Конституційний статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Зміст Вступ

1. Правова основа організації та діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

2. Історія становлення інституту омбудсману на правовому просторі світу

3. Форми діяльності і повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

4. Порядок припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та звільнення з посади Висновки Список використаних джерел і літератури

Вступ

Декларація про державний суверенітет України 1990 р., Акт проголошення незалежності України 1991 р., Конституція України 1996 р. поклали початок процесу формування в нашій країні демократичної, правової і соціальної держави. У цих основоположних документах уперше сформульовано найважливіші напрямки внутрішньої та зовнішньої політики молодої незалежної держави, основною метою якої є реальне визнання та гарантування людини як найвищої соціальної цінності. [1,ст.3] Такі положення внесли істотні зміни в життя українського суспільства, кардинально трансформували уявлення про місце і роль особистості на сучасному етапі. У зв’язку з цим велике значення набуло одне з найбільш актуальних питань державотворення в Україні - створення ефективного механізму охорони прав і свобод людини та громадянина.

Впровадження в систему державних органів та інститутів посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, є важливим кроком для впровадження в життя демократичних принципів державотворення. Його призначення — здійснення парламентського контролю за дотриманням прав людини адміністративними органами та забезпечення їх реалізації - вказані в Конституції України та Законі «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «(1997 р.). На світовому просторі, посада Уповноваженого має назву омбудсмена — спеціально обрана (призначена) посадова особа, на яку покладається здійснення контролю за дотриманням прав людини. [10,143]

Водночас очевидно, що саме по собі запровадження в Україні інституту Уповноваженого ще не означає забезпечення та гарантування прав людини в повному обсязі. Як свідчить світова практика, організація діяльності інституту омбудсмана — складний процес, що потребує врахування багатьох чинників. Тому в умовах становлення інституту українського омбудсмана необхідне проведення всебічного і глибокого аналізу зарубіжного законодавства, що регламентує правовий статус омбудсмана, наукових розробок у цій сфері, а також дослідження досвіду його практичної діяльності. Певні аспекти функціонування цього інституту в окремих країнах знайшли відбиток у працях відомих російських і українських учених А. С. Автономова, В.В.Бойцової, В.І.Євінтова, Ю. М. Тодики, Н.Ю.Хаманьової, Ю. С Шемшученко.

Мета цієї роботи розкрити сутність посади омбудсмена в Україні, зрозуміти його права, обов’язки та повноваження через призму історичного розвитку цієї ідеї на світовому просторі та закріплені її в Україні.

1. Правова основа організації та діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Основними нормативними актами, за якими діє Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є статті 55 та 101 Конституції України та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Стаття 1, розділу І «Загальні положення», Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» вказує, що в своїй діяльності Уповноважений керується й чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Стаття 3 Закону встановлює мету діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Це — захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу. [2,ст.3] Результати моніторингів за дотриманням та захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими та службовими особами представляються у Верховній Раді України у вигляді щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні відповідно до п. 17 ст.85 Конституції України та ст. 18 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». У доповіді мають бути представлені також виявлені Уповноваженим недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, тобто фактично на Уповноваженого покладається обов’язок здійснювати експертизу законодавства в цій сфері. Чинне законодавство встановлює певні обов’язкові вимоги до змісту щорічних доповідей Уповноваженого з прав людини. Так щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноваженим було вжито відповідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Крім щорічної доповіді, у разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. [2,ст.18]

Особливість статусу Уповноваженого з прав людини, визначеного в статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», полягає в тому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом «sui generis», особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його становлення є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами, одночасно із збереженням свого незалежного статусу. Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими органами полягають в тому, що його діяльність не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Уповноважений діє притаманними лише йому засобами та методами, а рекомендаційний характер його звернень не знижує його можливості впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо за умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб.

Характерною ознакою при реалізації права на звернення до Уповноваженого з прав людини є безоплатна процедура — одна з форм правової допомоги, гарантованої ст. 59 Конституції України. До того ж процедура звернення до Уповноваженого на відміну від звернення, наприклад до суду, не обтяжена зайвими формальними вимогами, є гнучкою, відкритою, порівняно швидкою, і, що важливо, спрямованою передусім на захист інтересів людини. Це значно спрощує процес звернення до Уповноваженого з прав людини, робить цю інституцію привабливим засобом відстоювання своїх порушених прав.

Процедура вибору та призначення на посаду Уповноваженого вказані в розділі ІІ Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п’яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. Уповноважений призначається строком на п’ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Висування кандидатури для призначення на посаду Уповноваженого здійснюється у двадцятиденний строк з наступного дня після:

1. закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення;

2. оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено.

Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради України бюлетенями для таємного голосування, але не раніш як через десять днів і не пізніше ніж через двадцять днів після закінчення строку для висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада України проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. У разі якщо жоден із кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.

При вступі на посаду Уповноважений на пленарному засіданні Верховної Ради України складає присягу. Повноваження Уповноваженого починаються з моменту складення присяги.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії. [2,ст.5−8]

Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Положення та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису витрат, пов’язаних із діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим.

При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина. [2,ст.10]

Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке також затверджується Уповноваженим. [2,ст.11]

Висновок: Закріплена Конституцією України та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» організація діяльності відповідає основним положенням та принципам міжнародного інституту омбудсмена. Той аспект, що Уповноважений діє частково незалежно від інших органів державної влади та управління вказує на високий рівень лібералізму та демократичності в нашій державі, визнання людини, її прав та свобод найвищою державною цінністю.

право омбудсман уповноважений юридичний

2. Історія становлення інституту омбудсману на правовому просторі світу

На сьогодні інститут омбудсмана набув самостійного юридичного статусу. Він функціонує більш ніж у 70 країнах світу і на міжнародному рівні. Вперше з’явившись у скандинавських країнах як противага необмеженій владі короля, він швидко здобув визнання і поширення в усьому cвіті. І хоча минуло майже 200 років від дня створення у Швеції інституту Омбудсмена, головне завдання народного правозахисника не змінилося — здійснювати контроль за дотриманням державними органами прав та свобод людини і громадянина, ефективно захищати ці права у разі їх порушення.

Не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цього інституту у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до прав людини, з другого — боротьба за владу між шведським королем та парламентом. В будь-якому випадку, кінцевим результатом стало значне обмеження королівської влади, а парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції парламентського уповноваженого, для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р., згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмена юстиції (justitieombudsman). Характерними ознаками шведської моделі омбудсмена, стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції.

Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмена, у 1919 р. стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції. [9,123]

Після другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмена в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що у свою чергу зумовило потребу в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації. У 1952 р. посада омбудсмена заснована в Норвегії. Спочатку його функції були обмежені контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією. [6,117]

Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмена став відомим лише після створення служби омбудсмена в Данії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романогерманської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмена були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але в той же час це був перший успішний експеримент по впровадженню нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія. Відтоді починається активне впровадження посади омбудсмена в інших країнах Європи, Америки, Азії та Африки. [8,125]

У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмена приймається у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв’язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у Великобританії була введена " слабка" модель омбудсмена. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням «парламентського фільтра» , в результаті якого було різко обмежено доступ до омбудсмена громадян. Можливість звернень передбачалася тільки через членів парламенту. Того ж 1967 р. інститут омбудсмена було створено у низці провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.

Зростає інтерес до інституту омбудсмена і в США, основою для якого стала шведська модель. Інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. Запровадження інституції омбудсмена в США відбувся за територіально: в 1969 р. — на Гаваях, у 1971 р. — в Небрасці, у 1972 р. — в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсменів на різних рівнях: штату, округу, міста. [4,296]

У 1976 р. інститут омбудсмена був запроваджений у Португалії. У 1981 р. — у сусідній Іспанії, що стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями була обрана «сильна» модель омбудсмена, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмени. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмена Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсменом провінції Каталонія та національним омбудсменом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов’язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсменів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін. [3,199]

Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмена. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмена.

Нова хвиля впровадження інституту омбудсмена, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов’язана з падінням «залізної завіси» і появою на карті Європи нових держав.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмена запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в діючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмена, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за «сильним» взірцем. Так, Омбудсмен Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмена було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках — у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані. [7,138]

15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини — Ніну Карпачову.

На сучасному етапі ідея уповноваженого з прав людини переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях. Поширення служб омбудсмена в світі стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмена, який об'єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмена в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних конференцій.

У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмена в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як «Європейський інститут омбудсмана». Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмена в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмена. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмена було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини.

У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмена в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни — члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмена.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмена, оскільки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставі скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсменом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес — в минулому Захисник народу Іспанії. [11]

Висновок: На сьогодні інституція омбудсмена на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися. Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмена є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.

3. Форми діяльності і повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Список прав та обов’язків Уповноваженого досить широкий, але основна їх мета, це захист прав і свобод людини і громадянина, попередження випадків їх порушення, поновлення порушених прав і свобод та збільшення гарантії їх виконання. Конкретніше стаття 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначає такі права Уповноваженого:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина; про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) ознайомлюватись з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

13) здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. [2,ст.13]

Уповноважений може вільно надсилати подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб, щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина, у місячний строк з вимогами та пропозиціями їх усунення.

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Законів України. Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений: відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; роз’яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому; направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення; відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду. Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою. [2,ст.17]

Кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку, передбаченому чинним законодавством, і при розгляді звернень не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками кольору шкіри, раси, релігійних або будь-яких інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. [2,ст.21]

З перших днів діяльності Уповноваженого з прав людини саме роботі зі зверненнями надавалося пріоритетного значення: за період з 14 квітня по 31 грудня 1998 р. до Уповноваженого з прав людини надійшло 8369 письмових звернень від громадян України, іноземців та осіб без громадянства, з них 172 — колективні, під якими поставили свої підписи 6690 громадян України. Загалом у 1998 р. до Уповноваженого звернулося письмово 14 887 осіб, у тому числі 18 іноземців та 3 особи без громадянства. За період з 1 січня по 31 грудня 1999 р. до Уповноваженого з прав людини надійшло 16 019 звернень громадян України, іноземців та осіб без громадянства, з них 348 — колективні, підписи під якими поставили 12 935 громадян нашої держави. Таким чином, протягом 1999 р. до Уповноваженого письмово звернулося 28 606 осіб, у тому числі 48 іноземців та 7 осіб без громадянства. У середньому щомісячно надходило понад 1300 звернень, що на третину більше порівняно з попереднім роком. Однією з причин зростання кількості звернень громадян є, на думку Уповноваженого, підвищення рівня поінформованості громадян щодо діяльності інституції Уповноваженого, а також підвищення соціально-політичної активності населення у рік президентських виборів. [5]

Однією з форм діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є участь у підготовці доповідей з прав людини, які подаються Україною в міжнародні організації. [2,ст.19]

Діяльність та незалежність від впливу органів державної влади інституту омбудсмена в Україні гарантується: а) забороною будь-якому органу втручатися в діяльність омбудсмана; б) наданням омбудсману свободи в прийнятті рішень по справі; в) уподібненням правового становища омбудсмана статусу посадовій особі високого рангу; г) закріпленням юридичної відповідальності кожного за наклеп й образи, що були завдані омбудсману; д) поширенням на омбудсмана депутатського імунітету та індемнітету; ж) вимогою зберігати несумісність посад; з) матеріально — постійною та високою заробітною платою і пенсією. [2,ст.20]

Висновок: Таким чином, сфера компетенції українського омбудсмана є досить широкою. Оскільки в законі немає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на конкретних посадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. У тому числі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і діяльність суддів. Безумовно, суди у своїй діяльності є незалежними і під час здійснення своїх функцій не можуть зазнавати жодного впливу. У своїй діяльності вони підкоряються лише закону. Тому контрольні функції Уповноваженого щодо діяльності суддів стосуються не суті судових рішень, а пов’язані, зокрема, з порушенням термінів розгляду справ у судах, недотриманням процесуальних норм. Сфера компетенції Уповноваженого поширюється також на інших осіб, які в тому чи іншому обсязі виконують державно-владні функції.

4. Порядок припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та звільнення з посади

Стаття 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначає підстави та порядок припинення повноважень омбудсмена. Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1) відмови його від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

2) набрання сили вироку суду щодо зміщення особи Уповноваженого з його посади;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

4) складення присяги новообраним Уповноваженим;

5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у таких випадках:

1) порушення присяги Уповноваженого;

2) порушення вимог щодо несумісності діяльності Уповноваженого з іншими видами діяльності окрім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності;

3) припинення громадянства України особою, що займає посаду Уповноваженого;

4) неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності.

Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України. Верховна Рада України за наявності зазначених підстав розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. [2,ст.9]

Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради України.

Висновок: Функціональна самостійність омбудсмана від органу, що його формує, значне впливає на його незалежне становище, що сприяє високій ефективності його роботи. Ця риса досягається й навіть після припинення повноважень особи, що займає посаду Уповноваженого наступними способами: а) існуванням неоднакового порядку його призначення та зміщення з посади; б) визначенням суворо регламентованого порядку його звільнення з посади; в) продовженням його функціонування навіть після розпуску, саморозпуску органу, що сформував посаду омбудсмана.

Висновок

Однією з спільних рис правового статусу омбудсмана різних країн є його допоміжний характер. Він сприяє і допомагає державі, суспільству й окремій особистості в поновленні справедливості та діє паралельно і самостійно поряд з конституційним судом, адміністративною юстицією, судами, неурядовими правозахисними організаціями та ін. Сьогодні інститут омбудсмана є загальновизнаною правозахисною інституцією, яка функціонує більш ніж у 100 країнах світу. Один з дослідників інституту омбудсмана В. Гагнон дійшов висновку, що в тих випадках, коли урядова політика є спірною і викликає скарги, коли існує гостра потреба в термінових реформах державного управління, дуже корисно мати «спеціалізованого» омбудсмана з новаторським характером, здатного захищати громадян, гарантувати справедливість і рівність.

Інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права. Становлення інституту омбудсмена в Україні тісно пов’язане з метою сформувати правову, соціальну та демократичну державу.

В ході парламентського контролю за додержанням і захистом прав кожної особи на території України і в межах її юрисдикції Уповноважений з прав людини докладає зусиль щодо приведення законодавства України у відповідність до міжнародних стандартів прав людини та їх забезпечення у реальному житті.

Омбудсман є реальним засобом забезпечення прав і свобод людини та громадянина, тому що він: а) бере участь у створенні умов щодо правомірної реалізації людиною своїх прав; б) здійснює дії превентивного характеру, що спрямовані на запобігання можливих порушень прав особистості; в) розглядає справи щодо поновлення прав людини та громадянина.

Список використаних джерел та літератури

Використані джерела:

1) Конституція України. К. — 1996.;

2) ЗАКОН УКРАЇНИ Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 20, ст.99;

використана література:

3) Закоморна К. О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Автореф. дис. на здоб. н. ст. к. юрид. н. — Х., 2000.;

4) История США. В четырех томах. Т.4 — Издательство «Наука» М., 1983;

5) Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні (Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини). — Київ. — 2000. — 377 с.;

6) Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986;

7) Конституционное (государственное) право зарубежных стран. — М., 1995. — Т.2.;

8) Марцеляк. О. Міжнародний досвід функціонування деяких спеціалізованих омбудсманів // ПРАВО УКРАЇНИ, 2003, № 4 — С — 123 — 127;

9) Могунова М. А. Парламент Финляндии // Парламенты мира. — М.: Высшая шк., 1991.;

10) Оксфордская иллюстрированная энциклопедия: В 9 т. Т. 7. Народы и культуры./ Пер. с англ. — М.: Издательский Дом «Инфра-М»

11) Хаманева Н. Ю. Место и ролъ института омбудсмена в системе правового контроля. — Правоведение. — 1992. — № 2;

12) Шувалова В. А., Закоморна К. О. Інститут омбудсмана в зарубіжних країнах // Збірник наукових праць ХДПУ ім. Г. С. Сковороди. Серія «Економіка і право» .- 1999. № 2.