Предмет мовознавства

1. Предмет мовознавства. Зміст і основні завдання загального мовознавства

Мова — один із найвизначніших божественно-людських витворів, універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Це, за висловом німецького філософа Мартіна Гайдетера, оселя людського духа. І не дивно, що люди ще в давні часи зацікавились мовою і створили про неї науку — мовознавство.

Мовознавство, або лінгвістика, — наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників.

Отже, предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв'язках та взаємодії з іншими соціальними феноменами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцій, структури і розвитку є дуже важливими, оскільки мова є необхідною умовою мислення, існування й поступу суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини.

Мовознавство — одна з найдавніших і най розгалуженіших наук. Усі мовознавчі дослідження розподіляють між двома підрозділами цієї науки — конкретним (частковим) і загальним мовознавством. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, полоністика, богемістика, русистика) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.

Традиційно курс загального мовознавства охоплює історію мовознавства, теорію мови і методологію мовознавства (під останньою розуміють науку про методи лінгвістичного аналізу). Уведення історії мовознавства до структури курсу загального мовознавства зумовлене тим, що історія мовознавства — це нагромадження знань про мову, розвиток внутрішньої логіки науки, поглиблення лінгвістичної теорії і вдосконалення методології мовознавства. Мовознавство розвивається спіралеподібно, спираючись на знання, здобуті людством на всіх попередніх етапах його розвитку.

Курс загального мовознавства має підсумковий характер. Він узагальнює дані попередньо вивчених лінгвістичних дисциплін і дає їм теоретичне обґрунтування. Головне завдання курсу загального мовознавства — розширення загальнолінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, які не могли бути висвітлені в попередніх курсах, ознайомлення з основними напрямами, ідеями і проблемами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови. Іншими словами, мета курсу загального мовознавства — поглиблення теоретичного і професійного рівня як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя.

Серед основних питань, які ставить і розв’язує загальне мовознавство, — питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв’язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і найефективнішого застосування.

2. Місце мовознавства в системі наук

Усі науки поділяють на природничі, предметом вивчення яких є природа (фізика, хімія, географія, геологія, біологія, астрономія тощо), і соціальні (гуманітарні), предметом вивчення яких є людина в усіх її багатоманітних виявах (історія, літературознавство, мистецтвознавство). Мовознавство як одна з центральних наук належить до гуманітарних.

Оскільки мова — єдиний універсальний засіб спілкування, то зв’язки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Важко назвати наукову галузь, яка б не була пов’язана з мовознавством.

Мовознавство, особливо загальне, найбільш органічно пов’язане з філософією. Філософія — це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв’язання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо. Жодна лінгвістична теорія не може обійти питання про відображення людським мисленням довкілля та про відношення мислення до мови. І це цілком закономірно, бо мислення здійснюється переважно за допомогою мови і дослідити характер мислення можна тільки через мову. Такі кардинальні проблеми загального мовознавства, як зв’язок мови і мислення, взаємовідношення між мовою і суспільством, специфіка відображення людиною довкілля в мові, знаковість мови (до речі, вона вже була порушена давньогрецькою класичною філософією), структурне членування і внутрішні зв’язки мовної структури, мовні універсали, методи і методики лінгвістичного дослідження не можуть бути розв’язані без філософії. В історії теоретичного мовознавства відображені всі різновиди філософських концепцій. У свою чергу, мовознавство збагачує філософію новими фактами, що ілюструють філософські положення.

Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв’язки з гуманітарними науками: історією, логікою, соціологією, етнографією, археологією, літературознавством.

Зв’язок мовознавства з логікою, яка вивчає форми вираження одиниць мислення — понять, суджень, умовиводів, полягає в тому, що «проникнути» в мислення можна тільки через мову і, навпаки, змістом мови є думка, мисль людини. Логіки через мову прагнуть розкрити закони мислення, його форми, будову, рух. Мовознавці вивчають структуру, функціонування і закони розвитку мови, а закони мислення їх цікавлять тією мірою, якою вони впливають на структуру мови. Фактично мовознавець і логік вивчають те саме явище — мову людини, але концентрують свою увагу на різних її аспектах, бо в них різна мета.

Тісний зв’язок має мовознавство із соціологією — наукою про закономірності й рушійні сили розвитку та функціонування соціальних систем — суспільства загалом і його соціальних груп. Цей зв’язок детермінований тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови великою мірою залежить від суспільства.

На стику соціології і мовознавства виникла соціолінгвістика — наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті (докладніше про це див. у розділі «Мова і суспільство»).

Оскільки мова — важлива етнічна ознака, то неможливим є її повноцінне вивчення без етнографії - науки про побут і культуру народів. Без даних етнографії лінгвіст не може правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матеріальної та духовної культури, і правильно розкрити їх етимологію. Так, назву місяця січень дехто пов’язував зі снігом чи морозом (січе сніг, січе мороз), а назву червня з червоним кольором (цвітуть червоні квіти). Насправді ці назви пов’язані з господарською діяльністю: взимку наші предки рубали (сікли) ліс, розчищуючи ділянки землі під весняні посіви, а в червні збирали черв’яків, з яких виготовляли червону фарбу. Найтіснішими зв’язки мовознавства й етнографії виявляються у процесі вивчення діалектного словника — назви селянських будівель, начиння, одягу, знарядь праці, обрядів тощо. Етнограф на основі мовних фактів може простежити розвиток культури народу, зміни в побуті, а також історико-культурні зв’язки між народами.

Суто практичний характер має зв’язок мовознавства з археологією — наукою, що вивчає історичне минуле суспільства за виявленими під час розкопок пам’ятками матеріальної культури. Археологи знаходять стародавні предмети, а мовознавці розшифровують зроблені на них написи. Так, зокрема, в 1906;1907 рр. у Туреччині під час розкопок археологи виявили писемні пам’ятки. Мовознавці їх дешифрували, і так було відкрито першу в історії індоєвропейську мову з писемною фіксацією — хетську, якою розмовляли в центральній і північній частинах стародавньої Анатолії в II-І тисячолітті до н.е. У 1951 р. археологи А. В. Арциховський і В.Л. Янін відкопали недалеко від Новгорода берестяні грамоти, які були розшифровані й описані мовознавцями В.І. Борковським, Л. П. Жуковською та М. О. Мещерським.

Прозорим є зв’язок мовознавства з літературознавством. Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. Тому мовознавство настільки тісно переплетене з літературознавством, що вони об'єднані в одну комплексну науку — філологію. Відмінність між мовознавчим і літературознавчим підходами до вивчення мови художнього твору, на думку В. В. Виноградова, в тому, що лінгвіст іде у вивченні мови художнього твору від мовних одиниць і категорій, їх організації до художньо-естетичного змісту твору, а літературознавець, навпаки, — від ідейно-художнього змісту до його втілення засобами мови. З мовознавством і літературознавством (філологією) тісно пов’язана герменевтика — мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації, розуміння.

Із природничих наук мовознавство пов’язане з біологією, анатомією, фізіологією, психологією, медициною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою.

Давню традицію взаємозв'язків засвідчують мовознавство і психологія — наука про процеси й закономірності психічної діяльності. Психологічні теорії мови набули поширення у другій половині XIX ст. (психологічний напрям у мовознавстві представлений такими відомими німецькими лінгвістами, як Г. Штейнталь, В. Вундт, і видатним українським мовознавцем О. Потебнею). У 50-ті роки XX ст. на стику мовознавства і психології виникла психолінгвістика — наука, яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Взаємопроникнення мовознавства і психології зумовлене тим, що функціонування мови є наскрізь психологічним. Процес мовного спілкування, сприйняття, розуміння мовлення неможливо пояснити без психології. Більше того, вся мовна система зберігається у психіці, у свідомості людини. Багато семантичних процесів (метафоричні, метонімічні переноси, зближення значень та ін.) пояснюються законами асоціації, бо зв’язок предмета з його назвою має психічний характер.

Останніми роками пожвавилися зв’язки мовознавства з медициною. Медики використовують мовні факти для діагностики захворювань, а мовознавці користуються медичними даними для прогнозування мовленнєвої поведінки. На стику медицини і мовознавства виникла нейролінгвістика — наука, яка на основі лінгвістичних даних вивчає функції і зони центральної нервової системи, пов’язані з мовою (в нормі й патології). На межі мовознавства і психіатрії знаходяться дослідження особливостей мовлення при різних видах психічних захворювань. Для розуміння особливостей фізіології людини мова відіграє особливу роль, що нині враховується у психотерапевтичній практиці (тексти для самонавіювання тощо).

Зв’язок мовознавства з географією полягає у використанні поряд з історичними географічних даних для встановлення давніх місць поселень певного народу (доісторичної прабатьківщини), у зверненні до географії під час дослідження топоніміки, мовних контактів тощо. Зв’язок цих двох наук зумовив появу наприкінці XIX ст. нового розділу в мовознавстві - лінгвогеографії, предметом якої є дослідження територіального поширення мовних явищ і нанесення їх на карту у вигляді ізоглос.

Семіотика — наука про загальні властивості знаків і знакових систем — спирається на багато ідей і результатів мовознавства, а мовознавству дає нові погляди на мову й методи її дослідження. Вона вивчає мову в одному ряду з іншими знаковими системами (математичними знаками, різних видів сигналами, жестами, мімікою, музикою, живописом тощо). Аспект бачення й осмислення мови в семіотиці відмінний від лінгвістичного. Лінгвістика розглядає мову в різноманітних аспектах, а семіотика вивчає тільки загальні властивості знаків.

Зв’язок мовознавства з фізикою, а саме з таким її розділом, як акустика, найпомітніший у вивченні звуків. Такі характеристики звуків, як висота, сила, тривалість, тембр є власне фізичними. Крім того, сучасна експериментальна фонетика для спостережень використовує електроакустичні прилади (осцилографи, спектрографи, інтонографи тощо, а також прилади, які фіксують артикулювання звуків).

Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка першою стала використовувати математичні методи для дослідження свого об'єкта — і для одержання, і для оформлення (запису) своїх результатів. Особливого поширення в мовознавчих дослідженнях набула статистика та побудова моделей і графіків. Помітним явищем у лексикографії стали частотні словники.

Алгоритми автоматичного (машинного) перекладу — результат співпраці мовознавців й інженерів. Виникнення обчислювальної (комп'ютерної, інженерної) лінгвістики, предметом якої є вивчення мови, пов’язане з можливостями машинної обробки та переробки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову, функціонування, є наслідком контактування мовознавства і кібернетики.

Теорія інформації, або інформатика (її розглядають то як самостійну науку, то як складову частину кібернетики), вивчає проблеми передавання, приймання, зберігання, перетворення і обчислення інформації, її власний об'єкт — функціонування інформації в системах «людина — людина» і «людина — машина — людина». Водночас одним із об'єктів вивчення теорії інформації є мова як засіб зберігання, переробки і видачі інформації. Крім того, теорія інформації змикається з лінгвістичним забезпеченням інформаційних систем. Зв’язок мовознавства з теорією інформації позначився на використанні її понять у лінгвістичних дослідженнях. Зокрема, такі поняття, як код (спосіб запису повідомлення), біт (одиниця виміру інформації), надлишковість (різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом інформації), ентропія (міра невизначеності обсягу недостатньої інформації, яка залежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті) та багато інших стали лінгвістичними термінами.

Отже, серед явищ, які є об'єктами різних наук, важко знайти такий об'єкт, який хоча б віддалено нагадував людську мову. Мову можна вивчати з найрізноманітніших поглядів і в найрізноманітніших аспектах. Багатоаспектність дослідження мови зумовлена її складністю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою комплекс численних дисциплін і напрямів, які то зближуються і перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.

3. Провідні концепції визначення мови в лінгвістиці. У сучасному мовознавстві поширене таке загальноприйняте визначення мови

Проте вчені відмічають, що протягом ХХ ст. визначення мови набуло нових рис, що пояснюється зміною нових стилів наукового мислення, які, у свою чергу, повністю не витискували вже існуючі характерні ознаки, а певною мірою включали в себе риси попередніх визначень.

Ю.С. Степанов відмічає такі «образи мови» у лінгвістиці ХХ ст.:

мова як мова індивіда, мова як член мовної родини, мова як структура, мова як система, мова як тип і характер, мова в аспекті комп’ютерної революції,

мова як «простір думки й дім духу».

Розглянемо ці визначення більш докладно.

1) Розуміння мови перш за все як мови індивіда належить Г. Паулю, який писав, що реальне існування властиве лише індивідам.

У світі стільки мов, скільки індивідів.

Більш того, у конкретний момент у конкретній народності існує стільки діалектів, скільки носіїв мови. Кожний з цих діалектів змінюється за власними законами. Згідно з цією точкою зору загальна мова (або спільна мова) — це абстракція і фікція, що відповідає основним принципам такого філософського напрямку, як позитивізм, і суперечить сучасним лінгвістичним теоріям.

2) Як відомо, у порівняльно-історичному мовознавстві під мовною родиною розуміється група мов, що розвинулися з прамови, внаслідок чого їх споконвічні мінімальні значущі елементи знаходяться в певних і регулярних звукових відношеннях до відповідних елементів прамови.

Це основні постулати молодограматиків.

Проте А. Мєйє підкреслював, що порівняльно-історичний метод дозволяє встановити закономірні відповідності між первинною мовою і лише тими мовами, які розвинулися з цієї прамови. Помилкою, на його погляд, є те, що деякі дослідники шукають відповідності тільки між новоутвореними мовами. Спорідненість мов не передбачає прямих закономірностей між усіма спорідненими мовами.

Хибність позицій молодограматиків у тому, що вони примушують сприймати кожну мову як такий член мовної родини, який пов’язаний з іншими спорідненими мовами регулярними історичними відповідностями й надає зовнішню і внутрішню системність цим мовам, а це не зовсім відповідає дійсності.

3) Можливість утворення абстрактної моделі мови чітко сформулювали датські структуралісти. За Л. Єльмслєвом, люди не утворюють щось абсолютно нового. Вони лише складають певні комбінації з ідеалізованого набору можливостей, які можна врахувати. Цей ідеальний набір можливостей і є універсальною абстрактною мовою людини взагалі.

Незважаючи на те, що універсальні можливості будови мовних елементів піддаються обчислюванню, перемогла ідея нежорсткої детермінованості характеру мовного розвитку (А. Мєйє, В. Брьондаль):

формули мовної еволюції позначають лише можливість, а не необхідність.

Звідси, загальний устрій мови цілковито певно не передбачає зміну мовного елемента, він вказує тільки на ті напрямки, в яких ця зміна ніколи не здійсниться. До того ж, необхідний деякий зовнішній поштовх, обумовлений соціальним функціонуванням мови в конкретно-історичних умовах. Ці можливі зміни підкоряються законам статичного характеру (Г. Пауль, І.О. Бодуен де Куртене).

Таким чином, розуміння мови як структури в цій концепції набуває таких рис:

алгебраїчність,

нежорсткість детермінованості,

зв’язок із соціумом,

зв’язок із нейрофізіологічними процесами,

наявність бінарної опозиції як основного осередку внутрішньої структури мови.

4) Теза «мова як система» перегукується з попередньою тезою «мова як структура», оскільки під системою розуміється єдине ціле, що домінує над своїми частинами й складається з елементів і відношень, які пов’язують ці елементи (Ю.С. Степанов).

Сукупність відношень між елементами утворює структуру, тому говорять про структуру системи, тобто система — це сукупність певним чином структурованих елементів.

Ядро мовної системи складається з граничних одиниць мови, які пов’язані певними відношеннями. До граничних одиниць належать, з одного боку, конкретні одиниці (алофони, аломорфи, алолекси тощо), з іншого — абстрактні одиниці (фонема, морфема, лексема, а також структурні схеми словосполучень і речень). Граничні одиниці пов’язані парадигматичними й синтагматичними відношеннями.

До ядра мовної системи примикають неграничні мовні одиниці, також зв’язані певними відношеннями. Це групофонеми, квазіморфи, аналітичні форми слова, складні речення тощо.

Граничні й неграничні одиниці разом утворюють центр мовної системи. До периферії належать маловживані лексеми, мертві шари словотвору й граматики.

Слід додати, що теза про домінуючий характер системи над своїми частинами й елементами потребує певного уточнення. Дійсно, система й структура домінують над елементом, який розуміється як приналежність даної системи. Проте система й структура не зумовлюють походження елементів як окремих об'єктивних явищ дійсності й в цьому смислі не домінують над елементами. Внаслідок нежорсткої детермінації і вірогіднісного характеру відношень між елементами можливо говорити про явище континууму.

Доведено, що структура мови тяжіє до більшої загальності. Напр., з точки зору Л. Єльмелєва, вона однакова майже для всіх мов взагалі. У свою чергу, система мови — це матеріальна реалізація структури, тому вона завжди індивідуальна в кожній етнічній мові. Звідси виникає думка про певну неповторність та індивідуальність мови.

5) Мова як тип і характер розглядається в сучасній типології і характерології.

Родоначальником даної концепції був В. Матезіус.

Основні її положення зводяться до наступного:

досліджуватися повинні синхронні зв’язки в конкретній мові,

перевага надається профілюючим і базовим рисам даної мовної системи.

Це привило до утворення якісно нової типології мов з поняття «мовного типу» у центрі й розумінням потенційності мовної системи:

кожний мовний елемент in potentia належить мові, а після його реалізації - мовленню, аналогічно семіотичним поняттям «знак» (a sign) і «примірник знака» (a token).

Все це підготувало нове розуміння мови.

6) Комп’ютерна революція і комп’ютерний підхід до мови починається з праць Н. Хомського, який висловив думку, що людина, якщо вона володіє певною мовою, може вільно оперувати з будь-яким класом речень.

Нормальне володіння мовою дозволяє також визначити правильні (коректні) або неправильні (некоректні) речення.

Знання рідної мови — це система правил, яку Н. Хомський називає граматикою мови. Множину правильно утворених висловів дослідник визначає як мову, породжену граматикою.

Породжуюча граматика — це устрій, який додає безліч правильно побудованих речень, супроводжуючи кожне з них певними структурними характеристиками.

У свою чергу, у «Російській граматиці» (1980 р. видання) декларується, що кожне речення будується за певною структурною схемою і кількість цих схем обмежена, їх основні ознаки стабільні. Опис речень з цієї точки зору зводиться до позначення пропозиційних функцій з областями визначення їх аргументів (актантів речення), що дає можливість комп’ютеризації.

Історично першою формою комп’ютеризації в лінгвістиці стала породжуюча граматика Н. Хомського. Це привило до зміни поглядів на лінгвістичну теорію. Її почали розвивати як дослідження роботи мислення людини з мовою. Мова розглядалася як інструмент мислення і пізнання, а це повертає лінгвістів до концепції Аристотеля і не надає значного глибинного загального розуміння мови.

У генеративістів мова визначається через такі розрізнені аспекти:

експресії,

мова як репрезентація, мова й комунікація, мова й культура, мова й жести, мова та інформація, мова й людина, мова й розум, мова й нація, мова й національний дух, мова й реальність, мова й суспільство, мова й мовлення, мова й мислення, мова й світ, мова як форма, мова як функціональна система, мова як знаряддя спілкування, Проте мова — це не сукупність аспектів, а щось більше.

7) Формулювання «мова як простір думки й як дім духу», на думку Ю. С. Степанова, позначає цілий клас нових визначень мови, які принципово відрізняються від визначень, пов’язаних з комп’ютерною революцією.

Прототипом цієї тези є визначення мови філософом-екзистенціалістом Мартином Хайдегером: «Мова є разом дім буття і оселя людської істоти».

Логічні й різноманітні інформаційні системи не повинні придушувати органічні форми мови. Мову неможна обмежувати лише прикладною функцією. Її сутнісне призначення — бути домом буття, що повертає дослідників до пошуків сутності мови.

Один з напрямів — це визначення мови як простору думки.

Таке визначення мови спирається на сучасну когітологію — науку про операції зі знаннями.

Звідси, образ мови набуває рис «образу простору» у реальному, духовному, ментальному, видимому та інших аспектах.

Таким чином, наприкінці ХХ ст. існують два домінуючих розуміння мови:

1) когнітологічне: мова — це невід'ємна частина процесу пізнання, вона сприяє здобуванню знань і оперує цими знаннями; мова належить новому комплексу дисциплін (когітології) і тісно пов’язана з практичною діяльністю в галузі комп’ютерної інформатики, що відповідає загальному діяльнісному підходу;

2) філософське: мова спрямована на глибинне, філософське осягання дійсності; у цьому аспекті мову розглядають як простір філософування.

Друге розуміння мови спричинило появу таких понять, як:

1) дискурс (або мова в мові) — специфічне використання мови для вираження особливої ментальності за допомогою активізації певних рис мови, утворення специфічної граматики й використання спеціальних правил лексики;

2) факт як категорія, тобто результат уявлення певного дійсного положення справ у системі даної мови;

3) нове розуміння причини й принципу причинності.

4. Розділи мовознавства

Виділення розділів мовознавства є також науковою проблемою. Це пов’язано з тим, що ті розділи мовознавства, які склалися емпірично, частково перехрещуються і не утворюють логічно єдиної системи. Їх можна уявити в аспекті співвідношення один з одним за певними параметрами, зокрема залежно від членування самої мови на мовні рівні, а також від орієнтації даного розділу на ту чи іншу сторону мовного знака.

Звуки мови вивчає також фонологія, але з функціональної і системної точок зору. Основною одиницею фонології є фонема або фонологічна (розрізнювальна) диференціальна ознака. Представники багатьох фонологічних шкіл при розв’язанні питань щодо виділення фонем та їх варіантів звертають увагу на граматичну/морфологічну функцію відповідних звукових одиниць.

Вирізняють особливий фонологічний рівень — морфонологію. Її предметом є дослідження фонологічного складу морфологічних одиниць і різного роду граматично обумовлених чергувань фонем у складі морфів як частин словоформ.

Ті розділи мовознавства, які пов’язані з означуваним у мовному знаку, мають семантичну орієнтацію. Для них значення мовних одиниць складає головний інтерес.

Це, передусім, граматика — розділ мовознавства, який досліджує слова, морфеми, морфи, морфологічні частини слів та їх словосполучення, значення яких обов’язкові для знаків даного типу (класу) у даній мовній системі. Різні мови розрізняються тим, які саме значення в них є граматичними.

Проблема граматичних значень, тобто значень, які виражаються морфологічними й синтаксичними формальними засобами мови, у наш час затемнена традиційними й новими уявленнями щодо граматики як форми певної семантико-лексичної сутності системи мови. Протиставлення граматичних значень, як нібито формальних, лексичним значенням, як нібито реальним, панувало в лінгвістиці ХІХ — поч. ХХ ст. і продовжує існувати в сучасних описах мови.

Між тим ідеї «реальності» граматичних значень не нові в науці про мову, достатньо назвати імена О.О. Потебні, І.О. Бодуена де Куртене, М. В. Крушевського, В. О. Богородицького, М. Я. Марра, І.І. Мещанінова, В. В. Виноградова та ін.

Морфологічне значення — це значення частин мови та їх внутрішніх категорій, тобто таких, як спосіб, час, вид, стан, відміна, число та ін.

Ми говоримо, що іменник позначає «предмет», дієслово — «дію» тощо. Це дійсно так. Проте яку інформацію вони несуть — про об'єктивні властивості світу або про відношення свідомості до цього світу?

Відповідаючи на це питання, ми бачимо некоректність тверджень щодо «формальності» граматичних значень. Граматичні значення частин мови реальні й тому об'єктні. Також «реальні» і об'єктні значення більшості морфологічних категорій, таких, як відміна, час, вид, спосіб, число тощо. Напр., категорія відмінка несе інформацію про відношення предмета до предмета або до процесу («читати книгу»). Безумовно, ці категорії мають ще й структурне граматичне значення, яке забезпечує використання категорії відмінка для зв’язку іменника з іменником або з дієсловом.

На рівні морфології виражаються й суб'єктні граматичні значення. Це категорії дієслівного способу й категорія модальних слів. Категорія способу несе інформацію про відношення свідомості до процесу, про усвідомлення цього процесу як факту в теперішньому, минулому або майбутньому часі. Модальні слова мають граматичне значення оцінного ставлення свідомості суб'єкта до об'єктивних явищ дійсності: безумовно, може бути, вірогідно, отже тощо.

Проте структурні значення в морфології активніші, ніж у лексиці. У цілому ж морфологія будь-якої мови в семантичному аспекті є складною системою об'єктних, суб'єктних і структурних граматичних значень.

Отже, у граматиці флективних мов виділяють

морфологію і

синтаксис.

У морфології з точки зору типів значень виділяють два підрозділи:

словотвір — пов’язаний із дериваційними значеннями й

словозміну — досліджує морфологічні парадигми.

Словником мови займаються декілька розділів мовознавства:

семантика,

фразеологія,

лексикологія і

ономасіологія.

Лексична семантика — це розділ мовознавства, в якому досліджуються значення, які не виражені граматично.

Фразеологія вивчає семантичні й синтагматичні аспекти невільних лексичних сполучень слів.

У лексикології вивчається безпосередньо словниковий склад мови, типи лексичних значень і парадигматичних лексичних зв’язків (синонімічні, антонімічні), а також типи системності лексики (лексико-семантичні поля, тематичні групи тощо).

Основи термінологічних позначень досліджуються ономасіологією.

Проте існує інший погляд на розділи мовознавства, який, на нашу думку, дозволяє уникнути перехрещення між розділами, надати логіки матеріалу дослідження.

Пропонується вирізнювати такі розділи мовознавства:

загальний розділ, методологія мовознавства,

історія мовознавства, загальнотеоретичні проблеми мовознавства, система мови, мови світу, мовознавство окремих мов, прикладне мовознавство.

5. Штучні мови

Ці мови класифікуються за трьома підставами:

спеціалізацією, призначенням і

подібністю до природної мови.

Отже, штучні мови поділяються перш за все на неспеціалізовані та спеціалізовані.

Неспеціалізовані мови загального призначення, вони подібні до природних мов і є міжнародними штучними мовами.

До ранніх спроб утворити штучну мову належить винаходження так званих філософських мов. Напр., у трактаті Дж. Уілкінса й Дж. Дальгарно «Мистецтво позначення, або всесвітній символ і філософська мова» (1661 р.) запропонований лексикон, заснований на логічній класифікації понять. Корпус знань поділявся на 17 класів, кожний з яких позначався латинською приголосною (напр., N — природні об'єкти), далі класи поділялися на підкласи з позначкою голосним. Подальший розподіл призводив до назви предмета. Сполучення приголосних і голосних давало можливість вимовляти слово, напр., zana — «лосось», позначало філософською мовою «риба, луската, річна, з рожевим м’ясом».

Першою із штучних мов, яка набула значного поширення, вважається волапук. Її винаходження належить німецькому католицькому священику Йоганну Мартину Шлейєру. Гаслом автора було: «Для єдиного світу — єдина мова» («Менаде бал пуки бал», де пук — «мова», а бал — «світ».). Лінгвістична база цієї мови дужа слабка. Основний недолік — значна кількість суфіксів для морфолого-синтаксичних змін, що утруднювало використання цієї мови.

На наш час найбільш поширеною штучною мовою залишається есперанто, яку створив доктор Заменгоф.

Незважаючи на те, що інтерлінгва й ідо за багатьма параметрами переважають есперанто (в утворенні ідо брав участь О. Єсперсен), але їх успіх або неуспіх полягають у соціальному плані. Ці мови не мають великого практичного значення, їх мета скоріше гуманітарна.

Для лінгвістики головним є те, що штучні мови можуть функціонувати як і природні. До того ж, вони утворюються на базі існуючих в інших мовах лексичних одиниць, синтаксичних конструкцій, семантичних відношень.

Спеціалізовані мови спеціального призначення. Це символічні мови науки (математики, логіки, хімії тощо) і мови спілкування людини з машиною (мови програмування: фортран, алгол-60, кобол, — мови операційних систем тощо). Їх загальною ознакою є формалізований метод опису шляхом завдання алфавіту (словника), правил утворення і перетворення формул (висловів) і семантики. Слід додати, що в основному це відкриті системи, здатні породжувати потенційно нескінчену кількість текстів.

Існує ще один погляд на штучні мови.

Термін «штучні мови» вживається іноді також по відношенню до підсистем природних мов, які відрізняються від інших підсистем значним ступенем свідомого впливу на їх формування і розвиток.

Престиж письма й причини його переваг над усною формою мовлення полягає в тому, що, як пише Ф. де Соссюр, графічне зображення створює враження чогось незмінного й сталого, що забезпечує єдність мови в часі. Графічний образ затуляє собою звук. До того ж, літературна мова зазнає кодифікації у вигляді сукупності саме письмових правил. У тих випадках, коли виникає розбіжність між мовою та орфографією, перевага надається письму, що привласнює собі важливу роль, на яку не має права.

На доказ цього Ф. де Соссюр наводить те, що мова й мовлення мають власну традицію, незалежну від письма й не менш сталу. Усне мовлення змінюється не швидше, ніж писемне мовлення.

Проте письмо все ж таки схильне до нерухомості. З часом, з розвитком мови, написання перестає відповідати тому, що воно повинно відображати. Спочатку графічний знак ще якось змінюють, підганяючи його під вимову, але згодом від цього відмовляються.

Таким чином, письмо не лише зображає усне мовлення, а є специфічним видом комунікації людини.

6. Описовий метод

Найдавнішим і найпоширенішим основним мовознавчим методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв’язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психологічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв’язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологічних належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов’язаних спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильового аналізу (стилістична характеристика словникового складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв’язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і поняття, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна семантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артикуляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і допомагає встановити міжрівневі зв’язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації - це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв’язків, тобто, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення мовних одиниць встановлюються їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегментних одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює теорію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письменників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніпіе пов’язує мовознавство з потребами суспільства.

7. Порівняльно-історичний метод

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам’ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIX ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові - сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях.

Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Порівняльно-історичний метод розвивали і вдосконалювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П. Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та багато інших.

8. Метод лінгвістичної географії

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів^ які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Зв’язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв’язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв’язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам’ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного методу стали методика реконструкції прамови А. Шлейхе-ра і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну.

Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту.

Дослідження проводять у двох аспектах — синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Основоположником методу лінгвогеографії і всього напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подальше вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови (1902;1910). Вважається, що цей атлас мав вирішальний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інших мов.

У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: 1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, «АтЛаз Јуаг роїзкісЬ» в 12-ти томах та ін.); 2) регіональні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип’яті» Т.В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області» Й.О. Дзендзе-лівського, «Атлас українських говірок Північної Буковини» К.Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («Загальнослов'янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологічний атлас», над яким упродовж багатьох років працюють вчені під керівництвом Інституту слов’янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас будівельної лексики Західного Полісся» О.М. Євтушка, «Атлас лексичних мадяризмів та їх відповідників в українських говорах Закарпатської області» П.М. Лизанця).

9. Зіставний метод

Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод.

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.

Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.

Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Ілюстрацією до використання зіставного методу служать такі теми: «Граматичні категорії дієслова в українській і англійській мовах», «Специфіка частин мови в українській та російській мовах» тощо.

Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зістав люваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності, на що звернув увагу О. О. Реформатський: «Хоч у самій техніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи — М.К.] можуть збігатися, „виходи“ порівняльного і зіставного аналізу різні: перший зорієнтований на виявлення подібного, другий — на виявлення різного» [Реформатский 1962: 23−24].

Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження). Вважається, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.

Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робилися ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформувався в ЗО-40-х роках XX ст., але й до цього часу не розв’язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ другої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови). Основою, еталоном зіставлення повинна стати ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом таким чином, щоб у ній були представлені універсальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порівняння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посередником) позитивно вплинуло б на результати дослідження: дало б змогу отримати найбільш однорідні результати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону становив би специфічну характеристику досліджуваної мови. На жаль, до цього часу така мова не сконструйована, хоча пошуки розв’язання цієї проблеми тривають. Так, скажімо, для зіставних досліджень лексичної семантики на роль незалежної третьої системи пропонують інтернаціональну за своїм характером когнітивно-семантичну систему вселюдської мови — сукупність знань про дійсність [Манакин 1994: 153]. Для реалізації цієї ідеї потрібно створити універсальний семантичний словник. Очевидно, це не буде зроблено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно мати семантичні словники якщо не всіх, то переважної більшості мов світу. Ця робота тільки започатковується.

Отже, зіставний метод має велике практичне значення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та практики перекладу й методики навчання іноземних мов, розкривають конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й неможливо помітити при її «внутрішньому» вивченні, встановлюють спільні закономірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше збагнути будову людської мови загалом. На основі зіставного методу створені зіставні граматики різних мов і перекладні словники.

10. Структурний метод

Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.

Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв’язків і відношень між мовними елементами.

Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене. Основні ідеї теорії структуралізму можна звести до таких положень: 1) реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; система не є сумою, що складається з елементів, вона визначає ці елементи; 2) відношення домінують над елементами; основними є опозиційні відношення; 3) оскільки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.

Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов’язані строгою системою лінгвальних відношень.

Структурний підхід до вивчення мови не тільки доцільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вивчення внутрішньої організації самого механізму мови. Тільки загальним напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX ст. пояснюється те, що мовознавство спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру. Девіз структурного методу — несуперечливий, об'єктивний і економний опис мовних фактів.

Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

11. Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи

Методи соціолінгвістики — синтез лінгвістичних і соціологічних процедур.

Серед них виділяють методи польового дослідження (методика збирання матеріалу) і методи соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інформації). До перших належать різні форми опитування (анкетування, інтерв'ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення документальних джерел (матеріалів перепису населення, статистичних та інших довідників). Дослідник повинен прагнути отримати якомога повнішу інформацію про об'єкт дослідження.