Розділ 1. Причини та особливості правопорушної поведінки особистості в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених

Поняття правопорушної поведінки

Наше сьогодення характеризується значною кількістю суспільних змін, які торкнулися не лише фундаментальних соціально-економічних засад, а і особистісної сфери. Дисципліна, яка вивчає особистість із проявами правопорушності сформувалась в XIX ст. Але відповідні кримінальні концепції, що пояснювали правопорушні форми поведінки особистості, мали місце значно раніше, зокрема, в рамках філософських вчень. Погляди на цю проблему згаданими мислителями викладені вже у роботах, що датуються століттями до нашої ери. Перші теоретичні уявлення, які стосувалися проявів правопорушної поведінки, можливо знайти вже у Платона і Арістотеля. Велику увагу проблемам правопорушності надавали такі мислителі XVII ст., як Бентом, Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Локк, Монтеск'є. Вони вбачали причини правопорушності в соціальній недосконалості суспільства та недостатньому вихованні, пропонували законодавцям пом’якшувати репресії і приділяти більше уваги попереджувальним мірам, профілактиці правопорушень.

Про схильність до правопорушень розмірковував Т. Мор, який вбачав можливість подолання цього негативного явища в перебудові суспільства. Причини правопорушності філософ та соціолог бачив перш за все в нерівності людей, яка спонукає до низьких почуттів. А. Сен-Симон, Шарль Фурьє стверджували, що людина стає правопорушником внаслідок умов, що складаються в суспільстві, внаслідок неправильної економічної політики держави.

Подібні позиції поділяв Р.Оуен. Наведені вище автори не звинувачували саму людину, яка стала на правопорушний шлях, а бачили причини протизаконної поведінки в неправильній організації життя в суспільстві.

Аналогічні позиції відстоювали російські публіцисти й демократиА.І.Герцен, Н. А. Добролюбов, Д.І.Писарєв. Подібна думка побутувала і серед української інтелігенції, її висловлювали зокрема, І.Франко, М. Драгоманов, В.Липинський.

Відомий російський соціолог П. Сорокін визначав суспільство як кризовий соціум, простір якого заповнюється девіантними цінностями. Результатом даного стану є розповсюдження дисгармонійного способу життя серед населення і, як наслідок — стрімкий ріст всіх видів поведінки, що відхиляються від моральних, соціальних і правових норм.

З точки зору сучасної психології будь-яке правопорушення чи злочин розглядається як особливий вид діяльності, певної соціальної активності людини, що проявляється в специфічних формах протиправної поведінки, в якій відбувається ставлення суб'єкта до соціальних цінностей, особливості його психіки, індивідуально-психологічні якості, мотиваційна сфера та психічні стани.

В літературі нерідко терміни правопорушна поведінка і правопорушення вживаються як синоніми [67,175,188]. Проте таке слововживання не зовсім вірне, оскільки поняття правопорушна поведінкабільш широке. Воно включає не лише саме правопорушення як суспільно-небезпечну протиправну дію (чи бездіяльність), але і його витоки: мотиви, постановку цілей, вибір засобів, прийняття суб'єктом майбутнього правопорушення різноманітних рішень [27]. У даному дослідженні предметом уваги постає правопорушна поведінка та особистісні зміни, що мають місце в умовах перебування її в пенітенціарному закладі.

Аналізуючи історичний досвід психологічного та педагогічного вивчення специфіки та особливостей правопорушної поведінки необхідно відмітити роль, яка відводилася теорії біологічних джерел правопорушної поведінки особистості. Вагоме місце у розвиткові поглядів на правопорушну поведінку особистості відіграла антропологічна школа кримінального права, засновником якої був італійський психіатр Цезаре Ломброзо. В кінці ХІХ століття була опублікована його робота «Злочинна особистість», яка стала класичною. Правопорушення, на думку Ломброзо, Ї явище настільки природне і явне, як народження і смерть людини. Існують природні правопорушники, які мають, за Ломброзо, специфічні антропологічні, фізіологічні і психологічні ознаки. Дослідник систематизував злочинців по групах: вроджені, психічнохворі, злочинці за пристрастю, випадкові злочинці і пропонував за допомогою розроблених ним таблиць зовнішніх ознак злочинця виявляти всіх «вроджених злочинців» ще до того, як вони здійснять правопорушення. Тих, які піддаються лікуванню, стверджував Ломброзо, необхідно вилікувати, а інших необхідно пожиттєво ув’язнювати чи фізично знищувати. В сучасній науці дана теорія визнається як помилкова. Але деякі її положення продовжують існувати в модернізованому вигляді із врахуванням набутих знань природничих та юридичних наук [76, 200].

Теорії визначення правопорушної поведінки за фізіологічними особливостями дотримувався також американський лікар-психіатр І.Х.Шелдон [249]. Поширеною є також теорія спадкової схильності до порушення. Прихильниками її вважають О. Ланца, Є.Гейєра, А. Штуміля [237].

Широкою популярністю користується і психологічна теорія З. Фройда, який розглядав правопорушення як прояв вроджених, глибоко закладених у психіці людини підсвідомих інстинктів і потягів деструктивного і лібідального характеру [240].

Біологічну теорію правопорушності розвивав також Е. Еріксон, який виділяв ряд кризових періодів у розвитку особистості. Якщо внутрішньоособистісний конфлікт не вирішується, то вікова криза може призвести до розвитку психічних зрушень. Розлади психіки характеризуються стійким типом асоціальної, агресивної поведінки. Така поведінка у своїй найбільш крайній формі призводить до вираженого порушення соціальних норм і часто стає приводом до вчинення протиправних злочинних дій [185].

Останнім часом біологічне пояснення правопорушної поведінки спирається на дані генетики, зокрема, на випадки аномалії статевих хромосом (УУ) девіанта. У правопорушників, як припускається, міститься додаткова хромосома типу Х або У. Дослідження у цій галузі проводили Прайс та Уіткін (1976р.) [34,64].

Доречно зауважити, що психологи, юристи та соціологи наголошують на тому, що правопорушність як біологічне явище, треба розглядати у тісному взаємозв'язку із соціальними та психологічними причинами. Звинувачувати особистість в тому, що вона правопорушна за своєю природою неважко, але які наслідки тягне за собою така безапеляційна декларація? Тому на особливу увагу заслуговує історичний розвиток теорії правопорушної поведінки, як соціального та психологічного явища.

Представники соціальної теорії виникнення правопорушної поведінки класифікували її за рядом факторів, які поділялись на індивідуальні (стать, вік, раса); фізичні (географічне середовище, пора року, клімат); соціальні (безробіття, рівень цін, заробітна плата).

Сучасна юридична психологія пояснює правопорушну поведінку як особливий вид діяльності, соціальну активність людини, що виявляється в специфічних формах протиправної поведінки. Психологічні ознаки правопорушення, ким би воно не здійснювалось, опираються на такі психологічні поняття, як «діяльність», «поведінка», «дія», «мотив», «мета діяльності» .

В рамках нашого дослідження доцільно розглянути такі поняття:

Склад правопорушення — сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер. Склад правопорушення криє в собі: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення — ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на яких посягає дане правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий та безпосередній об'єкт.

Об'єктивна сторона правопорушення — зовнішній акт суспільне небезпечного діяння, яке посягає на охоронюваний нормами права об'єкт, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди.

Ознаки об'єктивної сторони правопорушення — дія чи бездіяльність, суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв’язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.

Суб'єкт правопорушення — індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт — це фізична особа, що є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Колективним суб'єктом правопорушення можуть бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії яких зв’язані з колективним винесенням рішень.

Суб'єктивна сторона правопорушення — внутрішня психічна діяльність особи, пов’язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права намір поділяють на завчасно обдуманий, такий, що виник раптово, неконкретизований. Необережність у скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння та легковажно розраховувала на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була, і могла, їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа відносно суспільне небезпечного діяння має намір, а відносно суспільне небезпечних наслідків — необережність.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мета — це уява особи, що скоює правопорушення, про бажаний результат, до кого вона прагне. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, найближчий результат, себто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти [].

Правопорушна поведінка має всі елементи «нормальної» поведінки, але на відміну від неї, має асоціальну спрямованість, відрізняється також способом досягнення мети який не вступає в конфлікт з нормами права. Асоціальна спрямованість правопорушної поведінки стає виразною у випадку спеціального аналізу процесу мотивації, ціле покладання, прийняття рішень, вибору засобів досягнення поставлених цілей і практичної реалізації правопорушного задуму.

Аналізуючи механізми правопорушної поведінки, не можна ігнорувати такі важливі фактори, що визначають поведінку суб'єкта, як специфічні властивості його особистості. Серед них необхідно виділити: спрямованість, світогляд, ціннісні орієнтації, соціальні настановлення, рівень правосвідомості, індивідуально-психологічні особливості, характер, а також умови соціальної ситуації на формування його особистості і поведінку до настання правопорушної ситуації і безпосередню участь у цій ситуації.

Рис. 1. Психологічний механізм здійснення протиправної дії

У кримінології є аксіомою психологічне положення про те, що причиною правопорушної поведінки є складна взаємодія зовнішніх об'єктивних умов і внутрішніх суб'єктивних факторів. Середовище і особистість отримують однакову кримінологічну оцінку, а поведінка видається, як наслідок такої взаємодії [127]. Якщо дотримуватись такої точки зору, то вину за наслідки злочинної поведінки треба покладати на дві сторони: середовище, конкретну ситуацію і на самого злочинця. Проте головною стороною є правопорушник, який нерідко потрапляє в жорстоку залежність від певних обставин, що вказує лише на певні особливості такої особистості, яка здатна потрапляти в таку залежність. Інша людина може уникати цих обставин, в той час як на правопорушника така ситуація впливає надто сильно, що може підштовхнути його до вчинення правопорушення.

Виходячи із вище викладеного, вивчення механізму правопорушної поведінки та структури властивостей особистості правопорушника — є проблемою важливого методологічного та практичного значення. Ця проблема має комплексний характер, бо стоїть на перетині права, психології та соціології. Вивчення механізмів правопорушної поведінки допомагає створювати систему заходів для запобігання, а також для адекватного вибору впливу до осіб, які вчиняють протиправні дії з метою допомоги таким людям стати на шлях виправлення.