Політичні вчення

Зміст

1. Критично-утопічний соціалізм

2. Політичні режими традиційних політичних систем

3. Класифікація типів політичної культури

1. Критично-утопічний соціалізм

Клод Арні де Рувруа Сен-Сімон (1760−1825) жив у часи, коли Велика французька революція покінчила з феодально-монархічними порядками й проклала шлях до капіталізму. Критично оцінюючи її наслідки, він вважав, що сучасне йому суспільство нерозумне, недосконале й неминуче буде замінене іншим ладом. Вихідними пунктами його плану, з одного боку, стала переконаність у провідній ролі «індустріалів» у суспільному житті, а з іншого — ставлення до організації промисловості як до одного з найважливіших чинників досягнення суспільного блага. У праці «Катехізис промисловців» Сен-Сімон стверджував, що цей процес буде затяжним, розпочнеться у Франції й згодом стимулюватиме виникнення партій промисловців в інших країнах, приведе до створення там «промислової системи» — нового суспільного ладу. Мислитель розглядав державну владу як основний засіб організації виробництва, адже «політика є наука про виробництво». Головне завдання уряду — забезпечення умов для розвитку виробництва, усунення всіляких перешкод на цьому шляху. У такому суспільстві державна влада згодом поступається місцем суспільному самоврядуванню. Франсуа Марі Шарлю Фур'є (1772−1837) належить особливе місце в історії суспільно-політичної думки. Характеризуючи «лад цивілізації» як «світ навиворіт», він підкреслював, що господарській системі такого суспільства притаманні конкуренція, суперечливість інтересів, наживання на злиднях, лицемірство, пристосовництво тощо. Водночас це суспільство, як необхідний щабель в історичному процесі, започаткувало «велике виробництво, високі науки й ніжні мистецтва». Тому мислитель доводить, що за ладом цивілізації обов’язково настане лад гармонії, матеріальні передумови переходу до якого вже визріли. Але люди ще не пізнали, не відкрили для себе кодексу соціальних законів, які він їм дарує. За планом Ш. Фур'є, для досягнення загальної людської гармонії необхідно повсюдно згуртувати асоціації, об'єднання людей для спільної трудової діяльності — фаланги. Вони мають бути «природо-призначені й привабливі», створити умови для самореалізації кожного індивіда й поступового утвердження «царства Божого» на землі Роберт Оуен (1771—1858) не тільки мріяв про таке царство, а й намагався заснувати його в Англії, а потім у США. Він виходив із того, що людський характер є результатом взаємодії природної організації індивіда й навколишнього середовища. Змінивши останнє, можна зробити людину щасливою, інакше кажучи, існуюче капіталістичне суспільство слід мирно реформувати в нове, яке відповідало б людським потребам. На думку мислителя, саме вихованням людських характерів визначається образ суспільства. Для всеосяжного щастя людей належить здійснити «якнайповнішу реальність» у виробництві та споживанні, в духовній сфері їх буття. Саме в асоціаціях, за відсутності приватної власності, можливий гармонійний розвиток фізичних, розумових, моральних здібностей людини.

Марксистське вчення про політику

Найбільш поширеним у 19—20 ст. стало політичне вчення К. Маркса, Ф. Енгельса. Даючи йому оцінку, М. Бердяев підкреслював, що теорія соціалізму цих двох мислителів піддала сумніву право приватної власності, й звичайно, підстави для сумніву були. Ніким не обмежене й абсолютне право приватної власності породило зло й несправедливість суспільства феодального й суспільства капіталістичного. Саме від нього пішли нестерпна соціальна нерівність, пролетаризація мас, позбавлення трудящих засобів виробництва й революційні настрої, які доводять пригноблених до такого рівня озлоблення та помсти, що втрачається людська гідність. І водночас у власності є онтологічне зерно. Відберіть у людини всяку владу над майновим, матеріальним світом, усяку особисту свободу в господарських актах і ви зробите людину рабом суспільства й держави, які відберуть у нього й право свободи думати, совісті й слова, право вільно пересуватися, саме право на життя. Якщо суспільство й держава стають єдиним власником усіляких матеріальних цінностей і благ, то вони можуть робити з людиною що завгодно; особа безсила протистояти тиранії держави та суспільства.

Соціально-економічними й політичними підвалинами марксистського вчення про політику стали суперечності суспільного поступу, зокрема, між власниками засобів виробництва й тими, хто був позбавлений їх, між уже добре розвинутими продуктивними силами й застарілими виробничими відносинами, а також суперечності в духовній сфері. Відомо, що марксизм спирався переважно на досягнення в класичній філософії, політичній економії та соціально-політичній думці. Ця нова ідейна течія живилася й тогочасними революційно-демократичними та гуманістичними тенденціями.

К. Маркс (1818−1883) і Ф. Енгельс (1820−1895) у своїх дослідженнях доводили, що правові відносини, як і форми держави, не можна зрозуміти поза історичним контекстом, умовами матеріального життя. Вони пояснювали опосередкованість політико-правових відносин економічною сферою, а також співвідношенням суспільства й держави. Держава — офіційний представник громадянського суспільства. При цьому виявляється її подвійна природа: з одного боку, вона виступає як універсальна політична організація, що зберігає цілісність суспільства, з іншого — як спеціальний апарат управління.

Марксизм формулює положення про подолання відчуження держави від народу, від людини, про необхідність запровадження демократичної державності, самоврядування народу. Шлях до нього пролягає через перехідний період, політичною формою якого є держава диктатури пролетаріату. Ця центральна ідея марксистської теорії виводилася з досвіду революцій 1848—1850 pp. та Паризької Комуни. Сутність диктатури пролетаріату — поєднання законодавчої, виконавчої та судової влади.

Щоб досягти цієї мети, пролетаріат повинен здійснити політичну революцію, в процесі якої має бути ліквідована стара й створена нова державна машина. Вона втілюватиме одвічні ідеї справедливості, рівності, демократії в інтересах більшості народу шляхом примусу стосовно незначної меншості. «Історична місія» пролетаріату може здійснитися лише за умови створення «особливої партії», що дасть змогу робітничому класові стати самостійною політичною силою. Ведучи рішучу ідеологічну боротьбу з класовими противниками, така партія очолить пролетаріат і допоможе йому вийти зі свого «дитинства» .

Отже, в працях К. Маркса й Ф. Енгельса були висунуті та об’рунтовані тлумачення політики, держави, влади, власності, інших політичних інститутів. У своїй основі марксизм був реалістичною теорією, яка відобразила нагальну потребу докорінних змін суспільного устрою. Багато її положень у ході дальшого історичного розвитку втрачали свою значущість, інші видозмінювалися, збагачувалися реальною практикою, треті — перекручувалися, фальсифікувалися, спростовувалися.

Одним із засновників німецької соціал-демократії був Ф. Лассаль (1825—1864), який, за оцінкою Ф. Мерінга, правильніше поцінував загальне виборче право як важіль пролетарської класової боротьби, ніж це зробили — принаймні свого часу — К. Маркс і Ф. Енгельс. Його філософські позиції формувалися під впливом Й. Фіхте й В. Гегеля. Свої соціально-політичні погляди він об'єднав під назвою «національного соціалізму» й при цьому називав себе учнем К. Маркса і Ф. Енгельса.

Відзначаючи безправне й пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих у Німеччині порядків і намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення власними силами робітників (з допомогою держави) виробничих асоціацій. При цьому він виходив з теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює свою працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу — низька заробітна плата, експлуатація тощо — внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація цих негативних явищ пов’язувалася з упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Так, Ф. Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується через «залізний закон заробітної плати». Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися в суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно до прав кожного працівника на отримання повного продукту своєї праці.

Майбутню державу він бачив демократичною, відродженою через загальне й пряме виробниче право. Така держава зможе досягти найвищої свободи завдяки введенню «індивідуальної власності, що 'рунтується на праці». Цей процес він вважав соціальною еволюцією, яка здійснюється мирним шляхом протягом тривалого історичного часу.

Е. Бернштейн (1850—1932), вважаючи себе марксистом, доводив, що з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься не концентрація, а децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. За цих умов економічна боротьба пролетаріату, яку веде профспілковий рух у легальних формах, може запобігти зубожінню пролетаріату, ослабити суперечності між працею та капіталом.

Поступово капіталістична власність переростатиме в соціалістичну шляхом розвитку кооперації, споживчих спілок, що дасть змогу пролетаріатові «без звернення до насильства… оволодіти вельми значною частиною суспільного багатства». Головною гарантією цього буде демократія. Він стверджував, що за соціалізму, як зеніту розвитку й завершення лібералізму, буде досягнуто такого рівня, коли ідеали свободи поціновуватимуться як найбільші суспільні вартості.

Діяльність К. Каутського (1854—1938) також пов’язана з розвитком соціал-демократичних принципів суспільного будівництва. Він доводив, що його концепція базується на марксистських засадах, але марксизм і вчення Ф. Лассаля та Е. Бернштейна піддавав гострій критиці.

Серед політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави. Він намагався об’рунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку, повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія. У 1918 р. в праці «Диктатура пролетаріату» він писав, що К. Маркс розумів під «революційною диктатурою пролетаріату» не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917 p. K. Каутський характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство.

В останні роки свого життя, відмовившись від неоднозначного трактування диктатури пролетаріату, він закликав соціал-демократів дотримуватися демократичних принципів, відстоювати завоювання загального, прямого, рівного й таємного виборчого права.

2. Політичні режими традиційних політичних систем вчення політичний авторитарний тоталітарний Це один з елементів, що характеризує форму держави. В широкому контексті політичний режим є сукупністю головних прийомів і засобів здійснення політичної влади; як писав Д.Істон, «це правила і цілі політичної взаємодії». В більш конкретному сенсі політичний режим розглядають як державний режим. Але це не змінює його сутності щодо системи методів і засобів, якими діє державна влада. Порядок політичної взаємодії логічно ґрунтується на: 1/ цінностях — життєво важливих цілях, ідеалах, подіях; 2/ нормах — правилах, традиціях, на основі яких організується життя суспільства і держави; 3/ авторитеті - готовності та здатності громадян діяти за усталеними правилами і підкорятися чинній державній владі. Ж.-Л. Кермон, аналізуючи сутність політичних режимів, спирається на такі визначальні показники: принцип легітимності; структура інститутів; система партій; форма і роль держави.

В залежності від співвідношення цих елементів режиму можна оцінити характер політичної влади, спосіб її формування, ефективність засобів і методів реалізації владних повноважень.

Від змісту й співвідношення вище зазначених компонентів залежать типи політичних режимів.

Тоталітарний режим Характеризується абсолютним контролем держави над усіма галузями суспільного життя, всецільною підкорою людини політичній владі та пануючій ідеології. Проблеми тоталітаризму ХХ століття розробляли видатні політологи і соціологи: Ф. Хапек «Шлях до рабства» /1944р./, Х. Арендт «Джерела тоталітаризму» /1951р./, К. Фридрих і З. Бжезінський «Тоталітарна диктатура і автократія» /1956р./ та ін. Термін «тоталітарний» ввели в політичний лексикон в 20-х рр. Амендолані Дж. та Табетті П. для характеристики режиму лідера італійських фашистів Б. Муссоліні. Сутність такого політичного ладу він закріпив у формулі: «Все в державі, нічого поза державою, нічого супроти держави» .В кожній з країн, що пережили цей режим, тоталітаризм мав специфічні вияви, але можна виокремити й систему його загальних ознак: Загальна політизація та ідеологізація суспільства, але фактично воно відчужено від політичної влади, хоч і не усвідомлює цього, адже в масовій свідомості діє міф про «єдність і злиття» народу і влади. Держава прагне за глобального панування і контролю над усіма сферами соціального життя; законодавча, виконавча і судова система влади контролюються теж з одного центру — правлячої партії. Монопольний державний контроль над економікою, ЗМІ, культурою, освітою, релігією аж до приватного життя громадян та їх поведінки; діє політична цензура. Неправова регламентація суспільних відносин, коли закони фактично захищають інтереси держави; політичного права і свободи громадян закріплені лише формально; діє принцип — «дозволено лише те, на що прямо вказує закон». Державна влада сильно бюрократизована; еліта влади є номенклатурою, що рекрутується за системою «гільдій», її оточує «ореол таємності» та недоторканості. Домінуючим методом управління стає насильство, примус і терор. Однопартійна система, фактичне володарювання однієї партії; легальна політична опозиція заборонена і фактично відсутня духовна опозиція виявляється здебільше у формі дисидентства. Функціонує тільки офіційна державна ідеологія, яка визначає всі суспільні цінності, зразки щодо виховання, стандарти поведінки тощо; будь-які інші ідейні течії жорстоко переслідуються. Безконтрольність репресивних органів держави: армія, поліція, служби безпеки окрім охорони правопорядку виконують функції державних каральних органів, тобто діють як інструменти масових репресій. Економічна основа — це крупна власність; монополістична, державна, громади. Надцентралізація та надконцентрація державної влади на чолі з диктатором /Фюрер, ватажок/ та його оточенням. Громадянське суспільство відсутнє. Права національних меншин формально декларовані, а в дійсності обмежені суттєво. Суспільство живе за подвійною мораллю, керується т. зв. «тоталітарною свідомістю» .

Авторитарний режим Авторитарний режим є державно-політичним устроєм суспільства, згідно якому встановлюється режим особистої /групової/ влади за мінімальною участю народу. Авторитаризм домінував як режим влади на протязі всієї політичної історії людства; всі стародавні тиранії, деспотії, тактатури були автократіями. Кредо середньовічного авторитаризму було закріплено в англійській політико-юридичній максимі: «Король не може переступити закон, адже закон тотожний його волі:. Цілковитим втіленням класичного авторитаризму стала абсолютна монархія /її апологія знайшла розкриття теорії Ж. Бодена/.

Сучасна політологія щодо авторитаризму наших часів вважає його проміжним станом суспільства між тоталітаризмом і демократією. Він виникає внаслідок різкого послаблення прерогатив парламентських та інших демократичних інститутів, нестійкості уряду і його неспроможності вести ефективну політику, через спроби лавірувати між різними соціальними шарами заради збереження правлячої еліти. Все це використовується як привід щоб встановити режим «твердої влади» чи «залізної руки». Нерідко сучасні автократії формуються як реакція правлячого групування на зростання соціальної напруги в суспільству, отже такі режими стають авторитарними диктатурами: військовими, клановими, релігійними. Головними рисами авторитаризму слід вважати — надмірну централізацію, строгу ієрархію у відносинах між суб'єктами влади, пряму підкору на війсково-каральний апарат. Крім того, авторитарні режими сучасності мають ряд важливих ознак: В центрі й на місцях відбувається концентрація всієї влади в руках однієї особи (групи) чи державного органу та водночас йде відчуження народу від реальних важелів влади. Принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову практично ігнорується. Роль представницьких органів влади обмежена, хоча вони можуть існувати. Політичні права і свободи громадян в значній мірі обмежені; закон здебільше на боці держави; роль суду викривлено, поряд з ним діють позасудові органи. Держава припускає існування легальної опозиції, але всемірно намагається звузити можливості її дії. В країні може бути декілька партій, але «карликових» і невпливових; їх політична роль — мізерна, і вони мають лояльно, ставитись до влади; політичний плюралізм — імітується. Принцип виборності державних органів та підконтрольності посадових осіб з боку оселення майже відсутні. Методи державного управління здебільше командні, адміністративні, але терор і масові репресії практично не застосовуються; режим часто звертається до соціальної демагогії. Держава відмовляється від тотального контролю над усіма сферами суспільного життя. Зберігається часткова цензура (зокрема над ЗМІ), в режимі «напів — гласності» дозволено критикувати окремі недоліки державної політики.

В суспільстві домінує офіційна ідеологія, але дозволяються й інші ідейні течії, за умов лояльності до режиму влади. Церква формально відділена від держави, але фактично підтримує правлячий клас та знаходиться під державним контролем. Силові структури суспільству практично непідконтрольні та використовуються нерідко у суто політичних цілях; особистість не має гарантій безпеки у взаємовідносинах із владою. Державний сектор економіки досить великий і жорстко регулюється державою; вільне приватне підприємництво дозволяється, але не є високоефективним; громадянське суспільство може існувати, але сильно залежить від держави.

В суспільстві та державі розквітає корупція, кумівство, клановість; норми моралі в основному консервативного характеру. Права національних меншин суттєво обмежені. Соціальною опорою влади є більшість населення, що поділяє офіційну ідеологію та досить грунтується на силі, вольових якостях, інколи на харизмі. Одна з сучасних типологій авторитарних режимів належить німецькому політологу Д. Берг-Шлоссеру. Він виокремлює такі різновиди авторитаризму: Традиційні абсолютиські монархії - режими, де відсутній донині розподіл влад, політична конкуренція, панує ідеологія аристократії /наприклад, країни Персидської затоки, Непал, Марокко, монархії напівфеодальних племен аборигенів деяких островів та континентів/;Традиційні авторитарні режими олігархічного типу, розповсюджені в Латинській Америці. Економічна і політична влада, як правило, зосереджена в руках декількох впливових родин; один лідер зміщує другого за допомогою перевороту чи фальсифікації результатів виборів; еліта тісно пов’язана з церквою та військовою верхівкою /наприклад, режими Гватемали, Колумбії/;Гегемоністський авторитаризм нової олігархії - режим, що відбивав інтереси компрадорської буржуазії, що здійснює посередництво між іноземним капіталом і національним ринком /це режим Маркоса на Філіпинах /1972;1985 рр./, в Тунісі, Камеруні/. Саме ці режими найчастіше складаються у вигляді «військових диктатур» трьох видів:

а/ терористичне правління однієї персони /режим Аміна в Уганді, Дювал'є на Гаїті, Франко в Іспанії, Салазара в Португалії/;

б/ військові хунти, які провадять структурні економічні реформи /режим Піночета в Чілі, Ро-Де У і Чон Ду Хвана в Південній Кореї/;в/ однопартійні режими, що існували в Єгипті при Г. А. Насері, при Х. Пероні в Перу. Зрештою, слід виділити ще один різновид авторитаризму — теократичні режими, за яких церква цілком чи частково підміняє інститути держави, а влада концентрується в руках духовних осіб /напр., режим аятоли Хомейні в Ірані чи правлячий рух «талібан» в Афганістані/.

Демократичний режим Демократія є найбільш складним різновидом політичного режиму. Сам термін «демократія» в перекладі з грецької мови значить — «влада народу». Людство використовувало демократію з глибокої давнини поряд із іншими ранніми формами політичної організації суспільства; це були — пряма первісна, община демократія, військова племена демократія переддержавних етапів розвитку людства /стародавні германці, слов’яни/. Державні форми демократії були добре відомі античному світу: в Греції вона тривалий час чередувалась з тираніями і деспотіями /монархічним правлінням/, а в Стародавньому Римі республіканська демократія діяла декілька століть аж до імперії. Афінський стратег Перікл, пояснюючи сутність демократії, наголошував, що цей лад зветься демократичним, тому що він базується не на меншості, а на більшості. По відношенню до приватних інтересів закони наші надають рівноправності всім". Але первинний сенс демократії як народовладдя часто суттєво відрізнявся від численних форм її практичної реалізації, що й внесло чималі розбіжності та суперечки щодо розуміння цього терміна.

Більш широке визначення поняття «демократія» було сформульовано президентом США Авраамом Лінкольном — «народний уряд, що обраний народом і для народу». Однак, з часів першого вживання цього терміну в трактаті Аристотеля «Політика» між вченими і публічними політиками йдуть нескінченні спори щодо його змісту, окремих складових демократії, спрямованості, етнічної оцінки тощо. Можливо, народу і державі, що скинули тортури тоталітаризму і прямують до демократичного режиму, доцільно враховувати слова Карла Поппера: «Демократію ми обираємо не тому, що вона багата чеснотами, а тільки для того, щоб запобігти тиранії. Обираємо із розумінням її недоліків і пошуками, як їх подолати» .

В політичні науці існує декілька інтерпретацій змісту демократії. В одних випадках її трактують досить широко, як суспільну систему, яка ґрунтується на добровільності всіх форм життєдіяльності громадян. В інших випадках її тлумачать більш конкретно — як форму держави, в якій всі громадяни володіють рівними правами на владу /на відміну від монархії чи олігархії/. Врешті, під демократією розуміють ідеальну модель громадського устрою, визначений суспільний світогляд, що базується на цінностях свободи, рівноправності, прав людини. В такому значенні під демократією розуміють політико-ідеологічно зорієнтований соціальний рух, що втілюється у програмах і діях певних партій та громадянських організацій. Автори різних політологічних теорій демократії виходять або з принципу повинності /нормативно-ціннісний підхід/, або з практики її елітарного застосування /неопозитивістський підхід/, таким чином моделюючи очікувані політичні режими правління.

Ліберальна теорія демократії ґрунтується на англо-саксонській традиції /класичний лібералізм Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є/, яка розглядає демократію як відповідальне і компетентне правління. Ліберальна ідея суспільного договору як основи утворення держави і концепції розподілу влад як умова обмеження влади правителя обумовили принципи взаємин громадянина і держави: народ є джерелом влади; він делегує свою волю через обраних повноважних представників; особистість автономна по відношенню до держави і суспільства; парламентська форма представницької демократії може бути ефективною, оскільки спирається на підтримку більшості людей; лише Конституція закріплює обсяг тих повноважень, що народ передає своїм обранцям та ін. Теорія прямої /чи колективістської/ демократії, одним з авторів якої був Ж.-Ж. Руссо, відкидає принцип представництва. Демократію розуміють як пряме правління народу, що сам є здатним висловити свою власну волю. Теорія соціалістичної демократії, на відміну від ліберальних настанов, трактують її як форму і засіб класового панування. Даний підхід мав дві традиції - ортодоксальну /К.Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін/ та реформістську /Е. Бернштейн, К. Каутський/. Ортодокси ідентифікували демократію з диктатурою пролетаріату, а соціал-реформісти трактували її як своєрідний компроміс різноманітних соціальних сил.

Концепція плюралістичної демократії, розроблена на рубежі 19−20 ст. /М. Вебер, Г. Ласкі, С. Ліпсет та ін./, ґрунтується на ідеї політичного плюралізму та включені в життя сучасних країн множини громадських рухів і партій, які мають різні політичні цілі та виборюють владу. Головною відмінністю плюралістичної демократії є те, що в ході виборчих кампаній та парламентської діяльності партії та рухи представляють інтереси численних соціальних груп суспільства, через які також реалізуються інтереси окремої особистості. Отже процес прийняття політичних рішень йде через боротьбу «груп інтересів» та слугує своєрідним компромісом. Серед політологів є також послідовники елітарної теорії демократії /Й. Шумпетер, Ж. Бодуен, П. Бірнбаум, Р. Арон, Д. Бернхем/, які вважають, що слід визначитися не від ідеалу демократії, а від практики, що єдина може вважатися нормою. Підготовка й прийняття політичних рішень вимагає «поділу праці» на управлінців /політичну еліту та керованих. Пануюча еліта, яку обрали на певний строк, бере функції політичного представництва інтересів більшості населення, що добровільно на цій строк обмежило свою політичну активність. Елітизм поступається демократії в методах формування інститутів влади.

В останні роки в політології з’явилася теорія «хвиль демократизації» /зокрема, С. Хантінгтон «Третя хвиля. Демократизація ХХ ст.» /, автори якої вважають, що розбудова сучасних інститутів демократичного правління йшло в три етапи з підпалами і тимчасовими занепадами, але на кожному етапі це торкалося цілої окремої групи країн: в ХХ ст.- 20-ті, 50−60-ті, 70-ті та 90-ті роки є періодами підйому хвиль демократії. Однак, прибічники різних концепцій та теорій є одностайними у виділенні загальних ознак демократії: визнання народу джерелом влади і сувереном у державі; рівноправність громадян; підлеглість меншості більшості під час прийняття рішень; повага до прав та інтересів меншості; виборність ключових органів держави.

З цього ж витікають і головні характеристики демократичного режиму: Населення бере участь у формуванні та здійсненні державної влади завдяки прямій /референдум, плебісцит/ та представницькій демократії /вибори/. Владу поділено на незалежні гілки — виконавчу, законодавчу і судову. Закон панує у всіх галузях суспільного життя; він юридично закріплює, а політична практика гарантує широкий спектр прав і свобод особистості; діє принцип: «все, що не заборонено — дозволено». Правову державу розбудовано; діє громадянське суспільство з розвинутою інфраструктурою. Легальна опозиція користується всіма політичними правами і свободами, діє в межах закону; політичні рішення приймаються з урахуванням інтересів соціальної меншості; громадяни вільно висловлюють свої думки та позиції. Виборність та змінювальність центральних і місцевих органів державної влади, їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади. Функціонує багатопартійна система /чи двопартійна/, за якої одна партія /блок/ може замінити іншу на законних засадах в результаті виборів.

Засоби масової інформації цілком вільні від цензури; існує принцип гласності.

В політиці домінують методи переконання, узгодження, компромісу; легальні засоби насильства звужені до необхідного мінімуму державного примусу та юридичного припинення.

Дії силових структур /армії, поліції, спецслужб/ регулюються законом і знаходяться під демократичним контролем суспільства. В суспільстві й державі відсутня пануюча офіційна ідеологія; за умов плюралізму більшість ідейних течій протистоять одна одній. Зберігаються та пропагуються загально-людські й соціальні національні цінності, на яких формується суспільна свідомість. Церкву відділено від держави, і держава не втручається у справи церкви й релігії; державна влада має світський характер, у суспільстві діє свобода совісті й віросповідань. Прав національних меншин додержуються, як правило, у повному обсязі. Демократичні суспільства також зазнають негативних явищ: тимчасові політичні конфлікти і кризи; економічні негаразди й кризи; корупція в державних органах влади; зростання злочинності тощо. Але, критикуючи дії влади, більшість населення все ж свідомо підтримує демократичні цінності.

В той же час, як свідчить політична практика багатьох демократичних країн, демократія як ідеал і демократія як система інститутів і процедур прийняття рішень не співпадають абсолютно. Саме цю думку послідовно доводить американський політолог Р. Даль, який інституціональну інфраструктуру сучасних демократій визначив поняттям «поліархія» /багатовладдя, правління багатьох/. За його думкою, це специфічний вид політичного режиму для управління сучасною демократичною державою. Сутність поліархії, як політичного порядку, передбачає наявність відносно високої терпимості до опозиції, та досить широких можливостей для населення впливати на уряд і брати участь навіть в усуненні мирним шляхом різних офіційних осіб.

Р. Даль виокремлює сім інститутів, які забезпечують ефективність режиму поліархії:Виборні посадові особи; контроль за рішеннями уряду конституційно закріплений за обраними від народу представниками;Вільні та чесні вибори, що виключають будь-яке насильство і примус;Загальне голосування; право обирати і бути обраним має все доросле населення;Відносно висока залежність уряду від виборців та результатів виборів;Свобода слова, яка забезпечує можливості вільно висловлювати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології;Існування альтернативних джерел інформації, які конкурують між собою та не є підконтрольними урядові;Висока міра свободи в утворенні відносно автономних і різних незалежних організацій, партій, груп інтересів /в тому числі, опозиційних/. Отже, поліархія як правління багатьох між тим забезпечує захист і повагу прав меншості, таким чином суспільство захищає себе від диктатури /тиранії/ більшості. Чим надійніше захищені інтереси соціальної меншості, тим міцніше та ефективніше демократичні устрої й механізми управління.

3. Класифікація типів політичної культури Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм («так було завжди»); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії). У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формацій-ним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини. Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно «чистого» національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям «політична субкультура» .

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

Нові реалії, які постали перед людством на рубежі тисячоліть, важко оцінити однозначно. З одного боку, надзвичайні технічні досягнення, разючі здобутки інформаційної телекомунікаційної революції, з іншого, сплеск агресії у світових війнах, страшний руйнівний потенціал, продемонстрований останнім часом з боку міжнародного тероризму, у міжетнічних конфліктах, нехтування екологічних реалій.

Людство опинилося перед альтернативою: або віднайти спосіб цивілізовано відповісти на виклик часу, або зникнути в глибинах Всесвіту. Отже, майбутнє планети й саме існування на ній життя вирішальною мірою залежить від зрілості масової свідомості й характеру політичної поведінки.

Політична культура (від лат. — cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) — частина загальної культури, яка формується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття «політична культура» є похідним від понять «політика» (наука й мистецтво управління) та «культура» (сукупність фундаментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів влади й суспільства.

Жоден політичний режим не може дозволити собі ігнорувати ставлення до нього підвладного населення. А ставлення людей до політики, до владних структур — це і є та реальність, яка стоїть за поняттям «політична культура» .

У ширшому розумінні політична культура — це базисні знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку на рівні суспільства, групи, особи. У вужчому розумінні — це культура політичного мислення і політичного спілкування, культура поведінки населення і політиків як суб'єктів політичного процесу.

Структуру політичної культури становлять політичні знання, політична ідеологія та психологія, політичний досвід і традиції, норми, взірці й засоби політичної діяльності.

На думку американсько-канадського політолога Девіда Істона, політична культура — сукупність лише тих вірувань і уявлень, які явно визначають політику. На відміну від політики як сфери безпосередньої дії, політична культура є сферою суспільних уявлень про світ політики й відповідних норм поведінки.

Відомий дослідник політичної культури американський соціолог Деніел Белл слушно зауважив: вчинки людей залежать від того, що вони думають, як відчувають, у що вірять. Політична культура, за Беллом, складається з ідей, припущень, цінностей, переконань, які зумовлюють політичну дію. Вона є фільтром або лінзою, крізь яку політичні актори бачать світ. До речі, Д. Белл вважав себе соціалістом в економіці, лібералом у політиці й консерватором у культурі.

Існують відповідні параметри, які визначають структуру політичної культури. Найважливішим компонентом політичної культури є тип світосприйняття, ті світоглядні засади (соціалістичні, ліберальні, націоналістичні), якими керується більшість членів суспільства. Другий компонент — цінності. Йдеться про поняття добра й зла, справедливості, щастя, які використовують у своїй поведінці соціум, група, людина. До політичної культури належать також політичні й моральні норми, що діють у суспільстві. Серед моральних норм виокремлюють норми — звичаї, переважно неписані, й норми — настанови, визначені директивним шляхом. І норми-звичаї, й норми — настанови відображаються в Основному.

Законі країни. Конституція є трансформаційним засобом політичної культури.

Отже, політична культура — поняття, яке виражає рівень політичної компетенції людини, групи, суспільства та їхню готовність (чи неготовність) діяти відповідно до прийнятих у цьому суспільстві цінностей, принципів і норм.

У кожному суспільстві політична культура виконує відповідні функції. Пізнавальна функція пов’язана з теоретичним осмисленням політичного життя та використанням політичних знань у практичній діяльності політичних партій, владних органів; нормативно-регулювальна виявляється в ідеалах, політичних нормах, традиціях, що утверджують соціальну злагоду в суспільстві; сутність виховної функції — у формуванні особистості на засаді системи цінностей суспільства, які забезпечують реалізацію соціальних і національних інтересів; функція політичної соціалізації полягає у забезпеченні входження людини в політику шляхом засвоєння всіх панівних норм і орієнтирів, цінностей і зразків політичної поведінки.

Отже, політична культура є засобом організації, показником рівня розвитку політичного життя суспільства, а також фактором формування масової політичної свідомості, політичної соціалізації людини.

Типи політичних культур. Найвідомішу класифікацію політичних культур запропонував американський політолог Габріел Алмонд, який визначив чотири типи політичної культури: англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) і тоталітарну.

Англо-американська політична культура є світською і прагматичною, виступає як зіткнення групових інтересів, кожен з яких має право на існування. Ця культура вирізняється загальнонаціональним консенсусом.

Визначальною тут є та обставина, що не тільки партія, яка перемогла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія, що зазнала поразки, також, хоча саме їй це визнання дається нелегко. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід просто потерпіти до наступних виборів.

Англо-американська політична культура за партійними симпатіями визначається як центристська. Електорат обох провідних партій (республіканської та демократичної) тяжіє до центру, що виключає як правий, так і лівий радикалізм.

Континентально-європейська політична культура має мішаний або перехідний — між традиційним і сучасним суспільством — характер. Водночас зі світським сприйняттям політики як зіткнення групових інтересів тут зберігається розуміння політики як боротьби ідеалів, зіткнення Добра й Зла. Електорат різко поляризується на лівих і правих за очевидної слабкості центру. Кожна партія, що перемогла, прагне здійснити національну історію «спочатку», «переграти» її. Переможена сторона чекає свого часу, щоб примусити історію рухатись у зворотному напрямку.

Останнім часом континентально-європейська культура тяжіє до центризму, принципів плюралізму, готовності захищати права політичної меншості, нагадуючи тим самим англо-американську культуру. Визнання прав та інтересів іншої сторони створює передумови для спадкоємної історії, запобігання її трагічній циклічності.

Авторитарно-патріархальна політична культура визнає головною цінністю сім'ю. Суспільство загалом розглядається як велика родина на чолі з «батьком». Ідеалом цієї культури є «цар — батюшка», його піддані соціально незахищені, захистити їх може тільки їхній володар. Для підданих притаманні як вірність царю, так і прагнення до свободи.

Тоталітарна політична культура провідною категорією вважає спосіб дій людини, що нагадує автомат. Тоталітарна культура прагне зруйнувати традиційні культурно-цивілізаційні цінності, дискредитувати їх.

Грунтовну класифікацію історичних типів політичної культури розробив також польський політолог Є. Вятр. Критерієм його типології є зв’язок політичної культури з суспільно-політичними формаціями й відповідними політичними системами. Польський політолог виокремлює такі типи політичної культури: традиційну, що відповідає рабовласницькому та феодальному суспільствам; буржуазно-демократичну як тип капіталістичного суспільства; соціалістичної демократії як тип політичної культури соціалістичного суспільства. Кожний історичний тип політичної культури характеризується певними різновидами й має доповнюватися національними, соціально-класовими й регіональними підходами до аналізу.

Аналізуючи типи політичних культур, слід уникати перебільшення значення будь-якої з них.

Сьогодні всесвітня історія багатьом уявляється як невпинний переможний поступ західної цивілізації, що повсюди демонструє свої переваги. Хоча правда й у тому, що нині, як ніколи, цивілізації й культури Заходу та Сходу активно взаємодіють і впливають одна на одну. Вони спроможні досягти подібних результатів, ідучи до мети різними шляхами й застосовуючи різні методи. Сучасний світ надзвичайно великий і складний, щоб ним можна було управляти з одного центру. Крім того, будь-яка цивілізація, в тому числі й західна, не настільки бездоганна й універсальна у своїх політичних потенціях, щоб бути еталоном для всього світу.

Висновки Авторитарний режим є державно-політичним устроєм суспільства, згідно якому встановлюється режим особистої /групової/ влади за мінімальною участю народу. Авторитаризм домінував як режим влади на протязі всієї політичної історії людства; всі стародавні тиранії, деспотії, тактатури були автократіями. Кредо середньовічного авторитаризму було закріплено в англійській політико-юридичній максимі: «Король не може переступити закон, адже закон тотожний його волі:. Цілковитим втіленням класичного авторитаризму стала абсолютна монархія /її апологія знайшла розкриття теорії Ж. Бодена/.

Сучасна політологія щодо авторитаризму наших часів вважає його проміжним станом суспільства між тоталітаризмом і демократією. Він виникає внаслідок різкого послаблення прерогатив парламентських та інших демократичних інститутів, нестійкості уряду і його неспроможності вести ефективну політику, через спроби лавірувати між різними соціальними шарами заради збереження правлячої еліти. Все це використовується як привід щоб встановити режим «твердої влади» чи «залізної руки». Нерідко сучасні автократії формуються як реакція правлячого групування на зростання соціальної напруги в суспільству, отже такі режими стають авторитарними диктатурами: військовими, клановими, релігійними.

Література

1. Кирилюк «Новітня політологія»

2. Кремінь В. Г. «Політологія»

3. Бабкіна О.В. «Політологія»

4. Юрій М. Ф. «Основи політології»

5. Кирилюк Ф. М. «Філософія політичної ідеології»