Поезія — держава неозора

Поезiя — держава неозора.

" Поет — людина крилата" .

/ Платон /.

Поезiя — це голос душi людської. Немає в життi людини нiчого, що вона обминула б своєю увагою. Її символiчна географiя не має меж.

Ось село Шевченкове, все в маревi вишневих садкiв i верб, овiяне тихесеньким вiтерцем — а десь поруч вже горить пожежа народного повстання, i великий Кобзар закликає спiввiтчизникiв до бою.

Ось мiсто Франка. Каменяр будить заснулих ударами молота i гуркотом розбитого камiння, але звучить i мелодiя про кохання «Зiв'ялого листя» .

А ось то в полум'ї бурхливого 1905;го року, то в цвiтi яблунi постає поетичне мiсто Коцюбинського. Досвiтнi вогнi палають над мiстом Лесi Українки, де головними проспектами виявляються Мужнiсть i Вiра, але їх перетинають алеї Нiжностi, Любовi та Натхнення. Постає, наче залите свiтломузикою, мiсто тичини, чарує солов'їним спiвом i акварельними барвами мiсто Сосюри, дивиться на зiрки мiсто Симоненка, химерною архiтектурою вражає мiсто Драча, дивує своєю непохитнi стю мiсто Стуса.

А скiльки їх ще, великих i малих, вiдомих i ще невiдкритих мiст i сiл держави Поезiї!

I, мабуть, нiхто з живих не мiряє шляхи свої, не вiдвiдавши жодного разу цю прекрасну країну. Навiть тi, хто проголошує:

Геть жбурнiть симфонiї та мрiї,.

Як ганчiрку кидають за тин!

Хто мотор полагодити вмiє,.

Вартий бiльше, нiж знавець картин.

(М. Рильський, «Дiалог»).

Адже поезiя здатна знаходити вiдгук в душах iнших, хвилювати або стискати кулаки, готуючись до бою. Звiсно, кожен сприймає її по-своєму, бо ми й самi всi рiзнi. Як у реальнiй країнi чи рiдному мiстi кожен з нас має свiй улюблений куточок, куди хочеться повертатися знову i знову, так i в державi поезiї ми, зазвичай, маємо мiсця, близькi саме до нашої душi, найважливiшi для нас теми, поетiв, що нiби стали нашими друзями або навiть учителями.

Поезiя — це не тiльки вiршi, як дехто помилково вважає, це спосiб свiтосприйняття. Коли людина не байдужа, коли вона знiмає капелюха, щоб привiтатися на чужинi зi знайомими квiтами, як це зробив Коцюбинський, вона вже — поет. Коли просто бажає подiлитися радiстю кохання, або замрiяно дивиться на зорi — це теж поет.

Але поезiя — це i бунтiвне слово Шевченка, i молот Каменяра. Вона — криця, а не лише нiжнiсть, вона — зброя, а не лише звук чарiвної арфи.

Поет — не жрець, що курить фiмiам.

Чи творить в тишинi нiчнiй молитву,.

Поет — борець, що кличе вiйсько в битву.

I першим йде в запеклу битву сам.

(А. Малишко) Поезiя — це велике диво, створене людиною, що допомагає їй i часом навiть рятує. Так, Леся Українка, втративши кохану людину, за одну нiч написала «Одержиму», i казала потiм у одному з листiв: «Коли б не написала, збожеволiла б» .

Глухослiпонiма дiвчина Ольга скороходова виливає свої почуття у вiршах, i поезiя дає їй можливiсть повiрити у власнi сили, повiрити в себе.

Володимир Забаштанський внаслiдок нещасного випадку втратив зiр i руки, поезiя стала його «вузькоколiйкою» (так вiн назвав одну зi своїх книг) — дорогою повернення до життя i до людей.

Та не лише в екстремальних ситуацiях поетичнi рядки пишуться кров’ю серця.

Ну, що б, здавалося, слова?

Слова та голос — бiльш нiчого,.

А серце б'ється, ожива,.

Як їх почує… ;

пише Тарас Шевченко.

Такi особливi слова, що йдуть вiд серця присвячують i Вiтчiзнi, й коханим, усьому, що здатне зачепити душу. I не чують їх хiба що тi, у кого, за влучним висловом Лiни Костенко, «душа ще з дерева не злiзла». А справжнi люди чують поетичну красу навiть крiзь сторiччя — така вже особлива ця країна, держава Поезiя.

Хочеться жити в її чарiвному свiтi, любити красу, робити добро та примножувати духовне багатство свого народу, протиставляти Поезiю брутальнiй меркантильностi.

Хай живе завжди i мiцнiє ця неозора держава — Поезiя!