Методи використання мистецтва аргументації на телепрограмі «Шустер-лайф»

Дипломна робота

Методи використання мистецтва аргументації на телепрограмі «Шустер-лайф»

Вступ

Великим інструментом людського спілкування та безмежного впливу на свідомість завжди вважалося «слово». Слово — чи не єдиний компонент, який відрізняє нас від світу тварин, рослин, абстрактних понять. Вміння розмовляти і правильно висловлювати свою думку, бажання, почуття дає можливість людині влаштовувати своє місце серед суспільства як такого. Недарма, наділивши мовлення великими масштабами впливу на життя людини, зараз виділяють ціле мистецтво публічного мовлення. Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття життєвої перспективи, духовної опори. На основі мови формується національно-культурне поле з протяжністю у часі (через віки) і у просторі, бо мова є каналом духовного й інформативного зв’язку у суспільстві, вона здатна актуалізувати через лексику і фразеологію морально-етичні, звичаєві норми.

Велике значення красномовності надавалося ще у Стародавній Греції. Греки вважали її невід'ємним компонентом суспільного життя, і вже тоді вивчали як мистецтво. Адже вміння розмовою вплинути на свідомість суспільства давало можливість підніматись до найвищих звань в політиці, а отже, тримати владу, керувати народом. Можливість вивчати мистецтво слова отримували лише обрані - здебільшого еліта держави, що ще раз доводить силу мовленнєвого впливу.

Однак, змінювалися століття, все стрімко розвивалося, прогресувало під впливом глобалізацій них процесів. Цей період не оминув і питання усного мовлення, яке перетворилося у цілу науку — риторику, яку, на цей час, вивчають в навчальних закладах, а вчені не припиняють її досліджувати. Риторика — це наука та мистецтво переконувати співрозмовників, наука красномовства. Діяльність багатьох професій просто немислима без ґрунтовних знань принципів і правил ораторського мистецтва. Для нас публічна мова — найголовніша зброя. Ораторство — найсильніший важіль культури.

Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Однак у сучасному мовознавстві з’явилося і поняття «дискурсивна риторика», тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Саме така риторика має перспективу широкого застосування у сучасному українському суспільстві, тому що вона з риторики красномовства транспортує технологічний апарат побудови висловлювань і текстів для мовного спілкування щодня у різних сферах життя. Саме риторика дискурсу становить собою мистецтво суперечки. Будь-яка суперечка передбачає розходження в думках, зіткнення позицій. Кожна сторона активно відстоює свою точку зору та намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає й самого спору, а є якась інша форма комунікації. Наприклад, проповідь, молитва, лекція, інформаційна доповідь — це не суперечки. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які байдуже або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.

Для того, щоб суперечка була наповнена певних сенсом і логічною частиною, учасник розмови повинен володіти певними доказовими фактами своєї думки, а саме аргументами, які б доводили його точку зору. Суперечка без аргументів вже не буде вважатися повноцінною розмовою двох чи більше опонентів. Ось саме через цей аспект сучасне суспільство розпочало вивчати компонент риторики — аргументацію, як ціле мистецтво впливу на свідомість людини.

Актуальність досліджуваної теми зумовлена тим, що відбувається широке розгортання процесів демократизації суспільного життя в нашій країні, яке створює сприятливі умови для взаємного обміну думками між представниками різних верств суспільства, груп, рухів. Найкраще цей процес можна побачити в політичному житті держави. Політикам, щоб захистити свою позицію необхідно вміти переконувати опонентів і слухачів, приводити вагомі аргументи на користь своїх тверджень і висувати контраргументи проти опонентів. Крім того, засоби масової інформації також активно розпочали виводити тему аргументації на вищий рівень, адже це дозволяє їм отримувати довіру від глядачів (читачів), якісно, з боку фактичності, висвітлювати інформацію, а також правильно доносити її до споживача, деякою мірою впливати на певні аспекти суспільного життя, його державного настрою. Краща аргументація веде до кращих результатів.

Огляд літератури. Проблема вивчення аргументації не є новою. Її частковим вивченням займалися ще при дослідження риторики, адже вона входить до неї як важлива складова. Свої витоки аргументація має ще в античній риториці, яка виникла як мистецтво переконання співрозмовника у правильності своєї думки. Про це говорив ще сам філософ Арістотель. У XX сторіччі риторика отримала «друге дихання», але під назвою «неориторика». У сучасному мовознавстві неориторика ототожнюється з теорією аргументації Х. Перельмана, Л. Ольбрехт-Титека. Всупереч формально-логічному підходу до аргументації, лінгвістика порівняно недавно почала займатися її вивченням і описом. Неможливо описати ментальні процеси самі по собі, але їх можна змоделювати, спираючись на їх відображення в природній знаковій системі - людському мовленні. Такий підхід став можливим завдяки розумінню мови як цілеспрямованої соціальної діяльності - дискурсу. Дослідники аргументації нового покоління дійшли висновку, що аргументація як засіб мислення не існує іманентно, подібно до математичних рівнянь, які потребують лише підставити конкретні дані.

Аргументативна проблематика набула особливої актуальності також в рамках логічного знання. Проблематика щодо логічного аналізу аргументації цікавила логіків протягом всього розвитку логічного знання. На традиційному етапі обговорення цієї проблематики можна знайти в роботах Арістотеля, Р. Агріколи, Л. Вали, П.Іспанського, П. Абеляра, А. Арно, П. Ніколя, Г. Лейбниця, І. Канта та інших. На сучасному етапі розвитку логіки у зарубіжній літературі аргументативна проблематики розглядається в рамках формальної та неформальної логіки. Принципові проблеми щодо природи формальної логіки як теоретичної дисципліни розроблялися у роботах Л. Вітгенштейна, Г. Х. фон Врігта, Д. Гільберта, Г. Фреге, Б. Расела, А. Тарського, А. Черча та інші. Суттєву роль у розробці цієї проблематики відіграли також російські та українські логіки Є.К. Войшвілло, В. О. Бочаров, Ю.В.Івлєв, А.Т.Ішмуратов, В. Й. Омельянчик, А.І. Уйомов, С. Б. Кримський, М. В. Попович, В.О. Смірнов, О.Д. Смірнова та інші.

Неформальна логіка у зарубіжній літературі представлена достатньо широко, однак головним чином навчальною літературою з численними вправами щодо аргументативних процесів. Теоретичних досліджень у цій галузі небагато. Це переважно матеріали симпозіумів і конференцій та окремі наукові статті. Основна мета наукових праць в цій області - дослідження міркувань, які застосовують люди на практиці, в реальних процесах мислення та комунікації. Якщо розглядати неформальні дослідження в рамках сучасного логічного знання у географічному аспекті, то треба назвати насамперед такі країни, як Нідерланди, Канада і Сполучені Штати Америки. Саме там відбулися основні конференції, симпозіуми, семінари, де розглядалася проблематика, пов’язана з теорією аргументації в рамках неформальної логіки. Серед них численні симпозіуми з неформальної логіки, що проходили у Віндздорі (Канада); Міжнародні конференції з аргументації, що проходили в Амстердамі тощо. У результаті проведення цих форумів були створені Міжнародне товариство по вивченню аргументації і Асоціація з неформальної логіки і критичного мислення. Окрім того, саме ці країни репрезентують науковці, котрі плідно працюють в рамках досліджуваного напрямку. Так, наприклад, всесвітньо відома нідерландська школа аргументації. Серед її представників Франс ван Єємерен, Роберт Гроoтендорст, Евелін Т. Фетеріс, Пітер Хутлоссер, Ерік С. В. Краббе та інші. Проблематика щодо сучасної теорії аргументації в рамках неформальної логіки активно обговорюється представниками канадської школи. Серед них — Ентоні Блейр, Ральф Джонсон, Дуглас Уолтон, Джон Вудс, Роберт Пінто, Ендрю Ірвін, Майкл Гільберт, Труді Гувер, Лео Грорке, Крістофер Тіндейл, Ханс Хансен, Девід Хічкок та інші.

У сучасній українській філософії і логіці теорія аргументації розробляється в широкому контексті логічного аналізу дискурсу, семіотики та філософії мови в роботах К. К. Жоля, А.Т.Ішмуратова, А.Є. Конверського, С. Б. Кримського, В. Й. Омельянчика, Б. О. Парахонського, М. В. Поповича, Г. Г. Почепцова, І.В. Хоменко та інших. Логіко-філософська природа різноманітних видів аргументації, її інтерсуб'єктивний характер розглядалися у роботах В. Ф. Беркова, С.С. Гусєва, А.Т.Ішмуратова, О.І.Мігунова, В.І. Чуєшова, Я. С. Яскевич та інших.

У рамках міжнародної конференції «Сучасна логіка: проблеми теорії, історії і застосування в науці», яка проходить раз на два роки у Санкт-Петербурзі працює секція «Проблеми аргументації». Амстердамський і Санкт-Петербурзький університети започаткували періодичне видання — альманах «Мовленнєве спілкування і аргументація». Побачили світ декілька російськомовних випусків, в яких розглядалися різноманітні аспекти аргументативної проблематики.

Однак, не зважаючи на науковий доробок у царині теорії аргументації, у вітчизняній логічній літературі відсутні цілісні дослідження різноманітних підходів до аналізу аргументації в логіці, чітко не визначені основні поняття цього проблемного поля.

Мета і завдання дослідження зумовлені необхідністю створення об'єктивної картини проблем вивчення мистецтва аргументації як окремої дисципліни в сучасному науковому світі та використання цих знань на практиці.

Головна мета проведеного дослідження — визначити головню нюанси та методи використання мистецтва аргументації у телевізійному просторі, а саме телепрограмі «Шустер — лайф».

Для досягнення поставленої мети визначені такі завдання:

1. Дослідити історію вивчення мистецтва аргументації;

2. Визначити основні характеристики аргументації як науки;

3. Виділити види, класифікації та напрямки використання аргументації;

4. Визначити методи застосування аргументації як напрямку доведення в різних галузях суспільного життя;

5. Дослідити застосування мистецтва аргументації в засобах масової інформації;

6. На телевізійних програмах визначити доцільність використання мистецтва аргументації.

Об'єкт дослідження — програма «Шустер live» на телеканалі «Інтер» у порівнянні з програмою «Шустер live» на телеканалі «Перший Національний».

Предмет дослідження — використання та застосування способів аргументації учасниками телевізійних програм.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети були використані загальнонаукові, спеціальні та конкретно наукові методи дослідження. Також було використано теоретичний та емпіричний методи. Теоретичний метод використаний у першому та другому розділах, а емпіричний у третьому та четвертому. З теоретичного було обрано часткові методи — аналіз та узагальнення. До того ж застосувалися загальнонаукові логічні методи дослідження, такі як аналіз, синтез, дедукція та індукція. Саме на логічному (порівняльному) методі розроблена основна частина роботи.

Наукова новизна цієї роботи полягає в тому, щоб детальніше дослідити значення аргументації як:

· Важливого компонента публічного усного мовлення;

· Впливу на свідомість людини за допомогою засобів масової інформації;

Теоретичне значення результатів дослідження. Представлений у роботі теоретичний матеріал покаже нам чіткішу картину мистецтва аргументації як такого, а також дасть нам змогу виділити основні деталі аргументування в мистецтві суперечки та як важливого компонента науки риторики.

Практичне значення одержаних результатів. Визначення та характеристика основних методів застосування аргументації в телевізійних програмах дасть нам змогу дослідити їх доцільність в ЗМІ та покращити їх використання в подальшому інформаційному застосуванні.

Структура роботи. Дипломна робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження — 85. Список використаних джерел містить — 56 позицій.

1. Мовлення як загальний компонент доведення людської думки

1.1 Засади використання ораторського мистецтва в суспільному житті

«На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Ів. 1:1). Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього (Ів. 1:3).» Так звучать перші рядки Євангелії від Івана. Саме Слово було початком створення світу, а вже пізніше воно перейшло до рук оперування людиною. З часом воно піддалося впливу форматування і розвитку — з монологу перейшло в бесіду. Розмова між двома і більше індивідами в науковому контексті отримала назву — комунікація. Комунікація (від лат. communicatio — єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов’язаного з дієсловом лат. communico — роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis — спільний) — це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.

Комунікація зумовлює виникнення нових інформаційних зв’язків, структур та механізмів впливу на розвиток суспільства, що зумовлює трансформацію різних ціннісних систем, на яких базуються ідеологічні доктрини існування людства. Вона є рушійною силою для змін та оновлень вже встановлених знань про певні явища та інші абстрактні та неабстрактні поняття, що відкрито показує її важливість не лише для суспільства, а й для окремого індивіда загалом. Розрізняють декілька етапів комунікації (процес спілкування):

1. Потреба у спілкуванні (необхідно повідомити або дізнатися інформацію, вплинути на співрозмовника тощо) — спонукає людину вступити в контакт з іншими людьми;

2. Орієнтування з метою спілкування, в ситуації спілкування;

3. Орієнтування в особистості співрозмовника;

4. Планування змісту свого спілкування — людина уявляє собі (звичайно несвідомо), що саме скаже;

5. Несвідомо (іноді свідомо) людина вибирає конкретні фрази, якими буде користуватися, вирішує як говорити, як себе вести;

6. Встановлення контакту;

7. Обмін думками, ідеями, фактами;

8. Сприйняття і оцінка відповідної реакції співрозмовника, контроль ефективності спілкування на основі встановлення зворотного зв’язку.

9. Коригування напряму, стилю, методів спілкування і способів їх взаємодії.

На сьомому етапі людина обирає способи обміну думками, ідеями та фактами. Саме тут їй потрібно аргументувати свої думки, тобто навести певні «докази», або «доведення» власної правоти своєму співрозмовнику. Доведення — є важливим чинником у спілкуванні, яке вимагає свідомі чи несвідомі навики. Від правильності подачі власних ідей та думок залежить результат вашої розмови. Для кращого донесення суб'єктивної інформації співрозмовники використовують багато методів комунікації. Але найбільш ефективним є аргументація власної думки.

Академічний тлумачний словник (1970;1980 рр.) подає такі два визначення аргументації:

1. Те саме, що аргументування. Приклад — «Відчуваєш силу в його такій грубій, але й незаперечній аргументації (Іван Ле, Міжгір'я, 1953″ 342)».

2. Сукупність аргументів. Приклад — «Властивої полемічної аргументації в його [І. Вишенського] писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста (Іван Франко, XVI, 1955, 426)»; «Галілей розробив філософську й фізичну аргументацію на користь системи Коперника про обертання Землі навколо Сонця (Наука і життя, 10)».

Натомість, аргумент — це підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування, підтвердження чого-небудь.

Отже, аргументація (лат. argumentum — логічне доведення, argumentatio — наведення аргументів) — обгрунтування будь-якого положення, судження, з допомогою аргументів.

В науковій літературі часто вживають синоніми до аргументації - суперечка, дискурс, переконання, доведення. Довгий час проблема аргументації майже зовсім не розроблялася в логіко-методологічній, психологічній та філософській літературах. Цьому багато в чому заважав встановлений догматичний стиль в гуманітарних науках, який насаджувався зверху і перешкоджав вільному обговоренню нових створених проблем й приєднанню до інтелектуальних цінностей, накопичених світовою культурою.

До списку таких цінностей безсумнівно належить мистецтво аргументації та переконання, що досягло свого розквіту ще в Античній Греції. Розвинене політичне життя в грецьких державах-полісах, боротьба різних партій за вплив на розум і серця своїх співгромадян, демократичний дух, який панував на всіх громадських зібраннях — все це не могло не сприяти вдосконаленню майстерності публічної промови. Стародавні греки вперше задумалися над такими основними питаннями: чому одна мова переконує, а інша — ні? Чому з одним ми погоджуємося, а проти іншого заперечуємо? З відповідей на них виникли не тільки антична риторика, але і діалектика Сократа і логіка Аристотеля.

Починаючи з античних греків, у розвитку риторики, як мистецтва переконання, ясно простежуються дві тенденції. Одна з них пов’язана з методом діалогу, який практикувався Сократом і детально розроблений в блискучих за формою і глибоких за змістом діалогах Платона. В наш час цей метод називають сократівським прийомом постановки систематичних питань і аналізу отриманих відповідей для спільного пошуку істини і уточнення та узгодження своїх позицій з обговорюваного питання.

Інша тенденція, що стала традиційною у класичній риториці, пов’язана з ім'ям Аристотеля і змістом його праці «Риторика». У ній риторика розглядається як вчення, що сприяє знаходити можливі способи переконання щодо кожного предмета, в той час як кожна інша наука може навчати і переконувати тільки щодо того, що належить до її області. Ця мета досягається шляхом застосування логічних умовиводів до «нетехнічних», за висловом Аристотеля, засобів переконання, до яких він відносить факти, свідчення очевидців, письмові договори, клятви і навіть показання, отримані під тортурами.

Відхід від античної традиції в риториці, хоча і позначився в пізнішій римській риториці, проте він не був виражений в явній і тим більш різкій формі. Тому цей етап розвитку риторики можна охарактеризувати як перехідний від античності до середньовіччя, коли на місце переконання прийшла віра, яка, на думку «отців церкви», повинна була замінити і всі раніше створені засоби переконання.

Антична традиція в риториці, що сформувалася під впливом праць Платона і Аристотеля, характеризується органічним поєднанням логіко-філософських, емоційно-психологічних і моральних принципів переконання. Однак у пізніший період поступово відбувається відхід від цієї традиції, яка виразилася у перемиканні інтересу від дослідження загальнотеоретичних проблем до питань розробки стилю промов, пошукам особливих риторичних фігур, прийомам виголошення промов, використання різних засобів для їх прикраси і т. п.

З іншого боку, в Середні віки на місце переконання все сильніше висувається віра. Так, наприклад, Августин Блаженний у своїй книзі про християнство, хоча і допускає можливість запозичення деяких принципів язичницької риторики Цицерона, але наполягає на тому, що переконливість промов християнського проповідника більшою мірою залежить від його моральної чистоти і віри, ніж від красномовства. Тому він посилено рекомендує ораторам застосовувати простий стиль, який повинен ґрунтуватися «на твердому авторитеті і природному красномовстві Священного Писання».

Як самостійний напрям досліджень теорія аргументації стала формуватися в 40-ві роки минулого століття. Її виникнення, однак, було підготовлено тривалою історією розвитку тих засобів і методів переконання, які почали застосовуватися ще в рамках риторики, особливо античної логіки і діалектики. Значний імпульс до появи вчення про аргументацію як особливого напрямку в логіці та методології наукового пізнання отриманий під впливом тих досліджень, які були зроблені в області аналізу процесів наукового відкриття. Перший напрямок досліджень у створенні вчення про аргументацію йшов по лінії пошуку адекватних логічних засобів і методів переконання. Мова тут йшла не стільки про висунення нових типів умовиводів, скільки про їх застосування до реальних випадків аргументації, які не зводяться тільки до формального процесу дедукції і індукції, а обов’язково містять аналіз тих аргументів, доказів, на основі яких робиться достовірне або ймовірнісне укладення.

Переходячи до розгорнутого обговорення природи аргументації, слід підкреслити, що вона становить собою специфічну форму комунікативної діяльності, нерозривно і органічно пов’язану з процесом переконання. Тому аргументацію слід розглядати, в першу чергу, з точки зору діючого підходу. Відповідно до такого підходу, в будь-якому процесі аргументації необхідно розрізняти, по-перше, суб'єкт аргументації, тобто особу або групу осіб, що намагаються впливати на інших людей і переконати їх в істинності або, принаймні, обґрунтованості своїх тверджень, припущень і рішень. По-друге, об'єкт, або адресат аргументації, яким вона призначена, по-третє, схему або структуру діяльності, яка включає до свого складу мету аргументації та можливі способи її реалізації; по-четверте, засоби, методи і прийоми впливу на об'єкт аргументації, за допомогою яких досягається переконання аудиторії та її згода з висунутими твердженнями, тезами або рішеннями. При комунікативному підході підкреслюється передусім діяльність суб'єкта, орієнтована на зміну поглядів, думок і переконань інших людей. У сфері пізнання і духовної діяльності аргументація спрямована саме на перебудову свідомості, зміну уявлень, понять і суджень людей. При прийнятті рішень у практичній діяльності аргументація орієнтована на таку зміну поглядів і суджень людей, які можуть спонукати їх до здійснення тих чи інших дій, вчинків або поведінки. Кінцева мета суб'єкта або аргументатора полягає в тому, щоб домогтися згоди або прийняття об'єктом або респондентом (аудиторією слухачів, читачів, глядачів) не тільки висунутих тверджень, тез чи рішень, але і тих аргументів, або доводів, які їх підкріплюють, підтверджують або так чи інакше обґрунтовують. Дійсно, переконання можна вважати досягнутим, якщо аудиторія погоджується чи приймає аргументи. Цей процес взаємодії аргументатора і респондента, оратора і аудиторії, опонента та пропонента, що завершується отриманням згоди респонедента з твердженнями і доводами аргументатора, і спирається на раціонально-критичні форми обґрунтування, має істотне значення для правильного розуміння характерних особливостей аргументації.

Аргументація складає найбільш важливий, фундаментальний компонент переконання, так як вона спирається, по-перше, на раціональні основи переконання, на розум, а не емоції, які важко контролювати і тим більше аналізувати. По-друге, в самому значенні раціонального переконання лежить міркування, тобто процес перетворення одних думок до інших, який піддається контролю з боку суб'єкта. Хоча неформальні міркування не допускають прямого перенесення істини з посилань на висновок, проте ми можемо оцінювати їх укладення за допомогою раціонального аналізу підтвердження їх фактів. По-третє, аргументація прагне розкрити реальний механізм раціонального переконання так, як він відбувається в ході діалогу, полеміки, суперечки або дискусії, а також при прийнятті практичних рішень. По-четверте, завдяки своїй логічній структурі, аргументація набуває упорядкований, цілеспрямований і організований характер. Цілеспрямованість і впорядкованість аргументації знаходить своє конкретне втілення в послідовності тих фаз, або стадій, які вона проходить.

На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті завдання або проблема, які належить обґрунтувати і тим самим переконати аудиторію в їх істинності, доцільності, корисності тощо.

Друга стадія аргументації пов’язана з пошуком, оцінкою і аналізом фактів, свідчень, спостережень, експериментів, даних.

Третя, заключна фаза аргументації, пов’язана з встановленням і обґрунтуванням логічного зв’язку між даними і отриманим на їх основі результатом. Такий результат може представляти безспірний висновок, виведений з посилань як аргументів. Здебільшого ж укладення аргументації є результатами, отриманими за допомогою недедуктивних міркувань, які з тим або іншим ступенем підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з тим або іншим ступенем ймовірності. Звичайно, в ході суперечки чи дискусії використовуються і дедуктивні міркування, але на практиці аргументація спирається, насамперед, на міркування недедуктивних, висновки яких небезперечні, неостаточні, а лише правдоподібні. Ось чому ретельна оцінка, критика і корекція доказів, підстав чи аргументів, здійснювана в процесі аргументації, набуває таке вирішальне значення. Хоча результат чи висновок аргументації у різних областях називають по-різному, наприклад, у праві - вердиктом, в науці - підтвердженням гіпотези, на практиці - прийняттям рішення тощо, але з логічної точки зору такий висновок являє собою підсумок міркування, доказ або підтвердження тези.

Аргументація може здійснюватися різними способами. По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках.

По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною. Саме такий спосіб обґрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам.

Різниця між емпіричною та теоретичною аргументацією є відносною. Досить часто в реальних процесах комунікації зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду, певних емпіричних даних, і теоретичні міркування.

Отже, соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний характер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обґрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого — свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Основне призначення цього механізму — змінити (перетворити чи зміцнити) переконання реципієнта, викликати у нього відчуття і розуміння неможливості жити за іншими змістовими сценаріями. Механізм переконування ґрунтується, з одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому пропонують, а з іншого — на самостійному, свідомому, критичному ставленні того, кого переконують, до того, що йому пропонується прийняти.

Аргументація, як і процес переконання в цілому, являють собою мистецтво і опанувати їм можна тільки на практиці, поступово і наполегливо вдосконалюючи свою майстерність. Значну допомогу тут може надати аналіз типових помилок і вивертів, що допускаються під час аргументації та переконання.

Аргументація в реальних суперечках, дискусіях і полеміці відбувається під впливом психологічних, моральних, естетичних, ідеологічних чинників та засобів переконання. Таке взаємне переплетення засобів і способів переконання значно ускладнює аргументацію і діалог у цілому. При цьому виникають різного роду помилки і відхилення, які можуть бути як навмисними, так і ненавмисними. Перші розраховані на те, щоб домогтися з їхньою допомогою перемоги в суперечці. Другі ж виникають спонтанно і не ставлять перед собою завдання запровадити опонента в оману.

У вітчизняній логіко-методологічній і філософській літературі проблеми аргументації довгий час майже не розглядалися. Помітний інтерес до них виник у зв’язку з процесами демократизації громадського життя, що створили сприятливі умови для взаємного обміну думками між представниками різних громадських рухів. Швидкий розвиток все нових сфер громадського життя, а також завдання підготовки фахівців у ряді професійних областей, пов’язаних з необхідністю дії на переконання людей, таких, наприклад, політика, юриспруденція, викладання, філософія, психологія, теологія актуалізували необхідність спеціального вивчення прийомів переконливої дії. Останнє, як відомо, є предметом теорії аргументації. Саме вона досліджує різноманітні способи переконання аудиторії в ході мовної дії шляхом приведення аргументів з метою зміни позиції іншої сторони. Переконання, як відомо, це не лише уявлення про реальність, але і оцінки, ідеали, норми, цілі. Впливаючи на них можна змінювати поведінку людей. А це дуже необхідно в сучасному суспільстві, де велику роль відіграють електронні ЗМІ.

Попри те, що аргументація як практичне мистецтво існує дуже давно, суспільство розвивається, соціальний фон істотно міняється, з’являються нові форми аргументативних дискурсів і полемічних взаємодій, що висувають інші, ніж, наприклад, в античності, вимоги до суперечки, дискусії, напрацьовуються і накопичуються точніші способи аналізу переконливої мови. Усе це вимагає розробки сучасної теорії аргументації.

Початком цього процесу стала поява у 1940;их роках двох дисциплін — логіки і риторики. Це означало не лише відродження інтересу до процесів діалогу, переконання, комунікації в цілому, але і фактично стало основою роботи над створенням сучасної теорії аргументації. Важливу роль зіграла в цьому книга англійського вченого А. Річардса з примітною назвою «Філософія риторики» (1936). І хоча вона не могла у момент появи конкурувати з працями по популярній тоді структурній лінгвістиці, інтерес до проблем семантики, якою лінгвістична теорія не займалася, при вів до появи «другого дихання» в дослідженнях по аргументації, особливо в таких країнах як Бельгія, Франція, Італія.

У становленні теорії аргументації в ХХ олітті виділяються дві хвилі. Перша — це початок досліджень про суть аргументації не на прикладі абстрактних математичних моделей, а стосовно мовної аргументації, яка використовується в гуманітарних дисциплінах, наприклад, така як юриспруденція. Друга пов’язана з іменами голландських дослідників таких як Ф. ван Еемерен, Р. Гроотендорст, Ф. С. Хенкеманс. Вони розглядали аргументацію як спробу змінити думку аудиторії. Ними була запропонована концепція так званої «прагмадіалектичної теорії аргументації», в якій аргументативний дискурс вивчається з точки зору критичної оцінки. Цей підхід поєднує елементи діалектики з нормативною побудовою теорії. Вони виходять з припущення, що аргументація є частиною критичної дискусії, націленої на вирішення відмінностей в думках.

ораторський аргумент невербальний суперечка

1.2 Слово як початковий базис до вивчення науки аргументації

Слово — великий інструмент людського спілкування та безмежного впливу на людей. Що, наприклад, мається на увазі, коли мова йде про техніку словесного переконання? Це дикція (чітка вимова звуків), виразне вимову (зокрема правильне оперування логічними наголосами), гучність (залежно від аудиторії), вміння керувати своїми жестами й мімікою, чітка логічна структура мови, наявність пауз, коротких перерв. Вміння правильно використовувати свій дар спілкування відкриває перед людиною багато можливостей як для власного розвитку, так і для суспільного. Велике значення має і обраний механізм впливу, в якому буде використатися словесна аргументація.

Найчіткіше її можна розгледіти з допомогою соціально-психологічних механізмів. Коли йдеться про соціально-психологічні механізми впливу, мається на увазі, що один суб'єкт психічної активності своїми діями може викликати потрібну йому психічну (душевно-духовну) активність іншого суб'єкта психіки, а саме: певні відчуття, уявлення, спогади, думки, почуття, ставлення, вольові дії тощо. Найбільш відомими в соціальній психології є такі механізми, як переконування, навіювання, примушування, санкціонування, вправляння, наслідування, психічне зараження тощо (В. Бехтерєв, Т. Володимирський, В. Куликов, Б. Паригін, Б. Поршнєв, Г. Тард, Ф. Тома та ін.).

Однак, у демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, повноцінна діяльність кожної особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною. Часто у важливих життєвих ситуаціях людям бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської активності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг не сформованістю естетичних смаків.

У практиці організації впливів відомо чимало випадків, коли правильно застосований механізм дозволяв досягти справді дивовижних результатів, а соціально-психологічна некомпетентність призводила до ефектів, протилежних очікуваним. Вплив на свідомість — це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним його засобом є слово, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово не повинно бути жорстоким, грубим, холодним. На думку В. Сухомлинського, «слово — найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Слово обертається найнесподіванішими вчинками навіть тоді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме, чесне слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок — зрада. Буває й навпаки: зрадою стає слово, яке повинно берегти таємницю. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне — приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі…».

Основним етапом і змістом переконання (впливу на свідомість) є аргументація. У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності. Як вже згадувалося раніше, аргументація тісно пов’язана із суперечкою, або ж інколи їх зводять до синонімічних понять. Остання неможлива без відповідної аргументації, хоч аргументація існує і як самостійне явище. Полеміка (походить від грец. слова, що в буквальному перекладі означає військову майстерність) — зіткнення поглядів, ідей, концепцій і теорій, вчень. Полеміка — похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й осягнення істини. Суперечка е постійним супутником людського спілкування. Вона може вестись досить бурхливо, адже не розрахована на публіку. Полеміка становить собою абстрактну територію для розповсюдження аргументів.

У полеміці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції-це підбір матеріалу, в диспозиції-його розташування, в елокуції-добір мовних засобів і способів їх подачі, в мнеморії - запам’ятовування найважливішого, в акції-характер мовної поведінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінесика, жести). Це підтвердження і спростування певних положень. Проте основним етапом і змістом переконання є аргументація як логічна частина диспозиції.

Тому найбільш розробленою проблематика аргументації постає в логіці. Поняття логічної та риторичної аргументації відрізняються між собою. Логічна аргументація — це лише окремий випадок риторичної аргументації. Згадаємо, що в Арістотеля логос є тільки одним із модулів переконання, поряд з етосом та пафосом. Відповідно, до царини логіки належать лише ті засоби переконання, що апелюють до розуму. Якщо оратор зосереджується тільки на логосі, то він невиправдано позбавляє себе можливості використання інших способів впливу (в деяких випадках більш ефективних).

Інколи аргументацію розглядають не просто як процедуру обґрунтування, а й як сукупність аргументів, що наводять на підтримку певних тез. Таке уявлення більше відповідає другомуетапу риторики «Диспозиція». У ньому аргументація виступає вже як певна частина ораторської промови.

Ми часто зустрічаємося із ситуацією, коли необхідно не тільки мати істинне положення, але й продемонструвати чому це положення істинне чи хибне, в чому полягає його доцільність або недоцільність. Це також є важливою метою аргументації у її вжитку.

Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, який складається із доведення і спростування, в ході яких формується переконання в істинності чи хибності якогось положення як у самого автора, так і в опонентів.

Доведенням і спростуванням широко користуються в різних науках і різноманітних галузях людської діяльності. Але лише у логіці розкривається природа доведення і спростування, описується їх структура, визначаються спеціальні правила.

Термін «доведення» має декілька значень. По-перше, «доведенням» називають факти, за допомогою яких встановлюється істинність певного положення. По-друге, «доведенням», позначають джерела доказів, наприклад, літописи, архіви, оповіді очевидців, мемуари тощо. Нарешті, по-третє, «доведенням» називають логічну процедуру, в ході якої встановлюється істинність певного положення за допомогою положень, істинність яких уже встановлена раніше.

Аргументація як метод обґрунтування й переконання — це множина логічних, риторичних і психологічних прийомів впливу на аудиторію з метою зміни позиції (поглядів, думок) і переконання її учасників.

Ознаки аргументації: цілеспрямованість та раціональність. Цілеспрямованість аргументації означає посилення або послаблення переконання конкретної особи, групи людей, великої кількості людей, а раціональність — здатність вмотивовано сприймати або не сприймати наведені аргументи (доводи) як істинні або хибні.

Аргументація виконує дві функції - доказову та переконуючу. Доказова функція аргументації - використання таких доказів, на підставі яких логічно визначають істинність або хибність конкретного твердження (тези чи антитези), яка реалізується за допомогою логічної операції доведення або спростування. Доказова сила або слабкість аргументації виявляється залежно від того, чи вдалося переконати учасників дискурсу. Термін «переконання» має психологічний і логічний смисл. Б. Рассел виокремив їх у такий спосіб — психологічний смисл: переконання — певний стан тіла або розуму, або того й іншого, коли людина діє стосовно того, що не присутнє чуттєво. Коли ми йдемо на станцію, очікуючи побачити там потяг, наша дія виражає переконання. Логічний смисл: переконання — такий стан свідомості, який може бути істинним або хибним. Отже, логічний смисл переконання — впевненість суб'єкта стосовно істинності певних тверджень (думок, поглядів).

Арістотель визначив, що переконання має свою раціональну підставу в системі «власна думка (погляд) — віра — переконання — розумна підстава (логос)». Згідно з ним, погляд є істинним або хибним. «Але з поглядом пов’язана віра (насправді не може той, хто має погляди, не вірити їм); хоча жодній із тварин віра не притаманна, уявлення ж — багатьом. Усякому супровідна віра, вірі - переконання; переконанню ж — розумна підстава (логос). А в деяких тварин хоч і є уявлення, але розуму (логосу) в них немає».

З визначення сутності переконання — впевненість суб'єкта х в істинності тих чи інших тверджень, підставою чого є, з одного боку, віра, з іншого — розум, випливає переконливість — властивість суб'єкта чи учасника дискурсу бути впевненим в істинності тих, чи інших тверджень.

Переконання в контексті дискурсу виникає в ситуації суперечки, в ситуації пропаганди, коли суб'єкт висуває певні ідеї, формулює принципи (дії, вибір, мораль, права, пізнання тощо), а інший учасник (учасники) засвоює ідеї та принципи й, отже, сприймає їх, або не сприймає. Переконання означає здатність суб'єкта (множини суб'єктів, учасників конкретного дискурсу): прийняти інші ідеї та принципи і визначити їх як істинні; прийняти певну тезу як істинне твердження, якщо воно строго підтверджене істинними аргументами, а якщо не підтверджене істинними аргументами, тоді виникає сумнів. Відповідно, щоб переконати суб'єкта, потрібно наводити аргументи «за» і «проти», тобто зазначати позитивні й негативні аспекти певного складного явища, позитивні й негативні наслідки певних дій і подій.

Переконання суб'єктів дискурсу стає особливою логічною та психологічною проблемою, а вміння переконувати — великою здатністю деяких особистостей. Це пов’язано з такими чинниками: конкретна особа, засвоївши одні ідеї та принципи, не поспішає їх змінювати. Вона дотримується настанови: чітко відстоювати свої позиції в дискурсі й не любить, коли навіюють певні ідеї та принципи, які суперечать її усталеним поглядам. Відповідно, для переконання виникає проблема пошуку аргументів, щоби змусити особу змінити позицію. Послідовність побудови доведення та спростування з метою переконання здійснюється для:

1. Знаходження необхідних (доказових і переконливих) аргументів;

2. Процедури доведення або спростування, тобто логічного виведення тези із аргументів;

3. Логічної оцінки виведення тези чи антитези з аргументів (існує три варіанти виведення тези з аргументів: «необхідно слідує», «ймовірно слідує», «не слідує»).

Переконлива функція означає факт суб'єктивного прийняття окремою людиною або групою людей, учасників дискурсу, конкретного твердження як істинного або хибного на підставі наведених аргументів. Тому аргументи можуть бути переконливими або непереконливими для учасників дискурсу.

Переконливість аргументації має не лише логічні, а й соціокультурні та психологічні підстави. До соціокультурних належать культурні традиції, авторитети, прийнятні у певному людському середовищі, система навчання та виховання людей у певному дусі, звичаї, культура стосунків.

До психологічних — індивідуальні особливості людей: рівень розвитку мислення, сфери емоцій, відчуттів, суб'єктивна впевненість у власному погляді, наявність здорового глузду та ін. Велике значення для сприйняття переконливості аргументації мають такі риси мислення: критичність, здатність піддавати сказане сумніву або, навпаки, сприймати сказане «на віру». Особливість переконливої аргументації означає вплив не тільки на розум людини, а й на її відчуття, емоції, сферу її вірувань. Зв’язок доведення та переконання в аргументації зауважив ще Аристотель. На його думку, засіб переконання — це своєрідне доведення, оскільки ми тоді найбільше в чомусь переконуємось, коли уявляємо дещо доведеним.

Щоб певна аргументація була доказовою та переконливою, варто взяти до уваги:

1. Специфіку аудиторії, учасників дискурсу, яким намагаються змінити позицію (думку). Одній аудиторії наголошують на логічній строгості й точності аргументів, оскільки вона не сприймає нічого «на віру», іншій — важливі не стільки строгість і точність наведених аргументів, скільки зв’язок із життям, досвідом людей, учасників дискурсу.

2. Сферу діяльності людей — виробничу, адміністративну, політичну, юридичну, економічну тощо.

Для реалізації доказової та переконливої функцій у дискурсі використовують різноманітні методи аргументації, за допомогою яких апелюють до розуму людей, впливають на їхні вірування, погляди, думки з метою змінити думку, позицію, сприйняти потрібне для спільноти рішення.

Композиційно елементи аргументації можуть розташовуватися:

1) прогресивно: спочатку висувається теза, що потім послідовно обґрунтовується аргументами;

2) регресивно: спочатку висуваються аргументи, а теза формулюється на заключному етапі.

Крім композиційних елементів аргументації, варто враховувати і її лінгвістичні особливості. До прикладу, творення самого комунікативного акту, в якому, в подальшому, буде формуватися аргументування.

Згідно з основними положеннями комунікативної лінгвістики, будь-який комунікативний акт здійснюється в три етапи: кодування інформації, її передача й декодування. Перш ніж передавати ідею, комунікатору необхідно закодувати її за допомогою символів. Саме цим він перетворює інформацію на повідомлення. Кодування відбувається за допомогою коду, який зрозумілий і комунікатору, і реципієнту. Від того, наскільки вдало підібрано код відповідно до уявлення про реципієнта, значною мірою залежить успіх комунікації. Для комунікатора зміст інформації передує процесу кодування, оскільки мовець спочатку має певний задум, а потім втілює його в систему знаків. Для слухача зміст повідомлення, що приймається, розкривається водночас із декодуванням. За таких умов особливо чітко простежується значення ситуації спільної діяльності: її усвідомлення входить до самого процесу декодування; розкриття змісту повідомлення не мислиться поза цією ситуацією.

Одна й та сама інформація, за В. Лукіним, може бути закодована по-різному, і вибір коду залежить від каналу передачі й від намірів людини, що передає інформацію. Кодування й декодування — процеси, пов’язані з мовленням, і є, відповідно, оформленням інформації в словесне повідомлення адресантом і реконструкцією отримувачем повідомлення за сигналом.

На думку Р. Якобсона, «два погляди — кодувальника й декодувальника, або, іншими словами, роль відправника й роль одержувача повідомлень повинні бути чітко розмежовані». Мовець відбирає мовні засоби відповідно до обраної стилістичної тональності, орієнтуючись на ситуацію спілкування, офіційність чи неофіційність обстановки. Утворюючи висловлення, адресант орієнтується на адресата, зіставляє свій соціальний статус з його статусом. Висловлення є одиницями, на які реагує співрозмовник, отже, вони повинні включати й елементи, зорієнтовані на характеристики співрозмовників. Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомлення на тих умовах і з тією самою метою, що є інтенційно заданими адресантом цього повідомлення й визначаються цим типом дискурсу. Свідомість адресата інформації приймає сигнал, декодує його й реагує на отриману інформацію, якщо це потрібно. Точність розуміння слухачем змісту висловлення може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли реципієнт перетвориться на комунікатора й своїм висловленням повідомить те, як він розкрив зміст прийнятої інформації. Таким чином, кожний учасник комунікації кодує й надсилає, отримує й декодує інформацію.

Отже, чинники, що впливають на процес аргументації, концентруються навколо трьох основних компонентів: комунікантів, ситуації спілкування, коду висловлення.

В першому розділі дипломної роботи «Мовлення як загальний компонент доведення людської думки» ми дослідили історію виникнення мистецтва аргументації, та її розвитку та змін, починаючи з давніх часів до сьогодення. Визначили основні початкові витоки формування аргументування, зважаючи на інші предмети та дисципліни, та й мовного процесу загалом. Ми дійшли висновку, що проблема аргументування хоч і має свої витоки майже з початку існування людства, однак, помітного розвитку та зацікавлення вона досягла із розвитком суспільства та його компонентів, які в наш час намагаються займати перші керівні позиції, а тому і шукають всі можливі способи для цього. Аргументація як засіб впливу є ідеальним прикладом в цьому питанні.

Ми розглянули мистецтво «слова» — науку риторику. Також дослідили аргументацію в полеміці. Охарактеризували залежність цих понять одне від одного, їхню взаємодію та використання на практиці.

Також ми виділили функції та ознаки аргументації як засобу впливу на людську свідомість. Визначили основні критерії, які є обов’язковими під час використання аргументації індивідом, та визначити доцільність використання та застосування елементів аргументування в житті.

Розглянувши механізми використання аргументації, дійшли висновку, що в залежності від вибору самого механізму, ми можемо отримати позитивний або негативний результат. Краще розуміння цього поняття дозволить використовувати всі елементи аргументування для досягнення власної мети під час спілкування. Обізнаність в цій темі дає великі переваги для формування певних маніпулятивних навиків.

2. Загальні положення мистецтва аргументації в сучасному використанні

2.1 Класифікації аргументів та суперечок, їх наукові різновиди

Аргументація у більш широкому розумінні слова — це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

¦ положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;

¦ обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.

Для того, щоб зрозуміти як утворюється аргументування, потрібно розглянути основні його складові.

У структурі аргументації виділяють такі компоненти:

1. Теза (від давньогрец. «thesis» — «положення») — це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію.

2. Аргументи — це твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує тезу.

3. Форма (схема) — це спосіб зв’язку аргументів і тези.

Існує багато класифікацій аргументації. Зупинимось на тих, що є важливими для ораторської діяльності, де вона найчастіше застосовується.

1) Залежно від способу обґрунтування розрізняють:

· емпіричну аргументацію;

· теоретичну аргументацію.

2) Залежно від форми (схеми) розрізняють:

· симптоматичну аргументацію;

· причинну аргументацію;

· аналогійну аргументацію.

3) Залежно від процедури обґрунтування розрізняють:

· пряму аргументацію;

· непряму аргументацію.

Стосовно класифікації слід підкреслити, що навіть Арістотель поділив способи переконання — на нетехнічні та технічні:

«Нетехнічними я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше (без нас); сюди належать: свідки, показання, дані під тортурами, письмові договори та ін.; технічними ж (я називаю) ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу й наших власних засобів, так що першими з доказів можна тільки користуватися, інші ж потрібно (попередньо) знайти».