Михаил Сергійович Горбачев

Новосибірський технологічний технікум питания.

Тема «Михайле Сергійовичу Горбачев».

Виконала студентка грн. 331.

Купцова Ирина.

Перевірила Шуленина Елена.

Егоровна.

2002год.

План: 1.

Введение

.

4 2. Життя М. С. Горбачева.

5 3. Імпульси до зовнішню політику Горбачева.

6 4. Шлях реформатора.

8 5. Передумови перестройки.

10 6. Перші реформы.

11 7. Чому Горбачов не виконує своїх обіцянок 12 8. Хто «ЗА «і хто «ПРОТИ «Горбачова 14 9. Результати перестройки.

17 10. Врегулювання Афганського конфлікту 19 11. Нормалізація советско-китайских відносин 23 12. Подолання відставання в радянсько-японських відносинах 28 13.

Заключение

.

31 14. Використовувана литература.

[pic].

Михайле Сергійовичу Горбачев.

Поняття «перебудова «дуже спірно: кожен передбачає під нею щось, відповідна кількість його політичні погляди. Розумію слово «перебудова «як сукупність суспільно-політичних процесів під час 1985;1991 годов.

У 1980;х керівництво КПРС проголосила курс — на перебудову. По масштабу викликаних нею змін у Європі, та й в усьому світі ж її справедливо зіставляють з цими історичними подіями, як Велика французька революція чи Жовтень 1917 року у Росії. Отже, термін «перебудова «виник нашого політичного лексиці в 1985 року. Але що була тодішня «перебудова »? Що він дав країни й що хоче її лишила?

Життя М. С. Горбачева.

Михайле Сергійовичу Горбачов народився селянській сім'ї Півдні Росії, неподалік Ставрополя. Його батько загинув на фронті, залишивши двох синів, і і з них, Михайлу, довелося він основні турботи про сім'ю. Він почав працювати з 13 років, з 15 років — помічник комбайнера машиннотракторної станції (МТС).

Його завзяття й наполегливість допомогли б йому закінчити школу з золотою медаллю і за результатами співбесіди до університету імені М. В. Ломоносова на юридичний факультет.

М.С. Горбачов добре навчався у університеті, відразу ж з 1955 р. він почав працювати комсомольської і партійної роботою. Заочно закінчив економічний факультет Ставропольського сільськогосподарського інституту по спеціальності агроном-экономист.

У студентські рік він одружився з Раисе Максимовне і виїхав там в Ставропольський край, де їх прожили 23 року. Вона навчалася у філософському університеті МДУ. Ще досить хлопцем — йому було усього 39 років — він був першим секретарем Ставропольського крайкому КПСС.

У 1971 року сім'я Горбачевых повернулася до Москви, оскільки Михайла Сергійовича перевели працювати до КПРС. З 1978 року М. С. Горбачов став секретарем цк кпрс із сільського господарства. Його кар'єра продовжує неухильно розвиватися за висхідною: 1979 року він працює кандидатом до членства Політбюро, і з 1980 року — членом Політбюро цк кпрс. У тому 1985 року Горбачова обирають Генеральним секретарем цк кпрс. З 1988 року М. С. Горбачов був також Головою Президії Верховної Ради СССР.

Імпульси до зовнішню політику Горбачева.

У 1985 р. вмирає К. У. Черненко, Генеральним секретарем КПРС під бурхливі оплески стає М. С. Горбачов. З ім'ям цієї людини пов’язано більш як п’ять років історії СССР.

Взагалі, писати про Горбачова нелегко. По кільком причинам.

По-перше, час його перебування при посаді Генерального секретаря КПРС була величезна кількість промов, заяв, інтерв'ю, виступів на заходах різного рівня, у яких зорієнтуватися часом буває складно. Вже дуже багато їх вийшло у період перебування при владі Горбачева.

По-друге, горбачовський період нашої історії був порівняно не давно, що ні дозволило поки ученим уважно вивчити її і витягти якіто уроки. Хоча й зараз є дуже багато книжок, присвячених доти. Так, Д. Волкогонов, працюючи у бібліотеці американського конгресу 1994 р., виявив понад двісті п’ятдесяти досить великих робіт (книжок) про Горбачова. Проте оскільки більшість зарубіжних і вітчизняних робіт про Михайло Сергійовича та її політиці поверхневі, яка дозволяє вважати їх фундаментальними роботами, як «про самому Горбачова, і про процесах, що відбувалися у Радянському Союзі у другій половині 80-х гг.

По-третє, він наш сучасник і продовжує брати участь у політичної життя Росії, цілком щиро вважаючи, що його зоряного години ще не пришло.

Отже, що саме штовхнуло нового Генерального секретаря різко повернути кермо зовнішньої політики України СССР?

Колишні помічники Горбачова згадують, що імпульсами нової зовнішньої політики послужили внутрішніх проблем радянської держави, із якими воно гостро зіштовхнулося середині 1980;х рр., і навіть зовнішньополітичне становище СРСР. Країна був у глухому куті. Існував низку потребують невідкладного вирішення питань. Радянський Союз перед фактично був у ізоляції. Справжніх союзників був. ОВС на 90% складалася з радянських Збройних Сил. До найвірнішим союзникам Радянського Союзу на той час можна віднести Кубу, НДР, В'єтнам, та їх потенціал обмежили. СРСР, виявляється у війну в Афганістані, мав складні стосунки з КНР, було багато невирішених запитань і в радянсько-японських отношениях.

У формуванні своєї політики (і внутрішньої, і до зовнішньої) Горбачов пішов, як і властиво російському національному характеру по революційному чи форсованому шляху. Помічник Горбачова О. С. Черняев пише у мемуарах, що влітку 1986 р., генеральний секретар дійшов висновку необхідність революції" у країні: «Перебудова — це революція. Революція умонастроїв, виробництві, в виробничих силах, виробничих відносинах, в усій надбудові, в усьому ». І ще: «Час переломний. Попереду величезна перебудова в усіх галузях » .

Обтяжений Радянський Союз перед був та підтриманням паритету зі США можуть, потім пішло близько 40% всіх народних ресурсів. Економіка країни була малоефективною, грошей для конкуренції з сильними суперниками бракувало. До 1983 р. стало виявлятися, що програє змагання з розвиненими капіталістичними країнами. Ось як сам Горбачов оцінив ситуацію однією закритому нараді відповідальних працівників у травні 1986 р.: «Ми продавали нафта та природний газ, інше сировину, яке рвали з наших рук. Тепер ситуація змінилася, як ви знаєте, і усередині і «поза — над нашу користь » .

Слід зазначити, що ще до його знаменитого Квітневого Пленуму, велися приблизні розмови про майбутнє східної політики Радянського Союзу. Так, Черняев у своїй книжці «Шість років із Горбачовим «відтворює епізод, коли Арбатов показував йому записки, що він посилав М. С. Горбачову. По східної політиці ми там були такі пропозиції: якомога швидше налагодити стосунки із Китаєм, Японії віддати чи чотири острови Фіджі і терміново вирішити афганську проблему. Горбачов відгукнувся лише з питання пов’язаний з Афганістаном і додав, що вони обмірковує його, як і з’ясувалося потім, вже дав своєму помічникові А.М. Александрову-Агентову відповідні доручення. Отже, до середини 80-х для реалістично мислячих цих політиків у СРСР окреслилася проста істина: а то й знайти переконливих відповіді виклики складного переломного часу останніх десятиліть двадцятого століття, які заторкують фундаментальні основи людського буття — хоч у економічної, політичної, гуманітарної будь-якої іншої сфері матеріальну годі й духовного життя, — може бути обабіч світової цивілізації. У цьому перед радянським керівництвом стала об'єктивна завдання: виходячи з умоглядних схем, та якщо з реальних загальнолюдських пріоритетів та матеріальних цінностей, зробити корінний перегляд успадкованих від минулого стереотипних установок і безкомпромісність дій, відірваних від життя, не відповідних інтересам країни. Інакше висловлюючись, потрібно було від усе те, що заводило у вочевидь тупикові ситуації переговорів, заважало ослаблення міжнародної напруженості, нормальному міждержавному співробітництву, зменшенню воєнної загрози. Курс Горбачова направлений замінити перебудову та впровадження нової політичної мислення призвів до кардинального зміни зовнішньополітичної орієнтації країни й надав сильне вплив на перетворення всієї світової системи міждержавних відносин на завершальному етапі «холодної громадянської війни » .

Шлях реформатора.

Ми знаємо усе або майже усі про реформах Горбачова. Не знаємо, як і став реформатором.

У партийно-административной біографії Горбачова були серйозні передумова тому, щоб, досягнувши вищої української влади, не спочивати на лаврах, але намагатися щось. Конче важливо, що намісником Ставропілля він став за Брежнєва, коли комуністична система вже розвалювалася, заснований на терорі механізм управління не працював, а й народ у цьому зневірився. Вищі керівники у період продовжували жити ілюзіями про його молодість і вірили, що, як й у 1930;ті роки, накази центру, а то й виконуються, то крайнього заходу сприймаються всерйоз. Маючи начебто всієї повної інформації, Політбюро, що складається з старих, насправді не представляло собі стан справ у країни й переоцінювало запас міцності системи. Ще за Сталіна відірвалися вони живуть від реальному житті, пішли у сюрреалістичний світ Кремля. Покоління Горбачова знало, яке спадщину залишили їм предшественники…

Багато однолітки Горбачова вважали, що змінити нічого не можна. Позиція Горбачова прямо протилежна: змінювати можна й потрібно. Повидимому, тут з’явився не партійний менталітет, котрій за всієї зовнішньої активності відзначився фаталізм, а менталітет органів КДБ, з якими, судячи з усього, завжди був близький майбутньої в’язень Фороса. Комітет, колишній свого роду внутрішньої партією, по-перше, завжди знав більше, ніж партія: вона хотіла нічого знати, задовольняючись переможними реляціями і запевненнями у відданості. По-друге, ідеологія могутнього таємного ордена КДБ на відміну від партійної як приймала факт існування противників, труднощів і протидії, а й припускало можливість подолання будь-яких труднощів чітко розрахованими активними діями. Звісно, Горбачов ніколи було штатним співробітником органів держбезпеки, але він учнем Юрія Андропова й цілком сприйняв властиву вчителя віру у те, що сильна, розумна влада може змінити мир.

Але чому, попри коливання, він проводив реформи, у бік лібералізації - немає таборах і страху, було природним розвитком системи, а до свободи, шляхом кардинальної трансформації режиму? Повидимому, попри блискучу кар'єру, він мав якісь рахунки з державою, з владою, можливо, затаєна образа на систему, яка, не знаючи цього, вважала його своим.

У його біографії уряду є факт, недооцениваемый у країнах. У 1942 року, коли Михайлу Горбачову було 11 років, його станиця панувала три місяці окупована німецьких військ. Німці були ворогами, із якими боровся на фронті його тато. Але він побачив не карикатурних персонажів радянської пропаганди, а живих людей, це були першим досвідом розуміння, що пропагандистські стереотипи фатально спрощують, примитивизируют світ, а отже, і сягають до них, зокрема і до стереотипам власної країні, стоїть нині з осторожностью.

Але головним наслідком життя «під німцем «було формування більш складної картини світу, що, звісно, так знадобиться Генеральному секретарю і Президенту у майбутньому. Головним було те що, опинившись у окупації, Горбачов, як мільйони інших радянських громадян, одразу став людиною другого сорта.

Він зміг подолати негативні наслідки окупації. Орден за трудове досягнення й активна комсомольська робота переважили анкетне мінус, і він став студентом юридичного факультету Московського університету. Та перешкодити йому довелося виправдатися у цьому, у чому він ні винен. Йому довелося зіштовхнути з не справедливістю, і, очевидно, що тоді він зрозумів, що не гаразд і з його Родине.

Він зіштовхувався і коїться з іншими несправедливостями. Коли навчався хлопчина, тон в університеті ставили фронтовики. Їх привілейований статусу і армійські звичаї гуртожитки ставили їх у становище «молодого », якому другий план були призначені самої долею. Він подолано і це. САМІ Як і своє сільське походження — держава орієнтувалося на вихідців і симпатизувало селянським синам. Як вона та відсутність будь-яких зв’язків в Москві - в багатьох його однокласників такі зв’язки були. Він подолано, домігся поваги на факультеті, але довелося передплачувати це вже, ніж іншим, отже, не міг розпочати критично належить до системи, яка змушувала людей по-різному передплачувати один і той же.

Він подружився зі Зденеком Млынаржем, однією з майбутніх лідерів «Празької весни ». Такий контакти з іноземцем — адже цього досвіду був ні в когось з його однолітків — сприяв руйнації етноцентризму, який після війни представляв жодну з основ радянської идеологии.

Хоча це й Млынарж, Горбачов сформувався над революціонера, а реформатора, котрий прагне еволюційним перетворенням рамках соціалістичної системи. Цьому, зокрема, сприяло догматичне освіту. До 1950 року, коли прийшов перший курс, в МДУ не залишалося й сліду вільнодумства. Усі выбивавшиеся з експлуатації були або репресовані, або уволены.

Американський психолог Леон Рестингер якось сказав: «Люди і пацюки люблять то «за що страждають ». Горбачову важко було стати повноправним членом системи, але він став їм. Отже, не міг негативно ставитися до системи загалом. Це перечеркивало його удачу. Отож формування реформаторських установок було дуже багато досягненням для Горбачова. Уявити ж можливість виходу межі «соціалістичного вибору «він може лише 40 років спустя.

Передумови перестройки.

Квітень 1985 року поклав початок повільним, обережним реформам, спрямованим на часткове відновлення наявної системи. Зміни, які відбуваються протягом приблизно трьох наступних років, віддалено нагадували ситуацію, сформовану у Росії кінці 50 років уже минулого століття. Сто тридцять років тому я потреба у часткової модернізації режиму була усвідомлено внаслідок поразки у Кримську війну, яка продемонструвала всьому світу, як далеко відстала Російська імперія від інших держав під час, що минув після тріумфальної перемоги її над наполеонівської Францією. І ось причиною розпочатого «ремонту «стало відставання від США у гонитві космічних озброєнь: нездатність з економічних причин з відповіддю на програму «зоряних воєн «переконала правлячі кола СРСР тому, що змагання сфері високих технологій вже майже програно (про близькості економічної кризи свідчить хоча б такою факт: з 1971 по 1985 рр. очевидна була негативну динаміку зростання по найважливішою економічною показателям.

Йшлося зовсім не від у тому, щоб змінити систему — існуюча цілком влаштовувала правлячі верхи. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових — передусім міжнародним — условиям.

Навпаки, у початковому проекті перебудови на чільне місце ставилася технологія, а чи не людина — йому відводилася незрозуміла роль «людського чинника » .

Перші реформы.

Причини початку кризи у економіці, слід шукати в потворної структурі народного господарства країни й відсутності серйозних стимулів до праці. Усе це треба помножити на серйозних помилок під управлінням, допущені на початку перестройки.

Спочатку, на XVII з'їзді КПРС питання ставився правильно: повернути виробництво обличчям до споживача активізувати людський чинник. Але як домогтися поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксистський метод — метод спроб і ошибок.

Спочатку було «прискорення «- наївна спроба з допомогою ідеологічних заклинань і апелювання до «кожному своєму робоче місце «змусити проржавілий господарський механізм крутитися швидше. Проте лише умовляннями було обійтися: на випуск товарів народного споживання була запрацює тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд затіяло малу індустріалізацію — про те, аби в результаті модернізувати відсталу легку промисловість. Усе це, проте, закінчилося провалом на першому етапі: мільярдні госкапвложения в базові галузі безвісти розчинилися у загальних бедламі - нового устаткування, матеріалів, технологій легкої промисловості не дождалась.

Тоді скоротили закупівлю ширвжитку і облишили валютні вартість закупівлю техніки там. Результат — мінімальний. Частина устаткування так і залишилося на яких складах і під відкритим небом — нестача виробничих площ. Бо, що Росії вдалося зрештою змонтувати, раз у раз давало відмови. Цілі потокові лінії простоювали через неправильної експлуатації, відсутності запчастин, низьку якість сырья.

Нарешті зрозуміли, що за відсутності стимулів у виробників у економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову самостійність. Але обмежена свобода обернулася лише правом безконтрольного витрати державних засобів і призвела до вздуванию цін, скорочення обсяги виробництва і різкого зростання грошової маси готівковому обращении.

Зростання заробітків у своїй неможливо вплинув для виходу кінцевої споживчої продукції, оскільки виплачувалися як виробникам товарів, а й у іншим без исключения.

Бажання влади мати гарний вигляд без будь-яких підстав зіграло з ній погану жарт. Не скорочуючи колишніх витрат, у центрі й на місцях розробляли незліченні соціальних програм, закачували на що інфляційні гроші. Зрештою роздутий платоспроможний попит почав потихеньку роздавлювати і світову торгівлю, і до споживчого сектора промышленности.

Втрати народного господарства від реформ Горбачова росли. рублів. Друге подих до соціалізму не прийшло — почалася агония…

Чому Горбачов не виконує своїх обещаний.

У політичної поведінки М. С. Горбачова напевно мусить бути якато універсальна формула. Адже Якщо людина вторгається у різні сфери життя, але однаково безуспішно, то тут крім конкретних причин невдач повинен може бути якийсь корінний порок, навіть добро перетворює у зло.

У добрі наміри М. С. Горбачова ніхто, мабуть, не сумнівається, навіть ті, хто сьогодні зображує президента підступним политиканом і інтриганом, хіба що змовником і кандидатом в диктаторы.

Позиція тих, хто нападає на Горбачова, зрозуміла. Найімовірніше, вони керуються не особистої ворожістю, а міркуваннями політичного раціоналізму: неважливо, чому президент робить ті чи інші помилки, важливо, чому президент робить ті чи інші помилки, важливо, що у практиці то здобуває результати, зазвичай, протилежні цілям, які проголошує. Гадаю, кожен без особливих зусиль може становити свого роду «дефектну відомість «його політичної діяльності у шестирічний період перестройки.

1. Починаючи перебудову М. С. Горбачов мав намір передусім здійснити їх у партии.

2. Обіцяв розгромити політична й економічна тоталітаризм, відкрити шлях до зростання економіки і що поліпшення добробуту народу. На шостому році перебудови основні ланки командно-адміністративної системи в основному збереглися. У разі в злегка модифікованому виде.

3. Михайле Сергійовичу ще до його перебудови, будучи ініціатором розробки ще з однією програми — продовольчої, обіцяв до 1990 року забезпечити достаток продуктів і товарів сільськогосподарського виробництва. Але досі пір хтозна, куди зникли витрачені реалізацію «програми достатку «мільярди рублей.

4. Якось на зорі перебудови М. С. Горбачов запевняв, що вона призведе до процвітанню кожну входить у Союз республіку. Зараз СРСР перетворився на конгломерат ворогуючих друг з одним республік. В багатьох областях справа дійшло фактично до громадянської войны.

5. І, насамкінець, Михайле Сергійовичу починаючи перебудову заявляв про своє прихильності до ідеалів свободи, гуманізму, демократії, правами людини. Нині замість демократичних органів влади маємо президента, який ніж меншого домагається, то більших повноважень собі вимагає. Закони тиражуються десятками і виконуються. Потужна хвиля злочинності захлеснула країну. Єдиний закон, який дозволив радянських людей вдихнути ковток свободи, — Закон про пресу — теж виявився під загрозою. З подачі президента його намагаються призупинити чи, у разі, обмежити. Передчуття й настрої цей намір породило похмурі, в основі своїй — антигорбачевские. Скептики, на зорі перебудови що придумали рядки: «Товариш, вір, пройде вона, так звана гласність, і тоді вже держбезпека пригадує наші імена » , — зловтішаються. У вкотре М. С. Горбачов зробив непростиму помилку, розмовляючу про недоліках й не так його політичної свідомості, скільки повсякденного, життєвого — випущеного з пляшки джина неможливо загнати назад силой.

Питається: навіщо так уперто, гідним кращого застосування, справами спростовувати власних обіцянок?! Та все ж думати настільки категоричні. Пригадаємо вкотре, з чого М. С. Горбачову доводилося починати. Країна плелася в хвості світових політичних соціально-економічних, науково-технічних процесів, перетворюючись поступово з великої країни в третьеразрядное держава, могутність вимірюється переважно ракетноядерним потенціалом. Було зрозуміло, що вивести країну з застою буде дуже важко. Тому, хто візьме він сміливість й розпочати процес змін, необхідно мати як політичної мудрістю, а й політичним мужеством.

М.С. Горбачов, ясна річ, розумів, яку нелегку частку він вибирає. Хід думок він мав вірний, і форму висловлювання їм знайшла адекватну: «Кожен починає перебудову в собі «. Серед перебудовних афоризмів, куди так щедрий Михайле Сергійовичу, вважаю цієї формули ключовою, здатної багато чого пояснити й у політичному поведінці, й у долі Горбачова. Він вирішив перебудовувати партію і якого країну одночасно, намагаючись попутно виліпити з себе самої політичного діяча нового типа.

Ну, гра коштувала свічок, а от здійснення задуманого виявилося Михайлу Сергійовичу несила. Занадто складна була завдання, та й пута засвоєних у надрах старих партійних структур уявлення про те, із чого складаються авторитет і вплив політичного лідера, сковували думку й дії. Поки М. С. Горбачов визрівав до чергового «сміливого «рішення, його слід було вже змінювати на інше, іноді протилежність. У результаті багато робилося невпопад, із запізненням чи, навпаки, передчасно, з руйнівним самих Горбачова та її політичного авторитету ефектом. Переоцінивши себе, не здійснивши у необхідних масштабах особистої перебудови, М. С. Горбачов неминуче мав стати в незавидній ролі вселенського обманщика.

Хто «ЗА «і хто «ПРОТИ «Горбачева.

КПРС — тією мірою, як і М. С. Горбачов, будучи при владі, постарається недопущення проти партії політичного геноцида.

Так звані демократичні сили — тією мірою, якою він здатний стримувати агресивність консервативного руху, строящего власну політику на використанні усугубляющихся труднощів, що сьогодні багатьма розглядаються як наслідок дилетантських дій «демократів » .

Професійні, творчі, молодіжні, жіночі спілки й масові організації - тією мірою, якою вони поділяють позиції демократичного чи консервативного крыла.

Церква — остільки, оскільки М. С. Горбачов не перешкоджає зростанню її активності і сфери впливу серед населения.

Громадська думка — лише тією мері, якою вона побоюється, що політика того, хто може з’явитися змінюють Горбачову, виявиться ще більше губительной.

Численні угруповання «неформалів «- тією мірою, якою вони вважають, що, до того часу коли вони остаточно не оформляться, краще, якщо кермо правління залишаться у руках М. С. Горбачева.

Хто це проти Горбачова? Ті самі сили, але тепер у залежності від цього, які в них є програми виведення країни з кризи, оскільки геть усе переконані, що М. С. Горбачову зробити не вдасться. Процес руйнації його політичного іміджу, падіння авторитету і сфери впливу став необоротним. Занадто багато за минулі років допущено помилок, прорахунків, зроблено невивірених політичних ходов.

У цій ситуації М. С. Горбачову допомагає триматися при владі лише страх «правих », що переможуть «ліві «, і переляк «лівих », що переможуть «праві «. Політичної центру, здатного викликати до собі хоч якісь сили, в країні у тому. Ситуація унікальна, щодо справи, тупикова. Спроби самого Горбачова знайти з її вихід явно приречені. Ті, хто розумів цього колись, починають усвідомлювати зараз, коли почався процес створення нової президентської раті, разом із якої М. С. Горбачов вже пообіцяв піти у відставку, не вдасться стабілізувати обстановку, домогтися змін до лучшему.

Ця заява свідчить лише у тому, що Президент політично дезорієнтований і, схоже, деморалізований. Інакше він повинен б знати, що в недалекому майбутньому зробити щось таке, можна було б розглядати, як стабілізацію обстановки, а тим паче як радикальний поворот на краще, ні йому, ні комусь ще вдасться. Розвиток подій вийшло з-під контролю, й у нинішній ситуації не зможе передбачити, яка чергова «бомба «вибухне на політичному полігоні країни. Але чому трапиться, вина при цьому покладуть на М. С. Горбачова, мали на той кабінет міністрів, що він формує. Хто до нього ні ввійшов, явно ясно, що в ній нічого очікувати жодної справді помітної особистості, знає собі політичну ціну. Припускаю можливість, що став саме з міркувань дистанціювалися від Президента О. Н. Яковлєв і Э. А. Шеварднадзе, і навіть деякі авторитетні експерти з команди президентських советников.

Ще однією підтвердженням що утворився навколо М. С. Горбачова політичного вакууму стало висування посаду віце-президента Г.І. Янаєва. Річ в тому, що після стількох що виникли сумнівів під час голосування над його кандидатуру на IV з'їзді народних депутатів СРСР президент нема іншого рішення, інакше як наполягати на повторне голосування. Хоча він мав розуміти, що, опускаючи бюлетені вдруге, депутати будуть висловлювати свою думку не щодо кандидатури Г.І. Янаєва, а, по питання довірі самому президенту. І здобута перемога була неубедительной.

У виборі Г.І. Янаєва віце-президентом, як у краплі води, позначилося измельчавший політичний масштаб особистості М. С. Горбачова, та якість Президента СРСР, яке довершує зараз його політичну загибель, — непродуманість зроблених ходів з погляду їх неминучих наслідків. Зробивши своїй правій політичної рукою Г.І. Янаєва, М. С. Горбачов як завдав непоправної шкоди своєму авторитету і репутації державного діяча, але знову — вкотре вже раз! — сприяв загострення конфронтації, посиленню дестабілізації обстановки, чреватого для нього та його для народу важкими бедами.

То що робити у цій ситуації? Домагатися усунення Президента СРСР від власти?

У межах конституційної процедури це пояснити неможливо. Пропозиції позбавити її посади, від когось вони виходили, не отримають необхідної підтримки. У аналогічній ситуації залишиться будь-яка кандидатура, яку висунуть на замену.

Неможливий і антиконституційний переворот, з як внутрішніх, а й міжнародних політичних факторов.

Неможливо та розвитку подій по східноєвропейським сценаріями. Уперших, процес змін у нашій країні пішов іншим політичному руслу. В Україні воно розпочалося не знизу, а згори. По-друге, радянський народ з неоднорідною політичної зрілості і активності не зможе взяти в своїх рук ініціативу. А політичної сили, здатної під своїми гаслами вивести на хіба що половину населення, як це сталося, скажімо, мовою у Чехо-Словаччині, нашій країні немає. Так, мабуть, це добре, що доки рветься робити політику надворі. Не ті ми традиції, та політична культура, щоб утриматися причому у цивілізованих рамках. Гадаю, що з В. О. Ключевського були підстави вважати, що масові антиурядові виступи у Росії якщо і починаються, то обов’язково закінчуються пугачовщиною. (До речі, єдиним політично вмотивованим виправданням запровадження країні военно-милицейского режиму патрулювання можна лише побоювання народного бунту. Як відомо, безтямного й нещадного. Але звідси нинішня влада воліють всує згадувати. Не накликати б беды.).

Об'єктивний аналіз положення у країні свідчить: усе, що нам можна буде побачити, буде лише нікчемної і жорстокої агонією політичної кар'єри Горбачова, а й годиною страждань народа.

Порятунок можна тільки щодо одного разі. Якщо сам М. С. Горбачов, усвідомивши критичний характер ситуації, зійде із політичної сцени добровільно. Після відставки Б.М. Єльцина на 1987 року і Э. А. Шеварднадзе в 1990;му доцільність відставки М. С. Горбачова обчислюється як і просто, як валентність будь-якого хімічного елемента по Таблиці Менделеева.

Вихід із офіційної державної політики Шеварднадзе, який очолював, начебто, найефективніший напрям перебудови, міг означати лише одна — найжорстокіший удару довірі до цій політиці взагалі, якщо цю «довіру ще в когось залишалося. Як і випадку з Б.М. Єльциним, демарш Э. А. Шеварднадзе спочатку викликав подив, та був серйозну тривогу: якщо корабель перебудови, яким командує М. С. Горбачов, залишає його перший помічник, отже, бути близькій біді чи з кораблем, чи з капітаном. А іще тут фраза: «Це мій протест проти диктатури » .

У ситуації в Михайла Сергійовича, з погляду об'єктивної політичної логіки, залишався єдиний шанс відвести від підозри і дезавуювати заяву Э. А. Шеварднадзе — у будь-який спосіб умовити його залишитися у лавах президентської раті. Найкраще в латах віце-президента, як начебто й планувалося до відставки міністра закордонних справ, яка виявилася для переконання президента, якщо вірити його слів, сюрпризом. Фактично, питання про збереження Э. А. Шеварднадзе перетворився на справа політичної честі Президента СРСР. Він утримати біля себе Э. А. Шеварднадзе не зумів або захотів, надавши цим можливість поширеним політичним головам фантазувати на задану тему — чи ще про будет!

Добровільний те що М. С. Горбачова у відставку міг стати рятівної встряской суспільству, змусити закусивших вудила доморослих демократів і консерваторів усвідомити гибельность конфронтації, зрозуміти, нарешті, що консолідації і цивільного згоди порятунок країни невозможно.

Але до того часу поки я під глави держави залишається Горбачов, мета консолідації недосяжна. Розірвати ж зачароване коло може лише сам президент. І тому йому знову знадобиться проявити політичне мужність в поєднані із політичної мудрістю. Чи вистачить Михайлу Сергійовичу цього й іншого? Не можна не, щоб вистачило. Адже вибір він має робити справді неймовірно важкий: або жахливий кінець, або жах без конца.

Результати перестройки.

Наприкінці 1991 роки ми мали гібрид бюрократичного та скорочення економічної ринку (переважав перший), мали майже законченый (саме за принципової юридичної невизначеності щодо формальних прав власності) номенклатурний капіталізму. Панувала ідеальна для бюрократичного капіталізму форма — лжегосударственная форма діяльності приватного капіталу. У сфері - гібрид радянської влади і президентської форм правління, республіка посткомуністична і преддемократическая.

Перед нової незалежної Росією стояли дуже важкі й масштабні завдання. Першочерговою і найбільш насущної була економічна реформа, покликана вивести країну з кризи й забезпечити росіянам гідний рівень життя. У економіці при цьому бачився єдиний шлях — перехід до ринкових методів господарювання, пробудження підприємницької ініціативи приватних собственников.

Упродовж років «перебудови «було зроблено дивовижно мало для реального реформування господарського механізму. Прийняті союзним керівництвом закони розширювали права підприємств, дозволяли дрібне приватне і кооперативний підприємництво, але з торкалися принципових основ командно-розподільчої економіки. Параліч центральної влади й, як слідство, ослаблення державного контролю над народним господарством, прогрессировавший розпад виробничих перетинів поміж підприємствами різних союзних республік, зросле самовластье директорів, недалекоглядна політика штучного, з допомогою додатковій грошовій емісій, зростання доходів населення, як та інші популістські заходи у економіці - усе це призвело до наростання протягом 1990;1991 рр. економічного, кризи у країні. Руйнування старій економічній системи не супроводжувалося появою його нової. Це завдання потрібно було вирішувати вже нової России.

Треба було продовжити процес створення вільного демократичного суспільства, успішно розпочатий «перебудовою ». У дивовижній країні вже був реальна свобода слова, виросла з політики «гласності «, складалася багатопартійна система, відбувалися вибори на альтернативної (з кількох кандидатів) основі, з’явилася формально незалежна преса. Але зберігалося переважне становище партії - КПРС, фактично зрослої з державним апаратом. Радянська форма організації державної влади забезпечувала загальновизнаного поділу влади законодавчу, виконавчу і судову її гілки. Треба було реформувати государственно-политическую систему країни, що цілком можна новому російському руководству.

Наприкінці 1991 р. економіка СРСР опинилася у катастрофічне становище. Прискорювалося падіння виробництва. Національний дохід проти 1990 р. зменшився на 20%. Дефіцит державного бюджету, т. е. перевищення державних витрат над доходами, становив, за оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП). Наростання грошової маси країні загрожувало втратою контролю держави над фінансової системою та гіперінфляцією, т. е. інфляцією понад 50% на місяць, яка мала паралізувати всю экономику.

Прискорене зростання зарплат і допомоги, що з 1989 р., збільшив незадоволений попит, під кінець року більшість товарів зникла з державної торгівлі, зате втридорога продавалося у комерційних банках крамницях та на «чорному ринку ». За період із 1985 р. по 1991 р. роздрібні ціни зросли втричі, державний контролю над цінами було зупинити інфляцію. Несподівані перебої у постачанні населення різними споживчими товарами викликали «кризи «(тютюновий, цукровий, горілчаний) і величезні черги. Вводилося нормоване розподіл багатьох продуктів (за талонами). Люди побоювалися можливого голода.

Серйозні сумніви виникли в західних кредиторів в платоспроможності СРСР. Сумарний зовнішній борг Радянського Союзу до кінця 1991 р. становив понад сто млрд. доларів, з урахуванням взаємних боргів чиста заборгованість СРСР конвертованій валюті у реальному вираженні оцінювалася близько 60 млрд. доларів. До 1989 р. обслуговування зовнішнього боргу (погашення відсотків та інших.) йшло 25−30% від суми радянського експорту до конвертованій валюті, але потім у зв’язки Польщі з різким падінням експорту нафти Радянському Союзі на придбання якої бракує валюти довелося продавати золоті запаси. Наприкінці 1991 р. СРСР не міг виконати свої міжнародні зобов’язання в обслуговування зовнішнього боргу. Економічна реформа ставала неминучою і життєво необходимой.

Врегулювання Афганського конфликта.

Вже на 1981 р., за свідченням Г. М. Корнієнко, більшість реалістично мислячих радянських керівників зрозуміли, що у Афганістані не то, можливо воєнного шляху розв’язання. Політбюро восени 1981 р. схвалило пропозицію, підготовлене з ініціативи МЗС, про організацію дипломатичного процесу, спрямованих таке врегулювання ситуацію навколо Афганістану, що б вивести радянські війська з цього страны.

Суть задуму в тому, щоб організувати під егідою ООН непрямі переговори між урядами Афганістану й Пакистану, на території якої базувалися і озброювалися основні опозиційні кабульскому режиму сили. Розрахунок робився те що, що у результаті афганско-пакистанских переговорів вдасться перекрити основний канал допомоги ззовні афганським моджахедам, то Кабул сам дати собі раду, а радянські війська зможуть залишити страну.

Проте переговорний процес відбувався мляво, т. до. у радянського керівництва своє рішення щодо термінів, умов і близько виведення радянських військ з Афганістану був. На Вашингтоні у січні ті часи переважним впливом користувалися ті, хто вважав вигідним Заходу становище, коли Радянський Союз перед вліз у Афганістані, що підривало його позиції з «світі «та її міжнародні позиції з целом.

Тим більше що зайшле у березні 1985 р. до управління державою нове радянське керівництво початок дедалі більше усвідомлювати, подальше участь радянських військ у війні в Афганістані як безглуздо, а й аморально та, крім невиправданих людських і матеріальних жертв і подальшого падіння міжнародного престижу, нічого Радянському Союзі не приносит.

Щойно Горбачов по смерті Черненко став новою Генеральним секретарем, до й у «Правду «пішов потік листів із проханням вивести радянські війська з Афганістану. Писали більше жінки, були листи і зажадав від військовослужбовців, котрі розуміли, що з «інтернаціональний борг «вони виконували. Та говорити про тоді про рішення афганської проблеми, у той час було передчасно. Хоча така акція насторожувало б Горбачову морально-політичну платформу, з якої вдалося впевнено рухатися дальше.

Вперше Горбачов запропонував поговорити про те з Афганістаном 17 жовтня 1985 р. на засіданні Політбюро. Але, на жаль, ніякого рішення прийнято був. Головною проблемою, мешавшая вирішенню цієї наболілої проблеми, в тому, що у Політбюро був єдиної думки яким СРСР хотів залишити Афганістан після її висновку войск.

При досить великому розкиді думок із конкретним деталей питання про майбутньому Афганістану побутували два принципово різні погляду в підході до цього вопросу.

Одну думку відстоювали на засіданнях Комісії Політбюро по Афганістану у самому Політбюро маршал С. Ф. Ахромеев і Г. М. Корнієнко. Вони вважали, що сьогодні те що, що НДПА зможе залишитися при владі після виведення радянських військ із країни —- нереально. Максимум, потім можна було сподіватися то це те що, щоб НДПА посіла законне, але дуже скромне місце у новому режимі. І тому вони мали ще до його виведення радянських військ добровільно поступитися більшу частину свого влади іншим угрупованням, створивши коаліційний правительство.

Протилежну думку представляли, передусім, Э. А. Шеварднадзе і заступника голови КДБ В. А. Крючков. Вони виходили з переконання у цьому, що й після виведення радянських військ НДПА зможе якщо і зберегти всю повноту влади, то, у разі, грати визначальну роль новому режимі. Насправді вони намагалися створити «запас міцності «для НДПА, як виведуть радянські войска.

Горбачов зі свого боку у тому кардинальному питанні намагався лавірувати між двома групами у своїй даючи повну свободу дії тандему ШеварднадзеКрючков.

Але вирішувати питання Афганістаном треба розглянули якомога скоріш. Він заважав розвитку довіри до нового зовнішньополітичному курсу Радянського Союзу, встановленню дружніх стосунків з Китаєм та т.д.

На думку ряду істориків і політичних діячів на той час, якби Генсек виявив рішучість у цій важливій питанні і Ющенко заявив, що Радянський Союз почне виводити військ з Афганістану, то багато зовнішньополітичні питання розблокували швидше, і меншими витратами, та й у перебудові все б пішло швидше, і лучше.

Потрібна була, як пропонував Добринін, «афганський Рейк’явік ». Його не було сталося. У листопаді 1986 р. явно провалу за всі лініях Б. Кармаля посаді керівника Афганістану змінив М. Наджібулла. Він доклав чимало зусиль, аби якось нейтралізувати наслідки грубих прорахунків у внутрішньої і до зовнішньої політиці свого попередника і спробувати досягти національного примирення країни. Щоправда, зрештою, Наджибулле домогтися цього не удалось.

Поступово, ніяк не, але радянське уряд просувалося шляхом розв’язки афганського вузла. На ХХVII з'їзді все-таки пролунали слова Горбачова виведення радянських військ з Афганістану: «Ми хотів би, аби у самому близькому майбутньому почали використовувати батьківщину радянські війська, перебувають у Афганістані на прохання її уряду » .

Наприкінці травня 1986 р. проходило закрите нараду відповідальних працівників МЗС із участю послів. 28 травня у ньому виступив Горбачов. У своїй промови він торкнувся і афганського питання: «Це дуже наболіле питання. Серед наші зовнішньополітичні пріоритетів він стоїть серед перших ». Далі він продовжив, що радянські війська довго залишатися там що неспроможні і потрібно домагатися припинення військової допомоги душманів, насамперед із території Пакистана.

У виступі у Владивостоці у липні 1986 р. М. С. Горбачов повідомив, що велике радянське керівництво прийняв рішення виведенні з Афганістану 6 полків остаточно 1986 р. У цьому заявив: " …якщо інтервенція проти ДРА триватиме, Радянський Союз перед не залишить сусіда у скруті «.

Отже, настав кінець 1987 р., пройшло вже дві з половиною роки після приходу до української влади Горбачова, минув рік із грудня 1986 р., коли було вирішено (і додав звідси Наджибулле) вивести військ у перебігу максимум полутрадва роки. Там їх висновок не починався — багато в чому за зазначеними вище причин. Але був є ще однією причиною. Просування на афганопакистанських переговорах Женеві періодично зупинялися зусиллями Вашингтона. Проте, після що відбулася у грудні 1987 р. там радянсько-американської зустрічі у верхах там, нарешті, взяла гору точка зору на користь підписання Сполучені Штати женевських угод щодо Афганістану, про те, аби дозволити СРСР піти саме звідти без втрати лица.

У другій половині січня 1987 р. перший заступник міністра закордонних справ СРСР О. Г. Ковальов відвідав Пакистан як представника Горбачова. У зустрічі з пакистанським президентом було викладено позиція Радянського Союзу, який виступив на підтримку програми національного примирення в ДРА. Було досягнуто домовленості у тому, що в цілях якнайшвидшого досягнення врегулювання навколо Афганістану політичними засобами будуть продолжены.

Невдовзі, у лютому 1987 р., двічі (на початку місяця і наприкінці) відбулися переговори міністра закордонних справ Э. А. Шеварднадзе з міністром закордонних справ Пакистану М. Якуб-ханом. Шеварднадзе підтвердив позицію Радянської боку про якнайшвидшому виведення радянських військ, щойно буде досягнуто врегулювання. Сторони висловили підтримку зусиллям особистого представника генерального секретаря ООН Д. Кордоаеса, через якого велися афгано-пакистанские переговори Женеві, зауважили їх важность.

Важливе значення мало обговорення обстановки навколо Афганістану у час візиту до Москви в Середині лютого 1987 р. міністра закордонних справ Ісламської Республіки Іран А. А. Велаяти. Голова Президії Верховної ради СРСР А. А. Громико звернув увагу іранського міністра те що, що із території Ірану здійснюється засилання загону опозиції, провідних збройну боротьбу проти афганського народу. «Іранське керівництво зробив би добру справу, — зазначив А. А. Громико, — коли вона сприяло вирішення питання про обстановку навколо Афганістану політичними коштами підприємців і використало свій вплив у тому, щоб донести її до афганців, що є біля Ірану, правду про рішення уряду ДАР в питанні про національному примирення » .

Після довгих дебатів в Політбюро між прихильниками різних шляхів рішення афганської проблеми, 8 лютого 1988 р. Горбачов виступив із заявою, яке проголошувало, що уряди СРСР і Турецької Республіки Афганістан домовилися встановити конкретну дату початку виведення радянських військ — 15 травня 1988 г.

14 квітня 1988 р. у Женеві було підписано п’ять основних документів з питань політичного врегулювання навколо Афганістану. Дані документи стосувалися б внутрішні проблеми Афганістану, хто був вправі вирішувати лише сам афганський народ.

Значення женевських угод полягає, а тому, що вони поставили перепону зовнішньому втручанню у справи Афганістану, дали б шанс самим афганцям встановити світ образу і згоду у своїй країні. Набравши чинності 15 травня 1988 р., ці угоди регламентували процес виведення радянських військ та декларували міжнародні гарантії про невтручання, зобов’язання в яким прийняли він СРСР та. 15 лютого 1989 р., як передбачалося женевськими угодами, з Афганістану опинився останні радянські войска.

Отже, була підведена риса цим затяжний війною, хоча треба сказати, що й після виведення військ афганська тема також не сходила з порядку денного зовнішньої політики України СРСР, т.к. вирішується питання у тому, що робити з ця країна після її висновку від туди військ Радянського Союза.

Після висновку про радянських військ з Афганістану усунуто одна з найважливіших перешкод шляху нормалізації советско-афганских отношений.

Нормалізація советско-китайских отношений.

Поворот до переоцінці позиції Радянського Союзу до КНР стався ще до його перебудови Горбачова. Навесні 1982 р. на свій промови у Ташкенті Л.И. Брежнєв визнав Китай соціалістичної країною і Ющенко заявив, що не претендує на територію Китаю, рветься до агресії. Крім того у цій промови пролунали слова, що розглядає Тайвань виключно частиною КНР.

Китайська сторона відреагувала з цього мова зовні стримано. Існував ряд проблем, котрі стояли шляху нормалізації советскокитайських відносин: наявність радянських військ у Афганістані й Камбоджии, скорочення військового присутності на радянсько-китайському кордоні й у Монголии.

Вже відразу після приходу корумпованої влади новий Генеральний секретар ЦК КПРС, М. С. Горбачова, заявив у тому, що «цілеспрямовано і настійливо зміцнювати взаємозв'язок харчування та розвивати співробітництво коїться з іншими соціалістичними країнами, зокрема і з Китайської Народної Республікою » .

Після ХХVII з'їзду на закритому нараді відповідальних працівників МЗС СРСР, яке у травні 1986 р., Горбачов заявив, що «добросусідські відносини з КНР нам щонайменше важливі, ніж із навіть ін. країнами. Китай — ядерна держава, яка швидко розвивається зараз. Від советско-китайских відносин стає дедалі більш залежить зовнішньополітична обстановка » .

Позиція СРСР з советско-китайским відносинам розвивався і вже у своєму виступі у Владивостоці (28 липня 1986 р.) Горбачов повідомив, що нині із тодішнім керівництвом МНР розглядає питання про «виведення значній своїй частині радянських військ з Монголії «. Горбачов так підсумував радянську позицію щодо КНР у своїй Владивостоцькому виступі: «Радянський Союз перед готовий у час, будь-якому рівні найсерйознішим чином обговорити із Китаєм питання додаткові заходи із створенню обстановки добросусідства » .

Але тоді ще були військ у Афганістані, залишалася нерозв’язаною кампучийская проблема, які, безсумнівно, стримували китайську бік вдатися до повне врегулювання відносин з Радянським Союзом, хоча що тоді почали проходити консультації лише на рівні заступників міністрів закордонних справ, тобто. так би мовити «процес пішов » .

До оголошення нових пропозицій радянської сторони в Красноярську в вересні 1988 р., стався помітний зрушення по дорозі дозволу кампучийской проблемы.

Конфлікт в Кампучії перешкоджав стабільності в Індокитаї і створював серйозні перепони в советско-китайских відносинах. На середину 80-х рр. в Кампучії зберігалася складна, конфліктна ситуація. Тривала політичне і військове протиборство між урядом Кампучії у главі з Хенг Самрином, підтримуваним В'єтнамом, червоними кхмерами, які проводили про китайську лінію, і угрупованням Сон Сана, якому допомагали західні держави. Чималу роль грав та колишній голова Кампучийского держави Нородом Сианук, підтримував стосунки з Заходом, і з китайцами.

Радянський Союз перед ні безпосередньо виявляється у кампучийский конфлікт, проте з урахуванням її позицій в Індокитаї, зв’язку з В'єтнамом було не відчувати своєї громадянської відповідальності над його дозвіл. Важливу роль мала для Союзу, і економічна сторона справи, бо в'єтнамці, посилаючись на можливість ситуації у Кампучії, систематично поводилася з проханнями нових і нових поставок над озброєннями й військового майна для своєї армии.

Ось у рамках новому східному політики і нової політичної мислення горбачовський керівництво будувало свою роботу для досягнення політичного врегулювання кампучийского конфлікту. Цю позицію проявилася у Владивостоцької декларації 1986 г.

Досвід показав, що військовими методами кампучийскую проблему не вирішити, а просто висновок в'єтнамських військ саме звідти означив знову ввергнути країну на руки Пол Поту. Треба було шукати можливостей компромісу. Радянська сторона вважала, що вирішення ситуації у Кампучії можливе лише через зміна загалом, контексті політичного клімату у Південно-Східній Азії, поліпшення китайско-вьетнамских відносин, а ширшому плані - і китайско-советских, і радянсько-американських відносин. Проте надавали першочергового значення спочатку вирішенню кампучийского вузла, а вже потім вважали доцільним на нормалізацію китайско-советских відносин. Радянський ж Союз вважав, що першочергове завдання — це встановлення добросусідських відносин із Китаєм, і потім вже разом вирішувати конфлікт у Кампучии.

Активний пошуку шляхів врегулювання кампучийской проблеми розпочалося 1986;1987 рр. Праця у цьому напрямі велася й до МЗС, й у міжнародних відділах ЦК у тісному контакті між Шеварднадзе, Добриніним і Медведєвим. Кампучийская проблема стала невіддільні від в'єтнамської і давньою китайською проблематики.

Спочатку потрібно було, щоб в'єтнамці усвідомили усю важливість політичного врегулювання кампучийской проблеми. Зрушення у сенсі цього питання з’являються у в'єтнамських керівників після VI з'їзду Комуністичної партії В'єтнаму, що у грудні 1986 р. І це виявилося зустрічі Генерального секретаря Компартії В'єтнаму Нгуєн Ван Лина з Горбачовим у травні 1987 р. Невдовзі відбулася зустріч Горбачова і з головою Народно-демократична партія Кампучії Хенг Самрином. За інформацією, яка надходила тоді з Пномпеня, не залишалося сумнівів, що кампучийские влади, дуже слабкі. Усі перебував під контролем в'єтнамців. Горбачов зустрічі з кампучийским лідером наголосив на важливості зміцнення народної влади у країні, щоб він могла самостійно й більше зможе ефективно управляти країною й настільки наполегливо проводити політику примирення. Щоправда, якусь реакцію з цього мова Хенг Самрин не виявив. І взагалі як і раніше, що з радянських лідерів склалося враження про розділ НДПК, як «про слабкому політичному лидере.

Приблизно водночас почалися регулярні зустрічі Шеварднадзе і Медведєва з головою уряду Кампучії Хун Сеном. Ця людина виявилась більш здоровим політиком стояв на позиції, що кампучийскую то можна розв’язати лише політичним шляхом відповідно до принципами, проголошеними у Владивостоці. Крім цього Хун Сен був готовий сісти за стіл переговорів із представниками всіх наснаги в реалізації стране.

20 липня 1988 р. ще одна зустріч Горбачова з Нгуєн Ван Лином. В'єтнамець поінформував радянського лідера про рішення, прийнятому в'єтнамським керівництвом, поступово вивести війська з Кампучії до кінця 1989 — початку 1990 г.

Отже, завдяки зусиллям в'єтнамців, кампучийцев, за активної підтримці СРСР обстановка на Індокитайському півострові й загалом в усій ЮгоСхідній Азії початку, хоч повільно, але помітно меняться.

Наприкінці липня 1988 р. в Багоре відбулася коктельная зустріч чотирьох кампучийских сторін з участю представників В'єтнаму, Лаосу і більш АСЕАН. Вперше за стіл переговорів сіли все протиборчі одна одній кхмерские сторони, і держави Південно-Східної Азії вже. Ця зустріч ще більше просунула розпочатий процес врегулювати ситуацію в Кампучії і вчинила просування у відносинах СРСР із КНР.

Отже, повертаючись до Красноярському виступу Горбачова, можна сказати, що його стало ще однією доказом поглиблення та розвитку нової політичної мислення Радянського Союза.

Мирним ініціативам СРСР АТР і розв’язання проблеми, котрі стояли шляху встановлення добросусідських відносин між Радянський Союз і Китаєм створили всі необхідні передумови для нормалізації советско-китайских отношений.

У результаті проведених у початку грудня 1988 р. переговорів між міністром закордонних справ СРСР Э. А. Шеварднадзе і міністром закордонних справ КНР Цянь Цинчэнем було досягнуто принципової домовленості у тому, що у першій половині 1989 р. відбудеться зустріч на рівні. Це означало, що у порядок денний стала повна нормалізація советско-китайских відносин і розпочинається принципово новий етап відносин між двома найбільшими соціалістичними країнами мира.

На початку лютого відбувся візит Э. А. Шеварднадзе до Китаю. Результати візиту дозволили конкретизувати багато питань аспекти майбутніх советско-китайских переговорів на вищому уровне.

По-перше, визначилася дата візиту М. С. Горбачова до Китаю — 15−18 травня 1989 г.

По-друге, боку досягли значного прогресу шляху до порозумінню по кампучийской проблемі, відбитком чого стало відповідне спільну заяву. Отже, зроблено потужний крок у сфері врегулювання питання, який китайська сторона вважала основним перешкодою повної нормалізації відносин (радянські війська з Афганістану й Монголії на той час вже були выведены).

По-третє, принципово важливим стала домовленості про розпочав переговори між групами військових і дипломатичних експертів про скороченні рівня військового протистояння у суміжних районах; боку також висловили намір і далі в конструктивному дусі обумовити по прикордонної проблеме.

Одна давня китайська мудрість говорить, що вітер історії перегортає книжку історії як він захоче. Після травневого візиту Генерального секретаря КПРС СРСР М. С. Горбачова відкрилася нову сторінку в советско-китайских отношениях.

Советско-китайская зустріч на рівні була перша з суті логічним продовженням цілеспрямованих зусиль двох десятків країн, вкладених у оздоровлення міжнародно-політичного клімату і тісно взаємодіючих з тими програмами перебудови у СРСР і шляхом модернізації в Китаю, стали на свій чергу важливим внутрішнім стимулом для відновлення зовнішньої політики України двох сусідніх стран.

Під час своєї перебування у Китаї Горбачов зустрівся із низкою вищих посадових осіб цієї країни. Так, 16 травня у будинку Всекитайського зборів народних представників відбулася розмова М. С. Горбачова з Головою Військового ради ЦК КПК і Центрального Військової ради КНР Ден Сяопином.

Звертаючись зі словом вітання, Ден Сяопін сказав: «Я хотів зустрітися зі Вами. Особливо підштовхнула мене до цього Ваша йшлося під Владивостоці. У ньому проявилося нового змісту зовнішньої політики України СРСР — то, що отримало назву нової політичної мислення. Попросив передати Вам про моє бажанні провести китайско-советскую зустріч на рівні. Сьогодні ми можемо заявити, що відносини між нашими державами і партіями нормалізовані «. Ось у такій усній форми і було закрите минуле існує і відкритий шлях у будущее.

Під час цієї зустрічі у верхах зі сторінок західної друку виникали побоювання про те, що поїздка М. С. Горбачова в КНР може порушити сформованого балансу в «трикутнику «США — СРСР — Китай, зашкодити воєнно-стратегічним інтересам Сполучених Штатів. Але подібні побоювання були безпідставні. Советско-китайская нормалізація не була проти третіх країн. Понад те, з цим зустріччю підвищилася значущість СРСР, навіть КНР заходів взаємної довіри, здійснення яких уможливлено як внаслідок зниження рівня міжнародної напруженості (акції СРСР-США лінією роззброєння), і завдяки перегляду у Радянському Союзі та Китаї пріоритетів у сфері економіки та политики.

Про значення візиту Горбачова в КНР можна говорити довго, але зовсім очевидно, що зустріч справила вплив оздоровлення обстановки в АТР.

Преодоление відставання в радянсько-японських отношениях.

Відносини СРСР із Японією завжди відрізнялися великий складністю. До середині 1980;х рр. накопичилося дуже багато проблем, що заважали розвитку як відносин між двома державами, і розрядці в АТР. Головні серед на них можна вважати територіальних претензій Японії, японські укладені Сибіру, про які японської сторони не було відомо, висновок радянських військ з північних територій і висновок мирний договір рішенням територіальних проблем.

Під час до влади у Радянському Союзі М. С. Горбачова мають місце сприятливі умови й у розблокування складній ситуації між двома государствами.

Зовнішню політику Японії виробляє МЗС. У МЗС Японії ставлення до Радянському Союзі було консервативним, він довіряло СРСР, тому горбачевскому керівництву варто було багатьох зусиль, щоб змінити ставлення японської боку щодо радянському держави і його нової зовнішньої политике.

Вже 1985 р. нове радянське керівництво стало послідовно проводити політику, спрямовану на поліпшення радянсько-японських отношений.

Так, на запрошення цк кпрс СРСР із 14 по 21 вересня 1985 р. в у Радянському Союзі перебувала делегація Соціалістичної партії Японії. Делегації обох країн обговорили питання поліпшення радянсько-японських відносин. Вони погодилися, що поліпшення відносин між двома країнами на основі засад рівності, взаємної вигоди і невтручання у внутрішні справи встановлення дружби і добросусідства вигідно обох держав і сприятливо позначиться на обстановці в Азии.

Потім 27 листопада 1985 р. у доповіді Горбачова на виборах 4 сесії ВР СРСР 11 скликання пролунали таке слово щодо Японії: «За поліпшення відносин із Японією, впевнені, що така нагода реальна. Вона випливає речей, що діти наші країни — безпосередні сусіди » .

Але потрібно були ще час, щоб Японія зрозуміла, що з новими радянським керівництвом може мати справа, можна вирішити двосторонні проблеми, а горбачевскому керівництву треба був час подумати над своєю позицією по відношенню питань, які були між двома сторонами. У Партаппарате Горбачова вважали, що японської територіальної проблеми немає. Усі пам’ятали знамениті слова А. А. Громико: «Країна в нас велика, але вільної землі в нас ». З цієї безапеляційної позицією вирішувати проблему налагодження відносин не міг. З часом внаслідок активної східної політики СРСР, деякі японські політики вловили сигнали Горбачова і зрозуміли, що із ним мати дело.

22 липня 1988 р. М. С. Горбачов прийняв колишнього прем'єр-міністра Японії Я. Накасонэ. Накасоне поставив запитання у тому, що японців треба зацікавити поводитися з СРСР. Передусім це стосується Далекого Сходу, де бажані було б найрізноманітніші зв’язку — економічні, спортивні, туристичні, культурні. Горбачов зі свого боку розповів про громадської програмі що з розвитком Далекого Сходу. Ця програма передбачала швидше розвиток Сибіру та Далекого Сходу проти іншими регіонами страны.

Але що це скоріш слова, не желе реальна програма. По-перше, у Радянського Союзу було грошей розвивати два величезних району як Сибір і Далекий Схід. По-друге, Далекий Схід залишався територією з великий концентрацією військових об'єктів країни й тому про відкриття Владивостока, а про розвитку туристичних зв’язків і бути не могло.

Проте, обоє лідерів наприкінці зустрічі дійшли висновку, що виведення з глухого кута радянсько-японських відносин відповідає інтересам обох стран.

Під час своєї візиту Ясухиро Накасонэ виступив у ИМЭМО АН СРСР із лекцією. Тут він заявив, що у сьогоднішній реальності пріоритетною завданням можна вважати ліквідацію тих невирішених проблем, які є причиною політичної напруженості у регіоні. Насамперед, і це ж стосується Японії СРСР, слід вирішити питання північних територій, а відсутність мирний договір, який би заклав б основу взаємної довіри, служить найголовнішим причиною такої становища. Так, питання північних територіях міцно ввійшов у порядок денний всіх зустрічей між двома країнами. У самій Японії він прийняв величезної популярності. Доходило доти, що у вулицями Токіо роз'їжджали автобуси, обвішані плакатами типу: «Здійснити негайне повернення північних територій Японії! », «Припинити незаконну окупацію Радянський Союз Кунашира, Ітурупа, Хабомаї і Шикотана! », «Чотири північних острова — споконвічно японські землі! «І це була «самодіяльність «- компанія спрямовувалася урядом. Уряд Японії, дотримуючись у політиці щодо СРСР основного курсу, спрямованих здійснення одночасного повернення чотирьох північних островів, висновок японо-советского мирного договору ЄС і встановлення стабільних відносин. Як відомо, договори з висновку мирний договір ведуться між СРСР і Японією з перервами починаючи з 1955 г., коли боку розпочали обговорення питання про нормалізації відносин після Другої Першої світової. Проте мирний договір не уклали через розбіжності позицій Москви й Токіо в питанні про приналежності островів Кунашир, Ітуруп і Малої Курильської гряды.

Японське уряд заявляло, що підпише мирний договір лише за тієї умови, якщо у неї буде визначено, що «північні території «переходять до Японії. У обгрунтуванні даної позиції японської стороною наводяться різні аргументи. Але з яким рішучістю японці вважають, що «північні території «є їхньою, з такою ж переконанням радянські громадяни сприймають території споконвічно своими.

У 1991 р. у Москві з офіційним візитом прибув міністр закордонних справ Японії Таро Накаяма. Візит був присвячений підготовці перебування М. С. Горбачова у Японії. Обговорювалися конкретні дати візиту, хід підготовки до цієї події. Відбувся попередній обмін думками з найбільш важкого питання розробки мирний договір — територіальному. президент і міністр домовилися продовжувати інтенсивну на усіх напрямах підготовку советско-японской зустрічі у верхах. Під час візиту А. А. Безсмертних зазначив, що останні роки між СРСР і Японією намітилася певне відставання. Темпи діалогу відстають від общестремительной динаміки демонтажу структур і стереотипів «холодної війна ». Він висловив надію, що предсаящий візит Горбачова відкриє реальні можливості зрадити принципово нові риси відносин між СРСР і Японією. Курс на поліпшення взаємин із Японією — це стратегічна лінія радянської зовнішньої політики України. Це лінія Президента СРСР. Це втілення консенсусного думки радянського суспільства, — підсумував він. Т. Накаяма повідомив, що парламент, громадськість і ділові кола вітають приїзд М. С. Горбачева.

У спільній советско-японском повідомленні до друку мета візиту була охарактеризована як забезпечення кардинального поліпшення радянсько-японських відносин, вивести їх у якісно новий рівень внести важливий внесок у справа забезпечення світу і процвітання АТР і в усьому світі. 25 березня 1991 р. Горбачов зустрівся з генеральним секретарем Либерльнодемократичної партії Японії Итиро Одзавой. Під час зустрічі І. Одзава, погодившись із такою оцінкою, про те, що поліпшення радянсько-японських відносин принесла б користь як двом країнам, а й усьому світу, посилався на єдина перешкода — проблему «північних територій ». Горбачов визнав наявність проблеми, але запропонував шукати нові шляхи до досягнення розвитку відносин між СРСР і Японией.

Заключение

.

Часто М. С. Горбачова дорікають над його зовнішньополітичний курс, причому одне із аргументів критиків у своїй у тому, що остання радянський лідер був західником. Звісно, це у певної міри правильно, якщо йдеться світогляд, проте регіональний аспект курсу Горбачова був у достатній мірі збалансований, і не можна звинуватити в інтересі лише західному напрямку. Це, зокрема, доводиться активністю радянської дипломатії афганському, китайському й японському напрямах. Активність цих напрямах обумовлювалася як загальними установками курсу НПМ, і внутрішніми чинниками (останнє особливо помітно що стосується Афганістаном). У цілому нині слід зазначити, що врегулювання усім цих напрямах відповідало інтересам СРСР: в стосунки з Китаєм і Афганістаном треба було створити умови для для нормалізації обстановки межах СРСР, у відносинах Японією важливе значення мало економічний чинник. Безумовно, не можна сказати, що це з задуманого вийшло: що стосується Японією щодо справи було тупцювання на місці; дії китайською напрямі, значною мірою, нормализовали двосторонніх відносинах, і аж ніяк зробили їх «теплими »; стосовно Афганістану, то ми не вдалося розв’язати головним геополітичним завдання — прибрати чи відсунути конфлікт до кордонів СРСР. Отож помилки були на східному напрямі (як утім і інших) Радянського зовнішньополітичного курсу. Проте, були й позитивні риси. По-перше — правильно вибрали стратегічний напрям: вирішувати конфлікти і нормалізувати відносини. По-друге — що стосується Афганістаном СРСР нарешті виліз із безперспективною військової авантюри, що стосується Китаєм і Японією зрозуміли, що нерозв’язних проблем немає - треба працювати. Отже, попри прорахунки, загалом, курс був обраний правильно — вона відповідала інтересам СССР.

Використовувана литература:

1. Геллер М. «Росія роздоріжжі: 1990;1995 «.

2. Геллер М. «Сьомий секретар: 1985;1990 «.

3. Гозман Л. Про Михайла Сергійовича Горбачеве.

4. Клямкин І. Останніми днями СРСР М. С. Горбачев.

5. Овсяников А. Михайло Горбачев.

6. Ожегов З. І. Тлумачний словник російської М. 1992 г.

7. Рябикин З. «Новітня історія Росії (1991;1997) «.

8. Сорос Д. Концепція Горбачева.

9. Шалаева Р. П. Усі про М.1997.