Державний лад Алжиру

Государственный лад Алжира

Первая конституція незалежної Алжирській Народної Демократичної Республіки (АНДР) було прийнято невдовзі після незалежності в 1962. За текстом, затвердженого на референдумі 8 вересня 1963, країна ставала президентської республікою. На чолі держави встав обраний президентом лідер партії Фронт національного звільнення (ФНО) Ахмед Бен Белла. Вищим законодавчим органом було Національні сходи. Проте конституція 1963 діяла недовго. У червні 1965 внаслідок військового перевороту владу у Алжирі перейшла до Революційному раді на чолі з полковником Хуари Бумедьеном. Конституційні органи виконавчої влади ліквідовано, як вищого виконавчого органу діяв Рада міністрів.

В червні 1976 її схвалило на референдумі вищий програмний документ держави — Національну хартію. Хартія проголошувала принципи соціалізму, демократії, політику індустріалізації, «соціалістичного управління» на підприємств і «аграрної революції». У ній було особливо підкреслена керівна роль правлячої партії ФНО. Одночасно державної релігією був проголошений іслам, що розглядалося як провідний чинник ідентичності, й самобутності країни. У листопаді референдум затвердив нову конституцію АНДР, в основі якої лежала Національна хартія. Відповідно до конституцією 1976, Алжир був президентської республікою. Обиралася на 6 років президент мав дуже широкі повноваження, очолював уряд і озброєні сили країни. Саме це посаду був загальним голосуванням обраний Бумедьен. Законодавчий орган — Національне народне збори — обирався населенням п’ять років; кандидатури його членів висувалися керівництвом ФНО.

После смерті Бумедьена у грудні 1978 управління Алжиром було реорганізовано. Президентський посаду зайняв би інший представник Збройних Сил — Шадли Бенджедид. У 1979 були внесено поправки до конституції, сокращавшие термін повноважень Президента до 5 років і вводившие посаду прем'єр-міністра, відповідального перед Національним народним зборами. Однак він як і належала верхівці ФНО. Бенджедид переобирався попри президентський посаду в 1984 і 1988.

Острый соціальний та економічну кризу в Алжирі змусив керівництво країни дозволити діяльність інших партій та вдатися до проведення політичних реформ. Шостий з'їзд ФНО у листопаді 1988 проголосив створення правової і демократичної держави, висловився за «політичний плюралізм». 23 лютого 1989 було запроваджено дію нова конституція АНДР, яка передбачала проведення вільних загальних виборів Президента із парламентом.

Однако керівництво країни не збиралося поступатися політичну влада. Коли грудні 1991 на багатопартійних виборах у Національні народне збори правлячий ФНО зазнав поразки, отримавши першому турі всього 15 з 231 місця і став ясно, що перемога дістанеться фундаменталістської опозиції з Ісламського фронту порятунку (188 місць), військова верхівка Алжиру у грудні 1992 зробила переворот. Дія конституції було припинено, президента Бенджедида змусили подати у відставку. До влади прийшов Вищий державний комітет із військових і громадянських осіб на чолі з колишнім представником опозиції Мохаммедом Будиафом (саме його вбивства червні 1992 комітет очолив Алі Кафи). Замість парламенту влади створили Національний консультативну гендерну раду. Ісламський фронт порятунку (ИФС) було заборонено.

В січні 1994 військове керівництво й урядові кола Алжиру призначили «перехідним президентом» міністра оборони генерала Ламина Зеруаля, у травні 1994 було створено «тимчасовий парламент» — Національний перехідний рада. У листопаді 1995 Зеруаль провів чи президентські вибори, у яких був обраний посаду Президента, отримавши більш 61% голосів.

В листопаді 1996 референдум затвердив нову конституцію. Алжир залишився президентської республікою; президент — главу держави, обирається терміном п’ять років із можливістю переобрання ще на термін. Вона має також кілька особливих повноважень: призначати на власний розсуд деяких вищих державних чиновників (включаючи голови за Центральний банк) видавати «органічні закони» в областях, як фінанси, інформація, оборона і партійна система. Діє уряд на чолі з прем'єр-міністром. Законодавчі органи — Національні сходи, яка обирається на пропорційній основі загальним голосуванням п’ять років, та духовності Національний рада, який проти неї відхилити будь-яке потрібне рішення зборів. Третина членів ради ніхто призначаються президентом, інші обираються місцеві органи влади на років (часткові вибори проходять щотри року). Конституція проголошує іслам державної релігією, але забороняє створення партій, які мають релігійні, етнічні і регіональні мети.

На виборів у Національні сходи у червні 1997 перемогу здобула створена президентом Зеруалем партія Національно-демократичний об'єднання, отримавши 158 з 380 місць. Допущені до виборів помірні ісламісти з Руху суспільства світу отримали 69 мандатів, а колишня правляча партія ФНО — 62. Представники цих партій входили до уряду Алжиру. Решта місць у парламенті дісталися умеренно-исламскому Руху відновлення «Ан-Нахда»; 34 місця), берберскому Фронту соціалістичних сил (20 місць), берберскому Об'єднанню за культури і демократію (19 місць), троцькістської Партії трудящих (4 місця), дрібним партіям й незалежною.

В квітні 1999 президент Зеруаль подав у відставку, посилаючись на можливість поганий стан здоров’я і бажання забезпечити «зміну керівництва». Новим президентом Алжиру був обраний кандидат ФНО Абдельазиз Бутефлика, який займав у 1963−1979 посаду міністра закордонних справ. Він набрав близько 74% голосів. Більшість опозиційних партій оголосила про бойкот виборів і навіть звинуватила влади у їх фальсифікації. Вибори на Національне зібрання у 2001 зазнали майже тотальному бойкоту в берберських районах країни — Кабилии. Кандидати ФНО завоювали 199 з 380 місць у парламенті, Національне демократичне об'єднання — 47, «Ан-Нахда» — 43, Рух суспільства світу — 38, Партія трудящих — 21.

Формирование політичної системы

В Хартії 1976 проголошувалася відданість Алжиру ідеям соціалізму, і підкреслювалася керівна роль ФНО у процесі соціалістичного суспільства. За конституцією всенародно який обирається президент втілював єдність політичного керівництва партії і держави й очолював Раду міністрів та Вищої ради безпеки. Законодавча влада покладалася на всенародно яка обирається Національне народне збори. Після смерті президента Бумедьена в 1978 його посаду зайняв Шадли Бенджедид, згодом переобраний цю посаду в 1984 і 1988.

Принятые 1979;го поправки до конституції передбачали деяке обмеження влади президента Так, термін перебування президента при владі було скорочено з шостої до п’яти. Дозволялася діяльність політичних партій, передбачалося підзвітність прем'єр-міністра Національному народному зборам.

В грудні 1991 вибори у легіслатура влади відбулися у умовах багатопартійності. 188 з 430 місць у Національному народному зборах завоював Ісламський фронт порятунку — угруповання фундаменталістів, стала головною опозиційної партією. Прагнучи запобігти захоплення влади фундаменталістами, військові кола змусили президента Бенджедида піти у відставку. Для керівництва держави створили Вищий державний комітет на чолі з Мухаммедом Будиафом, які вважалися демократичним опонентом ФНО. Після вбивства Будиафа у червні 1992 на чолі держави встав Алі Кафи, ветеран війни за незалежність Алжиру.

В початку 1990;х років Алжир вступив у період збройного протиборства між уряд і групами ісламістів, що тривають і з сьогодні. Попри поновлення 9 лютого 1993 надзвичайного стану, тривали напади проти відомих державних та громадських діячів. До жовтня 1993 близько тисячі ісламістів загинули, 3800 постали перед спеціальними судами, 240 були винесені смертні вироки.

В 1994 радикальна опозиція розкололася на два угруповання: Озброєний ісламську групу, діючу у столиці та його околицях, і Збройне ісламське рух, що базується у східних й західних частинах країни. У тієї самої року Президент Ламин Зеруаль, обраний під час виборів 16 листопада 1995, обіцяв розпочати діалог із Ісламським фронтом порятунку. У 1996 президент оголосив про програмі умиротворення, куди входили три етапу — проведення середині року загальнонаціональної конференції, проведення загальнонародного референдуму з запропоновану реформу Конституції і проведення до середини 1997 виборів у легіслатура країни. Текст нової конституції отримав масову підтримку на референдумі 1997, проте опозиція заявила, що його результати фальсифіковані) фірм-дебіторів.

Местное самоуправление

Система місцевого управління Алжиру полягає в принципах, що з колоніальних часів. Територія країни розділена на 48 областей-вилай, кожна з яких управляється місцевим зборами і префектом (вали). Термін повноважень членів зборів — п’ять років. У дивовижній країні функціонує прибл. 1500 муніципальних рад, члени яких обираються на чотирирічний термін.

Политические і опозиційні партии

До 1989 єдиною легальної та правлячій політичної партією був Фронт національного звільнення (ФНО). Він було створено 1954 як військово-політична організація з єдиною метою ведення збройної боротьби за незалежність Алжиру від Франції. Програмні документи Фронту, прийняті 1962−1964, проголошували намір здійснити глибокі соціальні перетворення з урахуванням «соціалістичних принципів «і арабо-мусульманских цінностей, провести індустріалізацію і аграрну реформу, запровадити систему планової економіки. ФНО очолив Ахмед Бен Белла. Після перевороту 1965 партія реорганізували та під керівництвом Бумедьена і Бенджедида залишалася при владі на січень 1992. Військові, які здійснили переворот, аби запобігти корумпованої влади ісламістів, вирішили позбутися від опертя ФНО, який сильно дискредитував себе у очах алжирського населення. Фронт офіційно пішов у опозицію. Президент Зеруаль створив нову правлячу партію — Національне демократичне об'єднання. Проте якщо з обранням президентом Бутефлики ФНО знову стає основний політичною силою Алжиру.

Деятельность опозиційних партій на Алжирі на початок 1990;х було заборонено. Це ставилося як до організаціям, створені колишніми противниками Бен Белли з ФНО (Фронту соціалістичних сил Хосні Аит Ахмеда, Революційною соціалістичної партії Будиафа та інших.), і до Алжирській Комуністичної партії (заснована 1934, з 1966 називалася Партією соціалістичного авангарду). Прибічники цих партій, і навіть руху послідовників Бен Белли змушені були емігрувати чи працювати у підпіллі.

После легалізації опозиційних партій відновили діяльність Фронт соціалістичних сил, який володів підтримкою населення берберських районах, Рух за демократію в Алжирі (партія прибічників Бен Белли) і колишні комуністи. Одночасно постали нові партії: Ісламський фронт порятунку (ИФС), який виступав за створення Алжирі «ісламської держави», Об'єднання за культуру і демократію (світська партія, яка вимагала розвитку культурної автономії берберського населення), різні троцькістські організації тощо.

В січні 1992 ИФС був і пішов у підпіллі. Фундаменталісти повели збройну боротьбу з владою Алжиру. Пізніше ряди ИФС розкололися: частину його лідерів стала виступати за мирну угоду, крайні утворили нові повстанські угруповання — Озброєний ісламську групу і Ісламську армію порятунку. З іншого боку, виникли помірні ісламістські партії (Рух відновлення «Ан-Нахда», Рух за ісламське суспільство «Хамас», перетворене потім у Рух суспільства світу, та інших.), які вписалися на політичну систему країни і було допущені до повалення влади на других ролях.

Судебная система

Судебная система Алжиру полягає в тих засадах, як і французька. У дивовижній країні існує єдина система судочинства, куди входять Верховного суду, 183 суду нижчою інстанції, і 33 апеляційних суду. Є також три спеціальних суду до розгляду справ про економічні злочинах і військовий трибунал, в склад якої поряд із цивільними суддівськими чиновниками входять військові юристи.

В початку 1990;х років військове керівництво Алжиру призупинило діяльність майже всіх державних інституцій, зокрема і судових інстанцій. Долю злочинців вирішували військові трибунали, вироки яких відрізнялися особливою строгістю. На початку 90-х років судових справ за страховими випадками порушення режиму надзвичайного стану, на відміну звичайних громадянських і справ, стали передаватися в руки військових трибуналів.

Вооруженные силы

После завершення війни за незалежність Армія національного звільнення Алжиру (АНВ) перетворилася на Національну народну армію (ННА). У 1993 її чисельність становила 105 тис. людина. У незалежному Алжирі армія була непросто військової силою, а й одна з головних політичними організаціями. У 1992, коли фундаменталістський Ісламський фронт порятунку був близьким до завоювання більшості місць у представницьких органах влади, армійське керівництво скасував результати і встановило країни надзвичайний стан.

Военно-морские сили Алжиру налічують 6,7 тис. людина (1993), а військово-повітряні сили мають у собі 10 тис. військових і більш 200 одиниць бойової частини і допоміжної авіаційної техніки.

Международные отношения

В 1960—1970;х роках зовнішня політика Алжиру виходила з принципах позитивного нейтралітету, неприєднання до військово-політичних блоків, підтримки національно-визвольних рухів. Алжир дійсних членів Ліги арабських держав, Організації африканської єдності і Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), у центрі Арабського фонду розвитку Африки. У 1987 Алжир був обраний Раду безпеки ООН, а 1988 Шадли Бенджедид доклав чимало докладає зусиль до врегулювання відносин між східними сусідами Алжиру — Лівією і Тунісом. З іншого боку, вже 1988;го було відбудовано алжиро-марокканских дипломатичних відносин, перерваних через протиріч по питання майбутньому Західної Сахари.

В лютому 1989 в Марокко представники Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко й Туніса досягли угод про створення Союзу арабського Маґрибу, що передбачав поетапне розвиток економічної інтеграції і координацію політики у сфері оборони та безпеки.

В початку 1990;х років Францію припадали майже 20% всіх імпортно-експортних операцій Алжиру. У Франції постійно проживає більше мільйона вихідцями з Алжиру; крім цього у самій колишній колонії налічується дуже багато франкофонов, що створило своєрідною франко-алжирской культури. Франція надає всебічну підтримку нинішньому військовому режимові у боротьби з радикальним исламизмом.

Отношения між Францією і Алжиром ще більше зміцнилися за нового президента Бутефлике. Він розраховує ось на підтримку французької боку залучення іноземних капіталовкладень в алжирскую економіку й у забезпеченні асоціації Алжиру з Європейський Союз. Одночасно нового президента країни прагне нормалізувати відносини з Марокко, які знову погіршилися 1994;го, коли за розбіжностей між двома країнами через проблеми Західної Сахари межа між ними була закрита.

Дипломатические відносини між Алжиром та, перервані під час арабсько-ізраїльської війни 1967, було відновлено 1974;го.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.