Впровадження одного із принципів Болонського процесу в Україні

Перш за все треба звернути увагу на принцип автономії, який передбачений Болонською системою. Цей принцип вимагає, щоб вищі навчальні заклади були повністю незалежні від держави. Автономія передбачає і те, що вищий навчальний заклад або його структурні підрозділи можуть прийняти Болонський процес або відмовитися від нього (як це зробив Оксфорд). Або, у крайньому випадку, розробити власну методику викладання, систему оцінювання, але так, щоб це відповідало принципам Болонського процесу (які, до речі, мають дуже поверхневий, неконкретний характер).

Автономія — це самостійність вузів у вирішенні питань, віднесених до їх компетенції. Які саме питання відносяться до компетенції вузів, вирішує Закон, а в деяких випадках — постанови Уряду або рішення засновника вузу (у Україні засновником державних вузів республіканського значення виступає Міністерство освіти і науки). Болонський процес надає принципом автономії вузів надзвичайно велике значення. Вже в «Великої хартії університетів» знаходимо наступне формулювання: «Університет діє усередині суспільств із різною організацією, що є наслідком різних географічних та історичних умов і являє собою інститут, який критично осмислює й поширює культуру шляхом дослідження та викладання. Щоб відповідати вимогам сучасного світу, у своїй дослідницькій та викладацькій діяльності він повинен мати моральну і наукову незалежність від політичної та економічної влади «. Спрощено можна сказати, що реальна автономія вузів має місце в ситуації, коли засновник виконує свої зобов’язання по фінансуванню вузів і створенню необхідних умов для їх діяльності, а всі питання, що відносяться до змісту освіти, методиці викладання, штатним розкладом і т.п., вузи вирішують самостійно. При цьому засновник — і не тільки він — може, зрозуміло, «замовляти» вузу підготовку фахівців, необхідних для національної економіки і культури, що оформляється відповідним чином (контрактом). Російські державні вузи, згідно з існуючим законодавством, наділені автономією у сфері змісту і методики викладання, в ряді інших областей. Однак реально автономія виступає обмеженою. Перш за все це відноситься до необхідності слідувати в реалізації відповідних навчальних програм державним стандартам вищої професійної освіти (ДОС ВПО), затвердженими Міністерством. Тільки це (плюс державна же акредитація) дозволяє вузам видавати випускникам так зв. диплом державного зразка, єдино визнається на всій території Російської Федерації. Слід домовитися, що ДОС ВПО розробляються Навчально-методичними об'єднаннями по галузях знання (УМО), тобто представниками науково-педагогічної громадськості вузів. Але основні параметри ДОС ВПО пропонуються Міністерством, а кінцева версія, як сказано, також затверджується Міністерством; вуз має право на внесення змін в обсяг дисциплін, що викладаються в межах 5% (10% за циклами дисциплін). Досить жорстка регламентація навчального процесу, зумовлена необхідністю слідувати нормам ДОС ВПО, певною мірою ускладнює співпрацю вітчизняних вузів із зарубіжними, в особливості при реалізації спільних освітніх програм.

В Україні Болонський процес не підкріплюється мобільністю професорсько-викладацького складу. Тому є декілька причин. Важливою особливістю болонського процесу є створення єдиного простору для працевлаштування по всій Європі, тобто студент отримує диплом, який приймається роботодавцями в будь-якій країні-учасниці Болонського процесу. Але нам здається, навіть з таким дипломом українці не в змозі будть працювати у Європі через реальний мовний бар'єр та недолік відповідних знань. Але, якщо всеж таки зможуть Україна залишиться без молоді, а значить, без свіжих інноваційних ідей, без сучасного мислення, а це — перший крок до колапсу держави як такої.

Також, якщо придивитись, ми побачимо, що більшість проблем починаються не лише з вищого навчального закладу, а раніше. Адже переходячи із школи до університету, студент стикається із зовсім іншою пізнавальною атмосферою і вимогами до нього. Тож реформувати слід паралельно систему освіти середньої школи, адже відомо, що школа майже не виховує ні самостійне цілепокладання, ні пізнавальні методологію і мотивації, ні усвідомлення цінності науки і мудрості як таких. Тож ідеї Болонської системи мають бути покладені вже у молодших класах школи. Саме там слід починати навчати дітей до самостійної пізнавально-осмислюючої діяльності, зацікавити їх навчанням, покласти їм актуальні для них мотиви. Наприклад, у Європі нікому не спадає на думку вчити іноземну мову в університеті, тому що в середній школі учні освоюють, як мінімум, дві іноземні мови. При необхідності студент вибирає ще одну мову для навчання в університеті, якщо він потрібний для спеціалізації, дослідження. Нам також треба прагнути до того, щоб людина приходила в університет зі школи з двома іноземними мовами, інакше навчальна програма вищої школи буде перевантажена, а навчання студентів обмежена вітчизняними джерелами інформації, і тоді мобільність студентів у європейському просторі є недосяжною.

Крім того, дуже складним, з точки зору практичної реалізації, вимогою є забезпечення адекватної кваліфікації бакалавра. Справа в тому, що фахівці впевнені: навіть при чотирирічному навчанні надати достатні можливості для профільної та практичної підготовки бакалавра нелегко. Болонський процес передбачає впровадження трирічної або чоторирічної навчальної програми на етапі бакалаврату, що ще більше ускладнює завдання придбання високого рівня фундаментальної та профільної освіти і достатньої для присвоєння кваліфікації компетентності. Непростим є і питання про те, наскільки затребувана ступінь бакалавра на ринку праці. По-перше, існують відмінності в назвах спеціальностей у Європі та Україні. По-друге, чи відповідає цей ступінь поняття, що вкладається у визначення «фахівець з вищою освітою». На вітчизняному ринку праці існує ситуація, де констатується, що «сьогодні в Україні ступінь бакалавра визначена як освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста тільки з базовою вищою освітою, внаслідок чого в багатьох галузях (освіта, медицина, наука і т. п.) використання фахівців цього рівня є проблематичним, оскільки в класифікаторі професій для бакалаврів є дуже мало первинних посад або їх зовсім немає «. Тут можливі різні шляхи досягнення мети: визначення бакалавріата як повної вищої професійної освіти, з встановленням відповідності такого до класифікатора професій; визнання диплома бакалавра як первинної ступені, необхідної для прийняття на роботу (відповідно до класифікатора професій) з подальшим обов’язковим підвищенням рівня кваліфікації в процесі life long learning; продовження навчання вже працюючого бакалавра у відкритому або корпоративному університеті з подальшим отриманням ступеня магістра .

Таким чином, втілення Болонської системи має ще багато проблем і зауважень. Проблема її адаптації до національних ментальних особливостей, практичного впровадження потребують детального наукового розгляду. Україна перебуває на зламі епох, і не всі ще визначилися, яким шляхом йтиме Україна. Ця тема потребує детального обговорення, до якого мають долучитися всі, кого вона хоча б трохи стосується.

Проблемою також є і комп’ютеризація вузів: від наявності необхідної кількості комп’ютерів до створення різного роду комп’ютерних мереж і активного використання можливостей Інтернету. Звернемо увагу на те, що до тих пір, поки кожна кафедра не буде оснащена (для використання в навчальному процесі) мінімально необхідною кількістю комп’ютерів, організація навчального процесу в руслі реалізації принципів Болонського процесу буде проблематичним. Тим більше, що якщо об'єктивно оцінювати ситуацію, в даний час ряд викладачів не володіє комп’ютером. Навіть у розвинених країнах існує ця проблема, проте, якщо брати співвідношення «кількість комп’ютерів — число студентів», то в Україні) ця проблема стоїть набагато гостріше.