Становлення, вiйськовий та соцiально-громадський устрiй Запорiзький Сiч

2. Перші козаки.

3. Початків Січі.

4. Реєстрові козаки. Державна організація козаччини.

5. Козацькі «мисливці «й походи.

6. Суспільно-політичний устрій Січі.

7. Велика рада й Козацька старшина.

8. Судочинство та покарання на Запорозькій Січі.

9. Церква й православ`я на Запорозькій Січі.

10.Господарювання та торгівля на Січі.

1.

З XV століття для українських земель настали важкі часи. З всіх боків їхнього рвали на частини польські, литовські, угорські пані. Лилася притулок українців від рук татар й турків, котрі зробили землі України об`єктом грабіжницьких нападів. Складалися передумови для виникнення організованого опору цим зазіханням. Це й було б реалізовано створенням на початку XVI століття козацтва як певного військово-суспільного явища.

У ці рокта із Київського Полісся, із дальших земель — аж до Волині й Білорусі - на плодовиті землі Центральної України надходила сила людей, що збиралися у «ватаги », оббирали собі отамана й вирушали на «йди »: полювання на дикого звіра, рибальство, збирання меду, тощо. Поступово ці ватаги перестали повертатися «на волость », оскільки старостинські урядники відбирали більшу частину здобичі, та і життя в степах чи поблизу замків було б вільнішим й, для певної частини людей, привабливішим.

Поступово ватаги об`єднувалися, в разі потреби нападаючи на татар, відбирали у яких «ясір «й награбовану худорбу. Добре знаючи степ із його стібками, криницями, ярами, смердоті стали набезпечним ворогом для татар.

Серед цих людей були люди різних станів: селяни, бояри, міщани й навіть князі-магнати, які приваблювала стихія степу із його пригодами. Поступово уходники перетворювалися на стихійних оборонців України — козаків.

2.

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організовувалися із почину держави й малі характер державного війська. Козаччина повстала в інший спосіб. Вона вийшла із суспільних низів, був від початку народним військом. Козаки вели боротьбу із татарами із завзяттям й ненавистю, готові були на найсмілівіші і найризикованіші походи, не жалували за своєю працею та кров`ю, й цим добували собі славу й любов усього громадянства.

У словниках половецької мови із початку XIV сторіччя «козак «- означати вартовий вояків. У кількох словниках турецької мови «козак «означав розбійника, незалежну людину, волоцюгу: вісь як розуміли стан козацтва сусіди-турки.

Вперше слово «козак «відносно українських воєнізованих груп з`являється в XVI столітті. У Україні ця назва вперше згадується 1492 року, коли хан кримський скаржиться, що кияни та черкасці розгромили татарський корабель, а литовський князь Олександр обіцяє пошукати кривдників межу козаками.

У тих часи великі простори над долішним Дніпром, Бугом й Дністром були безлюдні. Останні оселі йшли недалеко від Кам`янця, Брацлава, Черкас. Далі, аж до Чорного моря, простягалися дикі поля, околиці, пусті, вкриті буйними травами, із островами лісів. Буйна рослинність й велике багатство тварин притягали людям із прикордонних осель, що йшли туди залюбки на влови та рибальство по відходах, тобто в гирлах річок.

Степові промисли давали багато користі, але й були дуже небезпечні, бо у степу кочували з своїми чередами татари. Нераз смердоті нападали на уходників, забирали нароблене, гнали самих в сповнений, бо і вбивали. Та останні поступовоз зуміли знайти собі безпечний захист й почали з зброєю до рук відбиватися від ворога.

Перші козаки-уходники не малі ніякої вищої військової організації. Зброя у яких був простою: луки, списи, сокири, шаблі, бо і рушниці кустарної роботи. Охочі до козакування збиралися до однієї ватагу по кількадесять й понад людей. Самі вибирали собі старшого чи отамана. Старшинами були переважно тих, хто підучився військовій науці в замках — належали до замкових «рот «чи панських «почьотів » .

Ватаги за звичай промишляли у степах окремо одна від одної, рідко коли об`єднувалися до спільного походу. Щонайчастіше такі ватаги засідали на татарських шляхах чи Дніпровських перевозах, очікуючи переїжих татрських купців, послів та інших подорожніх. Такими були Перші відомості про українських козаків.

3.

Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли опанували простори нижче Дніпровських порогів, так звань Низ чи Запоріжжя. Тут Дніпро широко розливався, ділився на багато річищ й рукавів й творив безліч великих та малих островів. На цих островах козаки знаходили для собі безпечний захист, бо доступ до ніх був тяжкий. Козаки перебували не лише влітку, але й частина ніх залишалася і взимку, живучі по землянках та зимовниках. їхнього почали звати низовими чи запорізькими козаками.

На Запоріжжі повстали також козацькі укріплення — січі. Ця назва вийшла з слова «сікти », «рубати ». Запорожці забезпечували собі засіками, фортефікаціями із деревини. Від січі пішла назва — «січові козаки », «січовики » .

Першу Сич, чи власне містечко на Запоріжжі, збудував князь Дмитро Вишневецький. Це без заможний пан із Волині. Він мав значні маєтки й посаг, але й зрікся спокійного життя, і всією душею приліг до козакування й боротьби із татарами. 1553 року Вишневецький зібрав «роту «козаків із прикордонних осель, более ніж 300 вояків, озброїв їхні й прийшов за Дніпровські пороги. Там, на острові Мала Хортиця побудував замок й почав звідтіль турбувати татар. чз своїм військом відправлявся у далекому степ, нищив татарські оселі й ставши дуже небезпечний для Кріму.

У січні 1557 року кримський хан з великим військом підплив човнами под Хортицю. Облога замку Вишневецького продовжувалася 24 дні, але й взяти його татари не змогли і мусіли відступити. Аж улітку вдруге з ще більшою силою прийшов хан на Запоріжжя й таки переміг Вишневецького. Оборонцям забракувало харчів, козаки стали розбігатися, й князь Дмитро мусив покинути Хортицю. Татари укріплення зруйнували.

Дмитро Вишневецький й пізніше на чолі козаків вів боротьбу із татарами. 1562 року він побував на острові Монастирськім, що вище Хортиці. Є свідчення, що і тут князь Дмитро закладав укріплення. До боротьби із Кримом він прагнув залучити і до Московщини, але й без особливого успіху. Загинув Вишневецький у Царгороді, де турки його стратили после полонення в поході на Молдову. Його наступник — Богдан Ружинський також мав зносини із Москвою, дістаючи звідти засоби боротьби із Ордою.

Від доби Вишневецького на Запоріжжі уже постійно стояла козацька застави. Сич ще не мала означеного місця. Козацький кіш, тобто табір, переносився із одного острова на інший. Алі усі визнавали Сич осередком всього козацького війська. Серед січових укріплень уже стояли курені для застави, тут мала захист артилерія, тут резидувала старшина. На Січі збиралося військо на походи.

У війську запорізькому витворився своєрідний демократичний устрій. Усі важливі справ вирішувала військова рада, що в ній брали доля усі козаки. Рада вибирала старшого, судила великі провини, укладала умови із державами, що бажали наймати козаків на службу. Військові заради відбувалися в міру потреби, годиною й щодня. Голусування відбувалося окликами. Нерідко доходило й до фізичної боротьби між прибічниками того чи іншого рішення. За звичай більшість погрозами й терором примушувала меншість до скори й послуху.

Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший чи гетьман провівши всім військом й под годину війни мав необмежену уладові над козаками. Алі после походу в усьому відповідав перед радою. Незважаючи тих, що запорізьке військо зростало под впливом литовського і польського військового улаштую, вся його організація, побут й звичаї прийняли зовсім окремий самобутній характер.

4.

Боротьба козаків із татарами, хоч за масштабами й невелика, був дуже завзятою й принесла Україні значну користь. Татарські напади почали поступово рідшати. Татарам все важче ставало пробиватися через козацькі засідки на шляхах. Їх меньші зажени не наважувалися запускатися в тих небезпечні місця, а більші йшли дуже обережно. Литовський уряд, до якого в тих часи належала Наддніпрянщина, бачив багато користі із козацьких походів і почав замислюватись про ті, щоб козаків зорганізувати у регулярне військо.

1524 року за наказом великого князя Жигмонта два прикордонні урядовці, Сенько Полозович й Кшиштоф Кмитич, що сам брали доля в степових походах, почали збирати в Києві більший козацьку відділ. За службу козаки малі діставати платню грішми та сукном. Алі гроші вчасно не прийшли, й козаки порозходились.

1533 року цей наказ намагався відновити Остафій Дашкович, черкаський намісник. Він радив тримати на Дніпрі дві тисячі людей, щоб на човнах боронити перевози від татар. На Дніпровьсих островах побудувати замки і обсадити в такому разі місто.

1541 року литовький уряд знову заходився організовувати козаків. Він доручивши по містечках списати в реєстр усіх тихий, що ходять у степу. Алі з того і не вийшло нічого.

Подальша спроба зорганізувати козаків належала великому князеві литовському й королеві польському Жигмонтові Августові. 1568 року він вислав універсал до козаків «тихий, що із замків й міст українських зїхавши, на Низу перемешкують «й закликав їхнього, щоб перестали своєвільно нападати на татар, повернулися із Низу до замків й тут ввійшли до військової служби із грошовою платнею. Організація цого війська велася под дротом коронного гетьмани Юрія Яловецького. Зібрався «почот «козаків числом 300 людей. Платня їхнього був по 2,5 золотих за «квартал », крім цого смердоті діставали сукно.

У 1572 році Язловецький відлучив козаків від влади й присуду будь-яких урядів й поставивши з них «старшого суддю », шляхтича чвана Бадовського. він мав судити козацькі справ, коли козаки повернулися із Низу до замків й міст. Цей відділ козаків перебував на службі 1568−1576 років.

Новий король, Стефан Баторій, прийняв знову 1578 року на службу відділ 500 козаків. Через ті, що козаки малі йти зразу ж на війну із Московщиною, їм визначили більшу платню — по 6 литовських кіп /тобто 15 золотих/ річно й сукно на «гермак «- каптан. По закінченні війни козаки малі діставати меньшу платню.

Козацький відділ чи полк делився упродовж десятків. На чолі 9 людей стояв отаман. На знак того, що це військо королівське, козаки дістали велику королівську корогву, шовкову із польським орлом. Козаки, що належали до королівського відділення малі свої окремі права чи «вольності «. Вони не підлягали судові звичайних урядовців, були звільнені від усяких податків та оплат. Також було б застережено, що майно по померлому козакові має перейти то того, кому його козак подарує, уряди помиляюся його забирати.

1588 року на державній службі було б 988 козаків. Та організацію козацького війська ніколи не доводили до кінця, головне через ті, що у польськом у скарбі не було б грошей на утримання.

Державна організація козаччини, хоч й не був дуже тривалою, проте мала велике значення для формування козацького війська. Частина козаків був списана в реєстр, створювала реєстрове військо, тобто справжні, регулярні полки. Реєстрові козаки діставали платню, не потребували перейматися проживом, малі змогу повністю віддавати собі військовій службі. Вони малі однаковий одяг, певну однакову зброю, може і проводили вправи і навчання. Тобто відчувалися справжнім правильним військом. На зразок реєстрових козаків почала переворюватись і решта козацького війська.

5.

Регулярні відділи, що їхні створював уряд, над змозі були вмістити в собі всієї української козаччини. У королівському війську було б місця ледве на кількасот вояків, щонайбільш — на дві-три тисячі. Тимчасом всіх «козакуючих «нарахували кільканадцять тисяч, й число їхнього безперестанно зростало. Вони і на думці не малі кидати військових промислів й, коли не вдалося потрапити в регулярні частини, шукали собі інших шляхів для прожитку. Безкінечні війни, що йшли на кордонах України, давали до цого добру нагоду. Звалися смердоті, на відміну від реєстрових — «мисливцями » .

І так, багато козаків-охотників, поруч з реєстровими козаками, брала доля в московській війні. Поважніші відділи ходили на Молдову і на Волощину. У цих краях щоразу сягала революцій та зміни володарів, що звалися господарями чи воєводами. Тамтешні партії й одиниці потребували для собі помічного війська й користувалися людським матеріалом з України.

Так, 1574 року на Молдову ходило кілька шляхтенських відділів з околиць Бару й Брацлава под дротом чвана Сверчовського. Зараз после цого претендент до Молдавського господарства чван Підкова ходив з відділами козаків двічі на Молдову у 1577 й 1578 роках. перший раз відділ мав 330 вояків «людей правдиво одборних », удруге — 600. Підкову полонили поляки й стратили у Львові. Серед дослідників козацтва немає спільної думи щодо того, чи був чван Підкова козацьким ватажком, чи просто найняв охотників задля отримання господарства на Молдові.

На самій Україні щоразу з`являлися нові козацькі ватаги под різними старшинами. в 1575—1576 роках «гетьманом низових козаків «звали Богдана Ружинського, про якого уже згадувалося, як про наступника Вишневецького. Він був родом із Волині й за прикладом князя Дмитра залишивши свої маєтки задля боротьби із Ордою. 1576 року він ходив под татарський замок на Низу Дніпра Аслан-кермен, здобув укріплення, але й загинув, підірвавшись на міні.

Короткий термін 1581 року на Запоріжжі «гетьманував «шляхтич Самійло Зборовський. в 1585 році «гетьманом запорозьких козаків «звав собі князь Михайло Ружинський, в 1586 році - Богдан Микошинський, в 1587 році на море под Козлів в Кріму водив козаків Кваша.

Взагалі є багато прикладів про козацькі походи та гетьманування інших осіб. Одначе, важливим є зупинитися на політичному та соціальному улаштую Запорозької Січі.

6.

За даними чвана Кир`якевича козацька держава, якщо її можна так називати, проіснувала недовго, десь близько півтора століття — із 1648 по 1782 рік. Алі за цей невеликий в історичному плані проміжок години вон набула великого значення в розвитку історії України. Тількі в Січі українці малі державну уладові й реалізували можливість створити такий суспільно-політичний устрій, який вважали найкращим.

Запорожці приймали до собі шкірного, хто визнавав православну християнську віру. Всіх, хто приходив до Запорозької Січі запитували лише одне:

— У Христа віруєш ?

— Вірую !

— Перехрестись !

Про все інше: хто він такий, звідки прийшов, чим займався раніше, що спричинило його прихід до Запоріжжя — не живили. Завдяки цьому між січовиками можна було б натрапити не так на українців, сербів, болгарів, поляків, москалів, але й також на татар й турків.

На Запорозькій Січі ніколи не було б писаного права. Обов`язковим було б лише право звичаїв, яку доповнювала, при потребі, велика запорозька рада при вирішенні важливих питань, та ще і думка січових старшин. Це були старі досвідчені козаки, що багато років прожили на Запорозькій Січі, й які дуже поважали на Запоріжжі.

Дуже самобутним був устрій на самій Січі, тобто в столиці «козацької Запорозької республіки ». На Січі жили сам безженні козаки. Сюди було б суворо заборонено вводити жінок. За такий провина винуватця карали безоглядно смертю.

Кожен запорожець мав робити ті, до чого його призначала козацька старшина. Запорозька Сич був поділена на курені. Курінь мав подвійне значення:

— курінь — як будівля;

— курінь — як адміністративна частина Січі.

Курінь-будівля — це був велика, на 600 ато і понад людей хата, збудована із грубої деревини чи вигорожена із плоту, стіни котрої були вимащені зовні та в середині глиною. Світло заходило сюди через віконця, де замість скла був прочищена оболонка із виправленої на сирівець шкіри.

Курінь як частина січового товариства /громада на Січі звалася товариством, а кожний козак — товаришем/ вибирав свого старшину й вів свій власний список товаришів. Лише тієї був товаришем куреня, кого сюди прийняли. Доти ж були приписані звичаєві церемонії, яких стисло придержувалися запорожці бо «так велів звичай » .

На Запорожській Січі було б 38 куренів. Вони називалися чи від людей, які був більшість, чи від місцевості, звідкіля тих люди були, чи, врешті, від того, чим цей курінь займався.

Кожен козак, потрапивши на Сич, діставав тут прізвисько. Воно давалося в залежності від різних обставин: чи від особливих прикмет козаки, чи від місцевості, із якоІ він прийшов, чи від його суспільного стану.

У противагу Січі, де гаялися товариші безженні, на запорозьких землях по паланках гаялися козаки сімейні, які звали посполитами. Крім того, жили тут також поселенці із України, які звали підсусідками. Над паланками малі уладові паланчині й сотники, яких призначав кошовий. Посполиті справляли військову службу помічну, бо лише січові товариші були дійсним запорозьким військом.

Колі січовий товариш бажав оженитися й вийти із Січі та зажити сімейним життям, він просив про це дозволу у січового старшини й діставав із коша грамоту.

7.

Запоріжжя було б наче республікою. Там усі малі однакові права й обов`язки, а старшину вибирали більшостю голосів козацької вільної заради. Кожен запорожець мав право пасивного вибору й міг доступити гідності найвищого достойника.

А.Чайковський пише про це: «Велика рада, чи коло, було б тілом законодавчим, мала право вибирати старшину й скидати її, як виникала потреба » .

Звичайні збори великої заради збиралися щорічно по Водохресті. Рада збиралася на голос січових літаврів на січовім майдані. Кожен мав право й обов`язок надати раду. Неслухняних згоняли примусом й силою. Алі, за звичаєм, усі приходили без зброї. Це, здається, бо неодноразово на раді так горячкували, що могли покалічити чи повбивати товаришів, ато і собі.

На такій щорічній раді вибирали січову старшину. Вісь що пише про вибори кошового Д. Яворівський: " … Тоді вибраний кошовий кланявся товариству на усі сторони, дякував за вибір, й відтепер був найвищим урядником ЗапорізькоІ республіки " .

Алі на тому ще не було б кінця церемонії. Слідувало ще помазання. Кошовий виступав наперед, а якийсь старий січовий дід мазав йому голову грязюкою, промовляючи: «Не величайся тою честю й пам`ятай, що завтра можуть тобі скинути й знову станеш вибачимо козаком — товаришем » .

Спадає на думку цікаве порівняння. Колі царів та королів, котрі вступали на престол, помазували пахучими елеями, бо то ж були «помазаники із божої милості «, то, на Запоріжжі помазували свого найбільшого достойника, що мав у руках право життя, і смерти — болотним багном. Це одна із незаперечних, хоч й дещо незвична рису запорозького демократизму.

Кошовий мав право карати смертю, затверджувати вибір курінної старшини, розділяв землю й риболовні плавні між куренями. Він наставляв старшину на паланках, підписував усі грамоти, котрі виходили із січової канцелярії із приписом «із всім кошем ». Те ж він був першім виконавцем рішень заради.

Відзнакою його влади був булава. як він виступав на раді чи при іншій якій урочистості, то з нього несли бунчук бунчужні товариші.

Другою особою за кошовим був генеральний суддя, якого теж щороку грабувала рада. Він вирішував справ в третій інстанції. На годину неприявності кошового на Січі він його заступав. Відзнакою його уряду був печатка Запорозького війська.

Далі вибирали генерального писаря. Він провівши січову канцелярію, вичитував грамоти від коша. Його відзнакою був срібний каламар.

Також на Січі вибирався генеральний обозний. Він заступав кошового на війні, вибирав місце на обоз в поході, укладав військові плани.

Генеральний хорунжий зберігав січову хорогву. Генеральний пушкар мав под собою запорозьку артилерію й дбав про неї, збирав артилерійські припаси. Під рукою довбиша були січові литаври. Також до нього належав контроль на паланках. Він збирав із паланок хліб для січового товариства й підводи для війська, наглядав за виконанням присудів на засуджених.

Був в січі також й кантарлей. Він відбирав мито від перевозів й десятину від крамарів, наглядав ваги й міру. Для переговорів із людьми, котрі приходили на Сич, й було невідомо української мови, був на Січі товмач. Він мусив знаті українську, московську, грецьку, волоську, турецьку й татарську мови.

Шафар був генеральним скарбником Запорозької Січі. Всіх цих людей вибирала велика рада. Крім того раді вибирали також полковників. Деякі зних не малі постійного призначення, інші були комендантами полків у поході.

Важливо підкреслити, що курені не були військовою одиницею — лише адміністративною. Бойовими одиницями були полки, які називалися чи від своїх полковників, чи від міст України.

Ще на великій раді вирішувалися запитання про війну й світ та інші справ, котрі їй пропонувала до вирішення старшина. Подібно, як збори великої заради, відбувалися збори куренів. На цих зборах оббирали курінну старшину, отамана, суддю, писаря й кухаря. Вибір мусив бути затверджений кошовим отаманом.

Запорозька Сич мусила матір свій скарб, своє господарство, доходи, із яких треба було б оплатити адміністрацію й військо із всім тім, чого смердоті потребували: це зброя, одяг, провіант, флот.

Ці доходи складалися із таких статтей: військова здобич, добування звірів й риби, десятина від хуторів в натурі, сплата за перевози через річку та мита, податок від млинів й від продаж борошна на Січі, податок від сімейних козаків на паланках, підмога давніше від польського, а потім від московського уряду в хлібі, грошах й військовому приладді за козацьку службу, торгове мито від базарних купців на Січі.

Податок від хуторів, млинів й жонатих козаків збирали по паланках окремі, доти встановлені, отамани. З всіх тихий доходів Запоріжжя найбільша частина йшла на військо, потреби якого були дуже великі. Також з доходів фінансувалась діяльність адміністрації, школи, церкви. Багато видатків йшло на кошти депутації до столиці Московщини. Туди щороку їздили великі валки, й то ми не із порожніми руками. Треба було б привозити подарунки, хабарі. год хабарники між московських ненаситних достойників оплачувалися на кожному кроці.

8.

Карне судівництво на Запоріжжі було б дуже суворе. та не можна сказати, щоб воно та, із огляду на тих часи, було б варварське, бо по інших державах воно та було б було б значно суворіше й, в деяких випадках, справді нелюдське. Такі кари як відрубування рук чи ніг, відрізування вух чи носа на Запоріжжі не були знані.

Такі кари як настромлювання на кіл траплялися дуже рідко й у надзвичайних випадках. Кара смерти застосовувалась за вбивство, грабіжництво, військові провини й зраду. Найчастіше смертне покарання проходило через відрубання голови, повішання, утоплення в Дніпрі, закопування злочинця живого в землю чи через забиття киями.

Голови рубали сокирою. Повішення проходило таким чином: засудженого саджали на коня, підводили под дерево, чепляли на шию петлю, котра був прив`язана до дерева й підгоняли коня ударом.

Колі злочинця було б присуджено до биття палями, то його прив`язували до стовпа, а біля нього клали в`язанку палиць й ставили бочку із горілкою. Всякий, хто проходив, випивав чарку горілки, бравши палицю й вдаряв засудженого по плечах. А, кому козаки симпатизували, удари були легші. Так саме легко вдаряли того, хто по-молодецькі витримував удари без голосіння й стогону. Звичайно, був визначений годину як довго засуджений мав залишатися под стовпом. Колі тієї годину минав, його пускали уже як покараного. Такій спосіб покарання застосовувався проти того, котрий погрішився проти обіту чистоти, тобто за любовні справ.

Сварки між січовими товаришами вирішував у першій інстанції курінний отаман, коли обидві сторони із одного куреня; коли ж ані, то вирішували обидва отамани. Свари на базарі між торгуючими вирішував торговий комісар — контарлей.

9.

На територї України церква завжди мала дуже велике значення. Вона був культурним об`єднуючим чинником для всіх українців. До неї горнулося українське громадянство без огляду на суспільний стан: шляхта, козацтво, міщанство й люди посполиті.

Тім більшого значення набувала церква для січового товариства, котре, як духовно-лицарське братство, мало обов`язок не лише воювати із невірними ворогами хреста але й і обороняти саму церкву.

Православна грецька віра був на Запоріжжі єдиною, бо не було б потреби й задля кого заводити іншу церкву. Українська віра на Запоріжжі ніколи не приймалася, запорожці ставилися до неї ворожко.

Це був наслідок тихий великих ворогувань на Україні, які велися від самого початку заведення Унії. Назвати когось «католиком «було б великою образою, котра не прощалася.

Січове товариство вважало головою своєї цекви кожпочасного архімандрита Межигірського монастиря. Запорізькі церкви не визнавали із себе влади київських владик. Усе духовенство на Січі виходило й підлягало Межигірській архімандрії. Січова церква був єпархією того ж монастиря. На Січі духовенство було б безженне, ченці, а, по паланках було б духовенство біле, тобто жонате.

Опікуном церкви був кожпочасний кошовий.

10.

На паланках козаки в основному займалися хліборобством. Вони кричали землю, заводили пасіки, будували млини, займалися рибальством й полюванням.

Орання велося дуже примітивними способами. Кричали дерев`яним плугом, скородили дерев`яною бороною. чз збіжжя не сіяли зовсім жита, пшениці мало. Найбільше сіяли гречки, проса, вівса, гороху, ячменю, кукурудзи. З городини садили капусту, буряки, огірки, гарбузи та дині.

Картоплі тоді було невідомо зовсім. Жито діставали із Московщини. Скотарство було б у запорожців дуже невибагливе. Не знали й незаводили добрих порід рогатої худоби й овець. Проте запорожці, як й усі українці, зналися на гарних конях.

Здається, що не було б такої гарної породи коней, як на запорозьких землях, за вийнятком Туреччини. Сприяли тому великі пасовиська, багато води в річках та дбайливе ставлення заводників. Щоправда, в Запорізькому війську було б понад піхотинців, ніж вершників, бо того вимагала військова тактика. Проте кожний піхотинець «знався із конем «й міг у потребі статі вершником, бо був козаком й від дитинства любити коней.

Запорожці вели торгівлю із Московщиною, Польщею, Татарщиною та Туреччиною. Торгівля велася змінна чи за готівку. Запоріжжя продавало худорбу, коней, вівці, рибу, мед. Доти ще через запорозькі землі йшли перевозові шляхи із прикордонних країн на південь чи на північ. Проїзджі купці платили запорожцям за перевіз, а також перевозове мито. Дуже розвинене на тих часи було б чумацтво. Великі чумацькі валки йшли на Крім, відкіля привозили сіль, кримські смушка, вино. З Туреччини привозили крицю та кращу зброю, із Московщини — жито, горілку, із Польщі - залізо, сукно, папір.

Інший торговий шлях йшов Дніпром на судах. Товар привозили до Очакова, тут перекладали на турецькі торговельні суду й везли до Туреччини. Українські чумаки заїздили аж до ханської столиці - Бахчисарая.

На Січі не було б своїх грошей. У обігу були гроші тихий держав, із якими велася торгівля. Найбільш поширені були московські гроші. Останній кошовий Петро Кальнішевський задля наповнення січової скарбниці видав наказ, за яким козаки всяку золоту монету малі міняти у скарбника на мідяки до звичайного обороту.

Місцева торгівля велася на січовому базарі. Січові курені вели торгівлю в своїх крамницях, незалежно від Січі й за це платили торгове мито.

Таким чином виглядав військовий та соціально-громадянський устрій козацької республіки — Запорозької Січі. Сич був унікальним військово-політичним утворенням, що дало важливий поштовх до самоствердження укараїнців як нації, забезпечило захист кордонів й формування самобутного етносу. Навіть ліквідація Січі Катериною ІІ й заборона використання словосполучення «запорізький козак «не змогли стерти із пам`яті народної славні діла запорожців, а імена кошових стали легендарними для українців.

Літературні джерела:

1. «Ілюстрована історія України », М.Грушевський.

2. «Нарис історії України », М.Грушевський.

3. «Історія Українського війська », І.Крип`якевич,.

Б.Гнатевич та ін.

4. «Україна. Історія », О.Суптельний.

5. «Історія України », І.Дорошенко.

6. «Історія України », Н. Полонський-Василенко.

7. «Сагайдачний », А.Чайковський.

8. «Історія запорозьких козаків », Д. Яворівський.

9. «Історія України », В.Король.