Метод журналістики. 
Загальні уявлення про метод. 
Загальнофиіософські засади методу журналістики

Пошукова робота Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики.

Слово «метод» походить від такого ж давньогрецького терміну і в перекладі означає «шлях дослідження, спосіб пізнання». У широкому значенні цього слова під методом розуміють спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні. Метод невіддільний від предмета пізнання, є його аналогом. Це означає, що ми мусимо мати первісні уявлення і знання про предмет, перш ніж запропонувати певні прийоми його опи­су й дослідження, які й будуть складати метод. Таким чином, можна сміливо твердити, що головні методологічні прийоми формуються під впливом тих чи інших особливостей предмета, відбивають його провідні ознаки, служать для моделювання предмета в цілому або окре­мих його сторін.

Перебуваючи в залежності від предмета, метод все ж не є кон­стантою, а являє собою швидше динамічну структуру. Опис предмета в певній методологічній системі призводить до створення концепції пред­мета, яка виглядає вичерпаною з погляду даної методології. Цю особ­ливість тонко підмітив видатний філософ XX століття Ганс Ґеорг Гада-мер, який у статті «Що є істина?» писав про це так: «Methodos — це пря­мування шляхом, який уже протоптаний чиїмись ногами. Методичність закладає те, що я можу в будь-який момент стати на шлях, яким хтось колись iuioBLi ця можливість вказує на науковість моїх починань. Але відповідно, внаслідок самого стану речей зменшуються і претензії на істину. Якщо істину (veritas) встановлює лише справджуваність — без огляду на її форму, — то критерієм пізнання уже є не його істинність, а його підтверджуваність» (Курсив автора. — І. М.).

Але нагромадження нових знань про предмет триває в науці безкінечно, що призводить до усвідомлення недостатності, застарілості попередньої методологічної системи. Виявляється, що для опису того ж самого предмета потрібна нова методологія, яка відповідає новим знанням і уявленням про предмет. І вона з’являється як наслідок праці ново­го покоління науковців.

Отже, ми встановили, що метод журналістики мусить визначати­ся її предметом. А предмет журналістики, як відомо, — це саме соціаль­не життя без будь-яких винятків чи обмежень, узяте в усій своїй неви­черпності й розмаїтті. Цей максимачьно широкий предмет визначає в кінцевому підсумку й особливості методу журналістики.

Очевидно, важливо підкреслити, що ми ведемо мову саме про ме­тод, а не методику, під якою розуміють узагальнення досвіду, способів і прийомів доцільного здійснення будь-якого завдання. Питання мето­дики журналістської праці розглядаються спеціально в окремому курсі, що називається «Першооснови журналістської творчості». Тут же в нас ідеться про найзагальніше теоретичне поняття методу журналістики.

Як пізнавальна діяльність журналістика спирається на загаль-нофілософські методологічні засади, серед яких найважливішими є за­сади об'єктивності та інтелектуальної чесності. Найвищим загально­людським обов’язком журналіста є пошук істини і приведення до неї своїх читачів. При цьому слід розуміти, що істина — це процес все більш глибокого осягнення світу, рух від незнання до знання, від непо­вного знання до більш повного, рух, який не може припинитися, бо світ невичерпний.

Пошук істини, однак, ніколи не буває прямолінійним процесом, а передбачає наявність плюралістичних підходів, подолання численних суперечностей, розв’язання парадоксів і т. ін. Істина перемагає на рин­ку ідей. Унаслідок цього важливою засадою філософського пізнання є діалогічність, стан сталої суперечки, обговорення важливих проблем. Діалог у журналістиці 1) виступає неминучим у силу множинних підходів до способів пошуку істини- 2) є надійним способом руху до неї, породженим внутрішньою дішюгічністю людського розуму- 3) гарантує найбільшу міру наближення до істини на кожному етапі її осягнення.

Рух до істини й пошук сутності процесів і явищ передбачає ситу­ацію здивування. Вона породжується несподіванкою сприйняття звич­ного предмета в незвичному висвітленні, раптовим осяянням на шляху до його розуміння. Здивування невіддільне від іронії - своєрідної ре­акції мислячого розуму, який піднімається над світом звичних уявлень, аби запропонувати нове пояснення дійсності чи її аспектів.

Важливим елементом методу пошуку істини є сумнів — природ­на реакція людини, коли вона зустрічається з чимось незвичним, непе­реконливим, нетрадиційним. Сумнів примушує пізнавальний суб'єкт віднаходити аргументи на користь нового бачення, відшукувати у фактах підтвердження правильності нового бачення світу.

Невід'ємним елементом загальнофілософської методології, вико­ристовуваної в журналістиці, є критика, як спосіб суджень про предме­ти і явища, за допомогою якого долаються суперечності, вивчається внутрішня, глибинна природа речей, досягається їх адекватна нинішньому рівню людського інтелекту інтерпретація.

Спільною рисою філософської і журналістської методології є проблематизація предмета вивчення. Вона несумісна з пасивним став­ленням до пізнаваних предметів і речей, а передбачає певний зсув у ба­ченні предмета, перетворення його на рухому модель, у якій окреслен­ня втрачають стабільність, набувають плинності, мінливості, віднос­ності. Явище втрачає уявну однозначність, піддається запереченню, але не повному, а частковому, проблемному. Суб'єкт перебуває в стані зди­вування, іронії, сумніву. А відтак, у нього й виникає нове сприйняття явища чи процесу.

Унаслідок застосування цих засад народжується журналістський текст, який, особливо на вищих рівнях його існування: аналітичних чи художньо-публіцистичних жанрів, — не зводиться до логічно впорядко­ваної схеми, пасивної передачі отриманої із зовнішнього світу інфор­мації, а набуває форми розгорнутого обговорення дійсності, свідомого вичленування парадоксів і труднощів піднятої проблеми, діалогічного співставлення поглядів на неї та шляхів її розв’язання.

Метод журналістики як різновиду здійснення людством епістемо-логічної гуманітарної діяльності вбирає в себе суб'єктивні властивості психічної організації індивідів. Як відомо, людям, залежно від осо­бистіших рис, можливостей, нахилів, тобто від природних здібностей, притаманні три розвинені види мислення — художнє, наукове і прак­тичне. Ця класифікація випливає з учення І.П. Павлова про типи психічної організації індивіда — художню, мислительну і середню. Тут ми можемо дати істотну попередню дефініцію: журналістика і є найваж­ливішою галуззю практичного мислення в людській діяльності. Це твердження потребує додаткових пояснень.

Кожний вид мислення користується переважно певними одини­цями комунікації, тобто в кожному виступають різні спонукальні засо­би саме до цього виду мислення. При художньому домінують сим­волічні засоби комунікації, при науковому провідне місце посідають знакові засоби, а при практичному — сигнальні. Отже, відповідно — символ, знак, сигнал.

Кожному видові притаманні й свої засоби узагальнення — оди­ниці операційного мислення. У художньому цією одиницею виступає образ, у науковому — поняття, у практичному — дія. За характером зв’яз­ку з різними сферами психіки художнє мислення найбільше дотикається емоційної сфери, наукове — пізнавальної, а практичне — вольової.

Слід окремо наголосити, що в цих залежностях не існує ніякої ієрархічної підпорядкованості. І сигнал, і символ, і знак функціонують кожен у відповідному виді мислення як однорівневі між собою, виступа­ючи лише основним і визначальним засобом комунікації для даного ви­ду. Сигнал, наприклад, у практичному мисленні включає в себе і сим­волічні, і знакові засоби, будучи лише стосовно них домінуючим. Отож, взаємопроникнення одиниць комунікації, одиниць операційного мис­лення, пізнавальних процесів, а також зв’язок з усіма сферами психіки характерні для кожного розвиненого виду мислення, щораз тільки тре­ба виділяти ту категорію, яка є визначальною для даного випадку.

Художній та науковий типи мислення, як яскраво виражені, а та­кож відповідні їм індивідуальні психічні типи вивчалися детально й гли­боко. Але цього не можна сказати про третій тип. В ієрархії людських здібностей практичне мислення довгий час ототожнювалося з діями оператора, диспетчера, конструктора, тобто роль творчості зводилася в порівнянні з іншими видами мислення до найменшої частки. Лише ос­таннім часом практичне мислення починає розглядатися як рівноправ­не серед інших видів. Це дозволяє подивитися під цим кутом зору на журналістську діяльність.

Отже, стосовно журналістики одиницею узагальнення, тобто одиницею операційного мислення є дія — інформаційний публічний ви­ступ журналіста — у будь-якому виді масової інформації, у будь-якому жанрі. Коли ж ми говоримо про одиницю комунікації в практичному мисленні, то уточнюємо, що відбувається складне переплетіння сигна­лу, символу й знаку при домінуванні першого. Це означає, що життєва подія, факт чи явище виступає для журналіста як сигнал насамперед. Не як символ — тобто в повноті своєї художньої умовності. Не як локаль­на знакова система, тобто наукова якість, що певним чином уже сформалізована або формалізується в межах можливого засобами поня­тійного мислення. А саме як сигнал — спонука до дії, до виступу, хоча в ньому значну, але все-таки підпорядковану роль можуть відігравати і символічний, і знаковий змісти. Для практичного мислення характерні.

1) процес зредукування мислительних дій, тобто вибіркове вико­ристання лише найбільш потрібного для аргументації й утвердження своєї концепції, тут не передбачається вичерпність аргументаціїре­дукція від безконечного до конечного — головна властивість пракгич-ного мисленняоскільки будь-який об'єкт потенційно в інформаційному відношенні невичерпний, включення його в активну епістемолопчну систему передбачає інформаційне обмеження, представлення його як певної скінченої структури;

2) процес дифузії наукових і художніх елементів, при домінуванні тих чи інших одиниць залежно від предмета описужурншііст апелює водночас до раціональної й емоційної частини нашої свідомості, часто підміняючи argumentum adrem (аргументи від речей) на argumentum ad hominem (аргументи від людини);

3) асоціативність поєднання різних текстових частин, що репре­зентують різні типи мисленняжурналістика передбачає довільність композиції, ніби «випадкове» включення то художніх, то наукових мис-лительних операцій;

4) полемічність, що випливає з внутрішньої іманентної діалогічності людського мисленняжурналіст завжди розмовляє, з ауди­торією, навіть якщо він не веде відкритої суперечки з виявленим опо­нентом, він звертається до людей з метою переконати їх у правильності своїх поглядів, у прагненні спонукати до чогось.

Метод журналістики складається ніби з двох невіддільних одна від одної частин: методу вивчення дійсності й методу викладу наслідків цьо­го вивчення. Перша частина, власне, тотожна методам збирання інфор­мації. Про другу частину слід сказати докладніше. Вона характеризується:

1) описом (дослідженням) дійсності на підставі свіжих спостере­жень, узятих просто з життя фактів і явищ;

2) широким використанням абстрактно-логічного (понятіино-на-укового) способу мислення (який лишається все ж у межах суб'єктивного бачення світу, не претендуючи на наукову повноту, точність і виразність);

3) наявністю образу автора, який об'єднує асоціативні частини тексту, упорядковує факти, демонструє свій рух до висновків;

4) «лабораторністю», навмисною сконструйованістю, комбіна-торністю.

Найголовніша властивість методу журналістики полягає в зага­лом довільному поєднанні елементів наукового й художнього мислен­ня. Як і завжди в науці, чільне місце в побудові концепції й у рухові до висновків належить доказам і аргументам.

Доказ є окремим виявом аргументації і виявляється тоді, коли в текст журналістського твору включаються положення або твердження, істинність яких встановлена раніше і не підлягає сумніву в межах існую­чої системи знань.

Існують такі типи журналістських аргументів: 1) фактично-доку-ментальні, 2) психологічні, 3) образні.

Головні з них, зрозуміло, фактично-документальні, тобто ті, в ос­нові яких лежать об'єктивні факти, що ними є події, реальні прояви тих чи інших тенденцій об'єктивної дійсності. Означений тип представле­ний кількома групами елементів доказової дії.

1. Аргументи у вигляді фактів життя. До цієї групи аргументів на­лежать повідомлення про факти, встановлені самим журналістом, або такі, що випливають з його життєвого досвіду.

Видатний український публіцист Іван Багряний (1906;1963) у зна­менитій своїй публіцистичній праці «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» (1946) активно вдається до аргументації у вигляді наведення фактів жит­тя. Він розповідає кілька епізодів з свого особистого досвіду, які й засвідчують цілковиту тотожність комуністичного режиму з фашизмом.

" Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого наро­ду, — свідчив публіцист. — Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що бу­ли намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що го­ворили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш не­самовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістоля і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під ста­рою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. (…) В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботря-ду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу" .

Такий аргумент у вигляді факту особистого життя безсумнівно переконає читача, змусить його повірити публіцистові і прийняти його висновки як неспростовні.

2. Аргументи у вигляді фактів науки. До цієї групи доказів нале­жать ті, що автор журналістського твору встановлює не сам, а за допо­могою наукових повідомлень, науково-дослідних праць у різних галу­зях. Переважно тут використовуються гуманітарні науки, що представ­ляють знання про суспільство.

Найчастіше в журналістиці доводиться звертатися до історичних аргументів. Наприклад, Гнат Хоткевич (1877−1938) у публіцистичній праці «Хто ми і чого нам треба?» (1917), аби довести зросійщеним ук­раїнцям потребу вимагати на Установчих зборах створення Ук­раїнської держави та пробудити їхню національну свідомість, щедро звертається до аргументів, почерпнутих з історичної науки.

Україна мала свою державність у давнину, — твердить він, — бо нею була Київська Русь. Ми мали своїх князів і волю. Татари розірвали нашу землю на шматки, а потім її загарбали поляки. Хмельницький виз­волив Україну, але мусив шукати з кимсь політичного союзу. Він уклав його з Москвою. По його договору з царем «мала вже тоді Україна ав­тономію». Москва розтоптала договір, а спроба Мазепи вирватися з під московського ярма закінчилася поразкою — не вдалося йому пове­сти за собою весь народ.

У 1917 році Г. Хоткевич написав ще дві публіцистичні книжки «Гетьман Іван Мазепа» та «Умови з'єднання України з Московщиною», які на історичному матеріалі доводили неможливість для українського народу й далі жити в Російській імперії, переконували в необхідності, скориставшись історичним моментом, домогтися утворення своєї неза­лежної Української держави.

Часто журналістові доводиться звертатися до соціологічних аргументів. Таке звертання має глибоку традицію. Як на приклад пош­лемося на статтю Володимира Навроцького (1847−1882) «П'янство й проггінація в Галичині: розвідка статистична», опубліковану в п’ятій книжці альманаху Михайла Драгоманова «Громада» (Женева, 1882). Поштовхом до написання статті послужив висновок сеймової комісії про те, що в підупаданні селянських господарств винні п’янство, темно­та й лінивство самих господарів. Автор очима економіста й соціолога розстежує це питання. Виклавши цифрові дані прибутків середньоста-тистичної селянської родини та її витрат, він прийшов до незаперечно­го висновку, що навіть найменшій мірі вживання спиртових напоїв «не­ма місця в селянськім бюджеті», а відтак нормальна людина ніколи з внутрішніх чинників не вдасться до пияцтва.

Причиною існуючого п’янства В. Навроцький називає пропіна-цію. «Це така привілегія, — пише він, — на підставі котрої в кождім га­лицькім селі й містечку тільки властитель більшої („табулярної“) або шляхецької посілості земської, мас виключне право продукування и шинкування головних спиртуозних напитків: горівки, пива й меду» .

Вивчивши статистику, В. Навроцький пропонує висновок: причина п’янства не лежить всередині народу, ні в його національнім, ні в со­ціальнім характері, вона нав’язана йому певною «правною» інституцією. «Держава віддана той народ, із зв’язаними руками, найнікчемнішій з ціло­го світу аристократії в оренду, для його визискашія аж до послідньої каплі поту, аж до його послідніх, навіть моральних нащадків» .

Слід відзначити, що питома вага соціологічних аргументів у су­часній масово-інформаційній ситуації зростає. Наша спільнота все більше довіряє різного роду статистичним даним, соціологічним опиту­ванням, спеціальним працям з соціології. Часто самі видання проводять свої соціологічні кампанії, покликані дати відповідь на актуальне для регіону чи країни в цілому питання.

У статті В. Навроцького спостерігаємо перехід до ще однієї ка-теґорії наукових аргументів: правничих, юридичних. Розкривши зміст закон}' пропінації, автор встановив прихований механізм, що повертав ситуацію на користь панівного класу.

Правові арґументи журналістика використовує часто, і не лише в матеріалах на кримінальну тему. Навпаки, тут все більш-менш ясно: є злочин і встановлена міра покарання за нього. Але в житті трапляють­ся тисячі побутових цивільних ситуацій, які також потребують правово­го розгляду. З цього погляду знання законів (не лише про масово-інформаційну діяльність) є обов’язковим для журналіста.

Як на певний парадоксальний приклад пошлемося на памфлет Миколи Хвильового (1893−1933) «Україна чи Малоросія?» (1926), у яко­му автор, полемізуючи з тодішньою партноменклатурною верхівкою, посилається на найвищий правовий документ держави — Конституцію, незнання якої опонентом він встановив. «Хвиля ображається, — писав М. Хвильовий, — що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та по­дивіться в нашу конституцію. Розгорніть параграф перший і уважно пе­речитайте» .

Позиція, що її відстоює журнашст, мусить бути обов’язково узгод­жена з законом. Без перебільшення можна твердити, що у знанні законів і в узгодженні з ними своєї діяльності полягає свобода журналіста. Пра­вові аргументи виявляються найбільш ефективними у величезній кіль­кості публікацій, де мова йде про життєво важливі проблеми громадян.

Окрім використання як наукових аргументів даних історії, соціології й права, приклади чого ми розглянули, журналіст може звер­татися й до інших наук, якщо того вимагає його тема й мета.

3. Аргументи у вигляді документальних даних. До них звертаєть­ся журналіст тоді, коли дослівно цитує певний матеріал чи посилається на певний документально встановлений факт. Нагадаємо, що під доку­ментами в журналістиці розуміють зафіксовані письмово (чи за допомо­гою інших знаків: звукових, зорових) факти, події, епізоди реального життя. За формою використання в журналістському тексті це можуть бути цитати з першоджерел, посилання на архівні матеріали, офіційну статистику, виступи ОМІ, спеціальну літературу, мемуаристику тощо.

Майстерно використовує аргумент у вигляді документальних да­них Іван Багряний у вже згадуваному памфлеті «Чому я не хочу повер­татись до СРСР?» Розвиваючи тему злочинів Радянської держави про­ти українського народу, він знаходить такий доказ.

" Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, — пропонує він читачам, — розкрийте її на букву «у» і прочитайте в руб­риці «УРСР», що там написано.

Це документ, — нагадує публіцист. — А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках… 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6−7 мільйонів?

Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони діли­ся ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «Цвітучого соціалізму» .

Відповідаючи на це запитання, Іван Багряний розповів про без­жальне винищення українського народу в російській державі під новою назвою СРСР, про свій гіркий досвід бути українцем у цій державі, по­яснив усьому світові неможливість для сотень тисяч українських емігрантів повернутися в радянське пекло. Ця невеличка публіцистична праця мала величезний розголос у світі, була прокладена усіма світовими мовами і спричинилася до реабілітації третьої хвилі української еміграції в очах світової опінії.

Фактично-докумснтальні докази виступають головними й най­важливішими в журналістській праці, вони пов’язані саме з інфор­маційним забезпеченням майбутнього твору, мусять бути дбайливо дібрані й сумлінно викладені.

Психологічні аргументи — це такі, що становлять собою опис по­чуттів, переживань, настроїв людей. Дослідники журналістської твор­чості наполегливо радять обов’язково показувати людину з психо­логічного боку: розкривати її душевні переживання, роботу думки, ха­рактер, настрої, уподобання, вболівання. У коротенькій інформаційній замітці цього не покажеш. Але в більш докладному виступі: нарисі, есе, історичному чи політичному портреті, тобто в публіцистичній твор­чості, слід зображувати людину в дії, розкривати всю складність її буття.

Третій тип аргументів (якого не знає ні логіка, ні право) — об­разні, емоційні докази. Образ як аргумент вживається в процесі публіцистичного доведення істини тоді, коли йдеться про конкретно-чуттєву характеристику явища.

Типи образів у журналістиці зустрічаються такі ж, як і в художній літературі: образ — картина дійсностіобраз персонажобраз сюжету, подіїобраз авторахудожня деташ>, мікрообраз. Характеристика типо­логії образів передбачена в курсі «Теорія літератури», що читається за навчальним планом паралельно з курсом «Основи журналістики» .

Але окремо слід розглянути питання про специфіку образності в журналістиці.

1) У журналістиці відбувається персоніфікацій ідеї, перетворення думки на живу особуобраз тут не є самодостатнім, а підпорядкованим концепціїна відміну від художньої літератури, де тенденція має бути добре захована, випливати з відображених картин дійсності, в жур­налістиці образ відіграє переважно службову функціюнад ним панує авторська тенденція, підпорядковує його собі.

Виразний прикладом журналістського твору, головним прийо­мом у якому є розбудова художнього образу, — це «Каїка (про красно-гвардейця)» Остапа Вишні, що вперше була опублікована в журналі «Реп'яхи», що почав виходити в 1918 році в Києві після першої окупації міста російськими більшовиками.

Автор будує образ як персоніфікацію ідеї викриття злочинного характеру більшовизму. «Казка», як влучно відзначає її публікатор у новітній пресі Володимир Дорошенко, «висміює екстремістське минуле тих муравйовсько-ремньовських червоногвардійців, які підступно вда;

рили в спину Українській Народній Республіці, встановили в окупова­ному Києві кривавий терор, нищили всі ознаки української нації, топ­тали портрети Шевченка, розстрілювали людей за українське слово, за українське посвідчення, за націонатьний одяг. Озброєні до зубів чер­воні вояки, нерідко п’яні, із специфічною лайкою після кожного слова, роз'їжджали по міст) на авто з плакатами «Смерть украинцам». По-громництво, вандалізм більшовицьких окупантів гротескно втілено в образі Дурасика, якого рекомендує в червоногвардійці сам вождь світо­вого пролетаріату" 80.

" У одного чоловіка було три сини: два розумних, а третій — большевик, якого звали Дурасик". — так розпочинає Остап Вишня створення образу свого антигероя. Як виріс Дурасик і стало батькові шкода його годувати, віддав він його в найми. Відвів у поліцію, став служити Дурасик городовим, але служба йому здалася важкою. Поки­нув він її і примкнув до погроміциків. І тут виявилося роботи багато. Покинув Дурасик і це заняття. Став злодієм, чоловіка зарізав і пограбу­вав. Спіймати його, судили, заслали на каторіу. Сидить там Дурасик і рік, і три… Аж гулькреволюція. Повернувся Дурасик з Сибіру, ос­воївши всі премудрості злодійського ремесла. Ходить по Росії, шукає посади. Приходить до «народнього комісара Леніна» і хвалиться своїм мистецтвом.

Ви замєчатетьний общественннй деятель, — сказав Лєнін, — в духе современной соціальной революціїно, к сожалєнію, все еті долж-ності замєнсни одной високой должностью — красногвардейской, ка­кую вам і рекомендую". І став Дурасик красногвардейцем.

Умовний, ілюстративний характер образу Дурасика, створеного Остапом Вишнею, цілком очевидний. В основі його побудови лежить за­сада дедукції, тобто попереднього знання автора про явище, ілюстру­вання вже відомої тенденції вдало підібраними деталями характеристи­ки. Такий образ переконує читача самосильно, адже автор начебто від­сутній у творі, не нав’язує своїх поглядів у відкритих вербальних форму­лахвін пропонує самим читачам зробити потрібні висновки, макси­мально виразно готуючи їх до сприйняття саме авторської концепції явища й «непомітно» запліднюючи громадську думку своїми поглядами.

2) Образ у журналістиці зредукований, виражений економію, ла­конічно, ощадливою системою образотворчих засобів.

Принагідно слід нагадати, що одиницею мислення в журналіс­тиці є повідомлення, а способом його передачі - твердження про факт або логічне судження. У новинарннх інформаційних жанрах образність взагалі відсутня, не передбачається жанровими вимогами. Історія жур­налістики знає й численну групу великих публіцистичних творів, напи­саних цілком без залучення художніх образів: «Переднє слово [до „Гро­мади“ 1878 р.]» Михайла Драгоманова, «Україна чи Малоросія» (1926) Миколи Хвильового, «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965) Івана Дзюби, «Євреї на Україні» (1973) Матвія Шестопала тощо.

Специфіка образності в журналістиці полягає в її необов’язково­му характері, а відтак її використання має допоміжне значення. У на­рисі Юрія Шереха «Над озером. Баварія» (1948) головне завдання — повідомлення про історичну місію України в світі, «шанс Києва», як пи­ше публіцист83. Дещо спрощуючи складну систему аргументації автора, відзначимо, що, на його думку, Україна може запропонувати світові по­вернення до «традиції вічного селянського» 84 не в класовому, а в мо­ральному сенсі цього явища.

Серед аргументів автора широко використаний і образніш. Спо­чатку навіть здається, що його функція — у маскуванні, приховуванні авторської ідеї. Юрій Шерех неквапом розповідає про своє життя на ос­трові в пластунському таборі, він ніби несамохіть, повагом сповіщає нам свої міркування. Аж потім починаєш розуміти, наскільки описува­на картина природи є суголосною з роздумами публіциста.

" Дощ закінчився, і озеро з сір о-статевого стало жовтаво-прозо­рим, — провадить він. — Воно тепер покоїться. Воно перебуває в собі. Самодостатнє. Свої рамки воно виповнює, а поза них виходити не по­требує. Це рівновага. Людям з хворими нервами треба сюди їздити. В наш вік функційности кожному бракує саме і передусім виповнености рамок" 85. У природі автор побачив ту гармонію й виповненість, якої так бракує людському суспільству. Цивілізація поглинає культуру. Лю­дина перетворюється на функцію. Ідея «вічно селянського» і є способом повернення до природності, рівноваги, виповненості людського життя.

Таким чином, образ природи, пейзаж, картина дощу на озері, барвисте описана публіцистом допомагає осягнути його головну ідею, унаочнити її, зробити досяжною і приступною для читачів.

3) Журналістика широко користується ремінісцентинми образа­ми, тобто створеними класиками літератури й сучасними письменника­ми, наповнює їх новим понятійним смислом, використовує наявний у них семантичний потенціал для розбудови інтелектуального сюжету чи прагматичної концепції.

Сучасна наука для позначення елементів і частин іншого тексту, що включені в даний і стали його невід'ємною змістовою частиною, ви­робила поняття інтертекстуальності. Інтертекст — могутній спосіб ак­тивізації читацького сприйняття та конденсації авторської думки, адже в даному випадку за допомогою стислої парафрази текста-джерела здійснюється відчутне нагромадження змістових значень в основному тексті. Теорія літератури вважає інтертекстуальність властивістю всіх художніх творів. Очевидно, не варто поширювати цю думку на жур­налістику в цілому, зокрема на інформаційну, але на вищих рівнях масово-інформаційної діяльності поява інтертекстуальності неминуча.

Мистецтво інтертекстуальності (використання ремінісцентних образів) демонструє Максим Рильський (1895−1964) у книзі нарисів «Вечірні розмови», що, починаючи з 1960 року, й до кінця життя друку­вав в газеті «Вечірній Київ». У заголовному нарисі «Святковий подару­нок», розповідаючи читачам про відкриття першої лінії Київського ме­трополітену й маючи на меті протиставити нове, сучасне й старе, патріархальне місто, автор використав для створення образу старого Києва відоме оповідання М. Лескова.

" Хто читав, — починає М. Рильський, — «Печорські антики» Лескова, — російського письменника, у якого українська тема посідає дуже поважне місце, — той може собі уявити патріархальний Київ сере­дини минулого століття з його дерев’яними будиночками, «що ліпились по урвищах над дніпровою кручею», місто, на вулицях якого не диво було побачити чумацьку валку, місто, де єдиним, власне, видом транс­порту були однокінні та парокінні візники, що інколи загрузали в калю­жах, не гірших за славетну миргородську" 86.

Сутність авторського прийому полягає в тому, що М. Рильський не створює свого образу старого Києва, а лише активізує вже наявний у читацькій свідомості образ, узятий з твору М. Лескова, добре відомо­го киянам. За допомогою такого підходу вдається досягти реалізації го­ловної публіцистичної ідеї: протиставити сучасне й історичне, відтінити здобутки дня нинішнього.

У наведеному місці використано ще один ремінісцентний об­раз — славетної миргородської калюжі. У даному випадку автор ак­тивізує читацькі знання творчості М. Гоголя (1809−1852), у книжці яко­го «Миргород» (1835), у «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никофоровичем» описана як найвизначніша прикмета цього міста — величезна калюжа посередині його центральної площі.

Розмову з читачем про проблеми освіти й завантаженість учнів шкільним програмовим матеріалом, заучування якого не залишає часу ні в театр сходити, ні нову книжку прочитати, М. Рильський починає в нарисі «Бідний малий Андрій!» нагадуванням відомого образу. «Знаме-Ішта чеховська Душечка, — пише він, — яка під час чергового свого за­хоплення допомагала маленькому Саші в готуванні шкільних «уроків», скаржилася знайомим на базарі:

— Важко тепер стало в гімназії вчитись. Здумати тільки, вчора в першому класі задати байку напам’ять, та переклад латинський, та за­дачу.. Ну, де тут маленькому?" .

Дещо іронічний тон обирає автор дня постановки важливої про­блеми. Його Душечка явно комічна, але він поділяє її занепокоєність. Критичний розгляд підручників доія першого класу приводить його до невтішного висновку про шкідливість і занадто ранньої політизації шко­лярів, і засміченість програми необов’язковим матеріалом, вивчення яко­го, однак, позбавить дитину вільного часу, позначиться на її здоров'ї.

Ремінісцентні образи збагачують аргументацію журналіста, ско­рочують його шлях до читацької свідомості, служать важливим прийо­мом економії доказових засобів. Адже освіченому читачеві часто до­статньо натякнути на вже відомий образ, картину дійсності, висловлю­вання героя, аніж вдаватися до розгорнутого опису, пошуку нових об­разних ресурсів. Старі, перевірені часом, закріплені в читацькій свідо­мості образні формули приносять читачеві радість пригадування, да­ють додаткову естетичну насолоду розгадування авторських натяків, руху слідом за його асоціаціями й доказами.

4) Журналіст будує свій твір на ліричних засадах, що випливає з майже обов’язкової наявності образу автораце він, автор, упорядковує образний світ твору, визначає його структуру, часово-просторові коор;

динатижурналіст описує, й розповідає, відділяє себе від подій, ([юрма його присутності в творі - відокремлений від сюжету образ оповідача: авторське «Я». Без наявності такого образу, часом, буває важко, а то й цілком неможливо сформулювати публіцистичну ідею, вербалізувати й пояснити читачеві в прийнятній для нього формі авторський задум і ме­тод його виконання.

З цього погляду надзвичайно прикметною є журналістська праця білоруської авторки Світлани Алексієвнч (р. н. 1948), книжки якої здо­були заслужену популярність і перекладені багатьма мовами світу. У книзі «Чорнобиль: хроніка майбутнього» (1997, укр. пер. Оксани За-бужко 1998) вона використовує свій улюблений документальний метод: автентичні записи численних оповідачів, що повідомляють їй про події, пов’язані з їхньою участю в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Книга написана через десять років після катастрофи. Попри її суворо документальний характер журналістка все ж уводить в текст образ сво­го авторського «Я» у розділі «Інтерв'ю автора з собою на тему проґав­леної історії», прирівнюючи таким чином і себе до численних героїв-оповідачів книги.

Журналістка сама запитує себе: «Про що ця книжка? Чому я на­писала її?» і сама ж відповідає: «Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Власне, про те, що нам дуже мало знане. Майже зовсім не знане. Проґавлена історіятак бия її назвала. Мене цікавила не са­ма подія: що трапилося тої ночі на станції і чия в тім вина, які прийма­лися рішення, скільки тонн піску й бетону знадобилося на спорудження саркофага над пекельною дірою, а відчуття, почування людей, які зіткнулися з невідомістю. З тайною. Чорнобиль — таємниця, яку нам ще належить розгадати. Можливо, це завдання для двадцять першого століття — виклик йому. Що ж такого людина там спізнала, вгадала, відкрила в собі самій? У своєму ставленні до світу? Реконструкція по­чуття, а не події» 88 (підкреслення тут і в наступній цитаті мої. — І. М.).

Після таких роз’яснень для читача стає зрозумішіпим задум авто­ра, вияскравшоє'н -~я його громадянська позиція, а книжка сприй­мається як мужній учинок людини, що їй болить доля її батьківщини.

" Якщо раніше, пишучи свої книжки, я придивлялася до страж-лань інших, то тут я сама свідок — нарівні з усіма, — провадить далі Сг.ітлана Алексісвттч. — Мое життя є складова частина події, я тут жи­ву. На Чорноби. т сій землі. В маленькій Білорусі, про яку світ раніше, можна вважати, не чув. У країні, про яку кажуть, що це вже не земля, а чорнобильська лабораторія. Білоруси — чорнобильський народ. Чор­нобиль зробився нашим домом, нашим національним прицілом. До­лею. Я не могла не написати цієї книжки" .

Усвідомлення невіддільності своєї долі від долі батьківщини роз­кривається в цьому «інтерв'ю автора з собою». Нею кермує не­обхідність розповісти світові про проблеми білоруської людини, що сам на сам залишилася з наслідками небаченої в світі катастрофи. Надзви­чайно цікавим є те, що й перекладачка книжки українською мовою Ок­сана Забужко, мотивуючи свій вчинок перекладача, говорить про «борг Білорусі» 90, який вона почасти повертає цією працею. Надзвичайно прикметний факт, коли йдеться про книжку публіцистичну, сусігільно вагому, злободенну. На публіциста перетворюється і її перекладач і го­лосно заявляє про це в післяслові.

Оскільки будівельним матеріалом для інформаційних повідо­млень, аналітичних суджень та художньо-публіцистичних побудов є різноманітні мовностилістичні засоби і прийоми, то слід визнати, що засобами логічної та образної доказовості в журналістському творі є (і лишиться назавжди) мова автора, мовна характеристика героя, багат­ство словникового запасу, художні тропи, фігури поетичного синтакси­су, фразеологізми, нові словоутворення, місцеві говірки та діалекти.

В.В. Різун взагалі кваліфікує журналіста як «мовну особистість», адже «реальним засобом соціального управління для журналіста є мов­ний твір — продукт його мовної активності, а саме мовної діяль­ності» 91. Звичайна людина, що приходить у журналістику, повинна в процесі навчання професії вийти на новий рівень мовного розвитку, який можна назвати рівнем усвідомлення власного мовлення і своєї' мовної діяльності. Журналістська праця неможлива без особливої і обов’язкової її складової - створення журналістських матеріалів, тоб­то журналістської творчості. Автор категорично, але цілком слушно твердить: 'Для журналіста мовлення — самоціль, оскільки перед ним стоїть редакційне завдання: створити текст про когось або про щось" 92.

А відгак, скільки б у сучасному світі не говорилося про дефіло-логізацію журналістики, це завжди слід сприймати в метафоричному сенсі, як свідчення того, що самого знання мови сьогодні для усшху в цій сфері замало. Професія журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у га­лузі політології, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних дис­циплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко й досконало знати мову — першооснову журналістської творчості. Над збагаченням свого мовного інструментарію журналіст мусить працювати все життя.

Полемічність практичного мислення спричинює потребу для журналіста часто звертатися до такого прийому ведення дискусії, як до­ведення хибності аргументів і умовиводів опонента, завдяки чому дося­гається спростування його позиції. Існують такі способи спростувань:

1) заперечення тези опонента на підставі доведення її хибності;

2) відхилення арґументів, наведених прибічниками іншої точки зору на підтвердження хибної тези;

3) встановлення відсутності зв’язку між аргументами й тезою, на підставі чого робиться висновок про помилковість концепції опонента в цілому.

Журналіст — завжди практик, його мислення емпіричне. Це мис­лення над фактами і явищами, доступними прямому сприйняттю. Жур­налістика універсальна, синтетична, вона вимагає від журналіста мобілізації всіх його творчих можливостей, які можуть пролягати як у площині художнього, так і наукового мислення.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА ЗАПИСНИК ЖУРНАЛІСТА — зошит чи блокнот, у який жур­наліст заносить факти, прізвища, дати, висловлювання об'єкта під час інтерв 'ю, свої спостереження й роздуми над життям, характерні події і явища, почуті, вичитані чи вдало самим придумані вислови, афоризми, на­зви та інше.

Характер цих записів залежить від завдань, що стоять перед жур­налістом, властивостей його пам 'яті, від звичок і способів збирання та на­копичення матеріалу для майбутнього журналістського твору. Майже всі журналісти користуються записниками, хоч останнім часом їх витісня­ють диктофони. Записи сприяють поглибленню знань про потрібну жур­налістові сферу життя, виробляють уміння відбирати найбільш харак­терні факти, підвищують спостережливість, шліфують майстерність, вчать повсякчасній професійній роботі над словом. Зрозуміло, що далеко не всі записи використовуються в журналістському творі. Але ведення їх — важливий елемент професійної діяльності журналіста.

У практичній роботі слід розрізняти стратегічний і тактичний за­писники. У стратегічний — заносяться перспективні теми і проблеми май­бутніх журналістських творів, вдалі вислови, що можуть бути викорис­тані як заголовки чи епіграфи, міркування, які можуть правити за виснов­кові роздуми з приводу конкретних подій, цитати з художніх, публіцистич­них та наукових творів і т. д.

У тактичний — заносяться розмови й бесіди під час проведення кон­кретного журналістського розслідування, фіксуються висловлювання ге­роїв (чи антигероїв) майбутнього твору, цифри, факти, прізвища, дати. Це блокнот оперативної інформації. Вік такого записника короткий, він швид­ко відправляється до архіву.

У романі Леоніда Жуховицького «Зупинитися, озирнутися» (1973) описано переглядання журналістом-оповідачем свого записника, привезено­го з відрядження. Цей епізод прикметний не лише констатацією певних фактів, але й наведенням перебігу думок, що виникають у газетяра при ро­боті із записником. «Я відсунув склянку з квітами, сів на підвіконня і дістав з кишені блокнот. Він був пом 'ятий і брудний, — читаємо в романі. — У журналістських блокнотів узагалі коротке життя — одна поїздка. Ось і цей був увесь пописаний і покреслений, останній запис виліз на обкладинку.

Jf став переглядати '•блокнот. Деякі фрази були підкреслені, іноді навіть двома рисками, а збоку ще стояв знак оклику. Але тепер цим поміткам не варто було особливо вірити: на місці здається важливим од­не, а коли під руками весь матеріал — інше. Я розбирався в кляузній квар;

тирній справі, говорив з десятками потрібних і непотрібних людей, кожен з них залишив хоча б рядок у блокноті.

Зовсім не обоє 'язково було записувати стільки. У мене гарна нам 'ять, і за бажання я міг би навіть зараз написати нарис, узагалі не за­глядаючи в блокнот. Раніше я так і робив. Я брав нам 'яттю, витрачав її, не рахуючи, — перші свої нариси взагалі складав у голові як вірші. Але я зби­рався жити довго і працювати багато, а голова в людини одна — тому те­пер я заощаджував свою пам 'ять, як розумний майстровий береже інстру­мент. Пам 'ять — хліб газетяра, головне при збиранні матеріалу. Ще важ­лива ерудиція.

Я відшукав у кишені червоний олівець і заново підкреслив найбільш істотне. Тепер залишалося написати «9^.

Досвід головного героя роману Георгія Неспанова свідчить про такі важливі засади журналістської праці: 1) у журналістській інформації не­має нічого зайвого чи неважливого, усе має бути старанно записане, зафік­сованоадже завдяки документалізму газетярство і відрізняється від ін­ших видів творчості, а забезпечення документальності можливе лише за умов автентичного відтворення висловлювань, позицій, поглядів, що їх фіксує в своєму записнику журналіст- 2) не намагайтеся працювати над журналістським твором до цілковитого завершення збирання матеріалуце два різних етапи творчої праці журналіста: збирання інформації та на­писання творулише завершення першого етапу озброює журналіста ос­таточною, перевіреною концепцієюне витрачайте час і зусилля на гіпоте­зи, які можуть виявитися марними і розваляться від бесіди з наступним інформатором- 3) якою б гарною пам 'яттю ви не володіли, заощаджуйте її. користуйтеся записником, знайте, що мо: жливості людської пам 'яті обмежені.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа­ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук­раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль­турі. — К., 1998. — С. 5−67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде­ния. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творче­ства: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. -67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин­формации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8.

Введение

в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.

9.

Введение

в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.