батька мого, але навчи мене…». Протее суворий учитель був невмолимий. Випадок з цим невблаганним учителем свідчить про те, як молодий юнак поривався до науки, яка велика жага була в нього до неї. Вже в Солуні дане Костянтинові добре на той час виховання, яке тільки змогли дати йому багаті батьки та місцеві вчителі, а між вчителями був і знаний вчений того часу Лев Філософ.

Вже в рідному місті Солуні молодому юнакові запало глибоко до серця велика думка стати апостолом слов’янським. Але ще надто малий був Костянтин і потребував подальшої науки, якої не знаходив Солуні. Потрібно було вступати до вищої школи, і Костянтин їде за наукою до Костантинополя, як до джерела найвищих знань того часу.

Як вищого урядника в державі солунського друнгарія Лева добре знали й при Константинопольскому дворі. Державним канцеляром чи логофетом при візантійському дворі був у той час один з регентів, Феоксит, Людина дуже впливова. Можливо, як свідчить одне з пізніших джерел, що логофет Феоксит був родичем батька Костянтина Лева, тому вважають, що останні слова при смерті до дружини своєї, що Бог пошле малому синові «батька й такого керівника, що керує всіма християнами» могли відноситися до логофета Феоксита. Напевно, через те, коли настав час віддати Костянтина до вищої школи, то мати його нагадала про це логофетові і вмовила його взяти сина до Костантинополя.

Коли саме це сталося, памятки не розповідають, Але було це після смерті батька Лева, за царя Михаїла, тобто в 842 році, коли Костянтинові було 15−16 років.

Незадовго перед тим, як Костянтин приїхав до Константинополя, там відбулися дуже важливі політичні зміни. Імператор Феофил (829−842), останній захисник іконоборства, помер 20 січня 842 року, а за ним разом впали всі, хто був протии шанування ікон. На престол вступив 21 січня малолітній — йому тоді було лише три роки — Михаїл ІІІ, а його опікунами, дійсними правителями держави, стали: мати Феодора Пафлагонянка, дружина покійного Феофила, і три сановники: брат Феодори патриції Варда, логофет Феоксит і генерал Мануїл, дядько цариці. Першою справою нового уряду було розпорядження про пошану ікон. Під головуванням нового патріарха 11 березня 843 р. В першу неділю великого посту, в великій патриаршій церкві відбулося «свято православія» — іконоборство було засуджено, відновлено шанування ікон, і вирішено, щоб до віку в перший тиждень великого посту урочисто святкувати «свято православія».

Такий був стан в Константинополі перед прибуттям туди Костянтина. Вважають, що Костянтин навчався разом з юним імператором Михаїлом, що народився в 839 році, було йому під час приходу Костянтина десь 3−4 роки, а тому вчитися разом з Костянтином не міг. Він вчився власне в надвірній школі, вчився в тих вчителів, що навчали й Михаїла. Важко сказати, чи Костянтин, що був на 12 років старшим від Михаїла, мав якийсь вплив на імператора. Вихованням Михаїла займалася мати та дядько Варда.

Перейшовши Костянтин до столиці, із запалом узявся за навчання. Учителем у нього Були згадані вже Лев Філософ та Фотій. Найперше за що взявся Костянтин — це за грамматику, якої не міг навчитися в Солуні. Костянтин вивчав і інші науки, зокрема навчився у Лева знань про Гомера та геометрії, а у Фотія — діалектиці і «всіх інших філософських наук». Крім того вивчав він риторику, арифметику, астрономію, музику. Костянтин ніколи не марнував час.

Батьком Костянтину в Константинополі був логофст Феоксит. Він не мав дітей, тому настановив Костянтина управителем свого дому, і дозволив йому сміло заходити до царських покоїв. Логофет не жалів грошей на освіту, і Костянтин отримував блискуче на свій час виховання. В вихованні цьому, згідно з духом часу, на першому місці стояли науки богословські, і їх досконало навчився Констянтин, а особливо тому, що він мав до них великий хист. За свій разум та видатні успіхи в осягненні наук Костянтин одержав прізвище «Філософа» (мудрого). Після закінчення навчання Костянтин прийняв сан священника, і його було призначено хранителем бібліотеки при храмі Святої Софії, Але згодом залишив столицю і таємно пішов у монастир. Незабаром знову повернувся у Константинополь, і його було призначено учителем філософії до вищої Константинопольської школи. Згодом Костянтина було відіслано інспектором на диспут щодо захисту вчення про Святу Трійцю з мусульманами, і одержав перемогу. Повернувшись до свого брата — Мефодія на Олімп.

Незабаром імператор викликав обох братів з монастиря, і відправив їх з проповіддю до Хазарів, які жили в Причорномор'ї. По дорозі вони зупинились на деякий час у Корсуні. Там вони знайшли мощі священомученика Климента Римського. Вони провели успішну і плідну проповідь серед хазар. По дорозі додому брати знову відвідали Корсунь, і взявши там мощі святого Климента, повернулися до Константинополя.

Саме в цей час прийшли до імператора посли від моравського князя Ростислава з проханням надіслати в Моравію вчителів, які могли б проповідувати на рідній словянам мові. Імператор ннадіслав в Моравію братів Мефодія і Костянтина. Разом з ними до Моравії поїхали їхні учні: Горазд, Климен, Савва, Наум та Ангеляр. Завдяки їхній допомозі, вони склали слов’янський алфавіт і переклали на слов’янську мову в священні книги, без яких не могло завершуватись богослужіння: Євангелія, Апостол, Псалтирь, а також різні служби. Це відбулося у 863 році.

Після завершення перекладу Костянтин і Мефодій стали навчати моравське населення слов’янської мови, а разом з тим навчали як відправляти богослужіння слов’янською мовою. Це викликало обурення німецьких єпископів, що звершували в моравських церквах богослужіння латинською мовою. Вони повстали проти Костянтина і Мефодія, стверджуючи, що богослужіння може відправлятися тільки на одній із трьох мов: єврейській, грецькій, латинській, тому подали скаргу до Риму.

Костянтин і Мефодій відправились до Риму взявши з собою мощі св’ятого Климента. Дізнавшишь, що вони несуть з собою мощі, папа Адріан вирушив їм на зустріч. Костянтин і Мефодій Були прийняті з великою шаною. Папа Римський затвердив відправляти богослужіння слов’янською мовою, а перекладені книги Костянтином і Мефодієм наказав покласти в римських церквах і завершувати богослужіння на слов’янській мові.

У Римі Костянтин занедужав. Він відчував, що наближається його остання хвилина, він постригся у ченці, прийнявши ім'я Кирило. Через 50 днів після прийняття схими, 14 лютого 869 року, Кирило помер у 42 роки. Під іменем Кирило він був згодом канонізований. Кирило заповідав братові Мефодію продовжувати їхню спільну справу.

1.2 Життя та діяльність Мефодія Про молоді літа Мефодія майже нічого не відомо. Був він старший за Костянтина. Мефодій був гарної зовнішності, лагідної вдачі і всі його любили. Безумовно, ще з дитинства полюбив він слов’ян, і вмів розмовляти по-слов'янському. Не виключена можливість, що може саме від брата Мефодія Костянтин пізнав вперше слов’янський світ.

Молоді роки Костянтинові всі пройшли з Мефодієм, а звідси така їх сердечна прив’язаність один до одного, що не рвалася в них ціле життя. Про навчання Мефодія нічого не відомо, Але напевно батьки дали йому добру освіту, тому що деякі памятки називають і Мефодія філософом. Можливо, що Мефодій, закінчичши своє навчання, був на військовій службі у свого батька в солунській стратегії. Пізніше, десь після смерті батька, Лева (841−840), про Мефодія довідався імператор. І Мефодій став правителем якоїсь слов’янської землі, як вважають дослідники — може десь в Македонії, чи швидше — в Фесалії, бо там було «княженіє» і Були свої князі ще в кінці VІІІ століття. Вважають, що імператор відправив Мефодія на княжіння, ніби передбачаючи його майбутнє учителювання та архиєписковство серед слов’ян. Скільки саме на цій посаді пробув Мефодій невідомо. Це перебування воєводою у слов’ян, безумовно дало Мефодію досвід про слов’янське життя, мову та звичаї, що це пізніше, під час апостольської праці у слов’ян, йому військо пригодилось.

Мефодій від природи був практичнішим і сильнішим від Костянтина, мав характер схильний до самоаналізу. Дочекавшись слушного часу Мефодій, зрікся княжіння, пішов на гору Олімп, де жили чесні отці, і тут постригся у ченці і одягнув чорні ризи. Мефодій став ченцем приблизно 855−856 року, під час відомих революцій в Константинополі, коли регент Логофет був забитий, а царицю Феодору силою постригли в черниці. Не виключена можливість, що власне ці події змусили Мефодія кинути державну службу й шукати покою у монастирі.

14 лютого 869 року Мефодій поховав свого брата Кирила, та виповнив його передсмертний заповіт: розпочатої праці в Моравії не кинув, не пішов собі до свого улюбленого Полихронієвого монастиря або взагалі на гору Олімп. Навпаки — залишившись без брата, Мефодій не злякався тієї великої, незмірно тяжкої та небезпечної праці, що чекала його на Моравії, — і він ще довгих 16 років до кінця життя свого невпинно працює на користь моравського народу. Також, завдяки Мефодію, Святе Письмо слов’янською мовою було закінчене. Мефодій у 870 році був висвячений на Архієпископа Мораво — Паннонського.

Мефодій з учнями 870 року покинув Рим і вирушив до Паннонії, де й став проводити апостольську працю. Але події в Римі швидко змінилися, — у 870 році німці захопили князя Моравського Ростислава, викололи йому очі й кинули у холодну в’язницю, де він незабаром помер. Також католицький Архієпископ Зальцбургський схопив Архієпископа Мефодія і кинув його у в’язницю. Мефодій зустрівся там з моральними знущаннями та нелюдськими фізичними катуваннями. Не змогли тепер досхочу помститися на його браті.

Біля трьох років перебував в тяжкій монастирській в’язниці Мефодій — перший моравський Архієпископ. Він вимагав правдивого суду над собою у Римі. Писав він у Рим, але Рим уперто мовчав, бо листи Мефодія перехоплювали, та й у самому Римі порядку не було. Старому архієпископу — Мефодію було тоді понад 50 років.

14 грудня 872 року відбулася зміна на папському престолі: Адріана ІІ замінив енергійний та невтомний Іоан VIII. Політичні міркування, а також бажання закріпити за собою паннонську єпархію, змусили папу Іоанна VIII енергійно вимагати звільнення Мефодія з в’язниці. І після звільнення Мефодій згодом повернувся в Моравію. Безумовно, не забули у Моравії про нього, дуже цікавилися його долею, бо ж тут було немало хоча б учнів його. Народ з великою радістю зустрічав свого улюбленого учителя, тільки тепер не простого ігумена, але й архієпископа Моравського. «І прийняв його князь Святополк зо всіма мораванами, і поручив йому всі церкви та священників по всіх містах». Моравська Легенда так розповідає про повернення Мефодія: «Покаявшись Святополк у тому, що він несправедливо накоїв святому мужеві, післав послів, щоби Мефодій вернувся до своєї церкви, обіцяючи загладити свої провини. Тоді Божий чоловік поспішив знову побачити свою паству, яку він залишив був тілом, але не любов’ю. Коли він наближався, зійшлися почесні люде та горожа не моравські; вони надзвичайно тішилися й дякували Богові, говорячи: Господи, Ти навістив нашу землю; Ти звеселив її, вернувши нам пастиря душ наших».

1.2.1 Боротьба німецького духовенства проти Мефодія

Історія Велико-Моравської держави — це трагічна історія боротьби слов’янського народу за свою незалежність. Незалежності цієї не хотіли німці, могутні сусіди Моравії, і тому постійно «огнем і мечем» повертали собі моравський народ, як тільки він здобував собі волю. Увесь час Моравія настирливо прагне до незалежності, і увесь час німецьке духовенство поборювало цю незалежність, вважаючи Моравію за свою власну єпархію.

Німецьке духовенство не змирилося, коли виникла думка відпустити з тюрми Мефодія. Знову ще з більшою заклятістю та впертістю виступило проти архієпископа моравського.

Коли розпочалися війни Святополкові за незалежність Моравії, німецьке духовенство змушене було втікати. Погодитися з таким гірким становищем не хотіла німецька влада ні церковна, ні політична. Зрозуміли вони, що головною причиною для їхніх нещасть було слов’янське богослужіння, яке запровадив «хитрий» грек Мефодій. Вони добре знали, що богослужіння народною мовою будитиме самостійницькі почуття серед мораван, і тому заклято виступали проти цього богослужіння мораван, і тому виступали проти цього богослужіння.

Святополк не мав особливої прихильності до слов’янського богослужіння. Він поважав латинське духовенство. Безумовно, Мефодій змушений не раз гостро нагадувати Святополкові його нелюдський вчинок з князем Ростиславом, і може власне це і посіяло нелюбов Святополка до Мефодія. Чим і скористалися латинські священики, які нав’язували підступну провокаційну думку Святополкові, що ніби слов’янська мова — то мова варварська, а служити богослужіння цією мовою — то непрощенний гріх.

Мефодію довелося тяжко й невпинно боронити свою «нову науку» — богослужіння народною мовою. Але папа поблагословив слов’янські книги, і тому німецькому духовенству довелося «ловити» Мефодія на чомусь іншому. І німецьке духовенство незабаром знайшло ці інші причини до архієпископа моравського: зробило його єретиком.

Мефодій увесь час лишався греком, тобто архієпископом східного обряду. Ніяких латинських релігійних новин він не тільки не приймав, але й гостро поборював їх як єресь. Мефодій міцно тримався постановами вселенських соборів і не дозволяв собі нічого до них додавати. Символ Віри Мефодій і в церкві читав і навчав тільки так, як його склали Никео-Цареградські собори, тобто без доповнення «і від Сина». Ось до цього власне вчепилися вороги Мефодієві, і почали скрізь розпускати чутки, ніби архієпископ навчає неправдиво, ніби він протоєретик.

На Мефодія посипалися до Риму численні наклепи на обвинувачення. Незабаром Мефодію було наказано з’явитися до Риму для виправдання. Старий архієпископ Мефодій був змушений втретє подорожувати до Риму й знову відповідав перед судом. Папа звелів їхати негайно, під кінець 879 року Мефодій був уже в Римі.

Мефодій досить довго пробув у Римі, більше ніж півроку. Був скликаний синод, де перед єпископами виступив Мефодій. Головним пунктом його оборони було богослужіння на слов’янській мові. Папа виправдав Мефодія. Але, щоб не дратувати німецьке духовенство, папа висвятив, на прохання Святополка, його наставника Вікінга на посаду єпископа, як вікарія Мефодія.

І Мефодій знову розпочав свою апостольську працю на Моравах. Про безправне ув’язнення Мефодія та його справу було забуто і закрито в Римі. Що саме робив архієпископ Мефодій, джерела докладно не визначають. Напевно праця була такою ж самою, як в перший приїзд братів до Моравії: проповідь християнства, викорінення забобонів, підготовка місцевого духовенства. Праці було вдосталь, бо в цей час Моравія поширилась на всі боки: до неї увійшли в найтісніший зв’язок на заході - Чехи, на півночі - Серби, на північному сході - Краківська Польща чи Хробація. Належала сюди й частина західно — українського народу. Цікаво зазначити, що це поширення політичної сили Моравії зв’язує з апостольською працею Мефодія: «Від того дня дуже почала зростати наука Божа і священики множитися по всіх містах, а нехрещені почали вірувати в правдивого Бога, відкидаючи свої забобони. А тим більше почали ширитися на всі сторони Моравська влада». [ ]

Через поширення моравської влади довелося Мефодію працювати не тільки на самій Моравії, але й по сусідніх слов’янських землях. Звичайно в цій апостольській праці багато допомагали йому учні, серед яких особливо виділялися п’ять: Гаразд, Климент, Ангелар, Наравією.

Довелося не мало працювати Мефодію, викорінюючи давні забобони з вірувань моравського народу. Була ця праця тяжка й небезпечна, бо народ вперто боронив свої вірування. Скрізь на широких землях держави, Мефодій запроваджував богослужіння живою слов’янською мовою. Саме ця «нова наука» Мефодієва — богослужіння живою мовою — була головною причиною ув’язнення Мефодія.

1.2.2 Останні роки життя Мефодія У 882 році Мефодій відвідав Константинополь, де провів колись найкращі роки своєї молодості. Повернувшись в Моравію, Мефодій закінчив перекладати на слов’янську мову Біблію, Патерик і Номоканон. Багато турбот вимагало від нього управління ще не впорядкованого єпархією. Він працював як учитель, вихователь і письменник. Звичайно, такий кінець не влаштовував німецьке духовенство, що в результаті Мефодій повернувся виправданий та ще й з нагородою на довічне управління моравського архиєпископією.

Вікінг, ставши єпископом, забрав собі повну владу, він скасував в своїх єпархії слов’янське богослужіння й проводив латинське. Він почав розповсюджувати чутки, ніби папа Іоан дав йому особливе доручення доглядати за Мефодієм. Також твердив, що папа ніби засуджував Мефодія за його «неправдиву науку», заборонив богослужіння слов’янською мовою і звелів передати владу Вікінгові, а Мефодію повертатися туди, звідки він прийшов. Звичайно, такі чутки викликали на Моравах великі заворушення. Старий архієпископ Моравський Мефодій, на таку поведінку свого вікарія Вікінга послав у 881 році свого посланця до папи Іоанна, що мав розповісти папі про все, що сталося, і відвезти йому лист Мефодія. Папа Іоан змусив Вікінга розповісти народові моравському всю правду.

В таких умовах доводилося працювати Мефодію на Моравах. Звичайно, вороги продовжували і надалі підбурювати народ моравський неправдивими чутками. В свою чергу Мефодій прокляв Вікінга за те, що він уникав богослужіння народною мовою. Це була перша анафема в слов’янському світі.

Двадцять чотири роки трудився Мефодій на апостольській діяльності серед слов’ян. Наступали останні дні Мефодія. Велика праця, хвилювання, подорожі, переслідування, ув’язнення, а ще більше боротьба з жорстокими ворогами, що нападали на молоду слов’янську церкву, виснажили сили старого Мефодія, і він відчував, що наближається його остання хвилина.

Найбільшою журбою Мефодія, була журба за наступника. Ще в листі у 880 році папа писав, щоб за згодою та вибором Мефодія приготовлено ще одного вікарного єпископа. Безумовно, Мефодій дбав про це, але змоги висвятити собі помічника він не мав. Помічником та наступником Мефодій обрав собі одного з найкращих своїх учнів — Горазда. Це був за походженням Моравин, з хорошого роду, високої освіти, який знав навіть латинську мову.

Мефодій за три дні передбачив свою смерть: «Коли зібрались всі у вербну неділю, хорошим прийшов Мефодій до церкви, поблагословив короля, кліриків та всіх людей і сказав: «Стережіть мене, діти до третього дня».

Швидко настав пророковий «третій день»: «На третій день, на світанку, сімдесятирічний пророк Мефодій спочив.

Народ та учні віддали покійному останню шану, — поховали його з великою честю. Чутка про смерть архієпископа розійшлася по Моравії, і до Велеграду потяглися людські натовпи, щоб попрощатися з улюбленим архипастерем. Похований Мефодій був у місті Велеграді, столиці Великої Моравії.

Католицькі вчені постійно стверджували, ніби Костянтин і Мефодій, прибувши в Моравію, ніякої новизни там не запроваджували, а дотримувалися того римо-католицького обряду, який був тут ще до їхнього прибуття. Часто стверджують, що брати були підвладними німецьким католицьким єпископам. Звичайно, у всіх подібних версіях занадто багато суб'єктивізму, але мало історичної правди.

Костянтин і Мефодій прибули в Моравію не за своїм бажанням, а їх покликав князь моравський Ростислав, щоб заснувати незалежну від німців церкву. [ ]

По якому саме обряду правив Мефодій богослужіння слов’янські? Західні, переважно католицькі вчені писали, ніби ще Мефодій почав правити служби слов’янські по західному обряду.

Розділ ІІ. Діяльність Кирила та Мефодія та їх культурне значення

2.1 Місіонерська діяльність Кирила та Мефодія

2.1.1 Сарацинська місія В першій половині ІХ столітті, коли розпочав свою діяльність Костянтин, політична сила грецької держави була великою, тому було прагнення поширити свою владу й на непідлеглі народи. Це був час коли богословські диспути були постійною потребою життя, — Їх любили і їх бажали. Візантійська імперія мала багато території, де ці богословські диспути були необхідною складовою духовного життя.

Неподалік візантійської імперії знаходився мусульманський Халіфат, сильний і висококультурний. Слов’яни відчували вплив мусульманської пропаганди, і тисячами переходили до Халіфату. Світські науки, а особливо математика, процвітали тут, як ніде на інших землях. Це все запалювало дух арабам, і вабило їх позмагатися з самими греками, на той час найкультурнішим народом у світі. Таким був стан християнства в халіфаті за часів початку місійної діяльності Костянтина.

Сарацини надіслали імператору Михаїлу ІІІ два листи, в яких завзято нападали на християнство, особливо на св. Трійцю. на диспут З сарацинами про св .Трійцю відправили молодого Костянтина. До сарацин поїхав Костянтин без брата. Разом з Костянтином поїхав державний секретар Георгій Полашу. Коли вони прибули до призначеного місця, вони побачили на дверях усіх християнських домівок намальованих бісів.

В той час улюбленою формою диспутів були застольні бесіди, тому й Костянтина було запрошено на обід і за обідом відбувся вчений диспут. Розмова відбулася на грецькій мові. Сарацини багато розпитували Костянтина, та він уміло і рішуче давав на всі питання відповіді. Після диспуту Костянтин повели показати дива столичні. Показали йому все багатство будинки, прикрашені золотом і сріблом, дорогоцінним камінням незадоволені таким закінченням диспуту мусульмани намагалися отруїти Костянтина, але він повернувся здоровий до дому.

Ця поїздка до мусульман мала велике значення для Костянтина. По-перше тут він побачив реальне життя і набрався досвіду. По-друге, в цій місії Костянтин ближче познайомився зі слов’янами, яких так багато було н землях Халіфату. Бачив Костянтин, як легко слов’яни — язичники кидали свою власну віру й приймали науку Магомета. По-третє, під час Сарацинської місії Костянтин ознайомився, що таке є богослужіння народною мовою. Тому, що в Сирії у 754−755 році заборонили християнам навчати дітей грецькою, згодом заборонили грецьку мову і в богослужінні. Через це араби змушені були поперекладати свої богослужбові книжки на живу арабську мову. Це все бачив Костянтин, що допомогло йому перекласти Святе Письмо і богослужбові книжки на слов’янську мову.

2.1.2 Три язична єресь Також найголовнішою працею Костянтина і Мефодія, було запровадження слов’янам богослужіння живою народною мовою. У той час у всьому світі, а особливо в Римі і на Заході взагалі панувало вчення, ніби молитися і правити службу можна тільки трьома стародавніми мовами: іудейською, грецькою і латинською .Цю науку Костянтин не приймав і назвав її три язичною єрессю, бо вона була проти заповідей Христа (Матвій 28. 19−20) І проти науки Св. Апостола Павла (1Коринтянам. 14), який вимагав щоб молитися живими народними мовами, бо це необхідно для здійснення християнізації світу.

Костянтин і Мефодій, певне за впливом Патріарха Фотія Глибоко визнавали нову науку, що молитися можна і потрібно всіма мовами світу, а три язичну науку називали єрессю і виступали проти неї. І вони стали навчати, що слов’ян потрібно неодмінно охрестити і навчити їх живою їхньою слов’янською мовою, і перекласти їм на Слов’янську мову Святе Письмо і богослужбові книги. І власне цьому вони відали все своє життя , — стали всеслов’янськими проповідниками.

Костянтин і Мефодій не тільки запропонували свою величну ідею, — вони реально здійснили її на Моравах. І в цьому полягає та велика праця, яку виконав Костянтин і Мефодій для слов’янської культури.

Прибувши Костянтин на Моравію у 862−863 році, відразу розпочав проповідь по церквах слов’янською мовою, слов’янською мовою читав Апостол та Євангеліє. Можливо, що богослужіння на той час не було все перекладне, і Костянтин закінчив ці переклади вже в Моравії. Костянтин і Мефодій при перегляданні своїх попередніх перекладів до їх змін, а саме читали їх з моравською вимовою. Правити службу за слов’янським зразком розпочав Костянтин відразу ж, як приїхав до Моравії, головні переклади були в нього готові і він мав дозвіл з Константинополя. Костянтин почав правити службу живою мовою.

Таким чином, відбулася на Моравах величезна культурна подія найбільша подія в історії всього слов’янства, — правити церковну службу живою мовою. З того часу не тільки моравани, але й увесь слов’янський народ увійшов до складу тих великих народів. Богослужіння живою мовою мало величезний успіх більшість мораван вперше відчули себе не баварськими підданцями, а вільним народом. Служба народною мовою постійно пробуджує почуття гідності і незалежності.

Проповідь Костянтина в Моравії була надзвичайного успішною, але ці успіхи привели до запеклої боротьби з німецьким духовенством. Німецьке духовенство давно вже працювало на Моравії, і вважала цю землю в церковнім відношенні своєю. Німецьке духовенство моравської мови не знало, та й знати не хотіло, бо то була мова «народа — раба » .

Німецьке духовенство відправляло церковну службу на моравії латинською мовою, проповідувало також латинською мовою. Звичайно, ані служби, ані проповіді цією мовою моравани не розуміли. І тому ця праця німецького духовенства в Моравії була працею безплідною. Німецьке духовенство бачило, як горниця народ моравський до Костянтина, йому лишалося або приєднатися до Костянтина і Мефодія і вивчати моравську мову, або розпочати боротьбу проти новоприбулих немилих їм греків.

Моравани залишали німецьке духовенство і радісно йшли до нової церкви Костянтина та Мефодія. В першу чергу це позбавило німецьке духовенство великих прибутків. Це була найголовніша життєва реальна причина, чому німецьке духовенство із такою люттю накинулось на Костянтина та Мефодія.

Бачило німецьке духовенство що богослужіння та проповіді живою мовою піднімає мораванам дух, зароджує в них почуття гідності. Моравани платили великі податки німцям. Тепер їх платити відмовлялися Моравія скинула з себе німецьке ярмо.

Солунські брати принек5сли на Моравію нову церковну ідею, — ідею богослужіння живою мовою, а ця ідея серед поневоленого народу відразу породила сотні інших ідей не на користь німців. Моравани знали що в себе вдома німецьке говорить проповіді живою мовою, але не хоче робити того слов’янам, — і відразу зробили з того відповідні висновки і розпочалася вперше вперта запекла боротьба яка не припинялася вже аж до смерті обох братів.

2.1.3 Брати в Римі

В половині ІХ століття коли жили і працювали Костянтин та Мефодій, формального поділу церков на західну та східну ще не було. Цей поділ вже тоді виразно називався: інтереси патріархів римського та візантійського ставали напруженими. Поки сама імперія не поділилася на дві частини, західну та східну доти й церква християнська залишалася однією православною. Але з часом Візантія втратила свою західну частину політично, а це привело і до того, що від єдиної християнської церкви відірвалася її західна частина, від чотирьох патріархатів відірвався один — римський.

867 році брати отримали запрошення від папи Миколи відвідати Рим. Вони прийняли запрошення прибути до Риму. Зустрічає Кирила та Мефодія в Римі папа Адріан ІІ, тому що 13листопада 867року помер папа Микола І, а його місце посів папському престолі Адріан ІІ.

Брати пробувши три роки на моравах, а вже по тому про працю їхню довідався папа Микола, повернулися до Константинополя і вже звідси відправилися до Риму.

Прибуття братів до Риму стало великим святом. Річ у тому, що Костянтин ніс мощі Святого Климента, а вони були для папи та римлян найбільшими святощами. У той час римляни взагалі дуже захоплювались збиранням різних релігійних реліквій, а це ж були мощі одного з перших римських пап Костянтин весь час носив мощі Святого Климента з собою. Кирила та Мефодія в Римі зустріли з великою пошаною. Під час внесення мощів Святого Климента до Риму відбулося багато чудес, про що розповідається в багатьох джерелах.

У Римі було немало духовенства, що було рішуче проти слов’янського богослужіння. Триязична єресь міцно трималася в західній церкві, і брати зустріли в Римі багато запеклих ворогів. Виявилось, що отримати благословення від папи на переклади зовсім нелегко, — для цього потрібно було перше провести широку підготовчу пропаганду нових ідей, чим і зайнялися брати.

Костянтин мав багато прихильників серед вищого церковного духовенства. Вони, певне, й самого папу Адріана ІІ «прихилили» до братів бо папа, як оповідають про те джерела поставився до них добре. Але в Римі було багато й такого духовенства, яке з недовірою відносилися до новизни, яку запроваджував Костянтин. І певне не один раз виступали проти новаторів. І коли в Римі багато працював Костянтин пропагуючи свою справу, то напевно ще більше те й робило німецьке духовенство, яке виступало проти братів та слов’янського богослужіння. Усі джерел оповідають по те, що і в Римі мав Костянтин завзяту боротьбу з три язичниками. Папа вирішив поблагословити працю братів. Звичайно багато духовенства не погодилось з рішенням папи.

Другою важливою справою для братів було висвячення їх учнів, яких вони привезли з собою з Моравії та Паннонії. Це була велика справа бо ж ці учні мали заступити своїх учителів і продовжувати далі ту справу, яку розпочали Солунські брати. Учні яких привезли для висвячення, були напевно всі місцевого походження, які добре знали слов’янську мову, вони мали розпочати перші кадри місцевого духовенства на Моравах та Паннонії. Погодившись папа поблагословити й затвердити слов’янське богослужіння, змушений разом з тим погодитися й на висвяту учнів .

Вважають, що висвячено було лише п’ятьох учнів Горазда, Климента, Наума, Ангел ара, Саву. Висвячених учнів, напевно, відправлено було в Моравію та Панонію, щоб вони виконували там необхідні церковні потреби та служби. Тому, перша частин завдань братів була блискуче закінчена: папа Адріан ІІ поблагословив богослужіння живою народною мовою і висвятив перших священиків для слов’янського народу.

2.2 Походження слов’янського письма. Створення абетки як акт культурного значення для слов’янських народів Походження слов’янської та східнослов'янської писемності. Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з’являється потреба. Проблема походження слов’янської писемності досі остаточно не з’ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов’янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов’янський просвітник Кирило — ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.

Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам’ятками XI—XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов’янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов’янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов’янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов’ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов’янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі «Про письмена» зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов’янської писемності: поки слов’яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов’янам Кирила, який винайшов для них азбуку. Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик .

Стосовно походження кирилиці, то вона виникла поступово з протокириличної писемності, до якої у ході користування слов’янами додавалися все нові й нові слов’янські літери, необхідні для покращання передавання особливостей фонетики слов’янської мови. Ця гіпотеза була висунута в минулому столітті Вс. Міллером та І. І. Срезнєвським, а в наш час поглиблена й доповнена новими матеріалами болгарським вченим Є. Георгієвим. У тих місцях, де слов’яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим), вони згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Поступово до грецького алфавіту почали додавати слов’янські літери. Чорноризець Храбр у X ст. згадує у слов’янській азбуці вже 14 літер, а у книжкових пам’ятках XI ст. їх налічується 19. Саме це свідчить про еволюційний характер розвитку кирилиці, її формування, на думку Є. Георгієва, відбувалося на всіх слов’янських територіях, у тому числі й на східнослов'янських. Вірогідно, про це свідчить азбука, виявлена у Софійському соборі в Києві 3, яка складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов’янських «Б», «Ж», «Ш», «Щ», які насамперед необхідні для написання таких слів, як «Бог», «Боже», «Божий», «широта» тощо; оскільки у грецькому алфавіті не було відповідних літер «Б», «Ж», «Ш» .

За правління болгарського царя Симеона (893—927 рр.) центром слов’янської писемності стало місто Преслав, де протокирилична писемність була остаточно впорядкована й стала тією кирилицею, яка нам відома в рукописних книжках XI ст.

Значно складніша справа з походженням східнослов'янської писемності. Тривалий час її виникнення пов’язувалося з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але писемність на Русі з’явилася значно раніше, чому є переконливі докази, її поява була пов’язана з культурним розвитком східних слов’ян та утворенням в середині IX ст. могутньої держави Київська Русь зі столицею — Києвом, під владою якого об'єдналися навколишні племена: поляни, древляни, сіверяни та ін.

Виникненню писемності у східних слов’ян сприяло два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов’язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була конче необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст. У цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї, що підтверджується археологічними знахідками місцевої кераміки з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується це і еволюцією поховального обряду .

Відповідно до повідомлень літописних джерел у 60-х роках IX ст. дніпровська Русь на чолі з київським князем Аскольдом вчинила військовий похід на Царград — Константинополь. Похід був невдалим, і з Візантією укладено мир, а частина військової дружини разом з князем прийняла християнство. На Русь було надіслано єпископа і навіть складено спрощену азбуку. Ці відомості підтверджуються «Окружним посланням» константинопольського патріарха Фотія та біографією візантійського імператора Василія Македонянина, написаною Константином Багрянородним .

Для проникнення писемності на Русь не останнє значення мали й торговельні зв’язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо. В ті часи набула розповсюдження іонійська цифрова система, основою якої були літери грецького алфавіту, що з позначками — титлами — мали цифрове значення. Можливо, дехто з купців знав і звукове значення літер. Це могло бути доброю основою для письма «без упорядкування» грецькими літерами.

Важливе значення для поширення християнства, отже, й писемності, мала діяльність київської княгині Ольги, її хрещення, подорож з посольством до Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином Багрянородним, а по поверненні до Києва побудова церков св. Софії та, можливо, св. Миколая на Аскольдовій могилі. Незважаючи на те, що княгині не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава, її діяльність переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві церковної общини.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в «Повісті минулих літ», говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку слов’янською. Дослідник мови договорів С. П. Обнорський дійшов висновку, що договір 944 р. перекладено болгарином, отже, враховуючи, що в цей час у Болгарії вже існувала розвинута кирилиця, договір, імовірно, був написаний саме нею. У договорі багато свідчень про писемність. Так, йдеться про те, що посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі у Києві.

Таким чином, договори з греками засвідчують досить жваве дипломатичне листування між Руссю та Візантією. Доповнюють вони й відомості про християнство у Києві, зокрема існування, крім згаданих вище церков, ще й соборного храму Іллі на Подолі. А це в свою чергу свідчить, що в середині X ст. у Києві добре знали не тільки князівські грамоти, а й богослужбові книги, оскільки для річної соборної служби необхідно було їх мати 26, а для парафіяльних церков — 8. Що це були за книги і якою мовою вони були писані — невідомо. Однак, найімовірніше, це була старослов’янська або грецька мова.

Епіграфічних пам’яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найбільш відомим є напис, видряпаний на корчазі — господарській посудині, виявленій на гніздовському могильнику біля Смоленська. Читається він «Гороухща» або «Горушна», тобто насіння гірчиці або паливо. Дехто вбачає в напису ім'я власника «Горух пса». Поруч з написом є літера N з числовим значенням — 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва у стародавньому місті Білгород і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім'я — «Ілля», а другий — БАТ — закінчення якогось слова .