Система конституційного права (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Система конституційного права

ПЛАН.

1. Поняття системи конституційного права.

2. Інститути конституційного права.

3. Конституційно-правові норми, їх структура, зміст і класифікація.

1. Поняття системи конституційного права Система конституційного права — є системою інсти­тутів і норм конституційного права. Це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У за­гальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворен­ня, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права — це фундамен­тальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела — Конституції України. Це своєрідний каркас, який скла­дає основу конституційного права, об'єднує його в єди­не ціле, визначає його характер і динамічну спрямова­ність.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи — загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принци­пи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них — державний суверенітет, розподіл влад, не­порушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони ма­ють чітко окреслену юридичну природу і знаходять кон­кретне застосування в безпосередній діяльності Держави та її органів.

Конституційне право України в цілому збудоване з врахуванням досвіду демократичних держав, тому розташування його інститутів має принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов’язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України — основного джерела конституційного права України.

Конституційне право як елемент національної сис­теми права, має внутрішню системну, структурно-функ­ціональну природу. Як і будь-яка галузь права консти­туційне право є системою правових норм, які регулю­ють однорідні специфічні види суспільних відносин.

На систему конституційного права поширюються за­кони, характерні для подібних систем. Серед них най­важливіші такі:

— взаємозв'язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи;

— багатоелементність, структурованість системи, як­що під структурою розуміти спосіб зв’язку елементів в єдине ціле;

— наявність системоутворюючих факторів;

— зв'язок із зовнішнім середовищем, що дає змогу вдосконалити систему, наповнити її реальним змістом, забезпечити про­гресивний поступ такої системи;

— ускладнення системи в міру її розвитку, збагачен­ня змісту її елементів, розширення функціональних зв’язків між ними;

— наявність головного центру системи, який інте­грує, єднає всі її ланки, визначає принципи та законо­мірності її побудови;

— достатня автономність функціонування «низових» елементів системи, які не можуть бути занадто пригні­чені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.

Конституційне право — відкрита система, яка по­стійно втягує в орбіту свого регулювання нові елементи, звільняючись від «спрацьованих», «віджилих» елементів. Цим забезпечується стабільність системи та її правоохо­ронний вплив на суспільні відносини.

2. Інститути конституційного права.

Інститут права — це сукупність норм права, які регу­люють певне коло однорідних, однопорядкових суспіль­них відносин і утворюють однорідну групу. Це повною мірою стосується і конституційно-правового інституту, норми якого відзначаються певною автономією, об'єд­нуються на основі певних принципів і методів, відзна­чаються відносною самостійністю правового регулюван­ня. Розрізняють галузеві і міжгалузеві правові інститути.

Так, галузевими конституційними інститутами є:

інсти­тут представницьких органів,.

інститут громадянства,.

інститут територіального устрою,.

інститут місцевого са­моврядування тощо.

Прикладом міжгалузевого інституту може бути інститут власності.

Конституційні інститути розрізняються за змістом, структурою, методами й завданнями правового регулю­вання. Серед них є надінститути, які охоплюють значне коло суспільних відносин і включають до свого складу ряд інших інститутів (підінститутів), які, в свою чергу, можуть мати більш дрібні структурні підрозділи. Такими надінститутами можна вважати інститути влади народу, державного суверенітету, державної влади тощо.

Таким чином, конституційно-правовий інститут — це функціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв'язаних правових норм. Це — голов­ний підрозділ конституційної галузі права, що є систе­мою інститутів права і охоплює не один, а декілька різновидів правовідносин, однорідних за своїм змістом і методами правового впливу.

Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють струнку систему, яка є основою Конституції Украї­ни.

Інститути розташовані в певному порядку, належ­ним чином включені до тексту Конституції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає її (Конституції) зміст. Це — інститут загальних засад конституційного ладу, інститут прав і свобод людини та громадянина, інститут прямого народовладдя, інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції.

3. Конституційно-правові норми, їх структура, зміст і класифікація Конституційно-правові нормі - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають по­ведінку учасників конституційно-правових відносин. (Право — це система норм, що встановлюється або санкціонується державою та є регулятором суспільних відносин і користуюча, у випадку необхідності примусовою силою держави).

Вони становлять собою особливий різновид норм систе­ми національного права, їм властиві риси. притаманні всім правовим нормам.

Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонують­ся державою;

— мають державно-владний характер, є фор­мально визначеними загальнообов’язковими правилами поведінки;

— закріплюються в правових актах, що вида­ються компетентними державними органами;

— мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов’язки учасників правовідносин;

— перед­бачають наявність особливого механізму реалізації, еле­ментами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинникивизначають мож­ливість багатоваріантної поведінкимають ситуаційний характер;

— є цілеспрямованими і гарантованими.

Нормам конституційного права властивий політич­ний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються у сфері функціонування держави.

Класифікація норм конституційного права — це роз­поділ їх на групи в залежності від того чи іншого кри­терію. Вона проводиться з метою більш глибокого і пов­ного проникнення в їх природу і змістволю законодав­цядає змогу виявити функціональні зв’язки правових норм та їх субординаціюдопомагає вдосконалювати ме­ханізм реалізації таких норм.

Найбільш поширеною є класифікація конституцій­но-правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уяв­лення про який дає нам система (зміст) Конституції України. У відповідності з цим усі норми можна поділи­ти на кілька груп.

Перша група — це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України. Ці норми проголо­шують Україну як суверенну і незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, єдиним джерелом влади в якій є народ і конституційний лад якої ґрунтується на принципах пріоритету прав і свобод людини (громадя­нина), відповідальності держави перед людиною і сус­пільством за свою діяльність, верховенства права, по­літичного, економічного та ідеологічного плюралізму, територіальної цілісності, визнання пріоритету загально­людських цінностей, переваги загальновизнаних прин­ципів міжнародного права над інтересами національного права та ін.

Друга група — це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини й громадянина.

Третя група — норми, які закріплюють народне во­левиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група — норми, які закріплюють орга­нізацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо.

П’ята група — норми, які закріплюють територіаль­ний устрій України, зокрема його визначальні принци­пи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Подібне групування норм Конституції проведене у відповідності з її структурою та розташуванням консти­туційних інститутів.

В залежності від змісту, норми конституційного пра­ва поділяються на матеріальні і процесуальні.

В теорії і практиці прийнято вважати, що норми ма­теріального права виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснен­ня цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм матеріального права. Матеріальні норми відпо­відають на питання «що робиш?, а процесуальні - «як робити?», взаємозв'язок між ними — це зв’язок змісту і форми.

Процесуальні норми є складовою частиною прак­тично всіх інститутів конституційного права України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо характерно це для таких інститутів, як виборче право, парламентське право (законодавча влада), зокрема зако­нодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.

Процесуальні норми відіграють особливу роль в конституційному праві. Без них неможливе втілення в жит­тя конституційних інститутів і норм. Ними визначається порядок діяльності державних органів, прийняття рі­шень з питань їхньої компетенції, реалізація таких рішень тощо.

Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності - діяльності Конституційного Суду. Діяльність Суду має чітко визначений процедур­но-процесуальний характер, дотримання якого є неод­мінною умовою його ефективного функціонування. Іншими словами, можна вести мову про конституційно-судовий процес, який стоїть в одному ряду з криміналь­ним чи цивільним процесом.

Основними рисами конституційно-правових проце­суальних норм є:

1. Регулювання відносин, що складаються при до­триманні певного порядку (процедури) реалізації упов­новаженими суб'єктами своїх функцій (громадянами — політичних прав) і виникають у сфері установчої, правотворчої, правозастосовної, контрольної та іншої діяль­ності і мають організаційно-процедурний характер.

2. Процесуальним нормам властива категоричність їх приписів, а суб'єкти, яким вони адресовані, наділені, як правило, державно-владними повноваженнями.

3. Процесуальні норми «обслуговують» матеріально-конституційні норми й покликані до життя потребами реалізації матеріальних норм.

4. Процесуальні норми являють собою певну си­стему, їх умовно можна поділити на дві групи: регуля­тивні та юрисдикційні.

5. Конституційне право особливим чином поєднує в собі елементи матеріального і процесуального права, є, так би мовити, матеріально-процесуальним. Для виді­лення з конституційного права окремої галузі - консти­туційно-процесуальної - нині достатніх підстав не існує. До того ж у багатьох випадках поділити норми конституційного права на матеріальні і процесуальні і зосередити останні в одному процесуальному акті прак­тично неможливо, тобто є проблеми кодифікації таких норм тощо. Очевидно, оптимальним варіантом у сучас­них умовах може бути виділений конституційний процес в межах конституційного права України.

6. Критерієм класифікації норм конституційного права є насамперед його функції.

З огляду на це розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це — головний розподіл норм кон­ституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні та охоронні. На цій основі виникають конкретні регулятивні та охоронні правовідносини. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб'єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зо­бов'язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов’язуючі - це такі юридичні норми, які вста­новлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії. Так, п. І ст. 92 Конституції України зобов’язує здійсню­вати законодавче регулювання конституційних прав, свобод і обов’язків громадян України, гарантії цих прав і свобод.

Уповноважуючі конституційно-правові норми вста­новлюють суб'єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивним дій. Таких норм багато в Конституції України, багатьох за­конах, які уповноважують, наприклад Президента Украї­ни, здійснювати цілу низку дій на реалізацію його дер­жавно-правового статусу.

Серед конституційних норм немало спеціалізова­них норм: загальних, дефінітивних, норми-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших.

За мірою визначеності конституційні норми бу­вають:

1) абсолютно визначені імперативні, які передбача­ють лише такий і тільки такий варіант поведінки (обран­ня Президента України народом України на основі за­гального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять роківформу­вання Президентом України Кабінету Міністрів шляхом призначення Прем'єр-міністра за згодою Верховної Ради України і членів Кабінету Міністрів за поданням Прем'єр-міністра);

2) відносно визначені, які передбачають певну сво­боду вибору. Такі норми бувають ситуаційними, факуль­тативними, диспозитивними.

Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, які складаються в процесі здійснення влади народу України, наприклад, норма ст. 112 Конституції України щодо виконання обов’язків Президента Украї­ни на період до обрання і вступу на пост нового Прези­дента України в разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до чинної Кон­ституції України (ст. 108, 109, 110, 111).

Факультативні - це такі норми, які поряд з основ­ним варіантом передбачають факультативний варіант.

Диспозитивні норми надають право обрання варіан­та поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі нема конкретної заборони.

Диспозитивною є, наприклад, норма ст. 35 Консти­туції, вона дає право на свободу світогляду і віроспо­відання.

Імперативні (абсолютно визначені) норми передба­чають єдино можливий варіант поведінки. Так, прий­няття до громадянства України — це виключна прерога­тива Президента України.

Іншим прикладом імперативної норми є конститу­ційний припис (ст. 94 Конституції) про те, що Закон України підписує Голова Верховної Ради України і пе­редає його Президенту України. Імперативність тут аб­солютна — ніхто не в змозі виконати вказані функції Го­лови Верховної Ради та Президента.

Спеціальні норми передбачають особливий порядок розгляду справ. Прикладом таких норм можуть бути деякі норми Закону про громадянство України.

Норми конституційного права можуть класифікува­тись і за іншими ознаками.

Так, за сферою дії норми бувають загальні і локальніза тривалістю дії - постійні й тимчасові, їх можна класифікувати також за органами, що видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою України, Президентом Украї­ни, місцевою радою або іншим органом місцевого само­врядування тощо.

Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою. У відповідності з цим джерела кон­ституційного права складають певну ієрархічну систему, в якій існує певна субординація правових актів, що грунтується на їх неоднаковій юридичній силі.

Норми конституційного права можна класифікувати за характером (ступенем) визначеності гіпотези консти­туційно-правової норми, яка може бути абсолютно виз­наченою, відносно визначеною і невизначеною.

Абсолютно визначена гіпотеза вказує на гранично визначені, конкретні і точні обставини дії диспозиції. Такою, наприклад, є норма про те, що рішення про до­строкове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Відносно визначена гіпотеза вказує лише на загальні умови, факти та обставини, пов’язані з застосуванням норми. Такою, наприклад, є гіпотеза норми ст. 81 Кон­ституції України, в якій зазначається: «В разі невико­нання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду» .

Гіпотези наведених норм чітко не визначають, які саме порушення спонукають норми до дії.

Норма з невизначеною гіпотезою дозволяє суб'єктам конституційно-правових відносин застосовувати її за власним розсудом, керуючись такими умовами, як: «у разі необхідності», «на власний розсуд», «у разі потре­би» тощо.

Так, ст. 89 Конституції України зазначає, що Вер­ховна Рада може створювати тимчасові спеціальні ко­місії для підготовки і попереднього розгляду питань.

За внутрішньою будовою гіпотеза може бути про­стою і складною. Проста гіпотеза вказує на одну умову застосування диспозиції конституційно-правової норми. Для складної гіпотези (а вона буває кумулятивною або альтернативною) характерна наявність двох чи більше умов, при настанні яких реалізуються приписи конституційно-правові норми.