Опришківський рух на Прикарпатті

1. Причини зародження і розгортання опришківського руху в XVI-XVII ст.

У середині XIV ст. польські феодали, використовуючи послаблення князівської влади внаслідок внутрішньої міжусобиці і татарських наскоків, захоплюють спочатку Галицьку Русь, а згодом, після об'єднання з литовськими феодалами, й решту українських земель, які на той час були під владою Литовського князівства.

Таким чином, Галичина стала першою жертвою польсько-шляхетської експансії, в епоху феодалізму була ареною безперервної класової боротьби, що випливало із закономірності розвитку антагоністичного суспільства.

Особливо тривалого антифеодального та народно-визвольного характеру набрала боротьба селян південної частини Галичини. Цей прогресивний, кілька віковий рух селян увійшов в історію українського народу під назвою опришківство, яке було своєрідною формою збройного антифеодального протесту пригноблених селян Галицького Прикарпаття [4, c. 18].

Опришківство — то ціла епоха в історії. Поетеса Марія Влад запевняє:

Йшли мої опришки

Двісті літ ще й трішки.

Це трішки розтягається ще на двісті літ. Бо першу згадку про народних месників під назвою «опришки «дослідники знайшли в документах за 1529 р. А останнім опришком Карпат називають то Миколу Драгирука-Бордюк, страченого у 1878 р. у місті Коломиї, то Миколу Шутая, який діяв на Закарпатті у 1918;1921 рр. [25, c. 11].

Упродовж чотирьох століть ішли вони плаями і нетрями Карпат, чинячи помсту за сльози і злидні народу польській шляхті. Об'єднуючись у невеличкі загони, опришки вели збройну боротьбу проти всіляких лихварів, орендаторів, графів, які відібрали від хліборобів ниви, від пастухів пасовища, від мисливців — ліси із звіриною, а натомість принесли їм ярмо панщини. «Панщина для хлопа, — писав Іван Франко, — значила ненастанну кривду, темноту, здичіння і втрату почуття людської гідності». Перетворивши вільних селян у «підданих», «дворишних», «роботних», «ланників», «данників», пихаті вельможі жили у розкошах і розпусті. Було й так, що один магнатський рід володів 25−30-ма селами і містами. Власність на землю, головний засіб виробництва, визначала відносини між соціальними групами суспільства, ділила людей на багатих і бідних, експлуататорів і пригнічених. Селянське господарство повинно було відробити панові задарма від 52 до 208 днів щорічно, або від 15 до 55 процентів робочого часу. За найменшу непокору — канчуки, буки. У скаргах селян часів панщини частенько подибуємо таку характеристику своїх «благодійників»: «в ніщо нас обертають», «чинять нестерпні кривди» [25, c. 40].

Панщинники у різні способи боролися за свої економічні і політичні права — тікали від злого пана шукати гараздів у інших краях, посилали ходаків зі скаргами до царя, відмовлялися робити панщину, захоплювали панські ліси і пасовища, палили панські ліси і маєтки, а найбільш відчайдушні бралися за зброю. «Поневолений, битий, кривджений, підданий, не можучи знайти ніде полегші ані справедливості, — писав Іван Франко, — тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках «[27, c. 97].

Другим злом для селянства була рекрутчина. Несправедливість при наборі рекрутів, тривалість військової служби, муштра, часті війни озлоблювали і лякали волелюбних селянських парубків, і ті воліли опинитися поза законом, але бути в рідних місцях, ближче до домівки, ніж покірно вмирати на полях битв за цісарів та імператорів у чужих землях. Втікачі від рекрутчини і з війська постійно поповнювали загони народних месників. Мабуть, цим пояснюється, що опришківський рух у Карпатах з відміною панщини не припинився, повністю не згас [25, c. 49].

Опришківство виникло в специфічних умовах Карпат і було основною формою класової боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гніту. Бескиди і пасмо Чорногорії, пограниччя трьох феодальних держав — Речі Посполитої, Молдавії та Австро-Угорщини — давали можливість легко маневрувати, були зручними для ведення партизанської війни. Неприступні верхи, непрохідні пущі, глибока конспірація, співчуття і підтримка селян, тактика раптових ударів забезпечували успіх боротьби народних месників проти феодального гніту [1, c. 85].

Поміщики, дворянські історики намагалися витлумачити опришківство, як наслідок грубості середньовічної темноти місцевого населення. Російський публіцист В. Кельсієв, зробивши у 60-х роках минулого століття подорож по Галичині, обстоював думку, що опришківство появилося… від бездіяльності і нудьгування гуцулів. Такий висновок виник не без впливу тодішньої польської офіційної публіцистики. Один з її представників К. Вуйціцький у своїх працях 40-х років XIX ст. Іменує народних месників «бандитами», «ненормальними елементами». Польський дворянин історик А. Бельовський у розвідці «Покуття» (1857) взагалі охарактеризував верховинців як схильних до розбою людей. Панівні класи ще називали опришків «пустими», «лотрами», «толаями», «свавільними людьми», намагалися приписати їм кровожерливість та жорстокість звичайних розбійників. Надіялися у такий спосіб приховати справжню мету опришківства, як однієї з найбільш грізних форм протесту проти існуючого суспільного ладу [25, c. 55].

Опришки були двоякі. Одні опришки були домашні, що у днину робив, був газда, а ввечері волосся узяв під крисато, вимастився сажею та й гайда в опришки. Як вернеться той газда із опришків, з грабунків до хати, то волосся на тім'ї розв’яже, розпустить, умиється — готовий газда. А ще до того убереться по-простому, що ніхто і не здогадається що він опришок.

Ще були опришки халепні. Ці опришки халепні грабували і своїх багато. Були такі випадки, що не раз пішов один до одного та обграбував, а той пішов до цього та цього обграбував. Та й один за одного не знав і не чув. То ті опришки грабували і своїх, а спихали вину на правдивих опришків.

Правда, що були і правдиві опришки. Бувало, спіймають гуцула, відженуть до війська та й туди вже йому кує зозуля. Але багато жовнірів дезертирувало з війська. Як утече жовнір із війська, вийде в гори, знайдеться з другим, третім дезертиром, то й ідуть в опришки. Дезертири мусили тікати, бо за ними гонили пушкарі, ловили їх, віддавали до війська, а там строго карали. Але дезертири не ждали на пушкарів та ровту, збиралися по шість, вісім, десять та дванадцять і йшли в опришки. Ровта приходила за дезертирами, але їх не находила вдома [25, c. 117].

Але опришки таки не були биті в голову кулаком. Вони не мали з чого жити і тому мусили іти на грабунки, бо заробити годі було як — ровта би зараз ловила. Опришки не були дурні. Вони ходили на грабунки до тих, що не давали їм на світі жити. Мали страшну ненависть до панів, що ті їх переслідували і позбавили волі. Опришки ходили на грабунки біда знає куди: на Угорщину, Волощину, на доли-де були великі пани, дідичі, графи, барони і всяка бранджа. Опришки ходили малими ватагами, але на великі грабунки збиралися докупи і нападали великими таборами. Бувало, як нападуть на який двір, або пестунок, то одні обскочать двір навколо, аби хто не вибіг і не дав знати, що напали опришки, решта вбігла у браму. Одні ставали на варті біля брами, а другі бігли у покої. Опришки обграбують, заберуть гроші, маєтки, усе, що лиш для них придатне. Як з усім укутаються, то тоді крикнуть на слуг, слуги позапрягають коней у вози. Опришки упакують усе на вози — тай самі у поле. Доки пани спам’ятаються, опришки уже далеко. Поки є дорога їдуть возами, а далі тікають пішки. А якби на них напала ровта, то ставали і боронилися. Бо вони знали, що для них все одно; чи згинути від кулі ворога, чи, як зловлять, зависнути на шибениці. Як котрого опришка ворог так скалічив, що йому нема уже життя, то опришки не лишали товариша ворогам, лише мусили його добивати. Про це навіть сам поранений просив [25, c. 131].

Взимку не ходили на грабунки нікуди, бо їх би були за слідами усіх виловили. Вони сиділи взимку в зимівниках. Часом брали їх люди на зимівлю, але то було для опришків дуже ненадійно, бо не раз траплялося так, що той газда, у кого був опришок на зимівлі, або видавав його в руки, або таки сам убивав за гроші. Правда, не всі були такі люди. Було більше таких, що опришкам доносили їсти та й ховали їх.

Опришки клали собі хати у лісах, десь коло потоку, аби мати близько воду і дрова. Вони клали хати-зимівники у безлюдних місцях, аби за їх зимівники ніхто не знав і не чув. У ті зимівники влітку наношували собі муку, бринзу, сир, масло, буженицю з ялівок так, аби мати що їсти через усю зиму. Мали опришки і знайомих людей, до котрих зношували усякі речі, а ті люди годували їх за це взимку. Носили їсти, горілки та усякі достатки. Опришки не раз взимку наймалися до газдів за слуг. І так перезимовували. Осінню, як вже мають розходитися, то збиралися до купи. Сходилися на полонині, і по три дні там пили та стріляли. А вже тоді розходились. А навесні, на святого Юрія, мали знову зійтися до купи на домовленому місці [25, c. 153].

Перші історичні документальні відомості про назву «опришок» дослідники відносять до XVI ст. Польський історик З. Гльогер вказував, що ця назва вперше з’явилась у 1588 р. Інший, український, історик Б. Барвінський твердив, що вона вперше зустрічається у відповіді, яку дав польський канцлер Ян Отецький 8 червня 1550 р., він ототожнив опришка з розбійником. Дослідник опришківського руху Західного Прикарпаття В. Охманський заявляв, що ця назва зустрічається і в 1529 р. Його твердження є найбільш точним. Можливо що назва «опришок» була відома і в XV ст.

Питання про походження і значення терміна «опришок» ще й досі не розв’язано в історичній літературі. Щодо цього є окремі думки. Лексикограф С. Лінде пов’язує слово «опришок» з російським словом «рыскать», а також зіставляє цей термін з російською назвою «опрочник», що означає «приватна людина». На думку А. Петрушевича, слово «опришок» також означає «опрочника», «опроч» — (окремо). Пізніше дослідники висунули нове твердження: «опришок» походить від румунського слова «opresc», що означає «забороняю», «зупиняю». З цим твердженням в основному погодилась Є. Косачевська [4, c. 32].

З точки зору відомого прикарпатського вченого, академіка, доктора історичних наук В. Грабовецького, назва «опришок» походить від латинського слова «opressor» в розумінні «порушник», «пригноблювач», «знищувач» (шляхти). З письмових, переважно судових протоколів латинською мовою, ця назва через певний час перейшла в розмовну мову. Таке пояснення назви «опришок» цілком вірогідне, адже еліта суспільства негативно ставлячись до народних рухів, іменувала опришків «розбійниками», «бескидниками», «списаками», «толваями», «гайдуками». В очах панича опришок був тільки бунтар, порушник громадського спокою. Проте народ вимовляв це слово з великою теплотою [29, c. 67].

Термін «опришок» фактично домінував серед інших назв народних повстанців в епоху феодалізму на західноукраїнських землях і найдовше зберігся в письмовій і усній термінології. Австрійські власті в офіційних документах називали опришків «розбійниками». Проте народ, протягом багатьох століть, складав про опришків численні пісні, легенди [4, c. 33].

Для Прикарпаття XVII ст., це час посилення феодально-кріпосницького гніту. В економіці краю панували магнати і шляхта, які посилювали економічне гноблення селян і міщан. Селяни втрачали наділи, а це призводило до збільшення категорій малоземельного і безземельного селянства. Зростала панщина. На кінець XVII ст. селянин відробляв панщину 2−6 днів на тиждень з лану. Крім того селян змушували і до «поза панщизняних» робіт: зажинків, закосів, толок, нічної сторожі. На рівні з панщиною й іншими відробітками селяни давали різні натуральні й грошові данини, розоряли селян і державні податки: роговий, поголовний, ситації та утримання з шляхетського війська [17, c. 37].

Особливо нестерпним було становище селян в орендованих маєтках. Що призвело до масових виступів та втеч селян, а також їх участі в опришківських нападах. Про це зазначено в «Свідченнях вата мана с. Гелієва Галицького повіту Руського воєводства Черешка перед Галицьким гродським урядом про участь селян в нападі опришків на двір Валентина Грабовського у тому ж селі» від 28 лютого 1618 р. [24, c. 162].

Таким чином розорені і пригноблені селяни та міщани радо зустріли народно-визвольну війну українського народу 1648−1654 рр. Після перших перемог над польською шляхтою селянсько-козацькі війська зробили похід на Львів і Замость. Це стало поштовхом до селянсько-міщанських повстань на західноукраїнських землях. Найбільші збройні повстання селян спалахнули поблизу Отині, Тлумача, Обертина, Ділятина, Заболотова. У вересні 1648 р. повстання на Покутті очолив Семен Височан, який за допомогою прибулих козаків здобув Отиню і зробив її своєю головною стоянкою [18, c. 22].

У середині XVI ст. одним з основних центрів розгортання опришківського руху стало Покуття, зокрема Снятинське староство. У 1618 р. «опришки і волохи постійно діють у подільських краях і Снятинській пущі, названій Чорною». У 1623 р. на польсько-молдавському пограниччі знову діяли опришки [29, c. 68].

Прикарпаття у другій половині XVII ст. стає вогнищем широкого національно-визвольного руху селян і, зокрема, опришківського руху. Найбільшого розмаху набрав рух опришків на Прикарпатті у 1656 р. Він почався ранньою весною. Великими загонами галицькі опришки разом із молдавськими нападали на шляхетські маєтки, вбивали шляхту, знищували або захоплювали її майно. Вони створювали серйозну загрозу підкарпатським замкам — опорним пунктам шляхетської влади. Шляхта була змушена укріпити ці замки. Опришки захопили прикордонну фортецю Снятин, знищили багато шляхти, можна було припустити, що це було під силу тільки значному загонові. На жаль, нічого не відомо про керівництво та чисельність учасників цього нападу [7, c. 148].

До опришківського руху приєднувалися і жителі навколишніх сіл Снятинщини, зокрема, залучани. Вони брали участь у захопленні фортеці Снятин. Опришки захоплювали каравани, що переходили Прут, про що свідчить хроніка Снятинських судових книг за 1690−1693 рр. Слід відзначити, що покутські опришки мали тісні зв’язки з молдавськими та галицькими опришками, з козаками-запорожцями [22, c. 10].

Рух опришків у Галицькій землі став таким грізним, що в травні 1656 р. король Ян Казимир змушений був звільнити шляхту від походу на російський фронт, тому що «збунтувались немалі купи опришків землі Галицької». Проти активних дій карпатських опришків мало виступати все «посполите рушення», а також організовані наймані військові загони [4, c. 52].

Перед прикарпатською шляхтою король поставив завдання розгромити опришківсько-селянський рух. Для цього об'єдналася шляхта Галицького, Коломийського і Теребовлянського повітів.

Проте рух опришків не був придушений. Документи свідчать (червень 1657 р.), що в Галицькій землі шляхтич «не може мати безпечного переїзду від села до села, бо більшилися опришківські виступи» [5, c. 95].

Майже все Прикарпаття і Поділля перебувало в руках опришків. Вони загрожували навіть такому укріпленому замку, як Галич, обложили Теребовецьку фортецю.

У 1658 р. галицька шляхта знову говорить про «небезпеку від опришків». «Через часті набіги опришків, — повідомлялось в той час із Поділля, де опришки діяли дуже активно, — шляхта тутешніх країв не може мешкати дома і через те поз'їжджалися до найближчих фортець».

Особливо посилюється рух опришків у 1659 р. Для боротьби проти них і селян галицький каштелян Микола Потоцький організував шляхетське військо. Мабуть йому вдалося завдати опришкам деякої поразки, бо на Галицькому сеймикові 11 вересня 1659 р. шляхта склала Потоцькому подяку за допомогу в боротьбі з опришками та просила його і в майбутньому допомагати їй громити опришків.

У 60-х роках XVII ст. знову пожвавилися виступи опришків. 30 серпня 1660 р. коронний гетьман закликав галицьку шляхту поспішно «обдумувати заходи безпеки» від кількатисячного загону опришків, який діяв на Подністров'ї.

У Сяноцькій землі в той час все більше зростала небезпека від пограничних опришків. У зв’язку з цим шляхта зобов’язалась з кожного села посилати озброєного жовніра на боротьбу з ними. Було утворено також каральні загони під керівництвом окремих офіцерів-ротмістрів, які повинні були «добре зберігати всі шляхи і переходи опришків».

Про дії опришків на Прикарпатті у 1661 р. та у пізніші роки звісток немає. Є дані про опришківський рух на Поділлі, в районі Подністров'я. Розгортання опришківського руху на Поділлі мало вплив також і на Прикарпаття. В березні 1666 р. галицькі посли доповідали сеймові, що великий рух опришків і дейнеків почав ширитися на Подністров'ї, близько Покуття. Під страхом нападу опришків постійно перебувала польська шляхта в 50−60-х р. на кордоні з Молдавією. У 1667 р. опришкам навіть удалося знову захопити місто Снятин [4, c. 65].

У 70-х р. XVII ст. рух опришків продовжував розвиватись. Прикарпатська шляхта в червні 1671 р. наказувала послам, які відправлялися до короля у Варшаву, «доповісти, що ця земля з повітами постійно перебуває у небезпеці від своїх хлопів-опришків, яких має на кордонах у лісах», тобто на Гуцульщині [5, c. 95].

12 червня 1671 р. на сеймику в Галичі знову говорилось, що Галицька земля «терпить наступи» опришків і зазнає значних втрат від них.

Найбільш цікавою сторінкою спільної антифеодальної боротьби молдавських гайдуків і галицьких опришків є похід молдавського ватажка Бордюка в 1673 р. на Покуття, викликаний тяжким становищем селян.

Доведені до відчаю, вбогі розорені селяни «не можучи стерпіти пригнічення і, коли жодного іншого захисту не змогли знайти, піддались під опіку опришка молдавської провінції Бордюка, якого закликали пригнічені піддані, щоб увійшов у м. Заболотів». Незабаром ватажок Бордюк з своїми молдавськими опришками прибув на Покуття і «нічною порою напав» у місті Заболотів на будинок католицького ксьондза Станіслава Конопки. Він спалив домашнє і костельне майно, а самого ксьондза «попровадив у найгустіші ліси і неприступні скали через ріки, в Молдову» [29, c. 68].

У горах, в оточенні своїх побратимів, ватажок звернувся до нього з вимогою написати листа до власників маєтків, щоб не віддавали землі в оренду лихварям, які «карами тяжкими винищують» людей.

З документів не відомо, чим закінчилась ця розмова захисника селян. Але вона свідчить про антифеодальну спрямованість виступу народних месників на захист поневолених мас [5, c. 96].

Про народного ватажка Бордюка досі не згадувалося в жодній праці істориків. Це пояснюється тим, що про його діяльність збереглося дуже мало джерел. В. Грабовецькому вдалося виявити в галицьких гродських книгах два важливі документи, які проливають світло на антифеодальну діяльність Бордюка під час походу на Галицьке Прикарпаття. Це копії двох письмових позовів польського короля Михайла до князя Юрія Чорторийського, воєводи волинського. В позовах повністю розкриваються причини походу Бордюка із своїми загонами гайдуків на Покуття. Його прихід був викликаний важким становищем селян [4, c. 67].

«Вогонь опришківства, — відзначалось 5 травня 1673 р. на Вишенському сеймику, — палає не лише в Сяноцькій землі, а наближається і до Перемишльської». Для організації відсічі опришкам перемишльська шляхта виділила 1200 злотих. До австрійського цісаря було відправлено делегацію, яка мала добитися координації дій з угорською адміністрацією, щоб запобігти наскокам опришків Угорщини і припинити їх зв’язки з опришками Прикарпаття. Очевидно, делегації не вдалось виконати доручення, бо наприкінці грудня 1673 р. знову повідомлялося про «вбивства і великі збитки в Сяноцькій землі від свавільних людей з Угорщини».

Майже шість років (1676−1682) на Галицькій Гуцульщині діяв із загоном ватажок опришків Іван Винник, або Печеник. У районі м. Надвірної діяв загін Василя Гліби. Перед наступом опришки збиралися на спільну нараду, обговорювали план дій. У 1677 р. вони захопили багаті маєтки магнатів Туровського в Надвірній, Полянської - в Ковалівці. Опришки підтримували зв’язок із загонами Винника, мали довірених людей в різних селах [5, c. 96].

В 1681 р. шляхті вдалося спіймати біля с. Делятина «славного опришка» Нестора. З його судових зізнань видно, якого розмаху набрав керований ним опришківський рух. У загін Нестора входили селяни з різних сіл Галицької землі і навіть з Наддніпрянської України. Особливою активністю відзначалися «слободяни», тобто селяни-втікачі, які селилися у так званих слободах. Діями загону було охоплено 30 сіл Галицького і Коломийського повітів [4, c. 71].

За період 1682−1695 рр. немає даних про рух опришків на Прикарпатті. Проте, як видно з деяких даних міських снятинських судових книг за другу половину XVII ст., у той час активно виступали карпатські опришки на польсько-молдавському пограниччі. Вони захоплювали багаті купецькі каравани, які проходили по молдавському шляху Ясси — Снятин — Львів.

У 1689 р. з Ясс у Польщу на Снятин ішов великий купецький караван з багатими товарами. По дорозі на нього напали опришки і захопили товар. Частину цього майна опришки закопали в землю, частину взяли з собою, а решту роздали невільникам, що обслуговували караван. Подібні приклади свідчать про те, що опришки прихильно ставились до убогих категорій сільського населення [29, c. 68].

В кінці XVII ст. спостерігається піднесення руху опришків на всьому Прикарпатті. В районі с. Журавно на Подністров'ї довгий час діяв із своїм загоном «славний опришок» Михайло Скребета. Характерно, що під час нападу на панські маєтки до опришків приєднувалися міщани [4, c. 72].

У 90-х р. на Гуцульщині був організований великий селянсько-опришківський загін, який напав на Косів і розправився з ненависними гнобителями. Опришки нападали також на гірські міста, де наприкінці XVII століття зосереджувалися найбільші орендарі і лихварі Покуття. В таких гуцульських містах, як Косів, Кути, Яблунів, Надвірна, Делятин часто судили і страчували спійманих опришків. Ось чому на ці опорні пункти шляхетсько-лихварської феодальної верхівки нападали опришки [5, c. 96].

Влітку 1698 р. найбільш розорені селяни, звані в актах «не робітними» зв’язалися з ватажками опришків Василем Лунгою та його двома братами. Ці ватажки славились як відважні месники, шляхта навіть змушена була визнати їх «знатними покровителями» і «провідниками» селян. Покутські опришки й селяни вважаючи свої сили недостатніми, запросили закарпатських побратимів. Зібрався загін кількістю 80 чоловік озброєний «довгою і короткою зброєю». Селянсько-опришківський загін провів нараду, розробив план захоплення Косова. 17 липня 1698 р. галицькі і закарпатські опришки з покутськими селянами досвіта напали і зайняли місто Косів. Повстанці завдали шляхті збитків на 200 000 злотих [7, c. 156].

За свідченням шляхетського возного, крім побитих шляхетських воїнів, які стримували напад, селяни і опришки вбили Лейбуса, сина косівського орендаря. Також «стяли» Геліка Голівку і його жінку, сина рожнівського орендаря Сруля і сина Зельмановича, «того що гнобив селян» [11, c. 51].

Звістка про ці події блискавично розійшлася по Прикарпаттю, і незабаром з Галицького міського уряду виїхав шляхтич — возний, який в супроводі очевидців обстежив місце і акт обстеження заніс у міські Галицькі книги. З цього акту й довідуємося про цей селянсько-опришківський похід на Косів.

Великого розмаху набрав опришківський рух і у 1686−1698 рр. у Сяноцькій і Перемишльській землях. Місцеві опришки діяли тут у тісному зв’язку із закарпатськими побратимами. Тільки в кінці XVII ст. вони завдали шкоди шляхті на 3 млн. злотих.

Про надзвичайну активізацію опришківського руху на Галицькому Прикарпатті в другій половині XVII ст. говорить і те, що Вишенський сеймик, на якому збиралася шляхта всіх земель Руського воєводства постійно обговорював питання про боротьбу з галицькими та закарпатськими опришками. Про наростання з кожним десятиріччям опришківського руху свідчить і поступове збільшення каральних загонів смоляків, які шляхта спеціально створила для боротьби з опришками. Так, якщо в 1668—1674 рр. проти опришків діяв загін в 30 чоловік, то в 1675 р. — 50 чоловік, а в 1680 р. — 80 чоловік, в 1696 р. — 100 чоловік, у 1697 р. — 130, а у 1700 р. — 200 смоляків.

Взаємозв'язок опришків Прикарпаття і Закарпаття став тіснішим у другій половині XVII ст. постійні дії опришків з обох боків Карпат створювали загрозу прикарпатській шляхті. Сейм вісім разів обговорював на своїх засіданнях питання «пограничного спокою» [4, с. 74].

Єдиним, що міг зробити сейм у цій справі, була організація змішаних польсько-молдавських та польсько-угорських комісій, які мали ліквідовувати всілякі прикордонні суперечки і найголовніше — забезпечувати спокій прикарпатської шляхти. Однак їх діяльність успіху не мала [7, c. 157].

Отже, з вище сказаного слідує, що українські землі в період феодально-кріпосницького гніту стали ареною гострої класової боротьби. У другій половині XVI-XVII ст. єдиними захисниками покріпаченого селянства Прикарпаття стають опришки. Рух опришків — це багатовікова боротьба селян Галичини, Буковини і Закарпаття. Причини виникнення руху опришків криються у соціально-економічних відносинах в епоху феодалізму на Україні, а також в антифеодальній боротьбі. Поряд з соціальною, селянство вело, і національно-визвольну боротьбу. На Коломийщині, Сяноччині і Поділлі з’являються загони повстанців із різними назвами, серед них найбільше виділяється назва «опришки».

Найбільш відомими постатями цього періоду є: Бордюк (1673) — молдавський народний ватажок, що діяв на Галицькому Прикарпатті, Нестор (1680−1681) — діяв біля Делятина, брати Лунги (1698) — діяли на Косівщині.

Опришківство стало тією силою, що зрушила селянські маси, підняла їх на боротьбу з гнобителями, сприяла активізації антифеодальних виступів на місцях. Найбільш яскраво виявили себе опришки в 1648 р., коли активно включилися в хід народно-визвольної боротьби і подекуди очолили селянські виступи.

2. Піднесення опришківського руху у XVIII ст. Антифеодальна боротьба під проводом Олекси Довбуша (30 — 40-ві роки XVIII століття) та її наслідки

На початку XVIII ст. обставини склалися для діяльності опришків дуже сприятливо. Шведська війна, потім повстання Ракочія в сусідній Угорщині сколихнули життя Покуття, яке було якраз предметом міжусобної боротьби між воєводою Потоцьким та гетьманом Сенявським. В 1718 р. Сенявський за допомогою росіян здобув місто Станіслав від Потоцького. В цей час в Польщі настала анархія, що теж сприяло заколотові [17, c. 40].

Початок та 20−30 — ті роки XVIII ст. — новий етап у розвитку опришківського руху на Галицькій землі. Основними причинами його піднесення було посилення пауперизації сільського населення та дальше зростання феодально-кріпосницького гніту.

Основною рушійною силою селянських виступів, у тому числі й опришківського руху, в першій половині XVIII ст. були безземельні та малоземельні селяни. Необхідно відзначити також, що активізація руху галицьких опришків була зв’язана з посиленням козацько-селянських виступів у кінці XVII — на початку XVIII ст. на Правобережній Україні, і особливо на Поділлі.

Яскравим підтвердженням можуть служити події 1702 р. в Галичині. Галицька шляхта готувала загальне ополчення для боротьби з народними рухами на Поділлі. Але саме в цей час активізували свої виступи опришки. Стривожена шляхта відкрито говорила про це на нараді в Галичі в липні 1702 р. У зв’язку з цим шляхта просила київського воєводу і галицького старосту Потоцького, щоб він «своїми людьми дав захист». Потоцький охоче виконав це прохання [4, c. 75].

Ні галицька шляхта, ні сейм не могли ліквідувати рух опришків. Із судових документів відомо, що на початку XVIII ст. діяв загін опришків Галицької землі, Угорщини і Молдавії. Ватажком його був Іван Пискливий. Загін здійснив декілька вдалих походів проти феодалів Коломийського повіту. Так, у 1703 р. Пискливий з великим загоном готувався «відомстити свої кривди якомусь орендареві з Коломиї», робив напади на багатих заболотівських орендарів, шляхтича Грабовського з Отинії, розправився з сільськими багатіями в селах Незвиську і Вороні. Це був не перший випадок в історії опришківського руху. Увагу опришків привертав Косів. Тут зосереджувалися великі групи багатих орендарів, лихварів, які жорстоко експлуатували довколишнє населення. Тому опришки часто приходили сюди, щоб розправитися з тими, хто пригноблював селян [11, c. 53].

У 1703−1704 рр. опришки мстили панам за свої і народні кривди. Вони мали своїх побратимів у багатьох селах покуття і Буковини, а їхнім опорним центром стала Чорногора.

Після розгрому загону ватажок Пискливий деякий час переховувався, а в 1704 р. із своїми опришками влився в загін ватажка Пинті, який прославився у боротьбі з угорськими феодалами на Закарпатті. У 1701 р. він успішно виступав проти феодалів у Марамороському, Сатмарському і Бігарському комітатах. Угорським властям вдалося спіймати ватажка, проте він утік із в’язниці і ще з більшою силою активізував виступи проти феодальної верхівки не лише в Північній Угорщині, а й у Трансільванії. Проти нього були вислані угорські війська, за його голову угорські власті обіцяли грошову винагороду. Ватажок, якого переслідували угорські війська, з метою збереження свого загону, а також маючи намір знайти підтримку у галицьких селян переходить Карпати, вступає на Покуття і налагоджує зв’язки з відомим ватажком Іваном Пискливим. Об'єднаний загін у кількості 86 чоловік влітку 1704 р. під проводом Пинті веде боротьбу з польською шляхтою, орендарями в гірських околицях Коломийського повіту. Найбільшим був напад на орендарів і лихварів у м. Косові, де ті зібралися на весілля у найбагатшого лихваря Гедолія [5, c. 97].

Після цих подій у джерелах не знаходимо повідомлень про дальший рух народного героя. Антифеодальні походи Пинті оспівані в піснях, легендах, переказах. Народні маси зображають ватажка сміливим, мужнім і нескореним борцем проти феодалів. На Закарпатті і досі побутує серед народу пісня про Пинтю, який сидів у в’язниці і писав листи до своїх рідних.

З документів довідуємось, що у травні 1697 р. «селяни гірського села Микуличина напали на шляхтича Загорського, у 1714 р. гуцульські опришки вчинили напад на Ценяву біля Коломиї». У той же час виступають загони ватажків Верби, Леська, Панчишина. У 1717 р. феодали знову констатують «виступ свавільного хлопства». Спеціально обраному ротмістру каральних загонів було наказано вживати заходів, щоб не збільшувалося число селянських виступів. У 1720 р. галицька шляхта скаржилася у сеймі, що селяни захоплюють панські землі, вбивають шляхту. Вважаючи, що посилення селянського руху в королівських маєтках викликане не соціально-економічними причинами, а «поблажливістю старост до хлопів». Шляхтичі просили короля наказати старостам, щоб вони не дозволяли селянської сваволі, а також суворо карали тих, які вбивали панів [10, c. 165].

На початку 30-х р. XVIII ст. рух опришків на Прикарпатті настільки поширився, що шляхта змушена була для боротьби з ними просити київського воєводу Йосифа Потоцького надіслати на допомогу військо. Після наказів та універсалів, розісланих у всі маєтки, наприкінці серпня 1733 р. загальне ополчення шляхти було зібране. Шляхта прийняла постанову, в якій висловлювали подяку тим, хто з’явився, а також київському воєводі, котрий прислав для придушення повстання численне військо. Для «утихомирення» опришків на території Коломиї до Солотвина був направлений загін смоляків на чолі з ротмістром Сіромським, а від Солотвина до Калузького староства — загін смоляків під керівництвом Василя Зуба.

Історичні джерела, що дійшли до нашого часу, не дають повних відомостей про наслідки загального ополчення шляхти. Але, ймовірно, шляхта не остаточно розгромила опришків, бо вже через рік проти повстанців було вжито ще більш рішучих заходів. Та у 1734 р. селяни й опришки знову повстали [11, c. 53].

Посилення гайдамацького руху на Правобережжі та Поділлі та похід козацьких військ у Галичину в 1734 р. значно сприяли піднесенню на Гуцульщині селянсько-опришківського руху — галицька шляхта відзначає, що селяни й опришки повсюди нападають на феодалів, наводячи на них страх. У зв’язку з цим у травні 1734 р. шляхта Галицької землі на сеймику винесла постанову «в справі сваволі опришків і підданих». У ній зазначалося, що піддані створили для феодалів «не практиковану небезпеку» і відкрито виступають проти панів, вбивають їх і нищать маєтки. В той же період у Ділятинському старостві діяв загін, яким керував ватажок Петро Сабат. Шляхті вдалося спіймати Сабата й ув’язнити у Станіславську фортецю. Але Петро тікає з в’язниці і продовжує боротьбу з феодалами. Спіймати вдруге Петра Сабата не вдавалось, оскільки він «скривався меж людьми», переховувався в сім'ях селян-однодумців [5, c. 98].

У ці часи діє також невеличкий загін опришків із семи чоловік під проводом Григорія Дранки, який почав свої виступи ще в 1727 р. У 1734 р. ватажок Дранка, «зібравши собі людей, пішов у наступ на сільського багатія в с. Кринички». Шляхта приймає рішення — 5 червня 1734 р. організувати під Галичем загальне ополчення. Незважаючи на всі заходи селянсько-опришківський рух наростав. Гуцульські опришки разом із карпатськими і молдавськими побратимами несподівано з’являлися в різних місцевостях, завдавали панським маєткам великої шкоди, убивали шляхтичів, орендарів, лихварів. Майже на всіх польських сеймах перед тим, як обирати нові або поповнювати старі комісії, завжди говорилось, що робота попередніх комісій не дала ніяких результатів [7, c. 160].

У1736 р. шляхта Коломийського повіту, неспроможна своїми силами боротися з опришками, запросила на допомогу регулярні війська гетьмана Потоцького. Шляхта розуміла, що опришківський рух на Гуцульщині може перерости у загальнонародне повстання.

В 1740 р. вибухнуло велике селянське повстання в Долинському старостві, Перемишльської землі, яке охопило всі села староства. Джерела відзначають, що на боротьбу піднялися усі селяни. Повсталі виступили із зброєю в руках і розбили загони королівського старости Зельонки, а також війська, що прибули на допомогу.

Повстанці не обмежились першими успіхами і почали ширше розгортати дії. Вони застосовували своєрідну опришківську тактику боротьби, що склалася протягом століть. Центр повстанців знаходився в лісі, де вони навіть спорудили укріплення. З своєї лісової бази повсталі виходили переважно вночі і робили напади на маєтки феодалів. Про Долинське повстання селян, яке влітку 1740 р. набрало широкого розмаху, стало відомо в усьому Прикарпатті. У постанові Вишенського сеймику підкреслювалася не лише масовість селянського руху, а й його тривалість. Прагнучи запобігти небезпеці нового спалаху народного гніву, шляхта зобов’язала свого ротмістра зібрати з різних місць бойові загони шляхти і з цими «військовими силами утихомирити повстання», а повстанців «на випадок супротиву», спіймати і передати в суд для покарання. З джерел не відомо, чим закінчилось це повстання. Є підстави твердити, що це один з найбільших селянських збройних виступів на Прикарпатті в середині XVIII ст. [10, c. 166].

У 30-х р. XVIII ст. під впливом опришківського руху на антифеодальну боротьбу піднялися селяни Прикарпаття. Сила повстанців збільшувалася завдяки спільним виступам галицьких і закарпатських опришків. Антифеодальний народно-визвольний рух підготував виступ у 30−40-х роках XVIII ст. славетного народного героя Олекси Довбуша [7, c. 161].

Історія опришківства в Галичині вже давно привернула увагу провідних вчених. Ще в XIX ст. одним із перших був відомий польський учений Август Бельовський. Пізніше монографію про опришків написав український учений Юліан Целевич. Найславнішим із усіх опришків, ім'я якого залишило глибокий слід у народній поезії, був Олекса Довбуш, який виступив на історичній арені під кінець 30-х р. XVIII ст. Батько його був бідний селянин у Печеніжині. Олекса Довбуш пішов до опришків у 1738 р. Він нападав на жидів і на панів. В його банді були гуцули й мадяри. Полковник Пшелуський мусів робити проти Довбуша цілу експедицію. Він вистежив гніздо опришків у горах і напав на них уночі. Кілька опришків попало в полон, але сам Довбуш утік. Полонених ждали тортури й страта в Станіславові. Ватажок устиг помститися на місцевих людях, які його зрадили. Але опришки не переводились аж до самого переходу Галичини під Австрію. Найбільше вплинули на їх зникнення реформи цісаря Йосифа II, які трохи підняли добробут і погане становище селянської маси. З того часу опришківство перейшло в звичайне індивідуальне розбишацтво, позбавлене прикмет соціальної боротьби [13, c. 261].

Дотримуючись дещо іншої думки, діяльність Олекси Довбуша більш докладно дослідив доктор історичних наук, професор, викладач Прикарпатського університету В. В. Грабовецький, у своїх працях «Гуцульщина», «Карпатське опришківство», «Довбуш», «Ілюстрована історія Прикарпаття», «Нариси історії Прикарпаття».

Олекса був вихідцем з бідних селян-комірників. Про це засвідчують історичні факти. Так, у Станіславові в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош». Отже, Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення — комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом існування були для родини Довбуша декілька овець, що паслися в череді Марковецької громади на гірських полонинах. Цю череду доглядав пастух, котрого селяни винаймали на рік за домовлену плату. Таким пастухом влітку 1739 р. був Олекса Жолоб, йому на зміну виходив Василь Довбуш. Вірогідно, що разом з Василем на полонинах були і його сини Олекса та Іван.

Довгий час не вдавалося встановити точний рік народження Олекси Довбуша. Тільки на основі даних академіка М. Грушевського з’ясовано, що Довбуш народився в 1700 році. Без сумніву, дитинство Олекса провів у злиднях. Малим хлопчиком не однієї весни піднімався Довбуш з батьком на полонини пасти вівці. Вже тоді він був свідком шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим. З судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана, про якого йтиметься пізніше, та дружину, котра стала учасницею походів 1741—1745 років. Вона, правдоподібно, у 1741 р. перебувала в опришківському загоні, тому що на суді шляхта запитувала одного з побратимів Олекси, «де є жінка Довбуша».

Перш ніж розглядати діяльність ватажка опришків, необхідно звернути увагу на саме прізвище «Довбуш». Адже в історичних джерелах воно звучить по-різному. Багато дослідників вважали, що «названий був Добош для того, що його батько мав бути у війську добошем», тобто барабанщиком, хоча ці припущення не підкріплені жодними фактами [11, c. 60].

У багатьох джерельних звістках Олексу називають «Добощуком», рідше — «Добошем». Так іменують його в судових протоколах Станіславського міського суду 1738−1751 рр. та в інших офіційних джерелах першої половини XVIII ст.

Безсумнівно, молодий Олекса не лише чув від селян і гірських пастухів про опришків, але міг їх бачити, зустрічати на полонинах, де вони часто зупинялися, щоб відпочити і добути від пастухів докладні вісті про «шляхетський світ».

Олекса йде в опришки, щоб силою зброї боротися проти експлуататорів. Соціальне спрямування боротьби О. Довбуша — як виступу гноблених проти гнобителів — проймає зміст майже всіх народних оповідань, переказів та легенд. За свідченням народної творчості, Довбуш, вступаючи в опришки, заявив: «Отак тепер не буду газдувати, але й пан не буде панувати». Надзвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, палюча ненависть Довбуша до експлуататорів — все це сприяло тому, що навколо нього гуртувалися нові й нові групи опришків, з якими він робив успішні напади на шляхту, орендарів та їхніх прихвоснів. Народ високо цінив Олексу та його товаришів, вбачаючи в них своїх захисників. Його авторитет серед селян змушена була визнати навіть Австрійська монархія.

Виступ Олекси Довбуша — не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 р., про що красномовно свідчать історичні матеріали. Дії Довбуша — найбільш яскрава сторінка в історії класової боротьби західноукраїнських селян проти феодального гніту. Уже з перших днів Довбуш та його товариші прославили себе як борці проти панів, піднісши цю форму збройного руху до найбільшого розвитку [4, c. 86].

Як виглядав Олекса Довбуш дізнаємося зі спогадів сучасників. Олекса був високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, мав усміхнене обличчя, проникливе око, дзвінкий голос. На ньому була шапка з павиним пір'ям, мазана сорочка, широкий пояс, за ним — два пістолі, порохівниця, капшук на тютюн, торба, на плечі - кріс. Довбуш носив червоні штани і був взутий у постоли. Він був фізично сильною людиною.

Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 р. Проте можна припустити, що ватажок міг діяти й раніше. У писаних джерелах за 1738 р. ми довідуємося про нього як про опришка, котрий очолює загін. Не може бути, щоб Довбуш перед тим не перебував у загоні простим опришком. Адже тільки стійкого, перевіреного в боях побратима вибирали ватагом.

Згідно з «декретом старших земських в інтересі Солотвино» сказано, що «між опришками» в 1738 році знаходилось шість осіб: Дранки — два брати, Довбуші - також два брати (Олекса та Іван), Смикайло і Семен Ігнатюк.

У 1738−1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Вже тоді у рідному с. Печеніжині Довбуш потривожив шляхту. В липні 1739 р. селянин свідчив перед Станіславським судом, що Довбуші після того, як «починали рух у Печеніжині, не показуються до рідного села, бо їх наказано ловити». Далі брати Довбуші, невідомо з якої причини, напали на двір у Чорних Ославах, а опісля захопили майно в деяких селян, тих що зраджували опришків. В 1739 р. на прохання одного селянина з Малих Лючок опришки боронили його перед братами [11, c. 63].

Спочатку Олекса діяв спільно із своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село, озброєні з ніг до голови. Приходили вночі, але до хати не заходили, весь час були на сторожі, викликали матір і говорили з нею по кілька годин, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу.

Навесні 1739 р. Олекса й Іван з опришками зупинилися в Печеніжинській корчмі. Між ними почалася суперечка, згодом від перейшли до зброї. Іван охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим. З того часу брати Довбуші розійшлися. Олекса й далі діяв з своїм загоном в Галицькій землі, а Іван подався на Бойківщину. Не виключена можливість, що згодом брати помирилися та об'єднували свої загони для спільної боротьби в західній частині Галицького Прикарпаття. Не випадково, Олекса Довбуш в 1744 р. робить далекі походи під Турку і Дрогобич. У1739 р. Олекса очолює загони покутських опришків. Особливо активно діяли опришки Довбуша в Коломийському повіті влітку і восени 1738 року. Їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові експлуататорів. Влітку 1739 р. повідомлялось, що опришки Довбуша «повсюди розбивають по дорогах і по лісах». У жовтні 1739 р. Довбуш прибуває на Свірську солеварню в село Текучу і розправляється з лихварем Лошаком. Ці події стривожили коронну княжну Теофілію Яблоновську, власницю цієї солеварні. Вона пише декілька листів до Павла Беня, управляючого її маєтками на Яблунівщині. Зміст цих листів вказує не тільки на пожвавлення опришківського руху на Яблунівщині, але допомагає з’ясувати причину розправи над Лошаком. Орендарі й корчмарі швидко зрозуміли силу Довбуша і небезпеку, яка загрожувала їм. Незабаром був вчинений напад на двір шляхтича Добросільського в с. Вербіжі біля Коломиї. Метою походу була не здобич, помста пану. Опісля загін Довбуша пішов у Воскресінці, де напав на пана Рушицю, захопивши в останнього чимало зброї і боєприпасів. Потім опришки «спалили ясенівського отамана», захопили деяке майно в Уторопах, бували в Перегінську, Зеленій, Добротові, Молодкові, «забили жупника» в Ланчині, «зайняли» вівці у якогось Микуличинського Тутяка [4, c. 90].

Влітку 1739 р. Потоцький доручив Золотницькому зі своїм полком «увійти на Покуття, на пограниччя та громити свавільні купи козаків», в тому числі й опришківський загін Довбуша. Лютий Золотницький, використовуючи свою посаду та військову владу, як і інші шляхетські офіцери дико знущався над селянством. Його дії були настільки свавільними і спустошливими, що він був навіть викликаний на генеральний військовий суд за те, що в селах Семаківцях, Липниці і Вовчківцях чинив із своїми жовнірами нечувані знущання над селянами. Крім того, сам Золотницький дуже погано ставився і до «своїх» селян у подільському Борщеві. Звідси зрозуміло, чому Олекса Довбуш напав на маєток Золотницького. Він був спалений, а шляхтич з усією родиною знищений [29, c. 69].

За народними переказами численність Довбушевого загону в різні періоди становила від 12 до 200 осіб. Тут були представники різних соціальних верств: селяни, міщани, наймити, розорені ремісники, панські слуги, але всі вони представляли найбіднішу частину населення краю. Зі своїми побратимами Довбуш здобув фортецю у Богородчанах, спалив панські двори у селах Вербіж, Воскресінці, Микуличин, Ясенів, організовував сміливі напади на шляхту у Солотвині, Надвірній, Дрогобичі, Турці. Награбоване панами у бідних майно Довбуш повертав знедоленим людям. Популярність опришківського ватажка серед простих людей була настільки великою, що ще за життя він став народним улюбленцем і легендарною особистістю. Спираючись на активну підтримку селян Довбуш був невловимим для ворогів [20, c. 135].

Приблизно в 1740 р. Довбуш підступив під шляхетський двір у Косові і навіть чомусь «посилав рушниці до двора». Однак не відомо, чи для того щоб вимагати, якогось викупу, як це часто робили опришки, чи просто хотів залякати пана, надіславши свою рушницю як пересторогу. Галицька шляхта стривожилася появою Довбуша під Косовом. Вона була переконана, що опришки прийшли на заклик селян. Сила загону Довбуша на цей час була немалою. Опришки «похвалялися спалити Кути», які тоді були досить великим містом і добре оберігалися.

У 1740−1741 рр. Олекса Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своїм хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині, в Закарпатті. На той час особливо багатими були купці-вірмени, котрі наживалися різними торговельними махінаціями. У Станіславі вони мали свій уряд і отримали чималі повноваження у суді. Саме з їх середовища і з поміж шляхетської верхівки вибиралися члени Станіславського міського суду, які впродовж XVII-XVIII століття жорстоко карали опришків.

Влітку 1741 р. після Зелених свят, Олекса Довбуш з дванадцятьма хлопцями зупинилися у лісі на горі Рокітня. Опришки відпочивали і готували їжу. Олекса підстеріг вірмен, дав знати опришкам, і вони разом напали на купців, захопили їх майно. А вночі напали на Микуличин і помстилися на сільських багатіях та захопили немало здобичі. Розправу над микуличинськими багатіями Довбуш здійснював цілу ніч, і тільки над світанком вийшли з села і розташувалися на відпочинок далі - за милю від Микуличина. Багатії організували загін і напали на опришків саме тоді, коли ті вкладалися спати. Знову зав’язалася жорстока сутичка, у якій був поранений опришок Василь Мельник. Його схопили і негайно передали на суд у Станіслав. Зрештою ватажок відступив у гори на Буковецьку полонину. У цьому ж році Олекса Довбуш напав з хлопцями у Голоскові на двір шляхтича Карпінського і проходив біля Скиту Манявського [11, c. 71].

Основним місцем перебування Довбуша і його загону в 1742—1743 рр. була гора Стіг — стрімка і недоступна вершина на найдальшому південному крилі гірського пасма Чогногори, серед високих скель, на пограниччі Угорщини, Молдавії і Галичини. Звідси народні месники, керовані Довбушем, за допомогою закарпатських опришків завдають дошкульних ударів не лише галицькій шляхті, а й експлуататорам Закарпаття та Буковини [4, c. 92].

У 1742 р. Довбуш вбиває українського багатія Дідушка і знищує його маєтки в гірському селі Довгопіллі. Караючи шляхту, орендарів за неймовірні утиски селян, Довбуш здобуває заслужену повагу серед народу. «Дай йому здоров’я, — говорили селяни, та прибуток добрий, що він за нас заступається, та нас боронить від всякої біди, та нам бідним гроші дає». А гетьман Йосиф Потоцький в універсалі заявив: «Широковідома в цілому Покутському і підгірському краї злість і зухвалість хлопа Довбущука, який від трьох років з купою зібраних опришків нападає на шляхту». Шляхта намагалася знеславити перед народом виступи Олекси, представляючи його «страшним розбійником», проте судові протоколи, які складалися під час допитів спійманих побратимів героя, легко спростовують ці тенденційні твердження шляхти і деяких істориків. Документи переконують в тому, що Олекса Довбуш був глибоко гуманною і справедливою людиною, ніколи не скривджував невинних. Про це красномовно свідчить той факт, що в 1742 р. на Буковецькій полонині Довбуш заборонив стріляти у військо, яке його атакувало, тільки тому, щоб не залишилися сиротами жінки і діти [10, c. 176].