Роль ЗМІ в процесі політичної модернізації

Вступ

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в даний час в політичній теорії та практиці значно зріс інтерес до проблеми впливання засобів масової інформації (ЗМІ) на політичне життя держави, політичної модернізації суспільства, свідомість громадян та формування громадської думки. Це невипадково, оскільки в переломні моменти історії, особливо в кризові періоди, йде пошук найбільш прийнятних методів управління, що відповідають сучасним обставинам. Цей пошук властивий багатьом країнам. Однак у трансформаційних суспільствах, до яких належить Україна, одним з проявів глобалізації як головної тенденції розвитку сучасного світу є спостережуване зростання в геометричній прогресії значення інформації, підкріплене стрімким розвитком, поширенням і конвергенцією нових інформаційних і комунікаційних технологій (приблизно з 1960;70-х років на порядку денному світової спільноти стоїть питання формування глобального інформаційного простору). Ці процеси фактично вилилися в глобальну інформаційну революцію, яка чинить все більшу дію на всі сфери життєдіяльності суспільства, що зачіпає державні структури і інститути громадянського суспільства, економічну і соціальну сфери, науку і освіту, культуру і взагалі спосіб життя людей. Сучасна фаза глобалізації має - разом з вищеназваною інформаційною — багато іпостасей. Ще одна найважливіша складова глобального процесу — це демократизація. Так, останні два десятиліття XX ст. можна назвати «золотим століттям демократії» — за цей період кількість країн, що проводять демократичні вибори, збільшилася втричі.

Демократичний режим як форма політичного устрою суспільства за визначенням припускає вільну циркуляцію інформації по усіх його осередках, а також забезпечує наявність ефективних комунікаційних каналів і інформаційну відкритість, «гласність», без яких таке суспільство неможливе. За даними ООН, те, що в 1980 році було елітною групою з 37 держав (при загальній кількості 121 держава-член), в 1998 році перетворилося на клуб, що налічує 117 держав з 193 держав-членів (на основі цього можна вважати, що 55% населення світу живе в умовах демократії) [24, с. 71].

Розвиток національної економіки та інші процеси викликають гостру необхідність в розвитку сфери зовнішньої і внутрішньої інформаційної політики і адаптації політичного керівництва держав до нових інформаційних реалій, бо відставання в інформаційній сфері відгукнеться скачуванням на узбіччя розвитку світової спільноти, втратами в економічній області (сучасний бізнес — це, передусім, повнота інформації й ефективні комунікації), «животінням» з точки зору стабільного розвитку і в результаті - переходом до розряду «держав-невдах». Відстежувати зміни, тенденції й нові явища в інформаційній сфері та адекватно реагувати на них, коригуючи стратегію, пріоритети, методи і форми інформаційної політики — це на початку XXI ст. є завданням кожної держави, що шанує себе. А це безпосередньо пов’язане з засобами масової інформації. Актуальність цього дослідження, таким чином, в загальному вигляді визначена принциповою науковою і практичною важливістю і вагомістю проблематики формування ефективної, дієвої інформаційної політики в сучасних умовах. Універсальної моделі інформаційної політики не існує (хоча існують рішення і рекомендації світової спільноти з цього приводу), і кожна держава формує її з урахуванням національної специфіки. Важливо підкреслити, що в умовах демократії засоби масової інформації виступають не від держави, а з боку суспільства. Актуальний характер, зв’язок роботи з сучасністю, політичними процесами в нових незалежних державах, що виникли після розпаду СРСР, конкретизують і підкріплюють наступні міркування. По-перше, ці країни належать до групи пострадянських, посткомуністичних держав, що здійснюють непрості ринково-демократичні реформи, перехід від соціалізму до капіталізму. Політична модернізація натрапляє в них на цілий ряд об'єктивних труднощів, багато в чому обумовлених їх майже 70-річним перебуванням у складі СРСР: командно-адміністративну економіку, відсталість в області інформаційно-комунікаційних технологій, відсутність демократичних традицій і авторитарне мислення більшості членів суспільства тощо, а також негативними явищами, загострення яких є незмінним атрибутом більшості системних трансформацій або модернізацій (корупція, «кумівство» еліт і безпринципова запекла боротьба політичних кланів, організована злочинність, соціальна невлаштованість, слабкість державних структур, прагнення «підім'яти» під себе ЗМІ та ін.). По-друге, ці держави обтяжені великими проблемами. Гостро стає питання збереження їх суверенитету і територіальної цілісності, потрібне створення ефективних механізмів для забезпечення власної безпеки. У наявності слабкість державності і нестабільність політичної системи країни, обтяження політичної сфери рецидивами консервативного мислення і авторитарного стилю керівництва, низькою політичною культурою. По-третє, досвід розвинених демократичних країн свідчить, що сама специфіка і характер сучасної інформаційної політики вимагають потужної ресурсної (в першу чергу — фінансової) державної підтримки. Для розробки політики такого роду потрібний комплексний науковий підхід, наявність кваліфікованих фахівців у сфері інформатизації, комп’ютеризації, політтехнології та ін. По-четверте, у багатьох випадках про лідерів цих країн створюється невірне уявлення за кордоном. В умовах існування на території деяких з цих країн вогнищ напруженості, а також перетину в них інтересів світових і регіональних держав для таких держав є актуальним питання зовнішньої і зовнішньополітичної інформаційної безпеки. Крім того, їх інформаційний комплекс має бути зорієнтований на протидію новим цивілізаційним погрозам і викликам (поширенню зброї масового знищення, тероризму, наркотрафіку, організованій злочинності, торгівлі зброєю, людьми тощо). Виробивши ефективну інформаційну політику і створивши надійну систему інформаційної безпеки держави, нові держави могли б використовувати цю обставину для поліпшення власного іміджу за кордоном, виступаючи одночасно за справедливе регулювання інформаційної сфери в національному і глобальному масштабах, проти монополізації інформаційного простору, вироблення загальних норм, принципів і правил поведінки інформаційного співтовариства. Усі вищеперелічені чинники в сукупності ще раз акцентують необхідність вивчення інформаційних проблем суспільства на стадії політичної модернізації, ясно вказуючи на принципову важливість, пріоритетність їх рішення, знаходженню нових шляхів якого також приділено увагу.

Мета дослідження полягає у визначенні місця, ролі й значення інформаційної політики сучасної держави як одного з найбільш важливих і дієвих інструментів в комплексі засобів забезпечення успішного перетворення усіх боків життя держави, рішення нагальних внутрішніх і зовнішніх проблем, побудови демократичного суспільства з високими соціальними і політичним стандартами.

Відповідно до мети дослідження передбачено вирішення таких завдань теоретичного, методичного та прикладного характеру:

— уточнити смисловий і функціональний зміст поняття «інформаційна політика» з урахуванням специфіки процесу політичної модернізації, конкретизувати сучасні концептуальні і практичні підходи до її формування й оптимізації в умовах модернізації політичної та інших ключових сфер життєдіяльності суспільства перехідного періоду;

— розкрити суть державної інформаційної політики, її структури і принципи реалізації на сучасному етапі;

— обґрунтувати для інформаційної політики сучасної держави її аналітичне і технологічне забезпечення;

— охарактеризувати основні цілі, орієнтири, хід і підсумки політичної модернізації держави, визначити на цій основі найбільш важливі складові його інформаційної політики наприкінці XX-початку XXI ст.;

— проаналізувати особливості і дати оцінку ефективності інформаційного забезпечення державного правління в період політичної модернізації;

— показати зростання ролі інформаційних чинників в системі забезпечення національної безпеки в період політичної модернізації, розкрити основні особливості забезпечення національної безпеки і принципово важливе значення інформаційних технологій в цій області;

— визначити основні завдання, проблеми і перспективи системного забезпечення державної інформаційної політики на сучасному етапі, дати відповідні рекомендації.

Об'єктом дослідження є проблеми здійснення інформаційної політики у процесах політичної модернізації крізь призму забезпечення національних інтересів держави.

Предметом дослідження виступають концептуальний, функціонально-організаційний і еволюційний аспекти інформаційної політики держави на перехідному етапі в контексті оптимізації цієї політики за допомогою засобів масової інформації.

Методи дослідження. Для критичного осмислення і теоретичного аналізу проблем, поставлених в роботі, використано декілька основних політологічних методів (підходів), їх синтез. Засадничим при цьому є системно-функціональний підхід (інформаційна політика — функція держави, що реалізовується в рамках системи інформаційного забезпечення і безпеки суспільства, згідно з сталою в сучасній теорії політичної модернізації теорії дослідження, засоби масової інформації і комунікації злилися в одне ціле, розвинулися в одну єдину систему із загальною структурою з політичною системою держави). Соціальний та інституціональний підходи використані при аналізі дій зацікавлених політичних суб'єктів (груп) і функціонуванні політичних і громадських інститутів відповідно.

Наукова новизна цієї роботи полягає в тому, що в ній зроблена спроба осмислення інформаційних технологій в області політичних перетворень в країні у рамках перехідного періоду від соціалізму до капіталізму. У дослідженні здійснений аналіз ролі і завдань інформаційних технологій при проведенні політичної модернізації. Ці загальні елементи новизни конкретизують і доповнюють наступні положення:

— показана важливість, пріоритетність інформаційних технологій для стабілізації й розвитку турбулентного політичного середовища, а також розкриті можливості впливу інформаційної політики держави на стан суспільства на сучасному етапі;

— розглянуті основні досягнення і проаналізовані помилки при спробах використання інформаційних технологій для просування політичних реформ і оптимізації механізмів державного управління;

— у контексті конкретної історичної ситуації, що склалася усередині і навколо молодих держав, обґрунтоване принципове значення інформаційної безпеки;

— проаналізовані особливості забезпечення інформаційної безпеки держави;

— здійснений критичний аналіз досвіду аналітичного і технологічного забезпечення як основи інформаційної політики держави в кінці XX-поч. XXI ст.;

— намічені головні кроки з оптимізації сфери інформаційної політики держави в процесі політичної модернізації, внесені концептуальні пропозиції і дані рекомендації організаційно-управлінського характеру.

Структура дослідження відбиває і послідовно розкриває науковий задум автора. Робота складається з введення, трьох глав, ув’язнення, списку джерел і використаної літератури, додатків.

1. Політична модернізація держави

1.1 Раціоналізація суспільства як необхідна умова його розвитку

політичний модернізація масовий інформація Усяка спільнота людей, будь-який соціум, ставлячи собі за мету досягнення «загального блага», завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети. Наприклад, німецький соціолог, філософ, економіст, історик Макс Вебер впевнений, що раціоналізація соціальних дій — це одна з головних тенденцій історичного процесу [21, с. 384].

Процес раціоналізації залежить від форми політичного режиму, що панує в країні. Скажімо, у тоталітарному суспільстві, де держава контролює всі сфери суспільного життя, він полягає в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда, підкорення його власної волі - волі держави, наявності безальтернативної офіційної ідеології, що виключає будь-яке відхилення від встановлених соціальних норм. Концепції, що регламентують існування таких типів суспільств, вважають одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу. Але постає логічне запитання: за яким критерієм можливо встановити істинність пануючої ідеології? Чи можливо взагалі якось уніфікувати масову свідомість, зробити суспільство слухняним певній групі або одній особі? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень, нетривалість таких суспільств.

Чому вони такі нестійкі? Відповідей на це питання досить багато. Сучасні вчені-суспільствознавці шукають їх у різних площинах. Тоталітарна держава на початку свого правління е фактором, який консолідує творчий владно-державницький потенціал, але дуже скоро вона стає тягарем суспільства, стримує його розвиток, оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного «верху» і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей, тобто не трансформуються у нові. Іншими словами, не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.

Поняття «тоталітарна держава» (італ. stato totalitario) з’явилося на початку 1920;х років для характеристики режиму Муссоліні. Зараз цей термін вживається по відношенню до режимів Гітлера в Німеччині, Сталіна в СРСР, де держава мала не обмежене законом повновладдя. Деякі політологи вважають тоталітарними режими Франко в Іспанії, Салазара в Португалії, Мао в Китаї, талібів в Афганістані, Кім Ір Сена и Кім Чен Іра у Північній Кореї, Піночета в Чілі, Саддама Хусейна в Іраці, де Голля у Франції тощо.

Тобто держава, яка чимчикує до демократії, має набагато більше шансів, бо базується на устрої, що відповідає волі народу, де громадянин має права та свободи. Звісно, тут інші цілі, інші шляхи розвитку та інструменти його здійснення.

Яскравим прикладом демократичної держави, за думкою багатьох вчених, є Швеція. Так, за рейтингом демократії журналу «Economist», у 2008 р. Швеція посіла перше місце. Експерти «Freedom House» також відносять її до категорії країн з ліберальною демократією.

Наша сучасність доводить нам, наскільки важливим є аспект раціоналізації суспільства у процесі його політико-соціального та історичного розвитку. Усяке суспільство, що прагне стати громадянським, мріє збудувати правову державу, повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення. Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній модернізації, тобто, в постійній зміні, ускладненні політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного існування суспільства.

1.2 Теорія політичної модернізації

На думку українського професора В. Горбатенка, політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах:

— спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого суспільно-політичного простору дає якісно новий поштовх;

— свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації, як зазначає вчений, в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення.

А відомий спеціаліст з проблем розвитку C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій:

— усвідомлення мети;

— консолідація зорієнтованої на мету еліти;

— період трансформації;

— інтеграція суспільства на новій основі [58, с. 80].

Виникає питання: наскільки можливе осягнення процесу модернізації на вищевказаних етапах? Навряд чи це можливо при використанні абстрактно-універсальної схематизації. Однак деякі узагальнені характеристики, залежні від певних історичних умов і рівнів соціальної організації, цілком можливо дослідити. Отже, спираючись на історичні здобутки цивілізації, визначимо коло завдань, вирішення яких є метою модернізаційних процесів.

Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи, формування політичної структури соціальної дії, оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти при конкретних історичних умовах суспільно-політичних ситуацій. Представники ліберального напрямку західної політології, зокрема Р. Даль, висунули так звану теорію поліархії, як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт і високої політичної активності населення, що можливі лише за умови структурного перетворення політичної системи.

Також важливим елементом, про який вже йшлося, є забезпечення високої політичної активності населення, як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань. Інституціоналізація політичної структури також є дуже важливою, оскільки є удосконаленням традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові, сучасні соціально-економічні інститути. Це має велике значення, оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем, які перебувають у постійній зміні, отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Процес модернізації має альтернативний характер, тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів в залежності від умов їх протікання, традицій та національних цінностей, але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин. Це насамперед товарно-грошовий регулятор виробництва, збільшення затрат на освіту, зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин, сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення, плюралістична організація влади, зростання політичних комунікацій та багато інших тенденцій.

Важливо, що наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов’язкової програми розвитку для усіх країн, що перебувають у стадії розвитку. Мова йдеться про те, що ці універсальні норми — це комплекс цілей, спираючись на які, країни, в яких відбуваються процеси модернізації, будуть спроможні проводити інституціоналізацію, відповідну потребам часу. Але все ж, здається, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства, його націоментальних характеристик.

Сучасні вчені-суспільствознавці визначають два досить різних між собою типи модернізації, а саме: органічну модернізацію та неорганічну (або відображену) модернізацію. Перший тип, притаманний розвиненим країнам Західної Європи та Північної Америки, розпочавшись в епоху відродження, йдучи нерівнозначно у різні часи, іноді гальмований наявністю тоталітарних режимів в тій чи іншій країні, відбувається в цих країнах ще й досі [21, с. 71]. Сутність цього типу модернізації полягає в тому, що соціально-політичний розвиток відбувається у формі безперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Для цих типів суспільств характерне те, що загальномодернізаційні цінності не потребують в них утвердження й доведення, подолавши шлях від теоретизації до конкретного усвідомлення їх теперішнім суспільством.

Другий тип (відображена модернізація) характерний для країн, які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку з країнами, яким притаманна органічна модернізація. Іноді наукова література наводить термін «відсталі» від загальноцивілізаційного розвитку, але теза про загальноцивілізаційний розвиток не є поки що достатньо обгрунтованою. Хоча незаперечуваним є те, що прагнення до модернізаційних процесів у державах з притаманною їм неорганічною модернізацією зумовлене більше зовнішніми чинниками, аніж внутрішніми, і, як логічний наслідок — нерівномірність змін у економіці, культурі, соціальних відносинах, політичній сфері. Існує ряд країн, які будучи країнами другого ешелону капіталістичного розвитку, спромоглися досягти успіхів перебігу процесів модернізації, як, напрклад, Японія, Гонконг, Південна Корея, Індія, Пакистан, деякі країни Південної Америки. Дещо цікавим прикладом у цьому плані є Німеччина, яка після Другої Світової війни, маючи потужну фінансово — політичну підтримку ззовні, спромоглася стати однією з найрозвиненіших країн світу. Здавалося б недоцільним відносити Німеччину до країн з відображеною модернізацією, бо ніби то можна вважати її післявоєнний кризовий стан як пригальмування модернізаційного процесу, який відбувався в ній до війни. Але зважаючи на те, що за влади нацистів сталися зміни і викривлення в економічній, політико-соціальній сфері, можна сказати, що процес модернізації в ній був припинений. Крім того, возз'єднання Німеччини у 1991 році спричинило нові проблеми у суспільно-політичних процесах, тому нам здається за доцільне наводити Німеччину саме як приклад країни з відображеною модернізацією [49, с. 72].

Коли країна (точніше, її еліта) намагається здійснювати процес модернізації, то неодмінно зіштовхується з низкою складних ситуацій, таких як складність сприйняття модернізації, «вестернізації» частиною населення, оскільки вона має невідповідність її потребам; домінування центру та контролювання ним модернізаційної ініціативи регіонів.

Тож модернізаційні процеси, маючи на меті раціоналізацію суспільно-політичної, культурної, економічної сфер, несуть окрім позитивних, досить велику кількість негативних моментів, з якими так чи інакше суспільство колись зіштовхується, знаходячись на шляху перетворень. Тому нагальною є потреба дослідження саме процесів проходження модернізації у всіх стадіях з метою збереження поступового розвитку суспільства та його рівноваги. Перебіг процесів модернізації має складний та суперечливий характер і протікає неоднаково в різних країнах, має свої особливості, притаманні кожній країні, що перебуває у процесі трансформації. Поряд з загальномодернізаційними цінностями існують і загальномодернізаційні чинники дестабілізації, що супроводжують процес політичної і соціальної модернізації, з якими неодмінно зіштовхуються суспільства, що оновлюються.

Головні чинники дестабілізаціі:

— зміни стандартів споживання, а у зв’язку із цим — зростання соціальних очікувань;

відхід від старих схем суспільного будівництва при відсутності нових;

інертність національної самоідентифікації соціуму;

зростання коефіцієнту протестності суспільної думки [49, с. 124].

В тій чи іншій мірі усі ці чинники присутні в тих країнах, які йдуть шляхом модернізації, оскільки модернізація за своєю суттю є порушенням існуючого в інертних суспільствах спокою, тому як цілісний дестабілізуючий процес вона має складниками дестабілізуючі чинники. Кожна країна, що модернізується, намагається знайти свої рішення цих проблемних ситуацій, максимально оптимізуючи дані рішення до умов певного соціуму. Але існують і певні напрацювання з приводу подолання таких чинників і у загальній практиці. Скажімо, навряд чи буденна свідомість індивіда здатна адекватно сприйняти зміни у стандартах споживання, тому перш за все зміна цих стандартів повинна відбуватись на рівні свідомості.

Також потрібно постійно (при проходженні процесу реформування) підтримувати стан діалогу держава-соціум, що дасть змогу мотивувати індивідові певну суспільну нестабільність об'єктивною необхідністю суспільно-політичних змін, у разі ж, коли існує певна відірваність держави від суспільства, виникає непорозуміння між ними, що призводить до напруги. Це повною мірою є справедливим щодо створення нових схем суспільного будівництва.

Це досить цікавий момент, оскільки залучення соціуму до свідомого вибору найбільш ефективним уявляється нам через референдум (коли, наприклад, у грудні 1991 року народ України обирав подальший шлях свого розвитку). Але це можливе при наявності певних «але», а саме при наявності чіткої диференціації питань, які розв’язуються референдумом, а які - ні. Вдалим прикладом може слугувати «всенародне» прийняття Конституції у Білорусі. Ще одним з досить впливових чинників дестабілізації є усвідомлення соціумом своєї національної приналежності. Це складний та суперечливий процес, який доволі часто супроводжується дуже високим ступенем конфліктності у суспільстві, внаслідок невиправданого форсування національної ідентифікації, що іноді призводить до викривлення суспільної думки у бік виділення однієї нації за рахунок інших. Зазвичай, для подолання подібних проблем користуються доволі типовим комплексом заходів, що можливо вважати загальноцивілізаційним набутком, а саме:

— створення сприятливих умов для розвитку соціокультурних факторів усіх без виключення представників різних національностей, що мешкають у одній державі;

— широке проведення процесу політичної соціалізації;

— пошук харизматичного лідера певної нації, що дасть змогу, на думку російського вченого В. Пугачова, зняти з людей індивідуальну відповідальність за їх вибір певної політичної позиції [49, с. 77];

— вдосконалення ціннісної системи суспільства з метою формування принципово нового поля політичної культури активістського типу.

Отже, необхідність проведення вищезазначених заходів зумовлює певні дії з боку держави, напрямлені на прискорення процесу модернізації, але з метою недопущення небезпечних суспільних тенденцій потрібно постійно стримувати форсування модернізаційного процесу. Тому виникає поняття так званої часткової модернізації, тобто існування такого проміжку у часі, коли в межах системи співіснують нові елементи (як результат наявності модернізаційного процесу) та старі, різке скасування яких спроможне викликати соціальну напругу. «У багатьох суспільствах, — висловлювався Д. Рюшемейєр, — модернізовані і традиційні елементи переплітаються у досить цікаві структури. Частіше такі соціальні невідповідності являють собою тимчасові явища, які супроводжують прискорення, соціальні зміни. Але доволі часто вони закріплюються і зберігаються на протязі поколінь…

Якщо давати формальне визначення, то часткова модернізація являє собою такий процес соціальних змін, котрий призводить до інституціоналізації у одному й тому ж суспільстві відносно модернізованих соціальних форм та менш модернізованих структур" [60, с. 484].

Можлива дуже велика кількість комбінацій, що впливають на дисгармонійність співвідношень традиційного і модернізованого елементів у суспільстві. Заглиблення у цю різноманітність являє собою сенс і одночасно складність вивчення специфіки модернізації в тій чи іншій країні. Чільне місце посідає тут вивчення ціннісного складу людського життя, того, що самі люди, соціальні, фахові і демографічні групи, субкультури уявляють найважливішим для себе те, як вони бачать суспільні ідеали, які навадяться в культурі зразки правильної поведінки. Можливо стверджувати, що на основі таких культурних програм, що складаються у суспільному житті, народжуються і норми, і соціальні інститути, що їх охороняють.

Саме по собі переплетіння традиційних і модернізованих елементів та структур в одному й тому ж суспільстві не обов’язково набуває негативних сенсів. Досить можливе у певній мірі співіснування старого з новим. На жаль, часткова модернізація відкриває шлях патологічного протікання суспільних процесів. Небезпека можливих неприродніх «сполучень» полягає ще й у тому, що розвиток модернізації, народження нових модернізованих структур може також послугувати традиційним модернізованим структурам, може підтримувати і навіть активізувати традиційні цінності, доходячи навіть до руйнування, придушення перспективних нововведень.

Суспільство, що відійшло від єдиноміркування, характерного для традиційності, втратило історично посталі перетини (мембрани, що амортизують зіткнення різних цінностей, переводять їх у взаємоможливу площину), та ще й при цьому заблукало на шляху у сьогодення — це середовище, що перманентно народжує конфлікти цінностей. Таке й наше суспільство, що відійшло від традиційного життєвого ладу, але не змогло знайти у собі сили для відмови від традиційних цінностей на користь нових, здатних забезпечити життєвість соціальних та культурних процесів у сучасному світі. Конфлікт цінностей, як дуже важлива складова соціокультурної ситуації, — це результат тривалого панування традиційних цінностей, спроб їх адаптації у тепер не прийнятному для них середовищі.

1.3 Етапи розвитку теорії модернізації

Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей, структур в модернізовані, «сучасні», на протязі ХХ-ХХІ ст. склалася в розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій міститься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені, як М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф. Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності й особливості, пов’язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.

Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Становлення політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, які репрезентували О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.

У другій половині ХХ ст., по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, передусім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу «сучасної» держави спочатку визнавалось «вільне» американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація сприймалась як «вестернізація», тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя [24, с. 68]. Це відбувалося у 50−60 роки ХХ ст., коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, а поряд з цим починався процес виникнення так званого третього світу (колишні колонії та напівколонії), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.

У своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, нібито етапи розвитку всіх країн і народів є однаковими. Також на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше почав відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл в її розробці і впровадженні.

На цьому етапі в модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка. Що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституціоналізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління, а корупцією управління, корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, яка займалася лише самозбагаченням, катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження. Вже тоді провідні вчені-політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те, що здатність економічного зростання є єдиним критерієм модернізаційного процессу [49, с. 104]. Ця теза вимагала переосмислення ще й тому, що фактично ніде не спрацювала в такому вигляді, як задумувалося.

Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70−80 роки ХХ ст., коли було визнано недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Пріоритетною було визначено зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоди до «модерну». При збереженні пріоритетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно тривалий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, хоча також цілком можливим його слідством є занепад.

В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу. Також найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни орієнтацій широких верств суспільства, подолання криз політичної культури суспільства. Цікаво, що деякі вчені, наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії, котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації, заснованої на універсальних цілях [10, с. 88].

На третьому етапі розвитку теорій модернізації (80−90 роки ХХ ст.) відбулася трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення, продуктування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств.

Наслідуючи М. Вебера, сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу окремо взятої країни, при якому її громадяни відчували б себе суб'єктами, а не об'єктами політики [21, с. 112].

Теорія політичної модернізації містить у собі велику кількість різноманітних концепцій, що мають різну соціальну спрямованість, а звідси неоднакові висновки й рекомендації є нерівнозначними за науковою значущістю. Але таке розмаїття підходів дає змогу подолати стереотипні уявлення про політичну модернізацію як сукупність процесів, що супроводжують індустріалізацію у країнах розвиненого капіталізму.

Хоча існують і інші погляди на розвиток. Скажімо, за українським політологом В. Горбатенком, можливо скласти дещо іншу періодизацію, сутність якої полягатиме у тому, що на першому етапі свого проходження (50−70 роки ХХ ст.) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час термін «модернізація» було виведено з наукового обігу [28, с. 42]. Натомість активніше стали вживати поняття «розвиток». Цей синдром, завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині, Індії, останнім часом і у Східній Європі, сприяв створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах. У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким, що пов’язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі, котра загрожує втратою традиційної культури, національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової, сучасної.

Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов’язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативною старій теорії, а й своєрідним наслідком її інноваційної орієнтації, а також її продовженням.

Поняття «постмодернізація» похідне від більш широкого філософського поняття «постмодерн», стосовно якого упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії. Вперше поняття було вжито 1917 року в книзі німецького філософа Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури», де мова йшла про нову людину, покликану подолати занепад. Німецький дослідник постмодернізму Вольфганг Вельш вважає його тогочасне вживання «передчасним» з огляду на відсутність соціального вияву, адекватного даному феномену. Поняття набуло наближеного до сучасного розуміння значення у дослідженнях А. Тойнбі, який у 1946 році визначив постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західноєвропейської культури [20, с. 54]. Матеріалізація висловлених вченим ідей, почавшись приблизно у 60-ті роки ХХ ст., найбільш повною мірою йдеться саме останнім часом.

1.4 Особливості становлення політичної системи та стан модернізаційних процесів у сучасній Україні

Політична система тісно пов’язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення.

Нинішня Україна, як і низка інших держав пострадянського простору, є країною так би мовити «перехідної цивілізації». Специфіка історичного досвіду лібералізації Росії, а відтак і України, протягом останніх трьох століть зумовила надзвичайне внутрішнє напруження, а далі, як логічний наслідок, — розкол. Насильницьке оновлення суспільства було пов’язане з «прорубуванням» вікна до Європи. Ця політика, що проводилася правлячою елітою Росії не без активної допомоги української інтелектуальної еліти, призвела до відторгнення селянських низів від лібералізації. Негативне ставлення селянської громади до панування торгівлі і товарно-грошових відносин спричинило розкол, коли «верхи» намагалися модернізувати суспільство, а «низи» тим часом активізували традиційні засади російської общини та української селянської громади.

З часом ситуація дещо змінилася. У 1991 році остаточний крах утопічної ідеї «держави загального благоденства» призвів до отримання Україною незалежності, а значить, і можливості розпочати процес оновлення суспільства і держави. Як не дивно, але в цілому продекларовані наміри нової влади були авансовані народною підтримкою, чому підтвердженням був Референдум 1991 року. Це можна пояснити тим, що агонізуюча стара система ще задовго до 1991 року почала народжувати протестні тенденції, які рік від року зростали. При цьому система розподілу ресурсів попри все залишалася діяльною. Тому, маючи основу, суспільство сподівалось не на її відміну, а на вдосконалення її, чого за старої політичної системи відбутися не могло. Але для процесу модернізації характерна повна зміна стандарту споживання, яка й почала відбуватися. Результат — різка диференціація суспільства, зубожіння населення, піднесення протестних настроїв вже до нової влади, непевність у майбутньому при відсутності будь-яких новодержавницьких концепцій. Останнім часом ми починаємо спостерігати певні зрушення на доказ того, що оновлення суспільно-політичної системи, продеклароване у перші роки незалежності, повільно, але все ж таки зрушило з місця.

Якщо на початку першого етапу підприємницький клас складали підприємці з неконтрольованого сектора економіки, які займалися торговельно-посередницькою та фінансовою діяльністю, то зараз його основу складає керівництво заснованих на державній власності та приватизованих підприємств і банківських структур. Це вже краще, ніж у першому випадку. Але нові підприємницькі групи створюють в органах влади політичне і господарське лобі, формують замість господарського ринку політичний, в якому вбачають найбільш ефективні можливості захисту своїх інтересів. Такі приклади не поодинокі. Але ж зміни у суспільстві відбуваються.

На даному етапі модернізація в Україні скоріше відображена й часткова. Відображена — тому що наша країна лише нещодавно стала на шлях самостійної державності, тому їй доводиться долучатися до досвіду тих, хто вже проходив цим шляхом. Часткову — тому що на даний момент у суспільно-політичній системі переплетено доволі суперечливі елементи.

Україна, як і інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства. Країна подолала початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності - і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається досить складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998, 2002 та 2006 років не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Деяке підвищення активності населення спостерігалося після президентських виборів 2010 року, але відсутність різких змін до кращого знизило політичну цікавість людей, які втомилися очікувати та втратили віру до будь-якої влади. Результати соціологічних опитувань засвідчують невдоволеність владою загалом. А низька явка виборців на вибори Президента та вибори до органів місцевого самоврядування у 2010 році продемонструвала невіру електорату у позитивні зміни та політичну апатію населення.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економічних суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв’язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

Президент Центру економічного розвитку, заслужений економіст України Олександр Пасхавер в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» (№ 46 (826) від 11−17 грудня 2010 р., ст. Н. Яценко «Олександр Пасхавер: «Я співчуваю цій владі») так «намалював» ситуацію в країні: «У суспільстві - розгубленість і депресія. Для цього є підстави: ми гірші за своїх сусідів. Сусіди вже досягли рівня ВВП 1990 року у 2002;2006;му, а в нас у 2009 році - 65%. До того ж у нас африканські параметри інвестиційного клімату. Що в цих украй несприятливих умовах робитиме нова влада?» Економіст-філософ також дає характеристку нинішній владі: «Вони рішучі, енергійні в досягненні своїх цілей, уміють робити великі проекти. Загалом, вони більш ділові, ніж попередня влада. Це, безсумнівно, плюс. Більш того, як ми побачили, вони вміють дуже швидко вчитися. Але це не відміняє їхніх природних властивостей». До властивостей, дві з яких позичені у радянської влади, Пасхавер відносить принцип «влада є власність»; оцінювання будь-якої справи за господарськими критеріями; а також тісний зв’язок влади з великим капіталом. Перші результати діяльності нової влади Пасхавер оцінив так: «Енергетика — у плюс, соціальна нечутливість — у мінус». Але в українських негараздах Пасхавер винуватить не стільки владу, скільки суспільство: «Однак проблема не у владі, а в суспільстві. Сильне суспільство змушує лідерів реалізовувати свої найкращі потенції. При слабкому влада деградує і припускається стратегічних помилок».

Як доказ економічної нестабільності в країні виникли проблеми з прийняттям нового Податкового кодексу, багато питань викликають пропозиції влади з змін у Житловому та Трудовому кодексах. У грудні 2010 року обурились освітяни щодо проекту розпорядження Кабінету міністрів «Про затвердження Плану заходів з підготовки та внесення змін до деяких нормативно-правових актів щодо удосконалення надання бюджетними установами якісних послуг, гарантованих державою», який, за думкою професійних спілок, порушує права педагогів, погіршує їх матеріальний стан та принижує гідність. Текст цього Плану навіть неможливо знайти — такий він засекречений. Але освітянські профспілкові діячі знайшли проект та написали листи українським керівникам, в яких висловили свою думку щодо «реформ» та прохали не вводити їх у життя. Тепер настав час адмінреформи.

У соціальній сфері досі не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціально незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять до торговельно-підприємницької сфери, виживання якої тепер теж під загрозою. Ціни зростають, зарплатня знецінюється. Особливо це стосується бюджетної сфери. Кількість безробітних зростає, кожного року їх ряди поповнюють випускники шкіл та ВНЗ.

Як слідство — у сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Про недоліки співвітчизників Олександр Пасхавер каже: «Ми, громадяни, — теж не подарунок. З одного боку, втрата моральної орієнтації, цілковита недовіра до держави і влади. З іншого — немає еліт з традиціями державності, служіння країні, наступності влади. Виснажене в результаті сімдесятирічного негативного добору, населення тільки зараз починає набувати навичок соціальної самоорганізації». Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX-XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», поза яку молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Нова влада намагається витягнути країну з складної ситуації, але такий занепад в усіх сферах життя одразу подолати не можна. Для цього потрібен час та чітка стратегія подолання кризи. Значну роль грають у цій справі засоби масової інформації. Бо людина — істота соціальна, і, як казав Аристотель, лише боги та тварини можуть жити поза суспільством. Отже наша поведінка завжди знаходиться під впливом інших людей, і захистити себе від цього впливу якимось жорстким бар'єром ми не можемо [30, c. 10]. Тобто засоби масової інформації є одним з інструментів маніпуляції з людською свідомістю, про яку пише російський вчений Сергій Кара-Мурза у монографії «Манипуляция сознанием». Росіянин посилається на німецького соціолога Герберта Франке, який в свою чергу у книзі «Манипулируемый человек» дає таке визначення: «Під маніпулюванням в більшості випадків слід розуміти психічний вплив, який робиться потай, а значить, на шкоду тим істотам, на яких направлений». В якості приклада такого впливання німецький вчений наводить рекламу [30, c. 12]. Тобто маніпуляція — це частина технології влади, а не вплив на поведінку друга або партнера.

Активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг, висвітлюється у засобах масової інформації всіх видів з метою скласти «у головах» українців певне відношення до змін. Невипадково ЗМІ називають четвертою владою, бо вони грають величезну роль у формуванні громадської думки, від якої певною мірою залежить процес модернізації в країні.

2. Вплив засобів масової інформації на процеси демократизації

2.1 Місце та основні функції ЗМІ в суспільстві

Якщо не вважати публічні виступи політиків засобом масової інформації, то найстаріший ЗМІ - це газета. На протязі століть різні цивілізації використовували друковані видання для розповсюдження в масах новин та різної інформації. Першою офіційною газетою вважається римська Acta Diurna, що з’явилася у 59 році до н.е. з ініціативи Юлія Цезаря з метою інформування населення про значні політичні та соціальні події. «Друкувалася» вона на великих дошках в публічних місцях. У VIII ст. рукописні газети з’явилися у Китаї.