Журналістика як суспільна сила

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Зародження і розвиток журналістики в Європі, зокрема в Україні
• 1.1 Становище журналістики в тоталітарному суспільстві
• 1.2 Становлення журналістики в демократичному суспільстві
• Розділ 2. Функціонування ЗМІ в сучасному демократичному суспільстві
• 2.1 Преса
• 2.2 Радіомовлення
• 2.3 Телебачення
• 2.4 Інтернет
• Висновок
• Список використаної літератури

Вступ

Відколи існує людство, стільки живе в ньому палке прагнення активно спілкуватися й взагалі обмінюватися інформацією. Минали роки, століття, а люди дедалі активніше набували досвіду, оволодівали засобами і способами інформаційного звязку.

Суспільство ХХІ століття справедливо називають інформаційним, оскільки на сучасному етапі інформація стала чи не найважливішим чинником його функціонування. Поширення новітніх комунікативних технологій сприяє формуванню цього твердження.

У темі курсової роботи «Становище журналістики в тоталітарному і демократичному суспільствах. Функціонування ЗМІ в сучасному демократичному суспільстві» висвітлено питання: журналістика як соціальний інститут громадянського суспільства та демократичної держави, завдання і головні засади цієї професії, історія розвитку та роль держави в ній, особливості функціонування засобів інформації, розкрито проблеми комунікації та інформаційного простору, оскільки саме журналістика стала продуктом масового споживання. Саме завдяки газетному дискусу відбувається націотворення і державобудівництво.

Журналістика сьогодні будує для реципієнта (одержувача) світ за допомогою слів та образів. «Людині набагато ближчим стає те, що показують їй сучасні ЗМІ, — підкреслює філософ Мартін Гайдеггер, — ніж власне поле довкола огорожі, небо над ріллею, зміна дня і ночі, порядки і звичаї, родинні традиції».

Завданням роботи є формування думки про те, що журналістика за допомогою інформації може озброїти кожного читача мас-медіа для вироблення власної концепції подій, забезпечити йому свободу у виборі власної позиції з того чи іншого питання. Мова йде про те, щоб розкрити перед людиною сенс її власного буття, основні тенденції історичного процесу, навчити її самостійно мислити, приймати правильні рішення.

Об єктом дослідження журналістики є усі сфери життя, дійсність без будь-яких обмежень чи винятків, оскільки вона відкрита для зміни і появи нових явищ, предметів та їхніх модифікацій.

Предметом виступають комунікаційні процеси, суспільно значимі новини, повідомлення про конкретні зміни в суспільстві,.

Отже, журналістика — це величезний Всесвіт. Вона тотожна життю, бо вона те життя, з одного боку, відбиває, з іншого — формує, створює. Її призначення полягає в потребі збудувати духовну будівлю українського національного світу.

журналістика демократичний суспільство україна

Розділ 1. Зародження і розвиток журналістики в Європі, зокрема в Україні

Журналістика — це не лише практична діяльність у галузі інформації, але й наука про цю діяльність.

З функціонального погляду журналістика — це громадянська та літературна діяльність по збиранню, обробці й поширенню інформації каналами масової комунікації, під якими розуміються періодична преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні агентства. Останнім часом на роль важливого каналу масової комунікації висунувся Internet.

Продукція цієї діяльності вражає різноманіттям. Це — газетні, журнальні, телевізійні і радіорепортажі, коментарі, нариси, огляди т.д.

Сучасні засоби комунікації перетворили журналістику на колосальну суспільну силу, наділили її якостями «четвертої влади». У суспільному світі інформацією просочене все суспільство.

Місією журналістики — правдиве інформування суспільства про соціальну діяльність і за допомогою цієї інформації формування громадської думки й управління масовими емоціями.

Наука про журналістику — одна з наймолодших галузей (гілок) на древі наук.

Журналістика як наука (журналістикознавство) має дві найважливіші складові: теорію журналістики та історію журналістики. Між ними існує якнайтісніший зв’язок. Це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розвиватися лише на ґрунті іншої.

Історія журналістики — це наука про процес розвитку масово-інформаційної діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ друкованих, аудіовізуальних, електронних органів та організацій масової інформації. Але праця історика журналістики неможлива без використання основних положень, термінологічного апарату, головних засад теорії журналістики, вироблених у межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики — це наука про сутність і специфіку журналістики, її місце в структурі суспільства і суспільної свідомості, її функції та засади, природу журналістської творчості, метод журналістики та її загальні жанрові проблеми, шляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виростає на ґрунті вивчення її історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до кінцевого числа найважливіших законів.

Журналістика як наука не є абстрактним витвором людського розуму, а відбиває всю складність комунікаційної діяльності людини в сучасному світі.

Оскільки, людина наділена властивостями пізнавати світ, приречена на безкінечний науковий пошук, вона потребує ужиткових знань про суспільство про шлюби при дворі, події в державі, ціни на товари, наукові відкриття, вихід нових книжок, рух військ та їхнє озброєння. Усе це необхідно для вибору індивідуальної поведінки, прийняття правильних рішень, управління суспільними структурами. Такий тип знань є головним предметом журналістики.

Сам термін «журналістика» походить від французького слова «journal», що означає «щоденник», «журнал». У Росії термін «журналістика» спочатку використовувався тільки для позначення журналів, десь всередині XIX століття його почали застосовувати до всіх періодичних видань, у тому числі і до газет. Але було б неправильно вважати, що журнали з’явилися на світ раніше газет.

Ще не так давно в науці про журналістику був традиційним погляд, відповідно до якого народження журналістики датується 1609 роком. Саме з того часу до нас дійшли відразу дійшли дві газети під однаковими назвами «Avizo relation oder Zeitung», що видавалися в німецьких містах Страсбурзі й Аугсбурзі. Однак, у страсбурзькій газеті повідомлялося, що складання примірника продовжувалося за принципом минулих літ. Таким чином, це не перший річник газети. Тому прийнято говорити, що народження журналістики ховається в сутінках віків.

Вирішальним фактором виникнення журналістики виявилися соціально-економічні причини, а саме потреба в актуальній економічній інформації.

Рубіж XVI-XVII століть — час активного складання ринкових відносин, зростання міжнародної торгівлі. Купцям, фабрикантам доводилося добувати відомості про торгові шляхи, ціни, хід торгівлі, рух товарів та іншу інформацію, важливу для ділових людей того часу, наприклад, в яких містах і країнах можна купити або продати товари.

Крім технічних передумов й економічної потреби виникненню журналістики сприяли державні, політичні процеси. Становлення національних держав, боротьба різних ідеологічних, політичних, релігійних сил — все це вимагало потужного засобу інформування.

У цей же час розвивається наука й культура, поширюється грамотність, зростає прошарок освічених людей, розширюється читацька аудиторія, виникає поштова служба.

Винахід Гутенберга (середина XV століття) сприяв можливості друкування й тиражування інформації, швидкому зростанню і розвитку всебічних зв’язків між країнами.

В Європі друкуються календарі, листки, збірники вістей — безпосередні попередники газет, журналів, альманахів.

У II половині XVII століття з’явилися журнали, стали виникати щоденні газети. Нові видання швидко набували ознак, які відрізняли їх від іншої друкованої продукції. Це — регулярність і періодичність випуску, відносно великий тираж, широке розповсюдження, оперативність та актуальність інформації. Людина виривалася з вузького кола уявлень про життя і цікавість тягнулась все далі за межі безпосереднього досвіду, і саме преса відкривала вікно у світ.

В XVIII — початку XIX століття журналістика розвивалася переважно у формах так званого «персонального журналізму», коли засновник і керівник видання був головним, а часом і єдиним автором, він же займався типографською справою й розповсюдженням. Видавалися переважно журнали, газети займали друге місце. Тиражі були невеликі, вплив преси обмежувався вузьким колом людей.

У XIX столітті європейська журналістика стала динамічно розвиватися в області суспільно-політичного, економічного, культурного життя суспільства. Сформувалася журналістика різних напрямів, які виражали інтереси різних соціальних груп.

Зі зростанням значення журналістики все ширше використовувалися різні технічні засоби для відтворення та передачі інформації (техніка гравірування та ілюстрування, телеграф для передачі повідомлень, залізні дороги для доставки тощо).

У другій половині XX століття були винайдені способи відтворення фотографічних знімків.

Газети й журнали завойовували широкі кола аудиторії, завдяки чому зростали тиражі й доходи, формувалися редакційні гуртки, корпуси професійних журналістів.

Наприкінці XIX століття виділялися два різновиди журналістики масова (для широкого кола читачів і низів суспільства) і якісна (для заможних, правлячих кіл, інтелігенції).

Вплив журналістики значно зріс. Вона стала активно втручатися у внутрішньополітичну боротьбу і міжнародні відносини, виявилась здатною не тільки впливати на прийняття політичних рішень, знищувати репутації великих політиків, а й скидати уряд.

Між багатьма істориками (В. Дмитрук, П. Лещенко, Д. Чалий) існує думка, відповідно до якої саме Харків являється колискою української журналістики, називаючи її первістком тижневик «Харьковский еженедельник», що виходив у 1812 році.

Проте окремі автори (І. Кревецький, В. Щурат) звертають увагу на те, що журналістика в Україні насправді виникла в Галичині, у Львові, де вже у 1749 році вийшов одноденний листок польською мовою «Kuryer Lwowski», впродовж усього 1776 року видавалася тижнева газета французькою мовою «Gazette de Leopol» і далі, в кінці XVIII століття, виникла ціла система видань польською та німецькою мовами.

Цілком справедливо можна розділити питання «Особливості зародження журналістики в Україні» на два складники: народження журналістики на західних українських землях та народження журналістики на східних українських землях.

Очевидно, що з погляду російської колонії, якою була УРСР в Радянському Союзі, важливим було підкреслити перевагу Харкова як міста в складі Російської Імперії і оголосити російськомовну журналістику такою, що більшою мірою відповідала національним інтересам українського народу, ніж її посестри польською, французькою, німецькою мовами в Західній, під австрійській, чпстині України.

Відсутність столиці як центру суспільно-політичного та культурного життя народу, розірваність українського етнічного простору між двома імперськими державами спричинилися до того, що журналістика в Україні виникла в західній і східній її частинах незалежно одна від одної. Проте, незважаючи на різні умови розвитку, у становленні інформаційного простору на Заході та на Сході України було більше спільного, ніж відмінного.

По-перше, Харків і Львів є лідерами в розвитку інформаційного простору в Україні.

По-друге, журналістика в Львові та Харкові народжується не інституційної, а з приватної ініціативи громадян, джерелом якої був природний потяг до знання про навколишній світ і торгівлі новинами.

По-третє, найбільш вагомим для українського інформаційного простору був німецький приклад приватної журналістики.

По-четверте, і у Львові, і в Харкові від імені уряду були зроблені спроби обмежити або заборонити приватну ініціативу в галузі поширення інформації.

По-п'яте, споживачами журналістики в час її зародження в Україні було освічене дворянство. Журналістика ще тривалий час залишається зорієнтованою на вищі верстви населення, аж поки невпинні процеси поширення народної освіти не зумовили появу в неї справді масового читача й перетворили газету на орган масової інформації.

Першою газетою в Україні, що відповідала нашим нинішнім уявленням про подібного роду періодичного видання, була «Gazette de Leopol» («Львівська газета»), яка виходила у Львові. Газета була тижневиком, хоча виходила й не регулярно.

Ця газета мала завдання всебічно інформувати читачів про політичні новини в країнах Європи. Повідомлення з приватного життя траплялися рідко. Географія повідомлень охоплювала весь тодішній культурний світ. Найбільш ймовірне джерело походження повідомлень — передруки з тогочасних французьких і німецьких газет.

Вихід газети мав велике значення для становлення журналістики в Україні.

" Gazette de Leopol" зорієнтована на традиції преси європейських столиць, інформував місцеву читаючу публіку про події в світі та в своєму ближчому довкіллі.

У тексті газети містилося запрошення подавати об’яви (рекламні оголошення, адресовані до широкої, розмаїтої публіки). Митці, купці, ремісники могли проінформувати читачів газети про нові винаходи, корисні відкриття, цікаві та приємні предмети свого мистецтва. Безробітні - знайти роботу. У зверненні до вельмож пропонувалося через газету проінформувати публіку про всі незвичайні події, що відбуваються в їхніх родинах.

Відкриття університету в 1804 році перетворило Харків на українські Афіни, перевернуло побут провінційного містечка, яким був Харків у попередній період свого розвитку, і надало йому значення освітнього і культурного центру всієї під російської України.

Поява російських діячів серед викладачів і студентів привела до поступового посилення російського впливу.

У Харкові слабшали традиції європейського вільнодумства й демократії та посилювалася російська державницька ідеологія й організація суспільного життя з акцентом на централізацію, унормовування, обмеження творчого пошуку.

Німецькі професори Харківського університету прищепили місту свою національну концепцію журналістики. Німецькі газети й журнали виникали й розвивалися як приватні комерційні підприємства, що торгували новинами. Вони мали недержавний характер.

Перша газета «Харьковский еженедельник» висвітлювала торгівлю в місті, ярмаркові товари та ціни на них в інших містах України й Росії. У газеті привертали увагу статті про спосіб очищення прогірклої олії, про новий метод полірування сталі та скла тощо. Друкувалися сатиричні вірші й епіграми. Особливий інтерес становив відділ об’яв, який давав цікаві матеріали для характеристики приватного життя тодішнього громадянства.

Таким чином, журналістика істотно запізнилася за часом виникнення і темпами подальшого розвитку. Але, якщо розглянути журналістику інших колоніальних народів Європи в період її зародження, то побачимо інше: українська журналістика за хронологією та характером близька до загальноєвропейської парадигми.

1.1 Становище журналістики в тоталітарному суспільстві

Тоталітарна журналістика є своєрідним феноменом XX століття. Головна ознака радянської комуністичної моделі - цілковита відсутність приватних видань, усі вони є лише органами партійних комітетів і державних органів чи установ. Інформаційний потік цілковито контролюється за допомогою цензури (прихованої цензури), репресивних державних органів, відповідних структур у партійних комітетах різного рівня, а також через партійність редакторів і рядових журналістів, які в силу цього навіть і не помишляють про інакомислення, а стають «солдатами слова». Категорія свободи тут розглядається лише як право поширювати партійні погляди.

Найважливіші особливості радянської комуністичної теорії журналістики такі:

вона виникла в XX столітті і Росії, стала панівною із захопленням влади більшовиками і була нав’язана ними всім народам, що склали СРСР;

філософським підґрунтям цієї теорії є марксизм, зокрема вчення Володимира Леніна про дві нації та дві культури в кожній нації і в кожній національній культурі та його вчення про пресу як колективного пропагандиста, агітатора й організатора;

основні цілі преси — за допомогою тенденційно дібраних факторів агітувати програмні цілі своєї партії, а в публіцистиці здійснювати пряму та наполегливу пропаганду;

У міжнародному досвіді пропаганда розглядається як спосіб маніпуляційної обробки громадян, вона протистоїть інформаційній функції журналістики. Інформація повинна бути об'єктивною, безсторонньою.

використовувати пресу можуть лише «лояльні й ортодоксальні члени партії» ;

контролюється вона усіма партійними комітетами зверху донизу, головними редакторами, які не лише є членами партій, але обов’язково й членами її керівних органів;

заборонено критику партійного керівництва, висвітлення приватних сторін його життя, критику партійної програми та інших директивних документів партії;

преса перебуває цілковито в руках партії, газети та журнали існують лише як органи певних партійних комітетів, що й декларують у своїх вихідних даних, навіть фахові видання є органами партійних комітетів, установ та організацій;

основна відмінність від інших концепцій полягає в тому, що преса є інструментом ідеологічної обробки населення, мобілізації його на виконання завдань партійної програми.

У I половині XVII століття журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулювати громадською свідомістю й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а потім і утримувати її.

У XIX столітті ці спокусливі для політиків властивості журналістики спричинилися до захоплення її в сферу політичних інтересів, з'єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не залишилося, журналістика з'єдналась з публіцистикою і стала головним руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декларували свою партійність, читачі були зорієнтовані в політичних очікуваннях і передбачали насамперед, яку позицію займе те чи інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди входила більша частина українських земель, апогей політичної журналістики припав на XX століття, гвинтик у здійсненні в Радянському Союзі політики комуністичної партії.

Кілька поколінь радянських людей вірили брехливим заявам партійних вождів.

Служінням фашистським та більшовицькому режимові партійна журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти. Замовчування в радянській пресі голодомору 1932;1933 років, репресій проти української інтелігенції в 1930;х роках, численних порушень прав людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з первісними функціями журналістики. До неї спочатку у центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із знищенням СРСР і на східноєвропейських теренах почав повертатися ідеал загального видання, що головною метою проголошує не пропаганду і агітацію, а правдиве інформування громадян про об'єктивні факти дійсності і на підставі цього формування громадської думки.

Радянська преса мала непереборний потяг до сенсації - повідомлення в ЗМІ, зокрема у виступах журналіста, з якоїсь надзвичайної події або факту, що викликає надто сильне, хвилююче враження. Сьогодні стало зрозуміло, що тоталітарна журналістика справжні «надзвичайні події та факти» обходила своєю увагою.

Натомість виробляла сталу традицію працювати в жанрі ідеологічної (пропагандистської) сенсації.

ЇЇ місія — приголомшити приватну людину (а нею є більшість читачів) виключними позитивними прикладами і пропонувати їх для наслідування, переводити піднесене, видатне в план буденності, спонукати людину жити на межі напруження її силі, причому сенсаційні події та факти негативного характеру приховуються й замовчуються.

У роки Радянського Союзу інформацією керували, всіляко регламентуючи й обмежуючи її: ця — для всіх, ця — для вузького кола, а ця — тільки для Політбюро. А між тим саме історія Радянського Союзу довела неспроможність запропонованої в ньому формули масово-інформаційних відносин. Виявилося ілюзорним, що рішення можуть бути прийняті на підставі довідок КДБ (комітету державної безпеки), свідчень розвідників чи агентів. Такі рішення неспроможні бути запроваджені в життя, бо для більшості населення незрозумілі інформаційні джерела їх виникнення. Народ потрапляє в ситуацію абсурду, коли правда життя приховується від нього, а партійні ЗМІ нав’язують йому невідому йому в реальності, уявну дійсність. Ситуація абсурдності породжує психічний і моральний дискомфорт та свідомий і навіть інстинктивний протест проти такого становища. Народ починає чинити опір здійсненню незрозумілих для нього, абсурдних рішень. Опір наростав все більше, аж поки цілковито не позбувся ненависного політичного режиму.

Насамперед журналіст виходить з правди життя, прагне роздобути хоч і надзвичайні, але правдиві факти. У тоталітарній журналістиці перед автором просто не стоїть проблема реалізму. Співвіднесеність із життям зображеної картини дійсності, події чи характеру не передбачається; головне, щоб вони відповідали ідеологічній догмі, були «правильними» і в майбутньому в потрібному напрямкові пропагувати дійсність, тобто спонукати людей до героїзму, трудового чи військового подвигу.

З погляду гуманізму та загальнолюдської моралі сенсація першого типу відповідає потребам та інтересам звичайної людини. Сенсація другого типу травмує людську психіку, маючи настанову на постійне виховування, спонукання людини, яка не має зазвичай до того природних даних, бути інакшою, ніж їй судилось від природи.

Ці спостереження засвідчують антигуманну сутність, ворожу налаштованість до людини тоталітарного суспільства і тоталітарної журналістики та демонструють переваги соціальної відповідальності її моделі, до якої прямують зараз українського медіа.

1.2 Становлення журналістики в демократичному суспільстві

Процес творення Української незалежної держави та формування демократичних засад суспільного життя не завершився з прийняттям 1991 року Акта про державну незалежність України, а продовжується і надалі. Безсумнівно, це обумовлює живий інтерес до історії, культури, духовних витоків українського народу, тобто до тих чинників, без яких творення повноцінного демократичного суспільства неможливе.

Журналістика в демократичному суспільстві є важливим засобом виховання і духовного розвитку особистості зокрема та нації загалом.

З проголошенням України незалежною державою суспільство поставило перед собою завдання — економічний, політичний, соціальний та культурний розвиток країни. Цій меті повинні бути підпорядковані всі соціальні інститути з журналістикою включно. Журналістика працює над усвідомленням спільнотою країни її національної ідентичності, осмислення своїх інтересів у міжнародній політиці. Журналістика в молодій державі виконує функцію, що й уряд (націотворчу та державобудівну), і тому, за визначенням, не повинна йому протистояти. Вона спрямована на утвердження державної незалежності, на заперечення переважного впливу сусідів і світових інформаційних лідерів на вироблення своєї національної інформаційної традиції.

Модель демократичного режиму передбачає, що місце центральних організацій повинні зайняти громадські органи телеі радіомовлення, газети з акціонерним складом власників. Заперечуються інституційні централізовані інформаційні корпорації, що мають тенденцію до монополізації новинарного ринку. У провінціях передбачається існування множини регіональних видань, які обслуговують інтереси місцевих спільнот. До цієї множинності на правах активних учасників входять медіа, що репрезентують інтереси громадян, об'єднаних за інтересами, субкультурами, етнічною приналежністю. Завдяки такій організації медіапростору утворюється горизонтальна модель інформаційного ринку, створюються умови, за яких стає неможливою інформаційна монополія, а, отже, і підстави для маніпуляції громадською думкою.

Провідними гаслами журналістики є розмаїття, локальність, взаємодія та взаємозамінність суб'єктів інформаційних відносин, обслуговування невеликих за розміром спільнот.

Журналістика сприймається як обов’язковий елемент та інструмент громадянського суспільства.

Новітня українська журналістика опинилася в роки незалежності в специфічному становищі. Уникаючи його вичерпного опису, наголосимо на найбільш істотному: раніше не можна було нічого, тепер стало можна все; аби лиш вистачило сил і таланту. Раніше політику та позицію кожного засобу масової інформації визначала ідеологія, тепер — ринок. Саме ринок став головним регулятором діяльності інформаційної сфери.

Це привело до того, що Україна швидкими темпами проходить школу світового досвіду й намагається засвоїти за короткий час те, на що людська цивілізація витратила кілька століть інформаційного розвитку. Це нагадує заочне навчання, а може, навіть дистанційне, яке зараз (без належного технічного забезпечення) запроваджується в життя.

Засвоєння міжнародного досвіду ускладнюється тим, що українці, як, зрештою, й кожний народ, мають свої традиції в справі створення інформації. Вони, ці традиції, виробилися під впливом національних джерел української журналістики, менталітету, історичного досвіду і т. ін., тобто мають об'єктивний характер. Їх не можна відкинути та перейти на іншу національну модель, скажімо американську.

Перед журналістами відкрилася можливість репрезентувати власну українську національну журналістику, продовживши тим самим традиції «Літературно-наукового вісника» І. Франка та М. Грушевського, «Вісника» Д. Донцова, «Ради» А. Ніковського та С. Єфремова, «Арки» Ю. Шереха (Шевельова).

Такі можливості розкрилися тільки зараз, бо за радянських часів журналістика в Україні була засобом панування партійної номенклатури й ідеологічної обробки населення з погляд ідеології панівної комуністичної партії.

У тоталітарному суспільстві журналістика була коліщатком і гвинтиком загальнодержавного механізму, а в демократичному суспільстві вільна людина реалізує своє основне право - право на свободу слова.

У реальних умовах вирішального значення набуває роль ЗМІ як гарантів політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як каналів вираження суспільних настроїв і найголовніше — як активних чинників формування громадської думки з усіх найбільш злободенних питань.

Сучасна суспільна свідомість у світі відзначається особливо високим рівнем впливу громадської думки на всі сфери життєдіяльності суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень і закінчуючи дрібними побутовими проблемами.

Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі відношення (приховані чи відкриті) людей до явищ, подій, процесів, героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, що складає поточну історію. А як відомо, історію сучасності створює журналістика. Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо залежить від переконань людей і особливостей їхньої історичної свідомості.

Громадська думка — це система зрозумілих і оцінених конкретних ситуацій поточного життя суспільства і виникаючих у зв’язку з ними уявлень про те, що, в ім'я чого і як має бути змінене в поточному житті.

Журналістика в сучасному світі - головний, хоча й не єдиний, спосіб формування та існування громадської думки. Народження уявлень про необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможливий сьогодні без участі ЗМІ.

Складність ситуації в інформаційному просторі України виявляється, з одного боку, в прагненні суспільства до оновлення життя і в неможливості, з другого боку, негайно зліквідувати дію негативних чинників минулого. Це й породжує істотні суперечності в становищі журналістики.

Отже, журналістика в наш час повинна займатись забезпеченням гармонійного розвитку суспільства, зняттям напруженості, розв’язанням конфліктних ситуацій, розширенням кола зацікавлених у створенні та поширенні якісної правдивої інформації структур, осіб, інститутів, зважаючи на усунення монополій.

На мою думку, журналістика повинна відділяти новини від редакційних статей, надавати місце для висвітлення різних поглядів і точок зору на проблему, вона повинна давати досконалу картину становища різних соціальних груп у суспільстві, а також зобов’язана займатися роз’ясненням аудиторіям загальнолюдських цінностей і захищати їх.

Розділ 2. Функціонування ЗМІ в сучасному демократичному суспільстві

Функціонування засобів масової інформації в Україні пов’язане з низкою проблем, зокрема з недостатньо високим рівнем інформаційних технологій і відсутністю справді громадянських засобів масової інформації у такому вигляді, як у країнах Заходу.

Засоби масової інформації (ЗМІ) — це своєрідна система, що охоплює

періодичні друковані видання, радіо-, теле-, відео-програми, кінохронікальні

програми, інші форми періодичного поширення масової інформації.

Засоби масової інформації (ЗМІ) — преса, радіо, телебачення — це самостійна індустрія, спрямована на формування громадської думки, національної політичної свідомості та самосвідомості населення з використанням організаційно-технічних комплексів, які забезпечують масове тиражування і швидку передачу словесної, образної та музичної інформації.

Найважливіший бік діяльності ЗМІ в суспільстві - це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що, як уже мовилося, інформація — інститут управління суспільством за тоталітарних режимів і інститут самоуправління в демократичній політичній системі.

Згідно із законодавством України, засобами масової інформації є:

періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і

разові видання з визначеним тиражем;

аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо;

інформаційні служби (телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро, зв’язок з громадськістю, професійні журналістські клуби й асоціації);

спеціалізовані засоби масової інформації представлені в законі системами телетексту, відеотексту та інших телекомунікаційних мереж — Internet й інших мереж, що забезпечують доступ необмеженому колу осіб.

ЗМІ покликані виконувати три основні завдання:

об єктивно висвітлювати в пресі, на радіо і телебаченні найважливіші події в країні і світі;

поширювати за ініціативою ділових кіл та громадськості комерційну інформацію, зокрема рекламу;

ініціювати позитивні зміни в суспільстві з метою підвищення темпів виробництва, конкурентоспроможності національної економіки, стабільного політичного розвитку.

Вирішуючи ці завдання, засоби масової інформації виконують усебічну роботу в галузі інформатизації суспільства, формуванні та функціонуванні економіки, політики, культури та соціальної сфери.

У зв’язку з інформаційними потребами суспільства стрімко розширюється мережа рекламних компаній, прес-служб при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях. Все більше утверджується нова галузь інформаційної діяльності - паблік рілейшинз (зв'язок з громадськістю).

В Україні набули поширення клуби й асоціації журналістів, які сприяють обміну і поширенню важливих повідомлень, соціальне значущої інформації.

У надрах ЗМІ намічається ще один, поки остаточно не оформлений сектор, який, очевидно, у найближчий час буде автономно виділений — це «комунікативний менеджмент», що включає в себе, крім стосунків із громадськістю, рекламу, внутрішні комунікаційні та інформаційні служби.

Різноманітність засобів масової інформації у сукупності створюють цілісну систему журналістики. Вони взаємодіють між собою, координують зусилля, конкурують, обмінюються досягненнями і досвідом.

Створення системи суспільно-правових засобів масової інформації - важливий засіб впливу на процеси демократизації суспільства, гарант забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Як записано у Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Не допускається використання засобів масової інформації для пропаганди війни, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, а також для поширення передач, що пропагують порнографію, культ насильства і жорстокості. Основне призначення системи ЗМІ - безперервне відображення суспільного життя у всіх його діалектичних зв’язках і взаємозалежностях, протиріччях і конфліктах. Важливо, адже найвищим типом аналітичної журналістики є щоденна газета. Радіо по праву вважається найбільш проникним, оперативним видом журналістики. Воно кожну годину розповідає нам про новини, що саме в цей час відбувається в світі. Телебачення — найбільш видовищний тип журналістики, що забезпечує його тяжіння до розважальності. Воно увечері, коли ми повертаємося додому, показує нам, як відбувалися ті події, що про них ми чули по радіо цілий день. Але лише газета володіє найвищим роз’яснювальним ефектом. Наступного дня, вона пояснює нам, чому відбулися ті події, про які нам учора розповідало радіо та показувало телебачення, встановлює причино-наслідкові зв’язки між окремими явищами.

2.1 Преса

Преса - своєрідне і багатопланове історичне джерело за змістом, а й за структурою опублікованого фактичного матеріалу. Велику цінність мають надруковані тексти-джерела (законодавчі акти, статистичні відомості, програми політичних партій і статути громадських товариств, епістолярні пам’ятки та ін.), але не менш важливими є різножанрові газетно-журнальні публікації, основу яких становить власне подіємо-фактичний матеріал.

Газета, журнал мають на озброєнні друковане слово, графічні елементи (знімки, малюнки, креслення і т.п.), різні форми розміщення матеріалів на газетній сторінці завдяки чого повніше передають значення.

Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії, витискування української мови з усіх сфер ужитку в СРСР привели до катастрофічного звуження аудиторії україномовної преси. внаслідок цього в незалежній Україні частка україномовних періодичних видань не зросла, а скоротилася під дією ринкових чинників.

Крім цього, відсутність видань, які були б незалежні від власника, тобто залежні лише від читачів, створює ефект викривленого дзеркала. У нашій пресі звичайною справою є поява замовлених викривальних негативних матеріалів, часто побудованих на неперевірених фактах, спростуванням яких займаються постраждалі через суди.

2.2 Радіомовлення

В сучасному розмаїтті радіо — історично найдавніший електронний засіб масової інформації - продовжує відігравати важливу роль у культурному житті суспільства.

Радіо - це комплекс електронно-технічних пристроїв з унікальними, практично необмеженими можливостями передачі звуків на значні відстані, що робить його доступним для широких верств населення. Люди слухають радіо, займаючись іншими справами, і при цьому отримують вичерпну інформацію про всілякі події. Це і новини, і розважальні програми, і театр і ринок. Тобто радіо спроможне живою, реальною мовою, різними звуками передавати інформацію безпосередньо з місць подій.

Сьогодні спостерігається досить інтенсивний розвиток радіомережі. Йдеться не лише про виникнення численних недержавних радіостанцій ФМ-діапазону, але існує й значний прогрес щодо засобів національного радіо транслювання. наразі українське радіомовлення складається вже не лише з ефірних та проводових станцій. активно використовуються супутникові канали зв`язку, які зробили можливим створення великих мережевих радіокомпаній, з`явилися Інтернет-радіостанції.

На зламі ХХ-ХХІ століть українські радіостанції розпочали освоєння оn-line трансляцій.

2.3 Телебачення

Телебачення — є одним з найбільш масових засобів інформації, освіти, політичного і культурного виховання людства; також одним з основних засобів зв’язку, широко використовуваним в техніці, промисловості, транспорті, будівництві, сільському господарстві, метеорології, космічних дослідженнях, у військовій справі тощо. Телебачення буває монохроматичним (чорно-білим) і кольоровим.

Своєму розвитку телебачення опиралося на досвід не тільки преси й кіно, але й радіо.

А з появою нових технічних засобів, таких як кабельне телебачення і супутниковий зв’язок, стихійним виникненням приватних телестанцій почали говорити про «телебачення без кордонів» і навіть про «телешовінізм» .

Однак, частка українських фільмів в інформаційному просторі становить два відсотки.

Сьогодні реклама на телебаченні - частина маркетингу, що має за мету збути вироблену і заплановану для виробництва продукцію. Сучасна реклама (як складова частина мовної інформації) широко використовується у передвиборних і інших політичних кампаніях, у справі поширення гуманітарних і соціальних цінностей.

2.4 Інтернет

Реальне становище засобів масової інформації в Україні характеризує і використання глобальної інформаційної мережі - Інтернет, яка в контексті розвитку політичної системи України сприяє використанню досвіду демократичного розвитку і функціонування політичних систем розвинених країн, позитивно впливає на розвиток міжнародних політичних і військових відносин. Наприклад, в Інтернеті можна знайти і дані про діяльність українських миротворців в Іраку та інших країнах світу.

Інтернет як інформаційна система реально став однією з ознак енергетичного розвитку світового співтовариства, взаємодії між країнами і суспільствами, різними політичними силами.

Глобальний характер мережі Інтернет знайшов відображення в Законі України «Про телекомунікації» (2003 р.), де вона визначається як усесвітня інформаційна система загального доступу, що логічно пов’язана з глобальним адресним простором і ґрунтується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.

Ця інформаційна система включає сукупність телекомунікаційних мереж та заходів накопичення, оброблення, зберігання та просування інформації у формі, придатній для автоматизованого оброблення її засобами обчислювальної техніки.

Інтернет-асоціація України згодна також з тим, що інформаційний простір України ще слабо інтегрований у світовий інформаційний простір. Водночас саме український Інтернет, на відміну від друкованих ЗМІ та телевізійних програм, найорганічніше інтегрований у світову мережу Інтернет. З З іншого боку, поквапливе і некваліфіковане державне втручання в розвиток інформаційного простору України негативно впливатиме на оформлення громадянського суспільства в Україні і завдасть серйозного удару по міжнародному іміджу держави.

У сучасному демократичному суспільстві засоби масової інформації ефективно функціонують в умовах глобального автоматизованого інформаційного простору, який об'єктивно є матеріально-технічною, технологічною та організаційно-методичною базою системи внутрішніх і зовнішніх зв’язків з громадськістю.

Поступове залучення України до європейської і світової співпраці є можливим лише за наявності сучасної вітчизняної системи засобів масової інформації, яка стане органічною складовою глобального інформаційного простору й забезпечуватиме перехід України до інформаційного типу суспільства.

Висновок

Написання курсової роботи сприяло розширенню і закріпленню теоретичних знань про зародження й розвиток журналістики в різні періоди на європейських теренах, в тому числі, в Україні, а також поглибленню інформації про сучасні засоби масової інформації в державі.

Перший розділ присвячений вивченню історії журналістики. Внаслідок діяльності керівництва партійної верхівки за радянських часів мас-медіа свідомо виконували ідеологічну роль. Перед кожним журналістом відкрито ставилися завдання: роз`яснювати читачеві партійну політику й показувати йому його місце в її реалізації, здійснювати пропаганду партійної програми й агітацію фальшивих цінностей. Однак, звільнившись від партійного нагляду, журналістика опинилася в межах свободи слова. Особливо непокоять факти свавілля використання наданої Українською державою свободи слова (чого не було в Радянському Союзі) для придушення і нищення цієї ж Української держави або для дестабілізації її внутрішнього життя.

У наступному розділі йдеться про те, що особливостями функціонування українських засобів масової інформації є те, що діючи в суспільстві, яке трансформується та маючи високий рівень довіри у населення, вони, з одного боку, певним чином активізували демократичні процеси, а з іншого, будучи залежними від влади і власників, провідні українські ЗМІ виступають як складова авторитарної моделі.

Отже, глобальна інформаційна гласність і демократія стають нині однією із складових усього комплекту політичних прав і свобод людини. Саме журналістика є головним комунікативним каналом, що забезпечує обмін інформацією в найрізноманітніших сферах. Вона є масовою, бо соціальна інформація, що створюється журналістами й поширюється через канали масової комунікації, становить інтерес для всього суспільства, і є загальноцікавою. Завдяки цій професії підтверджується визнання надзвичайно важливого факту — права на свободу слова.

Список використаної літератури

1. Михайлин І.Л. Журналістика як всесвіт: Вибрані медіадослідження. — Х.: Прапор, 2008. — 512с.

2. Копиленко О. Л. Влада інформації. — К.: Вид-во «Україна», 1991. — 108с.

3. Укр. преса в Україні та світі ХІХ-ХХст.: Історично-бібліографічне дослідження. — Т.1: 1812−1890 рр. /НАН України. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; Уклад.: М. В. Галушко, М. М. Романюк, Л.В. Сніцарчук. — Львів: Оріяна-Нова, 2007. — 560с.

4. Закон України «Про правове забезпечення професійної діяльності журналістів в Україні»

5. Жан-Домінік Буше «Репортаж у друкованій пресі»: Пер. з франц. К.: 2003 — 104с.

6. Чирва А. М. Террашок. — К.: Інформаційно-видавничий центр «Інтелект», 2002. — 504с.

7. Українське телебачення: роки, події, звернення. М. М. Кабанов, І.Ф. Курус, В. М. Петренко та ін. — К.: ДП «Дирекція ФВД», 2008. — 400с.

8. Лубченко І.Ф. Слово-зброя? — К.: ТОВ «УВПК „ЕксОб“», 2009. — 506 с. арк. іл.

9. Бондар Ю. В. Поле-битви — інформаційний простір. — К.: МАУП, 2006.

10. Здоровеча В. О. Про журналістику і журналістів: статті, есе, виступи, діалоги. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. — 504с.

11. Карабанов М. М. та ін. Українське телебачення: вчора, сьогодні, завтра. — К.: «Дирекція ФВД», 2006.