З попелу забуття. 
Велика Вітчизняна війна

З попелу забуття. Велика Вітчизняна війна

Тези У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об`єкт дослідження, мету і завдання, практичне значення роботи.

У першому розділі розкриваються умови життя нашого населення під час Великої Вітчизняної війни, а також окупаційний режим в селі Липляни.

У другому розділі описано подвиг Героя Радянського Союзу О. П. Єгорова під час визволення нашого села, а також останній бій мотострілкової бригади 25 — го танкового корпусу. Бій, що ввійшов в історію, як один з найбільших боїв на території нашого краю.

У третьому розділі розкривається подвиг героїв — земляків на фронтах Великої Вітчизняної війни.

У четвертому розділі висвітлено дослідження невідомих імен та місць їх поховання.

Зміст Вступ

1. Події Великої Вітчизняної війни в нашому краї

2. Подвиг Героя Радянського Союзу Олександра Петровича Єгорова

2.1 Останній бій 25-го танкового корпусу на території нашого села

3. Наші земляки, що загинули за Батьківщину

4. Невідомі імена Висновки Додатки

Вступ Актуальність теми дослідження. Сучасний період національно-державного відродження України супроводжується зростанням зацікавленості широких громадських кіл до історичного минулого свого народу. Серед багатьох проблем вітчизняної історії необхідно виділити Велику Вітчизняну війну. Обрана тема дослідження охоплює справді важливий момент у житті нашого села, що й обумовлює її актуальність.

Новий стан історичної науки дозволяє об'єктивно, з сучасних позицій висвітлювати історію Великої Вітчизняної війни. Актуальність полягає в тому, що до сьогодні не існує узагальненого видання присвяченого Великій Вітчизняній війні на теренах району. Об'єктом дослідження є героїзм доблесних воїнів в період війни. Цей період охоплює листопад — грудень 1941 — 1943роки. Метою нашої роботи є висвітлення основних бойових дій за звільнення нашого села та подвиг наших земляків на фронтах війни.

Завдання роботи:

1. Висвітлити головні бойові дії при звільненні нашого села.

2. З’ясувати невідомі імена загиблих воїнів та розшукати місця поховання наших земляків.

3. Висвітлити спогади тих, хто пройшов тяжкий шлях жорстокої війни.

Огляд джерел та історіографії. Джерельну базу нашої роботи становлять свідчення очевидців.

Особливе значення в написанні нашої роботи мають матеріали Центрального архіву Міністерства Оборони СРСР, надіслані Паугуліс Неллі Олексіївною, дочка загиблого воїна 162 танкової бригади 25 танкового корпусу, 60 ї армії 1 — го Українського фронту Щербини Олексія Максимовича. Практичне значення нашої роботи можна використовувати на уроках історії в загальноосвітній школі, позакласних заходах, присвячених вивченню історії рідного краю, а також в написанні краєзнавчих робіт.

1. Події Великої Вітчизняної війни в нашому краї

Історія — це людська пам’ять. Вона нічого не забуває. Ні доброго, ні поганого, все в неї на обліку, все передається з віку у вік. На всі часи, на всі покоління запам’яталася людям Велика Вітчизняна війна. Вона завжди — прокляття, вона завжди — біль людський.

То що ж говорити про страхітливу навалу фашистських розбійників, яка закінчилась ганебною поразкою, заслуженою розплатою для тих, хто її розпочав? І трапилось усе це лише сімдесят років тому.

У 1941 році колгоспники працювали, в стислі строки провели весняну сівбу. На ланах визрівав багатий урожай.

Але мирна праця радянських людей була перервана віроломним нападом на нашу країну німецько-фашистських загарбників. Звістка про це викликала гнів і обурення трудящих. На багатолюдних мітингах і зборах робітники, колгоспники, інтелігенція заявили про свою готовність на захист своєї Батьківщини. Почався масовий добровільний вступ патріотів до лав діючої Червоної Армії. Разом з чоловіками йшли жінки. З усіх підприємств і сіл району надходили повідомлення про трудовий героїзм робітників, колгоспників, інтелігенції. В перші ж дні жінки заміняли чоловіків на підприємствах, ставали трактористами і комбайнерами в колгоспах.

Фашистський кований чобіт ступив і на нашу йосипівську землю. В липні 1941 року село повністю було окуповано фашистами. За часи окупації багато молоді відправили на каторжні роботи, з яких мало хто повернувся додому. Атаманчук Ольга Федорівна 1922 року народження живий свідок каторжних робіт. (Спогади — ДОДАТОК 2.) В районі села діяли партизанські загони з`єднань М.І.Наумова і С.Ф.Малікова, яким населення надавало всебічну допомогу. Керівники місцевої підпільної організації Іван Ковальчук, Касимчук Панько були страчені окупантами. Під час визволення нашого краю від загарбників під Йосипівкою точилися жорстокі танкові бої. З особливою жорстокістю бились фашисти в середині грудня 1943 року. В районі Коростеня вели наступ дві танкові девізії і одна з них — «Адольф Гітлер». 180 жителів села воювали з німецько — фашистськими загарбниками на фронтах, 80 синів, батьків, братів не дорахувалась йосипівська земля, нагороджені орденами і медалями — 132 земляки.

«Сподіваюся, що нашим чоловікам ніколи в житті не доведеться зі зброєю в руках захищати незалежність України, а наші діти, внуки і правнуки ніколи не знатимуть гірких воєнних втрат» (зі спогадів учасника бойових дій Марчука Андрія Пилиповича.)

В кінці грудня село було звільнено від окупантів, але на половину спалене.

У липні 1941 року фашисти вступили і в сусіднє село Липляни. В селі зразу ж з`явилися партизани. Зв`язковою була Любов Василівна Никончук. За життя жінка мало ділилася своєю партизанською діяльністю, бо декілька разів потрапляла до рук фашистів, зазнала жорстоких знущань. При виконанні одного з доручень отримала контузію.

Населення зазнало великих втрат.

2. Подвиг Героя Радянського Союзу Олександра Петровича Єгорова

14 листопада 1943 рік — рік визволення Малинщини від німецько — фашистських загарбників. З цієї пори пройшло 68 років… Вирішальна битва відбулася в селі Пристанційному біля смт. Чоповичі. Батареєю, яка приймала участь у цій битві командував О. П. Єгоров. З особливою жорстокістю бились фашисти в середині грудня 1943 року. Тоді вони намагалися знову заволодіти столицею України — Києвом. В районі Коростеня вели наступ дві великі дивізії і одна з них — «Адольф Гітлер». На це особливо небезпечне направлення із району Макарова була передислокована 20 — та мотострілкова бригада 25 — го танкового корпусу. В третьому батальйоні цього корпусу був командувачем старший лейтенант О. П. Єгоров. Коли наші частини вийшли на рубіж, противнику вдалося заволодіти станцією Пристанційне за селом Чоповичі. 21 грудня радянські війська перейшли в наступ, перервавши кільце супротивника, оволоділи частиною села Пристанційне. Зав`ячався жорстокий кровопролитний бій, в якому мали перевагу окупаційні війська. Батарея О. П. Єгорова втратила дві третини свого складу, але продовжувала героїчно битися з противником, Прийшов час, коли у однієї гармати став сам старший лейтенант, у другої - два артилеристи. Це будо все, що залишилося від бригади, Це був останній бій О. П. Єгорова. Із 20 — ти гітлерівських танків вони знищили 16, 7 ворожих танків знищив Єгоров. Із — за залізничного полотна, зі сторони села Чоповичі, на Єгорова виповзли ще три «Тигри». Артилеристи встигли розвернути гармати. Один «Тигр» був підбитий наводчиком, другого знищив Єгоров, третій танк теж був знищений героєм. Але з нього пролунав залп, який, на щастя, не пошкодив ні артилеристів, ні командира. Сили німців вичерпалися, бій підходив до закінчення. Але Єгорову не вдалося радіти перемозі. Зі сторони, не відомо звідки, повзло страшили ще. Єгоров вистрелив з гармати зблизька, але не встиг відскочити від гармати. Підбитий танк всією масою навалився на гармату. Так загинув Герой Радянського Союзу О. П. Єгоров. Могила героя знаходиться в центрі села. А в 1985 році на честь 89 — ти загиблих визволителів Йосипівки та односельців, які не повернулися з поля бою встановлено обеліск Слави.

«Обеліск із граніту,

Час у вічність біжить.

І лунає по світу:

Люди! Мир бережіть!"

Учні школи постійно доглядають за обеліском. З весни до осені цвітуть квіти. Це місце є святим для всіх жителів села. Щороку 9 — го Травня на День Перемоги вся сільська громада та гості збираються на мітинг.

2.1 Останній бій 25-го танкового корпусу за наше село Йосипівку Донесення 12 грудня 1943р.

За цей період противник по м. Малині робив вогневі нальоти. Командир бригади з начальником штабу і своїми заступниками, офіцерами штабу, виробляв рекогніціровку маршрутів контратак: Барановичі-Пиріжки-Романівка-Головки висота 188,3 ПНШ вів розвідку в напрямку Чопович через шосе на Коростень.

16 грудня 1943р. За даними перебіжчика, вранці 16/ХІІ-43р., противник готувався перейти у наступ, з метою оволодіти Чоповичами і надалі - Малином. В 8.30 13/ХІІ-43 року із штабкора 25 т.к. було отримано розпорядження про зосередження бригади в Чоповичах і організації там оборони в районі Водокачки, що на західній околиці Чопович, у східному і північно-східному напрямках. На виконання цього розпорядження, батальйони зайняли оборону…

21 грудня 1943 року в 6.00 було отримано бойове розпорядження із 25 штабів із завданням для бригади: із взаємодіями з 20 МСБр нанести головний удар по противнику в напрямку Юзефовка, ст. Чоповичі, Перемога і за всяку ціну утримати ст. Чоповичі. Встановити тісний зв’язок з 162 танковою бригадою і 111 танковою бригадою. Вести розвідку вздовж залізничної дороги на Стремінгород, що в 2 км. на південний захід від Болярки; 185,8; в Меленях. В районі Ходаки було наказано залишити одну танкову роту з батареєю ВПАП із завданням не допустити противника в район Ходаки. На виконання була залишена 2-га танкова рота з батареєю ВПАП.

До 7.00 години ранку 21/ХІІ-43р. бригада (162) без однієї танкової роти, батареї ВПАП зосередилась в Юзефовці на похідному положенні для наступу.

О 9.00 годині ранку 21/ХІІ-43р. 162 танкова бригада у взаємодії з 149 СД і 20 МБр почали атаку ст. Чоповичі.

До 14.00 21/ХІІ-43р. 2 т.б. з МБА вийшла на східну околицю ст Чоповичі. Далі їхнє просування було призупинено сильним артилерійським і мінометним вогнем противника.

В 14.00 21/ХІІ-43р. була зроблена друга атака на ст. Чоповичі. Для виконання цього завдання були залучені танки командування і танки з’вязку…

До 20.00 21/ХІІ-43р. 162 т.бр. у взаємодії з 20 мотострілковою бригадою і 149 СД в результаті бою опанувала Чоповичами і зайняла міцну оборону на західній околиці.

В результаті бою 21/ХІІ-43р. за ст. Чоповичі противник зазнав втрат…

До 5 години ранку 22/ХІІ-43р. противник частинами 1 ТД і ТД СС «Адольф Гітлер» в результаті запеклих боїв відійшов у ліс ст. Чоповичі, залишившись на місці і зайняти колишній рубіж оборони. При виході із займаного кордону в район зосередження моторизований батальйон автоматників зазнав великих втрат. Слід мати на увазі - знімати з оборони у світлий час частини для виконання ними нових завдань тягне до великих втрат. З настанням темряви МБА і танки були відведені в займані ними райони. В результаті проведеного бою бригадою 22/ХІІ-43р. від вогню танків і піхоти ворог зазнав втрат… 23/ХІІ-43р. — противник займав оборону по східному узліссі, що 2.5 км на захід від ст. Чоповичі і в перебігу дня вів сильний артилерійсько-мінометний вогонь по бойових порядках наших частин.

В 16.00 23/ХІІ-43р. 1-й танковий батальйон з МБА зробив наступ на захід ст. Чоповичі і до 19.00 23/ХІІ-43р. досяг східного узлісся. Із-за відсутності достатньої кількості піхоти, всю тяжкість бою взяли на себе танки…

24/ХІІ-43р. до 10.00 ранку противник під прикриттям сильного артилерійсько-мінометного вогню автоматників розпочав відхід в західному напрямку х. Болярки…

До 18.00 24/ХІІ-43р бригада вийшла на східну околицю перехрестя доріг, що за 2.5 км. на схід х. Болярки і до 20.00 24/ХІІ-43р. досягла рубежу Млина, де вела бої з противником, до цього часу було встановлено взаємодію з 149 СД і 162 т.бр. Була організована розвідка у напрямку Млина і х.Болярки.

Особистий склад в боях з німецькими загарбниками за ст. Чоповичі проявив масовий героїзм. Особливо відзначились:

Лейтенант Бочкарьов — командир 1-ої танкової роти ст. лейтенант Магомедов — командир взводу — загинув мол. лейтенант Трохименко — командир 3 роти, 3-го танкового взводу мол. лейтенант Махонін мол. лейтенанти Корчунов і Тонкошкуров — загинули мол. лейтенант Васильєв лейтенант Ясюнінський мол. лейтенант Авгеєв к.-н Акоп’ян Г. М. — командир МБА

«Дії 162 т.бр. в період оперативного підпорядкування 25 т.к. 13 Армії»

В результаті оборонних боїв в районі ст. Чоповчі і переходу бригади в контрнаступ, у взаємодії з частинами 149 стрілкової дивізії в напрямку х. Липляни, Стремингород, оволоділи перехрестям доріг південних Мук, єдиної дороги по якій противник проводив свої частини і створював загрози оточенню. В подальших боях в напрямку Соболівки, Злобичі у взаємодії з 744 сп, 199 сд, бригада подолала передній край, поспішно перейшовшого до оборони противника, і стрімким маршом важкопрохідною місцевістю при відсутності мостів вийшла в глибокі тили противника, знищуючи по шляху обози та його артилерію.

Підписи: Шалигін, ком.-р 162 т.бр. Тисячний нач. Штабу

22/ХІІ-43р. в 2.50 отримано бойовий наказ: 162 танкова бригада повинна вести наступ на Стремингород з найближчим завданням: оволодіти х. Липляни;, і надалі оволодіти ст. Стремингород.

У 8.00 22/ХІІ-43р. частини бригади зайняли вихідне положення на західній галявині лісу, 2 км на південь від Липлян.

В 9.00 22/ХІІ-43р. бригада пішла в наступ бойовими порядками праворуч — 3 танкова бригада, в центрі - 2 т.бр., зліва — 1 т.бр.

В 9.40 Липляни було звільнено.

При підході до Мук, бригада зустріла фланговий вогонь. За рішенням командира бригади в районі Мук залишений заслін — 2 танки, продовжуючи розвивати наступ на Стремингород. В результаті стрімкої атаки до 18.00 частини бригади оволоділи Стремингородом і обхідним маневром з північної околиці на північ ст. Стремингород. З виходом в районі ст. Стремингорода частини бригади знищили багато піхоти і обози противника.

Взаємодіюча піхота 149 стрілкової дивізії відстала, не підтримавши успіху танків, в результаті чого противник перейшов в контратаку силою до полку піхоти, і 15 танків, і самохідної артилерії. Внаслідок нерівного бою з противником, танки відішли на західну околицю Стремингорода, де зустріли вогонь гармат противника. Опинившись ізольованими від своєї піхоти, танки були розстріляні артилерійським вогнем противника…

…У боях в районі Малина особовий склад проявив героїзм і відвагу, не рахуючись ні з чим, виконуючи поставлене завдання. …21/ХІІ-43р. В 01.00 годину ночі 3 танкова бригада у взаємодії з 149 СД за наказом командира 25 танкового корпусу перейшла у наступ на захід від околиці Юзефовки вздовж шосейної і залізничної доріг на ст. Чоповичі із завданням оволодіти ст. Чоповичі.

В 03.00 години 21/ХІІ-43р. отримано усний наказ командира 25 танкового корпусу 162 танкової бригади — наступ на ст. Чоповичі і оволодіти нею.

В 6.00 ранку 21/ХІІ-43р. частини бригади зайняли вихідне положення для атаки: чагарник на південний схід Липлян.

В 9.10 21/ХІІ-43р. Розпочався запеклий бій. Внаслідок бою до 19 години частини бригади вийшли на південну околицю, що 1.5 км на північний захід від ст. Чоповичі. Подальше просування було зупинено артвогнем противника. Противник за насипом залізничної дороги встановив танки, артилерію і при виході наших танків із лісу, розстрілював одним залпом. Бойові донесення штабу корпуса.

На 21/ХІІ-43р. брали участь:

20 — а мотострілкова бригада

111 танкова бригада.

162 танкова бригада

175 танкова бригада

1829 СТАП

429 мотострілкова піхота

41 самохідний артилерійський полк

746 окрема винищувальна протитанкова дивізія

2 РОГМД

1702 ЗАП

1497 окрема винищувальна протитанкова дивізія.

162 т.бр. спільно з 149 СД, виконуючи завдання оволодіти ст. Стремингород, внаслідок стрімкої атаки до 18.00 22/ХІІ-43р. Завдання було виконано. Частини 149 СД до цього часу підішли до північної, північно-східної і південно-східної окраїн Стремингорода. Противник використав невигідне становище бригади, перейшов у контратаку з напрямком х. Болярка. Силою полку піхоти при підтримці 15 танків і самохідної артилерії внаслідок бою з переважаючими силами противника, танки бригади МБС з боями вийшли у Стремингород, де зазнали більш запеклої контратаки танків і по західній околиці пос. ст. Чоповичі, і західній околиці МТС.

111 танкова бригада вночі бойових дій не вела.

9.00 24/ХІІ-43р. Частини 149 стрілкової дивізії спільно з 169 танковою бригадою міцно обороняють рубежі.

10.00 24/ХІІ-43р. щ р-на х. Болярки противник ротою автоматників контролював порядки 479 СД.

11.00 24/ХІІ-43р. південна околиця Стремингорода вела бій з 10 танками і піхотою.

14.30 — противник силою 7 танків типу «Пантера» продовжував бойові дії.

Противник протягом першої половини дня вів артилерійський вогонь по бойових частинах корпусу (25 т.к.) і атакував 169 СД і 162 т.бр. в напрямках х. Болярка, Мук, лісу в 1 км східного стику шосейної дороги на південь до Стремигорода.

Всі атаки противника відбиті з великими для нього втратами.

15.00 24/ХІІ-43р. зосереджує танки і піхоту в лісі на схід х.Болярка.

15.30 20 МСБр спільно з 175 т.бр. ввійшла на східне узлісся, що в 2 км на захід від пос. Чоповичі і веде бій з кулеметниками противника, маючи завдання вийти на західне узлісся на рубежі Мук, Войнарівки.

Інші частини корпусу міцно утримують займані рубежі…

МТС звільнена 26/ХІІ-43р.

3. Наші земляки, що захищали Батьківщину війна подвиг окупаційний визволення У роки Великої Вітчизняної війни понад 150 жителів нашого села стали бійцями Червоної армії. Воювали доблесні воїни на всіх фронтах, в різних куточках батьківщини. Та не всім судилося повернутися додому. Назавжди вони залишилися лежати в братських могилах.

Проте повернулися до рідних домівок із далеких фронтових доріг ті односельчани, котрим вдалося вціліти в двобої з гітлерівськими загарбниками. На жаль сьогодні в Йосипівці немає уже жодного учасника бойових дій. В минулому році, саме в День Перемоги, пішов із життя Марчук Андрій Пилипович.

Почесним громадянином міста Львова назавжди залишився наш земляк Мельниченко Микола Іванович. Це була дуже цікава людина. Почав самостійне життя у 1941 році. Служив в рядах Радянської Армії є 1943 по 1944 рік. Пішов добровольцем в Уральський добровільний танковий корпус, де дослужився до звання гвардії старший сержант. Перший раз зустрівся з фашистами в місті Болхові Орловської області. Визволяв від фашистів Орловщину, Курщину, Брянщину, Західну Україну, за що одержав у 1444 році орден «Червоної Зірки». За визволення Львова був нагороджений медаллю «За перемогу над Германією» і орден «Вітчизняної війни». Він нагороджений багатьма орденами і медалями. Його спогади записані в альбомі Пам`яті і зберігаються в музейному куточку.

Повернувся додому і Лещенко Іван Олексійович. Війна обірвала молоді мрії сімнадцятирічного юнака. В замін щастю, навчанню дала хлопцеві біль розлуки з рідними, тяжкі невдачі і втрати, велике горе і страждання. Іван Олексійович пройшов бойовими шляхами, визволяючи від коричневої чуми Румунію, Чехію і Словакію, де був пораненим у квітні 1954 року. Проте ніщо не зламало його мужності, любові до матері - Вітчизни. Із великим ентузіазмом приступив він до відбудові зруйнованого господарства. Працював на різних роботах: у торгівлі, у лугоміліорації, обліковцем, бригадиром, завідуючим тваринницької ферми, секретарем партійної організації. Створив сім`ю, спільно з дружиною виростив і виховав восьмеро дітей. Фронтові рани через роки дали про себе знати. І на 78 — му році життя він пішов у вічність. Свято шанують пам`ять діти, онуки і правнуки, продовжують його добрі справи, відвідують місце його спочинку.

Важка доля випала ще на одного нашого земляка Ходаківського Степана Васильовича. Велика Вітчизняна війна застала його в рядах Радянської армії. З перших днів війни він виступив на захист нашої Батьківщини. Важко було воювати в перші дні і місяці війни. Оскільки Степан Васильович мав освіту фельдшера, то був призначений начальником санітарної частини 22 ОЄЖДР і присвоєно військове звання «Воєнфельдшера». За час оборонних боїв наша частина тричі потрапляла в оточення. Два рази з великими труднощами вдалося вийти з оточення, а за третім потрапили в полон до німців. «В полоні я зазнав усіх злигоднів, хвороб, холоду і голоду, хвороб, побоїв. За неодноразову втечу німецький трибунал присудив мене на вічне ув`язнення в концтаборі „Освенцім“ (табір смерті). В цьому концтаборі я побачив і сам зазнав нечуваних звірств і страхіть, які чинили над в`язнями. Це була справжня фабрика смерті, пекло на землі. По неповних даних статистики тут за час війни було спалено в крематоріях понад чотири мільйони чоловік. З дня на день я чекав і своєї черги. Але стрімкий наступ нашої армії поламав плани катів, всіх в`язнів вони не встигли спалити, невелику кількість змушені були вивести в глибину Німеччини. В цьому числі оказався і я. Переважна більшість в`язнів загинула, залишилися в живих дуже мало, одиниці, і серед цих одиниць був і я.» — із спогадів Ходаківського С. В.)

У квітні 1945 року в концтаборі Дахау в`язнів звільнила американська армія. Степан Васильович довгий час після війни працював фельдшером в Йосипівці. Та підірване здоров’я війною дало швидко про себе знати. Степан Васильович помер 1990 році. Зовсім молодими загинули брати Марчук Микола і Марчук Володимир. Назавжди залишився в блокадному Ленінграді Касимчук Володимир Іванович. Не повернувся додому Прокопенко Микола Михайлович, загинув під Білою Церквою у 1942 році в партизанському загоні.

Олександрук Василь Васильович загинув під Чорнобилем.

«Друзі, відняті у нас війною, Голос ваш чути нам все одно.»

4. Невідомі імена

«Не побивайся, мамо, за сином, Твій син — герой згорів у боротьбі.

Не плач, старенька, над похилим тином, Не плакати — гордитися тобі!"

(І. Гончаренко).

До цього часу рідні загиблих розшукують місця їх поховання. Пошукова робота дала певні результати. Завдяки кропіткій праці сім`ї загиблих отримали відомості про своїх рідних. Були зібрані відомості про події, які відбувалися на території сільської ради, досліджені списки загиблих, проведено ряд зустрічей з очевидцями бойових дій та з родичами похованих. У процесі роботи було зібрано листи, фотографії з фронту, документи. Але багато героїв залишалися довгий час невідомими.

Майже 67 років не знали про поховання свого дідуся і батька жителі далекого Казахстану. І хоч звичайно це не зовсім наша робота, проте місце поховання ще одного героя стало відомим. 15 квітня 2010 року до школи завітали внуки воїна Великої Вітчизняної війни Кузембаєва Адильбека, 1907 року народження, жителя 16 аулу Теренгусинського району Урамновської області Казахської РСР, який загинув 24 грудня 1943 року у боях біля с. Липляни і похований в с. Йосипівка Малинського району Житомирської області в братській могилі. До цього часу сім`я загиблого була повідомлена, що Адильбек Кузембаєв пропав безвісти, але дякуючи розсекреченим даним, які виклали в мережі Інтернет Російська Федерація, його внуки змогли знайти місце поховання свого дідуся.

Щиро дякували внуки загиблого, (бо син Адильбека 1936 року народження, який майже не пам`ятає свого батька, але всі свідомі роки свого життя його шукав, на даний час прикутий до ліжка і не зміг приїхати), це Канат Адільбек — Бегалійович, якому дали прізвище діда, та онука Лаура Бегалієва за те, що з любов`ю і повагою ставляться наші діти та односельчани до пам`яті полеглих у Великій Вітчизняній війні, за те, що ніколи не заростає стежинка до могили їхнього діда, якій віддав життя за мир і спокій кожної сім`ї, незалежно від національності. А на згадку з собою взяли вони святу землю з могили діда, українську хлібину, вишитий рушник та віночок, для майбутньої правнучки загиблого, внуки Лаури. Смакували березовим соком, і запевняли, що завітають у щедру золоту осінь до нас.

Але вже знову 9-го травня 2012 року внуки і правнуки Адильбека Кузембаєва прибули на нашу рідну землю.

Ще одній родині вдалося розшукати місце поховання батька, дідуся, прадідуся. Отримавши звістку про те, що Марчук Василь Якимович пропав безвісти, сім`я не могла знайти місце поховання. Та трапилося так, що правнук, учень нашої школи, нині студент Залізнодорожнього коледжу, Марчук Сергій, користуючись мережею Інтернет, знайшов місце поховання свого прадіда.

9 — го Травня 2010 року велика родина Марчуків відвідала с. Судилків Шепетівського району Хмельницької області. Вперше за багато років дві дочки, внуки і правнуки ступили на землю, яка 67 років була далекою і ніби чужою. Радо вітали родину на Поділлі, а вони були дуже вдячні місцевій громаді за те, що місце поховання дорогої людини є для кожного жителя с Судилків святим.

Висновки Кажуть, що велике видно на відстані. Чим далі в історію відходять роки Великої Вітчизняної війни, тим краще осягається подвиг народу, його мужність і сила. За багато вікову історію українського народу Велика Вітчизняна війна — одна з найбільших трагедій, що не оминула ні один куточок нашої української землі.

Територія нашого села була захоплена в перші дні війни, а звільнена в грудні 1943 року. Отже наш край довгий період часу був під окупацією фашистських загарбників.

Настали чорні часи гітлерівського режиму. Селяни зобов`язані були здавати молоко, м`ясо, яйця. Чимало жителів нашого краю поповнили ряди остарбайтерів та зазнали поневірянь і навіть смерті на чужині.

Все працездатне населення взяло активну участь в боротьбі проти ворога. Одностайність трудящих виразилась в героїчній праці. Частина жителів влилася в партизанський загін об`єднання М. І. Наумова. 180 земляків відправилися захищати свою вітчизну на фронтах Великої Вітчизняної війни, 80 — віддали життя за Батьківщину, 132 — нагороджені орденами і медалями.

Відходять у вічність солдати, воїни доблесної Радянської Армії, ті, хто виборов Велику Перемогу. Ще й досі не висохли сльози на очах мільйонів матерів, вдів і сиріт, яким завдала непоправного горя війна. Ще людська пам`ять не лише фіксує основні, найяскравіші події минулих боїв. А й зберігає тисячі і тисячі деталей і епізодів безкомпромісного поєдинку правди зі злом, небаченої звитяги і героїзму окремих бійців, тих, хто грудьми затулив рідну землю, хто полив її кров`ю, хто поліг у неї навіки, але й смертю своєю переміг ворога.

Сьогодні особливої ваги набувають документальні матеріали, розповіді безпосередніх свідків тих трагічних подій. Свідчення жертв фашистського геноциду — це і документ історії, і не спростований факт звинувачення завойовників, яким не було, нема і не буде прощення. Тепер на місці колишніх згарищ звелися світлі споруди, і живуть у них нові покоління нашого народу, народу — переможця. Вони — мов символ безсмертя, символ миру на землі. До якого прагне все чесне людство.

Список використаних джерел

1. М. Ю. Костриця. Р. Ю. Кондратюк. В. І. Тимошенко. «Історико — географічний словник Малинщини». Малин. 2005, ст.24−29.

2. Історія міст і сіл УРСР, Житомирська область, Малинський район, К:інститут історії Академії наук УРСР, 1971.

3. Книга пам`яті України «Житомирська область» (6), Житомир. Редакційне видавництво «Льонок», ст.739−747.

4. Матеріали Центрального Архіву Міністерства Оборони СРСР, надіслані Паугуліс Неллі Олексіївною.

5. Спогади очевидців.

Додатки Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3

Спогади Ольги Федорівни Атаманчук Мені було неповних 17 років, коли почалася війна. Як і вся сільська молодь я любила працювати в полі, а ввечері бігла до сільського клубу, бо любила співати, була членом драматичного гуртка. 22 червня 1941 року я з подружками полола льон і побачила, як чорні літаки вилетіли із — за лісу. «Ой дівчата! — закричала я. — це ж німецькі.» Ми кинулися бігти до села, а літаки долетіли до станції Чоповичі і почали скидати бомби. Потім були жорстокі бої. Німці в перший же день були в селі. Почали забирати молодь в Германію. Погнали і мене. Як було мені там, тяжко згадувати. Та все-таки після перемоги мені судилося повернутися до рідної домівки. Спогади про війну, як глибока рана, ятрили моє серце. Всі свої спогади я вилила в пісню, яку написала сама. Вона називається «Як була Вітчизняна війна…».

Додаток 4

(80 синів, братів, батьків, які не повернулися додому).

1.Білошишицький Степан Матвійович.

2.Вальорко Олександр Вікторович.

3.Венгловський Григорій.

4.Данильчук Микола Іванович.

5.Іванчик Адам Вікторович.

6.Касимчук Олександр Юхимович.

7.Касимчук Володимир Петрович.

8.Касимчук Талімон Юхимович.

9.Ковальчук Адам Якович.

10.Ковальчук Іван Григорович.

11.Ковальчук Петро Лукашович.

12.Ковальчук Микола Васильович.

13.Ковальчук Іван Лук`янович.

14.Кондрачук Микола Дем`янович.

15Кондрачу Іван Данилович

16.Кузьменко Григорій Степанович.

17.Кузьменко Іван Степанович.

18.Кузьменко Леонід Степанович.

19.Кузьменко Василь Герасимович.

20.Лещенко Петро Григорович.

21.Марчук Микола Мартинович.

22.Марчук Адам Кирилович.

23.Марчук Степан Павлович.

24. Марчук Володимир Іванович.

25.Марчук Володимир Федорович.

26.Марчук Володимир Якубович.

27.Марчук Петро Іванович.

28.Марчук Володимир Іванович.

29.Марчук Володимир Васильович.

30.Марчук Іван Карпович.

31.Марчук Михайло Мартинович.

32.Марчук Степан Степанович.

33. Марчук Микола Карпович.

34.Марчук Володимир Матвійович.

35.Марчук Микола Мартинович.

36.Марчук Володимир Федорович.

37.Марчук Іван Мартинович.

38.Марчук Адам Кирилович.

39.Марчук Олександр Пилипович.

40.Марчук Василь Якимович.

41.Майстренко Адам Васильович.

42.Майстренко Іван Пилипович.

43.Майстренко Сільвестр Філіпович.

44.Майстренко Микола Петрович.

45.Найдюк Павло Васильович.

46.Найдюк Степан Михайлович.

47.Олександрук Євгеній Петрович.

48.Остапчук Володимир Іванович.

49.Прокопенко Микола Васильович.

50.Прокопенко МиколаСтепанович

51.Прокопенко Михайло Степанович.

52.Прокопенко Григорій Степанович.

53.Польовий Володимир Петрович.

54.Польовий Петро Іванович.

55.Рафальський Федір Миколайович

56.Руденко Сергій Йосипович

57.Самойленко Іван Панасович.

58.Самойленко Володимир Панасович.

59.Седлих Микола Максимович

60.Слюсарчук Микола Михайлович.

61. Славинський Леонід Людвігович.

62. Тарасенко Микола Назарович.

63. Христюк Олександр Павлович.

64.ЦимбалюкМихайло Олександрович.

65. Шпакович Афанасій Іванович.

66. Шпакович Іван Дем’янович

67. Шпакович Петро Дем’янович

68. Шпакович Опанас Іванович

69. Шмагун Михайло Йосипович

70. Шмагун Григорій Матвійович

71. Шульга Степан Григорович

72. Юрченко Андрій Дмитрович

73. Юрченко Микола Лукянович

74. Юрченко Микита Лукянович

75. Юрченко Петро Лукянович

76. Яковенко Василь Герасимович

77. Яковенко Соловей Федорович

78. Якимчук Петро Констянтинович

79. Ярмольчук Олександр Гордійович

80. Ясюченко Петро Якубович