Філософські запити про межу розвитку нової економіки

Філософські запити про межу розвитку нової економіки

Соціально-економічні процеси трансформаційних змін в Україні відкривають велетенський за масштабами експериментальний напрям, пов’язаний з адаптацією економіки та суспільства до нових умов існування у глобальному світі. Сучасні перетворення мають суперечливий характер і спричинили не тільки в Україні, а й на території всього постсоціалістичного простору тривалі кризові явища в економіці, культурі та соціальній сфері. У практиці господарського життя спостерігалася безпрецедентна деградація виробничих сил, суттєве погіршення соціального стану більшості населення країни, занепад сфер нематеріального виробництва.

За останні роки у вітчизняній економіці, спираючись на статистичні дані, відбувається стійке економічне зростання, відповідно з’являються позитивні соціальні тенденції. Безперечним стає той факт, що здійснені у процесі реформування інституційні перетворення викликали до життя тривалий час пригнічену підприємницьку енергію, яка на практиці надала економічній системі характер ринкового типу: «Кризові ситуації виникають не тільки в суспільстві як цілісній соціально-економічній системі, а й у його окремих сферах або ланках кожної сфери. Якщо зазначені сфери і ланки є узгодженими ефективними системами, то кожна з них знаходить свої внутрішні можливості подолання кризової ситуації або ж отримує допомогу ззовні, якщо вона є важливою складовою більш широкої системи (субсистеми)» [1,234].

Україна, яка практично повністю з початку 90-х років відкрила свій економічний простір зовнішньому впливу з боку світових господарських структур, фактично ініціювала процес пристосування своїх економічних інтересів вимогам крупних закордонних господарсько-політичних суб'єктів, чим надовго обмежила власну підприємницьку мотивацію. Але перебудова економіки та політики під «завжди правильні» теорії, методи, програми високорозвинених країн дотепер не дала ефективних результатів. Головними причинами появи такої ситуації стають не тільки специфічні умови вітчизняного процесу соціально-економічного поступу, в першу чергу, це ускладнення ефективності функціонування соціально-економічного устрою у всіх частинах світового господарського простору. Відбувається процес максимального загострення ресурсно-екологічних проблем, спостерігається наявність військово-політичних і національно-релігійних розломів у світі, зростає загроза світової продуктової кризи тощо. Тому безоглядна орієнтація, копіювання та виконання вимог економічних світових лідерів стає не тільки неефективною політикою, а й може мати згубні наслідки для молодої української економіки.

Доречним у такому контексті буде звернення до пропозиції поетапного процесу входження до світового господарства слаборозвинених країн, що був запропонований російським дослідником Д. Чистіліним. Приклади багатьох країн з успішним розвитком економіки та результати розвитку країн ЕС дозволяють зробити деякі припущення стосовно інтеграції національних держав у світове господарство. Пропонуються такі три етапи: 1) становлення національного суверенітету та створення базових умов для підвищення економічної ефективності господарської практики; 2) стимулювання процесів регіональної інтеграції, яка надає можливості для зростання обсягів торгівлі та сприяє зміцненню національної валюти, завдяки цьому державні структури підтверджують незалежність своєї фінансової політики, а вищезгадані заходи сприяють покращенню ефективності регіонального використання ресурсів; 3) використовуючи господарські здобутки регіонального союзу, здійснювати «колективне» входження до глобальної системи міжнародних економічних відносин [2,144]. Запропонований приклад, а також інші варіанти інтеграційних процесів носять абсолютно вірний загальнотеоретичний характер, але питання полягає в тому, яке майбутнє чекає економіку розвинутих країн, до кола яких ми так прагнемо увійти, і як народжувані неоекономікою явища та тенденції у своїй сукупності, вплинуть на новий світовий господарський устрій.

Актуальність аналізу загальних рис, принципів існування та механізмів функціонування нової економіки є безперечно визнаною тезою, але не менш важливою проблематикою сьогодні стає розвідка масштабів і меж ефективності її потенціалу. Аналізуючи процес народження нового економічного устрою, необхідним стає знаходження балансу між «новими» й «старими» тенденціями економічного розвитку та їх теоретико-методологічне осмислення у межах соціально-філософського знання. Виходячи з аналітики економічного аналізу, питання напрямку трансформаційних процесів у системі світового господарства набуває характеру загострення дискусій на міжнародному рівні та демонструє неможливість передбачити практичні результати його соціально-економічного розвитку.

Огляд наукових джерел свідчить про те, що актуальна проблематика гуманітарного дослідження потенціалу нових господарських засад у системі економічної науки стає предметом уваги не лише філософів та економістів, а також істориків, соціологів, політологів тощо.

Сучасні вітчизняні науковці В. Андрущенко, С. Кримський, В. Лук’янець, М. Михальченко, М. Попович, зосереджуючись на дослідженні питань методологічної культури, доповнюють її різноманітними концептуальними підходами й аспектами соціально-гуманітарного плану. Проблемам соціально-економічного пізнання стосовно потенціальних можливостей розвитку сучасного світового господарства присвячені праці В. Боброва, А. Гальчинського, В. Гейця, С. Мочерного та багатьох інших відомих вітчизняних економістів. Питання соціально-філософського характеру, дослідження протиріч у процесі розвитку економічної сфери суспільства, вирішуються в роботах таких західних вчених, як Р. Арон, Д. Белл, М. Гайдеггер, Дж. Гелбрейт, П. Козловски, Дж. Коулман, Г. Мінцберг, Е. Тоффлер, Ю. Хабермас.

Філософській аналіз джерел даного дослідження дає підстави вважати, що плюралістичний характер методології економічного знання в сучасній український науці зберігається, хоча ставлення до різних філософсько-економічних ідей та тенденцій соціально-гуманітарного плану з боку наукового середовища має відкритий характер для обговорення. Тематика даного дослідження містить такі непрості завдання як здійснення соціально-філософського аналізу формування цілісного уявлення про сукупність загальних гуманітарних положень та принципів соціально-економічного пізнання, механізм їх функціонування та надання таким положенням вірну теоретико-методологічну інтерпретацію.

Ю. Хабермас у своєму популярному творі останніх років «Розколотий Захід» наводить безперечні докази існування складних протиріч в соціально-економічній системі самого «старого світу» та зростання деструктивного впливу політики США, як однієї з наймогутніших економічних держав світу, на стабілізацію цивілізаційних процесів у світі: «В игре задействован и кантовский проект преодоления „естественного состояния“ [вражды] между государствами. Менталитеты разделились, дистанцию определяют не различия в базовых политических целях, а отношение к величественным усилиям человеческого рода достичь состояния цивилизованности. Раскол прошел, правда, и через Европу, и через саму Америку. В Европе он вызывает тревогу прежде всего среди тех, кто долгие годы осмысливал свою жизнь в соответствии с лучшими традициями США истоками политического просвещения 1880 года, мощным импульсом прагматизма и возрождением интернационализма после 1945 года» [3,7].

Таким чином, констатація нових вимірів сучасності через внутрішню проблемність взаємодії між головними гравцями світового простору стає сигналом для країн, які обрали їх принципи, методи та механізми розвитку своїми орієнтирами. На складному шляху входження в сучасний постіндустріальний світ, необхідним є критичний аналіз потенціалу розвитку нової економіки, тому метою даної статті є соціально-філософський аналіз можливих меж у процесі розвитку неоекономіки та дослідження тенденції взаємодії між природою, виробництвом і суспільством, яка б змогла гарантувати людству стабільне майбутнє.

Нагадаємо, що важливішим явищем сучасних господарських відносин є поява нового інтелектуального фактору в формі стрімкого збільшення обсягів інформації, знань, творчості в економічних процесах, які вже починають розглядатися як самостійні елементи формування вартості. Зростання впливу таких факторів на економічні процеси сприяє змінам у методиках розрахунку господарських показників ефективності. Складність такої ситуації полягає у тому, що дотепер ми не маємо більш-менш задовільних методик економічних оцінок зазначених процесів. Класичний економічний аналіз скоріше віддзеркалює комерційні успіхи сторін господарської діяльності, але він не має прийнятної бази для врахування нових факторів економічного розвитку. Наприклад, витрати на освіту та перепідготовку кадрів частіше за все не входять у поняття сфери інвестування. неоекономіка суспільство інтелектуальний інформатизація Виникає парадоксальна ситуація у системі функціонування неоекономіки. Той постулат, що зростання інтелектуального фактору впливу порушує принцип спадної ефективності господарської діяльності та надає процесу протилежного ефекту, сьогодні активно пропагується у науковій літературі. Дійсно, на перший погляд, факт мінімальних додаткових витрат на комп’ютерні й інші комунікаційні мережі сприяє зростанню ефективності економічної діяльності, як правило, за рахунок збільшення кількості їх учасників. Питання полягає у тому, що масштаби зазначених процесів мають невизначений характер, але науково доведене положення про те, що вони не є безкінечними, оскільки існують принципові межі можливостей ефективного ускладнення будь-якої системи. Крім того, у межах усього суспільства продовжують діяти ресурсні й інші обмеження, зазначені фактори також сприяють посиленню тенденції спадної дохідності.

Таким чином, розвиток нових тенденцій і масштабів неоекономіки має обмежений характер завдяки неможливості точного аналітичного прогнозування результатів господарської діяльності, невизначеності понятійного апарату тощо. Процес поступової трансформації індустріального та формування засад постіндустріального суспільства набувають кризисного характеру, коли порушуються традиційні зв’язки господарських суб'єктів, стабільні економічні пропорції, норми та стандарти господарської системи. Попередні механізми розподілу поступаються місцем численним способам перерозподілу ресурсів і багатства. Відбувається модифікація механізмів господарського регулювання та процес взаємного поєднання перебудови кожного визначального елементу господарського механізму, наприклад, виробничої, транспортної, енергетичної галузей в єдину модель економічного розвитку. Такий перехід вимагає не тільки значно більшого накопичення капіталу, підвищення мобільності внутрішнього ресурсного потенціалу, а й змін у найбільш консервативній духовній сфері суспільства.

Якщо додержуватися теорії та принципів аналізу нелінійних моделей і систем, то можна сформулювати умовний механізм економічних перехідних періодів. Спочатку фіксуються факти, що свідчать про наявність кризового стану попередньої моделі розвитку, тим самим мобілізується процес пошуку на рівні мікроекономіці нових технічних та організаційно-управлінських рішень. Паралельно стимулюється процес впровадження нових технологій, оновлення видів продукції, ресурсної бази, засобів зв’язку та комунікації тощо. Зростання таких взаємопов'язаних сегментів ринкового господарства вимагає формування нових змін у структурних пропорціях за рахунок організаційно-управлінських механізмів регулювання й узгоджень. Поступово новосформована система набуває відносної стабільності у процесі свого функціонування, але постійно продовжуються зіткнення з обмеженнями як економічного характеру, так і з іншими формами суспільного устрою. Так знову з’являється стан біфуркації й починається процес самоорганізації господарської системи.

Здійснюючи спроби спрогнозувати майбутній соціально-економічного поступ суспільства за допомогою класичного історико-методологічного підходу, який дозволяє проаналізувати на раціональних об'єктивних засадах закономірності, тенденції та принципи розвитку, з’ясувалося, що специфіка синергетичного принципу руху траєкторій, які можуть зовсім за інших умов змінюватися у точках біфуркації практично не дає можливості виявити тенденції соціальних наслідків економічних змін. Економіка в цілому є інноваційною системою, у який творчий процес завжди стає джерелом постійного руху та змін, тому необхідно враховувати, що їх соціально-економічні аспекти стають продуктом творчої діяльності людини.

Загальноекономічна точка зору на теоретичному рівні пов’язує з неоекономікою стабільне економічне зростання. Нав’язується таке уявлення, що вона у більших обсягах продукує блага, виробництво яких спочатку хоч і спричиняє високі постійні витрати, проте їх подальший випуск супроводжується падінням середніх витрат, наприклад, розробка спеціального програмного забезпечення потребує великих витрат, у той час як його подальше поширення відбувається, як правило, за рахунок незначних витрат на їх відтворення. Вважається, якщо індустріальна промислова економіка стикається з проблемою зниження граничних доходів із збільшенням виробництва, то неоекономіка забезпечуватиме вищий темп економічного зростання завдяки збільшенню ваги інформаційних благ. Але виникає питання стосовно того, наскільки неоекономіка, принаймні у промислово розвинутих країнах, стає реально впливовим фактором і чи не є інші економіко-виробничі фактори основою значного зростання продуктивності праці.

Вищий темп зростання продуктивності може бути пов’язаним зі збільшенням інвестицій у модернізацію основного капіталу або, навпаки, збільшення продуктивності капіталу може бути результатом подовження робочого часу чи експансії зайнятості. У такий ситуації необхідно враховувати такі моменти, як зростання пропозиції праці, збільшення квоти інвестицій тощо, але вони не можуть бути постійно зростаючими факторами тривалий період часу. Тому варіант того, що неоекономіка насправді породжує вищий, відносно попередньому рівню розвитку, темп зростання продуктивності напряму має бути пов’язаним з вищим, ніж раніше, темпом технічного прогресу, який безпосередньо випливає з індивідуально-творчих здібностей кожної сучасної людини.

Існує дві суттєві причини зростання продуктивності праці: 1) зростання накопичення капіталу завдяки всезагальній модернізації основного капіталу за допомогою ІТ; 2) за рахунок зростання темпів науково-технічного прогресу. Безумовно, швидкому накопиченню капіталу, процес якого піддається точному статистичному розрахунку, може водночас сприятиме прискорюване зростання результатів науково-технічного прогресу, але такі результати об'єктивно методами економічного аналізу прорахувати неможливо. Темпи науково-технічного прогресу вимірюються тільки як залишкова величина, яку отримують у вигляді різниці між темпом зміни продуктивності праці та темпом зміни накопичення капіталу. Навіть якщо припустити, що дані про капітал разом з урахуванням гуманітарного капіталу однозначно відображають використання факторів виробництва, то величина показників отриманих у результаті темпів науково-технічного прогресу відповідно буде залежатиме від обраної схеми порівняння факторів впливу. Причому в економічній літературі стосовно питань «розрахунку зростання» всі відомі схеми зважування факторів носять характер припущення нейтральності технічного прогресу та не дають гарантованого однозначного результату. Такі приклади можемо знайти у роботах Гультена, Кобба-Дугласа, Солоу, Харрода, Хікса та деяких інших відомих західних економістів, які пропонують альтернативні способи обчислення норми технічного прогресу та демонструють ті методологічні проблеми, які супроводжують застосування параметричних способів в емпіричному аналізі продуктивності.

Виходячи з такої дилеми емпіричного дослідження у системі знання неоекономіки стає концептуально необхідним чітке розмежування даних понять, тому що прискорене накопичення капіталу призводить тільки до тимчасового зростання продуктивності, у той час як прискорений науково-технічний прогрес формує основу вищого зростання продуктивності праці на тривалий період часу. Якщо це так, то майбутня інформаційна епоха зумовлює стрибок зростання у порівнянні з попередньою епохою індустріалізації, коли не відбуватиметься зменшення граничних доходів накопичення капіталу, тобто саме накопичення знань гарантуватиме стабільність або зростання граничних доходів.

Вирішальним пунктом у дискусії про емпіричну значимість неоекономіки є питання можливості точної фіксації статистичними методами фактичного створення вартості та реальне використання факторів виробництва. Гуманітарний характер даної проблеми полягає в тому, що, з одного боку, завдяки нематеріальному характеру різних видів нових наукомістких продуктів і суттєвих змін якості вже традиційних товарів неможливо об'єктивно оцінити їх створену вартість, тобто зростання продуктивності може бути применшене, тоді, з другого боку, неможна визначити фактичне використання окремих факторів виробництва. Як бачимо, одним з суттєвих недоліків процесу сучасного формування основ неоекономіки стає недооцінка відпрацьованих висококваліфікованими працівниками людино-годин у сфері наукомістких послуг, відсутня методика їх фіксування відповідним чином.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства явище масштабне та довготривале, в умовах якого інтелектуальний фактор набуває якості самостійної складової господарського розвитку, що значно ускладнює структуру зазначеного нелінійного процесу. Водночас економічні результати змін глобального характеру додатково впливають та розхитують існуючи засади національно-господарських комплексів і фінансових ринків, причому ліміти такого впливу є далеко невивченими. Доречним з цього приводу буде звернення до ідей економічного неолібералізму відносно політики послаблення державного втручання в економіку та знищення міжнародних кордонів для вільного пересування товарів, послуг і капіталу з метою зростання ефективності праці глобального ринку. Але треба пам’ятати, що всі ринкові теорії та моделі побудовані на прикладах продуктивного функціонування національних ринків впродовж тривалого історичного періоду, причому в умовах визначених меж державним регулюванням. Як будуть поводити себе ринкові механізми різних країн в умовах єдиного глобального простору, ми маємо тільки прогнози та припущення, хоча й наукового характеру.

Крім того, вже сьогодні ми спостерігаємо різке загострення конкурентної боротьби не тільки між корпораціями, а, у першу чергу, між національними економіками держав, тобто кожний гравець на світовому ринку прагне якнайшвидше зайняти найбільш вигідні позиції на плацдармах глобального господарства. У таких «військових» умовах значення державного регулювання та інших форм державного впливу на громадську думку у своїх країнах буде тільки збільшуватися: «Национальные общественные системы передадут решение национальных задач на наднациональный уровень только при условии наличия возможности влиять на макроэкономическую политику в масштабах всей региональной системы и тем самым реализовывать собственные национальные интересы» [4,203]. У такий ситуації в силу «благородності й патріотичності» державницьких ідей ефективного забезпечення добробуту своїх громадян, вони будуть погоджуватися підтримувати відповідні заходи обмеження ринкової свободи та вибору.

Таким чином, перехід до економічних засад нового постіндустріального суспільства визначається стрімкім зростанням ролі знань, інформації та творчого фактору у процесі формування й функціонування нової моделі господарського розвитку. Але на сьогодні реально відсутня методологія оцінки та розрахунку ефективності зазначених факторів у системі функціонування господарського механізму, тому класичний аналіз макроекономічних пропорцій в умовах глобального ринку стає неадекватним відображенням реальної економічної ситуації. Створення тенденції подолання нестабільності та непередбачуваності функціонування світового господарського механізму зумовлюється такими дійовими заходами: по-перше, стимулювання розвитку сучасної міжнародної стратегії партнерства, яка включає різні форми взаємодії підприємців на відповідному сегменті світового ринку; по-друге, зростання значення фактору державного регулювання як на мікро-, так і на макрорівнях економічного життя суспільства з метою ефективного модифікування ринкових дій і конкуренції з урахуванням зовнішнього, причому можливо негативного впливу; по-третє, наповнення практичним змістом такого поняття як «єдина власність», обумовлюється формуванням централізованої ієрархічно взаємопов'язаної структури окремих економічних суб'єктів, яка зводить в єдину систему складне багаторівневе господарство, у той час як сучасні масштаби корпорацій примушують їх застосовувати своєрідні принципи колективного планування.

Уваги заслуговує уточнення тези про об'єктивний характер глобальних процесів. Глобалізація виникає як закономірна відповідь на сукупність загальносвітових інтегруючих і транснаціоналізуючих факторів. До них відносяться новий стрибок у розвитку капіталістичного усуспільнення виробництва та праці, що набуває нових форм міжнародного поділу праці, а новими суб'єктами такого процесу стають ТНК і крупні міжнародні банки, які керують ресурсами, що перевищують бюджети більшості країн світу. Сьогодні залишили господарську картину світу колоніальна та соціалістична економічні системи, продовжується процес інформаційної революції, яка в стислі терміни завершила створення світових інформаційно-комунікаційних мереж, зв’язавши в єдине ціле весь світовий простір і час саме такі зміни створюють умови для подолання зовнішніх обмежень глобальної капіталізації. Всі наведені положення формують основу процесу глобалізації та мають об'єктивний характер.

Але всі соціальні процеси відбуваються завдяки волі та бажанню людей, які мають особисті інтереси і цілі, тому практика глобалізаційних проявів формується на принципах тісного переплетення факторів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

Людина не може за своїм бажанням відмінити процеси глобалізації, але вона може впливати на них, адаптувати до конкретних особистих інтересів. Такий підхід вимагає чіткого розмежування між об'єктивно-стихійними і суб'єктивно-цільовими проявами у процесах глобалізації. Якщо суб'єктивна складова прояву глобалізації починає абсолютизуватися, то такий рух думки призводить до формування двох концепцій. Найбільш відома концепція уособлює собою процеси глобалізації у вигляді забезпечення та обслужування інтересів світової еліти, обмеженої групи політичних і бізнесових структур. З другого боку, з’являється думка про те, що об'єднавшись, людство може надати процесам глобалізації гуманітарний гармонійний характер, враховувати справедливі соціальні орієнтири у планетарному розвитку: «Господарство як система забезпечення товарами повинна господарювати, а не відповідати моральним нормам. Прагнучи до ефективного виробництва і розподілу, воно повинно бути огороджено від благонаміреного, але яке заважає, моралізаторства. Але у таких вимогах до господарства завжди ховається деяка „зобов'язаність“, деякий контрфактичний, нормативний елемент. Само по собі господарство не є „вільним від моралі“, воно не тільки управляється економічними законами, а визначається людьми, у бажаннях і виборі яких завжди присутня ціла сукупність сподівань, норм, установок, а також моральних уявлень. Дії людей підкоряються зверх складним уявленням, серед яких ті, що стосуються господарювання, складають лише частину» [5,15−16]. Тому якщо економічні відносини будуть базуватися не тільки на принципі досягнення ефективності результатів господарської діяльності, а стануть сприйматися як складне соціальне явище, то методологічно вірним підходом стає процес розширення простору пошуку варіантів виходу із складного трансформаційного періоду.

Отже, тільки перехід до нових форм змішаної економіки, посилення регуляційних і соціальних функцій держави, його кардинальна участь в охороні навколишнього середовища, розробка механізму ефективного поєднання окремих, але технологічно поєднаних процесами виробництва в різних економічних сферах, господарських суб'єктів забезпечать ефективність просування країн до таких форм господарського механізму, які будуть відповідати об'єктивним вимогам глобальної економіки.

Література

• 1. Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць, Є.Г.Панченко, Е.М. Лібанова та ін.; За ред. В. М. Гейця. К.: Вища шк., 2003. 591с.
• 2. Чистилин Д. К. Самоорганизация мировой экономики: Евразийский аспект / Д. К. Чистилин. 2-е изд. М.: ЗАО «Изд-во «Экономика», 2006. 237с.
• 3. Хабермас Ю. Расколотый Запад / Пер. с нем. М.: Изд-во «Весь Мир», 2008. 192с.
• 4. Чистилин Д. К. Самоорганизация мировой экономики: Евразийский аспект / Д. К. Чистилин. 2-е изд. М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2006, 237с.
• 5. Козловски П. Этика капитализма (с комментарием Дж. Бьюкенена); Эволюция и общество: Критика социобиологиии. СПб.: Экономическая школа, 1996. 158с.