Функціонування синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Т. Шевченка і М. Рильського)

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЗВЕРТАННЯ ЯК ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ

1.1 Реалізація звертання як компонента комунікативного акту

1.2 Форми вияву номінацій адресата мовлення

1.2.1 Лексико-семантичні форми звертань

1.2.2 Граматичні форми звертань РОЗДІЛ 2. СИНТАКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОНСТРУКЦІЙ ЗІ ЗВЕРТАННЯМИ У ПОЕТИЧНОМУ ТЕКСТІ

2.1 Структура речення, ускладненого звертанням

2.2 Статус номінацій адресата мовлення у структурі висловлення

2.3 Функціональні характеристики висловлень зі звертаннями в поетичному тексті

2.4 Вокативні речення як особливий тип синтаксичних конструкцій ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП Сучасний стан розвитку досліджень граматичної структури української мови вимагає поглибленого аналізу функціональних характеристик мовних явищ. У своїх наукових студіях лінгвісти все більше уваги приділяють комунікативному аспекту досліджень мінімальних одиниць та конструкцій мови. Це дозволяє по-новому інтерпретувати граматичну семантику, виділяти неназвані раніше комунікативні можливості аналізованих мовних структур і дає поштовх до можливого перегляду їхнього традиційного статусу у граматиці української мови в майбутньому. До таких недостатньо вивчених мовних явищ належать і функціональні особливості синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті.

Звертання здавна перебували в полі зору вчених-лінгвістів. У численних граматичних працях з’ясовували морфологічні особливості наказового способу дієслова та форм кличного відмінка іменників, які в мовленнєвих актах використовують для позначення адресата. Проте, незважаючи на значні напрацювання дослідників синтаксису, у більшості праць, виконаних у традиційному руслі (О. О. Шахматова, О. М. Пєшковського, С. П. Бевзенка, П. С. Дудика, А. П. Загнітка та ін.), звертання розглядали без урахування їхньої функціональної специфіки у комунікації та тісної семантичної і граматичної в широкому розумінні взаємодії їх із синтаксичним утворенням, компонентом якого вони є.

Саме неповнота висвітлення цих аспектів мовознавчої науки і зумовлює актуальність дослідження звертань. На особливу увагу при цьому заслуговує граматична природа синтаксичних побудов, які містять у своїй структурі номінації адресата мовлення, а також функціонування цих конструкцій у комунікативному акті.

Мета дослідження — виявлення граматичних особливостей та функціональних характеристик синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Тараса Шевченка і Максима Рильського). Реалізація поставленої мети передбачала розв’язання низки конкретних дослідницьких завдань:

1) висвітлити основні погляди лінгвістів на звертання як граматичну категорію;

2) з’ясувати лексико-семантичні й морфологічні особливості реалізації номінацій адресата мовлення в сучасній українській літературній мові;

3) з’ясувати статус номінацій адресата мовлення у структурі синтаксичних конструкцій поетичного тексту;

4) виявити й описати функції синтаксичних конструкцій зі звертаннями як засобу художньої образності;

5) визначити специфіку вокативних речень як особливого типу вираження індивідуально-авторської адресатності в поетичному жанрі.

Об'єктом дослідження є поетична творчість Тараса Шевченка і Максима Рильського як репрезентативний фон для вивчення граматичних і функціональних особливостей синтаксичних конструкцій зі звертаннями; відповідно предмет дослідження — морфологічні, синтаксичні та функціональні характеристики номінацій адресата мовлення у поетичному мовленні названих митців слова.

Для досягнення поставленої мети й розв’язання конкретних завдань у роботі застосовано такі методи дослідження:

1) описовий — для характеристики компонента адресатності і реалізації звертань у поетичному мовленні;

2) функціональний метод — для аналізу функціональних характеристик синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті;

3) метод контекстологічного аналізу — для встановлення функціонального навантаження форм звертання у конкретній комунікативній ситуації. Матеріалом для наукового дослідження слугували збірки творів Тараса Шевченка (Шевченко Т. Г. Кобзар / Т. Г. Шевченко; худож. М. А. Стороженко; [авт. передм. П. Мовчан]. — К.: Дніпро: ВЦ «Просвіта», 2010. — 390 с.) і Максима Рильського (1. Рильський М. Т. ЛІРИКА / Передм. І. Ф. Драча. — К.: ВАТ «Вид-во «Київ. Правда», 2005. — 240 с.; 2. Рильський М. Т. Яблука доспіли, яблука червоні!..: Поезії: Для серед. та ст. шк. віку; Іл. М. І. Стратілата / М. Т. Рильський. — К.: Веселка, 1986. — 343 с.). Під час опрацювання поетичних матеріалів було проаналізовано близько шестисот фіксацій звертань у складі синтаксичних конструкцій різних типів.

Наукова новизна роботи полягає у дослідженні форм вияву номінацій адресата мовлення у функціональному аспекті, своєрідність якого визначається особливим комунікативним призначенням. У роботі описано сучасні погляди лінгвістів на звертання як компонента синтаксичної конструкції, нові тенденції вживання форм звертання, а також розбіжності у трактуванні звертання у соціолінгвістичному і прагматичному аспектах сучасної української літературної мови.

Теоретичне значення дослідження. Наукове дослідження є спробою комплексного аналізу функціональної сфери звертань у складі синтаксичних конструкцій поетичного тексту. Дослідження ґрунтується на вивченні функціональних характеристик номінацій адресата мовлення та конструкцій із ними у текстах найвидатніших українських поетів як взірцевих для інших митців слова, що дало змогу глибше та наочніше пояснити специфіку семантики, граматики та прагматики звертань у комунікативному акті.

У роботі представлено класифікацію функцій, які виконують звертання у поетичному мовленні.

Практичне значення дослідження. Матеріали дослідження можуть бути використані для створення функціональної граматики української мови, у підручниках та посібниках із морфології, синтаксису та стилістики української мови, у напрацюваннях із культури мовлення, мовленнєвого етикету й етнолінгвістики, матеріалом для спецкурсів із стилістики у вищих навчальних закладах.

РОЗДІЛ 1. ЗВЕРТАННЯ ЯК ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ

1.1 Реалізація звертання як компонента комунікативного акту Звертання до когось чи чогось є однією із загальнолюдських мисленнєво-почуттєвих і комунікативних потреб. Воно є в усіх мовах світу, але через розбіжності у культурах націй різниться мовним оформленням. Залежно від соціального і професійного розшарування населення в різних соціумах, ментальності народу тієї чи іншої країни, прийнятих там етикетних формул тощо звертання набувають різноманітних лексико-семантичних, граматичних та інших характеристик.

Термін «звертання» ввів у науковий обіг Ф. І. Буслаєв. Під ним він розумів засіб для вираження відношень між співрозмовниками [7, с. 404]. Думки більшості сучасних дослідників сходяться на загальному визначенні звертання як інтонаційно виділеного компонента речення, що називає істоти або персоніфіковані предмети, до яких адресовано мовлення [11, с. 184]. За визначенням О. Селіванової, звертання — слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звергається мовець, привертаючи увагу адресата до повідомлення, іноді надаючи предмету звернення оцінно-емотивної характеристики, експресивності; і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю [58, с. 160]. Йому властиві номінативна семантика, усталена морфологічна форма, звертальна інтонація.

Звертання є одним із найважливіших компонентів комунікативного акту. Воно зазвичай задає тон усьому висловленню та подальшому спілкуванню.

До учасників (партнерів) комунікативних актів звичайно зараховують передавача (автора-мовця, або того, що пише, чи адресанта) та сприймача мовлення (адресата). У межах загального поняття сприймача треба розрізняти адресата (особу, якій безпосередньо призначає висловлення його автор) і неадресата (особу, яка може сприймати це висловлення) [63, с. 6].

У будь-якій мовленнєвій ситуації адресант і адресат «завжди сприймаються як функціонально різні учасники мовлення, які можуть змінюватися за ролями» [52, с. 43]. Винятком при цьому є монологічні тексти, ускладнені риторичними звертаннями до неживих предметів, абстрактних понять тощо.

Між комунікантами можуть встановлюватися різні за характером зв’язки: психологічні, що виявляються, зокрема, у спільних знаннях про світ та досвіді комунікантів, ставленні до теми висловлення, їхніх взаємостосунках, передбачуванні реакції партнера та очікуванні від нього певних дій, у поглядах, позиціях, зацікавленнях, симпатіях тощо; соціологічні, що виявляються в симетричності (рівноправності) чи асиметричності (нерівноправності) стосунків між партнерами. До симетричних належать партнерські, приятельські стосунки між колегами по роботі, інтимні тощо, до асиметричних — стосунки вищого з нижчим і навпаки (сюди належать зв’язки між керівником та підлеглим і навпаки, тобто ті, які зумовлені суспільним статусом комунікантів, а також зв’язки типу «старий — молодий», «батьки — діти», «чоловік — жінка» тощо) [63, с. 6].

Сукупність усіх зв’язків і відносин між мовцями становить пресупозицію мовленнєвого акту, тобто комплекс передумов, які визначатимуть характер і сутність самого спілкування.

За словами А. П. Загнітка, «для мовця вокативно позначений адресат мовлення — не позамовна дійсність, про яку мова йде саме у висловленні, а одна з передумов комунікації» [23, с. 267]. Тому при виборі форм звертання адресант повинен враховувати об'єктивні характеристики адресата, а також рівень близькості стосунків із ним, умови протікання комунікативного акту і т. ін.

До прагматичних пресупозицій (знань про адресат, точніше, інформації про нього, яку мовець порівнює з власними характеристиками адресата) належать пресупозиція знайомства (адресат знайомий, малознайомий чи незнайомий з мовцем), пресупозиція віку (адресат — одноліток мовця, старший або молодший від нього), пресупозиція соціального статусу (адресат вищий чи нижчий від мовця щодо суспільної ієрархії), пресупозиція характеру спілкування (офіційність або неофіційність умов комунікації) та ін. Вони є джерелом інформації про адресата, орієнтиром для мовця у процесі номінації та кваліфікації адресата, проходять свого роду «обробку» в свідомості мовця, де знання мовних засобів переплітаються із загальноприйнятими традиціями і правилами мовного етикету [55, с. 7].

Загалом звертання пов’язане з мовленнєвим етикетом, а тому є формулою вираження ввічливості у ставленні до співрозмовника з урахуванням його віку, соціального статусу та інших факторів. Тож звертання можна вважати не лише мовним знаком, а й деякою мірою психологічною категорією, адже воно виконує важливі суспільні функції: встановлює мовленнєві контакти, регулює соціальні взаємовідносини, допомагає задовольнити комунікативні потреби людини.

Вибір звертання мовцем засвідчує вплив на адресата мовлення, оскільки варіант звертання може експлікувати ставлення до адресата, бути показником передбачуваної моделі мовленнєвої взаємодії, виявляти особистісні якості мовця [34, с. 8]. Звідси випливає, що звертання водночас і називає адресата, і демонструє «мовленнєве обличчя» адресанта, адже виражає його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Крім того, звертання характеризують учасників комунікативного акту за віком, статтю, професією, рисами характеру, поведінкою тощо.

Згідно з новою лінгвістичною парадигмою на передній план виноситься поняття «мовна особистість», яка визначає семантичний простір мовлення.

Для дослідження звертань як у художньо-стилістичному, так і в емоційно-вольовому плані поняття мовної особистості є надзвичайно важливим. Це пояснюється тим, що мовна особистість, тобто в нашому випадку автор поетичного тексту, є джерелом, носієм і показником прагматичного компонента звертань. Саме поет транслює мовленнєві характеристики комунікантів та комунікативні характеристики їхнього мовлення у план думок, оцінок та завдань адресанта й адресата. У цьому полягає широке когнітивне значення мовної особистості.

Звертання ніколи не є абсолютно нейтральним стилістично і семантично. На відміну від загальномовних номінацій, воно використовується і для ідентифікації адресата, і для вираження суб'єктивно-оцінного ставлення до нього мовця. Це підтверджується випадками вживання різних форм звертання до однієї людини з боку тих, хто її оточує. За словами Т. В. Маркелової, «презумпція» позитивного ставлення до співрозмовника при налагоджуванні контакту, установлення міжособистісних зв’язків, тобто сукупність суб'єктивного і об'єктивного факторів у семантиці звертання «прирікають» його на початкову емоційність і оцінність [41, с. 77], виражену або прямо: Смійся, лютий враже! [3, с. 36]; О мужній вітре, вчителю єдиний! / Достиглий овоч струшуючи з віт, / Ти вчиш любити все, що перемінне / І що незмінне, як незмінний світ [1, с. 196], або приховано, «тіньовим смислом» висловлювання: Ой Богдане, Богданочку, / Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала [3, с. 108]; Шлю своє спасибі вам од серця, / Земляки Шевченка й Десняка! [1, с. 38].

Вивчивши стилістичні особливості вживання звертань у комунікації, Н. О. Дем’янова дійшла висновку про важливість регістру спілкування, використовуваного мовцем: піднесений (максимально-офіційний), високий (офіційний), нейтральний (розмовний), фамільярно-побутовий, низький (вульгарно-брутальний) [18, с. 10]. При цьому, за спостереженнями дослідниці, «у стилістично нейтральному тексті у ролі звертання виступають власні імена людей, назви осіб за спорідненням, суспільним статусом та професією. і т.п., а у текстах з емоційним і експресивним забарвленням арсенал засобів стилістичної варіативності звертань значно розширюється. Найчастіше використовувані звертання-метафора, звертання-метонімія, риторичне звертання, звертання-іронія, звертання-перифраз. З метою посилення спонукального ефекту при звертанні може використовуватися вигук-частка, саме звертання може неодноразово повторюватися».

Лінгвісти розрізняють такі загальні функціональні типи звертань: власне звертання, що виступають як назви конкретних адресатів мовлення (Бач, Оксано, я жартую, / А ти й справді плачеш [3, с. 49]; Благаю, критики, простіть / поета, впалого в задуму!.. [1, с. 20]) і звертання, які вживаються з метою інтимізації в різних комунікативних ситуаціях (Подивися, мій голубе, / Подивись на мене — / Я Катруся твоя люба [3, с. 29]; Люблю! Ти чуєш, бачиш, мила, / Як в слові цім квітки цвітуть? [1, с. 179]). Такі звертання не виступають як обов’язкові позначення конкретних адресатів мовлення, тому стоять поза групою власне звертань. Основна функція подібних звертань полягає у наданні мовленню відтінку інтимності. Іноді вживання їх може бути зовсім механічним [69, с. 225].

Звертання як елемент структури тексту часто використовують у поезії, а також у поєднанні зі сталими й оказіональними епітетами в особисто-інтимному спілкуванні (рибко, соколе, душенько, серденько, зайчику тощо: «Що се ти говориш? / Схаменися!» / «Правду, рибко!» [3, с. 49]). Водночас у повсякденній чи офіційній комунікації ця одиниця фігурує рідко. Однією з основних причин цього вважаємо прагматичну некомпетенцію мовців [16, с. 49].

Звертання, адресатами яких є слухачі, — це необхідний структурний компонент публічної промови [26, с. 65]. У цьому випадку воно виконує етикетну функцію, сприяє встановленню контакту між мовцем і слухацькою аудиторією: «Молітесь, братія, молітесь!» — / Так благочинний начина. Однак цим роль звертань не обмежується. Звертання, на думку Н. О. Дем’янової, «належить до таких категорій, завдяки яким мова осмислюється не тільки як засіб комунікації, але й як інструмент когніції та як реалія культурно-історичного характеру» [18, с. 4]. Поет (письменник), моделюючи мовлення своїх персонажів, має враховувати задумані ним же їхні гендерну належність, вік, соціально-історичні умови їх існування, статус у суспільстві, індивідуально-психологічні характеристики, конкретні умови перебігу комунікативного акту тощо.

У художньому тексті, що репрезентує різнорівневі (екстрата інтразорієнтовані) мовленнєві процеси, закодовано складні взаємозв'язки між адресантом і адресатом: у формуванні комунікативної площини тексту беруть участь той, хто адресує, і той, кому адресується повідомлення. Незважаючи на те, що у процесі ретрансляції інформації значущими є обидва комуніканти, саме від адресата великою мірою залежить, яким буде мовленнєвий акт адресанта. Це зумовлено тим, що адресант добирає вербальні й невербальні засоби звернення до адресата з метою досягти певного результату, виправдати комунікативні наміри мовця. У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.

Саме тому внутрішній адресат у художньому тексті - «це насамперед образ, якому притаманні динамічність, експресивність, багатоплановість і який, реалізуючи свій конструктивно-креативний потенціал, виступає важливим засобом текстотворення».

Л. В. Корновенко застосовує поняття адекватності/неадекватності щодо звертань як компонентів комунікативного акту. Адекватними вона називає звертання, «які стимулюють розвиток комунікації і створюють найбільш сприятливі умови для її розгортання та позитивного сприйняття адресата (модель кооперації)» [34, с. 7]. Прагматично неадекватними, на думку дослідниці, є такі звертання, які не відповідають особистісним вимогам адресата і можуть спричинити комунікативний конфлікт («модель конфлікту») [34, с. 7]. З поняттям адекватності Л. В. Корновенко пов’язує поняття ефективність: «Прагматична ефективність — це вербалізований на рівні художньої комунікації ступінь відповідності результату комунікативній меті» [34, с. 7]. Це свідчить про те, що звертання є адекватним та ефективним, якщо воно оптимізує й гармонізує мовленнєве спілкування. Відповідно, неадекватним і неефективним є таке звертання, що утруднює комунікацію, стає на заваді її подальшому гармонійному розгортанню або й розгортанню як такому.

Отже, звертання — це однин із особливих виявів комунікативних потреб людини, який здавна слугує для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик співрозмовника.

Учасників спілкування прийнято називати адресантом і адресатом, а сукупність усіх зв’язків і відносин між ними — пресупозицією мовленнєвого акту, яка є, по-суті, комплексом передумов, які визначатимуть характер і суть самого спілкування. До основних пресупозицій належать: знайомство, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.

Звертання одночасно й ідентифікує адресата, й виражає суб'єктивно-оцінне ставлення до нього мовця. Тому вибір форми звертання адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично.

У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.

Залежно від впливу на подальше протікання комунікативного акту звертання визначають адекватним та ефективним (якщо воно сприяє розгортанню спілкування), або неадекватним і неефективним (якщо воно утруднює комунікацію чи спричиняє її завершення).

1.2 Форми вияву номінацій адресата мовлення

1.2.1 Лексико-семантичні форми звертань Вибір форми звертання зумовлений пресупозиціями мовленнєвого акту, а тому «особливості лексико-семантичного наповнення та структури номінацій адресата мовлення перебувають у великій залежності від того, яке значення виражає воно в конкретному висловленні і, відповідно, яку комунікативну функцію ця назва, за задумом адресанта — творця висловлення, мала б у ньому виконувати» [63, с. 30]. Тож для комплексного опису лексико-семантичних груп звертань необхідно враховувати цілу низку лінгвопрагматичних чинників, «серед яких найважливішими є офіційність/неофіційність спілкування, врахування вікових та статевих показників адресата й адресанта, їх абсолютного й відносного суспільного статусу» [71, с. 16].

Найдавніші звертання виражали передусім поняття кровної спорідненості, тобто звертання до батька, матері, брата, сестри, дітей. Вони безпосередньо називали особу відносно її родинного зв’язку або іменували її статус у звертанні, наприклад, до князя. У сучасній українській мові, як і в попередні часи, активно використовуються терміни спорідненості та свояцтва, але до цих основних семантичних груп звертань додалося ще багато інших.

Найчастіше українці використовують для номінації адресата мовлення займенники ти, ви, різні види власних назв (ім'я, по батькові, прізвище, прізвисько) та їх специфічні поєднання, загальні номінації, серед яких вирізняють: усталені в суспільстві номінації, що визначаються максимальною універсальністю використання, функціонують як етикетні (пане, добродію), назви осіб за ознаками статі, доповнювані віковими характеристиками (чоловіче, жінко, хлопче, дівчино); назви осіб за спорідненістю та свояцтвом, вжиті в прямому чи переносному значенні (батьку, мамо, брате, сестро тощо); назви осіб за їх стосунками з іншими особами (друже, приятелю, колего); назви за фахом, родом діяльності, уподобаннями, посадою, званням, академічні титули (професоре, академіку); назви осіб, що містять їх абсолютну чи відносну (ситуаційно зумовлену) оцінку або характеристику (розумнику, дурню, йолопе); оказіональні назви особи адресата мовлення, персоніфіковані найменування [30, с. 75].

М. С. Скаб наголошує, що у семантичному плані звертання може: «вказувати на адресата, позначати (проте не називати) його; називати адресата з метою виокремити його з групи осіб, що можуть бути потенційно адресатами мовлення; називати адресата з метою позначити (запропонувати, відрегулювати, змінити тощо) стосунки між ним та іншим учасником комунікативного акту (мовцем); називати адресата даючи йому певну характеристику, оцінку, тим самим виявивши свої (адресанта) емоції; імітувати називання адресата, вносячи у висловлення певні модально-смислові відтінки; називати адресата з метою дотримати усталених у конкретному суспільстві в конкретний час правил та норм мовленнєвої поведінки» [63, с. 31].

Отже, семантична характеристика, що надається мовцем адресатові, складається з цілого комплексу інтрата екстралінгвальних чинників. Вони впливають на вибір і вживання адресантом тієї чи тієї характеристики залежно від мети повідомлення, сутності адресата, стосунків між комунікантами тощо.

Номінації адресата мовлення у лінгвістичній літературі прийнято поділяти на дві загальні лексико-семантичні групи:

1) власне звертання, адресовані до особи — прямої, фізичної чи тільки уявлюваної, розумової (Взяла зілля, поклонилась: / «Спасибі, бабусю!» [3, с. 35]; Читачу! Поглянь, усміхнись: / Я твій, я не вмер, я живий! [1, с. 229]);

2) риторичні звертання, які стосуються тварин, рослин, явищ природи, абстрактних понять та ін. (Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! [3, 39]; Бідна волошко, чому ти у житі, / А не у клумбі волієш рости? [1, с. 76]). Власне звертання найчастіше вживають у діалогах та полілогах, адже мають на меті викликати реагування адресата на висловлення: «Гей, старченя! Стривай лишень!» / «Я не старець, пане! / Я, як бачте, гайдамака» [3, с. 59]; - Чужоземко молодая, хто ти? / - Одгадай [1, с. 205].

Риторичні звертання за формальними показниками не відрізняються від власне звертань, але відмінні від них за своїм призначенням: вони не вимагають співрозмовника відповідати. Такі звертання виступають як засоби вираження експресивності, емоційності мови, вони більшою мірою властиві монологічній літературній мові, причому особливо широко вживані в поетичному і ораторському її різновидах [36, с. 167]. Риторичні звертання полягають у метафоричному, переносному зверненні до чогось, передають певний настрій, почуттєво-емоційний стан мовця, наприклад: Прощай, світе, прощай, земле, / Неприязний краю, / Мої муки, мої люті / В хмарі заховаю [3, с. 114]; Прекрасний Києве на предковічних горах! / Многостраждальному хвала тобі, хвала! [2, с. 65]; В тобі, мистецтво, у тобі одному / Є захист: у красі незнаних слів, / У музиці, що вроду, всім знайому, / Втіляє у небесний перелив… [1, с. 214].

Власне звертання і риторичні у їхньому поєднанні утворюють напівриторичні конструкції. Такі звертання спрямовані до конкретних осіб, розраховані на реакцію, хоч і не безпосередню, і водночас передають емоційний стан мовця [68, 110]: Ой Богдане! / Нерозумний сину! / Подивись тепер на матір, / На свою Вкраїну, / Що, колишучи, співала / Про свою недолю, / Що, співаючи, ридала, / Виглядала волю [3, с. 108]; Милі друзі літ моїх дитячих, / Щирі і незлобні диваки! / Ви од кривд людських, недобрих мачух, / На луги втікали, на річки [1, с. 140].

Т. В. Маркелова, досліджуючи оцінні характеристики звертань, виявила, що для поетичного діалогу характернішим є адресат — не-особа [15., с. 80]: Плач, Украйно! / Бездітна вдовице! (3, 119); О земле рідна! Знаєш ти / Свій шлях у бурі, у негоді! [1, с. 128]. Синтаксис поезії, закований у рядок, строфу, виявляє тенденцію до семантичної конденсації, до збільшення ваги не лише синтаксичної структури в цілому, а й кожного окремого слова, до розростання семантично-синтаксичного змісту цього слова в окремий конкретно-відчутний образ [66, с. 59]. Особливо виразно це проявляється у вживанні звертань. Звертання в у висловленні стає естетичним і риторичним центром, адже максимально виражає думки і почуття автора: Доле моя, доле! / Доле моя нещаслива! / Що ти наробила? [3, с. 67]; Ой ви білі лебедоньки, голосні пісні, / Ви літайте, ви шугайте в рідній стороні! [1, с. 63].

У функції звертання можуть виступати іменники та субстантивовані частини мови в прямому і переносному значеннях.

Спираючись на напрацювання у галузі семантики звертань К. Ф. Шульжука (Шульж, синт УМ) та І. Завальнюк (Зав.), пропонуємо власну класифікацію лексико-семантичних груп номінацій адресата мовлення із прикладами (на матеріалі поетичної творчості Т. Шевченка і М. Рильського) та коментарями:

1) прізвища, імена, по батькові, псевдоніми і прізвиська людей: Ничипоре! Дивись лишень, / Які побілілі! (3, 28−29); За віри вогник у моїм вікні / Я дякую сердечно Вам, Андрію (1, 26); Слава тобі, Шафарику, / Вовіки і віки! (1, 126); Пам’ятаю я рожевий / Ніжний ранок весняний / І тебе, Ревуцький Леве, / Друже мій і брате мій (1, 99); Галайдо, за мною! (3, 191).

Іноді з метою узагальнення, підкреслення спільних для певної кількості осіб рис, власні назви людей передаються у множині: Семени, Івани, / Надівайте жупани, Та ходімо погуляймо, / та сядемо заспіваймо (3, 62).

2) назви демонологічних та міфічних істот: А ти, пречистая, святая, / Ти, сестро Феба [йдеться про музу, яка згідно з римською міфологією пов’язана з Фебом — проводирем муз] молодая! / Мене ти в пелену взяла / І геть у поле однесла (3, 297); Гей, а Дніпро шумить: не видибай, Перуне! (1, 162).

Особливо важливим у всій творчості Тараса Шевченка є звертання до Бога. Через них виражається глибока віра поета у вищу силу, яка здатна впливати на людську долю: Боже! Боже! / Великая сило! / Великая славо! зглянься на людей, / Одпочинь од кари у світлому Раї (3, 126); Не нам твої діла / Судить, о Боже наш великий! (3, 209); О милий Боже України! / Не дай пропасти на чужині, / В неволі вольним козакам! (3, 99).

Не варто плутати звертання з фразеологізованими сполуками на кшталт Боже мій! Іване! / І ти мене покидаєш? (3, 29), які втратили свою первинну адресність.

3) назви людей за їх родинними зв’язками: Я ще, мамо, не виросла, / Ще не дівувала (3, 81); «Душно мені; ходім, дочко, / До ставка купатись». / «Ходім, мамо» (3, 85); Під хатою заночуєм, сину мій Іване! (3, 28); Спасибі, дідусю, що ти заховав / В голові столітній ту славу козачу: / Я її онукам тепер розказав (3, 68).

Семантики родинних зв’язків поширюється семами статі (наприклад, чоловіче, батьку, сину, дядьку, дідусю — чоловічий рід; жінко, мамо, дочко, тітко, бабусю — жіночий рід) та семами віку (наприклад, мамо, тату, дідусю, бабусю — старший вік; сину, дочко, онуче, онучко — молодший вік). При звертанні до незнайомих осіб ці семи стають визначальними, тобто при виборі форм звертання враховуються зовнішні ознаки адресанта (вік, стать) і не беруться до уваги родинні зв’язки. У таких випадках вокативи на позначення родинних зв’язків вживаються у переносному значенні.

Звертання за родинними зв’язками були широко вживані в Україні за часів Запорозької Січі. Це було зумовлено «гуртовими порядками, які передбачали рівність усіх козаків, а взаємини молодих і старших мали родинний характер» (Культ. УФМ, 143).

Так, особливо показовим у творчості Т. Шевченка і М. Рильського є звертання «брате», «батьку» і «діти» («сину», «дочко») у різних морфологічних і лексичних варіантах. Номінація «брат» найчастіше використовується задля звернення до друзів (товаришів, побратимів по війську — в історичних творах, звичайних співрозмовників): Поїдеш далеко, / Побачиш багато; / Задивишся, зажуришся, — / Згадай мене, брате! (3, 41); Ой як крикнув Гамалія: / «Брати, будем жити, / Будем жити, вино пити, / Яничара бити, / А курені килимами, / Оксамитом крити!» (3, 99); День надходить зовсім простий, / Тільки трошки дивно, брате, / Що чирки і шилохвости / І не думають тікати (1, 164).

Лексема «батьку» вживається на позначення старшої за віком і поважної людини, в історичних творах — отамана, гетьмана тощо: Заревіли гайдамаки: «Добре, батьку! Чуєм!» (3, 62); А Галайда кричить: «Батьку! / Стійте!.. Пропадаю …» (3, 62).

Лексеми «діти», «сину», «дочко» вживаються на позначення молодших, менш досвідчених чи нижчих за соціальним станом осіб: Поки сонце встане, спочивайте, діти, / А я поміркую, ватажка де взять (3, 42); А Залізняк: «Гуляй сину, / Поки доля встане! / Погуляєм!» (3, 65); Твою долю, моя доню! / Позаторік знала, / Позаторік і зіллячка / Для того придбала (3, 35).

Загалом же кількісно у поетичних текстах Т. Шевченка переважають звертання, які належать саме до лексико-семантичної групи, що об'єднує назви людей за їх родинними зв’язками.

4) назви людей за статево-віковими характеристиками: Ануте, хлоп’ята, на байдаки! (3, 38); Не дивуйтеся, дівчата, / Що я обідрався; / Бо мій батько робив гладко, / То я в його вдався (3, 60); Умивайтесь, дівчатонька, / Молоді, / Цвіт-калину розпускайте / По воді (1, 20).

У ліричних текстах, особливо фольклорних (зокрема пісенних) вокативи найчастіше стосуються дівчини та хлопця і створюють враження безпосередньої розмови. Ліричні герої Т. Шевченка частіше звертаються саме до дівчат: Слухайте ж, дівчата, / Та кайтеся… (3, 79); Не дивуйтеся, дівчата, На старі козачі / Щирі сльози (3, 82).

До цієї семантичної групи належать також вже згадані лексеми «чоловіче», «жінко», «дядьку», «тітко», «діду», «бабо», вживані не в значенні родинних зв’язків, а у значенні віку і статі.

5) назви людей за їх професією, спеціальністю, посадою: «Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» — / Козаки гукали (3, 43); Іди, художнику, й малюй, / Устань, поете, і оспівуй! (1, 84); Рибка он золота: «Чого хочеш, рибаче?» — / По-людському пита (1, 153).

Значну частину творчого доробку М. Рильського пронизує мотив поезії й призначення поета, який часто стає внутрішнім адресатом: Світ по-новому відкривати, / Поете, обов’язок твій! (1, 36); Ми побачили, рідний поете, / В боротьбі, у труді, між заграв, / Як зближаються зоряні мети, / Що ти серцем своїм провіщав (1, 60).

6) назви людей за їх соціальним становищем, класовою чи становою належністю, званням, титулом тощо: Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, / Встали подивились на той Чигирин, / Що ви будували, де ви панували! (3, 50); Спи, козаче, душа щира! / Хто-небудь згадає (3, 68); Царю! царю! / І Бог не розлучить / Нас з тобою (3, 118).

7) назви, які передають соціальні зв’язки між комунікантами: Ізнемігся, товаришу!.. (3, 15); Ось на ж тобі, друже, / Цей дукачик, та не згуби (3, 59); Ти мене, кохана, проведеш до поля, / Я піду — і, може, більше не прийду… (1, 220); Спасибі, друже, Вам, / Що Ви про епізод цей незначний / Мені в листі своєму нагадали! (1, 41).

У творчості М. Рильського цей підтип звертань досить поширений і представлений низкою синонімів та варіантів: «мій побратиме», «шановні друзі», «подруго несмілива», «товариші у радості й трудах», «мій приятелю добрий» та ін.

До цієї групи належать також звертання на кшталт «колего».

8) назви людей за їх національністю, місцем проживання: Слава тобі, любомудре, / Чеху-слав'янине! (3, 125); Охрещений / Із льоху та в хату, / Знай, шмигляє, наливає, / А конфедерати, / Знай, гукають: / «Жиде, меду!» (3, 47); Москалики! голубчики! / Возьміть за собою; / Не цурайтесь, лебедики: / Воно [дитя Катерини] сиротина; / Возьміть його та оддайте / Старшому за сина (3, 29).

9) назви за натурою, вдачею, рисами характеру: А Гонта кричить: / «Де ви, людоїди? …» (3, 66); Грай, псявіро! (3, 47); Є така поезія Верлена, / Де поет себе питає сам / У гіркому каятті: «Шалений! / Що зробив ти зі своїм життям?» (1, 50).

10) назви за манерою поведінки, звичками: Бодай же вас, цокотухи, / Та злидні побили, / Як ту матір, що вам на сміх / Сина породила (3, 24); Брешеш, шельмо! (3, 46).

11) назви за зовнішнім виглядом: Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі - чужі люде, / Роблять лихо з вами (3, 23); Не кривись, поганий! (3, 47).

12) назви за інтелектуальними здібностями: «Цу-цу, дурні! Схаменіться! / Чого се ви раді! / Що горите?» (3, 116); І засвітив, любомудре, / Світоч правди, волі… (3, 125)

13) назви тварин і птахів та їхні клички: Ой зозуле, зозуленько, / Нащо ти кувала, / Нащо ти їй довгі літа, / Сто літ накувала? (3, 111); Швидче, коню, швидче, коню, / Поспішай додому! (3, 15); Забудь мене, пташко, забудь, не журись (3, 48); Не тільки тут, вгорі, / А й під водою, у зеленім полі / Водорослин, є хижаків доволі, — / Тож бережіться, срібні пічкурі! (1, 143); Вийся, жайворонку, вийся / Над полями, / Розважай людськую тугу / Ти піснями (1, 232). Контекстуального негативного значення у Т. Шевченка набувають назви собак: «А ти, / Стара собако, де б молиться, / Верзеш тут погань» (3, 54); Шануйтеся ж, вражі ляхи, / Скажені собаки: Йде Залізняк Чорним шляхом, / За ним гайдамаки (3, 52).

Згідно з фольклорними традиціями, у творчому доробку Т. Шевченка широко вживані звертання до людей, виражені іменниками на позначення птахів. Серед них найпоширенішими звертаннями до чоловіків є «орле сизий», «мій голубе», «мій соколе», до жінок — «моя голубко», «пташко моя», «лебедонько». У поезії М. Рильського цей семантичний пласт звертань представлений порівняно мало.

14) назви рослинного світу: Спасибі вам, мої квіти, / За слово ласкаве (3, 79); Ой червона калинонько, / Білий цвіт, / Ти квітчаєш, повиваєш / Білий світ (1, 20); Чом же, ласкава така і красива, / Квітко нещасна, ти житу шкідлива? (1, 77).

15) назви різних частин тіла, речовин (рідин) організму: Плач же, серце, плачте, очі, / Поки не заснули… (3, 18); Серце моє! Серце моє! / Тяжко тобі битись / Одинокому (3, 113); Радійте, груди, грозам і морозам! (1, 193); Ой ви сльози, дрібні сльози! / Ви змиєте горе; / Змийте його… тяжко! (3, 57).

Дуже поширеним у творчості досліджуваних поетів є звертання «серце» у непрямому значенні до людей, які особливо близькі ліричним героям, до рідних і коханих: А ти не заплачеш, / А ти не побачиш, як ворон клює / ті карії очі, ті очі козачі, / Що ти цілувала, серденько моє! (3, 48); Не плач, серце, єсть у мене / І сила, і воля, / Люби мене, моє серце, Найду свою долю (3, 83); Прилинуть, серце, журавлі, / А в них на кожному крила / Дар сонця і тепла! (1, 106).

16) власні і загальні назви географічних об'єктів (до цієї групи також належать лексеми на кшталт «земля», «край», «батьківщина», «вітчизна», «країна», «держава», «світ» тощо): Світе тихий, краю милий / Моя Україно, / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш? (3, 108); Чигирине, Чигирине, / Мій друже єдиний, / Проспав єси степи, ліси / І всю Україну (3, 109); Море, грай, / Реви, скелі ламай (3, 98); О земле рідна! Знаєш ти / Свій шлях у бурі, у негоді (1, 83); Це ти, мій Києве квітчастий, / Моє життя, моя любов! (1, 115).

17) назви природних явищ, астрономічних об'єктів: Місяцю мій ясний! З високого неба / Сховайся за гору, бо світу не треба; / Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, / І Альту, і Сену, і там розлилось, / Не знать, за що, крові широкеє море (3, 55); Ой повій, повій, вітре, через море / Та з Великого Лугу, / Суши наші сльози, заглуши кайдани, / Розвій нашу тугу (3, 98).

18) назви пір року, місяців, днів тижня, частин доби тощо: Люблю тебе, моє співуче літо, / Достиглості умитий, синій дню!.. (1, 161).

19) назви конкретних предметів: Хустиночко мережана, / Вишиваная, / Вигаптую, подарую, / А він мене поцілує, / Хустино моя / Мальованая (3, 122); О, будь проклята, чорна каво, / Що хтивий не допив Бальзак! (1, 147); А в тихий час, коли спокою / В душі пливе ясний поток, — / Тоді, тоді я знов з тобою, / Паперу білого листок! (1, 213)

20) назви абстрактних понять (моральні якості, переживання, психічний стан, почуття тощо): Лети ж, моя думо, моя люта муко, / Забери з собою всі лиха, всі зла, / Своє товариство — ти з ними росла, / Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки / Тебе повивали (3, 115); Праведная душе, прийми мою мову / не мудру, та щиру, прийми, привітай (3, 22); О радосте, не муч! (1, 163); Не ти, кохання! — оддзвеніло ти!.. (1, 227).

21) назви збірності, сукупності когось (чогось): Люде, люде! / Коли-то з вас буде / Того добра, що маєте? (3, 64); Не плачте, братія: за нас / І душі праведних, і сила / Архістратига Михаїла (3, 54); Народе мій! Твій рік новий / Я і своїм вважаю! (1, 17).

22) назви понять культури і мистецтва: О пісне! Від народу кров і плоть / Ти узяла, щоб лиш йому служити (1, 21); Тобі, мистецтво, і твоїй країні / Я шлю поклін і дружній свій привіт (1, 214).

Звертання набувають голубливого звучання завдяки суфіксам зменшення, пестливості, посилюють експресивні можливості внаслідок використання постійних епітетів. У Т. Шевченка і М. Рильського такими епітетами є «милий», «єдиний», «рідний» та ін. Інтимізація вислову часто досягається широким вживанням присвійного займенника «мій».

Емоційно-експресивним значенням відрізняються звертання негативно-оцінної семантики. Такі звертання вживаються найчастіше комунікантами тоді, коли вони знаходяться у знервованому, збудженому стані. Специфікою таких звертань є не тільки особливе інтонаційне оформлення, а й наявність згрубілої, іноді некодифікованої лексики (Форман.).

Отже, лексико-семантичне наповнення звертань перебуває у великій залежності від намірів мовця, умов конкретного висловлення, а також цілої низки прагматичних пресупозицій, найважливішими серед яких є офіційність/неофіційність спілкування, урахування віку і статі комунікантів, їхнього суспільного статусу тощо.

У сучасній українській літературній мові, як і раніше, найбільш уживаними є звертання на позначення родинних зв’язків. Але до цієї основної групи додалося багато інших. У роботі представлено двадцять дві лексико-семантичних групи номінацій адресата мовлення з прикладами і коментарями.

1.2.2 Граматичні форми звертань Номінації адресата мовлення щодо їх морфологічної структури досить об'ємні за об'єктом називання-звертання:

— іменування адресата мовлення іменниками-власними назвами: Ти не пізнав мене, Йване? (3, 29); Через тиждень в Лебедині / У церкві співали: / Ісаія, ликуй! (3, 64); …Але обійми знову Вам / Сьогодні я розкрию, / З новим вітаючи життям, / З новим життям, Андрію! [1, с. 28]; Україно! Сьогодні звірів-ворогів / Ти грудьми вогняними зустріла [2, с. 51];

— іменування адресата мовлення іменниками-загальними назвами: Спочинь, батьку, / На чужому полі, / Бо на своїм нема місця, / Нема місця волі… (1, 68); От де, люде, наша слава, / Слава України (3, 36); Тільки в цю хвилину нам ти найдорожча, богине! (1, 206); Земле! Як тепло нам із тобою! [2, с. 126];

— іменування адресата мовлення субстантивованими частинами мови (найчастіше прикметниками та дієприкметниками): Цу-цу, скажені! Схаменіться! (3, 54); Куплю, куплю, чорнобрива, / Куплю, куплю того дива (3, 61); Іди, проклята, йди на шлях / Із золотою папіроскою / У намальованих губах (1, 197); Неначе веселка, сіяєш ти, мила, / Далеко, щаслива, красою блищиш, / А я тут самотній… [1, с. 234];

— іменування адресата мовлення (точніше, вказівка на нього) за допомогою займенникових іменників ти, ви: Чого ж ви чванитеся, ви! (3, 158). Такі номінації передають зневажливе ставлення мовця до адресата;

— іменування адресата мовлення оказіональними словоформами або синтаксичними конструкціями, що означають осіб або предмети за якоюсь ознакою, але не називають їх: Спасибі ж, руки [маються на увазі чуваські вишивальниці], вам за взори ці квітучі, / За дар, що ви мені прислали здалеки!.. [2, с. 85]. Звертання може бути виражене підрядним займенниково-співвідносним (за іншою класифікацією — підметовим) реченням, яке, маючи узагальнено-особовий характер, лише функціонує як звертання (Бевз., 131).

— іменування адресата мовлення складеними номінаціями різних типів.

Серед останніх М. С. Скаб розрізняє лексичні (Пане полковнику, ламай! (3, 46); Спасибі, друже Діодоре, / за Ваш римований привіт (1, 9)), прикладкові (А ходім лиш, пани-брати, / З поляками биться! (3, 19); Цвіт-калино, Україно, / Розцвітай! (1, 21)) та атрибутивні (Заспівай лиш / Нам, старий кобзарю! (3, 60); Я слова розгубив по дорогах чужих, — / Що ж скажу тобі, рідна дорого? (1, 116)) словосполучення (Скаб, грам, 84). Крім того, дослідник зазначає, що саме різноманітні поєднання названих вище репрезентантів предметної частини змісту апеляції, а не поодинокі їх уживання, функціонують у більшості мікроконтекстів сучасної української літературної мови.

В українській мові нормативною морфологічною формою звертання є кличний відмінок.

За визначенням О. Селіванової, «ВОКАТИВ — 1) граматичний кличний відмінок зі значенням звертання до особи чи персоніфікованого предмета (наявний у сучасній українській мові як залишок давньоруської мови). Vocative case

2) Звертання як синтаксична конструкція — слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звертається мовець, привертаючи увагу до повідомлення, і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю" (Сел., 72). Звертання у формі кличного або, рідше, називного відмінків іменника, є природним, але може бути неоднаковим за частиномовною належністю. Також вокативи можуть бути виражені формами особового займенника чи оказіональними формами прислівників та сполуками і навіть підрядними конструкціями. Відмінності спостерігаються і за виголошенням — типом інтонації: кличної (вимова звертання з посиленим наголосом і високим тоном, паузою після нього), окличної (з риторичною метою) і без особливого виділення зі зниженням голосу, прискореним темпом вимови. Звертання можуть бути однорідними або повторами. Семантично це явище ґрунтується на метонімії, метафорі, перифразі, що перетворює їх на стилістичні фігури мовлення або риторичні прийоми, або ж вони зумовлені певним стилем чи жанром. Вокативи виконують апелятивну (заклику), тематичну (уведення певної теми), перформативну (супроводу мовленнєвої дії), фатичну (встановлення контакту), риторичну (красномовства), експресивну, стилістичну функції.

Звертання (vocative) функціонують і як «тип номінативного односкладного речення, відокремленого знаками оклику, що виконує функцію звертання, граматичний центр якого позначений формою іменника в називному або кличному відмінках (vocative sentence). Вокативне речення виражає комунікативну цілісність, передає модальну чи емоційно забарвлену думку, виражену інтонаційно (інтонація оклику, заклику, прохання, докору, незгоди тощо). Зміст і функція вокатива зумовлює їхній поділ на прагматичні, спонукальні, емоційні та ін.» (Сел., 72). Вокативи виділяють не всі синтаксисти.

У системі відмінків української мови кличний відмінок протиставлений усім іншим відмінкам функціональним статусом. Реалізуючи категорійну іменникову сему «предметність», відмінкова форма кличного виконує синтаксичну функцію, зумовлену комунікативними завданнями орієнтації висловлення на адресата, тобто функцію звертання (Пл, 168). Ця функція, на думку М. Я. Плющ, «характеризується ізольованістю від синтаксичних зв’язків, властивих членам речення» (Пл, 169), на відміну від називного відмінка, основною функцією якого є функція підмета. Щоправда, деякі мовознавці, зокрема І. Р. Вихованець, вважають, що у синтаксичних конструкціях з дієсловом наказового способу функцію підмета виконує саме кличний відмінок: «У цих конструкціях кличний поєднується предикативним зв’язком із присудком, як представник вихідного згорнутого речення виражає адресатну семантику й у результаті взаємодії з найбільш відповідним його семантиці дієслівним присудком наказового способу утворює синкретичний компонент у функції адресата — потенційного суб'єкта дії. Функція адресата — потенційного суб'єкта дії є первинною семантико-синтаксичною функцією кличного, з якою корелює його первинна формально-синтаксична функція підмета» (Вих, с-ма в, 140−141), наприклад: Навчи ж мене, моя доле, / Гуляти навчи (3, 122); Весела пісне, оживай! / Стань, думко, дією і словом! (1, 103).

Але наявність морфологічного показника кличного відмінка не є, згідно з традиційними поглядами науковців, єдиним виразником синтаксичної функції звертання. Основними граматичними показниками синтаксичної функції звертання є інтонація і синтаксична позиція в реченні [26, с. 225]. Для кличного відмінка властива семантико-синтаксична функція адресата вольової дії, реалізована в реченнях із дієслівними присудками у формі наказового способу [1, с. 77].

Формальними показниками, які маркують граматичне значення кличного відмінка іменника, є передусім специфічні для нього флексії. Вони залежать, як, зрештою, й інші відмінкові флексії, від роду іменника та характеру кінцевого приголосного його основи.

Згідно з чинним українським правописом, у кличному відмінку однини іменників першої відміни вживаються закінченняо, -є, -є, -ю:

а) о мають іменники твердої групи: дружино, Ганно, книжко, Михайлівно, перемого, сестро;

б) е мають іменники м’якої та мішаної груп, є - іменники м’якої групи після голосного та апострофа: воле, земле, Катре, робітнице, душе, круче; Маріє, мріє, сім'є, Соломіє, а також Ілле;

в) ю мають деякі пестливі іменники м’якої групи: бабусю, Галю, доню, матусю, тітусю (Укр. Прав, 80−81).

Іменники другої відміни в кличному відмінку закінчуються нау (-ю), -є:

1. Закінченняу мають іменники твердої групи (зокрема із суфіксамиик, -ок, -к-о), іншомовні імена з основою на г, к, х і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (крім ж): батьку, синку, ударнику; Джеку, Жаку, Людвігу, Фрідріху; погоничу, слухачу, товаришу, також іменники діду, сину, тату.

2. Закінченняю мають іменники м’якої групи: Віталію, вчителю, Грицю, краю, лікарю, місяцю, пролетарю, розмаю, ясеню.

3. Закінченняє мають безсуфіксні іменники твердої групи, іменники м’якої групи із суфіксомець та деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж і загальні назви з основою на р, ж: Богдане, голубе, друже, козаче, мосте, орле, Петре, соколе, Степане, чумаче; женче (від жнець), кравче, молодче, хлопче, шевче (але: бійцю, знавцю); гусляре, Довбуше, маляре, стороже, тесляре, школяре.

4. Прізвища прикметникового походження наів (-їв, -ов, -ев (-єв), -ин, -ін (-їн), як Глібов, Королів, Пушкін, Романишин, Тютчев, Чапаев, Щоголів, при звертанні мають як форму називного, так і форму кличного відмінка: Глібов і Глібове та ін.

Географічні назви, до складу яких входять зазначені суфікси, мають у кличному відмінку закінченняє: Києве, Лебедине, Львове (Укр. Прав, 89−90).

Іменники третьої відміни у кличному відмінку, «що вживається переважно в поезії», мають закінченняє: вісте, любове, радосте, смерте (Укр. Прав, 94).

Отже, спеціальну форму мають у кличному відмінку іменники чоловічого і жіночого роду однини. У назвах осіб середнього роду (2-а й 4-а відміни) кличний відмінок однини збігається з називним [11, с. 68]. У множині кличний відмінок також є омонімічним із формою називного відмінка, однак ця омонімія не стосується їхнього функціонального навантаження. Тобто не всі іменники української мови мають спеціальні флексії вокатива. Зокрема це стосується значної кількості іменників-неістот. Щоправда, у поетичних текстах спостерігається тенденція до творення кличних форм для персоніфікованих предметів і явищ: Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? (3, 98). Можливості української мови дозволяють витворювати нові форми кличного відмінка за допомогою властивих йому флексій, але мовні традиції і семантика деяких іменників стає при цьому стримуючим, гальмуючим фактором. Однак, як показує практика, поети у своїй творчості намагаються розширювати усталені рамки.

Саме неповнота парадигми відмінювання іменників у формі вокатива, а також деякі політичні тенденції минулих років, які суттєво впливали й на східнослов'янську лінгвістику, спричинили тривалу дискусію з приводу правомірності називання кличного відмінка кличною формою і навпаки.

При доведенні правомірності вживання терміна «відмінок», а не «форма» щодо вокатива І. Р. Вихованець зазначав: «Так звана клична форма, як і називний, знахідний, давальний, орудний і родовий відмінки, має типові відмінкові семантико-, формально-синтаксичні і морфологічні ознаки. З морфологічного боку в неї наявний кінцеві словозмінний афікс, що вказує на синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення цієї форми до інших компонентів речення. Їй притаманні семантико-синтаксичні ознаки ускладненої субстанціальності, пасивності - потенційної активності, динамічної фінальності - динамічної вихідності і формально-синтаксичні ознаки центральності і периферійності. З перерахованих ознак стає очевидним, що клична форма являє собою неоднорідний граматичний елемент, який виражає ряд семантикоі формально-синтаксичних функцій. У зв’язку з визнанням у кличній формі відмінкових ознак ми будемо далі кваліфікувати її як кличний відмінок» (Вих., с-ма, 138−139). Тому немає жодних підстав вважати вокатив «кличною формою». Абсолютно правильним у цьому випадку є вживання лексеми «відмінок». Неординарну інтерпретацію мовних фактів подає у своїх працях М. С. Скаб, стверджуючи наявність форм кличного відмінка не лише у парадигмі іменника, а також і прикметника та інших іменних утворень (займенника, порядкового числівника та дієприкметника за традиційною термінологією). На його думку, оскільки займенникові іменники ти, ви використовують переважно для позначення ситуації апеляції, то початковою їх формою варто визнати форму саме кличного відмінка (форми номінатива вони взагалі не мають).