Український князь б'є чолом рiднiй Українi (Євген Маланюк)

Український князь б'є чолом рiднiй Українi (Євген Маланюк).

Євген Маланюк (1897−1968) — один iз найобдарованiших i найiнтелектуальнiших митцiв української емiграцiї та новiтньої вiтчизняної лiтератури в цiлому. Походив iз старого козацького роду, здобув непогану рiзнобiчну освiту. В буремнi 10-тi був спочатку поручиком царської армiї, потiм — старшиною армiї Української нацiональної Ради (УНР).

Пiсля упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на емiграцiю. У таборi для iнтернованих заснував лiтературний журнал «Веселка». В Чехословаччинi закiнчив гiдротехнiчний вiддiл Української господарської академiї. Хвилi другої свiтової вiйни занесли його аж до Америки. До самої смертi вiн прожив у Нью-Йорку, працюючи в iнженерному бюро.

Ставлення поета до України було дуже складним i неоднозначним. Воно просякло як художню, так i публiцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття «Малоросiйство», опублiкована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає «малоросiйство» як типове поняття, вiдносячи його не тiльки до українцiв: «Згадаймо ще донедавна пам’ятний нам тип, наприклад, австрiйця, який, без особливих перешкод, мiг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем». З його точки зору «малоросiянин» — пересiчний тип iмперської людини, позбавленої своєї нацiональностi. Причому проблема полягає не в систематичному знищеннi української культури Росiєю, а в «нацiональнiй капiтуляцiї», визнаннi своєї вторинностi й «неповноти» свого народу i культури.

В українськiй iсторiї «малоросiйство» проявляється у безвiллi, хитливостi, нерiшучостi, небажаннi творити власну iсторiю. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради в 1918 роцi.

У «малоросiян» вiдсутня iсторична пам’ять. Вони не хочуть прислуховуватися до урокiв минулого. Та саме в нашiй iсторiї Маланюк знаходить луки цiєї хвороби. «Малоросiйству» вiн протиставляє «мазепинство»: опертя, на прикладi гетьмана Iвана Мазепи, на власнi сили, церкву, культуру. Найважливiшим етапом подолання цiєї хвороби Україною вiн вважає набуття державностi, незалежностi нашого краю.

В Маланюковiй поезiї у ставленнi до України тiсно переплелися любов i ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох перiодiв. 1923 року вiн ще повен надiй на революцiйне звiльнення своєї батькiвщини:

Несамовитим криком крови.

Роздерлися твої уста:

сурмиш у рупор пурпуровий,.

Вагiтна бурями повстань!

/…/.

З несамовитого Синаю.

Ти — ураганом голосiв ;

Гукаєш, кличеш, проклинаєш.

В своїй розiп’ятiй красi.

(«Несамовитим криком крови»).

Проте укрiплення в Українi бiльшовицької влади викликає несподi-вану реакцiю поета:

Лежиш, скривавлена i скута,.

Мов лебiдь в лютiм полонi.

Яка ж страшна твоя покута!

Якi глухi, жорстокi днi!

Але вiд спiвчуття вiн переходить до гнiвних обвинувачень:

Нi, Ти не мати! Шал коханки.

У чорнiм полум'ї коси,.

В обличчi степової бранки.

хмiль половецької краси.

Та Маланюк нарештi оговтується:

Прости, що я не син, не син Тобi ще,.

Бо й Ти — не мати, бранка степова!

З твоїх степiв летять птахи зловiщi.

А я творю зневажливi слова.

/" Псалми степу" /.

Так вiн, зазначаючи небажання українцiв боронити рiдну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й вiн не зробив всього, що залежало вiд нього, для цiєї справи.

Така суперечливiсть гнiву i пристрасної любовi проходить через всю поетову творчiсть. Тiльки 1941 року вiн висловлює надiю на падiння бiльшовицької державної машини i звiльнення вiтчизни («Ми повертаємося всп’ять» (1941)). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах.

Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любовi й ненавистi, в той же час пiддає глибокому аналiзовi стан української державностi та нацiональної свiдомостi. Вiн постiйно звертався до iсторiї України в пошуках хибного повороту, який призвiв до наявного стану справ. Визнаючи невичерпнiсть нашого духу («Невичерпальнiсть»), вiн шукає помилки то в поразцi Карла I у Полтавськiй битвi («Полтава»), то в згасаннi впливу на слов’ян бiльш цивiлiзованих i енергiйних варязьких племен («Варязька весна»). Головний висновок його екскурсiв у минуле в тому, що любов до вiтчизни проявляється не в солодких пiснях пiд кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних дiях у вирi сучасного життя.

Таким чином, Маланюк — поет глибокої думки i вольової напруги. Вiн ворог лiричної розслабленостi. Поезiя, на його думку, повинна бути наповнена волею до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня Україна саме таку людину i потребує.