Історія половецьких племен Надчорномор"я

Тема

Історія половецьких племен Надчорномор’я

План Вступ Загальні відомості про половців Половецькі племена в Надчорномор'ї

Висновки Література

Вступ Степові кочовики на землях Надчорномор’я — невід'ємний єлемент багатьох історичних епох на території сучасної України. Протягом кількох тисячоліть цей регіон був колискою кочівництва. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії на береги Чорного та Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав’янисті випаси. Тому, кочовики, що прийшли з досить засушливих зауральсько-заползьких просторів та азійських напівпустель, намагалися будь-що закріпитися на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватись повною мірою Середньовічні часи у цьому сенсі не були винятком. Досить тривалий час східні слов’яни та степові кочівники перебували в тісних контактах, що фіксується за археологічними та наративними джерелами.

Для кінця І - початку ІІ тис. н. е. писемні і археологічні джерела дозволяють зафіксувати низку кочівницьких хвиль з азійських глибин, коли наступна хвиля змітала або розбивала попередню. Близько середини ХІ ст. вигідні степові простори зайняли літописні племена половців, які перейшовши в Надчорноморський регіон та стали частиною великої історії Степу.

Загальні відомості про половців Половці давньоруських літописів, кипчаки арабських, цинь-ча китайських та кумани візантійських джерел — група споріднених тюркських племен, що з другої половини ХІ ст. по ХІІІ ст. населяла степові простори від Приараля до Нижнього Дунаю. Літописний етнонім половці означає мешканці «оної половини» на відміну від руських, що мешкали на «сій половині», тобто на правому, руському березі Дніпра. Лівий берег Дніпра звався половецьким. Ряд дослідників виводить їх етнонім від слова «полова», що означає «світложовті».

Прямі попередники половців кипчаки у VІІІ ст. жили у Приараллі. Під тиском інших тюркських племен зі сходу у 30-х рр. ХІ ст. кипчаки рушили на захід і за 30 років опанували степи аж до пониззя Дунаю. Попередники половців в українських степах торки (огузи) відійшли під тиском нової орди на захід. Київські літописці уперше згадують половців під 1055 р., а у 1061 р. нова хвиля половці спустошила Переяславщину. Літописне «Половецьке поле» поділялося за візантійськими джерелами на східну Чорну та західну Білу Куманії, кордон між якими проходив по р. Дніпру.

Відомо більше десяти половецьких племен (орд), більшість з яких називалися за іменем правлячого хана: Шаруканіди, Бурчевичі, Токсобичі тощо. За підрахунками С.О.Плетньової чисельність однієї орди сягала 40 тисяч. Отже загальна кількість половців становила близько половини мільйона чоловіків, жінок, дітей. Про неоднорідність половецького об'єднання племен свідчить наявність локальних варіантів половецької культури за археологічним джерелами, а також неоднорідний антропологічний тип половецьких поховань. Частина похованих мала типову європейську зовнішність, інша — була носієм певних монголоїдних рис.

Половці були кочовими скотарями, що розводили овець, корів, коней. З ХІІ ст. кожна орда мала окремі кочів'я зі стійкими кордонами. Центрами орд були ставки ханів, які руські літописи називають «городами» — Шарукань, Сугров, Балин, Саксин.). Яскравим елементом культури були так звані «половецькі баби» — витесані з каменю зображення жінок з монголоїдними рисами обличчя, які тримають перед собою чашу. Ці культові стели встановлювалися у спеціальних святилищах на степових курганах. На думку В. В. Отрощенка, виробництво стел припинилося з прийняттям татарами мусульманства на початку ХІV ст.

Половцям властиві підкурганні поховання з конем, зброєю воїнів-степовиків (шабля, лук, стріли, кольчуга).

Найбагатше половецьке поховання — Чингульський курган у Запорожська область містив надзвичайно багатий поховальний інвентар, що поєднував візантійські, західноєвропейські, половецькі вироби 40−60 рр. ХІІІ ст. На думку дослідника поховання В. В. Отрощенка похований був одним з половецьких ханів.

Половецькі племена в Надчорномор'ї

У часи панування половців на півдні України сталося зволоження клімату і поліпшення пасовиськ, що сприяло розвитку скотарства і росту чисельності степового населення. Це значно підсилило половців порівняно з попередниками печенігами і торками, і збільшило загрозу зі степу для Русі.

Як відомо з літописів, половці мали складні відносини з Руською державою. Войовничі номади регулярно нападали на землеробське населення Київщини, Переяславщини, Чернігівщини з метою пограбування та захоплення полонених. У відповідь давньоруські князі з дружинами здійснювали походи в землю половецьку. Славні перемоги над нападниками чергувалися з гіркими поразками. Яскравий опис невдалого походу на половців 1185 р. Новгород-Сіверського князя Ігоря дає відомий епос «Слово о полку Ігоревім». Славетним борцем з половцями був князь київський Володимир Мономах (1113−1125).

Однак руські князі не тільки воювали з половцями, але й залучали степовиків як союзників у міжусобицях — «приводили поганих на Русь», як писали літописці. Особливо грішили цим чернігівські князі Ольговичі, які поріднилися з половцями. Київський князь Юрій Долгорукий взяв за дружину дочку хана Боняка, онуком якому доводився Андрій Боголюбський, який навіть мав монголоїдну зовнішність. Тісні контакти з Руссю призвели до християнізації частини половецької знаті.

Починаючи з другої половини ХІ ст. половці здійснюють походи на Нижній Дунай, Фракію, Македонію, Угорщину. У ХІІ ст. вони схоже опанували степи Дорбруджді, про що свідчать типові підкурганні половецькі поховання з характерними антропоморфними скульптурами. Болгари та візантійці залучали половецькі війська у збройних конфліктах на Балканах. А 1205 р. візантійське військо разом із союзниками половцями розбило військо хрестоносців під Адріонополем.

Половців з півдня України вигнали, а частково знищили, підкоривши рештки, татаро-монголи. Готуючись до походу у Східну Європу 1219 р. Чингіз-Хан видав наказ про покарання давніх ворогів монголів кипчаків, прямими нащадками яких були половці Надчорномор’я. Це стало формальним приводом для захоплення монголами половецьких земель та походів на союзників половців у боротьбі з монголами — на Русь та Угорщину. 1221 р. монголи розбили половців у Прикаспії, а 1223 — на Північному Кавказі. Хан Котян звернувся до руських князів про допомогу, переконавши їх, що після половців монголи підуть на Русь. Однак коаліція руських князів з половцями зазнала нищівної поразки від монголів на р. Калці 1223 р.

Ще один розгром половців монголами 1229 р. у Поволжі змусив половецького хана Бортце тікати до Угорщини. А з початком навали монголів на Русь 1240 р. хан Котян з ордою попросив притулку в угорського короля. Наступного року Батий, переслідуючи орду Котяна, вдерся до Угорщини. Рештки половців розсіялися в Угорщині, Польщі, Болгарії, Молдові. Однак більшість з них осіла в Надчорномор'ї склавши основу татар ХІV — ХVІІІ ст., в тому числі і татарського народу Кримського ханства.

половець монгол надчорномор’я київський

Висновки Для кінця І - початку ІІ тис. н. е. писемні і археологічні джерела дозволяють зафіксувати низку кочівницьких хвиль з азійських глибин, коли наступна хвиля змітала або розбивала попередню. Близько середини ХІ ст. вигідні степові простори зайняли літописні племена половців, які перейшовши в Надчорноморський регіон та стали частиною великої історії Степу.

Досить тривалий час східні слов’яни та степові кочівники перебували в тісних контактах, що фіксується за археологічними та наративними джерелами. Безперечно, що тісні міжетнічні комунікації сприяли культурному обміну та мали певні впливи на внутрішні процеси Київської держави.

Подальша історія половців пов’язана з територіями сучасної Угорщини, Польщі, Болгарії та Молдови, однак більшість половецького населення осіла в Надчорномор'ї, де склала основ татар ХІV — ХVІІІ ст., в тому числі і татарського народу Кримського ханства.

Література

1. Археологія України: Курс лекцій. — К., 2005. — 504 с.

2. Етнічна історія давньої України. — Київ. 2000. — 280 с.

3. Археология Украинской ССР. — К., 1986. — Т. 3. — 575 с.

4. Давня історія України. — К., 1997. — 558 с.

5. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Степь. — М., 1989. — 766 с.

6. Плетнева С. А. Кочевники Средневековья. — М., 1982. — 190 с.

7. Плетнева С. А. Половцы. — М., 1990. — 210 с.

8. Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь — К., 1999. — 198 с.