Християни віри Євангельської у релігійному дисидентстві на Півдні України (друга половина 1950-х — перша половина 1980-х рр. XX ст.)

Християни віри Євангельської у релігійному дисидентстві на Півдні України (друга половина 1950;х — перша половина 1 980-х рр. XX ст.)

На основі опрацьованих архівних матеріалів та спеціальних наукових праць, у статті висвітлюються факти переслідувань віруючих—активістів релігійних громад, послідовників одного з напрямів протестантизму — п’ятидесятництва, на Півдні Української РСР, в рамках антирелігійної політики Радянського Союзу; розкриваються форми діяльності організацій Християн віри Євангельської в контексті релігійного дисидентства, а також подано статистичні дані щодо чисельності віруючих у вказаному регіоні України у зазначених хронологічних межах.

Ключові слова: п 'ятидесятники, антирелігійна політика, антирадянська діяльність, дисидентський рух, підпільна організація, гоніння по ідеологічним мотивам, Українська Радянська Соціалістична Республіка.

В кінці 1990;х рр. минулого сторіччя, після відкриття доступу до спецсховищ і архівів колишніх радянських спецслужб, значний розвиток отримали регіональні історичні дослідження. Вчені змогли на основі нових документів переглянути встановлені раніше підходи та висновки, об'єктивно відтворити повну картину історії України, в тому числі і таку неоднозначну її сторінку, як опозиційний рух другої половини 1950;х — середини 1980;х рр. ХХ ст. Такі процеси позитивно позначилися на розвитку історичної думки та надали сприяння науковій переосмислення історичних знань з даної проблеми.

Для конструювання повної наукової картини опозиційного руху в СРСР, і в Українській РСР зокрема, важливою є проблема ідеологічних і фізичних гонінь віруючих-членів протестантських організацій. Різним аспектам історії опозиційного руху в Україні присвятили окремі наукові роботи А. Русначенко, Г. Касьянов, Ю. Курносов, Ю. Данилюк, О. Бажан, Б. Кравченко, Б. Захаров, Г. Гончарук, О. Нагайцев, І.Курас [1]. Особливої уваги заслуговують публікації, в яких представлений ґрунтовний аналіз демографічної, професійної, національної та територіальної структури дисидентського руху, видатних українських істориків, таких як Ю. Зайцев, Ю. Котляр, О. Бажан, Л. Ведмідь, В. Дмитрук, І.Крівдіна [2]. Питанню історії становлення та розвитку протестантизму на Україні присвятили окремі роботи В. Любащенко, В. Мельник, С. Савінський [3].

Мета статті: спираючись на дані архівних матеріалів, представити факти гонінь на віруючих-активістів релігійних громад п' ятидесятників на Півдні Української РСР у другій половині 1950;х — першій половині 1980;х рр. минулого століття, подати статистичні дані щодо чисельності віруючих у регіоні у зазначених хронологічних межах і розкрити форми діяльності підпільних релігійних організацій в контексті релігійного дисидентства у вказаному регіоні УРСР.

Історія п' ятидесятницької течії в Україні - християн євангельської віри (ХЄВ) почалася з приїзду до Одеси в 1921 р. місіонерів американської п’ятидесятницької асоціації «Асамблея Божа» І.Воронаєва та В.Колтовича. Вже на початку 1922 р. в Одесі було засновано нову церкву під назвою Громади християн євангельської віри. У 1924 р. на Одещині з’явилася ще одна п' ятидесятницька церква на хуторі Надія, а також у м. Миколаїв [4, с. 386].

У 1924 р. в Одесі відбувся перший з' їзд п' ятидесятників області, на якому утворили обласний союз. Другий з'їзд ХЄВ (Одеса, 1925) схвалив пропозицію про організацію Всеукраїнського союзу ХЄВ. У 1926 р. в Одесі пройшов І Всеукраїнський з'їзд союзу. Його головою було обрано І.Воронаєва. У.

• 1927 р. в Одесі відбувся II Всеукраїнський з'їзд ХЄВ, у роботі якого взяло участь 65 делегатів з усіх округів України. Вони представляли майже 350 громад, що об'єднували близько 17 тисяч віруючих. Останній було одноголосне проголошено І Всесоюзним з'їздом Союзу ХЄВ. У 1927;1928 рр. правління ВСХЄВ провело ряд обласних з' їздів в Україні. До ВРЄХБ приєдналося близько 400 п' ятидесятницьких громад, які налічували майже 25 тис. членів. За неповними підрахунками, на
• 1928 рік у СРСР уже нараховувалося близько 200 тис. п’ятидесятників [5, с. 81].

У 1945 р. цю конфесію було примусово підпорядковано ВР ЄХБ. Проте більшість громад п' ятидесятників не реєструвалась та існувала в підпіллі, не підпорядковуючись ВР ЄХБ. Органи МДБ здійснювали репресії проти нелегальних громад церкви християн віри євангельської (п'ятидесятників). Більше 90% з них було заарештовано і засуджено у Дніпропетровській, Закарпатській, Київській, Кіровоградській, Сталінській, Миколаївській областях [6, с. 231].

Після вказаних акцій, протягом тривалого часу п' ятидесятників намагалися не помічати. Навіть у звітах уповноважених у справах релігійних культів у 60-х рр. ХХ ст. констатувались лише окремі факти без серйозного аналізу ситуації, що склалися навколо згаданої релігійної течії. Однак певні репресивні заходи проводились. У січні 1960 р. у Миколаєві відбувся судовий процес, на якому розглядалася антирадянська діяльність Волкова, Подрєзова, Гончарова, Гупаленка і Кучера, які очолювали дві групи сектантівп' ятидесятників. Було зафіксовано, що на території Миколаївської області діють не менше 600 представників цього релігійного напряму [7, арк. 46−56].

На початок 1965 р. в УРСР діяло близько 1160 громад ЄХБ (понад 101 тис. осіб) [8, арк. 33], а на кінець 1979;го — 1103 зареєстрованих громади та групи ЄХБ (в іншому документі фігурує більша цифра [9, арк. 36]), до складу яких входило 106 тис. віруючих. Важливо, що серед членів громад ЄХБ було багато молоді. За п’ять років частка її зросла удвічі і становила близько 10% в Україні. В окремих регіонах цей відсоток був значно вищим, зокрема в Одеській області - 19,2%, у Херсонській — 16%, у Запорізькій — 14% [9, арк. 103].

Здоровий глузд у ставленні до п' ятидесятників став брати вгору. Ще в 1968 р. почалася незалежна від ЄХБ реєстрація деяких п’ятидесятницьких церков. На 1970 р. поза Союзом ЄХБ, за офіційними даними, перебувало понад 14 тис. осіб. Але, як уже наголошувалося, ця цифра є дуже заниженою порівняно з реальною [10, арк. 126]. Сюди ж входили і прибічники РЦ ЄХБ, і віруючі, що належали до незареєстрованих автономних громад ЄХБ. Коли ж у першій половині 70-х рр. ХХ ст. до п’ятидесятників поставились більш уважно, то з’ясувалось, що вони практично перебували поза контролем держави. На 1974 р. в Україні налічувалося лише 16 зареєстрованих та 539 незареєстрованих громад та груп цього напрямку [11, арк. 30]. З них у Миколаївській області було 27 незареєстрованих громад п’ятидесятників [12, арк. 49]. До 1986 р. було зареєстровано більше як 200 громад з кількістю віруючих більш ніж 20 тис. осіб. Це в основному великі церкви в Києві, Одесі, Харкові, Чернівцях та в інших містах [13].

Після отримання дозволу на офіційну реєстрацію, багато громад низки релігійних течій (баптистів, п’ятидесятників), які діяли раніше нелегально, не бажали реєструватися. Уповноважений Ради у справах релігій в Одеській області В. Коновалов зазначав про п’ятидесятників, що свою відмову реєструватися вони пояснювали так: «Ви і так усіх нас знаєте, навіщо нам ще записуватися»; «свобода совісті передбачає, що вірити в бога це особиста справа кожного. Церква в нас відокремлена від держави, тому ми ні перед ким не повинні звітувати в тому, що віримо» [14, арк. 90]. Активіст п’ятидесятницької громади із с. Дмитрівки Татарбунарського району Одеської області Т. Димов заявив: «Ми в реєстрації колись були… Від нас вимагали дані про членів, про тих, кого хрестити будемо. Ми такі дані давати не хочемо. Ви бажаєте шляхом реєстрації нав’язати нам православну віру… Загалом, коли ми будемо зареєстровані, то нам лише обряди дозволять виконувати, а віри у нас не буде. Обряди ж нас не врятують» [14, арк. 90−91].

Перешкодити поширенню руху п’ятидесятників не могли навіть численні судові процеси, які супроводжували його історію в 50−80-х рр. ХХ ст. Цілком типовими в 70−80-х рр. ХХ ст. стало засудження представників вказаного віровчення за відмову служити в Радянській армії. Практика позбавлення волі за відмову брати у руки зброю простежувалася і у відносно демократичний період історії СРСР під час «перебудови» [5, с. 83].

Як свідчить доповідна записка уповноваженого у справах релігії Миколаївського облвиконкому Б. Шлепенька голові Раді у справах релігій при Раді Міністрів СРСР окремі групи п' ятидесятників у Миколаєві намагалися об' єднатися в одну релігійну громаду, за що над громадянами Волковим, Зайченко, як активістами, та іншими була розпочата кримінальна справа, а організаційна діяльність п’ятидесятників припинена. У січні 1960 р. в обласному центрі відбувся судовий процес, на якому розглядалася антирадянська діяльність Волкова, Подрєзова, Гончарова, Гупаленка і Кучера, які очолювали дві групи п’ятидесятників. Черговий процес над п’ятидесятниками відбувся у квітні 1964 р. Перед судом у Доманівському районі Миколаївської області постали провідник групи п’ятидесятників І.Уманець та його дружина Є.Уманець [15, с. 521]. У січні 1967 р. у м. Миколаїв за сумнозвісною статтею 209 КК УРСР було засуджено до 5 років таборів п’ятидесятника Волкова [16, арк. 31].

У радянській пресі і численній атеїстичній літературі велася відверта кампанія проти конфесії. Спосіб життя її прихильників зображувався вкрай негативно. Це спричинило й таке явище в середовищі п’ятидесятників, як еміграційні настрої. В 1963 р. групі віруючих вдалося прорватися до американського посольства в Москві і попросити допомоги у справі еміграції з СРСР [17, с. 95]. І хоча спроба не увінчалася успіхом, у 1973 р. розгорнулася нова кампанія за еміграцію. За підрахунками міжнародних організацій на лютий 1977 р. близько однієї тисячі п’ятидесятників виявили бажання залишити СРСР, а в 1979 р. кількість бажаючих досягла 30 тис. осіб [18, с. 159]. Із заявами про виїзд з Радянського Союзу звернулися 324 сім'ї віруючих-п' ятидесятників з Миколаївської,.

Херсонської, Закарпатської, Ворошиловградської, Харківської та інших областей в кількості 1562 особи, в т. ч. більше половини з них діти шкільного і дошкільного віку [19, арк. 4−6].

З 1979 р. репресії проти п' ятидесятників значно посилилися. У 1981 р. п’ятидесятниками був утворений Комітет «Право на еміграцію» — правозахисна організація п’ятидесятників. Одним з її лідерів був П. Ахтьоров — автор релігійного трактату «На пути к бессмертию». За свою діяльність він був двічі засуджений у 1971 та 1981 рр. [20, с. 304].

Хоча обсяг статті не дозволяє розкрити більш широко проблему, слід зазначити, що організації Християн віри Євангельської відігравали значну роль у релігійному рухові опору радянському режимові на Півдні Української РСР, здійснюючи постійний зв’язок з іншими нелегальними організаціями інших регіонів України, використовуючи насамперед легальні методи боротьби, форми прояву опозиції у межах чинного законодавства СРСР, намагаючись реалізувати свої конституційне право на свободу віросповідання та об'єднань.

Таким чином, окремим напрямом опозиційного руху на Півдні України була протидія віруючих існуючому режиму. Адміністративний тиск, поєднаний з терором, жорстке регламентування діяльності релігійних організацій, «драконівське законодавство» — це неповний перелік засобів, яким користувалась радянська влада в політичній війні з церквою у хрущовську добу та часи «застою». П’ятидесятники та представники інших релігійних течій, які не хотіли співпрацювати з режимом, складали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в СРСР.

У радянській пресі і численній атеїстичній літературі велася відверта кампанія проти сектантських організації. Органи влади постійно вживали заходів для боротьби з релігійними організаціями, були внесені навіть деякі зміни в законодавство СРСР, з метою обмеження відкриття релігійних громадських об'єднань. Ув’язнення, притягнення до кримінальної відповідальності, звільнення з роботи, штрафи — це далеко не повний перелік покарань, які пережили віруючі, відстоюючи свої законні права та інтереси.

Список використаних джерел

• 1. Данилюк Ю. З., Бажан О. Г. Опозиція в Україні (ІІ пол. 50-х — 80 рр. XX ст.). — К., 2000; Русначенко А. М. Національновизвольний рух в Україні: сер. 50-х — поч. 90-х рр. — К., 1998; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 196 080-х років. — К., 1995; Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (1960;1980 рр.). — К., 1994; Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956;1987 роки). — Харків, 2003; Гончарук Г. И., Нагайцев А. Е., Шановская Е. А. Украина: предрассветные сражения: Сопротивление власти в советских документах 1975;1991 годов. — Одесса, 2011.
• 2. Котляр Ю. Боротьба за українську національну ідею на Миколаївщині в 50−80-х рр. XX ст. // Наукові праці: Науковометодичний журнал. — Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. — Т.83. — Вип.70. Історичні науки. — С.154−160; Бажан О. Дисидентство в УРСР: спроба дефініції // Магістеріум: історичні студії. Вип.7 / НАУКМА. — К.: Стилас, 2001. — С.27−31; Русначенко А. Спротив робітництва та робітничі протести в Україні // Розбудова держави. — 1996. — № 4. — С.51−57; Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. — 1995. — 4, 6, 11 квітня; Дмитрук В. Нелегальна інформаційна мережа в Чехословаччині та її вплив на формування опозиційних настроїв в Україні (кінець 60-х — початок 70-х рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2000. — № 2/4. — С.525−532; Кривдіна І. З історії правозахисного руху в Україні // Науковий вісник ІДПУ. — 2001. — Вип.10. — С.11−13.
• 3. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. — Львів, 1995; Мельник В.І. П’ятидесятництво: нові тенденції. — К., 1998; Мельник В.І. Молодежь в пятидесятництве: поиски идеала. — Львов, 1992; Савинский С. Н. История русско-украинского баптизма. — Одесса, 1995.
• 4. Савинский С. Н. История евангельских христиан-баптистов Украины, России, Белоруссии (1867−1967): в 2-х томах / Сергей Никитович Савинский. — СПб: Библия для всех, 2001. — Т.2: 1817— 1967 гг. — 424 с.
• 5. Бажан О. Г. Випробування вірою: Боротьба за реалізацію прав і свобод віруючих в Україні в другій половині 1950;х — 1980;х рр. / О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк. — К.: Ін-т історії України НАН, 2000. — 332 с.
• 6. Зайцев Ю. Д. Дисиденти (Нарис історії української опозиції 1959;1991 рр.) / Юрій Дмитрович Зайцев // Молодь України. — 1995. — 4, 6, 11 квітня.
• 7. Державний архів Служби Безпеки України. — Ф.1. — Оп.18. — Спр.12. — 117 арк.
• 8. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). — Ф.4648. — Оп.2. — Спр.449. — 37 арк.
• 9. Там само. — Оп.7. — Спр.105. — 182 арк.
• 10. Там само. — Оп.2. — Спр.221. — 155 арк.
• 11. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). — Ф.1. — Оп.25. — Спр.1040. — 83 арк.
• 12. Там само. — Оп.24. — Спр.4704. — 425 арк.
• 13. Яроцький П. Л. Український протестантизм учора і сьогодні / П. Л. Яроцький // Віче. — 1994. — № 11. — С.147−157.
• 14. ЦДАВО України. — Ф.4648. — Оп.5. — Спр.130. — 133 арк.
• 15. Войналович В. А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940;1960;х років: політологічний дискурс / Віктор Анатолійович Войналович. — К.: Світогляд, 2005. — 741 с.
• 16. ЦДАВО України. — Ф.4648. — Оп.5. — Спр.57. — 107 арк.
• 17. Шпак Д. О. Протестантизм в релігійному опозиційному русі на Півдні України у 1950;х — 1980;х XX ст. / Денис Олександрович Шпак // Наукові праці: науково-методичний журнал. — Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. — Т.100. — Вип.87. Історичні науки. — С.93−98.
• 18. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период / Людмила Алексеева. — М.: ЗАО РИЦ Зацепа, 2001. — 384 с.
• 19. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп.25. — Спр.1508. — 86 арк.
• 20. Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80- ті рр. XX ст.) / О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк / НАН України. Інститут історії України. — К.: Рідний край, 2000. — 616 с.