Філософи античності

План

1. Аристотель

2. Геракліт

3. Левкіпп

4. Демокріт

5. Епікур

6. Діоген

7. Платон

8. Плотін

9. Сократ

10. Плутарх Література

1. Аристотель

" Є люди настільки скупі, немов вони збираються жити вічно, і настільки марнотратні, немов вони збираються вмерти завтра"

" Щедрий той, хто дає людям потрібне у потрібний їм час"

" З-поміж усіх тварин тільки людина здатна сміятися"

Аристомтель (грец. БсйуфпфЭлзт; 384 до н.е. — 322 до н.е.) — давньогрецький універсальний вчений, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки.

Аристотель народився в м. Стагіра. У 367 до н.е. — 347 до н.е. вчився в академії Платона в Афінах, у 343 до н.е. — 335 до н.е. був вихователем сина царя Македонії Філіппа — Александра. У 335 до н.е. повернувся в Афіни, де заснував свою філософську школу — перипатетиків. Серед його творів — «Нікомахова етика», перша «Поетика».

Аристотель вплинув на весь подальший розвиток наукової і філософської думки. Його твори стосувалися практично всіх галузей знання того часу. Зібрав і систематизував величезний природничо-науковий матеріал своїх попередників, критично його оцінив, виходячи зі своїх філософських поглядів, і сам здійснив ряд глибоких спостережень. У фізичних трактатах «Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо», «Про метеорологічні питання», «Механіка» і інших виклав свої уявлення про природу і рух. Фізика в нього в своїй основі умоглядна. Первинними якостями матерії він вважав дві пари протилежностей «тепле — холодне» і «сухе — вологе», основними (нижчими) елементами, чи стихіями, — землю, повітря, воду і вогонь (своєрідна «система елементів»), що є різними комбінаціями первинних якостей; з'єднанню холодного із сухим відповідає земля, холодного з вологим — вода, теплого із сухим — вогонь. П’ятим, найбільш зробленим елементом вважав ефір.

Погляди на світ виклав у своїй космології, що панувала в науці до М. Коперника. За Аристотелем, Всесвіт складається з ряду концентричних кришталевих сфер, що рухаються з різними швидкостями і приводяться в рух крайньою сферою нерухомих зірок; у центрі Всесвіту розташована нерухома Земля, навколо якої по концентричних колах обертаються планети. Область між орбітою Місяця і Землі (так званий підмісячний світ) є областю безладних нерівномірних рухів, а всі тіла в ній складаються з чотирьох нижчих елементів: землі, води, повітря і вогню. Земля, як найважчий елемент, займає центральне місце, над нею послідовно розміщаються оболонки води, повітря і вогню. Область між орбітою Місяця і крайньою сферою нерухомих зірок (так званий надмісячний світ) є областю вічних рівномірних рухів, а самі зірки складаються з п’ятого елемента — ефіру. Дослідження Аристотеля відносяться також до механіки, акустики й оптики. Зокрема, звук пояснював «струшенням» повітря звучним тілом, луну — відбиванням звуку, виступав проти деяких теорій Евкліда.

Фізика Аристотеля, заснована на принципі доцільності природи, хоча і містила окремі правильні положення, разом з тим відкидала прогресивні ідеї геліоцентризму.

Товариські відносини між Платоном і Аристотелем, як між добрим учителем і здібним учнем, не заважали Аристотелеві критично відноситись до слів учителя. Звідси пішла легендарна фраза: «Платон мені друг, але істина дорожча».

На долю Аристотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки його геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із великих енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології…

Великий філософ Аристотель у житті був малоприємною і різкою людиною. Тому, коли помер Александр Македонський — його вихованець і покровитель, — Аристотель зрозумів, що його може спіткати доля філософа Сократа, засудженого афінянами на смерть. Випереджуючи таку подію, Аристотель поспішив втекти з Афін. «Хочу позбавити афінян нового злочину проти філософії», — пояснив він друзям причину своєї втечі.

2. Геракліт

" Розум — Бог для кожного"

" Взаємну бесіду треба вести так, щоб кожен з співбесідників взяв з неї користь у виглядь знань"

" Знання розуму не вчать"

Геракліт з Ефесса (ок. 540- 480 до н.э.) — давньогрецький філософ.

Гераклітові належить філософський прозовий твір «Про природу» (не плутати з одноіменною працею Анаксімандр). На жаль, виклад думок у цьому творі затемнений стилістично, якоюсь загадковістю, тому думки його невидимі, темні (недарма Геракліта називали «темним»). Але його мова, на відміну від Анаксімена, проста й невимушена, багата метафорами і порівняннями. Це міфологізована мова. У Геракліта міфології більше, ніж у мілетських філософів.

Проте у вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін «логос», який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — це пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече» .

Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного Божественного Закону — Логосу.

3. Левкіпп

" Рух неможливий без пустоти. Пустота є небуття"

" Без причини не буває нічого"

Філософія Левкіппа (прибл. 500−440 pp. до н.е.) вперше поєднує поняття «буття» з поняттям «першоелемент» у понятті про атом — неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже жодних відомостей, однак про Демокрита, його видатного учня, існує досить велика кількість суперечливих фактів. Діяльність Демокрита (460−370 pp. до н.е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа — Демокрита. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми). Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: «Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча». На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху, Демокрит приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу теоретично розв’язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрит, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй «людяності», але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова «атом» — «індивід» .

4. Демокріт

" Мудрий той, хто не жалкує рпо те, чого не має, та радіє тому, що у нього є"

" Ворог не той, хто ображає, а той, хто робить це навмисно"

Демокріт, Демокрит (грецькою: Дзмьксйфпт) Абдерський (приблизно 460—370 pp. до н. е.), давньогрецький філософ, засновник атомістичної гіпотези пояснення світу.

Демокріт народився в місті Абдери у Фракії. Він багато мандрував по світу, вивчив філософські та натурфілософські ідеї різних народів (Єгипет, Вавилон, Персія, Індія, Ефіопія). Демокріт розвив вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітівської філософії.

Демокріт був великип політичним діячем свого часу. Він розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого — забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії, він вважав, що держава — це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціальна солідарність усіх. Закон розглядався Демокрітом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну неповноцінність, добровільно не надаються до доброчесної поведінки.

Демокрит вважав, що душа смертна і гине разом з тілом. За Демокритом, ніякого загробного існування душі немає і не може бути: «Душі гинуть. Бо те, що народжується разом з тілом, з необхідністю повинно загинути разом з ним»; «деякі люди, не знаючи, що смертна природа людини підлягає руйнуванню… складають байки про те, що буде після смерті».

Відношення Демокрита до сім'ї, жінки та дітей негативне. Він віддає перевагу безшлюбному життю. Демокрит високо цінує щиру розумну дружбу, адже «дружба одного розумного краща дружби всіх нерозумних», «Той недостойний жити, у кого немає гарного друга, адже це значить, що він погана людина. Найнебезпечніший для дружби наклеп: меч рубає, а наклеп розділяє друзів». Щоб не помилитися у виборі друзів, треба судити про них по справах, а не по словах, хоча і «слово — тінь справи». Тому й самому «потрібно прагнути до доброчесних справ і вчинків, а не до слів». Мету виховання — досягнення чесноти — краще здійснювати переконанням і доводами розуму, ніж примусом. В основі виховання — здатність до сорому, тобто совість. «Прекрасне осягається шляхом вивчення і ціною великих зусиль, погане засвоюється само собою, без труда». Сама здатність трудитися приходить до людини в процесі навчання письму, музиці, гімнастиці і т.п. Виявляючи своє невміння і незнання, людина соромиться, усвідомлює свою обмеженість і втрачає свою гординю, якщо вона в неї була.

Багатство і бідність для Демокріта — не соціальна проблема, а моральна. Багатством потрібно користуватися розумно, приносячи користь народу. Багатий не той, хто володіє майном, а той, хто бідний бажаннями. Бідняком бути краще ніж багатим, бідняки уникають злих підступів, заздрості і ненависті. Щастя не в багатстві, воно не в чередах і в золоті, не в рабах і не в грошах, щастя — в душі. Якщо у тварин головне — їхня тілесна природа, то в людини — скарб душевний .

5. Епікур

" Смерть для нас ніщо; адже все хороше та погане заключаються в почуттях, а смерть є звільнення від почуттів"

" Найбільший плід обмеження бажань — свобода!"

Епікур (грецькою: ЕрЯкпхспт) (341−270 pp. до н. е.), давньогрецький філософ-матеріаліст. В 306 році до н. е. заснував філософську («епікурейську») школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокрита (вчителем Епікура був послідовник Демокрита Навсіфан). Водночас Епікур створив зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з’являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з’явлення у людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом» — набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокрита звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилювало не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного водіння.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав у основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Йдеться саме про «відхилення» від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Арістотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робив висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).

Епікур створив життєстверджну етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Згідно з нею, моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму.

До нас дійшли лише фрагменти праць філософа.

6. Діоген

" Я громадянин світу"

" Бути у хорошому настрої - причиняти муки своїм заздрісникам"

" Людей багато, а людину знайти важко"

Діоген Синопський (дав.-гр. ДйпгЭнзт? Уйнщреэт, бл. 412 до н. е. — 10 червня 323 до н. е., Корінф) — давньогрецький філософ-кінік.

Родом із Синопи, більшу частину життя провів на міському звалищі поблизу Корінфа. Помешканням йому слугував піфос. Учень засновника кінізму філософа Антисфена. Творів не писав і зажив слави передусім завдяки притчам та висловлюванням, якими супроводжував нестандартні, із загальноприйнятої точки зору, ситуації у своєму житті. Усі відомості про життя та погляди Діогена Синопського взяті з анекдотів про нього, опублікованих у книзі Діогена Лаертського «Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів» .

Діоген був людиною, яку сьогодні назвали б ізгоєм. Він не займався пошуком роботи і не мав власного майна та постійного місця проживання. І тому він ночував у храмах, у знаменитій бочці. Замість матрацу він підкладав листя — єдиний натяк на комфорт. Він носив старий поношений плащ, спирався на ціпок, за плечима носив невеликий мішок із усім найнеобхіднішим. Згадували такий випадок: він побачив, як хлопчики п’ють воду з ріки прямо з рук. Діоген був спантеличений: «Вимоги дитини — і то менше від моїх!». Він викинув свій кубок, вважаючи його більше непотрібним. Він вважав, що природа наділила людину всіх необхідним.

Проте Діоген не уникав людей. Навпаки, він користався кожною нагодою говорити з народом — і йому було що сказати. Славою користувалася його критика традицій та дурниць. Він критикував людей не залежно від того, хотіли вони слухати його чи ні. Якщо він починав полемізувати — на нього звертали увагу всі. Можна тільки дивуватися, як його не побили батогами чи не судили. Адже під його критику потрапляли богачі й впливові люди, навіть міфологізовані герої легенд. Наприклад, греки вважали міф про Едипа як велику трагудію. А Діоген сміявся з неї, а головного героя вважав слабкою людиною. Для греків це було шокуючим. Проте були й більш шокуючі речі. Діоген вважав канібалізм природною справою (але сам до цього не опускався).

Метою Діогена була «шокова терапія». За її допомогою він змушував людей думати. Діоген шокував своєю поведінкою і дуже знаменитих людей. Наприклад Олександр Македонський, дізнавшись про знаменитого філософа, дозволив Діогену побажати будь-що. І тоді Діоген відповів йому: «Відійди, ти затуляєш мені сонце!» Зіркам Олімпійський ігор також діставалося від Діогена. Якось він спитав у переможця: «За що ти отримав вінок переможця?» Атлет гордо відповів: «За те, що я переміг у поєдинку із сильнішими людьми Греції!» «Сильнішими? Навряд! Якби вони були сильніші за тебе, то ти б їх не подолав». — «Добре, я отримав перемогу над рівними мені в боротьбі». — «Так-так. Але якщо ти їх переміг, отже, ви все ж були не рівні». Атлет погодився. На це Діоген розсміявся: «І ти радієш тому, що переміг слабшого. Це кожен зможе!»

Діоген насміювався просто над всіма. Його навіть прозвали собакою. Грецькою «собака» — kynikos — звідси й походить слово «цинік» .

Цинізм Діогена не пощадив навіть його смерті. Помираючи, він сказав, щоб його тіло викинули в поле — щоб дикі звірі з'їли його. Діоген помер у Коринфі, і міщани встановили йому пам’ятник, на якому було написано: час відточить і камінь, і бронзу, але твої слова, Діоген, будуть жити вічно."

7. Платон

" Життя треба жити як гру грати: гратися в певні ігри, робити жертвоприношення, співати й танцювати. І тоді людина зможе сподобитися ласки богів і захиститися від ворогів, і перемогти у змаганні."

" Можна відповісти на будь-яке запитання, якщо запитання поставлене правильно"

" Усе, що викликає перехід із небуття у буття, — творчість"

Платомн (427 до н.е. — 347 або 348 до н.е.) — старогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом — родоначальник європейської філософії; глава філософської школи Академія.

Походив з аристократичної сім'ї, що брала активну участь у політичному житті Афін (рід його батька Аристона походив від міфічного царя Кодру; серед предків матері, Периктіони, законодавець Солон; після перемоги спартанців у Пелопонеській війні дядько Платона, Хармід, стає одиним із Десятьох ставлеників Лісандра в Пиреї у 404−403 рр., Критій — один із Тридцятьох тиранів у Афінах).

Одержав гарне, традиційне для аристократичного юнака, виховання. У юності слухав софіста гераклитовської орієнтації Кратила, в 20 років познайомився з Сократом, почав регулярно відвідувати його бесіди і відмовився від реальної політичної кар'єри. Відрізнявся крайньою сором’язливістю і замкнутістю. Після смерті Сократа в 399 р. Платон їде в Мегари. Бере участь у Корінфській війні, у походах у Танагру (395) і Корінф (394). У 387 відвідує Південну Італію, Локри Епізефирські - батьківщину найдавніших записаних законів Залевка (з Локр походить піфагорієць Тімей, ім'ям якого названий знаменитий діалог Платона, подорож взагалі замислювалася насамперед заради знайомства з піфагорійцями). У Сицилії (Сіракуза), він знайомиється з Діоном, наближеним правителя Сіракуз Діонісія I (Старшого). Після повернення із Сицилії (387) заснував в Афінах свою філософську школу — Академію. Знайомство з Діоном та прихильне ставлення останнього до вчень Платона сприяло тому, що в 367−366 і 361 Платон здійснив ще дві поїздки до Сицилії.

Існування суспільних гімназій, які концентрувалися на заняттях науками й ораторським мистецтвом було традицією в Афінах 5−4 ст.; «школа Платона», мабуть, формувалася поступово, за назвою гімназія вона також стала іменуватися Академією. До неї, зокрема, належали: племінник Платона Спевсип, що став на чолі Академії після смерті Платона. Ксенократ — третій схоларх Академії, знаменитий математик і астроном — Евдокс Книдский, що залишався на чолі школи під час другої поїздки Платона в Сицилію. У 366 в Академії з’являється Аристотель і залишається там аж до смерті Платона.

8. Плотін

" Наша земля — єдиний цільний органиім. Земля — тіло; ріки — вени; вода — кров; ліси — легені; лід — ступни; плотини і дамби — тромби"

Плотін — древньо-грецький філософ, неоплатонік.

Найвидатнішим представником неоплатонізму є Плотін (204−270) з Олександрії, що студіював там філософію у загадкового Амонія Саккаса (чи не індус?); сам почав викладати філософію десь коло року 240. Після подорожі до Персії Плотін переїздить до Риму, де до його філософічного кола належав імператор Галлієн та його дружина. В Римі Плотін і вмер. Його твори-трактати. 54 за числом, розподілені старими видавцями на шість «Енеад» (дев'яток), писані на різні теми, видано щойно по його смерті. Вони охоплюють цілу систему думок Плотіна, хоч освітлюють різні питання і нерівномірно.

Справжнє буття залишається у Платіна, як це було у платоніків взагалі, головною темою філософії.

Картина світу, розуміється, значно відрізняється від християнського світогляду, але вона і не пантеїзм: Бог-Єдине відрізняється від світу, стоїть над ним. Бог не чинний творець світу, процес «еманації» в основі відрізняється від «утворення» світу за уявленням християнської релігії. Але ціла низка мотивів по меншій мірі нагадує відповідні думки християнського світогляду, зокрема ідей «негативної теології» .

9. Сократ

" Заговори зі мною щоб я тебе побачив"

" Ми живемо не для того щоб їсти, а їмо для того щоб жити"

" П’янство не народжує пороки, а їх знаходить"

" У кожній людині сонце, лише дайте йому світити"

Сокрамт (біля 470−399 до Р.Х.) — давньогрецький філософ, не залишив жодного письмового джерела після себе. В більшості, його описано в діалогах його найвідомішого учня Платона, проте, там важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігуру, що пропагує Платонівські ідеї. Сократ, будучи спочатку софістом, був націлений не тільки на риторику, а, на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж Платона, та який сильно відходить від останнього, а там де ні — вважається, що він у нього списав), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою інших громадян.

Проте, Сократ навчає тільки багатих людей — як він зазначає в Платонівській Апології, вони є менш зайнятими та мають час вислухати його вчення. Більше того, в (напів-) аристократичному суспільстві такі люди мають більше впливу. Сам він же не бере за навчання грошей (цього його дружина Ксантіппа не розуміє), живе в простих умовах.

Сократ займався в основному дослідженням людей та можливістю самопізнання. Він виходив із аполонівського «пізнай самого себе». Вважав, що філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм.

Своє мистецтво пізнання правди він називав мистецтвом допомоги народженню (маєвтика) (його мати була акушеркою). За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

Діалектика, метод питання та відповіді, не є Сократівським винаходом — а Зеноновим, проте, без сумніву, він його суттєво розвиває. Цікаво провести паралелі між Сократом та Декартом, які обидва стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, що відбудувати світ за новими принципами, на нових засадах.

10. Плутарх

" …Або як можна коротше, або як можна приємніше…"

" Тварина від тварини не відрізніяться настільки сильно, скільки людина від людини"

Плутамрх (грец. Рлпэфбсчпт, лат. Plutarch) (бл. 46 — 120 нашої ери), грецький письменник, історик і філософ-мораліст. Автор знаменитих Порівняльних життєписів і низки філософських творів, написаних у руслі традиції платонізму.

Плутарх походив із заможної родини, що мешкала в невеликому містечку Херонея в Беотії. В Афінах вивчав математику, риторику і філософію, останню головним чином у платоніка Амонія. У молодості багато подорожував. Відвідав Грецію, Малу Азію, Єгипет, був у Римі, де зустрівся з неопіфагорейцями, а також зав’язав дружбу з багатьма видатними людьми, у тому числі з Луцієм Местрієм Флором, близьким соратником імператора Веспасіана, який допоміг Плутарху одержати римське громадянство. Однак незабаром Плутарх повернувся в Херонею. Він вірно служив своєму місту на громадських посадах, збирав у своєму будинку молодь, а навчаючи власних синів, створив свого роду «приватну академію», у якій відігравав роль наставника і лектора. Завдяки цій своєрідній філії афінської платонівської Академії беотійська Херонея стала одним з центрів платонізму в I ст. н. е. На п’ятидесятому році життя став жерцем Аполлона в Дельфах, намагався повернути святилищу й оракулові колишнє значення. Плутарх був типовим представником грецької міської аристократії цього часу: виступаючи іноді на більш широкій політичній арені, він намагався залишатися переважно місцевим діячем рідної Херонеї.

Література філософ античність геракліт епікур Надольний І.Я. Філософія. Підручник для ВУЗів. — К., 2000.

История философии: Учеб. пособие для вузов/ А. Н. Волкова, B.C. Горнев, Р. Н. Данильченко и др.; Под ред. В. М. Мапелъман и Е. М. Пенькова. — М.: «Издательство ПРИОР», 1997. — 464 с.

Хрестоматия по философии: Учебное пособие / Отв. ред. и сост. А. А. Радугин. — Москва: Центр, 2001. 416с.

http://www.aforismo.ru/search/