Столипінська аграрна реформа та її проведення в Україні

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Державний заклад

«Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Історичний факультет Кафедра історії України Курсова робота за спеціальністю «Історія України»

Столипінська аграрна реформа та її проведення в Україні

Євдокимова Людмила Володимирівна Луганськ 2013

Зміст Вступ Розділ 1. Передумови запровадження столипінської реформи Розділ 2. П.А. Столипін та його політичне життя Розділ 3. Столипінська аграрна реформа та її наслідки Розділ 4. Причини невдачі столипінської аграрної реформи Висновки Список використаних джерел

Вступ Актуальність дослідження. Однією з головних особливостей України, починаючи з другої половини минулого століття, стали аграрні перетворення: селянська реформа початку 60-х років ХІХ століття; столипінська реформа 1906;1914 років. Ці події свідчать нам про те, що вже прийшов час змін. Занедбанний та відсталий стан аграрного сектору в України, потребував реформ.

Щоб розібратися в причинах такого положення, ми повинні знати про такі події як: якою була Україна в ті часи; політичне та економічне становище; яким було життя селян.

Україна вступила в ХХ століття як складова частина Російської імперії з усіма притаманними цій країні проблемами — з напівкріпацьким режимом на селі і, отже, зі зростаючою необхідністю нових реформ, зволікання з якими робило неминучим революційний вибух.

Зміст цих реформ полягав у проведенні широких демократичних перетворень, але головне — в ліквідації поміщицького землеволодіння, в зміні суті землеволодіння, передачі всієї землі тим, хто її обробляє своєю працею. Таке спрямування селянства на весну 1906 року перетворилося у свідому програму. Цьому сприяло і масове складання наказів депутатами, які були обрані в Державну Думу.

Столипінська аграрна реформа дійсно стала однією з найважливіших подій в історії Російської імперії в цілому і в України, зокрема. Вона активно сприяла становленню капіталізму. Реформа була направлена на розчищення селянських земель від «слабких» на користь «сильних», щоб вирішити завдання первісного нагромадження на селі капіталу.

Проводячи історичну аналогію середньовічного минулого України з сьогоденням, ми бачимо, що в сучасних умовах на новому, більш цивілізованому рівні знов постали проблеми аграрного реформування села. Як і в минулому, нині зростає роль сільського господарства в економічному житті країни, кризове становище аграрного сектора економіки вимагає невідкладних заходів щодо його вирішення. Сільськогосподарські проблеми стали предметом уваги не тільки науковців, громадськості, але й державних органів влади. Це, насамперед, стосується прийняття Верховною Радою Земельного кодексу України.

Однак зростаючий інтерес до низки проблем, пов’язаних з введенням приватної власності на землю, деякі спроби їх вирішення наштовхуються на відсутність історичного досвіду, певних знань, наукової інформації, цілісних досліджень, які б об'єктивно відтворювали роль та значення аграрного реформування в історії України. Теоретичні та історичні обґрунтування проблем сільського господарства України відстали від практичних потреб часу. Це зумовлює необхідність наукового пошуку, нового осмислення національної історії України в контексті аграрної політики як складової суспільно-цивілізаційного розвитку.

Об'єктом дослідження є проведення аграрної реформи П.А. Столипіна на початку ХХ ст. в Україні.

Предметом дослідження є виявлення характерних рис аграрної реформи в Україні на фоні проведення останньої в Російській імперії, а також її економічні і соціально-політичні наслідки для українського селянства.

Хронологічні межі дослідження. Хронологічні рамки визначаються 1906 р., коли революційна ситуація в країні вимагала від уряду широких демократичних перетворень в аграрному секторі економіки і 1914 р., коли в зв’язку з початком І світової війни землевпорядкувальні роботи поступово скорочуються.

Географічні межі дослідження. Територіальні рамки визначаються 9 губерніями України — Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Харківською, Херсонською та Чернігівською.

сільський аграрна реформа столипінська

Розділ 1. Передумови та перші кроки запровадження столипінської аграрної реформи Під час революції 1905;1907 рр. і після неї ситуація в Українському селі залишалася дуже напруженою. Громада перестала бути опорою самодержавства на селі, посилювалося соціальне розшарування селян, між різними шарами виникали суперечності. Більша частина селян неухильно бідніла, до 80% селян були безземельними. Мали місце пережитки кріпосництва, що призвело до штучного аграрного перенаселення (у Східній Україні протягом 1860−1910 рр. сільське населення зросло на 86%, а площа орних земель — лише на 31%), а отже, до зменшення індивідуального селянського землеволодіння та зниження оплати праці. Була поширена система відпрацювань, перехід на грошову ренту здійснювався дуже повільно. Общинне землеволодіння охоплювало 40% дворів. Загалом в Україні селянам належав 91 млн.дес. надільної і 5,4 млн. дес власної землі, поміщики володіли 10,9 млн.дес. Практично всі землі були чересполосними, тобто наділ складався з багатьох частин, розташованих в різних місцях, що ускладнювало обробку. З-за бідноти культура сільського господарства в більшості господарств залишалася на дуже низькому рівні, з-за чого врожайність на селянських землях була набагато нижче, ніж на поміщицьких. Все це викликало виступи селян, які тривали і після революції. Царський уряд, який прагнув зберегти за поміщиками землі і панівну роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові країни. Щоб відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі, зміцнити в них відчуття приватної власності і сприяти розвиткові капіталізму руським шляхом, а також створити собі соціальну базу на селі в особі куркульства, оскільки селянська маса в цілому його опорою бути не могла, царський уряд вирішив здійснити нову аграрну реформу, головним провідником якої став Столипін.

Ще будучи саратовським губернатором, Столипін пропонував організувати широке сприяння створенню міцних індивідуальних селянських господарств на державних і банківських землях. Ці господарства повинні були стати прикладом для навколишніх селян, підштовхнути їх до поступової відмови від общинного землеволодіння. 27 серпня 1906 р. Столипін провів заходи з передачі Селянському банку частини державних і питомих земель для продажу селянам. Тим самим він приступив до виконання свого задуму. По суті, мова йшла про приватизацію частки державного майна. 5 жовтня видано указ про скасування деяких обмежень у правах селян. Цим указом були остаточно скасовані подушна подать, зняті деякі обмеження волі пересування селян, обрання ними місця проживання, скасований закон проти сімейних розділів, зроблена спроба зменшити свавілля земських начальників і повітової влади, розширені права селян на земських виборах. Ці заходи викликали заперечення з боку поміщиків, тому що вони боялися втратити свої землі. Але Столипін не допускав і думки про повну ліквідацію поміщицького землеволодіння. Інша справа — часткове його обмеження. В інтерв'ю кореспонденту газети «Волга» він заявив: «Ймовірно, великі земельні власності декілька скоротяться, навколо нинішніх поміщицьких садиб почнуть виникати численні середні і дрібні культурні господарства, настільки необхідні як оплот державності на місцях» .

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку — «відруб», а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася «хутором» .

Після обговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був затверджений царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де небуло переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здіснення трьох груп законів [3]:

1. Зруйнування общин й закріплення за селянами землю у приватну власність;

2. Насадження на селі хутірського і відрубного господарства;

3. Переселення селян.

Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання в руках куркульства селянських земель, бо значна частина селян, особливо бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її куркулям. «Це, — писав В.І. Ленін — другий великий крок масового селянства над селянством в інтересах капіталізму. Це дуга поміщицька „чистка земель“ для капіталізму» .

Здіснення аграрної реформи було покладено на губернські повітові землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом були поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть до повного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті здебільшого проводили реформу примусово.

У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 року по 1 травня 1915 року вийшли з общини 468 тисяч дворів, які закріпили в особисту власність 2794 тисячі десятин землі, що становило 30,2% від загальної кількості общинної надільної землі. По окремих регіонах з общини виділися: на Правобережжі - 48% дворів, на Півдні - 45% дворів, на Лівобережжі - 2,5% дворів. В наслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини сільських дворів.

Розділ 2. П.А. Столипін та його політичне життя Мабуть, в історії нашої країни останнього сторіччя немає державного діяча, який би при житті сприймався й оцінювався настільки суперечливо і майже через сто років викликав не менш суперечливі оцінки. Мова йде про Петра Аркадійовича Столипіна.

Як свідчить нам біографія, Петро Аркадійович Столипін був нащадком старовинного дворянського роду. Великий спадковій поміщик (володів 7,5 гектарами землі). Закінчив природничий факультет Петербурзького університету. Потім була державна служба в Міністерстві внутрішніх справ (з 1884 р.), де йому довелося займатися і проблемами землеустрою. З 1899 року Петро Аркадійович стає повітовим, потім губернським очільником Ковенского дворянства. У 1902 році - губернатор Гродненської губернії, а з лютого 1903 р. по квітень 1906 року — губернатор Саратовської губернії.

У квітні 1906 року Столипін призначається міністром внутрішніх справ, хоча і не очікував такого призначення. Боротьба з революцією лягає на його плечі. А 24 серпня 1906 року опубліковується урядова програма, що містить дві частини: репресивну (методи боротьби з революцією, аж до створення військово-польових судів) і реформістської, що є, по своїй суті, аграрною реформою. П.А. Столипін прийшов до влади в переломний момент, коли в правлячих колах відбувався перегляд політичного курсу. Новий курс являв собою спробу царизму зміцнити свою соціальну опору, розхитану революцією, зробивши ставку на селянство. Столипіну було довірено забезпечити співжиття необмеженої влади самодержавства з народним «представництвом», тобто Думою. Обрана перша Дума виявилася наполовину лівою, а її центром стали кадети з програмою примусової відчуженості - аграрного курсу, відкиненого царем. Це було перше протиріччя. Друге виявилися ще більш серйозним: трудовики і селяни відкинули свій власний проект 104-х, зміст якого зводилося до конфіскації поміщечих земель і націоналізації всієї землі. Дума була приречена і 8 липня 1906 року була розпущена. Друга Дума почала свою роботу 20 лютого 1907 року, а 6 березня Столипін виступив перед ній з урядовою програмою реформ і дав зрозуміти, що режим не має наміру ділитися своєю владою з «народним представництвом». 10 березня Столипін виступив із викладом урядової концепції вирішення аграрного питання. У цей час у Думі йшли дебати по двох питаннях: аграрна політика і прийняття надзвичайних заходів проти революціонерів. Уряд вимагав осуду революційного тероризму, але більшість депутатів відмовилися це зробити. Більш того, 17 травня Дума проголосувала проти «незаконних дій поліції». Сумніву не було, що друга Дума незабаром припинить своє існування. Не було тільки приводу: його шукали і незабаром знайшли. За допомогою двох провокаторів було «зістряпане» обвинувачення соціал-демократичної фракції другої Думи в підготовці її військової змови. Маніфестом 3 червня 1907 року друга Дума була розпущена. Акт 3 червня був справедливо названий державним переворотом, він був зроблений у порушення маніфесту 17 жовтня 1905 року й основних законів 1906 року, відповідно до котрих жодний закон не міг бути прийнятий без санкції Державної Думи. Позбувшись від опозиційної думи, Столипін тепер міг проводити політику авторитарну і консервативну, засновану на твердій рішучості обновити країну і зміцнити владу. Для цього грунт був підготовлений новим виборчим законом. 26 квітня 1906 призначений міністром внутрішніх справ, а 8 липня 1906 року одночасно і головою Ради міністрів. Виконуючи волю дворянства і крупної буржуазії, очолюване Столипіним уряд, розігнало 2-у Державну Думу і здійснило переворот, змінивши 3 червня 1907 року виборчий закон. Цей акт знаменував кінець першої буржуазно-демократичної революції в Росії. Будучи в свій час ватажком дворянства, а потім і губернатором Гродненської губернії, а також враховуючи уроки революції, Столипін міг переконатися в перевазі подвірного землекористування, яке було широко поширене в західних губерніях Росії, в порівнянні з общинним, типовому для іншої частини країни. Петро Аркадійович Столипін прийшов до висновку про необхідність реформувати села російської імперії. Він розробив і провів аграрну реформу. Труднощі і невдачі в проведенні реформи викликали критику Столипіна з боку правомонархических кіл, близьких до Миколи II.

П.А. Столипін був людиною більшої особистої мужності. Людина завжди на виду — його або ненавидили, або поважали і захоплювалися ним. Є категорія людей, які можуть проявити мужність і безстрашність у якийсь момент свого життя, один раз. Петро Аркадійович Столипін ставився до іншої категорії людей. Мужність, безстрашність, відповідальність його корінними якостями. Дуже високо ставлячи свою честь сімейну або посадову, Столипін без коливань викликав на дуель кожного, хто зазіхав на неї.

Столипін був людиною, до якої не можна було відноситися нейтрально, байдуже. Його або поважали і схилялися перед ним, або ненавиділи аж до бажання фізичного знищення. Він був безстрашний, коли створювалася реальна загроза його особистому життю, і не менш сміливий і рішучий, коли відстоював свої позиції перед царем, Державною Радою, Державною Думою, перед політичною опозицією зліва і справа.

Багато разів на життя Столипіна робили замах під час перебування його і губернатором, і міністром внутрішніх справ, і головою Ради Міністрів, шантажували погрозами розправи над близькими, але він залишався непохитним і мужньо виконував свій обов’язок.

Вірність присязі і трону не заважали Столипіну займати безкомпромісну, тверду позицію стосовно царя, якщо цього вимагали інтереси держави.

Зірка Столипіна зійшла на політичному небі невипадково. Усе його життя вело до розуміння, що ключ порятунку країни лежить у вирішенні селянського питання.

Весь життєвий шлях його логічний, а аграрна реформа початку століття є закономірний підсумок цього шляху.

Розділ 3. Аграрна реформа П. А Столипіна та її наслідки Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів — куркулів, які служили би опорою самодержавства на селі. З другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але досягти поставленої мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сільських громад було створено 440 тисяч хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13% загальної кількості селянських дворів.

На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни — куркулі. Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонів селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяч чоловік. На Україні за 1907;1913 р.р. 263 тисячі бідняцьких господарств продали 744 тисячі десятин закріпленої за ними землі. Її скуповували, часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906;1909 р.р. через банк поміщики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо бідняки й купували в банку землі, то не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поверталася в банк.

Позики селянського банку не могли повністю задовольнити попит селянина грошовий товар. Тому значне поширення отримала кредитна кооперація, яка пройшла у своєму русі два етапи. На першому етапі переважали адміністративні форми регулювання відносин дрібного кредиту. Створюючи кваліфіковані кадри інспекторів дрібного кредиту і ассигнуя значні кредити через державні банки на початкові позики кредитним товариствам і на подальші позики, уряд стимулював кооперативне рух. На другому етапі сільські кредитні товариства, нагромаджуючи власний капітал, розвивалися самостійно. У результаті була створена широка мережа інститутів дрібного селянського кредиту, позичково-ощадних банків і кредитних товариств, що обслуговували грошовий оборот селянських господарств. До 1 січня 1914 року кількість таких установ перевищило 13 тисяч. Кредитні відносини дали сильний імпульс розвитку виробничих, споживчих і збутових кооперативів. Селяни на кооперативних засадах створювали молочні і олійні артілі, сільськогосподарські товариства, споживчі лавки і навіть селянські артільні молочні заводи.

Однією з частин столипінської реформи було переселення селян на неосвоєні території імперії. Особливо багато малоземельних селян рушило з України в Сибір. Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни — до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і «розрідити» атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у Сибір. За 1906;1912 рр. виїхало близько 1 млн. чоловік, з Полтавщини й Чернігівщини — понад 350 тисяч чоловік.

Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселенці їхали туди в вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної допомоги не було налагоджено, нові місця переселення не були підготовлені тощо. Близько 70% переселенців не отримали землі взагалі, багато отримали непридатні для сільського господарства землі. Рівень знарядь праці був дуже низький. Хронічне недоїдання, незвичні кліматичні умови, відсутність кваліфікованої медичної допомоги призводили до масової смертності серед переселенців, що сягала в деяких поселеннях до 30−40%. Тисячі переселенців, хлебнув горя, поверталися. У 1911 р. в Україну повернулося 68,5% переселенців. Повернувшись на батьківщину, колишні переселенці поповнювали ряди безземельних селян, тобто переселенская політика зазнала краху.

Важливою рисою селянського землеволодіння Правобережжя України була майже повна відсутність общини та перевага подвірної форми, яка в роки реформи полегшувала селянам процес закріплення землі в особисту власність. У розвитку землеробства вiдбувались процеси поступового збільшення посівних площ, особливо пiд зерновими та технiчними культурами, урожайностi цих культур внаслiдок того, що вони користувались великим попитом на ринку та збiльшенню уваги селянства до правильних, рацiональних технологiй їх вирощування; поступове зростання селянського землеволодiння як наслідок його iндивiдуалiзацiї та прагнення до прибутковостi господарств, поступове зменшення помiщицького землеволодiння як закономiрний процес розвитку капiталiзму у сiльському господарствi (на Правобережжі воно залишалося стійким внаслідок своєчасної перебудови поміщицьких господарств на ринкових принципах ще після реформи 1861 р.); у розвитку тваринництва — якiснi змiни, пов’язані з орiєнтацiєю селянських господарств на потреби ринку; збiльшення уваги селянського населення до правильно органiзованої системи ведення тваринництва; поступове зростання витрат держави на цi цiлi, активна дiяльнiсть земств у цьому напрямi.

Під час проведення столипінської реформи на українському Правобережжі відбувалося впровадження агрономiчних заходiв у селянських господарствах, збiльшення уваги селян до рацiонального ведення своїх господарств; вирішувалася проблема організації страхування від градобою — для зменшення втрат вiд несприятливих погодних умов.

Розгляд агрономічних заходів на Правобережжі у цей період дає підставу зробити висновки, що уряд поступово збільшував витрати на ці цілі; діяльність землевпорядних комісій та земств спрямовувалась на підтримку в першу чергу хуторян та відрубників, але поступово розширювала свої рамки для охоплення нею різних верств селянства (це ж виявлялося у посередницьких операціях губернських земських кас дрібного кредиту).

Посиливши процеси подальшого розвитку капіталізму, аграрна реформа 1906 р. сприяла перерозподілу певних пропорцій у розвитку окремих галузей, відкриваючи шлях більш ефективним методам ведення господарства та спрямовуючи зусилля селян на можливість покращання свого економічного становища, на пристосування їх до запитів ринку в цьому русі. Підвищення урожайності в селянських господарствах нового типу, заведення нових поліпшених порід свійських тварин, перебудова на прибуткові галузі у розвитку тваринництва, поступове збільшення купівель та використання землеробських машин та знарядь, інших засобів сприяли закріпленню позитивного досвіду і відкривали перспективи дальшої товаризації сільського господарства та посилення його впливу на розвиток інших галузей народного господарства.

Значну роль у процесі забезпечення сировиною українських заводів і фабрик, що переробляли продукцію аграрного сектору економіки, відігравали новоутворені селянські господарства відрубно-хутірського типу.

Iндивiдуалiзацiя селянського землеволодiння на теренах України, прагнення енергiйних сiльськогосподарських працiвникiв поліпшити землеробську культуру стимулювали виробництво продукцiї сiльгоспмашинобудування. Це було головною умовою швидкого розвитку сiльгоспмашинобудування на початку ХХ ст.

Відбувалося значне збільшення обсягів виробництва у тих галузях, які мали прямий або опосередкований зв’язок з аграрними перетвореннями; подальша монополізація цих галузей, акціонування підприємств, втягування промисловості у забезпечення в першу чергу зростаючих потреб внутрішнього ринку та у зв’язку з цим стабільність та перспективи його подальшого розвитку; відчутний взаємозв'язок між розвитком промисловості та процесами, які відбувалися внаслідок столипінської аграрної реформи, простежується через діяльність земств по закупівлі сільгоспмашин, знарядь, покрівельного заліза, черепиці тощо; більш того, своєю антисиндикатською спрямованістю вони змушували відповідні підприємства враховувати інтереси споживачів.

В цей час приділяється значна увага розвитку хлібної торгівлі та торгівлі іншою сільгосппродукцією. У розвитку торгівлі Правобережжя України відбувався ряд нових тенденцій, серед яких необхідно назвати: утворення кооперативних товариств по збуту зернових та іншої сільськогосподарської продукції, які намагалися зайняти своє, належне їм місце у внутрішній торгівлі; значний розвиток споживчої кооперації як спроба захистити сільського споживача товарів від експлуатації приватних торговців; активна участь земств у процесі купівлі - продажу товарів, необхідних і доступнних селянам.

Внутрішня торгівля переживала пожвавлення, особливо за рахунок інтенсивності хлібної торгівлі; ціни на головні види сільгосппродукції помітно зростали внаслідок збільшення чисельності населення та продовольчих норм на душу населення; збільшувався обсяг товарообігу, кількість базарів та ярмарків; зростала участь кооперативів та земств в організації внутрішньої торгівлі. У розвитку зовнішньої торгівлі спостерігалося її пожвавлення в цілому, за виключенням окремих неврожайних років, збільшення загального обсягу і експорту головних зернових культур та інших продуктів сільського господарства; зростання у ній ролі України; включення сільських кооперативів у зовнішньоторговельну діяльність (зокрема, Волинського товариства хмелярів). У розвитку транспорту — збільшення обсягів перевезень залізницями, річковим та гужовим транспортом продукції сільського господарства (в т. ч. хлібних та деяких інших, з коливаннями по окремих роках); розгортання будівництва складських приміщень для зберігання сільськогосподарської продукції при залізницях через широкий розвиток тут комісійно-позичкових операцій (також розглядалося питання про будівництво рейкових під'їзних шляхів у Подільській губернії у зв’язку з необхідністю поліпшення товарообміну внаслідок процесів, що відбувалися у сільському господарстві та промисловості); введення нових, вигідних залізничним товариствам тарифів на перевезення борошна та крупи; підвищення уваги з боку губернських управ до стану доріг.

Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосного права 1861 року. Наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію: вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общин створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках куркульства, збільшувалося застосування с/г машин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо.

Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети — не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків — поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі в особі куркульства, бо поряд із збільшенням куркулів на протилежному боці виростала велика маса розорених селян-бідняків, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період реакції в 1907;1910 рр. на Україні відбулося 1400 селянських виступів. Було спалено понад 500 поміщицьких маєтків і куркульських господарств.

Розділ 4. Причини невдачі столипінської аграрної реформи У ході революції та громадянської війни общинне землеволодіння здобуло рішучу перемогу. Однак десять років потому, в кінці 20-х років, знову спалахнула гостра боротьба між селянською громадою і державою. Підсумком цієї боротьби стало знищення громади. Але ряд зовнішніх обставин (смерть Столипіна, початок війни) перервали столипінську реформу. Якщо ж подивитися на всі ті реформи, які були задумані Столипіним і оголошені в декларації, то ми побачимо, що більшості з них не вдалося збутися, а деякі були тільки розпочато, але смерть їх творця не дала їм завершитися, адже багато введення трималися на ентузіазмі Столипіна, який намагався хоч якось удосконалити політичну чи економічну структуру держави. Сам Столипін вважав, що для успіху його починань буде потрібно 15−20 років. Але і за період 1906;1913 років було зроблено чимало. Революція показала величезний соціально-економічний і політичний розрив між народом і владою. Країні потрібні радикальні реформи, яких не було. Можна сказати, що країна в період столипінських реформ переживала не конституційна криза, а революційний. Стояння на місці або напівреформ не могли вирішити ситуацію, а тільки навпаки розширювали плацдарм для боротьби за кардинальні перетворення. Тільки знищення царського режиму і поміщицького землеволодіння могли змінити хід подій, заходи, які розпочав Столипін в ході своїх реформ були половинчастими. Головний же крах реформ Столипіна полягає в тому, що він хотів здійснити реорганізацію поза демократичним шляхом і всупереч йому Струве писав: «Саме його аграрна політика полягає у кричущій суперечності з його решті політикою. Він змінює економічний фундамент країни, тоді як вся інша політика прагне зберегти в якомога більшій недоторканності політичну «надбудову» і лише злегка прикрашає її фасад. Звичайно ж Столипін був видатним діячем і політиком, але при існуванні такої системи, яка була в Росії, всі його проекти «розколювалися» про нерозуміння або про небажання зрозуміти всю важливість його починань. Треба сказати, що без тих людських якостей, таких як: сміливість, цілеспрямованість, наполегливість, політичне чуття, хитрість — Столипіну навряд чи вдалося зробити хоч якийсь внесок у розвиток країни. Які ж уроки можемо ми витягти з досвіду столипінської реформи? У чому причини її поразки? По-перше, Столипін почав свої реформи з великим запізненням (не в 1861 році, а тільки в 1906). По-друге, перехід від натурального типу економіки до ринкового в умовах адміністративно — командної системи можливий, насамперед, на основі активної діяльності держави. При цьому особливу роль має зіграти фінансово-кредитна діяльність держави. Прикладом цьому може служити уряд, який зумів з вражаючою швидкістю і розмахом переорієнтувати потужний бюрократичний апарат імперії на енергійну роботу. При цьому «локальна економіко-господарська рентабельність була принесена в жертву свідомо заради майбутнього суспільного ефекту від створення і розвитку нових економічних форм». Так діяли міністерство фінансів, Селянський Банк, Міністерство землеробства, інші державні інститути. По-третіх, там, де панували адміністративні принципи управління економікою і зрівняльні способи розподілу, завжди буде існувати сильна опозиція перетворенням. Отже, необхідно мати соціальну опору в особі ініціативних і кваліфікованих верств населення.

Всього 8 років проводилася аграрна реформа, а з початком війни вона була ускладнена — і, як виявилося, назавжди. Столипін просив для повного реформування 20 років спокою, але ці 8 років були далеко неспокійними. Проте не кратність періоду і не смерть автора реформи, убитого в 1911 році рукою агента охранки в київському театрі, були причиною краху всього підприємства. Головної мети далеко не були виконані. Введення приватної подвірної власності на землю замість общинної удалося ввести тільки у чверті общинників. Не вдалося і територіально відірвати від «світу» заможних хазяїв, тому що на хутірських і відрубних ділянках поселялися менше половини куркулів. Переселення на околиці так само не вдалося організувати в таких розмірах, що змогли б істотно вплинути на ліквідацію земельної тісноти в центрі. Все це передвіщало крах реформи ще до початку війни, хоча її вогнище продолжал жевріти, підтримуваний величезним чиновничим аппаратом на чолі з енергійним приймачем Столипіна — головним керуючим землевпорядженням і землеробством А.В. Кривошеіним.

Причин краху реформ було декілька: протидія селянства, хиба що виділяються засобів на землевпорядження і переселення, поганаорганізація землевпорядних робіт, підйом робочого руху в 1910;1914 р.

Але головною причиною був опір селянства проведенню нові аграрної політики.

Висновки Столипінська реформа була складним, часто суперечливим процесом у розвитку тодішнього суспільства, і наслідки її не були однозначними для різних прошарків населення. В умовах капіталізму не могло бути однакового розвитку всіх селянських господарств; кожне представляло собою окрему господарську одиницю з певним складом мислення господаря, стереотипами, своєю багатовіковою економічною спадщиною, кількістю членів сім'ї тощо.

Подвірне землеволодіння поступово привчало селянина до відчуття себе господарем свого наділу, психологічно підготувало селян до закріплення землі в особисту власність та покращання умов свого життя. Досвід впровадження реформи в життя показав, що для налагодження нової системи землеволодіння та піднесення продуктивності господарств необхідний певний період, а також ініціатива та постійні зусилля кожного селянина покращанні методів господарювання.

Крім того, реформа виявила необхідність надання селянам агрономічної допомоги, посилила увагу до цього з боку держави та місцевих органів влади. Значну роль у збільшенні селянських наділів відіграв Селянський Поземельний банк, який був одним з важливих механізмів реалізації нової аграрної політики. Він сприяв перерозподілу землі у напрямі її більш ефективного використання новими землевласниками-селянами, які мали певний господарський досвід, бажання та можливості поступового поліпшення свого добробуту. Розглянуті в роботі особливості реалізації столипінської реформи у цьому регіоні ще раз підкреслюють необхідність використання регіонального підходу при її аналізі, з урахуванням історичних та економічних особливостей різних районів України.

Також можна сказати, що столипінська аграрна реформа позитивно вплинула на розвиток сільського господарства Правобережжя України. Порівняльна вигідність заняття землеробством виявилося ще наприкінці Х1Х ст. внаслідок розвитку ринкових відносин, що збільшило попит на зернові та технічні культури. Після 1906 р. ці тенденції не тільки посилились, але й стали набувати більш стійкого характеру, оскільки індивідуалізація селянського землеволодіння призвела до збільшення кількості господарств, які задовольняли цей ринковий попит. Зростання селянського землеволодіння шляхом купівлі-продажу вимагало великого напруження сил від тих, хто отримував довгострокові кредити, привчало більше цінувати придбане важкою працею. Реформа викликала підвищення уваги селян до правильного ведення своїх господарств на прикладі показових агрономічних заходів, сприяючи поступовим змінам у психології різних верств селянського населення, вирішуючи і старі проблеми (наприклад, страхування від градобою). Розвиток агрономічної справи на Правобережжі у цей період свідчив, що поряд із закріпленням землі в особисту власність, ці заходи мали не менш важливе значення: без цього не було б прогресу у розвитку одноосібних селянських господарств. Там, де вчора не відчувалась гостра потреба у цих вдосконаленнях, з початком реформи вони стали загальною необхідністю. Орієнтована спочатку на заможні верстви селян, агрономічна допомога з боку земств та землевпорядних комісій стала поступово поширюватись на все селянське населення, що відбивало настрої та прагнення селянства в цілому у цьому регіоні.

Підвищення рівня сільськогосподарських знань стало вимогою часу і питанням подальшої перспективи господарювання. Активізація особистісного фактору у справі господарювання була одним з найважливіших результатів реформи. Новий позитивний досвід просував поступово вперед кожну господарську одиницю на селі. Стійкість цих процесів, на наш погляд, мала майбутнє, оскільки індивідуалізм психології українського селянства сприяв копіткій, тривалій праці з досягненням певних результатів.

Перехід до відрубно-хутірської системи землеволодіння, агрономічні заходи сприяли, в свою чергу, посиленню зв’язків між сільським господарством та промисловістю Правобережжя. Зв’язок цей набував більшого значення і через те, що переважну частку промисловості складали виробництва, пов’язані з переробкою сільгосппродукції. Так, приміром, селянські цукробурякові плантації мали головним завданням постачання продукції цукровим заводам, які заохочували у цьому селян; заведення хмільників у заможних селянських господарствах мало тісний зв’язок з виробництвом пива, розведення молочних господарств — з розвитком маслоробної промисловості тощо. Зв’язок між збільшенням виробництва у промисловості та запитами сільського господарства внаслідок індивідуалізації землеволодіння селян поширювався і на інші її галузі Через зростання земської торгівлі покрівельним залізом, іншими будівельними матеріалами простежується вплив столипінської реформи на розвиток промисловості будматеріалів. Промисловість в цілому через декілька років після початку реформи переживала піднесення. Збільшення потреб внутрішнього ринку внаслідок аграрних перетворень сприяло більш стійкому розвитку промисловості, орієнтації на ці потреби. Це посилювало процеси подальшої монополізації у розглядуваних галузях промисловості.

Аграрна реформа 1906 р. привела до позитивних зрушень у розвитку торгівлі і транспорту Правобережжя та України в цілому. Підвищення активності селян у справі покращання свого економічного становища змушувало їх шукати різні форми найвигіднішого збуту своєї сільгосппродукції. В першу чергу, це відбилося на розвитку хлібної торгівлі, яка набула нових форм через збутову діяльність селянських кредитних, сільськогосподарських кооперативів. Ці кооперативи поступово набували торговельного досвіду, включаючись до названих процесів. Долаючи труднощі через відсутність досвіду, кооперація поступово вирішувала проблеми у своєму розвитку, отримувала нові форми, об'єднуючись в союзи. Подібні процеси відбувались у земській торговельній діяльності. Життя ставило питання про перехід до екoномічних основ організації цієї діяльності. У розвитку зовнішньої торгівлі діяли свої механізми, пов’язані з дією, станом на світовому ринку, і тому коливання в експорті зернових по роках у досліджуваний період мало свої закономірності. Велику роль відігравав транспорт (залізничний, річковий, гужовий), значно збільшивши у 1906;1914 рр. об'єми своїх перевезень сільгосппродукції, продукції промисловості, яка знаходила все більше розповсюдження в селянських господарствах. Комісійно-позичкові операції під зернові вантажі на залізницях давали значні прибутки останнім. Збільшення вантажообігу різних видів транспорту сприяло певним позитивним зрушенням в їх розвитку, удосконаленні, припливу капіталів у цю сферу.

Необхідно зазначити, що народне господарство Правобережної України в цей період, особливо починаючи з 1909 р. (коли реформа стала давати певні результати), становило собою більш здоровий організм, ніж до реформи, оскільки позитивні зрушення в аграрному секторі поступово підключали до себе діяльність в інших секторах (промисловість, торгівля, транспорт), які теж зазнавали позитивних змін. Посилення взаємозв'язків між різними народногосподарськими галузями у цей період виявило ще більшу взаємозалежність між ними, оскільки кожна галузь мала свою потребу у задоволенні тією продукцією або послугами, які їй надавала інша. Такі моменти у розвитку окремих галузей сприяли більш чіткому визначенню кожною з них свого місця у народногосподарському комплексі, а відтак і більш налагодженій та продуктивній його роботі. На те, що в ці роки відбувалось піднесення всього народного господарства, його окремих галузей, звертають увагу як монографічні дослідження, так і періодичні видання того часу. Це, в кінцевому рахунку, визначає і місце самої столипінської аграрної реформи у соціально-економічному розвитку України та всієї Російської імперії.

Вищесказане відносно розвитку народного господарства у ці роки, свідчить про те, що столипінська реформа була не лише бажанням уряду позбавитись невдоволення селянства, зруйнувати общину (як це стверджувалось у ряді досліджень) та розселити селян на хутори та відруби, оскільки перебудова психології селянина у напрямі розкриття власного потенціалу, агрономічні заходи, позитивні зміни у землеробстві, тваринництві, збільшення виробництва у різних галузях промисловості, прибутків, за які боролись монополії, пожвавлення торгівлі та зростання транспортних перевезень — все це в цілому приводить до висновку, що столипінські аграрні перетворення вирішували завдання реорганізації та стабілізації усього економічного життя, що, безперечно, тягнуло і зміни в політичному житті. Перешкодою цьому стала перша світова війна, яка дезорганізувала не тільки розвиток різних галузей народного господарства, але й саму свідомість суспільства, посилила негативне ставлення значної частини селянства до поміщиків, прокладаючи шлях до соціальних потрясінь у 1917 р. Вирішення аграрного питання шляхом націоналізації землі, як показав подальший хід історії, ще не означало позитивних, культурних змін у розвитку сільського господарства, в усвідомленні кожним селянином себе справжнім господарем своєї землі. Все це в цілому є свідченням того, що столипінська аграрна реформа не зазнала краху, а стала нереалізованим до кінця соціально-економічним явищем.

Історичний досвід впровадження агрономічних заходів у селянських господарствах Правобережжя, поступових змін у психології господарів на шляху до поліпшення життєвого рівня своїх сімей, створення та діяльності земських кас дрібного кредиту, збутових, кредитних, споживчих кооперативів, а також впливу столипінської аграрної реформи на окремі галузі сільського господарства, промисловості, на зміни у внутрішній та зовнішній торгівлі, транспортних перевезеннях, безперечно, є цінним сьогодні і на нашу думку, може використовуватись, в окремих своїх аспектах, при формуванні сучасної аграрної політики в нашій державі для прискорення реалізації тих завдань, які стоять перед сільським господарством в умовах переходу до ринкових відносин.

Але ряд зовнішніх обставин (смерть Столипіна, початок війни) перервали столипінську реформу. Якщо ж подивитися на всі ті реформи, які були задумані Столипіним і оголошені в декларації, то ми побачимо, що більшості з них не вдалося збутися, а деякі були тільки розпочато, але смерть їх творця не дала їм завершитися, адже багато введення трималися на ентузіазмі Столипіна, який намагався хоч якось удосконалити політичну чи економічну структуру держави. Сам Столипін вважав, що для успіху його починань буде потрібно 15−20 років. Але і за період 1906 — 1913 років було зроблено чимало.

Список використаних джерел

1. Аврех А. Я. Столыпин и судьбы реформ в России. — М.: Политиздат, 1991. — 286 с.

2. Аврех А. Я. Столыпин и Третья Дума. — М.: Наука, 1968. — 520 с.

3.Волковинський В. М., Левенець Ю. А. П.А.Столипін: з життя та державної діяльності.//Укр. Істор. Журнал. — 1991. — № 2. — с.115−124.

4. Вплив столипінської аграрної реформи на соціально-економічний розвиток Правобережної України (1906 — 1914 рр.). // Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 9. — К., 1999. — С. 55−72. (0,5 а. а.)

5. Дубровский С. М. Столыпинская земельная реформа. — М.: Изд-во Акад. наук, 1963. — 599 с.

6. Карпов Н. Аграрная политика Столыпина. — Л.: Прибой, 1925. — 238с.

7. Лось Ф.Є. Україна в роки столипінської реакції.// Нариси з історії України. — К.: Вид-во АН УРСР, 1994. — Вип.11. — 140 с.

8. Майстренко В. С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії. Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. іст. наук. 07.00.01./Харків. держ. ун-тет. — Харків, 1997. — 17 с.

9. Майстренко В. С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії. Дис… канд. іст. наук: 07.00.01./Харків. держ. ун-тет. — Харків, 1997. — 195 л.

10. Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. — Б.м.: Пролетар, 1931. — 127,1 с.

11. К.Ф. Шацілло «Нам потрібна велика Росія». — Москва, 1991 стор.19.