Особливості фізичної підготовки лижників-гонщиків

Харківський ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Кафедра зимових видів спорту, велоспорту та туризму

Курсова робота

оСОБЛИВОСТі ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ЛИЖНИКІВ-ГОНЩИКІВ Виконавець студент 47 групи Науковий керівник:

д. фіз. вих., професор

Мулик В. В

Харків — 2011р.

ВСТУП

Актуальність. У працях сучасних авторів (В.П.Філін, 1970, 1974; А. А. Гужаловський, 1977, 1979; В.Г. Алабін, 1981; М.Я. Набатнікова, 1983; В. Н. Платонов, 1984) обґрунтовано важливі положення підготовки юних спортсменів. Разом з тим міра розробленості основних напрямків теорії і методики юнацького спорту є неоднозначною. До числа таких недостатньо розроблених проблем відноситься методика індивідуалізації тренувального процесу юних спортсменів і, зокрема, такого основоположного компоненту цього процесу, як фізична підготовка (А.В. Алабін, 1982).

У науково-методичній літературі часто підкреслюється необхідність виявлення та урахування індивідуальних особливостей у фізичній підготовці юних спортсменів (В.Н. Букін, 1968; В. М. Волков, 1974; А.А. Дмитрієв, 1974; Л. В. Волков, 1978; А. А. Гужаловський, 1980). Але конкретні дослідження з даної проблеми застосовуються до юних лижників-гонщиків (А.В. Струпін, 1975; М.Л. Алєв, 1978; Є.Н. Колонько, 1978; А.Є. Кліманов, 1982). Потрібно відмітити, що у вказаних дослідженнях проблема індивідуалізації фізичної підготовки вирішувалась, як правило, на основі врахування одного або декількох головних, з точки зору авторів, фізичних якостей. При цьому не враховувалося провідне положення багатолітньої підготовки юних спортсменів — забезпечення оптимального співвідношення рівнів розвитку основних фізичних якостей на всіх етапах багатолітніх тренувань юних спортсменів (М.Я.набатнікова, 1983).

У зв’язку з цим значний інтерес представляє пошук шляхів вдосконалення підходів до індивідуалізації тренувального процесу юних лижників в аспекті їх різнобічної фізичної підготовки.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження була методика побудови тренувальних навантажень у цілорічному процесі тренувань з використанням різноманітних засобів.

Предмет дослідження. Предметом дослідження була система відбору тестів, проведених на етапах підготовки лижників-гонщиків 12−16 років.

Мета дослідження. Індивідуальний підхід до розвитку фізичних якостей лижників-гонщиків у тренувальному процесі.

Гіпотеза. Робочою гіпотезою нашого дослідження було припущення, що індивідуальний підхід до оцінки фізичної підготовки на основі положень про співрозмірності розвитку фізичних якостей дозволить забезпечити більш об'єктивний контроль за нормуванням тренувальних навантажень та підвищити ефективність їх корегування в процесі фізичної підготовки юних лижників-гонщиків.

Завдання дослідження.

1. Виявити фактори, які впливають на рівень спортивних досягнень юних лижників 12−16 років, і на цій основі розробити динамічні модельні характеристики їх фізичної підготовленості.

2. Визначити ефективність тренувального процесу юних спортсменів, використовуючи індивідуальну направленість засобів підготовки.

3. Визначити відхиленні показників фізичної підготовленості спортсменів між модельними характеристиками двох вікових груп (12−13 р.; 15−16 р.).

Практична значимість. Пропонуючи способи комплексної оцінки фізичної підготовленості юних спортсменів, а також рекомендації щодо індивідуальної спрямованості тренувальних засобів і регулювання тренувальних навантажень, створює реальні передумови щодо оптимізації тренувального процесу, практичної реалізації принципу індивідуалізації.

Розділ 1

1.1 Індивідуальний підхід у тренувальному процесі лижників-гонщиків

Однією з «вічних» проблем тренування є проблема індивідуалізації, обумовлена об'єктивним органічно притаманним класно-урочній системі протиріччям між колективною формою навчання та особистим способом засвоєння матеріалу, що вивчається.

Внаслідок різниць підготовленості, здібностей, зацікавленості, інтелектуальних та фізичних можливостей темпи засвоєння спортсменами навчального матеріалу є неоднаковими. Тренування може бути ефективним у тому випадку, якщо (за інших рівних умов) в ньому формуються оптимальні для кожного лижника темпи. Нав’язування йому більш високих або більш низьких (відносно його можливостей) темпів неминуче призводить до зниження розвиваючого ефекту навчання.

П.П.Блонський стверджував, що гарний вчитель відрізняється від поганого тим, що для першого всі діти різні, а для другого — всі вони на одне обличчя.

Всі діти мають індивідуальні різниці, природа яких обумовлена:

а) біологічними причинами (вік, стать, генетично обумовлені особливості, працездатність тощо);

б) соціальними причинами (сім'я, школа, оточення);

в) психічними особливостями (сприйняття, пам’ять, мислення, воля, характер, здібності).

У процесі навчання важливо враховувати індивідуальні різниці в темпі роботи. Індивідуальний темп навчання — природно задана якість. В його основі лежить виявлене В.Д.Небиліциним (1963) така якість нервової системи, як «динамічність». Під динамічністю розуміється швидкість утворення в центральній нервовій системі умовно-рефлекторних зв’язків на різноманітні подразники. Чим швидше утворюються тимчасові зв’язки, тим скоріше (за інших рівних умов) засвоюється новий навчальний матеріал. І навпаки. Швидкість утворення тимчасових зв’язків у різних учнів є неоднаковою, тому у них різні і темпи засвоєння знань, формування рухливих умінь і навичок.

Із цієї особливості випливає вимога індивідуалізації, сформульована І.М. Чередовим (1969) на рівні закону, згідно якому ефективність навчання обумовлена мірою індивідуалізації тренувального процесу стосовно кожного спортсмена. Він іде до загальної для всіх мети власним темпом.

Індивідуальний темп навчання відносно стійкий і має свій вплив на швидкість засвоєння знань, а також практичних умінь і навичок протягом всього часу тренування (К.М.Гуревич, 1971).

Вже із середнього шкільного віку індивідуальні психологічні, фізіологічні та статеві різниці між дітьми настільки виражені, що без індивідуалізації навчання темпи формування різко знижуються.

Але визнана в сучасній педагогіці та теорії фізичного виховання єдність поглядів на важливість індивідуалізації навчання в підвищенні ефективності уроку далеко не завжди реалізується в навчальному процесі.

Деякі дослідники (О.Н. Савельєв та ін.) вважають, що при підвищенні наповнення груп (30 учнів і більше), а також при двох уроках фізичної культури на тиждень індивідуалізація тренування в суворому осмисленні цього слова неможлива. Пропонується або збільшити число уроків (не менше трьох на тиждень), або зменшити наповнення груп.

Певні підстави для цих висновків при існуючій методиці навчання існують. По мірі зменшення числа учнів у групі кількість безпосередніх контактів між вчителем і кожним спортсменом зменшується. Вчитель фізично не встигає «обслужити» кожного лижника, тобто залучити його до активної навчальної діяльності під безперервним контролем і регулюванням діяльності у відповідності до індивідуальних можливостей, цілей в змісті уроку.

Найменшою мірою індивідуальні можливості враховуються при будь-яких фронтальних способах організації навчальної діяльності. Очевидні переваги цього способу урівноважуються його ж втратами. Орієнтація на абстрактного (середнього) спортсмена, яка спостерігається при цьому, вступає в протиріччя із законом індивідуалізації навчання. У цьому випадку урок фізкультури як організаційна форма мало пристосована до можливостей кожного певного учня, заради якого, в принципі, вона й існує.

Єдина програма, однакові цілі, завдання, строки, кількість навчальних годин припадає на неоднаковий по навчанню і фізичній працездатності контингент учнів, що приводить до трьох можливих наслідків: успішному виконанню, перевиконанню, невиконанню навчальних вимог.

Об'єктивно притаманні класно-урочній системі труднощі в реалізації закону індивідуалізації спонукали багатьох дослідників в галузі дидактики шукати такі засоби організації навчання, в яких би певною мірою збереглися переваги фронтального й індивідуального методів і в той же час нейтралізовувалися їх недоліки. Таким вимогам відповідає організація навчально-виховної роботи на основі диференційованого підходу.

Індивідуальне навчання представляє собою таку форму диференційного навчання, коли цілі і зміст програми, обсяг і строки її вивчення залишаються загальними і обов’язковими для всіх практично здорових учнів.

В основу індивідуального підходу покладено правило, згідно якого в рішенні будь-якого пізнавального або практичного завдання діти однієї групи завжди показують високі, середні та низькі результати. За цими даними діти можуть бути розподілені на три групи: сильну, середню та слабку. В кожній з них об'єднані учні хоча і з різними показниками, але з меншим рівнем їх розходження. Це дозволяє давати кожній групі єдине навчальне завдання.

Такий підхід не усуває, але завжди зменшує небезпеку фізичних перевантажень у дітей в процесі тренувальних занять. В рамках групової організації об'єднуються переваги фронтальної та індивідуальної форм організації занять. Погрупова форма навчання дозволяє диференціювати навчальні завдання для дітей з приблизно однаковим рівнем навчання і підготовленості.

Суттєвою перевагою групового підходу є збереження в ньому колективного характеру навчання, що сприяє більш глибокому і міцному засвоєнню знань, умінь та навичок.

Не всяка групова діяльність сприяє зростанню ефективності навчання. Необхідне створення контактних груп з певним мінімумом і максимумом кількості членів. Радянськими психологами встановлено, що ефективна колективна діяльність починається в групі, в якій є 7 + 2 учні. При меншій їх кількості (4 чоловіки і менше) не утворюються колектив, при більшій (10 чоловік і більше) — колектив розпадається на мікроколективи. Запропонована заповненість груп дає можливість забезпечити стимулюючий вплив колективу на особистість і в той же час створити сприятливі умови для індивідуалізації навчання.

Досягнутий за допомогою індивідуального підходу рівень однорідності груп за суттєвими для конкретних завдань ознаками дозволяє значно спростити схему педагогічного керівництва групою. Погрупова індивідуалізація засобів і методів — важлива умова оптимізації навчального процесу.

Специфічним змістом тренувальної роботи з лижного спорту є формування рухливих навичок і розвиток фізичних якостей. Для цього необхідно методику навчання і тренування привести у відповідність до закономірностей формування рухливих навичок і розвитку фізичних якостей.

1.2 Статева різниця між хлопчиками і дівчатками в процесі їх тренування і виховання

Одним із гострих питань педагогічної науки в індивідуальному підході є питання про статеву різницю між хлопчиками та дівчатками в процесі їх навчання і виховання.

Формування та розвиток дітей різної статі складає педагогічний аспект виховання. Правильне формування духовно багатої особистості хлопчиків та дівчат — процес складний, багатомежний, діалектичний. В ньому об'єднано розвиток загальнолюдського і специфічно-соціального, національного, професійного, вікового, типологічного та статевого.

Стан людини відіграє велику роль у її житті і діяльності, і є природною основою всієї індивідуальності. Сучасне природознавство має серйозні аргументи на користь положення, що статева індивідуалізація не обмежується тільки зовнішніми статевими ознаками та функціями, а й охоплює цілу систему «вторинних», «третинних» та більш окремих від статевих проявів, що відносяться до загальносоматичних систем та функцій. Природа специфічних та загальних характеристик статевого диморфізму різноманітна і багатоступенева. Визначаючи статевий диморфізм постійним принципом індивідуалізації онтогенетичної еволюції, Б.Г.Ананьєв пише: «Не викликає ніякого сумніву, що статева індивідуалізація онтогенезу людини є ефектом і постійною умовою регулювання всіх процесів внутрішнього середовища організму» .

Дія факторів статевого диморфізму в динаміці життєвого циклу чоловіків та жінок є складною та різноманітною. Проте складні психофізичні характеристики індивідуальності хлопчиків та дівчат ще недостатньо вивчені наукою. Питання психології статевого розвитку майже не враховується в педагогічній науці.

Навчально-виховні цілі індивідуального виховання хлопчиків та дівчат можуть бути принципово різними. Індивідуалізація за ознакою статі в дореволюційній школі використовувалась у корисних цілях пануючих класів, яка була засобом розділення чоловіків та жінок і призводила до обмеження освіти жінок.

Боротьба російської педагогічної думки з відсталими поглядами на роль жінки була характерною рисою демократичного руху. З вимогами до жінок однаковою з чоловічою по ширині і всебічності виступили революціонери-демократи Б.Г. Бєлінський, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов та інші. Революційна освіта для всіх статей може бути швидше всього і повніше здійснюватись в умовах спільного навчання на уроках фізичної культури. Тому ідея спільного навчання поєднувалась революціонерами-демократами з боротьбою за жіночу рівноправність. Прихильники спільного навчання правомірно вважали, що різниця в психіці і працездатності залежить від статі можуть бути враховані шляхом індивідуального підходу до дітей, що в спільному навчанні стануть найбільш здоровими відносинами між статтю, ті побічні дурні прошарки, які легко культивуються в умовах ізольованого виховання. Цю позицію поділяла Н. К. Крупська: «Умовою встановлення нормальних відносин між хлопчиками і дівчатами є їх духовна близькість, взаєморозуміння, однаковий рівень розвитку, що швидше всього здійснюється на спільних заняттях» .

Аналіз різних навчальних систем фізичного виховання хлопчиків та дівчат показує:

а) легше враховувати своєрідність психологічного розвитку хлопчиків та дівчат, але вона є однобічною, так як суперечить в умовах суспільства всьому укладу життя;

б) при спільному навчанні особистість розвивається гармонійно, природно. Разом з тим наявність дітей обох статей ускладнює педагогічний процес. Необхідний індивідуальний підхід, враховуючий статевий розвиток учнів, отже, необхідно розробити систему мір і прийомів індивідуального підходу до дітей різної статі.

До психолого-педагогічних особливостей статі відносяться такі особливості, які неминуче виявляються у всіх представників даної статі на даному етапі вікового розвитку.

З нашої точки зору індивідуальний підхід по признаку статі визначається, як різний підхід до хлопчиків та дівчат, обумовлений об'єктивними закономірностями процесу їх розвитку. Звідси, поняття диференційованого підходу застосовано до навчання і виховання означає, що характер, форми і методи підходу до хлопчиків та дівчат не стереотипні, а різні у зв’язку з їх різними можливостями (різницею їх фізичної організованості, схильностей, напрямку інтересів і т.п.). Таким чином, розумна індивідуалізація по признаку статі обумовлене об'єктивно існуючими різницями в самій природі хлопчиків та дівчат.

Здійснюючи формування особистості педагогіка не повинна ототожнювати два наявних фактори — своєрідність хлопчиків та своєрідність дівчат. «Непорозуміння, або невизнання особистостей, — писав М.М. Рубінштейн, — веде до того, що часто облік особливостей та поступки в роботі робляться втемну, несвідомо, з великою шкодою тільки для тієї або іншої сторони, але і для усіх суспільних інтересів» .

Принцип спільного навчання на заняттях безумовно повинен залишатися незмінним, але єдність принципів виховання не означає абсолютну універсальність форм і змісту. Шаблон нетерплячий у всякому ділі, особливо в області педагогіки. Інтереси суспільства і особистості потребують, щоб в навчанні були створені реальні умови для розвитку всіх здібностей, схильності дітей різної статі. Психологічна різниця хлопчиків та дівчат обумовлює як соціальні, так і біологічні фактори. Придаючи ведуче значення соціально-суспільному, не повинно ігнорувати дійсної ролі фізіологічного фактору. Не враховуючи у вихованні психофізіологічний розвиток, існуючого тієї або інші статі, означає вести виховну роботу стереотипно, без наукової основи, позбавляючи виховання життя та своєрідності.

Виховання, засноване на науковому обліку психофізіологічних різниць хлопчиків та дівчат, не тільки вдосконалює навчально-виховний процес, але і створює можливість прогнозувати поведінку представників різної статі на різних етапах їх розвитку.

Було б невірно вважати, що психологічні якості хлопчиків та дівчат прямо протилежні один одному. Дійсно в основі вони єдині. Це не виключає, проте, наявність визначених специфічних рис, більш характерних одної статі, ніж для іншої.

У розвитку та формуванні чоловічої особистості закладений великий потенціал фізичної сили, викликаюча розвиток сприяючих властивостей характеру: динамічність, витривалість, рішучість, самостійність, вміння долати труднощі. Таким чином, формуються сильніша якість чоловічої статі - мужність.

У вихованні дівчат неможливо не враховувати призначення жіночої природи — материнство і відповідний розвиток її організму. Звідси і особливий склад її почуттів: м’якість, ніжність, чуйність, турботливість — одним словом те, що прийнято називати жіночість.

Виховання дівчат повинно опиратися на такі вихідні сильні сторони жіночого характеру, як старанність, стриманість, акуратність. В той же час треба попереджувати схильність дівчат до підвищеної уваги до своєї зовнішності.

Ця педагогічна вимога повинна бути реалізована і у вихованні хлопчиків: треба орієнтуватися на такі сильні потенціальні сторони чоловічої особистості, як витривалість, витримка, стійкість. Відвага та інші, щоб сформулювати дійсний чоловічий характер. Одночасно необхідно виправляти недоліки, властиві звичайно хлопчикам, наприклад, неврівноважливість, самонадіяність, грубість та інші.

Cпільний колектив хлопчиків та дівчат робить значний вплив на представників різної статі. Рухливість хлопчиків, потребуюча як більшої різноманітності, так і більш швидкого темпу діяльності, природно, в умовах спільного колективу наділяє дівчат частиною хлопчачої ініціативи і фізичної живості.

В спільному колективі притаманна для дівчат невпененість нейтралізується стремлінням хлопчиків до непримушеності, незалежності, відсутності опіки.

В спільному колективі є прихований стимул виховання.

Хлопчики не підтримують манерність, жеманність дівчат, копіюють та висміюють їх, і від цього дівчата стають менш кокетливими. Засудження хлопчиками проявлення слабкості робить дівчат менш сьозливими, капризними.

Дівчата відносно виявляють послугу хлопчикам, на їх боці те, чого не вистачає останнім: в них і старанність, і недитяче відношення до виконання своїх обов’язків. Старанність, слухняність і виконавчість дівчат робить врівноважуючий вплив на хлопчиків.

Таким чином, в умовах спільного колективу йде здорове змагання хлопчиків та дівчат, понокровне життя. З віком у спільному колективі важливим стає духовний стимул самовиховання: почуття взаємної симпатії в позитивному розумінні впливає на хлопчиків та дівчат, особливо підтягує останніх. В результаті позитивного взаємовпливу в двостатевому колективі виробляються ті загальнолюдські риси і якості, які потрібні кожній людині. При ізольованому вихованні культивуються якості тільки даної статі, а не загальнолюдські. Виникає загострений інтерес, ідеалізація іншої статі, чого немає при спільному вихованні.

Дослідження показало, що в спільній школі в процесі навчання індивідуальний підхід до хлопчиків та дівчат проявляється частково, по зовнішнім ознакам: ділення класу на хлопчиків та дівчат (наприклад, на тренувальних заняттях), роздільні види навчальних завдань (для хлопчиків та дівчат), особливі варіанти навчального матеріалу, індивідуальне опитування по окремих темах і інші.

Сферу індивідуального підходу в процесі навчання треба значно розширити. Так, не порушуючи фронтальної роботи з групою, тренер в той же час, якщо це потребує, до основного програмного матеріалу підключає додатковий, підсобний, утримуючий інтересні відомості, головним чином, або для хлопчиків, або для дівчат.

Тренувальне заняття — тут індивідуалізація у групі і поза нею найбільш очевидна. Таким чином, тренер, працюючи зі спільним колективом учнів, вирішує цілий комплекс навчальних та виховних завдань, з врахуванням особливостей хлопчиків та дівчат.

Не можна скидати з рахунку різні темпи розвитку учнів. У зв’язку з цим інколи необхідно вносити різницю в режимі дня, дозування фізичних навантажень, характер самостійних робіт. Різний рівень розвитку учнів повинен враховувати вчитель у своїй роботі.

Здійснення індивідуального підходу в значній мірі ускладнює роботу вчителів, при цьому особливу трудність має робота по формуванню здорових взаємовідносин хлопчиків та дівчат. Ця сторона виховання істотно складна тому, що на моральні відносини накладають свій слід вікові переміни, які трапляються в статевій сфері дітей.

Моральне виховання хлопців і дівчат потребує від педагога більшого такту, людської доброзичливості. Присутність педагогічного такту в статевому вихованні, — пише Е.Г.Костяшкін, — в глибокому понятті психофізіологічних процесів, які виникають у підлітків в обліці їх, в щирій доброзичливості та в повазі до кожного свого вихованця.

В юнацькому віці хлопчикам в силу іншого ходу статевого розвитку приходиться більш, ніж дівчатам боротися з періодичною виявленою внутрішньою напругою психіки. Непідготовленого підлітка хвилюють фізіологічні зміни, які відбуваються в його організмі, він соромиться, мучиться. В цей період корисно педагогові та лікарю проводити бесіди з юнаками по статевому питанню з тим, щоб, випереджаючи джерела невірної інформації, встигнути створити у хлопчика стійке природне відношення до питання.

Важливо вчасно відгородитися від помилок підлітка, вказуючи на шкоду статевих збочень не тільки для фізичного, але і морального розвитку. Юнаки повинні зрозуміти природу нового почуття і відповідно засвоїти правильні норми поведінки.

Школа і сім'я в статевому вихованні дітей повинні діяти одночасно: вести боротьбу з раннім алкоголізмом і палінням, пильно спостерігати за дружніми і товариськими відносинами.

В основі статевого виховання юнаків та дівчат повинно бути принципове відношення. Треба бачити в людині перш за все людину в цілому, а потім людину другої статі. Таке завдання не може бути вирішене тільки за допомогою бесіди на фізіологічні теми, як це намагаються ствердити деякі педагоги.

Повага до другої статі є результатом правильно сформованого світогляду і суспільного виховання. Формуючи суспільні ідеали, тим самим формує і конкретні ідеали людей, виробляє відношення і до людей іншої статі, — писав П. Бронський.

Ця велика і складна робота по формуванню здорових відносин хлопчиків і дівчат можлива тільки на основі індивідуалізації у навчально-виховному процесі, тільки таким шляхом можна створити гармонійний колектив, в якому формуються загальні, моральні риси громадянина суспільства.

Більш головним завданням забезпечення всіх членів суспільства можливості всебічного розвитку фізичних і духовних здібностей. Соціалізм ліквідував основну перешкоду на шляху вільного вибору професії - соціальна нерівність, відкрило для юнаків та дівчат ранні можливості творчого застосування своїх сил і здібностей.

Оскільки трудові потенції юнаків і дівчат нерівнозначні, остільки і професійна орієнтація повинна бути індивідуальною, щоб сприяти найкращому застосуванню людських здібностей. Ця індивідуалізація професійної орієнтації для хлопчиків та дівчат повинна починатися зі школи.

1.3 Вік та спортивні досягнення в лижних гонках

Динаміка становлення спортивної майстерності лижників-гонщиків відрізняється деякими специфічними особливостями, обумовленими вимогами даного виду спорта. Найбільш характерна особливість — пізній початок спеціалізованого тренування.

Так призер XII Олімпійських Ігор І. Гагарін приступив до регулярних занять лижним спортом лише у 23 роки; неодноразова чемпіонка світу та Олімпійських Ігор Г. Кулакова почала тренуватися у 20 років. В цьому ж віці прийшли в лижний спорт Олімпійський чемпіон С. Совель’ев і член збірної команди країни В. Тропак. В 18 років почав тренуватися майстер спорту міжнародного класу Ф. Сімошев, і кандидат в олімпійську команду СРСР А. Суслов. Такі звісні гонщики, як З. Амосова та Л. Мухачова, регулярно займаються лижними гонками з 17 років.

Досить великий список авторитетних прізвищ каже про очевидність закономірностей, та мабуть, доцільності пізнього початку тренувальних занять. Цей висновок підтверджує й характеристичні дані членів олімпійської команди 1976 р., та кандидатів до неї. Середній вік, в якому ця група лижників почала серйозно займатися лижними гонками, склав 16,5 років.

Автор відмітив, що 63% дослідуючого контингенту лижників — уроженці сільської місцевості.

Умови праці й побуту там, як звісно, в більшості випадків заполягає фізичному розвитку, ніж в місті. Отже, ще до початку регулярних занять лижним спортом наші ведучі лижники отримали різносторонню фізичну підготовку.

Вік вищих досягнень в гонках на протязі останніх чотирьох Олімпіад не змінюється. Він є постійним і складає в середньому 26,4 роки. Оптимальний віковий діапазон 23−29 років.

В українських олімпійців 1976 р. спортивний стаж до початку XII Олімпіади складав в середньому 10,4 роки. Оптимальним тренувальним стажем слід вважати вік 8−13 років. Максимальні величини тренувального стажу українських лижників, учасників двох останніх олімпіад такі: відмічено один випадок спортивного стажу тривалістю 16 років, два випадки по 15 років та три випадки по 13−14 років. В зв’язку з цим автори вважають, що стаж тренувальних занять тривалістю 15−16 років являється крайнім для основної маси гонщиків.

Отже, якщо існує визначна вікова зона вищих досягнень і визначний період часу становлення спортивної майстерності та неминуче існує й оптимальний вік початку поглиблених тренувальних занять в обраному виді спорту.

Процес багаторічної підготовки спортсмена складається з чотирьох етапів, останнім з яких є етап спортивного вдосконалення. Вчені переконані в тому, що успіх виступів у змаганнях залежить від збігу етапу вдосконалення та віку вищих досягнень.

На малюнку 1 показано збіг оптимальних меж віку вищих досягнень та етапу вдосконалення в залежності від різного віку початку тренувань. При цьому за максимальний тренувальний стаж взята верхня межа оптимізму, або 13 років.

Автори врахували й той факт, що спортсмени, почавши тренуватися на відрізку від 11 до 14 років, були зараховані в збірну команду країни через 7,2 роки. Лижники, начавши займатися в 15−18 р., попали до складу збірної СРСР через 5 років, ті, котрі прийшли в лижний спорт в 19 років й пізніше, були зараховані в збірну команду через 4 роки тренувальних занять.

Отже, чим пізніше почали тренуватися спортсмени, тим швидше, при однакових умовах, вони зараховувалися до складу збірної команди країни і тим довше триває у них етап спортивного вдосконалення.

З малюнка 1 видно, що діти, які почали тренуватися вже в 9−10 років, виявляють добрі результати вже в 17−23 роки, попереджаючи вік вищих досягнень. Ці спортсмени попадають до групи дорослих, вичерпав свої можливості. Доцільно в цьому випадку згадати, що згідно програми для ДЮСШ, на відділення лижних гонок приймаються школярі віком 9−10 років.

У новачків, що приступили до занять в 11−12 р., період високих результатів частково співпадає з віком вищих досягнень. По мірі збільшення віку початку спеціалізованих тренувальних занять, до 17−18 р. збільшуються збіги періоду високих результатів й віку вищих спортивних досягнень.

На початку спеціалізованих тренувальних занять з 13−14 р., цей збіг складає 3−4 роки; в 15−16 р. — 5−6 років; в 17−18 р. — він досягає максимуму — 7 років. З 19−20 років збіг границь періоду високих результатів й віку вищих спортивних досягнень знову зменшується.

В такому разі, існуючі дані дозволяли авторам зробити такі висновки. Регулярні тренувальні заняття лижними гонками слід починати не раніше 12-річного віку. При цьому тренувальний процес повинен мати загальнофізичну направленість.

Спеціальні тренувальні заняття радять проводити з лижниками, що досягли віку 15−16 років. Максимальним віком початку спеціалізованих тренувальних занять слід вважати 20 років. При цьому, спортсмени повинні володіти різносторонньою фізичною підготовленістю. Пропонуючи вікові границі початку тренувальних занять і направленість тренувального процесу, автори не радять розглядати як аксіому. Дана публікація лише в загальних рисах дає уяву про вікові діапазони становлення спортивної майстерності.

Проведені дослідження В. Н. Плохим та В. Д. Барановим про підрахунок віку учасників першості світу 1978 р. в 145 чоловіків та 69 жінок показали, що середній вік в чемпіонів світу на дистанціях 5, 10 та 20 км у жінок і 15, 30 та 50 км у чоловіків склав 28 років 8 місяців. Самому молодшому чемпіонові 25 років, самому старшому — 30 років. Вік лижників, зайнявших міста з 1-го по 3-є (на цих же дистанціях) 27 років 2 місяці. Гонщики, посівші місця з 4-го по 6-те, молодші чемпіонів в середньому на 2 роки 2 місяці. Середній вік лижників, опинившихся на 7−10 місцях — 24 роки 5 місяців.

До приведених чисел слід відноситись обережно й не робити скоростиглих результатів, оскільки аналогічний аналіз результатів Олімпійських ігор 1972 та 1976 рр. в першому випадку підтвердив знайдену тенденцію, а в другому — ні. Але приваблює на себе увагу істотна деталь — менша величина середнього віку в межах перших 10 місць перевищує 24 роки. Звідси витікає й головний висновок: успіху в гонках добиваються спортсмени, досягнувши певної біологічної зрілості, коли функції, забезпечуючі виконання рухової діяльності лижника, виходять на максимальний рівень розвитку. Звісно, що успіх виступу в гонках, як правило, залежить від функціонування кардіореспіраторних систем організму, досягнувших максимального розвитку після 21−22 років життя людини.

Середній вік учасників першості світу склав 25 років у чоловіків та 23 роки 5 місяців у жінок. Всі призери в індивідуальних гонках (крім Г. Кулакової) розмістилися в діапазоні від 23 до 30 років, мабуть оптимальному для досягнення високих результатів в гонках як у чоловіків, так і у жінок. У зв’язку з цим, вельми дивним здається слідуючий факт: в віці після 23 років кількість учасників у жінок і особливо у чоловіків зменшується. Хоча, в другому випадку, в діапазоні 23−30 років знаходяться 62,8% чоловіків й 43,4% жінок. Незважаючи на очевидність досягнень успіхів в світовій першості спортсменами, досягшими 23 роки й більше, значна кількість учасників була набагато молодша зазначеної межі (30,5% чоловіків та 52,3% жінок).

Незначна кількість гонщиків (6,7% чоловіків та 4,3% жінок) виявилась в віці після 30 років, хоча цей вік не являється перешкодою для досягнення високих результатів в гонках. Так, Г. Кулакова в 34 роки стала олімпійською чемпіонкою, а в 36 років — другим призером першості світу. Сметаніна в 40 років стала чемпіонкою СРСР та призером чемпіонату світу. В. Веденін залишався найсильнішим гонщиком країни і світу аж до 35-річного віку. До складу національних збірних команд ввійшли гонщики, котрі опинилися в Лахті в числі перших 30: Т. Д. Клаузе (НДР) і У. Костнер (Італія) — 32 роки; М. Боделід (Швеція) і М. Мюрмо (Норвегія) — 34 роки; О. Мартинсен (Норвегія) — 35 років, М. Койосмая (Фінляндія) — 40 років. Італієць Франко Дезальд, італійка Дічента також кращих результатів досягли в віці 35−40 років.

В противагу наданим можна знайти й інші факти. Так, гонщиця з НДР К. Майнель в свої 20 років на дистанціях 5, 10 та 20 км посіла відповідно 5, 9 та 10 місця, а Р. Хворова (СРСР) на трасах гонок 5 та 20 км опинилася відповідно на 14-му і 12-му місцях та ін. Однак, гонщиків, які добилися успіхів в ранньому віці небагато. Та й перераховані спортсмени, хоч і відрізняються талантом, але в повній мірі він розкриється лише в період, обумовлений біологічними законами розвитку організму людини, тобто після 13-річного віку. Закони природи не можна змінити, їх треба вивчати й застосовувати в практичній діяльності. Частина тренерів в нас, та й за кордоном, мабуть із-за незнання, ігнорують біологічні закономірності розвитку організму лижника, не враховують строків формування систем, які несуть основне навантаження в лижних гонках. Оперуючи одиничним прикладом вдалих виступів молодих гонщиків та посилаючись на види спорту, де успіх приходить рано (спортивна гімнастика, плавання, фігурне катання) вони націлюють своїх підлеглих на ранні перемоги.

По цій причині ми маємо колосальні втрати в юнацькому спорті, коли в ім'я виграшу першості чи для виконання нормативів приносять в жертву майбутні досягнення юних спортсменів.

Існуючі критерії оцінки роботи тренерів, коли кращими вважалися педагоги і ДЮСШ, чиї вихованці стають сильнішими в юнацькому віці, змушують їх застосовувати форсировані методи підготовки юних лижників. Наслідки такого підходу нам добре звісні: до теперішнього часу в дорослій збірній команді країни мало спортсменів, які пройшли повний курс підготовки (з 11 років) в межах ДЮСШ.

Отже назріла необхідність створення принципово нової системи оцінки роботи тренерів. У зв’язку з цим, один із основних її принципів повинен сприяти досягненню кращих результатів гонщиками після 23-річного віку. Іншими словами, юнацький спорт повинен працювати на великий спорт, де успіху добиваються дорослі, сформовані люди.

лижник гонщик тренування фізичний

1.4 Психологічні особливості змагальної боротьби в лижних гонках

Головне завдання психологічної підготовки лижника-гонщика — це формування стану психологічної готовності до змагань. Об'єктом педагогічного впливу стає свідомість, психіка спортсмена.

Виходячи з основного методологічного принципу психології - Єдність свідомості і діяльності неважко заключити, що перш, ніж формувати свідомість людини, необхідно вивчити особливості діяльності, до якої їй потрібно готуватись.

Говорячи про психологічні особливості боротьби у лижному спорті, важливо показати, в яких умовах вона протікає і по яким механізмам проходить регулювання рухової діяльності лижника, багато в чому визначає результат виступу. Діяльність лижника-гонщика у змаганнях надто специфічна.

Змагальна боротьба протікає на фоні значних змін в багатьох системах і органах спортсмена, що ускладнює свідоме управління своєю рухливою діяльністю. Відомо, наприклад, що частота пульсу у майстрів спорту і першорозрядників під час гонок знаходиться у межах 155−190 ударів за хвилину (на спусках — 155, на рівнині - 170, на підйомі 180−190 ударів за хвилину). Вже на перших кілометрах гонки у спортсменів зростає концентрація молочної кислоти у крові і нагромаджується кисневий борг.

У процесі боротьби погіршується більшість психічних функцій: увага, мислення, спеціалізоване сприйняття та інше. Спеціалісти О. Д. Захаров і інші відмічають, що з нарощуванням стомлюваності погіршується здібність до диференціювання різних м’язових почуттів, погіршується праця зорових і слухових аналізаторів, порушується чіткість і повнота сприйняття.

При значних змінах, що відбуваються в організмі, лижник повинен свідомо керувати своєю поведінкою, своїми діями.

Керування поведінкою спортсмена в умовах змагання засновано на загальних законах психічного регулювання рухової діяльності людини, розроблених І.М. Сеченовим, І.В. Павловим та їхніми учнями.

Для зрозуміння механізму психічного регулювання рухової діяльності спортсмена важливо усвідомити суть адаптаційної поведінки. Адаптація, тобто пристосування і «самозмінювання» у свідомості з змінюванням навколишнього середовища або внутрішнього становища, як відомо, буває двох видів: природжена (генотипічна) і набута (фенотипічна). Природжена адаптація притаманна усім людям, так як є результатом успадкування від попередніх поколінь певних властивостей. Набута адаптація у спортсмена з’являється як результат удосконалення механізмів пристосування у процесі спортивної діяльності. Боротьба починається з перших же секунд старту. Якщо один гонщик значно сильніший від другого, боротьба ведеться за вихід на основну лижню, або в крайньому випадку хоч на невеликий відрізок дистанції. У подальшому свідомість спортсменів зосереджена на виконанні рухових дій, пошуку і зміні варіантів техніки, на керування своїми рухами і самопочуттям в залежності від надходження у ході спортивної боротьби інформації.

Коли сили спортсменів рівні, можливий ряд варіантів поведінки. Спортсмени, наприклад, відмовляються від змагання «один з одним» заради виконання заздалегідь намічених планів. Так саме роблять кваліфіковані спортсмени. Проте після виходу на основну лижню їхні дії обумовлюються не лише зовнішнім і внутрішнім станом, але й діями противника. Тому спочатку налагоджується певна лінія поведінки: той, що йде попереду, виконує рухові дії, забезпечуючи високу швидкість, пробує зберегти стійку лінію поведінки, не реагує на перешкоди, які прямо (заступ на лижі, окрик і т.д.) так і побічно (присутність суперника за спиною) впливають на свідомість спортсмена. У свою чергу, суперник, який знаходиться позаду, підладжуючись до темпу, ритму і швидкості спортсмена, що йде попереду.

Кваліфіковані лижники-гонщики використовують такий «тандем» із зміною лідера доволі часто, особливо на довгих дистанціях на великому відрізку шляху (до 10 км). Психологічний ефект такого прийому, очевидно, можна пояснити тим, що налагоджується визначена лінія поведінки, автоматизованість ряду рухів і майже повністю відсутня необхідність шукати раціональні технічні ходи, справляють значний вплив на швидкість пересування на різних ділянках траси, так як спортсмен, який іде позаду, завжди може оцінити різні варіанти лижних ходів (поперемінні або одночасні), знаючи швидкість пересування і варіант техніки того, що йде попереду. У результаті він «відпочиває», його свідомість у меншій мірі, чим того, що йде попереду, зосереджується на особливостях траси, рельєфу, підтримки високої швидкості. Таким чином, зменшується аферентна бамбардировка кори головного мозку, що сприяє збереженню фізичних і психічних сил. У більшості ж випадків і спостережень підтверджено, що іде безкомпромісна боротьба — суперники змагаються з простором і часом. У такому випадку вони намагаються нав’язати друг другові свій темп і швидкість руху з перших метрів дистанції.

Звичайно на практиці можливо, та й зустрічається багато інших варіантів поведінки. Бажання одного із спортсменів «втекти, відірватися» любим шляхом або «утриматися» чого б це не коштувало завжди приводило до негативних результатів. У таких випадках свідомість спортсменів направлена не на конкретні особливості діяльності, вибір найкращого режиму швидкості, забезпечуючого стійку і налагоджену лінію поведінки, а на пристосування до незвичного для себе темпу, ритму роботи, в результаті чого неналагоджується не тільки поведінка, але й регуляційна адаптація.

Особливістю лижних змагань є необхідність прийняття участі і загальні рішення, видозмінювати програму для досягнення мети у боротьбі з суперником, якщо його немає в полі зору, на основі поступаючої по ходу гонки інформації. Психологічна особливість змагальної боротьби з «небаченим» супротивником заключається в тому, що орієнтована і регулююча функції свідомості спортсмена зв’язані зі спостереженням за всіма суперниками, які знаходяться у полі зору спортсмена, і за тими, які можуть скласти конкуренцію спортсмену. Дуже часто такі суперники відомі ще до старту, тому приймають «установку», основану на тактичному варіанті гонки, зв’язуючи його з можливими ситуаціями у ході самої спортивної боротьби. Ті ж суперники, які багато виграють або багато програють, не справляють істотного впливу на свідомість спортсмена. Тому в лижних гонках важливе значення має стартовий номер учасника.

Хочеться підкреслити, що головна психологічна особливість змагальної боротьби в лижах заключається у боротьбі з основним суперником — простором і часом. Перемагає той, хто визначає простір, тобто дистанцію подолає за більш короткий відрізок часу. Функції свідомості спортсмена направлені на ефективність дій і заходів забезпечення підтримки високої швидкості пересування і подолання дистанції.

Як бачимо, для успішного ведення змагальної боротьби у лижних гонках необхідний розвиток усіх вольових якостей, провідну роль серед яких мають ініціативність, наполегливість і упертість, здатність вести боротьбу у стані «спортивної одинокості» і протистояти зовнішньому середовищу. Не менш важливі спостережливість, критичність і гнучкість розуму, уміння повністю концентрувати увагу на процесі діяльності і в той же час не випускати з виду особливості траси і рельєфу, хід спортивної боротьби, спроможність довільно управляти своєю поведінкою і рухливою діяльністю в умовах наростаючого стомлення, у напруженій обстановці змагання, спроможність приймати поодинокі і загальні вирішення в любих умовах.

Розвиток усіх цих якостей повинен вестися у процесі загальної і спеціальної психологічної підготовки лижника-гонщика до змагання.

1.5 Характеристика засобів підготовки, які використовуються в лижному спорті

Засобами спортивного тренування є різноманітні фізичні вправи, прямо або опосередковано впливаючі на вдосконалення майстерності спортсменів. Склад засобів формується з урахуванням особливостей певного виду спорту, який є предметом спортивної спеціалізації.

Засоби спортивного тренування — фізичні вправи В. Н. Платонов умовно розподіляє на чотири групи: загальнопідготовчі, допоміжні, спеціально-підготовчі, змагальні.

До загальнопідготовчих відносяться вправи, які впливають на всебічний функціональний розвиток організму спортсмена. Вони можуть як відповідати особливостям вибраного виду спорту, так і знаходитися з ним у певному протиріччі (при вирішенні завдань всебічного і гармонійного фізичного виховання).

Допоміжні вправи передбачають рухові дії, які створюють спеціальний фундамент для подальшого вдосконалення в тій чи іншій спортивній діяльності.

Спеціально-підготовчі вправи займають центральне місце в системі тренування кваліфікованих спортсменів і охоплюють коло засобів, які вимагають елементи змагальної діяльності, а також дії, приближені до них за формою, структурою, а також за характером проявлених якостей і діяльності функціональних систем організму.

Змагальні вправи передбачають виконання комплексу рухових дій, які є предметом спортивної спеціалізації, у відповідності з існуючими правилами змагань.

У лижному спорті є цілий рід робіт, в яких дається характеристика засобів тренування.

Однією з перших робіт з лижного спорту, в якій дається коротка характеристика найважливіших тренувальних засобів лижника-гонщика, є публікація В. Н. Манжосова з співавторами.

В якості найбільш використовуних в підготовчому періоді засобів автори наводять: (лижелорери) важкі та легкі; роликові ковзани; (імітація лижних ходів) з палками, без палок, крокова; багатоскоки, біг, ходьба, використання штучної лижні.

В роботі Е.І.Кудрявцева засоби тренування лижників розподіляються на основні та допоміжні, вправи розподіляють на загальнорозвиваючі та спеціальні. Спеціальні ж ділять на підготовчі, імітаційні та підводячі.

Загальнорозвиваючі вправи сприяють загальному розвитку й використовуються у всіх періодах тренування лижників різного віку та кваліфікації в певному для кожного із них об'ємі. Ці вправи використовуються для розвитку сили, витривалості, швидкості, спритності, а також розтягування, розслаблення, рівноваги.

Підготовчі вправи переважно направлені на розвиток специфічних для лижників якостей.

Імітаційні відтворюють рух лижника при пересуванні без лиж по місцевості на лижеролерах, роликових ковзанах та інше.

Підводячі автори визначили як близькі за формою і характером до основних і сприяють оволодінню технікою або ліквідувати помилки.

Окрім цього також визначається, що в багатолітній підготовці підбір вправ ведеться з урахуванням:

знань закономірностей біологічного розвитку організму вікових періодів інтенсивного розвитку тієї чи іншої якості;

вікового періоду найвищих спортивних показників в даному виді спорту;

рівня індивідуальної підготовки спортсмена;

фізичних та психічних якостей, необхідних для даного виду спорту, знання закономірностей перенесення якостей.

Причому, необхідною умовою спортивного вдосконалення автори вважають єдність загальної і спеціальної фізичної підготовки.

В більш ранньому виданні В.Г.Березіним і І.М.Бутіним проводиться аналогічна класифікація засобів тренування лижників. В той же час до загальнорозвиваючих автори відносять види спорту, які сприяють переважному розвитку однієї із фізичної якості, а також деякі види фізичної праці.

Існують два критерії, за якими вправу можна віднести до спеціально підготовчої. Це: 1) вправи, які сприяють вибірковому впливу на розвиток спеціальних якостей, які необхідні лижнику; 2) вправи, які близькі за формою і характером до основних вправ лижника і які створюють передумови до оволодіння технікою пересування на лижах.

В іншій своїй роботі І.М.Бутін основним засобом тренування лижників визначає фізичні вправи, хоча далі він їх розділяє колишнім образом на загальнорозвиваючі, спеціальні й основні. Дещо суперечним, в цьому випадку, є побажання автора про те, що при підборі загальнорозвиваючих вправ особливо важливо враховувати особливості вибраного виду спорту. В той же час нижче говориться, що спеціальні вправи використовуються для розвитку фізичних та вольових якостей, а також для вивчення елементів техніки і тактики, тобто в обох випадках з урахуванням специфіки виду спорту.

Окрім цього, автором не зовсім точно даються визначення бігу як засобу розвитку фізичних якостей.

Зокрема, рекомендується використовувати біг в тренуванні лижника-гонщика в літній час для розвитку швидкості, кросовий біг для розвитку загальної витривалості, біг по сильно пересіченій місцевості і змішане пересування є основним засобом розвитку спеціальної витривалості.

Суперечним також є і градація різних бігових пересувань, так у першому випадку можуть і повинні розвиватися другі види витривалості при певному дозуванні навантаження анаеробне, аеробне. Тим паче, визначення кросового бігу по сильно пересіченій місцевості як основного засобу розвитку спеціальної витривалості в осінній час не виконує поставлених умов в другому пункті про обов’язкову відповідність рухів по формі і характеру техніки пересування на лижах.

Імітаційні вправи в цьому підручнику рекомендує використовувати диференційовано, літом як засіб навчання і вдосконалення елементів техніки, восени — для розвитку спеціальних фізичних якостей. Відсутність в цьому визначенні розподілу імітаційних вправ, які проводяться на місці (в тому числі з гумовими амортизаторами і блочним улаштуванням), і в русі (крокова, стрибкова, з лижними палками і без) не дає можливості більш широко представити цей спеціально-підготовчий засіб.

В більш пізніх роботах по лижному спорту трактовка розподілу фізичних вправ лижника в цілому не змінюється. Так, С.К.Фомін їх розподіляє на три групи: основні, спеціально-підготовчі та допоміжні. Більш повному розшифруванню в посібнику піддаються спеціально-підготовчі засоби, до яких автор відносить: пересування на лижеролелах, роликових ковзанах і лижах, акваплані, водних лижах, самокатах, покритих замінником снігу (лузга проса і гречки, опилки дерев, рублена солома і очерет, щепки із хлорвінілу і вініпласту, пісок, роликова лижня тощо); імітаційні вправи лижника без снарядів і предметів, на снарядах і тренажерах, зі снарядами і предметами.

Проте це теоретичні передумови спеціально-підготовчих вправ, в той час коли використовується в практиці спорту тільки половина з них.

До допоміжних вправ С.К.Фомін відносить вправи переважної направленості із всіх зимових і літніх видів спорту, які направлені на виховання фізичних якостей.

Також можна відмітити, що добре сплановане і методично правильне застосування арсеналу спеціально-підготовчих (особливо імітаційних вправ і пересування на лижеролерах) має виключно важливе значення для підготовки спортсменів-лижників в районах з відносно короткою зимою, до яких відноситься і Україна. Ці вправи сприяють формуванню і вдосконаленню техніки рухових навиків у вибраному виді лижного спорту; ефективному і економічному розвитку і вдосконаленню основних спортивно-рухових якостей і вмінь спортсменів; привиття інтересу до регулярних занять психічної і фізичної підготовки лижників; придбання досвіду використання техніко-тактичних навиків і вмінь в змаганнях; всесторонньому фізичному вдосконаленню.

Крім цього, С.К.Фомін рекомендує для виховання спеціальних якостей лижника-гонщика застосовувати різні вправи з предметами і без предметів, на тренажерах і з їх допомогою в умовах місцевості. При цьому наводиться великий перелік справ, які можна застосовувати в лижному спорті в безсніговий час.

В.Н. Кіпль в книзі «Лижі» дає визначення засобам підготовки лижників.

Загальнорозвиваючі вправи ним представлені як сприяючі всебічному гармонійному розвитку організму спортсмена і направлені на розвиток фізичних якостей. В той час автор пропонує широко їх використовувати і кваліфікованим лижникам в річному циклі підготовки, хоча найбільшу питому вагу цих вправ припадає на загальнопідготовчий етап (квітень-червень).

До спеціально-підготовчих В.Н. Кіпль відносить загальноприйняті засоби, вище перечислені.

Поряд з цим автор виділяє і допоміжні вправи.

До таких вправ він відносить рухові дії, які сприяють створення спеціального фундаменту для послідуючого вдосконалення в лижах, які сприяють розвитку спеціальних фізичних якостей, необхідних лижнику для підвищення швидкості пересування на лижах. В цю групу включають вправи, вибірково впливаючі на окремі системи організму і груп м’язів, які приймають участь в пересуванні на лижах.

Виділення допоміжних засобів дає можливість більш широко розглядати використовуючі вправи на лижах і сприяє класифікації приведених в працях В. Н. Платонова (1980, 1987) і Ю. В. Верхошанського (1988).

Змагальні вправи містять в собі використання всіх засобів пересування на лижах після фізичного навантаження в умовах змагань або наближених до них в відповідності з існуючими правилами змагань.

Ю.А. Каширцев і Н.І. Кузьмін в своїй роботі дають дещо іншу класифікацію фізичних вправ в тренуванні лижників. Всі справи вони розділили на дві групи: основні і допоміжні. В свою чергу, допоміжні підрозділяються на загальнорозвиваючі, підводящі і спеціально-підготовчі.

Виділення в окрему групу підводящих справ видно цілеспрямовано в лижах, які є складнокоординаційним видом спорту.

Приведені роботи, в яких представлена класифікація засобів підготовки в лижному спорті показує, що для лижних гонок властиві основні засоби, спеціально-підготовчі і загально-підготовчі.