Політичні рухи на західноукраїнських землях початку ХХ ст

Зміст

Вступ

Розділ 1. Розвиток українського політичного руху в західноукраїнському регіоні на початку XX ст.

1.1 Національні ідеї галицької молоді у 1900;1903 рр. на сторінках «Молодої України»

1.2 Формування партійно-політичної системи у Східній Галичині (кінець XIX ст.-1914 р.)

1.3 Політичні партії Буковини на початку XX ст.

Розділ 2. Польсько-українські відносини в 1903;1914 рр.

2.1 «Національний зїзд» польських політичних сил 1903 р. Загострення суперечностей

2.2 Українське питання в політичних концепціях польських партій

Розділ 3. Суспільно-політична діяльність єврейських організацій на західноукраїнських землях

3.1 Вплив релігії на формування єврейської політичної думки

3.2 Програмні засади єврейських партій Східної Галичини

Висновки

Використана література

Вступ

Актуальність теми. Новітня історія європейських країн переконливо свідчить, що в періоди загострення соціальних і міжетнічних конфліктів важливим фактором суспільно-політичного життя стає національний рух, викликаний проблемами державотворення. Науковий інтерес до цієї проблематики підсилюється тим, що виникнення іредентичної ідеології серед поневолених народів, зокрема і в Австро-Угорській імперії, було повязане з розвитком національного життя і національних рухів. Вивчення їх історії, в тому числі і в західноукраїнських землях, є актуальним завдання історичної і політичної науки.

Обєктом дослідження є процес формування партійно-політичної системи у західноукраїнському регіоні на початку XX ст., а предметом — українські, польські та єврейські політичні партії, їхні концепції, ідеологічні та практичні підходи у розвязанні національного питання.

Метою дослідження є зясування стану міжнаціональних стосунків та співвідношення політичних сил в західноукраїнському регіоні на початку XX ст. для більш поглибленого розуміння механізмів, факторів і закономірностей формування політики у національному питанні.

Для досягнення мети необхідно виконати такі завдання:

показати процеси становлення політичних партій і розвиток їхніх концептуальних засад;

розкрити позиції польських і єврейських партій щодо українського національного руху;

проаналізувати характер міжнаціональних стосунків і наслідки загострення політичних суперечностей;

визначити вектор різних політичних сил з урахуванням співвідношення їхнього впливу.

Стан наукової розробки проблеми. У вітчизняній історіографії, особливо в останні роки, активно досліджується проблематика українсько-польських стосунків періоду початку XX ст., однак вона обмежується переважно аналізом загального стану цих відносин та розглядом української сторони. Крім підручної літератури з історії України, де політичне життя західноукраїнських земель сфокусоване на розвитку укранського національного руху, у цьому контексті написано ряд наукових статей, які більш широко висвітлюють окремі сторінки історії. Насамперед привертають увагу праці Юрія Михальського «Польська справа: за чий рахунок», Олега Жерноклеєва «Національна ідея „Молодої України“ (1900;1903)», Анатолія Павка «До питання про формування партійно-політичної системи у Східній Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст.», що вийшли друком в українських фахових часописах [6, 12, 13].

Серед монографічної літератури, де висвітлені проблеми національно-політичного характеру західноукраїнських земель початку XX ст. варто виділити роботу О. Сухого «Галичина: між Сходом і Заходом. Нарис історії XIX — XX ст.». Ці автори розглядають суспільно-політичний рухгалицьких українців у контексті конкретно-історичних обставин боротьби національно-політичного табору за реалізацію державотворчої концепції. Вони показують також позиції польських політичних партій щодо українського національного питання. Ідейні засади деяких польських політичних партій, що визначали характер польсько-українських відносин знаходимо праці вчених Львівського національного університету Л.О.Зашкільняка і М. Г. Крикуна «Історія Польщі: Від найдавніших часів і до наших днів». Особливо цінними для авторського дослідження виявилися статті Миколи Геника «Українське питання в політичних концепціях польських правоцентристських партій (1918;1920)» та Олега Жерноклеєва «Взаємовідносини між українською і польською соціал-демократіями в Галичині на початку XX ст.» [7], де знаходимо багато матеріалу, що відображає складні і суперечливі стосунки між поляками і українцями у загальному процесі формування партійно-політичної системи на західноукраїнських землях на початку XX ст. На жаль, через брак необхідного матеріалу у бібліотечних фондах питання єврейського національного руху представлене лише дослідженням М. Гона «єврейські політичні партії Східної Галичини: генеза та динаміка внутрішніх процесів у 1918;1923 рр.». Хоча ця стаття присвячена подіям пізнішого часу, але там містяться дані про політичну діяльність єврейського населення Галичини на початку XX ст.

В цілому проблематика залишається не дослідженою. У вітчизняній історіографії відчутні грунтовні розвідки про діяльність польських і єврейських політичних партій на Буковині і Закарпатті.

Потребує також подальшого вивчення і наукового аналізу характер міжнаціональних відносин з урахуванням соціальних, етнокультурних, психологічних, релігійних чинників.

Практичне значення роботи. Висновки і фактичний матеріал даної курсової можуть бути використані у написанні студентами рефератів, курсових і дипломних робіт, на семінарських заняттях та при виконанні інших завдань навчальної програми з курсу історії України.

Розділ 1. Розвиток українського політичного руху в західноукраїнському регіоні на початку XX ст.

1.1 Національні ідеї галицької молоді у 1900;1903 рр. на сторінках «Молодої України»

Наприкінці XIX ст. в українському русі спостерігалася досить виразна політична диференціація між поколіннями. Галицьке студентство бачило в своїй суспільності «недостачу скристалізованого національного ідеалу», а також рутенство, «проказу москофільства», партикуляризм, витворений штучними політичними кордонами. Студенти протиставили угодовству ідеал самостійної України, але у практичній боротьбі почували своє безсилля перед народовцями, які вже мали організацію, пресу, вплив на громадську думку. Конфлікт дав поштовх до значної активізації студентського руху.

3 січня 1900 р. у Львові почав виходити щомісячний журнал «Молода Україна». В редакційній передовій статті його першого номеру зазначалось: «…Стягом, що під ним спішитимемо у бій за наші ідеали, є для нас одно велике слово: УКРАЇНА», і далі підкрелювалось: «Наша національна ідея, се не само питання мови, не само питання етнографічної відрубності, се питання політичної независимості, питання потреб поневолених верств нашого народу, повної соціальної справедливості… Політична воля, економічна рівність та соціальна справедливість, се прикмети нашої національної ідеї». Журнал закликав до співпраці всю українську молодь без віку, статі, соціального становища і партійної приналежності, а також мав на меті стати органом «не якоїсь там провінції…, а органом молодіжи всієї України». У статті зовсім не порушувалося питання про майбутній політичний і соціально-економічний лад української держави, не зясовувався конкретний зміст таких універсальних понять як «соціальна справедливість» чи «політична воля». Авторами редакційної статті були голова «Академічної громади» Є.Косевич та студент правничого факультету В.Старосольський. Хоч офіційним видавцем і редактором був М. Залітач, найчастіше редакційні статті першого річника счасопису підписував В.Старосольський. Він же був автором щонайменше 13 публікацій річника, по 8 належали перу Л. Цегельського і Є.Косевича, 7 — В.Темницького. Серед авторів журналу були також М. Галущинський, А. Крушельницький, Т. Мелень, С. Томашівський, І.Брик, С. Чарнецький, М. Лозинський та багато ін. «Молода Україна» відразу набула помітної популярності не тільки в середовищі студентства, але й серед гімназистів і навіть старшого покоління українських діячів [6, 32].

Теоретичний грунт для свого світогляду студентство знаходило в праці Ю. Бачинського «Україна irredenta». Вітаючи її друге видання у 1900 р., «молода Україна» писала, що саме ця книга дає всі підстави молоді вважати свої ідеали не фантастичною мрією, а науково доведеною історичною необхідністю. Що ж до «Самостійної України» М. Міхновського, яка тоді ж вийшла у Львові, то часопис в особі оглядача бібліографії, підписаного С.Т. (найвирогідніше — С. Томашівський), солідаризувався з її основною ідеєю, але разом з тим критично поставився до обгрунтування державних прав українського народу на базі лише історично-правових аргументів, які можуть бути й «мечем обоюдоострим» для України, протиставив їм «суспільний принцип», який мав би полягати у тому, що «кождий народ в границях своєї етнографічної індивідуальності має право бути самостійним і політично незалежним». Отже, право на політичне самовизначення розглядалось авторами «Молодої України» як природне право будь-якої нації, в тому числі й української. При такому підході легітимість національної державності не потребувала історичних доказів, не залежала від попереднього історичного розвитку нації, а витікала з самого факту її існування [6,32].

Слід зауважити, що хоча після розколу РУРП у 1899 р. постулат політичної незалежності й соборності України увійшов і до програм новоутворених Національно-демократичної (НДП) та Української соціал-демократичної партій (УСДП), однак державницька ідеологія не відразу стала пануючою навіть в українському політичному таборі. Про це свідчила й полеміка між «Молодою Україною» та народовською газетою «Буковина». У публікаціях якої було піддано сумніву можливість втілення самостійницьких гасел. У 1900 р. вперше питання про національно-політичну самостійність України стало предметом широкої дискусії у пресі. На боці «Молодої України» виступив орган НДП «діло», натомість позицію «Буковини» підтримали москофіли у своїй газеті «Галичанинъ». Полемічні замітки Є.Косевича і націонал-демократа Р. Стефановича були видані того ж року окремими брошурами під однаковими назвами «Самостійна Україна». І.Франко відгукнувся на цю полеміку відомою статтею «Поза межами можливого», опублікованою у жовтневому номері «Літературно-наукового вісника», в якій підкреслив, що повсякденна напружена праця у визначеному напрямку обовязково дасть змогу у перспективі втілити в життя навіть ті ідеали, які сьогодні можуть здаватися нездійсненними [18, 256].

З метою заманіфестувати відданість молоді національним ідеалам і на знак протесту проти позиції поміркованих, «розумних» політиків Оргкомітет провів 14 липня 1900 р. у Львові віче всіх українських студентів Австро-Угорщини за участю близько 500 чол., в тому числі лідерів українських партій Ю. Романчука, В. Охримовича, М. Павлика, М. Ганкевича та ін. Відкриваючи віче, О. Грабовський відмітив, що «останніми часами молодіж поставила ясно і виразно ідеал самостійної України робучих народних мас». Затим з великою доповіддю виступив Л. Цегельський, який, зазначивши, що «національна держава стала тепер формою, в якій розвивається людство», вніс резолюцію про необхідність створення «самостійної української держави в етнографічних границях, до чого нації належить спрямувати всі сили. Для кого ж слід будувати самостійну Україну, спробував відповісти у своєму виступі Є.Косевич, який, підкресливши, що не сотка-дві адвокатів і лікарів, а маси трудового народу є нацією і в праві вважати свої інтереси її інтересами, запропонував резолюцію, що закликала молодь присвятити всі сили «борбі працюючих класів українського народу против теперішнього політичного гнету», доки «не настане на цілій українській території суспільна рівність без визиску працюючих класів» .Щоправда, сутність докорінної зміни існуючого ладу та «ідеалу впорядкованих суспільних відносин» так і залишилась у доповіді чітко не окресленою. Представники різних груп студентської молоді під час обговорення підтримали обидві резолюції, після чого їх було одностайно ухвалено. Потім на пропозицію М. Галущинського і після короткого обговорення була одноголосно прийнята резолюція з вимогою до австрійського уряду негайно заснувати у Львові український університет. Завершилось віче співом національного гімну «Ще не вмерла Україна» [10, 63].

Аналіз ідеології українського студентського руху цього періоду в цілому свідчить, що національно-державні ідеї і гасла в ній тісно перепліталися з соціальними. Таке поєднання не було випадковим. Лідери «Молодої Укроаїни» перебували під значним ідейним впливом галицько-української соціал-демократії [6,33]. Були причини й більш обєктивного характеру. Український рух кінця XIX — початку XX ст. значною мірою був ідейним спадкоємцем М.Драгоманова. Саме під його впливом українська нація розглядалась авторами «молодої України» як така, що складається майже виключно з трудящих верств («се самі пролетарі або майже зпролетаризовані мужики»), з чого впливало фактичне ототожнення для України національної боротьби з класовою, робився висновок, що «українська національна справа знайде свою розвязку тільки і виключно тільки через розвязку соціальної квестії - квестії визволу українських робочих мас з під економічного визиску чужих і своїх визискуючих верстов» [19, 320]. Однак, національна ідея була безсумнівно пріоритетною. Загалом, ідеологію «молодої України» можна ідентифікувати з націоналізмом в широкому розумінні цього поняття як дискурсу, що ставить долю нації на вершину ієрархії цінностей. Національний ідеал у формі незалежної державності проголошувався святим, таким, заради якого молодь готова була в разі потреби до найтяжчих випробувань і самопожертви, висловлювала свої почуття у надзвичайно палких, яскравих, емоційних виразах.

Слід враховувати і той факт, що, не зважаючи на позірну відсутність принципових ідейних розходжень серед самого студентства, в дійсності послідовним носієм соціальних поглядів була лише група найактивніших студентів видавців «Молодої України». Яка, хоч і мала помітний вплив, становила явну меншість щодо загалу студентства. Виявленню цієї диспропорції сприяла організована згаданою групою секція українських студентів з Львівського університету.

У січні 1902 р. після ряду бурхливих віч на знак протесту проти ігнорування своїх національних прав українські студенти залишили Львівський університет і розїхалися для навчання у Відень, Прагу, Краків та інші міста. Основним організатором сецесії, за деякими даними, був В.Старосольський. Однак австрійське міністерство освіти у березні того ж року видало розпорядження, за яким українська мова в університеті позбавлялась і тих прав, які вона мала до того за традицією. Невдача акції сприяла усвідомленню студентством неспроможності здобути український університет виключно власними силами, у відриві від боротьби всієї української суспільності за національні права, показала необхідність включення молоді в цю боротьбу, в тому числі і через існуючі політичні партії. Стала очевидною пряма залежність рівня забезпечення національних потреб від ступеня політичного розвитку самої нації.

В умовах розгортання в краї грандіозного страйку влітку 1902 р. було вирішено припинити сецесію, щоб поєднати свою боротьбу з боротьбою мас, взяти в ній безпосередню участь. Для цього на зборах українських студентів 25−27 липня у Львові було обрано комітет на чолі з Т.Меленем. Створювалися й місцеві комітети, і молодь взяла активну участь у страйковій агітації. Проте в ході всіх цих подій практично ще з осені 1901 р. через брак сил і коштів припинився регулярний випуск «Молодої України». Останнім її номером стало число 8−9 за 1902 р., що появилося аж в березні 1903 р. Всі спроби відновити видання з збереженням його ідейної спрямованості виявились невдалими: практична участь студентства у політичній боротьбі зумовила значну партійно-політичну диференціацію в його середовищі [15, 192].

Частина «молодоукраїнців» незабаром опинилася в лавах УСДП (В.Старосольський, В. Темницький, Є. Косевич). Їх прихід до діяльності в партії у 1905;1907 рр. призвів до посилення національного елементу в її ідеології та виникнення нової, національної течії в українському соціал-демократизмі («молодих» або «автономістів»), які прагнули емансипації партії з-під впливу польської соціал-демократії і перетворення її на самостійну, впливову політичну силу.

Поряд з цим цілком логічним виглядав і відхід решти видавців і численних прихильників «Молодої України» від соціалістичної ідеології. На фоні дедалі зростаючого напруження українсько-польських взаємин в краї акцент в політичній боротьбі на початку XX ст. остаточно переноситься з соціальних питань на національне, а провідне місце в українському політичному таборі посідала на тривалий час націонал-демократія [1, 87].

Не зважаючи на партійно-політичні розбіжності, спільним для всіх колишніх «молодоукраїнців» залишився національний ідеал, що вони підтвердили своєю участю і співпрацею в складі різних політичних сил у національно-визвольних змаганнях, особливо в роки Першої світової війни і в подальший період. Достатньо згадати, приміром, що директор української гімназії в Рогатині М. Галущинський очолював легіон Українських Січових Стрільців, В. Старосольський, відомий адвокат і вчений, був першим головою товариства «Січові Стрільці» у Львові (1913р.), а у 1915;1918 рр. постійним відпоручником Української Бойової Управи при легіоні УСС, одним з головних політичних провідників та ідеологів стрілецтва. В лавах УСС загинув у 1915 р. Т.Мелень. Член християнсько-суспільної партії, редактор її часопису «Руслан» С. Горук командував куренем легіону УСС. В. Темницький (голова УСДП у 1914;1919 рр.) та Л. Цегельський (один з лідерів НДП, посол до австрійського парламенту) представляли свої партії у Головній, пізніше — Загальній Українській Раді, входили до складу урядів відповідно УНР і ЗУНР. Відомий діяч радикальної партії А. Крушельницький був міністром освіти УНР (1919 р.) [2, 214].

Підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що національна ідея посідала центральне місце в ідеології українського студентського руху на рубежі XIX — XX ст. При цьому вона мала широкий соціально-політичний зміст, акумулювала в собі прагнення українського народу до національної свободи, демократії та соціальної справедливості. Попри брак у студентства політичного досвіду і реалізму, поразки у практичній боротьбі за свої права державницька ідеологія була консолідуючим фактором, який сприяв становленню нової генерації української національної еліти.

1.2 Формування партійно-політичної системи у Східній Галичині (кінець XIX ст. — 1914 р.)

Важливе значення для створення політичних партій в Галичині європейського зразка мала політика «нової ери», яку наприкінці 80-х — на поч. 90-х років XIX ст. активно проводили народовці. Одним з позитивних наслідків цього політичного курсу стало сприяння утвердженню в Галичині ідеї соборності всіх українських земель, а також «пємонтизації» краю. Оцінюючи політику «нової ери», відомий державний діяч Д. Дорошенко писав: «Як би не маловажити результати «нової ери», але ті практичні досягнення, які були її наслідками, мали своє значення для україхнського життя в Галичині й саме вони були початками тих реальних успіхів, які в кінці вибороли для українського народу перед початком світової війни становище народності державної [13, 138].

Впровадження конституційних принципів в усі сфери загальноавстрійського суспільно-політичного життя, посилення та радикалізація народовського руху, досить повільні темпи модернізації економіки краю, особливо сільського господарства — всі ці основні чинники підготували наприкінці 80-х років XIX століття грунт для створення першої української партії у Галичині європейського зразка. Відомий зарубіжний історик Я. Грицак в одній зі своїх праць зазначав, що в цей період у Галичині «існувала розгалужена сітка сільських організацій, формувалося ядро керівництва майбутньої радикальної партії, робилися спроби випустити своє радикальне видання, навіть обрали посла до Львівського сейму. Тобто були в наявності всі структурні елементи радикальної партії. Бракувало лише однієї дрібниці - створення партії». Саме такою партією і стала Русько-українська радикальна партія (РУРП), заснована 4−5 жовтня 1890 року у Львові. Назва «руська» вживалася на означення русинів — українців у Галичині, «українська» вказувала на звєязок з Україною. «Радикальною» партія називалась тому, що, за словами К. Левицького, заявляла про своє прагнення до того, щоб «той корінь народу, робітні люди — мужики — був забезпечений від усякої шкоди визискування та кривди [11, 294]. РУРП мала не лише крайове, регіональне, а й всеукраїнське значення. Вона першою вжила у назві термін «український», тим самим підкреслюючи етнічну і територіальну соборність усіх українських земель, тоді як у тогочасній Галичині досить поширеним був етнонім «русин», «руський» .

Лідерами партії були І.Франко, М. Павлик, В. Будзиновський, Є.Левицький, С. Данилович, К.Трильовський.

Свідченням того, що РУРП стала першою українською політичною партією європейського типу, є те, що вона мала свою програму, структуровану організацією [16, 64].

Не можна погодитися з твердженнями окремих радянських істориків про те, що програма радикальної партії стосувалася лише бідного селянства і була свідченням її національної обмеженості. Слід звернути увагу на те, що, виступивши, насамперед, на захист соціально-економічних інтересів селянства, яке тоді становило понад 90% населення краю, Русько-українська радикальна партія не ігнорувала також важливі національно-політичні проблеми регіону. Зокрема, більша частина програми була присвячена політичному блоку завдань, спрямованих на здобуття «повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кожній одиниці, без різниці пола, якнайповнішого впливу на вирішення питань політичного життя, автономії громад, повітів, країв, надання кожному народові можливості якнайповнішого розвою культурного». Активна позиція РУРП з найважливіших питань громадсько-політичного життя Галичини, опозиційна спрямованість її програми уряду тодішніх народовців, протидія «новій ері», проголошення гасел політичної боротьби та залучення до неї свідомих селян і робітників привернули до неї численних прихильників. Один з провідних діячів РУРП І.Франко вказував, що «заснування радикальної партії сталося початком небувалого у нас досі руху в народних масах. Віча, яких давніше бувало одно-двоє в році, тепер ішли раз за разом у різних повітах. В народні маси кидано нечувані досі гасла: загальне голосування, свобода друку, податкові та аграрні реформи. Промови і реферати інтелігентних проводирів — то були цілі студії, виголошувані популярно і приступно… Назви „радикал“, „радикальна партія“, хоч осміювані москофілами і народовцями, приймалися серед народу» [18, 507].

Отже, на зламі століть Русько-українська радикальна партія стала важливим елементом національно-політичного руху в Галичині, своєрідною матрицею для створення нових партій. Проте, говорячи про значний ідейний вплив РУРП на партійно-політичне життя в краї, варто сказати і про те, що її організаційно-пролітичний організм був не досить міцним. М. Лозинський на сторінках газети «Рада» звертав, зокрема, увагу на те, що партійна організація радикалів «ніколи не була сильною». На його думку, «інтелігентський елемент заступлений в ній доволі слабо і опирається вона переважно на селянство, яке само без помочі інтелігенції, ще не в силі перевести й удержати партійні організації на широкі розміри». У 1892 р. чисельність РУРП за свідченням Київського губернського жандармського управління не перевищувала 100 чоловік. Воднораз український дослідник П. Шкарабюк у своєму дисертаційному дослідженні твердить, що партійні організації радикалів на початку XX століття складалися з 200 сільських громад і нараховували понад 20 000 чол. Безперечно, ця цифра є гіперболічною. У кращому разі вона може свідчити про кількість прихильників руху, але зовсім безпідставно її переносити на кількість зареєстрованих партійців. За нашими підрахунками, найвірогідніше число членів РУРП на початку XX століття — 2000 чол. [13, 140].

На формування партійно-політичної системи в Галичині у зазначений період активно впливали еволюційні процеси, які відбувалися в середовищі Русько-української радикальної партії. У другій половині 90-х років XIX ст. в РУРП остаточно викристалізовувались три основні політичні течії: соціалісти-народники (драгоманівці), соціалісти-марксисти і радикальні народівці.

Політичному розмежуванню РУРП сприяла її електрична програма, яка поєднала різні ідеологічні напрямки. Смерть Драгоманова (20 червня 1895 р.) прискорила процес диференціації в радикальному русі, який зрештою призвів до розколу РУРП наприкінці 90-х років XIX ст. і до утворення партій ліворадикального та центристського напрямків [9, 247].

Треба зазначити, що у 1896−1899 рр. ліве крило Русько-української радикальної партії, очолюване Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, С. Вітиком, М. Новаховським зробило ряд спроб реорганізувати партію у соціал-демократичну. На віденському з'їзді Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА), який відбувся у 1897 році, Р. Яросевич від імені своєї партії зробив таку заяву: «Українські радикали стоять на грунті соціал-демократичної партії й її програми. Організація українських радикалів є самостійна. Наш агітаційний терен — це українське селянство. Спеціальні наші умови вимагають окремої нашої тактики, тому хочемо задержати самостійність партії. Бажаємо одначе ввійти з соціал-демократичною партією в найтисніший контакт та будемо завжди готові в окремих практичних випадках спільно йти з нею, порозуміватися з її управою та виконувати по змозі бажання її, звернені до нас». Метою «молодих» радикалів було посилення робітничого руху шляхом залучення до його лав свідомих робітників Галичини через діяльність національної соціал-демократичної партії. Таку партію створено 18 вересня 1899 року на конференції українських соціал-демократів у Львові. На ній же було вирішено у наступному році розпочати видання власного органу Української соціал-демократичної партії (УСДП) — газети «Воля». На початку XX століття всередині УСДП розгорнулася гостра внутрішньопартійна боротьба, викликана наявністю в її складі двох фракцій — старшої під проводом М. Ганкевича і С. Вітика та молодшої під проводом Л. Ганкевича, В. Старосольського, В. Темницького, В.Левинського. Ці фракції репрезентували два політичні напрямки національної програми УСДП. Один — ставив собі за мету припинення полонізації українського пролетаріату насамперед шляхом звільнення від впливу Польської партії соціал-демократичної (ППСД). Другий — обєднавчий, який хотів поєднати українські й польські інтереси в діяльності єдиних організацій і дотримуватися принципів «культурно-національної автономії». Примирення обох фракцій та відновлення єдності партії відбулося лише на V зїзді в березні 1914 р. [7, 72].

Великою популярністю серед населення Галичини УСДП не користувалася. Свідченням цього, зокрема, є той факт. Що у виборах до віденського парламенту в 1907 р. вона отримала всього 8% голосів виборців і здобула лише два посольські мандати.

Важливим субєктом партійно-політичної системи Галичини кінця XIXпочатку XXстоліття була Українська національно-демократична партія (УНДП). Засновано її 26 грудня 1899 р. на зібранні представників політичного товариства «Народна Рада», «Комітету львівських Русинів» та національно-демократичної групи РУРП. Саме члени цієї групи, Є.Левицький, В. Охримович, М. Грушевський, І.Франко стали ініціаторами створення УНДП [13, 141].

5 січня 1900 р. члени Народного комітету, утвореного І зїздом УНДП, виступили з програмною відозвою, де сформулювали суть національної ідеї: «Ідеалом нашим, — підкреслювалось у відозві, — повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації обєдналися в одну новочасну культурну державу. Але всі наші політичні, економічні і культурні здобутки повинні входити на користь цілого загалу нашого народу, на добро широких мас: наш націоналізм мусить бути наскрізь демократичний. Своїм найближчим, тактичним завданням у національно-політичній сфері УНДП проголошувала здобуття для українського народу в Галичині „найширшої автономії“. Важливими напрямками економічної політики Народний комітет вважав організацію власного промислу, власної торгівлі», ухвалення таких законодавчих актів, які б «захистили» робочі маси від економічного гніту і визиску", проведення аграрної реформи, яка б забезпечила селян землею, дешевим кредитом [11, 304].

Зазначимо, що УНДП утворилася внаслідок укладення компромісу між політичним товариством «Народна Рада» і національно-радикальною групою Русько-української радикальної партії. Нова партія перебрала від першої розгалужену організаційну мережу, а на вимогу другої запровадила до партійного статуту чіткий принцип вертикальної підпорядкованості. Пристосовуючись до умов політичного життя, партії вдалося витворити адекватну до конкретних реалій структуру, яка змогла одночасно поєднати риси чітко структурованої партії та масового політичного руху.

УНДП обєднала на національно-демократичних, ліберально-центристських засадах основну масу світської інтелігенції, духівництва, частину міщан та селянства. Поступово Українська національно-демократична партія стала найчисленнішим, потужним партійним угрупованням у Галичині, що посілдо домінантні позиції серед основних субєктів партійно-політичної системи Наддніпрянщини УНДП стала вирішальною політичною силою галицьких українців у боротьбі за здобуття національно-політичних прав. Про інтенсивну діяльність партії, її високий політичний рейтинг серед населення краю свідчать, наприклад, наслідки виборів до галицького сейму в 1913 р. Під час сеймових виборів УНДП здобула 23 мандати [11, 302].

Варто підкреслити, що між українськими політичними партіями Галичини йшла напружена боротьба за вплив на соціальні верстви населення. Фактично всі три партії РУРП, УСДПЮ, УНДП діяли переважно серед селянства. Воднораз з тим пробивали собі дорогу і консолідаційні тенденції в українському політичному таборі, посилювалося прагнення до міжпартійного порозуміння та створення координаційних понадпартійних структур. Усі новостворені партії стояли на спільній платформі політичної самостійності України, що давало підстави для формування широкої політичної коаліції.

Ініціаторами консолідації українських політичних сил у Галичині стали лідери УНДП. 12 грудня 1912 р. представники всіх українських політичних партій Галичини та Буковини зібралися на спільну нараду, де обговорювалася політична ситуація на Балканах, у звязку з загостренням стосунків між Росією та Австро-Угорщиною.

Результатом цього зібрання стала заява про те, що в разі збройного конфлікту між згаданими імперіями австрійські українці виступлять на боці Австрії. Ця подія стала згодом базою для створення в серпні 1914 р. координаційного понадпартійного утворення — Головної Української Ради (ГУР), де центральне місце зайняла УНДП. ГУР потрібно також розглядати як структурний компонент партійно-політичної системи Галичини [13, 142].

Модернізація українського політичного життя в Галичині на зламі століть була повязана і з діяльністю Католицького русько-народного союзу (КРНС), який став першою українською класично-європейською консервативною організацією. Засновниками цього угруповання стали О. Барвінський, Н. Вахнянин, С.Сембратович. Головою КРНС було обрано І.Чапальського. Краєвий часопис «Руслан» класифікував Католицький русько-народний союз як політичне товариство. Соціальною базою КРНС були переважно греко-католицькі священики, які до кінця XIX ст. становили основне середовище національних діячів. Воднораз у своїй діяльності політичне товариство орієнтувалось і на інші соціальні верстви людності краю. У статуті КРНС зазначалося, що його основна мета — «дбати про релігійно-моральні, народні і економічні справи народу руського в Галичині, особливо ж про справи руських селян і міщан, на основах католицьких» [15, 172].

Звинувачений ліворадикальними партіями в антидержавній, антирелігійній діяльності, Католицький русько-народний союз з метою політичного примирення в краї не взяв участі у виборах до віденського парламенту 1897 р. Проте керівництво КРНС звернулось до своїх однодумців і руського духівництва з політичним закликом: «Візьміть в сильні руки сей рух і зведіть його у властиве русло для добра церкви і руського народу. Голосуйте однодушно у всіх виборчих округах на руських і тільки на руських кандидатів, про котрих ви лише пересвідчені, що вони є вірними католицькій церкві, австрійській державі і своєму малоруському народові, що рветься до волі і добра» [11, 308]

На початку XX ст. КРНС трансформувався у політичну партію консервативного напрямку — Християнсько-суспільний союз. Християнсько-суспільна партія під проводом О. Барвінського була заснована 29 червня

1911 р. у Львові. Основні програмні засади Християнсько-суспільного союзу були викладені на сторінках газети «Руслан». Теоретичний орган ХСС, зокрема підкреслював, що консервативний характер угруповання означає прагнення партії «зберегти все давнє, оскільки воно добре і корисне для народу» [13, 142].

Нова політична партія Галичини виступала за проведення реформи в суспільно-політичному та господарському житті краю, рішуче відкидаючи насильницькі, революційні методи розвязання громадських проблем. ХСС проголошував також готовність «добиватися повної рівноправності з усіма народами Австрійської держави на всіх полях прилюдного і державного життя». Лідери Християнсько-суспільного союзу заявили про своє бажання політичної співпраці лише з партією української національної демократії. «Не проти неї, але поруч чи попри неї, — вказував „Руслан“ , — бажаємо трудитися позитивно в реальній праці над нашим народом для його добра». Треба сказати. Що провідні діячі Галичини та Наддніпрянщини загалом негативно ставилися до Християнсько-суспільного союзу. Зокрема, С.Єфремов вважав ХСС «шкідливою організацією», оскільки вона, за його словами «складається із священиків і має на увазі їхні інтереси обороняти, а через те, що вона тільки самі ті інтереси в найгіршій їх формі вузької кастовості й обороняє, хоч на язиці має весь народ. Союз занадто прислухається до голосу тих кастових інтересів, щоб ми повірили його демократизмові та прихильності до народних мас.»

Проте консервативна ідеологія та політика Християнсько-суспільної партії робила різнобарвною партійну палітру Галичини.

Складовою партійно-політичної системи Галичини була і Руська народна партія (РНП), яка на початку XX ст. мала досить сильні позиції в суспільно-політичному житті Західної України. Її створено 7 лютого 1900 р. на зїзді представників політичного товариства «Руська Рада». Координацію діяльності РНП було покладено на Народну Раду. Органами партії зїзд визнав газети «Галичанин» та «Русское слово». Засновниками та лідерами Руської народної партії стали В. Давидяк, В. Дудикевич, І.Пелех, К.Сеник. РНП спиралася на консервативні елементи світської і духовної інтелігенції та частини селянства. Вона заперечувала будь-які вияви українства, пропагувала ідею цілковитого обєднання з російським світом.

Про вплив Руської народної партії свідчить, зокрема, кількість передплатників її центрального органу — газети «Галичанин», наклад якої 1908 р. становив 2500 примірників. Для порівняння можна сказати, що наклад газети «Діло» УНДП становив 3500, а газети «Руслан» — всього 400 примірників [13, 143].

Українські національні партії Галичини щодо Російської народної партії зайняли різко негативну позицію. Один з лідерів Католицько-руського союзу Р. Сембратович РНП оцінював як «організованого ворога», який намагається «всякими можливими та неможливими способами знехтувати або силою здавити життя свого народу у всіх його проявах». УНДП, вважаючи Руську народну партію за «деструктивну» політичну силу, закликала своїх прибічників «рішучими виступами паралізувати шкідливі домагання москвофілів». Як бачимо, протидія реакційним тенденціям у громадському житті також створювала політичну платформу для співпраці національних партій Галичини.

Розділ 2. Польсько-українські відносини в 1903;1914 рр.

2.1 «Національний зїзд» польських політичних сил 1903 р. Загострення суперечностей На початку 1903 р. у Львові відбувся «національний зїзд більшості польських політичних угруповань з Австрії, Росії та Прусії. Свій форум поляки називали ще «національним вічем». Польська й українська історіографії чомусь обійшли цю подію належною увагою. Тому важливо прослідкувати ідеологічні й політичні чинники, що керували організаторами та учасниками зїзду, а також як ідеї та рішення «національного віча» вплинули на польсько-українські взаємини в Галичині [12, 96].

Щоб згуртувати основні польські політичні угруповання на основі національної ідеї, протистояти українському національному рухові в Галичині з одного боку та стримати німецькі впливи з іншого, вже в серпні 1902 р. серед представників правої польської преси з подання польського діяча Войнаровського виникає ідея скликання загальнопольського зїзду політичних сил. Польська преса зазначала, що на даному етапі найважливішим є оборона політичних прав поляків, їх національних досягнень і «віри батьків». Саме в цей період польський національно-визвольний рух набирає все більшої сили. Польські політичні чинники починають гуртуватися навколо ідеї відродження польської держави, яку з особливим завзяттям культивовано представниками польської національної демократії [7, 73].

Для підготовки зїзду було утворено тимчасовий комітет віча, до якого увійшов ряд польських політиків. Серед них Якуб Бойко — посол сейму та парламенту, один з піонерів людового руху в Галичині, С. Цісінський — віце-президент Львова, В. Домбровський, людовець Я. Стапіньський, професор філософії Львівського університету К. Твардовський та інші. Організатори віча заявили, що вони прагнуть обєднати навколо національної ідеї всі польські політичні сили та соціальні групи. І заради цього потрібно відкинути всі дрібнопартійні інтереси.

Краківські консерватори та польські соціал-демократи відмовилися брати участь у зїзді. Станьчики оголосили, що для вирішення політичних справ у краї існує єдиний «форум» — галицький сейм і тому вони не підтримують ідеї утворення нових політичних обєднань. Лідер польських соціалістів І.Дащинський заявив, що його партія не хоче мати нічого спільного з партіями пануючого класу, які не піклуються про справи простого люду. А відсутність на зїзді намісника Галичини подоляка гр. Л. Пініньського свідчила про те, що центральна австрійська влада з неприязню сприйняла національні обєднавчі ідеї польських політичних угруповань Галичини, адже націоналістичний дух цього зібрання мав певне антинімецьке спрямування. На початку зїзду було обрано виконавчий комітет. Головою президії став редактор «Відомостей статистичних», людовець Тадеуш Романович. Доповідь одного з ендецьких лідерів, професора економіки С. Гломбіньського під назвою «Польське населення в центральних і східних повітах Галичини» ще раз довела, що власне національне життя в краї поляки хочуть будувати за рахунок інших народів, а особливо українців. С. Гломбіньський обстоював єдність краю та збереження за ним польського характеру. Наукові заклади та Львівський університет також мають бути виключно польськими. Вказувалось, що всі польські політичні чинники повинні працювати для добробуту польського населення у Східній Галичині. За цю доповідь С. Гломбіньському було висловлено спеціальну подяку, а основні її положення увійшли до резолюції зїзду [7, 73].

Фактичним підсумком зїзду було проголошення східної провінції Австрійської імперії «польським Пємонтом» — центром обєднання всіх польських земель. Зближення поодоляків з ендеками у поглядах на майбутнє відновлення держави та прилучення до цих ідей людовців аж ніяк не задовольняло центральну австрійську владу. А крім того, непослідовна соціальна й національна політика подоляків змусила цісаря уже 8 червня 1903 р. призначити нового намісника краю гр. Анджея Потоцького, який був представником більш поміркованих краківських консерваторів. Центральний уряд вирішив, що в даній ситуації в управлінні Галичиною краще спиратися на станьчиків, яке не підтримали антинімецьких настроїв делегатів «національного зїзду». Ідеї польського зїзду були навмисне спрямовані проти підвалин Австрійської імперії. Український народовець А. Клос у статті «Польський «зїзд народовий» вказував, що важливі резолюції зїзду мали відвертий антиукраїнський характер і тому це може призвести до загострення конфлікту між українцями і поляками в Галичині. Як хід у відповідь на рішення польського форуму, 15−16 серпня 1903 р. відбулася нарада всіх українських депутатів до галицького й буковинського сеймів та австрійського парламенту. Українські політики прийняли заяву, в якій говорилося, що національна політика Австрійської корони є незадовільною, а русини розглядаються як народ другорядний та відданий в Галичині «під ляцьке панованє». Було висунуто вимогу повного задоволення всіх конституційних прав українців в Австрії. Всепольський зїзд політиків засвідчив наростання сили польського національно-визвольного руху. Націоналістична ідеологія ендеків почалапронизувати всі сфери політичного життя в Галичині. А ідея відновлення Польщі включення її до складу земель Східної Галичини, заселеної у більшості українцями, тільки загострила відносини між двома словянськими народами в східній провінції Австрійської імперії.

партійний політичний національний галичина

2.2 Українське питання в політичних концепціях польських партій Зовнішньополітичні умови, стан міжнаціональних стосунків та співвідношення політичних сил вплинули на те, що польська політика в українському питанні розвивалась переважно згідно з концепціями правоцентристського табору.

Правоцентристський табір складався з націоналістичних, консервативних і ліберальних партій та правого крила людового руху. У національному питанні їх підтримувала і лівонаціоналістична партія — Національний робітничий союз (НРС).

Консолідуючим осередком табору виступала Національно-демократична партія (НДП), яка мала найчисленніше парламентське представництво — 140 мандатів (35,8%), — та володіла значними впливами у суспільстві, завдячуючи специфіці своєї соціальної бази — шовіністично настроєній інтелігенції, чиновництву, середньому землевласництву і дрібному міщанству [3, 37].

Польський консервативний рух у перші роки відновлення незалежності не зміг сконсолідуватись у єдиний табір і був розколений, насамперед, за регіональною ознакою, Так зване «кресове» землевласництво, — подоляки, — в умовах постійної загрози польським національним і економічним інтересам у Східній Галичині, зблизилось і розчинилось в ендеції. Поміщицтво етнічно польських земель, не зазнаючи в процесі формування своєї ідеології безпосереднього впливу польсько-українських антагонізмів, відзначалось більшою поміркованістю в національному питанні. Серед них українофільськими поглядами виділялись краківські консерватори, — станчики, — і у дещо меншій мірі - великопольські, варшавські і віленські консерватори [8, 392].

Однак, специфіка соціальної бази, яка в умовах суспільно-політичних перетворень не змогла забезпечити консерваторам вагомого представництва у законодавчих органах та захисту їхніх інтересів у процесі аграрної реформи, змушувала їх йти на зближення з ендецією і опосередковано підтримувати її політичний курс.

Праве крило лбдовського руху, партія заможного польського селянства — Польська народна партія «Пяст» (ПНПП), не зважаючи на значні впливи і широку соціальну базу, не мала сформованої ідеології і найчастіше схилялась до націоналістів. Зближення з ендецією і підтримка «Пястом» її шовіністичного курсу мотивувалось, насамперед, спільністю у справі земельної реформи на «східних кресах» Усунення українського селянства від участі у парцеляції поміщицьких маєтків та польську колонізацію націоналісти розглядали як інструмент для зміни національної структури населення західноукраїнських земель. У свою чергу, «Пяст» планував такими методами вирішити аграрне питання польського селянства [8, 394].

Таким чином, у правоцентристському таборі виділялись дві течії: націоналістична і поміркована, яку можна кваліфікувати як несформовану і непослідовну опозицію радикальному націоналізмові, зацікавлену з тактичних причин у політичній підтримці ендеції і перебуваючу внаслідок цього під її переважним впливом.

Політична думка польської національної демократії, сприймаючи український національно-визвольний рух як небезпечного конкурента для великодержавних інтересів Польщі, вважала постання української держави небажаним і шкідливим процесом. Це пояснювалося перешкоджами для відновлення Польщі в історичних кордонах 1772 р. та введення асиміляційної політики щодо українського населення. Крім того, в ідеологів «вшехполяків» викликала побоювання перспектива геополітичного розташування Польщі між Німеччиною та Україною, яка, на їхню думку, перед постійною загрозою з боку російського імперіалізму проводитиме германофільську політику. Навіть виникнення українського питання в другій пол. XIX ст. ендеки приписували не закономірним процесам національного пробудження, а німецько-австрійським інтригам, спрямованим на ослаблення польських і російських впливів у Центрально-Східній Європі. На цьому грунті ендеки не заперечували можливості польсько-російського зближення, яке б передбачало поділення українських земель та співробітництво у придушенні національно-визвольних рухів поневоленого народу. Спільність інтересів у проведенні антиукраїнської політики «вшехполяки» вбачали у відносинах з Румунією, що претендувала на Бесарабію і Буковину та не була зацікавлена мати сусідом державу без глобальних геополітичних інтересів, яка б зосередила центр тяжіння своєї національної політики у причорноморському регіоні [7, 73].

Помилковий висновок про незрілість українців до самостійного державного життя штовхав НДП на шлях заперечення доцільності існування української держави. Під час польсько-української війни 1918;1919 рр. ендеки виступали основними ініціаторами ведення активних наступальних дій, спрямованих на повалення української державності та інкорпоративне приєднання «східних кресів» до Польщі [3, 39].

Поміркована течія правоцентристського табору, особливо консервативна Партія національної правиці (ПНП), не поділяла шовіністичних поглядів ендеції, висловлювала підтримку українській державності на Наддніпрянщині і старалась розвязати міжнаціональні суперечності шляхом порозуміння, йдучи на незначні потупки, переважно культурно-національного характеру, відкидаючи при цьому необхідність суспільно-економічних перетворень.

Консервативні групи, насамперед Партія національної правиці і Польське народне обєднання (ПНО), в українському питанні висували своєрідний синтез інкорпораційної і федералістської програм, передбачаючи досягнення Польщею історичного кордону і військову підтримку України, обмеженої тільки до колишніх російських володінь на Наддніпрянщині. Практично це означало поділ українських земель між Росією, Польщею й українською державою, узалежненою шляхом нерівноправних військово-політичних і економічних договорів від Польщі [3, 39].

До такого варіанту тяжіла також Польська народна партія «Пяст», позиція якої відзначалась непослідовністю. Приєднуючись у теорії до федералістських гасел, людовці одночасно підтримували інкорпоративну політику ендеків, розглядаючи «східні креси» як вигідний обєкт для колонізації польським селянством з метою розширення польської території та зміцнення польської присутності на західноукраїнських землях.

З питанням ставлення до української державності тісно перепліталась проблема визначення лінії східних кордонів Польщі. При її вирішенні правоцентристський табір виходив з постулату про право на повернення історичних кордонів Першої Речі Посполитої станом на 1772 р. Один з лідерів НДП С. Грабський обгрунтовував концепцію, згідно з якою до польської держави повинні відійти землі, які «всім своїм історичним минулим, своєю цивілізацією і етнографічним складом належать до польської національної території». Пізніше ці ідеї були внесені у програму партії, ухвалену на ІІ зїзді Народно-національного союзу (ННС), в який трансформувалась НДС [9, 186].

Важливою складовою політики в українському питанні було визначення концепцій політики щодо українців у польській державі. При цьому польські націоналісти виходили з пріоритету нації над державою, твердячи, що нація може існувати без держави, тоді як держава не може існувати без нації. Основні акценти робились на асиміляцію непольських національностей, їхнє злиття з польською нацією, яка єдина могла взяти історичну відповідальність за долю польської державності. Поставивши своєю ціллю створення однонаціональної польської держави в кордонах, означених лінією Дмовського, ендецькі ідеологи силкувались довести відсутність на цих землях українського народу, посилаючись на його багатовікове бездержавне існування. Один з лідерів ННС З. Березовський прямо заявляв, що «українського народу в сучасному значенні зовсім нема». Українське населення трактувалось як гілку польської нації, що внаслідок відповідно проведеної російської й австрійської політики втратила єдність і звєязок з польським корінням. Ідеологія ендеків зводила український народ до рангу етносу, якому відводилась роль стати складовою польської нації. Звідси посилений натиск на етнонім «русин» замість «українець», запровадження термінів «Східна Малопольща» і «Червенська земля» замість «Східна Галичина» тощо [3, 41].

Для врегулювання польсько-українських відносин «Пяст» погоджувався на окремі поступки українській меншині, які носили дуже обмежений характер і торкались дозволу на застосування українських написів на вокзалах, впровадження української мови у школах, однак розміщення українського університету у Львові вважалось неможливим.

Отже, в питаннях концепцій національної політики проявлялись великі розбіжності між націоналістичними і поміркованими партіями правоцентристського табору. Провідною лінією в політиці націоналістичної течії була тенденція до національної асиміляції українців та уніфікації устрою Речі Посполитої.

Поміркована течія правоцентристського табору, до якої входили консервативні партії (ПНП, ПБОП, ПНО, ХНЗП) та партія заможного польського селянства «Пяст». Внаслідок протилежності станових інтересів їхньої соціальної бази, складала нечітку. Непослідовну і несформовану опозицію націоналістичному курсові ендеції. Внаслідок тактичних, ідеологічних та організаційних факторів націоналістична течія домінувала у правоцентристському таборі, що проявлялось в опосередкованій підтримці ним інкорпораційного курсу ендеків.