Історичні реалії та художній домисел у романі В. Шкляра «Залишенець. 
Чорний ворон»

Міністерство освіти і науки України Чорноморський державний університет імені П. Могили Кафедра української філології, теорії та історії літератури

Реферат

з дисципліни: «Дискурс української історичної прози»

на тему: «Історичні реалії та художній домисел у романі В. Шкляра „Залишенець. Чорний ворон“»

Миколаїв 2013

Вступ

Жанр українського історичного роману з патріотичними акцентами почав набирати сили ще з середини 1990;х, коли на книжкових полицях, окрім нових книжок таких авторів як О. Пахучий, О. Гуцуляк, Д. Міщенко, з’явилися забуті чи заборонені за радянських часів твори М. Вінграновського, Ю. Мушкетика, О. Лупія та інших. Радянські історико-патріотичні романи 20-х і 30-х, потім 60-х років створювалися на замовлення влади і, позаяк були явищем масово-пропагандистським, у різні періоди радянської історії виконували відповідні мобілізаційні функції. Доволі схожі надії покладають і на сучасний історичний роман з його прозорою заідеологізованістю.

Історико-патріотичний роман Василя Шкляра існує нібито самостійно, без державного замовлення. Однак він зачіпає болючі питання історії, самосвідомості й політики, завойовуючи своєю конвенційною консервативністю не лише увагу масового читача, а й позитивні оцінки критиків.

Ідеться про роман, виданий у двох видавництвах під різними назвами — «Чорний ворон» і «Залишенець». Він приніс авторові кілька літературних премій, був номінований на найпрестижнішу державну літературну премію ім. Тараса Шевченка й кількаразово перевиданий, він став об'єктом безпрецедентної читацької уваги. Ця увага дісталася роману не одразу після його появи 2009 року році, а лише 2011;го, коли письменник у відкритому листі відмовився від Шевченківської премії, вимагаючи відставки міністра освіти та науки. Така заява спричинила викреслення «Чорного ворона» зі списку номінантів. Натомість, у відповідь на заклики Юрія Андруховича, Василеві Шкляру було вручено першу «Народну Шевченківську премію», зібрану коштом прихильників. Зараз триває схожий збір грошей — на екранізацію цього роману. Після скандальної відмови автора від премії думки критиків розділилися: одні звинувачували письменника у ксенофобії й навіть фашизмі, інші (їх була більшість) вбачали в «Чорному вороні» свідчення нового відродження української літератури.

Роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» став знаковим явищем не лише в українській літературі. Його рамки виходять далеко за межі художньої цінності. Той сплеск масової уваги до твору, велика кількість позитивних і критичних відгуків свідчать про непересічне суспільно-політичне значення появи «Чорного ворона» на літературному полі України.

Цей роман є потужною ідеологічною зброєю, яка здатна вплинути на хвору колоніальну українську свідомість. Його роль тим більше вагома на фоні проблем з українською ідентичністю й псевдоелітою, яка має всю повноту впливу на розвиток держави ще із часу проголошення незалежності.

Відсутність в Україні українського змісту та духу, його заміщення комплексом малоросійства та в підсумку низький рівень життя, соціальна та національна несправедливість — і є наслідком поширення в українській ідентичності цієї хвороби колоніально-залежного народу.

«Чорний ворон» — знаковий твір у тому сенсі, що називає речі своїми іменами.

Історія написання роману і нагороди

Василь Шкляр — письменник і політичний діяч. Народився 1951 року на Черкащині.

1968;го р. закінчив середню школу зі срібною медаллю. Того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, де завершив навчання 1973;го. Водночас навчався (за обміном студентів) на філологічному факультеті Єреванського державного університету — студіював вірменську мову й літературу.

Після навчання рік працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Відтак довгий час займався журналістикою, завідував відділом прози в журналах «Ранок» та «Дніпро». На порі становлення нашої незалежності у 90-х роках був прес-секретарем Української республіканської партії. Тривалий час перебував на творчій роботі, обіймав посади головного редактора видавництва «Дніпро» та заступника голови Національної спілки письменників України.

Василь Шкляр — член НСПУ, член Асоціації українських письменників, лауреат багатьох престижних літературних премій, володар гран-прі Всеукраїнських конкурсів на кращий роман «Золотий бабай» та «Коронація слова», лауреат премії «Золоте перо», міжнародної премії «Спіраль століть», австралійської премії «Айстра», премії Ліги українських меценатів «Ярославів Вал» та ін. Улюблена літературна відзнака Шкляра — «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».

Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка присудив Василеві Шкляру цю найвищу літературну нагороду за роман «Чорний Ворон» («Залишенець»), однак письменник відмовився отримувати премію на знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти українофоба Табачника.

Згодом у Холодному Яру вперше в нашій історії автору «Чорного Ворона» було вручено Народну Шевченківську премію. Грошовий еквівалент нагороди — 260 000 грн. письменник переказав у фонд екранізації роману «Чорний Ворон».

Друкувати свої твори почав ще школярем, з 1967 року. Окремими виданнями вийшли книжки прози «Перший сніг» (1976), «Живиця» (1982), «Черешня в житі» (1983), романи «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003), «Залишенець» («Чорний Ворон», 2009) та ін.

Сьогодні Василя Шкляра називають батьком українського бестселера. Кожен його роман викликає неабиякий резонанс у суспільстві. Тираж «Чорного Ворона» уже сягнув за 150 тисяч. Культовий роман «Ключ» нещодавно витримав десяте видання. Постійно перевидаються романи «Елементал», «Кров кажана».

Письменник володіє вірменською мовою, свого часу активно займався художнім перекладом. Розголосу набула його інтерпретація першого варіанту повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», за що «удостоївся» брутальної критики тодішнього російського посла Віктора Черномирдіна.

Твори Василя Шкляра також перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською та ін.

«Чорний Ворон» — не просто історичний роман, а маніфест на тему: хто такі українці і як їм жити. Роман відтворює одну із сторінок української історії - боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920;х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Робота над романом тривала майже 13 років. З перших же сторінок «Чорного Ворона» можна було побачити неабияк уміло поєднані архівні документи і художню розповідь так, щоб факт не розчинився в морі фантазії і наборі троп, а навпаки — підкреслив свою значущість, став об'єктом осмислення та переживання; щоб пробудив заспані почуття, чесноти і принципи як загальнолюдські, так і національні. Таких творів у нас зараз небагато, творів історичних, написаних цікаво, вдумливо, які торкаються теми історичної справедливості і приносять не тільки задоволення, а й користь та якийсь поштовх до роздумів, бажання самому щось шукати, вивчати, самовдосконалюватись. А це вкрай необхідно для розвитку сучасного українця.

«Залишенець» відтворює події громадянської війни ХХ століття в Україні, зокрема історію Холодноярської республіки, яка з 1919 по 1922 рік була осередком визвольного руху на території нашої держави.

Хронологія буремних подій і нині українськими істориками подається скупо: 1918;1922 рр. український повстанський рух зароджується біля Мотронинського монастиря. Після революції на прохання ігумені в селі Мельники жителі створили загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупаки, щоб вберегти монастир від пограбування. 1919 року загін із 22 осіб перетворився на полк, а Василя Чучупаку обрали полковником (до цього він був сільським вчителем). Його брат Петро Чучупака став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх із Черкас. Холодноярська республіка контролювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15 тисячну армію, втім, територія повстанського руху охоплювала й набагато дальші села. Офіційна історична наука твердить про те, що Холодноярську республіку та повстанський рух було зліквідовано 1923 року внаслідок спецоперації чекістів, які вийшли на одного з отаманів, переконали отаманів в існуванні вигаданої у надрах ЧК «Чорноморської повстанської групи» та зманили отаманів у пастку і захопили провідних командирів Холодноярської повстанської групи військ.

Ці факти лягли в основу спогадів про буремні події М. Дорошенка «Стежками холодноярськими. 1919;1923» (Філадельфія, 1973), Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр» (Львів, 1937), а також художніх творів, написаних, зокрема, мурівцем Федором Дудко («Отман Крук»), українським письменником Климом Поліщуком тощо. Однак тема боротьби повстанців Холодного Яру в українській історичній прозі не настільки поширена, як, скажімо, опис доби Київської Русі чи доби Хмельницького.

Художня версія тих подій від В. Шкляра певною мірою розширює уявлення про історію створення та загибелі Холодноярської республіки. Письменник вибудовує свій твір на засадах історичної достовірності: чи не кожний розділ книги розпочинається уривком із документу — чи то звіту чекістського, чи то уривку із газетної замітки, статті тощо. Відтак, роман має немовби дві площини оповіді: одну — художню (це історії двох отаманів: Веремії та Чорного Ворона), другу — документальну (це документальні свідчення, які відкривають розділи роману). Цікаво, що документальні свідчення автором подаються не у хронологічному порядку, а довільно: іноді вони випереджають події, описані у творі, іноді - після цитати із документу йде виклад художньої версії того, що відбулося, часом — В. Шкляр загалом не коментує та не дублює того, про що повідомляється у документі. Відтак документальна лінія у романі певною мірою виглядає як відсторонена і контрастує із художньою лінією твору, динамічною, із гостросюжетними поворотами, карколомними пригодами, вражаючими сценами.

Втім, автор не обмежився двоплановою композиційною будовою твору (документальна лінія та художня версія подій), й представив читачеві дві історії руху на прикладі життя та діяльності двох отаманів — Веремії та Чорного Ворона. Історія останнього розказана більш докладно, хоча також не в хронологічній послідовності. Історія Веремії дотична до подій життя Чорного Ворона, й дуже довго нагадує розсипаний пазл, не систематизовану оповідь, яка фактично із середини твору набуває закінченого вигляду. Долі двох отаманів поєднуються: Чорний Ворон рятує немовля, сина Веремії.

Та окрім реальних персонажів, у творі виведено ще одного — містичного чорного ворона, який спостерігає за подіями («На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням», — саме чорний ворон спостерігає за начебто похованням отамана Веремії. Старезний чорний ворон — своєрідне alter ego головного героя, отамана Чорного Ворона, мудрого, сміливого, мужнього, безмежно відданого своїй справі. Мудрий спостерігач — холоднокровний і байдужий до усього, що відбувається навколо, він — безпристрасний, на відміну від чорного ворона — птаха, Чорний Ворон — отаман — це суцільна пристрасть: і в коханні, і в вираженні почуттів, і в бою, і в спілкуванні із товаришами, і в судженнях.

Історія отамана подається не послідовно, тільки на середині твору ми дізнаємося про те, як він вибрав для себе повстанську стезю. Втім, автор намагається із усіх сил надати творові глибшого змісту, ніж це передбачає авантюрно-пригодницька сюжетна лінія. Очевидно, саме із цією метою до тексту введено образ чорного ворона — птаха, містичну сцену зустрічі вовка і повстанця Вовкулаки, вони «працюють» на поглиблення психологічної складової твору.

Водночас у романі присутні любові сюжетні лінії, вони акцентують на почуттях, які переживає герой, розкривають його образ не тільки як героя, але й як звичайного чоловіка, що прагне щирих почуттів. Містична сцена розкопування прапору Холодноярської республіки теж представлена автором у руслі саме поглиблення психологічності твору. Розпочинається вона як пошуки скарбу матеріального, а перетворюється на скарб духовний — холодноярський девіз «Воля України або смерть» та шевченків заклик «І повіє новий вогонь з Холодного Яру».

Цю сцену В. Шкляр виводить тоді, коли бойовий загін Чорного Ворона уже налічує кілька осіб, коли інших отаманів арештовано. Промовисто виглядає й те, що через кілька сторінок письменник подає уривок із місячного звіту Черкаського окружного відділу ҐПУ Губернського відділу ҐПУ за червень місяць 1923 року: «3 июня имела место дерзкая бандитская выходка политического характера. Через село Сокирное, что в 15 верстах юговосточнее г. Смела, ранним утром в открытую, совершенно демонстративно проехала конница из одиннадцати всадников, предположительно банды Черного Ворона, вооруженная карабинами и одним пулеметом. При этом бандиты громко распевали «Ще не вмерла…», а всадник, ехавший впереди, держал развевающийся черный флаг с надписью «Воля України або смерть».

Ще одна риса роману — надмір кривавих сцен. Читач мимоволі опиняється у полоні постійного емоційного напруження, співпереживання за долю героїв. Емоційне напруження посилюють і еротичні сцени у творі. Герої у романі живуть на межі - життя і смерті, майбутнього і минулого, та найважливіше — вони перебувають на межі людських можливостей, на межі пам’яті та безпам’ятства: про них намагаються не згадувати родичі, вони вимушені тікати від рідних домівок, щоб загубитися в нетрях робочого Донбасу або за кордоном, змінювати імена. Більше того — їх існування всіляко заперечує офіційна влада, регулярно подаючи звіти про остаточне знищення так званих банд.

Містика, таємничість, емоційно-психологічне напруження, карколомні події і водночас документальна основа — В. Шкляр прагне зробити свій твір і цікавим для читача і - перетворює його на типовий приклад масової белетристики. Письменник за основу бере жанрову схему авантюрно-пригодницького роману та доповнює її історичними фактами і - перед читачем з’являється історичний авантюрно-пригодницький роман.

«Чорний Ворон» так і не вийшов за межі авантюрно-пригодницької тональності. У творі на перший погляд безліч голосів — офіційний «голос» документів ҐПУ, газетних статей, голос автора, голос Чорного Ворона — отамана, голос птаха, який спостерігає за вчинками героїв. Однак інтонації цих голосів — однакові: тривожні, містичні, трагічно-розпачливі. Немає «різких і несподіваних переходів до внутрішньої полеміки, від полеміки до прихованого діалогу, від прихованого діалогу до стилізації спокійних житійних тонів, від них знову до пародійного оповідання і, зрештою, до винятково напруженого відкритого діалогу».

Більшість внутрішньо напружених станів отамана Чорного Ворона, в тому числі у тих випадках, коли він говорить від першої особи, — спокійні, вони швидше нагадують інтонації автора, аніж особистості, яка перебуває у вирі буремних подій. Такі ж інтонації - у розповідях від третьої особи, письменника. Це надає творові певної інтонаційної статичності: витримано-спокійна інтонація оповіді і про бій, і про інтимні переживання, і про офіційні події, таким же тоном подані роздуми героїв («Ми таки відкопали його. Саме тут, у Скарбовому Яру…», «А тоді ми ще могли впоратися і не з такими зграями. Шарпали навіть частини регулярного війська, як от, приміром, спільно з отаманом Гонтою-Лютим в одному бою під Звенигородкою…» — такі та інші вспіти відкривають оповідь від першої особи — отамана Чорного Ворона. Такий стиль оповіді можна охарактеризувати протокольним, таким, щоб швидше повідомляє, але не прагне відтворити мовний світ героя, його душевні переживання, виражені через слово і у слові. Слово героя і слово про героя (мова автора) — однакової тональності, а відтак, подають закінчений образ і події, і персонажа, статичний, твердий і холодний. Можливо, тому так дивує надмір емоційно-напружених кривавих сцен — немає «діалогу» слова і «протислова» (М. Бахтін). У самосвідомість отамана Чорного Ворона не проникає інша свідомість, немає зламу, протесту персонажа — він «рівний», як і його мовлення, без акцентних змін, синтаксичних зламів, повторів, обмовок і затягнутих фраз, немає зіткнення реплік і суджень. Саме внутрішньої, бо зовнішня присутня: В. Шкляр представляє, по суті, три сюжетні лінії - містичну (чорний ворон — птах), документальну (документи), художню (історія двох отаманів).

Ці ознаки чітко вказують, що роман «Чорний Ворон» відтворює за допомогою стереотипних прийомів, динамічно, але — стандартно — сюжет із подій періоду громадянської війни 1920;1930;х років. Це дозволяє класифікувати роман В. Шкляра як історичний, однак навіть таке визначення потребує уточнення — який саме історичний? Адже на кінець ХХ століття в українській літературі сформувалася розгалужена система жанрово-стильових модифікацій історичної романістики. Безперечно, письменник представив твір із цілком вірогідною документальною основою (вона навіть стала частиною художньої тканини тексту); в ньому присутнє випробування персонажа — і не тільки його фізичної міцності, але й його психологічної цілісності, морально-етичне випробування, вміння не зраджувати своїм переконанням, відстоювати власну позицію (саме на цих моментах акцентує один із варіантів назви твору — «Залишенець», той, хто залишився вірний своїм поглядам та не зрадив ідейним переконанням); у романі відтворено один із найскладніших конфліктів доби, який вплинув на історичну долю української нації упродовж ХХ століття; цікаво, що В. Шкляр відмовляється від кривавого показу протистояння антагоністичних сил, як це зазвичай притаманно історичним романам, навпаки — у «Чорному Вороні» йдеться насамперед про протистояння всередині однієї сили — української нації, розділеної на два табори — тих, хто пристосувався до обставин, і тих, хто вирішив стояти за свободу Холодноярської республіки до кінця; відповідно до концепції М. Бахтіна у творі проявилися виразні риси авантюрницького часу: герой ніби опиняється у «чужому просторі» своєї ж країни, в якому не знаходиться місця ні йому, ні його коханню, ні немовляті отамана Веремії. Таких рис можна виділити й більше, та найважливіша ознака історичного роману — це співвідношення художнього домислу і вимислу, яке, власне, й визначає, до якого із жанрово-стильових різновидів можна віднести твір.

Так, С. Андрусів виділяє такі жанрово-стильові різновиди історичної романістики: історико-художній роман; художньо-історичний роман; художньо-документальний роман. Відповідно до цієї класифікації твір В. Шкляра можна віднести до художньо-історичної романістики, з огляду на те, що у ньому історична достовірність служить лише приводом для моделювання письменником нових сюжетних ліній, твір акцентує насамперед на долі Чорного Ворона, а отаманів із таким прізвиськом у часи громадянської війни було багато. «Літературознавча енциклопедія» за редакцією Ю. Коваліва визначає домисел як «різновид фантазії, логічно вмотивований здогад, процес остаточного освоєння осмислюваного матеріалу, не підкріпленого прикладами». Функції домислу — дофантазувати, додати деталі до того, що насправді існувало чи існує, вимисел — це фактично повне вигадування подій, описаних у творі. Для О. Білецького розрізнення цих двох понять є, по суті, розрізненням двох типів творчості: твори, засновані на домислі, максимально точно відтворюють історичну та життєву правду, ті ж, що засновані на вимислі, — це вільний лет творчої уяви, яка відривається від достовірних фактів. Проблема співвідношення вимислу і домислу в історичній романістиці стала предметом наукових студій Б. Мельничука, який стверджує, що домисел у порівнянні із вимислом виступає допоміжними засобом, він стосується деталей, штрихів твору, отже, менш істотного, однак і не малозначного. Однак сфера вимислу у ХХ столітті розширюється, й витоки цього явища — у особливому ставленні письменників до історії, минулого. Воно перестає сприйматися як цілком визначена даність, а трактується як можливий варіант розвитку подій, часто — лише версія, яка дійшла до наших часів, однак існують, мовляв, і події, невписані до літописів та історичних свідчень. Отже, історію можна домислювати, видозмінювати, зрештою, шукати інваріантну історію.

Чи домислює історію В. Шкляр? І так, і ні. Свідчень про існування отамана із прізвиськом Чорний Ворон — безліч, очевидно, що таких людей було кілька. Водночас історія отамана Чорного Ворона від В. Шкляра — це художня версія біографії особистості, яка опинилася у вирі революційних подій. Тому в ній і присутні моменти, які можна класифікувати як вигадані, а не достовірні - скажімо, образ містичного чорного ворона птаха, знахарки, яка рятує йому життя, любовна сюжетна лінія тощо.

По суті, у романі В. Шкляра — велика кількість художніх прийомів: і зміщення часових просторів (документальна сюжетна лінія, і художня), і містичні сюжетні повороти, і психологічна лінія оповіді про духовний світ героя (хоча вона найменш виразна), і зміна точок зору (оповідь ведеться то від імені автора, то від імені отамана Чорного ворона, то «говорять» документи), і карколомні пригоди персонажа, і надмір кривавих сцен. Усе це створює ефект хаосу як життя героя, і хаосу як художнього прийому: герой — у вирі революційних подій, художній прийом — приголомшити читача.

Саме таку функцію переважно виконують твори масової літератури — вразити, здивувати, пережити високе емоційне напруження, яке є швидше симулякром (імітацією справжніх емоційних переживань). Саме це дозволяє твір В. Шкляра класифікувати як авантюрно-пригодницький історичний роман, із такими ознаками:

Гостра фабульна та сюжетна ліня;

Поведінка персонажа не вкладається у межі звичних поведінкових схем, він здатний на неймовірні вчинки;

Твору властивий елемент таємничості та містичності, який змушує читача переживати напружені емоційні почуття;

Надприродне розв’язання конфлікту твору — це і напівмістична втеча отамана Чорного Ворона, і напівлегендарне його повернення в Україну в середині ХХ століття;

Сильний, підкреслено героїчний характер головного героя — отамана Чорного Ворона;

Екзотичні обставини життя та пригод персонажів — легендарний Холодний Яр, містичні сюжетні сценки зустрічі із вовкулаком тощо.

Висновки

шкляр чорний ворон романістика

«Залишенець. Чорний ворон» — пригодницький історичний роман. Він ґрунтується на історії партизанської та повстанської війни проти радянської влади в Центральній Україні у 1920;х роках.

В основу сюжету роману покладено війну Холодноярської республіки — чотирирічного державного утворення, що стало осередком опору радянській владі на Лівобережній Україні. Під проводом різних отаманів холодноярські повстанці борються з більшовицькою армією. Головний герой роману, один з останніх отаманів Холодного Яру, «залишенець» Чорний Ворон представлений надзвичайно обдарованим військовим керівником, бійцем і месником, закоханим у таємничу жінку на ім'я Тіна. Вона з’являється в його житті у несподівані миті пригодницької оповіді та навіть планує один із повстанських нападів. Крім вірних сподвижників, «залишенця» протягом роману супроводжують іще дві жінки — дівчина-воїн Дося Апілат і сліпа ворожка Євдося, яка підтримує його в тяжкі періоди боротьби, вдаючись до «народної магії». Вірним супутником героя з перших сторінок роману є старий птах — чорний ворон. Йому двісті років, він був свідком не однієї драматичної події в українській історії, він багато що бачить і про все «відає».

Ритмічно побудований сюжет розгортається в парадигмі традиціоналізму: події відбуваються на тлі катастрофи, спричиненої вторгненням у монолітний і моноетнічний український світ більшовиків, чужинців, людей, які відрізняються від української спільноти етнічно та соціально — мовою, звичками, способом життя. Гармонійним українським характерам протиставлені небезпечні й жахливі автономні утворення, що не лише несуть пряму загрозу всьому українському своїми ворожими діями, а й буквально втілюють її на рівні фізіології.

У значною мірою міфологізованій історії Василь Шкляр витворює власну художню антропологію, де Чорний Ворон знаменує собою позитивний полюс, орієнтир для морального вибору та характерологічний фундамент ідеологічної структури роману. Провідне місце Чорного Ворона в цій ієрархії позначається багатьма факторами, серед яких уже згадувана жертовність, цілковита відданість цінностям визвольного руху. Цей персонаж утілює ідею остаточної належності до етнічного цілого. Саме такі, як він, можуть стати опорою для воєнізованого суспільства, зображеного в романі.

Отже, роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» покликаний допомогти українцям усвідомити: боротьба проти окупантів, звідки б вони не прийшли, здорова агресія, а не рабська упокореність — не є чимось ненормальним. Навпаки, готовність нації до активних дій у відстоюванні її національних, економічних, культурних та інших прав, свідчить про її адекватність, здоровий дух, спроможність до побудови достойної держави.

Список використаних джерел

1. Василь Шкляр. Залишенець. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2010.

2. Миколаєнко А. «Чорний Ворон»: сигнал для суспільства / Алла Миколаєнко // Літературна Україна. — № 5 — 2011. — С. 3.

3. Старовойт Л. В. Художнє відображення українського національно-визвольного руху у романі В. Шкляра «Чорний Ворон» / Л. В. Старовойт // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського: зб. наук. пр. — Миколаїв: МДУ, 2010. — Вип. 6. — С. 91−96.

4. Романенко О. В. «Чорний ворон» Василя Шкляра: між високою та масовою літературою // Наукові праці. Наук.-метод. журнал. — Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2010. — Вип. 128: Філологія. Літературознавство. — Т. 141. — С. 85−89.