Григорій Сковорода та його спадщина

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Григорій Сковорода.

та його спадщина.

Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди (1722 — 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна, особливо цікавим видається його вчення про людину та її місце на цьому світі.

Яким же був шлях цього мудреця до філософії? Яку спадщину залишив нам?

Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70−80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі «старця» — бродячого філософа-наставника.

Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем — спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс «християнської гречності», концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем.

Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється — з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам’ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос, він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.

Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю, розпустою, владою речей, духовною спорожненістю.

Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури та моралі.

Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував.

Що стосується вчення про людину, то Сковорода прославляє людину «малих бажань» і обмежені матеріальні потреби. Вже в байках звучить один з його головних філософських принципів. Його суть складається у визнанні законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які відповідають природній, а не соціальній відмінності людей.

Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа цієї системи полягає в існуванні «двох натур» і «трьох світів». Розшифровка існування «двох натур» слідує безпосередньо з трактату «Про Бога»: «…Весь світ складається з двох натур: одна — видима, друга — невидима. Видима натура зветься твар, а невидима — Бог. … у стародавніх [людей] Бог звався „розум всесвітній“. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. … Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …» .

Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого — «вищу всіх причин причину», внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з основних питань в філософській системі Сковороди.

Розберемо тепер, що ж переховується під існуванням «трьох світів», кожний з яких також володіє двома натурами — видимою і невидимою.

Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт — макрокосм. Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця — він вічний і безмежний. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури — збагнення їх внутрішнього значення, бо через внутрішню суть окремих речей можна осягнути «таємні пружини розвитку всього Всесвіту». При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов’язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією.

Другим з «трьох світів» є малий світ — мікрокосм — світ людини. Звернемося до трактату під назвою «Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе». У цьому трактаті від імені одного з дійових осіб — «Друга» — задається питання з подальшою на нього відповіддю: «…А що ж таке людина? Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово — все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. …вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і пожирається в людині. …» .

Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа, а людина — її витвір, — пізнаючи Бога — пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм — вчення про непізнаваність світу.

Дуже тонким моментом у вченні Сковороди про людину є той факт, що він не зв’язує множення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задовільнення яких розуміється як досягнення людського щастя. Швидше навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ, тим розумніше і скромніше повинні бути її потреби.

Ця думка особливо яскраво виражена в «Притчі, названій «Еродій» :

" …Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися, Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.

Я кажу вам, що не треба у розкошах жити, На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.

Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,.

Шістсот плачуть у хворобах — дуже були ласі. …" .

Що ж до щастя, то як буде показано нижче, воно пов’язане не із задоволенням все зростаючих матеріальних потреб, а з радістю праці.

Існуючий же світ Сковорода характеризував в одному трактаті як: «світ є бенкет скажених, торжище що хитаються, море що хвилюються, пекло що мучаться», а в іншому, як: «світ є море що топляться, країна є виразкою прокажених, огорожа лютих левів, острог приваблених, торжище блудних, піч, роспаляюча пристрасті, бенкет скажених, хоровод п’яно-навіжених, і не протверезяться, поки не втомляться, стисло сказати, сліпі за сліпим в безодню грядущі» .

Можливість подолання людиною моральних вад Сковорода зв’язує не із зовнішніми обставинами, а з внутрішніми якостями людини. Взагалі науку про людину Сковорода вважає вищою з всіх наук. Людське щастя він розглядає тільки через призму внутрішньої натури людини. З філософії Сковороди слідує, що внутрішня натура, в кінцевому результаті, виражається через взаємодію з певним виглядом праці. Тема «спорідненої праці» — ця одна з самих найважливіших тем, що розвиваються Сковородою. Ця тема перейшла з його байок в філософію і досягла такої висоти, що придбала значення загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але навіть значення людського буття.

Третім — з існуючих «трьох світів» — є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією.

Застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода робить висновок, що людина здійснює прекрасні вчинки і щаслива тільки тоді, коли вона погодить свою поведінку і образ життя зі своїми природними схильностями.

У філософському вченні про сама важлива для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. У Сковороди щастя людини не зв’язується з все більш повнішим задовольнянням її потреб.

У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він зв’язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: «…Інший живе для того, щоб їсти, а я — їм для того, щоб жити. …» — яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою «Ікона Алкивіадська». Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську «природу» від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому «не жити краще», а «бути краще». Прагнення «бути краще» він зв’язував з поняттям «чистої совісті»: «краще годину чесно жити, чим поганить цілий день» .

Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть «чесного життя» і «чистої совісті». Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця — це не обов’язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення «споріднена». Розділення людей, що займаються «спорідненою» і «неспорідненою» працею — це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв’язанні сучасних проблем людства. Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об'єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям — «споріднена» праця. Праця ж «неспоріднена» — джерело деградації і людини, і людського суспільства.

Сучасна екологічна криза — це свідчення того, що людство займається в основному «неспорідненою» працею і ще не усвідомило роль «спорідненої» праці, пов’язаної з суттю самої людини. Тільки на основі пізнання людиною своїх природних здібностей — своєї функції в природі, можна перейти на перспективну траєкторію розвитку.

Передова частина людства чуйно вловлює цю думку Сковороди. Світова громадськість зараз визнає, що щастя і мир на планеті залежать в більшій мірі не від того, що люди уміють робити, а від того, на що направлена їх діяльність.

Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Можна однозначно стверджувати, що всі грані філософії Сковороди спираються на загальний центральний стержень, що розглядає проблему природи людини і її призначення. Цей стержень включає в себе і сам образ Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого вчення.

Використана література.

1. 1.Андріївський М.С. Григорій Сковорода очима сучасника. — К., 1999.

2. 2.Філософський словник. — К., 2000.

3. 3.Вчення про людину у Григорія Сковороди. — К., 1999.